Текст книги "Серед дикунів Нової Гвінеї"

Автор книги: Микола Миклухо-Маклай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

4 травня

Удари барума, які я чув увечері в Бонгу, тривали час від часу всю ніч. Десь опівдні прийшло кілька тубільців, запрошуючи йти з ними поїсти свиню та послухати їхніх співів. Не бажаючи порушувати добрих стосунків, я пішов з ними.

В селищі не було жодного чоловіка – самі жінки та діти; зате на майданчику в лісі мене зустріли довгим завиванням з усіх боків, після чого всі разом почали кликати мене присісти до них. Я вибрав місце трохи осторонь, щоб краще бачити все, що відбувається навколо. Чоловік з десять готувало їжу. Кілька інших згуртувалося в другому кутку групою, яка старанно жувала та проціджувала кеу, вплив якого вже позначався на багатьох обличчях; більшість сиділа, нічого не роблячи й жваво розмовляючи, причому я часто чув назву «Анут» і «тамо Анут». (Достеменно я не міг визначити, де живуть ці люди; мені відомо тільки, що десь за річкою, коло Марагу-мана, й становлять не одне, а багато селищ).' Про них мої сусіди оповідали, ніби вони хочуть наскочити на мою хатину, почувши, що в мене багато ножів, сокир та червоних «маль» і що нас тільки двоє: я та Улсон. Будучи певний, що це може статись не без згоди моїх знайомих з Бонгу та Гумбу, які не від того, щоб поділити з цими людьми здобич, я зважив за потрібне обернути все це на жарт і додав, що не мені буде погано, а тим, які прийдуть до Гарагасі, і потім перемінив розмову, спитавши, чи не піде хто зо мною до Енглам-мана. Мені відповіли, що Бонгу ворогує з Енглам-мана, і якщо вони підуть туди, то їх там заб'ють, але жителям Гумбу туди можна йти.

Коли страва була готова й розкладена порціями, один із тубільців побіг до селища, і ми незабаром почули удари барума. При цьому всі, що були на майданчику, почали ще дужче кричати, а інші взялися сурмити. Шум був заглушливий і давав тубільцям помітну насолоду.

На деяких вплив кеу вже добре позначився. Вони погано стояли на ногах, язик не слухався, а руки тремтіли. З нагоди бенкету голови й обличчя в тубільців розмальовані: в одних уся голова обмазана чорною, в других червоною фарбою; в третіх голова була червона з чорним пружком, у декого навпаки – чорна з червоним пружком; тільки в дідів ні обличчя, ні голови не були розмальовані. Взагалі, діди вживають тільки чорної фарби на волосся та обличчя і майже не носять ніяких прикрас на шиї.

6 травня

Увечері був у Горенду. Інго намалював мені в записній книжці фігури різних тварин та людей. Я дивувався твердості його руки й прямизні лінії; адже тубілець уперше побачив олівець. Я дізнався, між іншим, що ніс і вуха тубільці простромлюють або загостреною бамбуковою паличкою, або «дигланом» (колючкою) аяну. Світлі плями на руках та ногах чоловіків, на плечах і грудях жінок роблять не тільки невеличкими кусками запаленої деревної кори, але й розпеченим каменем.

Тільки сьогодні, тобто наприкінці восьмого місяця, я міг дізнатися про папуаські слова (діалектом Бонгу): батько, мати, син.

Я скористувався приходом чотирьох тубільців, щоб підняти шлюпку ще вище на берег, ніж вона була раніш; для цього треба було знести вниз грубу колоду й підкласти під кіль. Я та Улсон з великим зусиллям пронесли її кроків двадцять, а потім, донісши до берега, я сказав, що тепер її можна котити по піску, але тубільці, дуже здивовані нашою силою, хотіли показати й свою: всі четверо взялися за колоду і, кричачи та сопучи, майже бігом донесли її до шлюпки. Так роблять вони завжди, коли треба великого напруження: кидаються з криком і азартом, запалюючи одне одного вигуками, і, справді, встигають зробити те, що навряд чи могли б зробити, діючи мовчки та повагом.

14 травня

Багато відвідувачів: з Енглам-мана чоловік п'ятнадцять або. двадцять, з Ямбомби, Туті, Білі-Білі.

Нога дуже болить. Маленькі ранки, одержані під час екскурсії в Енглам-мана, злилися внаслідок недбалого догляду за ними в кілька великих, так що я не можу ходити. З Горенду мені принесли розкішну вечерю: варене таро, печений плід хлібного дерева, саго з натертим кокосовим горіхом.

22 травня

Нариви на нозі ще не загоїлися; я не міг з ними панькатися, бо доводиться щодня ходити на полювання, щоб не голодувати. Сьогодні з Горенду тубільці серйозно просили мене припинити дощ. На мою відповідь, що зробити цього я не можу, вони всі одностайно заявили, що я можу, але не хочу.

23 травня

Туй, прийшовши до мене, розповів, що допіру повернувся з Богатім, де зібралося багато жителів навколишніх селищ з нагоди смерті одного тубільця. Ось чому, пояснив мені Туй, ми чули багато разів протягом учорашнього дня удари барума. Це роблять, казав він далі, коли вмирає чоловік; якщо вмирає жінка, цього не буває. Буа приніс мені маба, і я придбав його за ножа. Препаруючи кістяк, я віддав обрізки м'яса Улсонові, який порубав їх для супу, бо варене й печене м'ясо маба, дуже ароматичне та нудно-солодке, мені не подобається.

25 травня

При сході сонця почувся в Горенду барум, але не такий гучний і довгий, як звичайно. Туй, прийшовши до мене, сказав, що барум били з нагоди смерті одного з жителів Гумбу і що люди Горенду та Бонгу йдуть до Гумбу. Я поспішив напитися кави, щоб теж іти туди. Дорогою я зустрів цілу юрбу тубільців, озброєних списами, луками й стрілами. Коли вони дізналися, що і я йду до Гумбу, було помітно, що вони одразу не могли вирішити, як їм робити: відмовляти мені чи ні. Порадившись між собою, вони воліли за краще мовчати.

Вийшовши до моря, ми наздогнали цілу юрбу жінок. Багато з них ішли з немовлятами в торбах або на плечах, зважаючи на вік дитини. Коло входу до селища наша група спинилася; мені сказали, що жінки повинні пройти вперед; ми пропустили їх і незабаром почули їхні плачі та голосіння, дуже схоже на виття тутешніх собак. Коли я підійшов до перших хатин, мене попередив один супутник, щоб я був обережний, бо в мене може влучити стріла або спис. Не розуміючи, в чому річ, я рушив далі. Справді, з майданчика, оточеного хатинами, долинали вигуки, іноді дуже гучні промови. Тубільці, які супроводили мене, тримаючи на лівій руці лук і стріли, а правою наставивши списа, швидко побігли на майданчик і вишикувались у ряд проти першої групи, що вже була там.

Я спинився в тому місці, де міг бачити все довкола й бути в той же час захищеним від стріл. Між обома групами або шеренгами – нападників і оборонців, які стояли одні проти одних, виступив якийсь із жителів Гумбу (здається, родич небіжчика). Він промовляв дуже голосно, підкріплюючи свої слова енергійними рухами, кидаючись у різні сторони та загрожуючи «нападникам» списом. Час від часу підходив з другого боку «супротивник» і також діяв більше горлянкою та язиком, ніж списом і луком. Дехто пускав свої стріли, звичайно, намагаючись не зачепити нікого. Крик, біганина та сум'яття були великі. Тубільці виступали не разом, а по черзі, назустріч виходив також один супротивник; дивлячись на цю військову гру, я не міг не милуватися гарною будовою папуасів та граціозністю рухів їх гнучкого тіла. На мене оглядалися здивовано, як на непроханого гостя.

Кінець кінцем, набігавшись та накричавшись, усі вояки посідали кількома рядами на майданчику, за ними розташувалися жінки з дітьми; почали курити й не так голосно, як звичайно, розмовляти.

Кілька чоловік заходилося готувати «папуаську труну»; принесено листя всяких пальм, зшите ліанами так, що утворювалося два довгі шматки. Ці шматки покладено навхрест і знову скріплено посередині, потім так загнуто, що подвійна середня частина утворювала дно великого короба, а загнуті кінці являли собою стінки. Щоб стінки не розпадалися, короб пов'язано в кількох місцях ліанами. Тубільці не поспішали, курили й розмовляли напівголосно. Голосіння в хатині небіжчика то збільшувалося то стихало. Трохи осторонь парувало у великому горщику бау, яке ще зовсім гарячим покладено на листя, зв'язано в пакунок і почеплено на сук дерева коло хатини, де біля дверей висів забитий собака. Мені пояснили, що потім його їстимуть гості, присутні на похороні.

Кілька чоловік увійшло до хатини і незабаром показалися в дверях, несучи покійника вже зігнутим у сидяче становище так, що підборіддя торкалося колін. Обличчя дивилося також униз, рук не було видно; вони були між тулубом та зігнутими ногами. Все тіло було оперезано поясом покійника, щоб затримати члени в бажаному становищі. Троє тубільців несли небіжчика: двоє підтримували його по боках, третій, охопивши тулуб та ноги руками, власне ніс його.

Жінки, з яких одна була мати померлого, а друга – дружина, завершували процесію, підтримуючи кінці пояса, що охоплював тіло померлого. Обидві вони були вимазані чорною фарбою, дуже недбало, плямами. На них не було ніяких прикрас, і навіть звичайна, вельми пристойна своєю довжиною спідниця сьогодні була замінена невеликим поясом, від якого висіли попереду й позаду дрантя тороків – також чорних, які ледве прикривали тіло. Все це свідчило, що вони навмисне прибралися так, щоб показати, ніби не мали ні часу, ні бажання займатися своїм вбранням. Обидві вони плакучими голосами виводили сумні пісні.

Коли небіжчик показався в дверях, усі присутні замовкли, підвелися й зберігали мовчанку до кінця. Покійника опустили в описаний уже короб, що стояв посередині майданчика; голову накрили «тельруном» (торбою, в якій жінки носять дітей) і потім, прихиливши бічні стінки короба, зв'язали їх над головою так, що короб прибрав форму тригранної піраміди; далі перев'язали ретельно ліанами та прив'язали верхній кінець до грубезної жердини. Під час цієї операції кілька тубільців вийшли з рядів і поклали біля короба з тілом кілька сухих кокосових горіхів та новий, нещодавно пофарбований пояс. Двоє тубільців узяли кінці жердини, до якої було прив'язано пакунок з небіжчиком, на плечі й понесли назад до хатини; третій узяв кокоси та пояс і пішов за ними. На цьому церемонія закінчилася. Присутні розібрали свою зброю і почали розходитись. Я пішов до хатини подивитись, куди покладуть тіло – чи зариють його, чи лишать просто в хатині.

Остання гадка справдилася. Жердину піднято на верхні бантини під покрівлею, і пірамідальний короб загойдався серед спорожнілої хатини. Вдова, вже стара жінка, заходилася розкладати вогонь трохи осторонь.

Повертаючись додому, я наздогнав тубільців; чоловік сорок зайшли до мене в Гарагасі побалакати про покійника, покурити, попросити пір'я та битого скла для гоління.

28 травня

Пішов до Гумбу, щоб знайти супутників, охочих піти зі мною до Енглам-мана. Двоє тубільців залюбки погодилися. Біля одної хатини я побачив кількох тубільців, що виготовляли якір для своїх неводів. Якір було зроблено з цурупалка досить грубенького стовбура з чотирма або трьома суками, що розходилися майже в одному місці. Ці суки, обрубані та застругані, утворювали лапи якоря. Навколо середньої частини стовбура припасовано ліанами камені, обплетені так, що здавалося, ніби вони лежали в кошику. Вага каміння не давала якореві випливати.

Недалеко від нас сиділа дочка Бугая, дівчинка років десяти. Вона тримала великий плоский камінь майже між ногами й сточувала на ньому черепашку на плоскі кільця, яких вживають жінки й дівчата у вигляді намиста. Камінь був змочений водою, і робота швидко посувалася вперед.

29 травня

Дарма що мені боліла й паморочилася голова, я надумав не відкладати моєї подорожі до Енглам-мана і йти ввечері до Гумбу, а відтіля наступного ранку рушити до Енглам-мана. Прийнявши на всякий випадок хіни, я подався до Гумбу в супроводі трьох хлопчиків з цього селища, яким я дав нести потрібні для екскурсії речі. Через те що вже смеркалося, я рушив уздовж морського берега і отак дістався до селища, де при вході мене дожидала молодь Гумбу. Кричачи «Маклай гена» (Маклай іде), «Еме-ме», вони вихопили мої речі в хлопчиків і провели до майданчика, де я побачив справжній бенкет. «Тамо» (дорослі чоловіки) сиділи на барлі, «маласі» (молодь) – на землі коло хатини. Як я дізнався, сьогодні була вечеря на честь чи на згадку померлого, з нагоди чого їли свиню, але самі тільки тамо; маласі ж задовольнялися лише бау. Як «тамо боро» (великій людині) і як гостеві передо мною поставили великий табір з таро й великим шматком свинини. Трохи осторонь, на маті біля багаття, лежав Кум і просив мене допомогти йому: він скаржився на великий біль у боці та в животі. Я дав йому кілька крапель настою опію, і на другий день Кум прославляв мою воду, тобто ліки.

Після вечері коло мене зібралося все селище. Ми сиділи в цілковитій темряві. Багаття не було, а місяць сходив пізно. Мене розпитували про Росію, про доми, свиней, дерева тощо. Потім перейшли до місяця, якого вони, очевидно, плутали з поняттям про Росію, і хотіли знати, чи є на місяці жінки, скільки в мене там жінок; питали про зорі й допитувалися, де саме я бував, тощо.

Кожне моє слово вони слухали дуже уважно. Стало холодно й вогко, і я забажав іти спати. Кілька чоловіків провели мене до великої буамбрамри, що належала Олумові; одному з тубільців, який мав іти зі мною. Більше як половину буамбрамри у довжину займав широкий піл, а другу – два великі бару-ми, тож, щоб пройти, лишалося небагато місця. Я змерз, сидячи на майданчику, і був задоволений, що можу напитися чаю, бо взяв з собою все потрібне для цього. На вогнищі, яке палало серед хатини, швидко закипіла вода. Через те що в буамбрамрі було не досить світла, дарма що вогнище весело палало, я засвітив стеаринову свічку. Відшукавши дошку й накривши її серветкою, я розклав усі речі, потрібні для чаю, тобто невеликий чайник, бляшанку з цукром, другу бляшанку з бісквітами, склянку й ложку. Все це, готування до моєї вечері так здивувало тубільців, що вони навіть не розмовляли, а мовчки з напруженою увагою стежили за кожним моїм рухом. Я так уже звик не соромитись перед десятками очей, спрямованих на мене, що не зважав на них і поспішив випити чай, щоб швидше лягти спочити. Я підстелив ковдру, червоний колір якої та м'якість викликали вибух подиву, і, знявши черевики, ліг на піл. Чоловік п'ять або шість лишалися в хатині й балакали далі, та одного жесту з мого боку було досить, щоб вислати їх усіх геть. Незабаром усе стихло, і я заснув.

Мене збудив шурхіт немовби в самій хатині, проте в темряві годі було щось побачити. Я повернувся й знову задрімав. У сні я почув, що піл легко хитнувся, наче хтось ліг на нього. Не розуміючи нічого й дивуючись сміливості суб'єкта, я простягнув руку, щоб переконатися, чи справді хтось ліг поруч мене. Я не помилився, але, тільки-но торкнувся тіла тубільця, як його рука схопила мою, і я незабаром не міг сумніватися, що поруч мене лежала жінка. Переконаний, що ця оказія була справою багатьох і що тут заплутані батечко й братики, я надумав одразу ж одкараскатися від непроханої гості, яка все ще не випускала моєї руки. Я швидко зіскочив з барли і сказав: «Ні гле, Маклай нангелі авар арен» (Ти йди, Маклаєві жінок не треба). Почекавши, поки моя нічна відвідувачка вислизне з хатини, я знову ліг на своє місце на барлі. Спросоння я чув шамотіння, перешіптування, тиху гутірку поза хатиною, які ствердили мої припущення, що в цій витівці брала участь не сама ця незнайомка, а її родичі та інші. Було так темно, що, розуміється, обличчя жінки не було видно. Другого ранку я, звісно, не вважав за потрібне довідуватися про вчорашній нічний епізод; такі дрібниці не могли цікавити людину з місяця. Проте я помітив, що багато хто знав про нього й про наслідки. Тубільці, здавалось, були так здивовані, що не знали, що й думати.

Хоч я встав годині о п'ятій, та ми зібралися в дорогу не раніш як о восьмій, коли сонце вже піднялося досить високо. Мій багаж я поділив між двома тубільцями, і, незважаючи на те, що кожний ніс не більше як вісімнадцять фунтів або навіть менше, обидва скаржилися, що їм тяжко.

Спочатку лісом, потім між високими бамбуками та відкритим полем, порослим густим унаном, ми прийшли до річки Габенеу, яка в цьому місці була широка й дуже швидка. Вода немов кипіла; я зайшов у неї і тільки за допомогою тубільців, що оточували мене, міг перейти на другий бік. Течія була така сильна, що утримуватися на ногах майже не було змоги. Пройшовши через піщану обмілину, ми знову мусили йти у воді, щоб переправитися через другий рукав. Потім я одягнувся, і ми ввійшли в ліс, де прохолода була дуже приємна після прогулянки під сонцем, вплив якого я добрав способу паралізувати, натираючи собі потилицю, вуха, ніс і щоки гліцериновим желе. Цю операцію я повторюю разів два або й три, тільки-но чую, що шкіра висихає; без гліцерину чи якогось іншого масла або жиру вплив сонячного світла на шкіру в цій країні міг би бути серйозним чи щонайменше неприємним.

Перейшовши невисокий гребінь пагорків, укритий подекуди унаном, години через дві після того, як ми перейшли річку Габенеу, ми підійшли до піщаного берега невеликої річки Альгумбу, що текла між гарними лісистими пагорками. Берег в одному місці являв собою довгу піщану смугу, і моїм супутникам заманулося тут спробувати свою вправність у стрілянні з лука. Вони зняли з пліч свою ношу і пустили один за одним стріли, натягнувши щосили тятиви своїх луків. Я виміряв на кроки віддаль, яку пролетіли стріли, що впали в пісок, і нарахував сорок шість – сорок вісім кроків. На такій відстані стріла вже зовсім втрачала свою силу і тільки ледь встромлялася в пісок. Кроків за двадцять – двадцять п'ять ці стріли можуть завдати серйозної рани. Зауважу, що між моїми супутниками не було жодного тамо, а тільки молодики та хлопчаки чотирнадцяти – двадцяти п'яти років. Ми розташувалися спочити коло річки. Я взяв з собою рештки вчорашньої вечері, щоб було чим закусити в дорозі, й запропонував частину моїм супутникам, та вони всі відмовлялися, кажучи, що з цим таро варили свиню, яку їли тільки тамо, і тому маласі не можуть торкатися до неї, а якщо це зроблять, то захворіють. Це сказано мені цілком серйозно, з великою вірою в те, що насправді так і є, і я знову переконався, вже не вперше, що поняття «табу» існує тут, як і в Полінезії.

Відціля почалася найважча частина дороги і майже все вгору й здебільшого вздовж відкритих схилів, де ріс високий унан, що колов та різав мені обличчя й шию своїми верхівками. Тубільці, щоб оборонити своє далеко не ніжне тіло від дряпання унану, тримали перед собою гілля у вигляді щитів. Стежки не було видно. Тільки ноги почували її, не зустрічаючи перешкод просуватися далі. Пропустивши людину, унан знову замикав стежку. Сонце боляче давалося взнаки. На чималій височині, там, де вже почалися плантації Енглам-мана, відкрилася далека панорама: було видно кілька острівців біля мису Дюпере. Берег від Гумбу розлягався далеко на північний схід, і, крім річки та річечки, через які ми перейшли, видно було ще дві: одну невелику, а другу не меншу від річки Габенеу. Поки я записував та рисував краєвид, мої супутники старанно гукали, щоб викликати кого-небудь з плантацій. Кінець кінцем у відповідь на їхній поклик почулися жіночі голоси. Мої супутники обступили мене так, що жінкам, які зібралися, не було мене видно. Коли вони підійшли, супутники мої розступилися, і жінки, що ніколи не бачили білого, спинилися передо мною як укопані. Вони не могли ні говорити, ні кричати, нарешті, оговтавшись, вони, кричачи, стрімголов метнулися вниз при страшному реготі моїх провідників. Молодша з жінок, що надумала було обернутися, оступилась при цьому й витягнулася, на щастя для неї, на м'якому унані. Мої супутники сказали їй щось услід, що змусило її писнути, швидко скочити й помчати за рештою. Ми піднялися до невеликого лісочка. Тут, обмінявшись з тубільцями кількома словами, Обор зламав галузку, прошепотів щось над нею й, зайшовши за спину кожного з нас, поплював і вдарив разів зо два галузкою по спині, потім, поламавши її на дрібні шматочки, сховав їх у лісі між хмизом та сухим листям.

Не вміючи добувати вогню, тубільці ходять, як я вже не раз казав, з головешками. Особливо вирушаючи в далекі екскурсії. Так було й сьогодні; двоє з моїх супутників припасли вогню, але, дізнавшись, що я можу добувати його, як тільки вони того забажають, дуже зраділи й кинули зайвий тягар. На зупинках мені, на велике задоволення тубільців, які супроводили, вже доводилося запалювати сірники й давати їм змогу розводити маленьке вогнище, щоб висушити тютюн та зелене листя, в яке вони його загортають. Тут я дав їм утретє насолоду глянути, як спалахує сірник, і покурити. Крики моїх проводирів почули жителі Енглам-мана, які, побачивши мене, одразу ж уповільнили ходу й не без боязкості підійшли до нас.

Після звичайних привітань, жування бетелю та куріння ми рушили далі. Стежка перейшла на сходи, що складалися з каміння й коріння. Подекуди вона була така крута, що навіть тубільці зважили за потрібне повбивати між камінням кілки, щоб дати змогу нозі знайти опертя. В місцях, де аж ніяк не можна пройти, були збудовані вузькі містки. Вздовж стрімкої стіни доводилося переставляти одну ногу за другою, щоб не звалитися. Зруйнувавши ці сходи, село можна було за півгодини зробити з цього боку важкоприступним.

Я був радий дістатися, нарешті, до селища. Десятигодинний перехід давався взнаки, і перща моя вимога, коли я прийшов до селища, була дати мені молодий кокосовий горіх, щоб угамувати спрагу. На велике моє невдоволення, тут виявились тільки старі горіхи, воду яких не можна пити. Зате мене старанно частували бетелем, пропонували зробити кеу тощо. Відпочивши трохи, я рушив у супроводі цілої процесії по селищу, або по кварталах його, яких було тут три. Хатини тут такі ж малі, як у Теньгум– і Коліку-мана, і взагалі це селище, як і інші в горах, брудніше за прибережні. Знаючи, що я цікавлюся телумами, мене закликали до багатьох хатин, і я здивувався з тої сили-силенної телумів, порівнюючи з числом їх у берегових селищах. Я зрисував деякі-з них. Скрізь, де тільки я спинявся, мені приносили горіхи арекової пальми, що ними рясніють Теньгум– і Енглам-мана. Повернувшись до хатини, де лишив речі, я побачив, що для мене готують вечерю.

Сонце вже сідало. Я вибрав місце коло вогню й почав вечеряти. Незабаром уся чоловіча людність Енглам-мана зібралася коло мене й моїх супутників. Ці другі багато розповідали про мене і навіть про дрібниці, які я сам давно забув і пригадував тепер, під час розповіді тубільців. Звичайно, все це було перекручене, перебільшене, пройшовши цілий ряд оповідачів та переоповідачів. Слухаючи, що про мене казали, причому згадувалось і про місяць, і про воду, яку я міг змусити горіти, про постріли, про птахів, яких я забиваю в лісі, тощо, мені стало ясно, що мене тут мають за зовсім незвичайну істоту.

Повечерявши й не бажаючи дістати нежитю, на який хворіла більша частина людності цього селища, я сказав, що хочу спати. Тоді з десяток людей кинулись з горючими головешками, щоб показати мені дорогу в невелику хатину. Обабіч вузького проходу було два поли – один невеликий, другий побільше. Поки я розгортав ковдру й улаштовувався на ніч, у хатину понаходило так багато тубільців, що передні помалу були зовсім притиснуті до-мого полу. Сподіваючись, що вони незабаром підуть геть, я, загорнувшись у ковдру, ліг, повернувши обличчя до стіни. Жителі Гумбу, певно, розповідали тубільцям, не втримавшись при цьому від того, щоб прибільшити, про всякі дивовижні речі, які вони бачили вчора ввечері, коли я пив чай, і думали побачити знову, але помилилися. Тоді вони розсілися коло вогню, почали говорити, курити, жувати бетель і роздмухувати багаття, збільшуючи чад і дим у хатині аж до того, що почало різати очі. Мені це дуже набридло, і я оголосив, що від розмов Енглам-мана тамо в Маклая вуха болять і що Маклай хоче спати. Це вплинуло: всі замовкли, але тільки на час; гадаючи, що я заснув, вони зову почали говорити, спочатку пошепки, а потім так само голосно, як і перше.

Через те що мені не вдавалося заснути, я вийшов з хатини й знову сказав, що хочу спати, що від балаканини Енглам-мана тамо вуха болять і дим їсть мені очі.

Ніч була зоряна. Велика група тубільців сиділа на майданчику навколо багаття; коли ці люди дізнались, у чому річ, кілька з них підвелося, видимо, щоб висловити догану тим тубільцям, які заважали мені. Принаймні ці другі один за одним вийшли з хатини.

31 травня

Сяк-так переспавши ніч, я прокинувся рано, ще вдосвіта. Пригадав свою невдалу спробу виміряти апаратом Реньо висоту над рівнем моря Теньгум-мана і почав добирати способу, як би це знову не налякати тубільців і зробити свої спостереження. Вигадавши відповідний спосіб, я спробував заснути, і це мені цілком вдалося. Було вже зовсім видно, коли я прокинувся. Побачивши, що в хатину набилося вже, немов на збори, багато тубільців, я подумав, що цей час є найзручніший для спроби. Встаючи, я почав кректати й потирати собі ногу, а коли тубільці спитали мене, що зо мною, я відповів, що нога дуже болить. Мої вчорашні супутники почали також охкати й повторювати «самбо борле» – нога болить. Я посидів, немовби щось обмірковуючи, потім підвівся, кажучи: «У Маклая є добра вода – потерти ногу, і все минеться».

Всі тубільці піднялися з полу подивитись, що то воно буде. Я дістав мій гіпсотермометр[45]45
  Гіпсотермометр – прилад для вимірювання висоти над рівнем моря на підставі зміни температури пари киплячої води.


[Закрыть], налив з принесеної склянки води, засвітив лампочку, приладнав на певній висоті термометр, зробив спостереження, записав температуру й сказав, що мені треба ще води. Зробивши знову спостереження й записавши знову температуру, я злив решту води в склянку й поклав свій апарат у торбу.

Бачачи, що народу назбиралося дуже багато, я зняв шкарпетку й почав старанно натирати ногу, наливаючи на неї води; потім я знову ліг, сказавши, що незабаром біль ноги минеться. Всі присіли, щоб подивитись на чудо зцілення, і напівголосно заговорили про нього. Хвилин за десять я почав ворушити ногою і, спочатку шкутильгаючи, спакував свої речі, а потім вийшов з хатини вже зовсім дужий, на великий подив тубільців, що бачили чудо й пішли розповісти про нього в селище. Це незабаром притягло до мене різних хворих, які сподівалися швидко зцілитися моєю водою. Я показав їм порожню склянку й сказав, що води більше нема, але що в Гарагасі я можу знайти для них ліки.

Готування чаю, нові речі та невідома процедура притягли увагу юрби. Я міг зрисувати оригінальну хатину, де переночував. Вона стояла позаду інших на невеликій горбовині, що являла собою голу скелю, а втім, ця хатина не відрізнялася будовою від інших. Покрівля з боків спускалась аж до самої землі. Розмірами своїми хатина була навіть менша від багатьох інших хатин: зате по обидва боки вузьких і низьких дверей, що скидались більше на вікна, стояло кілька телумів. Деякі з них були заввишки з людину, а над дверима висіли кістки казуара, черепах, собак, свиней, пташине пір'я, шкіра ящірок, дзьоби, зуби всяких тварин тощо. Все це разом з телумами та сірою старою покрівлею, що заросла травою, надавало хатині своєрідного характеру. Між чотирма телумами один особливо привертав до себе увагу: він був найбільший і хоч лицем не відрізнявся дуже від решти, але тримав обома руками перед грудьми довгу дошку, вкриту неправильними нарізами, схожими на якісь ієрогліфи, які, проте, майже втратили через ветхість свої обриси. Середина хатини теж відрізнялася від інших. Над полом була стеля з розколотого бамбука: там зберігалися різні музичні інструменти, яких уживали тільки під час «ая»40. Між іншим, мені обережно показали, розмовляючи при цьому пошепки, велику дерев'яну маску з вирізаними отворами для очей і рота, яку одягали під час спеціальних святкувань; її називали тут «аїн», і це була перша, яку мені довелося бачити. Задню частину хатини заповнили три великі баруми; великі горшки й здоровенні табіри стояли на полицях попід стінами поряд з трьома телумам, и; під покрівлею висіли рядами, почорнілі від диму кістки черепах, птадів, риб, щелепи кускуса, свині тощо; все це були спогади про частування, що відбувалися в цій хатині.

Не встиг я кінчити ескіз хатини й напитися чаю, як пішов дощ, який помалу так збільшився, що йти сьогодні було незручно. Довелося вернутись під покрівлю. Маючи достатньо часу, я зробив за допомогою камери-люциди портрет одного з тубільців з дуже типовим обличчям. Жителі тут, як виявилося, дуже різні на зріст, кольором світліші за прибережних, але зате між ними трапляються негарні обличчя частіше, ніж серед берегових папуасів. Про жінок годі й говорити: вже після першої дитини вони стають тут усі однаково негарні. Їхні товсті животи й груди, що мають вигляд довгих, напівпорожніх торбин в один фут завдовжки, і незграбні ноги виключають усяку претензію на красу. Між дівчатками чотирнадцяти-п'ятнадцяти років трапляються деякі, та й то зрідка, з приємними обличчями. Я дізнався, що жителі сусіднього селища, яке лежить на північному сході від Енглам-мана і зветься Самбуль-мана, почувши про мій прихід сюди, прийдуть познайомитися зо мною. Справді, коли дощ трохи вщух, на майданчик прийшли люди з Самбуль-мана. Я вийшов до них, потиснув їм руки й показав кожному місце біля мене. Коли я дивився на когось із них, він швидко відвертався або дивився набік, поки я не переводив погляду на інше обличчя або на іншу річ. Тоді він і собі починав розглядати мене з ніг до голови. Мене ревно частували бетелем: я не почуваю відрази до нього, але й не люблю його, переважно через те, що смак його лишається в роті дуже довго й змінює смак усіх інших харчів.

Люди Самбуль-мана в усьому схожі на жителів Енглам– і Теньгум-мана. В них також часто трапляються елефантіазис та інші нашкірні хвороби; віспа теж лишила на багатьох свої сліди. Говірка Енглам-мана трохи різниться від говірок Самбуль-і Теньгум-мана. Я зібрав ряд слів усіх трьох діалектів.

Після недовгого післяобіднього відпочинку я прогулявся в лісі; побачив, що стежки погіршали проти вчорашнього. Помітив кількох нових для мене птахів. Після дощу в лісі лунало багато пташиних голосів, але майже всі вони були невідомі мені. Я переконаний, що орнітологічна фауна гір набагато різниться від берегової. Голод повернув мене до селища. Один з перших тубільців, що трапився мені назустріч, спитав мене, чи їм я курей. Я відповів позитивно. Тоді принесли двох і при мені розбили їм голови об дерево. Потім, замість того щоб скубти, їм обсмалили або спалили пір'я; принесли також кілька в'язок таро й почали його чистити. Все це були дарунки окремих осіб; мене частувало ціле селище. Один із тубільців, який чистив таро, попросив у мене для цього ножа, але він діяв ним не тільки гірше й повільніше, врізаючись надто глибоко, а наприкінці навіть обрізався, після чого двоє тубільців узялися виготовляти бамбукові ножі.