Текст книги "Серед дикунів Нової Гвінеї"

Автор книги: Микола Миклухо-Маклай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

Цей день я відбув, як і перший, розбираючи та розставляючи речі, а це було не так-то вже й просто: речей багато, а місця мало.

Папуаси витягли з моря великі клітки, або коші, подовжньої форми, якими вони рибалять. Бой (кухар) приготував нам тричі їсти і спитав о дев'ятій годині, чи не зварити ще й учетверте трохи рису. Я сьогодні спочивав, нікуди не ходив і поклав собі спати цілу ніч.

29 вересня

Проспав як мертвий, не прокидаючись ні разу. Погода дуже гарна. Цілий день не було й знаку папуасів. Я запропонував моїм людям наслідувати мій приклад, тобто спати ночами, бо дізнався, що вони поділили минулу ніч на чотири вахти. Та вони не схотіли, кажучи, що бояться папуасів. На руках та чолі утворились подушечки від укусів комарів, мурах та інших тварюк. Дивна річ, я далеко менше зазнаю лиха від цієї прикрості, ніж Улсон та Бой, які кожного ранку приходять скаржитися, що комашня не дає їм ночами спокою.

СЕРЕД ДИКУНІВ

30 вересня

Удень я бачив тільки кількох тубільців; здається, все входить у свою колію, після того як прибуття корвета порушило нормальний плин часу. Однак я поклав собі бути обережним у своїх стосунках з тубільцями. В описах цієї раси раз у раз згадують про їхнє зрадництво та хитрощі[15]15
  Треба сказати, що згодом, після того як 1874 року Миклухо-Маклай відвідав південно-західний берег Нової Гвінеї, де тамтешні папуаси мали зв'язки з культурними народами, йому стали ясні причини «хитрощів і лукавства» папуасів. Він писав про папуасів таке: «Стосунки протягом багатьох століть найцивілізованіших малайців (малайських торгівців) з папуасами зовсім не мали для папуасів сприятливих наслідків, і навряд чи можна сподіватися, що в майбутньому стосунки папуасів з європейцями, якщо вони обмежаться тільки торговельними стосунками, дадуть кращі наслідки. Малайці дали папуасам Ковіай (назва тієї місцевості) торгівців, зброю та опіум; від європейців вони візьмуть ще резидентів, місіонерів, ром і т. ін., і т. ін.».
  Миклухо-Маклай згодом інструктував папуасів того берега, де він жив, щоб вони ховали своїх жінок, коли туди наблизиться якийсь пароплав.


[Закрыть]; поки я не складу про них своєї власної думки, я вважаю за доцільне бути обачним. Вечорами милуюся чудовим освітленням гір.

Після відходу корвета тут панує весь час приємна тиша: майже не чути людського гомону, сварок, лайки тощо, тільки море, вітер та іноді який-небудь птах порушують загальний спокій. Ця зміна середовища дуже сприятливо впливає на мене – я спочиваю. Потім ця рівність температури, краса рослинності, чарівна місцевість – усе це змушує зовсім забути минуле, не думати про майбутнє і тільки милуватися теперішнім. Думати й силкуватись збагнути довколишнє – ось віднині моя мета.

Море з кораловими рифами з одного боку та ліс з тропічною рослинністю з другого, – обидва вони сповнені життя, різноманітності; віддалік гори з химерними обрисами, над горами клубочаться хмари, не менш фантастичні формами.

Прийшов Туй, в якого я взяв урок папуаської мови. Додавши кілька слів до свого лексикона, я якомога точніше записав їх і, залишившись задоволений своїм учителем, подарував йому скриньку з-під сигар, а Улсон дав йому старого капелюха. Туй був захоплений і швидко пішов, немов боячись, щоб ми часом не роздумали та не взяли назад подарованих речей, а може, бажаючи швидше показати нові подарунки своїм одноплемінникам.

Десь через годину показалась юрба тубільців, чоловік з двадцять п'ять; попереду двоє несли на плечах причеплене до бамбукового ціпка порося; ті, що йшли далі, несли на головах посуд, і решта – кокосові горіхи. Туй та багато інших знайомих були в натовпі. Всі ці дарунки тубільці поклали на землю передо мною; потім кожний окремо передав свій подарунок мені до рук. Частина юрби відокремилася від тих, які розташувались навколо мене. Туй пояснив їм те, що встиг уже дізнатись, як користуватись кожною річчю; папуаси дуже зацікавлено розглядали речі, швидко переходячи від одної до другої. Вони мало говорили, поводилися тихо. До драбинки, тобто до дверей моєї хатини, вони не підходили, не знаю, чи то з делікатності, чи від страху. Всі вони знали, як мене звати, і, звертаючись до мене, звали на ім'я. Коло Боя зібрався гурток послухати, як він грає на маленькому залізному інструменті – губній гармонії, дуже поширеній на островах Самоа, на якій Бой грав дуже спритно. Музика справила надзвичайний ефект: папуаси обступили Боя і з помітною зацікавленістю та насолодою прислухались до цієї дитячої музики. Вони дуже зраділи, коли я подарував їм кілька таких гармоній, і зараз же почали вправлятися на новому інструменті. Просидівши близько години, папуаси пішли; прощаючись, вони простягали ліву руку. В багатьох я помітив дуже розвинений елефантіазис.

Десь о десятій вечора над нами вдарила велика гроза; почалася злива, але покрівля, всім нам на втіху, не промокла.

1 жовтня

Прокинувшись ще вдосвіта, я надумав піти в одне з селищ – мені дуже захотілося познайомитися з тубільцями ближче. Вирушаючи, я спинився перед питанням – брати чи не брати револьвера? Я, звісно, не знав, як мене стрінуть у селищі, але, поміркувавши, дійшов до висновку, що цей інструмент аж ніяк не може дати великої користі моїй справі. Використавши револьвер у разі крайньої потреби, навіть цілком успішно, тобто забивши на місці чоловік із шість, дуже можливо, що я в перший час після цього почував би себе безпечно: страх оборонив би мене; та чи ж надовго? Бажання помсти, численність тубільців кінець кінцем переможуть страх перед револьвером.

Потім думки зовсім іншого характеру зміцнили мій намір іти до селища неозброєним. Мені здається, що людина не може бути заздалегідь певна, що вона робитиме під час якогось нового, незнаного досі випадку. Я не певен, як я, маючи при поясі револьвер, поводитимусь, наприклад, сьогодні, якщо тубільці в селищі поставляться до мене не так, як слід. Чи зможу я лишитися зовсім спокійний і байдужий до цієї «ласки» папуасів?

Проте я гадаю, що якась куля, пущена не до речі, може унеможливити мені досягнути довір'я тубільців, цебто зовсім зруйнувати всі сподіванки на успіх мого заходу. Чим більше обмірковував я своє становище, тим ясніше ставало мені, що моя сила повинна полягати в спокої та терпінні. Я лишив револьвер дома, але не забув записної книжки й олівця.

Я мав намір піти до Горенду, тобто до найближчого від моєї хатини селища, але в лісі випадково натрапив на іншу стежку, що, як я сподівався, приведе мене все ж таки до Горенду. Помітивши, що помилився, я однак надумав піти далі, будучи певний, що стежка все-таки приведе мене до якогось селища. Я так занурився в думки про тубільців, яких ще майже не знав, про наступну зустріч, що був дуже здивований, коли, нарешті, опинився біля селища, але якого саме – не міг збагнути.

Чути було кілька чоловічих та жіночих голосів. Я спинився, щоб зміркувати, де це я і що воно має тепер статися. Поки я міркував отак, за кілька кроків від мене вийшов хлопчик років чотирнадцяти або п'ятнадцяти. Ми мовчки з секунду непорозуміло дивились одне на одного… Говорити їхньою мовою я не вмів, а підійти до нього – це значило б налякати ще більше. Я стояв собі далі на місці. Хлопчик стрімголов метнувся назад до селища. Кілька гучних криків, жіночий вереск – і потім цілковита тиша.

Я вийшов на майданчик. Група озброєних списами людей стояла посередині, жваво, але напівголоса розмовляючи між собою. Інші, теж озброєні, стояли віддалік. Ні жінок, ні дітей не було – вони, мабуть, поховалися. Побачивши мене, тубільці здійняли списи, й деякі з них прибрали досить войовничу позу, немовби готуючись кинути списа. Кілька вигуків і коротких фраз з різних кінців майданчика, і списи опустилися. Стомлений, почасти неприємно здивований зустріччю, я поволі посувався далі, оглядаючись навколо й сподіваючись побачити знайоме обличчя. Проте такого не знайшлося. Я опинився коло «барла»[16]16
  Барла – поміст на зразок столу або високого ослона.


[Закрыть], і до мене підійшло кілька тубільців. Раптом, не знаю, навмисно чи випадково, – дуже близько біля мене пролетіли одна за одною дві стріли. Тубільці, які стояли біля мене, голосно заговорили, звертаючись, видимо, до тих, хто пустив стріли, а потім, обернувшись до мене, показали на дерево, мовби бажаючи пояснити, що стріли пущені з метою забити на дереві птаха. Але птаха там не було, й мені спало на думку, що тубільці хочуть знати, як я поставлюсь до сюрпризу у вигляді двох стріл, які пролетіли близько коло мене. Я помітив, що тільки-но пролетіла перша стріла, як багато очей обернулося в мій бік, немовби вивчаючи мою фізіономію, та, крім виразу втоми й, може, деякої цікавості, вони, мабуть, нічого не знайшли в ній. Я й собі почав оглядатися довкола. Понурі, збентежені, незадоволені обличчя й погляди наче дорікали мені, навіщо я прийшов порушити їхнє спокійне життя.

Мені самому стало якось ніяково – навіщо справді я прийшов турбувати цих людей? Ніхто не кидав зброї, окрім двох чи трьох дідів. Тубільців почало більшати, здається, недалеко було інше селище, мешканців якого мій прихід теж сполохав. Невелика юрба оточила мене; двоє чи троє говорили дуже голосно, якось вороже поглядаючи на мене. При цьому, наче для підкріплення своїх слів, вони розмахували списами, які тримали в руках. Один був навіть до того зухвалий, що, сказавши щось, чого я, звісно, не зрозумів, раптом замахнувся списом і мало-мало не влучив мені в око чи в ніс. Рухи були напрочуд швидкі, й, розуміється, не я спричинився до того, що мене не поранено (я не встиг зрушити з місця), а спритність і певність руки тубільця, який встиг спинити кінець свого списа за кілька сантиметрів від мого обличчя. Я відійшов кроків на два вбік і міг почути кілька голосів, які нехвально (як це, може, мені здалося) поставилися до цієї безтактовності. В цю хвилину я був задоволений, що лишив револьвер удома, не будучи певний, чи так само байдуже поставився б до другої спроби, якби мій супротивник надумав її повторити.

Моє становище було безглузде: я не вмів говорити їхньою мовою і найкраще зробив би, якби пішов геть, але мені страшенно захотілося спати. Додому йти далеко. Чому б не поспати тут? Однаково я не можу говорити з тубільцями й вони не можуть мене зрозуміти.

Не довго думаючи, я знайшов місце в затінку, притягнув туди нову мату (здається, її вигляд навернув мене на думку спати тут) і з величезним задоволенням витягнувся на ній. Заплющити очі, стомлені сонячним світлом, було дуже приємно. Проте довелося напіврозімкнути їх, щоб розв'язати шнурки черевиків, попустити пояса й знайти щось підкласти під голову. Я побачив, що тубільці стали півколом, трохи віддалік од мене, мабуть, дивуючись і висловлюючи гадки про те, що ж воно тепер буде далі.

Одна з постатей, яку я бачив перед тим, як знову заплющити очі, виявилася тим самим тубільцем, що мало не поранив мене. Він стояв недалеко й роздивлявся мої черевики. Я пригадав усе, що сталося, й подумав, що все це могло скінчитись досить недобре, і тоді ж промайнула думка, що, можливо, це тільки початок, а кінець ще попереду. Але якщо вже мені випало бути забитим, то однаково, чи це станеться, коли я стоятиму, лежатиму на маті чи спатиму. Потім я подумав, що якби довелося вмирати, то свідомість того, що при цьому два, три або навіть і шість дикунів також заплатили б життям, не дала б мені великої розради. Я був знову задоволений, що не взяв з собою револьвера.

Коли я засинав, мене привабили голоси птахів; різкий крик швидколітних лорі[17]17
  Лорі – птах з родини папуг.


[Закрыть] кілька разів змушував мене прокинутись; оригінальна жалібна пісня «коко»[18]18
  Коко – птах-курінник, завбільшки з галку, синювато-чорного кольору; своє гніздо у вигляді куреня будує на землі з усякого пруття.


[Закрыть], навпаки, наганяла сон; тріскотнява цикад також не заважала, а скоріше сприяла сну.

Мені здається, що я заснув швидко, бо встав дуже рано й, пройшовши дві години майже весь час на сонці, з незвички почував велику втому, особливо стомилися мої очі від яскравого денного світла.

Прокинувся я, почуваючи себе відсвіженим. Положення сонця показувало, що зараз має бути принаймні десь третя година. Виходить, я проспав дві з лишком години. Розплющивши очі, я побачив кількох тубільців, що сиділи навколо мати, кроків за два від мене; вони розмовляли напівголосно, жуючи бетель. Вони були без зброї і дивились на мене вже не так понуро. Я дуже пошкодував, що не вмію говорити з ними. Надумавши піти додому, я почав опоряджати свій одяг; ця операція дуже зацікавила папуасів, які оточували мене. Потім я підвівся, кивнув головою на всі сторони й рушив тою ж таки стежкою назад. Мені здалося, що моя путь була тепер коротша, ніж ранком.

Після шостої години вечора знявся досить великий вітер з півночі, вдарили шквали, й пішов дощ; температура швидко знизилася. Тут смеркається вже о сьомій годині; коли нема місяця, вночі страшенно темно й за яких чотири кроки від хатини важко щось побачити.

Злива тривала всю ніч. Ранок похмурий, і знову січе дрібна мжичка.

Через мурашню тут уривається терпець – вона повзає по голові, залізає в бороду й досить боляче кусається. Бой був до того покусаний і так подряпав покусані місця, що ноги в нього спухли, а одна рука вкрилася ранами. Обмивши рани розбавленим нашатирним спиртом, я змочив глибші рани карболкою.

Ввечері зайшов до мене Туй, озброєний списом, і випросив сокиру (йому треба щось перерубати), обіцяючи незабаром повернути. Я поспішив виконати його прохання: цікаво було дізнатися, що вийде з цієї спроби моєї довірливості. Найдивніше від усього було те, що ми, не знаючи ще мови, розуміли один одного.

Вранці папуаси принесли мені чотири-п'ять довгих бамбукових жердин, футів двадцять завдовжки кожна, для веранди. Туй теж приніс мені бамбука, але за сокиру ані слова.

Я помітив, що книги й малюнки здаються тубільцям чимось особливо страшним; багато хто встав і хотів іти, коли я показав їм малюнок (портрет) з якоїсь книги. Вони просили мене швидко однести його в хатину і тільки тоді, коли я це зробив, заспокоїлися.

Я надаремно сумнівався в чесності Туя: сьогодні не було ще й шостої години, як він прийшов і приніс сокиру. Задоволений цією рисою вдачі мого приятеля, я подарував йому дзеркало, з яким він негайно втік до селища, щоб, мабуть, похвалитися подарунком. Цей подарунок, певно, спонукав і інших тубільців відвідати мене. Вони принесли мені кокосів та цукрової тростини, на що я відповів їм, подарувавши порожню коробку та невеликі цвяхи. Трохи згодом прийшло ще кілька чоловіків також з подарунками; я дав кожному по два невеликі цвяхи. Слід зауважити, що в цьому обміні не можна вбачати продаж та купівлю, це був обмін того, чого в кожного багато. Тут кожний дарував, не сподіваючись неодмінно винагороди. Я вже кілька разів випробовував тубільців щодо цього, цебто не давав їм нічого за принесені кокоси, цукрову тростину тощо. Вони не вимагали нічого за них і йшли, не взявши своїх подарунків назад.

Я помітив ще й інше: моя хатина і я сам усе ще справляємо на тубільців якесь особливе враження: їм не сидиться в мене, вони оглядаються, немов кожної хвилини чекають, що з'явиться щось особливе. Дуже небагато з них дивляться мені в очі й відвертаються або нахиляються, коли я гляну на них. Деякі дивляться на мою хатину й на речі в ній якось заздро, хоч я не можу описати достеменно виразу таких облич, але чомусь мені здається, що в їхніх обличчях виявляються заздрощі. Двічі чи тричі до мене приходили люди, що дивились на мене дуже лихим, ворожим поглядом. Брови їх були нахмурені, й верхня губа якось піднесена вгору; кожної хвилини я чекав, що вона підійметься вище, і я побачу зціплені зуби.

Сліди перебування команди «Витязя» помітно навколо мого мису; лісом важко пройти, бо скрізь зрубані дерева, гілля, яке висить на сплутаних ліанах, перегороджує путь. Давні стежки завалено в багатьох місцях. Звісно, все це дивує папуасів: своїми кам'яними сокирами вони не нарубали б за цілий рік стільки дерев, скільки матроси за кілька днів.

Усю ніч чути було в моїх сусідів у Горенду музику: сопілку й барабан. Там сьогодні, мабуть, свято: в людей, що приходили до мене, обличчя пофарбовані червоною охрою і на спинах усякі візерунки; майже в усіх у волоссі гребінці з перами. Туй надіслав через одного з своїх синів свинини, плодів хлібного дерева, банани й таро[19]19
  Таро – рослина, бульба якої багата на крохмаль. Це головна їжа тубільців затоки Астролябії з березня по серпень. Листя рослини також їдять. Варені бульби таро звуться по-тубільному «бао».


[Закрыть] – все це добре зварене й охайно загорнуте у великі листки.

2 жовтня

Приходили й сьогодні мої сусіди з Горенду з кількома гостями, жителями острівця Білі-Білі (на російській карті названо островом «Витязь»). Багато всяких прикрас з черепашок, собачих зубів та свинячих ікол, розмальовані обличчя та спини, підгорнуте вгору нафарбоване волосся надавало обличчям просто-таки парадного вигляду. Хоч тип обличчя годі було відрізнити, та всякі дрібні прикраси надавали людям з Білі-Білі такого вигляду, що їх одразу ж можна було відрізнити від людей Горенду та інших ближчих селищ.

Мої сусіди з Бонгу показували багато з моїх речей своїм знайомим, і ті кожного разу, бачачи якусь незнану їм річ, широко розплющували очі, трохи роззявляли роти й клали один палець між зубами. Палець або два пальці, вкладені в рот, – означають у тубільців вираз подиву.

Коли стало темніти, я надумав пройти трохи стежкою. Мені хотілося переконатися, чи можна буде повертатися поночі з селищ; але раптом так посутеніло, що я поквапився повернутись додому, і хоч можна було роздивитися загальний напрямок стежки, однак я повернувся додому з розбитим чолом і ураженим коліном, наткнувшись спочатку на сук, а потім на якийсь пень. Отже, лісом поночі не доведеться ходити.

Я помітив, що в пляшці лишилося дуже мало чорнила, і не знаю, чи знайдеться в багажі ще одна.

3 жовтня

Ранком рушив під час відпливу на риф по здобич; гуляючи по коліна у воді, я несподівано натрапив на кілька цікавих вапняних губок. За півгодини в мене було більше як на день роботи. Повернувшись з рифу, я вирішив, проте, дати спокій мікроскопові до завтра і йти познайомитися з моїми сусідами – в селище на схід від мису Обсервації. Я пішов туди, розуміється, не знаючи дороги, а просто вибираючи в лісі стежки, які, на мою думку, повинні були привести мене до селища.

З лісу я вийшов до моря. Простуючи морським берегом, не важко було дійти до селища. Дорогою я нікого не зустрів, і мешканцям Гумбу не було кому дати звістку про мій прихід. Повернувшись з морського берега на добре втоптану стежку й ступивши по ній кілька кроків, я почув голоси чоловіків і жінок. Незабаром із-за зеленого гілля показалися покрівлі хатин. Пройшовши коло одної з них, я опинився на першому майданчику селища, де побачив досить багатолюдну і жваву сцену. Двоє чоловіків працювали, лагодячи покрівлю одної хатинки, й, здавалося, були дуже захоплені своєю роботою, а кілька молодих дівчат та хлопчиків плели, сидячи на землі, мати з листя кокосової пальми та подавали їх чоловікам, які лагодили покрівлю; двоє чи троє жінок наглядали за дітьми різного віку; дві величезні свині з поросятами доїдали рештки сніданку. Хоч сонце було вже високо, але затінку на майданчику було багато й спеки зовсім не відчувалося. Розмова в тубільців була загальна й видавалася дуже жвавою. Ця картина своєю новизною була для мене дуже цікава. Раптом різкий крик – розмова урвалась, і зчинилося страшенне сум'яття. Жінки й дівчата, кричачи й лементуючи, кинули роботу й почали хапати немовлят, які, зненацька збуджені, плакали й ревли; підлітки, спантеличені переляком матерів, заверещали й зарепетували, тягнучи за собою дітей та боячись оглянутись; жінки метнулися до лісу; за ними подались дівчата й підлітки; навіть собаки, виючи, й свині, сердито хрюкаючи, побігли за ними.

Збентежені жіночим лементом, збіглися зо всього селища чоловіки, здебільшого озброєні чим кому трапилось, і обступили мене з усіх боків. Я стояв спокійно серед майданчика, дивуючись з цієї тривоги, не розуміючи, чим саме мій прихід міг спричинитися до такої веремії. Я дуже хотів заспокоїти тубільців словами, але поки що я цих слів не знав, і мені лишалося тільки задовольнятися жестами, а це було зовсім нелегко.

Вони стояли довкола мене, нахмурившись і перемовляючись словами, яких я не розумів. Стомившись після ранкової прогулянки, я підійшов до одної з високих платформ, видерся на неї, розташувався досить вигідно й на мигах запросив тубільців зробити те ж саме. Деякі зрозуміли, здається, що я не маю наміру завдавати їм шкоди, вони заговорили між собою спокійніше й навіть відклали набік зброю, а тим часом інші, все ще підозріло поглядаючи на мене, не випускали своїх списів з рук. Група тубільців навколо мене була дуже цікава, але мені неважко було зауважити, що мій прихід був їм дуже неприємний. Більшість поглядали на мене боязко й усе немовби тоскно дожидали, коли я піду. Я витяг альбом, зробив кілька ескізів хатин, розміщених круг майданчика, високих платформ, подібних до тої, де я сидів, і почав потім записувати деякі замітки про самих тубільців, оглядаючи кожного з ніг до голови дуже уважно. Мені стало ясно, що моя поведінка починає бентежити тубільців; а надто не подобається їм мій уважний огляд. Багато хто, щоб уникнути мого пильного погляду, вставав і йшов, щось бормочучи. Мені дуже захотілося пити. Спокушали мене кокосові горіхи, але ніхто не подумав запропонувати мені бодай одного свіжого кокоса з тих, які валялися на землі, щоб заспокоїти спрагу. Ніхто з тубільців не підійшов ближче й не спробував заговорити зо мною, а всі дивилися вороже й понуро.

Розуміючи, що, лишаючись далі, я не посуну вперед моєї справи – познайомитись з тубільцями, я підвівся і при загальній мовчанці пройшов через майданчик, простуючи стежкою, яка привела мене до моря.

Повертаючись додому й обмірковуючи бачене, я прийшов до висновку, що сьогоднішня моя екскурсія доводить, як нелегко буде подолати недовіру тубільців і що на це треба неабиякого терпіння й такту з мого боку в поводженні з ними.

Я прийшов додому, коли вже заходило сонце. Мої слуги вже почали турбуватися через мою довгу відсутність; вони, між іншим, повідомили мене, що двоє жителів Горенду принесли три пакунки: для мене, для Улсона й Боя. Я наказав їх розгорнути, в них були варені банани, плід хлібного дерева та шматки якогось м'яса, схожого на свинину. М'ясо мені не дуже сподобалося, проте Улсон і Бой їли його залюбки. Коли вони кінчили, я дуже збентежив їх, зауваживши, що це, мабуть, людське м'ясо. Обидва дуже зніяковіли й запевняли, що це була свинина; однак я й далі сумнівався.

4 жовтня

Ввечері якась комаха заскочила мені в око, і хоч мені пощастило її витягнути, та око дуже боліло всю ніч і повіки розпухли, тож про роботу з мікроскопом годі було й думати. Через це ранком, тільки-но почався приплив, я подався бродити на рифі і так захопився, що не помітив, як почала прибувати вода. Повертаючись з рифу на берег, я мусив кілька разів занурюватись у воду вище пояса.

Покінчили з покрівлею веранди й узялись прибирати своє кубельце. Приміщення моє становить усього один квадратний сажень, а речей сила-силенна.

Розчищав майданчик перед хатиною від хмизу та сухого листя. Моє приміщення кожного дня поліпшується і починає дедалі більше подобатися мені.

Увечері чую, хтось стогне. Йду до хатини, бачу там Боя, який, загорнувшись з головою в ковдру, ледь-ледь міг відповісти на мої розпитування. В нього була досить висока температура.

6 жовтня

Десь о четвертій годині з-за мису Обсервації раптом показався парус, а потім велика пірога особливої будови з критим приміщенням нагорі, де сиділи люди, й тільки один чоловік стояв біля стерна та керував парусом. Підпливши ближче до мого мису, стерновий, повернувшись у наш бік, почав щось кричати й вимахувати руками. Такої великої піроги я ще не бачив. Пірога рушила до Горенду; невдовзі показалася друга, ще більша від першої, на ній стояла халабуда чи, точніше, велика клітка, де сиділо чоловік шість або сім тубільців, захищених покрівлею від гарячого сонячного проміння. На обох пірогах було по дві щогли, з яких одна – нахилена вперед, а друга назад. Я збагнув, що мої сусіди захочуть показати своїм гостям такий курйоз, як білу людину, й приготувався до зустрічі. Справді, за чверть години з двох боків, з селищ Горенду й Гумбу, показалися тубільці. З гостями, що прибули, як я дізнався, з острівця Білі-Білі, прийшло і кілька моїх сусідів тубільців, щоб пояснити своїм гостям усякі дивовижні речі коло хатини білого. Люди з Білі-Білі дуже здивовано й зацікавлено розглядали все: каструлі й чайник у кухні, моє складане крісло на майданчику, невеликий столик, що стояв там же; а мої черевики та смугасті шкарпетки просто захопили їх. Вони раз у раз роззявляли роти, примовляючи протяжно «а-а-а… е-е-е…», цмокали губами, а в крайніх випадках вкладали пальця в рота. Цвяхи їм також подобались. Я дав їм, крім цвяхів, кілька бісеринок та по червоній ганчірці, на велику досаду Улсону, якому не подобалося, що я роздаю речі дурно, бо гості прийшли без подарунків. У людей з Білі-Білі частина волосся була старанно пофарбована червоною охрою; чоло й ніс були розмальовані тою ж таки фарбою, а в деяких були розмальовані навіть спини. В багатьох на шиї висіло намисто, що спускалося на груди й складалося з двох ікол папуаської свині, зв'язаних так, що, висячи на грудях, вони являли собою лежачу цифру 3 з рівною верхньою та нижньою частинами. Цю прикрасу, яку називають «буль-ра», жителі Горенду, видимо, дуже цінять. Я пропонував їм обміняти «буль-ра» на ніж, але вони не пристали на такий обмін, дарма що дуже хотіли мати ножа. Вони були дуже задоволені з моїх подарунків і пішли в доброму настрої.

Проте я дуже здивувався, за півгодини побачивши їх знову, цього разу обтяжених кокосами та бананами; вони встигли сходити до своїх пірог і принести мені свої подарунки.

Церемонія подавання дарунків має тут свої правила: приміром, кожний приносить свій дарунок окремо від інших і передає його просто до рук особі, якій хоче подарувати. Так було й сьогодні: кожний передавав свій подарунок спочатку мені, потім Улсону – далеко менший, а потім Бою – ще менший. Люди з Білі-Білі довго лишалися коло моєї халупи і, йдучи, коли стало смеркатися, на мигах показували на мене та мою шлюпку, а потім на свій острівець, що майорів удалині, пояснювали жестами, що не вб'ють і не з'їдять мене, що там багато кокосів та бананів. Прощаючись, вони потискали мені руку понад ліктем. Двоє, яким я чомусь більше, ніж іншим, подарував різних дрібничок, обіймали мене лівою рукою і, притискаючи один бік моїх грудей до свого, все казали: «О, Маклаю! О, Маклаю!» Коли вони відійшли на кілька кроків, то, напівобернувшись і спинившись, зігнули в лікті руку й, стискаючи кулак, розгинали його: це був їхній останній прощальний привіт, після якого вони швидко зникли.

10 жовтня

Мене звалив сьогодні з ніг перший приступ пропасниці; хоч як я кріпився, та довелося лягти й увесь день пролежати… Було погано.

12 жовтня

Сьогодні випала черга Улсону. Коли я встав, ноги в мене тремтіли й підгиналися. Бой теж запевняє, що нездужає. Моя хатина тепер справжній госпіталь. Сьогодні дізнався від Туя назви різних селищ, які видно з мого мису. Я дивувався величезній кількості цих назв: кожний найменший мисочок та струмочок має спеціальну тубільну назву; наприклад, невеличкий мисочок, на якому стоїть моя хатина, де ніколи до мене ніхто не жив, зветься Гарагасі; мис Обсервації насупроти – Габіна тощо. Селище, яке я відвідав увечері в день приходу «Витязя» до порту Константина, зветься, як я вже згадував кілька разів, Горенду. Потім іде Бонгу, далі Мале, ще далі (селище відрізняється кількома світло-жовтими кущами, лежить коло самого берега, я його відвідав з офіцерами «Витязя») Богатім. Ще далі коло мису, недалеко вже від острівця Білі-Білі, селище Горіма; на схід від Гарагасі селище, де мені не пощастило причалити в перший день, зветься Гумбу, потім далі Марагум, ще далі селище Рай. Розпитуючи Туя, я не міг не дивуватися його кмітливості, з одного боку, та деякій тупості або повільності думання – з другого. Слухаючи назви, я, розуміється, записував їх і на тому ж таки папері накреслив схему всієї бухти, позначаючи приблизне розміщення селищ. Туй це розумів, і я кілька разів перевіряв вимову назв селищ, і Туй виправив не тільки дві назви, але навіть самий рисунок карти. В той же час моє записування назв та креслення на папері аж ніяк не цікавило його; він немовби й не помічав їх. Мені здалося чудним, що він не дивувався. Відпустивши Туя, я заходився доглядати двох хворих, які стогнали й охкали, дарма що сам я після вчорашнього приступу ледве волочив ноги. Довелося приготувати обід самому. Весь вечір обидва хворі не припиняли охкати.

13 жовтня

У мене приступ повторився. Всі хворі. Кепсько, а коли почнеться дощова пора року, буде, мабуть, ще гірше.

14 жовтня

Я дав людям випити хіни, зварив на сніданок дві порції рису на людину і рушив до лісу, щоб здихатися передусім тих стогонів та охкання. Птахів багато. Як тільки тубільці призвичаються до мене, ходитиму полювати, бо консерви мені набридли. Коли я повернувся, Улсон усе ще охкав на своєму ліжку, а Бой був на ногах і варив на обід боби. Приходив Туй з трьома людьми з Гумбу. Тютюн, який я привіз (американський у плитках), починає подобатися тубільцям. Вони вживають його, змішуючи з своїм. Курять вони так: по-перше, беруть напівсухий (сушений на сонці), але ще м'який листок тубільного тютюну, розгладжують його руками, сушать, тримаючи високо над вогнем, потім розривають на дрібні шматки, які згортають, як сигару, в також висушений над вогнем спеціальний листок, а потім уже курять, ковтаючи дим. Тепер, дістаючи від мене іноді тютюну, вони, перш ніж курити, обходяться з ним, як із своїм, цебто розривають тютюнову плитку на дрібні частини, сушать їх, а потім ще більше розкришують і домішують свого тютюну. Одна цигарка переходить від одного до другого, і кожний затягається димом один раз чи двічі, ковтає його одразу ж і передає сусідові.

Я зацікавився роботою одного з своїх гостей. Він виготовляв тонкі, вузькі смужки із стовбура якоїсь гнучкої, виткої рослини. Спочатку він вишкрябував один бік її, віддирав від неї тонку смужку й розрізав її потім уламками черепашки, які він міняв або обламував, щоб мати гострий край, який правив йому за ножа. Ці смужки призначалися для плетіння браслетів «сагю», які тубільці носять на руках над біцепсами та на ногах коло колін. Тубілець так спритно й швидко працював своїм примітивним інструментом, що, здавалося, ніякий інший інструмент не міг би для цього краще придатись.

Єдині ласощі тут для мене – це кокосова вода. Крім неї та чаю я нічого не п'ю. Звичайно випиваю два кокосові горіхи за день.

15 жовтня

З учорашньої моєї розмови з Туєм виявилося, що гори навколо затоки Астролябії дуже заселені. Він називав силу назв селищ, додаючи до кожної назви слово «мана», цебто гора.

Бой лежить уже три дні, і колір обличчя його помітно посвітлішав, зблід.

16 жовтня

Учора ввечері – страшна громовиця. Дощ ішов зливою і пробив мені покрівлю. На моєму столі був справжній потоп; довелося прибирати папери й книги, і ніч я перебув у великій вогкості. Сьогодні протягом дня в моїй хатині побувало понад сорок душ з різних селищ, і це мені досить-таки набридло; якби я вмів говорити – було б зовсім інше, та вивчення мови посувається все ще туго.

17 жовтня

У Боя, який допіру вичуняв після пропасниці, з'явилась нова хвороба – великий опух лімфатичних залоз у пахвині, через що він ходить ще повільніше, ніж раніш. Улсонові теж недобре. Ледве-ледве ворушить язиком, немовби вмирає, валяється весь день, уночі зітхає і охкає; а ввечері, коли заходить сонце, виповзає і прохолоджується простоволосий, певна річ, крадькома від мене, бо я йому заборонив виходити будь-куди без капелюха, особливо ж при свіжому береговому вітрі.