Текст книги "Серед дикунів Нової Гвінеї"
Автор книги: Микола Миклухо-Маклай
Жанр:
Путешествия и география
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)
Я запізнився, а було вже так темно, що мені довелося ночувати в Горенду. Піл виявився далеко зручнішим за моє ліжко й м'якшим. Накрившись новими матами, я проспав ніч непогано, хоч кілька разів і прокидався через твердість грубого бамбука, який заступив подушку. Коли лежиш на спині, бамбук тоді являє собою зручну подушку, але він стає незручний, як тільки ляжеш на бік; треба примудрятися спати на спині, не перевертаючись.
1 серпня
Розглядаючи мій метеорологічний журнал за десять місяців, можна дивуватися з чудової сталості температури: рідко буває в затінку 32°, здебільшого 29° або 30°; уночі на 7–8°, дуже рідко на 10° холодніше проти денного максимуму. До того ж тут немає, власне кажучи, дощової пори року: дощ розподілено досить рівномірно кожного місяця. Незважаючи на приємний клімат, одне кепсько – пропасниця.
4 серпня
Чотири чи п'ять пірог пристали до берега коло Гарагасі. Тубільці з Бонгу взялися старанно рубати на тріски стовбур майже сорок метрів завдовжки: його принесло припливом ще в березні, і він лежав тут уже близько п'яти місяців. Мені пояснили, що завтра вони збираються в Теньгум-мана і ці тріски понесуть на подарунок верховинцям, які, спаливши їх, одержать попіл, що його вживають замість солі. В прибережних селищах додають до прісної трохи морської води; верховинці заміняють це попелом. Навантаживши свої піроги, тубільці вирушили до себе, обіцяючи повернутись.
7 серпня
Майже щодня пропасниця. Лишаюся на ногах до останньої можливості. Хіни лишається мало. Вчора цілий день лунали в лісі удари сокир. Пішов подивитись, що там діється. Чималий простір лісу був очищений від кущів та ліан, у великих дерев обрубано гілля, полишено тільки найгрубіші суки; кілька великих дерев повалено, – і все це за два дні. Я міг тільки дивуватися роботі, яку зроблено таким примітивним знаряддям, як кам'яна сокира. Мурахи – жовті, чорні, коричневі, білі, великі й малі, – потурбовані або позбавлені своїх жител, змусили мене піти геть.
9 серпня
Приходили люди Бонгу з гостями з Білі-Білі. Один з них просив послухати гармонію Улсона. Коли Улсон пішов по неї, тубільці поспішили закутати голову п'ятилітньому хлопчикові, який був з ними, своїми маль, щоб він не бачив «ай».
Коли Улсон кінчив грати й пішов, дитину визволили.
13 серпня
Сидів удома й писав антропологічні замітки про тубільців, які я гадаю надіслати академікові Беру. Прийшло багато жителів довколишніх селищ, самі тільки «тамо боро» (дорослі, шановані чоловіки) – з вельми дивним проханням: вони хочуть, щоб я назавжди лишився з ними, взяв одну, двох, трьох або скільки забажаю жінок і не думав би знову їхати в Росію чи куди-небудь в інше місце. Вони казали це так серйозно, повторюючи один після одного те ж саме, що видно було – вони прийшли з цією пропозицією після довгих спільних нарад. Я їм відповів, що, коли я й поїду (в чому аніскільки не був, проте, певний), то повернуся знову, а жінок мені не треба, бо жінки надто багато говорять і взагалі галасливі, а Маклай цього не любить. Це їх не дуже задовольнило, але вони лишилися в усякому разі задоволені тютюном, який я роздав членам депутації.
Ось уже шість місяців, як Улсон і я щовечора кладемо на багаття велику колоду, щоб підтримати вогонь до наступного ранку, бо доводиться заощаджувати сірники, щоб не дійти до потреби бігати до Горенду, в разі згасне багаття. Іноді ми заміняємо звичайне дерево цурупалком, що пролежав довго в морській воді, і, зовсім як папуаси, збираємо білий попіл, якого вживаємо замість солі. Щоб випарювати морську воду на вогні, треба надто багато дерев, а для видобутку солі через випарювання на сонці в мене нема достатньо великої і плоскої посудини.
А втім, я легко й швидко відвикнув од солі і не почуваю ніякої шкоди через її нестачу.
15 серпня
Ранком на полюванні, коли я йшов стежкою біля плантації, мене змусило зупинитися шамотіння між сухим листям. Прислухавшись, я помітив кроків за двадцять між деревами, коло сухого пня, невелику тварину. Це був невеликий кенгуру рудувато-сірого кольору, якого тубільці звуть «тиболь». Я вистрілив і поранив тварину, так що її не важко було зловити. Зрадівши своїй здобичі, я повернувся негайно додому, забувши, що не застрілив нічого на сніданок та обід, але мені було не до того, щоб думати про це. Ось уже близько року, як я тут, і це був перший екземпляр тиболя, якого мені пощастило забити. Досі я не бачив такого.
16 серпня
Мене запросили до Бонгу, щоб покуштувати ще невідомої мені страви «таун», приготування якої досить складна справа. Спочатку з цих горіхів знімають шкаралупу, горіхи складають у кошики й вимочують їх днів десять або й більше в морській воді; потім їх розтирають і змішують з нашкрябаним кокосовим горіхом, після чого добуте тісто, поділене на порції, загортають охайно в бананове листя й варять близько трьох годин, і тоді вже таун готовий, і його розкладають у невеликих пакунках на чисті мати. Таун мені подобався, незважаючи на якийсь гнилий запах – горіх, мабуть, частково гниє, перебуваючи в морській воді. Беручи до уваги складність готування тауна, важко збагнути, яким способом тубільці дійшли до відкриття таких страв. Усе селище бере участь у таких екстраординарних частуваннях.
Бачив сьогодні в Бонгу найбільшу кам'яну сокиру, яку тільки траплялося мені бачити; завширшки вона була близько дванадцяти сантиметрів і надзвичайно добре відшліфована.
20 серпня
Я сидів у Горенду, куди прийшов по аян, і розмовляв з тубільцями, що оточили мене, коли зненацька почулися пронизливий лемент та голосіння, цілком подібні до тих, які я чув у Гумбу на похороні Бото. Голос був жіночий, і незабаром з'явилася і сама плакальниця. Обома руками вона затуляла очі або витирала сльози, йшла поволі й протяжно голосила якісь слова; трохи далі за нею йшло кілька чоловіків, жінок та дітей, також понуривши голови, але мовчки. Я спитав: «Чого це плаче й кричить Кололь?» (жіноче ім'я). Виявилося, що вночі здохла її велика свиня, бажаючи продертись між кілками паркану на город. Кололь подалася до себе в хатину й голосила далі, як по небіжчику. Таку прив'язаність жінок до свиней можна частково пояснити тим, що в цих краях деякі жінки годують поросят грудьми. Так було і в цьому випадку. Коли я, сміючись, зауважив, що свиней багато, вона відповіла, показуючи на груди, що цю вигодувала сама.
Такі сцени трапляються тут у селищах частенько. При кожній невдачі, втраті, смерті жінки мають за обов'язок кричати, голосити й плакати. Чоловіки ходять мовчки, насупившись, а жінки виють. Двоє тубільців принесли здохлу свиню. Асель, якому вона належала, призначив послати п на подарунок у Бонгу, куди її й понесли. Такі обопільні подарунки одного селища другому – тут загальне правило. Коли свиню виносили з Горенду, вдарили в барум. Десь півгодини згодом почувся барум у Бонгу, що означало одержання свині та початок «ая».
22 серпня
Учора ввечері зібрався до Білі-Білі, зав'язавши обоє дверей не мотузкою, а білою ниткою, якою обплутав їх, як павутинням. Уночі вітер був легкий; проте брижі на морі були величенькі; на світанку, після невеликого шквалу з дощем з північного заходу, зовсім усе стихло. Повеслувавши з годину, а це було дуже тяжко через штиль та велику спеку, ми під'їхали близько до Білі-Білі. Тубільці йшли натовпом уздовж берега, виспівуючи пісень, в які часто вплітали моє ім'я. Кілька пірог виїхало до нас назустріч, і жителі Білі-Білі, силкуючись говорити діалектом Бонгу, який я розумію, наввипередки запевняли мене, які вони будуть раді моєму приїзду. Гарненький острівець з густою рослинністю, юрба тубільців, прикрашених квітами й листям, піроги навколо шлюпки, пісні, гучна розмова, жарти й крики тубільців – усе це яскраво нагадувало мені опис остров'ян Тихого океану в перших мореплавців. Вибравши місце коло берега, я скерував туди мою шлюпку. Коли вона врізалася в пісок, десятки рук потягнули її вище на положистий берег. Була вже дев'ята година, й, випивши води кокосового горіха, я почув велике бажання заснути, бо всю ніч не довелося спати. Це бажання не важко було виконати, і я розташувався, як і в перший приїзд, в тубільній пірозі.
Відпочивши, я взявся рисувати. Рисував усе, що траплялося: хатини, піроги, робив і портрети, знімав факсиміле з різних папуаських орнаментів, видряпаних на бамбуці. Обходячи селище, я спинявся біля багатьох хатин. Коло одної з них кілька тубільців працювало над великим веслом, причому можна було бачити, що залізо легко витісняє вживання черепашок та каменів як знаряддя. Невеликий поламаний цвях, ретельно обточений на камені у вигляді долота, в руках спритного тубільця виявився чудовим інструментом, щоб вирізувати прямолінійні орнаменти. Робота була довга, але все ж легша й простіша, ніж вирізувати каменем або черепашкою.
Коло багатьох хатин висіли щойно пофарбовані білою та червоною фарбою щити, яких я не бачив у своїх сусідів, але які дуже розповсюджені серед жителів інших островів, наприклад, Тіари та Мітебогу. Вони круглі й зроблені з одного шматка дерева. На передній стороні, коло краю, вирізьблено два концентричні кола; фігури всередині бувають дуже різноманітні. Щити ці розфарбовують тільки у виняткових випадках.
Кілька тубільців, бажаючи показати мені свою спритність, схопили списи, взяли щити на ліві руки так, що середина щита припадала майже коло плеча, і почали виробляти всякі войовничі рухи, причому щит захищав голову й груди і міг до певної міри боронити їх проти стріл та списів.
23 серпня
Зібрався вирушати в Тіару (острів і селище тої ж назви), який лежить сам не знаю де, але через те, що віє свіжий норд-норд-вест і на морі великі брижі, тубільці просять почекати доброї погоди. Цей вітер, що дме з відкритого моря, звичайно супроводиться досить великими брижами й зветься в тубільців «карог»; вест-норд-вест також дуже звичайний тут вітер, але він не супроводиться великим хвилюванням, бо дме з берега; він зветься «явар».
Виходив острів по всіх напрямках; на березі знайшов черепашку.
24 серпня
Вітер усе ще сильний, тубільці просять почекати. Мені однаково, бо скрізь і завжди робота в мене напохваті, тільки дивись, дізнавайся й записуй; матеріал невичерпний.
Зранку майже всі юнаки рушили з чотирма пірогами на особливе святкування або, точніше, бал у Богатім (вітер туди був їм попутний). Обличчя молодиків, яких я добре знав, були так розмальовані, що я мусив був пильно вдивлятись у знайомі лиця, щоб розпізнати їх; до такої міри звичайний вираз і риси обличчя змінювалися кількома кольоровими візерунками. «Сарі» різної форми та невеликі барабани, яких вживають під час танцю, теж не були забуті. Вирушаючи до своїх пірог, тубільці, на розвагу мені, провели на положистому, вогкому (був відплив) піщаному березі своєрідну репетицію танцю, який мали виконувати ввечері в Богатім. При цьому вони тримали в зубах свої сарі, що являли собою кумедно прикрашені білими черепашками язики. В лівій руці в них було по барабану, в який вони били правою. Під час танцю, який складався з граціозних рухів, вони не тільки співали (причому внаслідок тримання сарі в зубах, спів їхній мав дивний звук), але й били в барабан, який то опускали на землю, то піднімали над головою. Танець був надзвичайно оригінальний.
25 серпня
Прокинувшись уночі й бачачи, що погода добра, я одягнувся, засвітив ліхтаря й пішов будити Каїна та Гада, з якими мав рушити до Тіари. Трохи посперечавшись, Каїн збудив Гада; вони дістали паруси й весла. Я переніс у невелику пірогу різні речі для обміну й подарунків і почав чекати коло берега моїх супутників. Розмахуючи горючими головешками, вони принесли щогли, паруси та свої подарунки. Вирушаючи в гості, тубільці завжди беруть з собою подарунки та речі на обмін, використовуючи при цьому те, чого вони самі мають удосталь.
Місяць вийшов з-за хмар і таємничо визирав між пальмами, освітлюючи мальовничу картину селища, спокійного моря та групи тубільців, що працювала біля піроги. Я вмостився на платформі або на «кобум-барле» по один бік щогли зо всіма своїми речами; на другому боці горіло вогнище в надбитому великому горщику. На носі та на кормі в спеціальних місцях поставлено списи, луки й стріли обох тубільців. Один з них умостився спереду платформи, другий – на кормі, щоб гребти й, крім того, керувати парусом та стерном. Близько третьої години ранку все було готове, і пірога, або мовою Білі-Білі «кобум», була стягнута в море. Вскочивши в неї, Каїн і Гад заходилися гребти, бо коло берегів вітер був легкий; пірога безшумно стала рухатися вперед.
Я подумав, що найдоцільніше для мене продовжувати перерваний сон, бо цей берег я ще побачу, а ніч була надто темна й не можна було роздивитися нічого, крім силуетів дерев, які виступали над загальним рівнем лісу. Пружний бамбуковий поміст платформи міг правити за досить зручне ліжко, і я добре проспав понад годину. Мене збудив Гад, попереджаючи, що я спалю свій черевик, бо, витягнувшись у сні, я поклав одну ногу майже на вогнище. Тубільці попросили в мене тютюну, закурили свої сигари й почали розпитувати мене про Росію, про людей, що живуть не тільки в Росії, але й на місяці та на зорях. Між іншим, я дізнався, що планету Венеру вони називають «Бой», сузір'я Оріон – «Даманг», Волосожар – «Барессі».
Коли ми проминули острівець Ямбомбу, мені здалося, що берег утворює на цьому місці затоку. Проте світанок показав, що гадана затока кінчається протокою, і ми незабаром опинилися в ній. З двох боків берег являв собою піднятий кораловий риф, укритий густою рослинністю. На півдні був кінець суходолу Нової Гвінеї, який тубільці звуть Бейле, на півночі – острів Грагер з селищами Гада-Гада та Мітебог, за ними далі на північний захід – два острівці, Багер та інший, назву якого я забув. Ми ввійшли у велику бухту, що являла собою цілий архіпелаг острівців різного розміру – всі однаково утворені піднятим кораловим рифом та вкриті лісом. У міру того, як ми посувались, я записував назви острівців.
Сонце показалося на обрії і освітило архіпелаг, спокійну поверхню бухти й далекі гори. Протока між суходолом Нової Гвінеї та Грагером зовсім безпечна, а бухта з її численними острівцями, відгороджена від моря рифом, має, проте, кілька проходів і може правити за зручну гавань. Для цієї бухти треба буде підшукати назву, бо, хоч кожний острівець має тут свою назву, та бухти тубільці звуть просто морем. Ми обпливли три невеликі острови; на одному росли кокосові пальми й були плантації жителів Гада-Гада; п'ять або шість інших – незаселені. Углиб і на південь є гирло величенької річки. Пливучи далі, ми обминули середній з трьох незаселених острівців і побачили, нарешті, мету нашої подорожі – острів Тіару. Група кокосових пальм та витягнуті на берег піроги означали, що тут селищний причал. Мої супутники причепурилися, одягли нові пояси, збили великими гребінцями волосся й заходились старанно гребти. Можна було відрізнити юрбу тіарців, які, побачивши пірогу з Білі-Білі, вийшли до берега. Багато хто голосно кликав мене на ім'я. Коли пірога підійшла до піщаного берега, її витягнула на пісок ціла юрба тубільців. Я зійшов з платформи й, роздавши жителям Тіари, що оточували нас, подарунки, пішов до селища, де нам показали велику хатину, в якій поставили столик та складаний ослінчик, який я привіз із собою.
Серед тубільців, що обступили мене, я пізнав трьох, які були в Гарагасі місяців зо два тому. Імена їх я занотував у моїй записній книжці. Взявши її з кишені, я знайшов сторінку й голосно прочитав їхні імена. Дуже здивовані й разом з тим зраділі, вони один за одним, у міру того, як я вимовляв їхні імена, підходили до мене і на мій знак сідали коло моїх ніг. Потім цілий день вони майже не відходили від мене, намагаючись прислужити, чим тільки і як тільки могли.
Каїн і Гад також майже не покидали мене. Жителі Тіари утворили велике півколо, мовчки дивлячись на мене та на привезені речі. При цьому я міг розглянути їхні обличчя. Тут, як і в інших місцях, між зовсім плоским та випнутим носом були десятки переходів, і, вибравши з цілого селища дві крайності, можна уявити обличчя двох вельми різних типів. Та ці різниці – суто індивідуальні, в чому можна переконатися, роздивившись обличчя інших, які являють собою всякі переходи від одного типу до другого. Я зовсім не бачу підстав вважати, що ця раса, яка живе на островах, є мішана або відмінна від жителів суходолу.
Я роздав десь з півфунта тютюну, нарізаного невеликими клаптями, цього вистачило тільки літнім, а з молоді його дістали лише небагато хто, переважно ті, що мали гарні обличчя. Поки ми курили, я заходився рисувати хатини, що, як і в Білі-Білі, були збудовані на стовпах заввишки понад один метр, але, як і взагалі всі папуаські хатини, складалися переважно з покрівель. Потім я обійшов усе селище; воно було чимале, але не мало тої охайності й затишку, як селища моїх сусідів. Повернувшись до попереднього місця, я застав тубільців, коли вони готували нам обід.
За розданий тютюн жителі Тіари принесли мені по стрілі, від яких я не відмовився, бо вони були дуже гарно вирізані. Я звернув увагу на особливу породу собак із Кар-Кару, відмінну від поширеної на суходолі Нової Гвінеї. Собаки з Кар-Кару мають гладкий, довгий тулуб, досить короткі ноги й гладку морду.
По обіді я обійшов острів і зарисував ескіз архіпелагу на захід та південний захід, записавши при цьому понад тридцять назв островів.
Наш кобум був уже навантажений і готовий рушати назад. Уся людність селища вийшла на берег подивитись на наш від'їзд. Наша пірога, як виявилося, була тепер дуже навантажена всілякими подарунками, які тіарці призначили для моїх супутників. Коло Грагера назустріч нам виїхала пірога, і кілька чоловік старанно просили мене заїхати до них. Я не погодився, бо було пізно, а назавтра я хотів повернутись до Гарагасі. Коли ми вийшли з протоки в море, нашу пірогу почало дуже гойдати хвилею. Острів Кар-Кар було ясно видно, хотілось би й туди – такий він здається близький, а відтіля на острів Ваг-Ваг, де, за словами Каїна, тубільці навіть не роблять пірог через свою ізольованість.
26 серпня
Ранком, коли я збирався в дорогу, повернулася пірога з молоддю з Богатім. У всіх був дуже стомлений вигляд. Прощаючись і бажаючи подарувати тубільцям що-небудь, але не маючи вже ні крихти тютюну, я добрав дуже простого способу дати кожному що-небудь для нього корисного. Я розбив привезену з холодним чаєм пляшку на черепки, завбільшки з срібні півкарбованці; таких черепків з одної пляшки вийшло кілька сотень. Скло, будучи для тубільців дуже важливим матеріалом (воно править їм за інструмент, щоб голитися, шліфувати дерево та вирізувати орнаменти), дало їм величезну насолоду. Все селище, навіть жінки й діти, зібралися коло шлюпки, простягаючи руки. Вітер хоч був невеликий, та попутний, і я повернувся в Гарагасі близько четвертої години, тобто використав майже шість годин на переїзд; на дорогу з Гарагасі до Білі-Білі треба було дванадцять годин.
Удома я знайшов, що все було гаразд, хоч з багатьох міркувань був певний, що чимало тубільців побувало в Гарагасі під час моєї відсутності. Але вони не могли задовольнити своєї цікавості, побачивши двері, обплутані мотузком і ниткою. Мабуть, вони думають, що, коли доторкнутися до мотузка біля дверей, на них посиплються звідусіль постріли або, якщо взятися за нитку, з ними скоїться яке-небудь нещастя.
30 серпня
Рушив у Богатім і дістався туди тільки за шість годин. Спочатку віяв рівний вітер, а потім тільки поривами. Підійшов до берега, де я був одинадцять місяців тому з офіцерами «Витязя», побачив юрбу тубільців, які присіли, коли шлюпка причалювала, і лишались у такому стані, аж поки я не наказав їм витягнути її на берег, що вони негайно й виконали.
Я обійшов селище, яке видалося мені найбільшим серед усіх інших, розміщених навколо бухти Астролябії. На великому майданчику ще видно було сліди танців, де брали участь жителі Білі-Білі, про що вже сказано вище. Висока барла була прикрашена всяким клечанням, якого ще не встигли зняти, а страви, приготовані з нагоди балу й підігріті тепер, тубільці доїдали ще сьогодні, тобто на третій день після свята. Мені також подано великий шматок «ай будь» (свині, забитої з нагоди «ая»).
Незважаючи на всі старання, я не міг дістати черепа з нижньою щелепою. Мені принесено два, але без щелеп.
Коди-Боро знову заговорив про моє оселення в Богатім і, бажаючи ствердити свої слова позитивними доказами, повів мене через усе селище до хатини, відкіля викликав молоду, досить гарну дівчину. Що він їй сказав – я не зрозумів, але вона глянула на мене й, усміхнувшись, шмигнула назад. Коди-Боро пояснив мені, що я можу взяти її собі за жінку, якщо оселюся в Богатім, і повів мене далі. Вийшовши з селища, хвилин за п'ять дороги ми підійшли до високої огорожі плантації, перелізли через високий поріг і підійшли до групи жінок, які працювали там. Коди знову покликав одну; то була непогана дівчина років чотирнадцяти-п'ятнадцяти. Цього разу я вже знав, що означало це викликання, і одразу ж похитав головою. Коди, не втрачаючи надії знайти для мене відповідну дружину, кивнув головою, показуючи язиком у напрямі дівчат. Ці оглядини наречених мені набридли, і я повернувся до селища, не слухаючи більше Коди. Через те що нема вітру, годі й думати повертатися до Гарагасі. Я лишився ночувати.
31 серпня
Закрившись прапором, я непогано перебув ніч. Проте не обійшлося без спроби з боку Коди здійснити, користуючись темрявою ночі, ті плани, які зазнали невдачі вдень. Хоч, лягаючи спати, я був сам у хатині, коло моєї барли не раз чулися жіночі голоси. Я вирішив ігнорувати це і спати.
Ранком, при сході сонця, я нарисував панораму гір південно-східного берега затоки. Я придбав за ножа орлан-ай. Потай обходячи поза хатинами, Коди привів мене до невеликої буам-брамри, де показав мені орлан-ай. Коли я погодився дати за нього ножа, він загорнув ай у мату і так само дбайливо, хоч ніхто нас не побачив, повів мене назад до шлюпки, сам несучи ретельно загорнутий орлан-ай, і поклав його сам у шлюпку, обклавши сувій кокосами, які вже там лежали. Коли шлюпку штовхнули в море, всі тубільці знову присіли, поки Улсон напинав паруси і я, сидячи біля стерна, не закричав їм прощального «е-аба» й «е-ме-ме». При доброму вітрі я швидко дістався додому, де все було гаразд.
1 вересня
Сильна пропасниця.
2 вересня
Сокирою розрубав собі коліно й досить глибоко, лагодячи дещо в своїй хатині. Доведеться просидіти вдома кілька днів.
3 вересня
Улсон з десятком жителів Горенду витягнув шлюпку високо на берег.
5 вересня
Через біль у коліні не можу ходити на полювання. Провізія наша майже кінчається, доводиться годуватися тим, що приносять тубільці. Сьогодні хмарно, свіжий вест-норд-вест і не більше 26 градусів тепла.
9 вересня
До болю в коліні долучилася пропасниця. Прожив три-чотири дуже неприємні дні, протягом яких приступи супроводив страшенний головний біль. На довершення цієї насолоди мені доводилося цілими днями чути стогони та голосіння Улсона, що ми обидва помремо тут через пропасницю або з голоду тощо.
Погода була похмура, часом лив дощ і крапав мені на стіл та на постіль.