Текст книги "Серед дикунів Нової Гвінеї"
Автор книги: Микола Миклухо-Маклай
Жанр:
Путешествия и география
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)
Більшість хатин були далеко меншого розміру, ніж у прибережних селищах. Усі вони були побудовані на один лад: мали овальну основу й складалися майже з самої тільки покрівлі, бо стін по боках майже не було видно. Перед маленькими дверима була напівкругла площадка під такою ж покрівлею, яка спиралася на два стояки. На цій площадці сиділи, їли й працювали жінки, захищені від сонця. Поки я малював два телуми, для нас, тобто гостей, готували «інгі». Прибігли два хлопчики, повідомивши, що інгі готове, а за ними йшла процесія: чотири тубільці кожний з табіром; у першому був нашкрябаний кокосовий горіх, змочений кокосовою водою, в трьох інших – варений бау. Всі чотири поставили біля моїх ніг. Узявши по невеликій порції «монкі-ля» та вареного таро, я віддав усю решту моїм супутникам, які жадібно заходилися їсти. Трохи віддалік розташувалися жителі Теньгум-мана, і я мав нагоду роздивитись їхні обличчя, бо вони були захоплені жвавою розмовою з людьми Бонгу. Між ними було кілька таких фізіономій, що цілком відповідали уявленню про дикунів. Навряд чи найбуйніша уява талановитого художника могла б вигадати щось краще.
Мені принесено кілька зламаних черепів маба, але між ними не було жодного черепа казуара. Зо всього видно, що тутешні тубільці не додержуються правильного полювання, а вбивають ці тварини при першій-ліпшій нагоді. Тим часом мої супутники наговорили про мене так багато страшного, тобто, що я можу палити воду, вбивати вогнем, що люди можуть занедужати від самого тільки мого погляду та інше, що, здається, жителям Теньгум-мана було страшно лишатися в селищі, поки я там перебуваю. Вони серйозно питали людей Бонгу, чи не краще їм піти геть, поки я в них у селищі. Я дуже гнівався на моїх супутників за таке залякування верховинців моєю особою, не догадуючись тоді, що це зроблено для того, щоб установити мою репутацію як дуже небезпечної або дуже могутньої людини. Вони це робили, як потім я збагнув, на свою користь, виставляючи мене як їхнього друга й протектора.
Мені так набридли допитування, чи я лишуся в Теньгум-мана, чи я повернуся додому, що я повторив мою думку – лишитись, ліг на піл під напівкруглим піддашшям хатини й заснув. Мій відпочинок тривав понад годину. Крізь сон я чув прощання тубільців Бонгу з жителями Теньгум-мана.
Відпочивши після ранкової подорожі, я пішов погуляти в околицях селища, розуміється, в супроводі цілого почту тубільців. П'ять хвилин переходу стежкою привели нас до височини, відкіля чути було голоси. Піднімаючись туди, я побачив покрівлі, оточені кокосовими пальмами. Це був другий майданчик. Вище від нього був ще третій – найвища точка в Теньгум-мана; краєвид відтіля мав бути дуже широкий, але його затуляла рослинність. На північному сході вдалині розляглося море; на сході, відокремлена глибокою долиною, спиналася Енглам-мана, на заході, за рядом пагорків, видно було кам'янисте річище Колі, на південному заході тягнувся лабіринт гір. Розпитавши про них, я переконався, що тільки Енглам-мана заселена, а всі інші, яких видно було відціля, зовсім безлюдні, туди ніхто не ходить, і там нема ніде стежок.
Повертаючись, я звернув увагу на хатини. Перед входом до багатьох із них висіли кості, пір'я, зламані черепи собак, кус-кусів, у деяких навіть людські черепи, але без нижньої щелепи. В одному місці, впоперек майданчика, на розтягнутому між двома деревами мотузі висів ряд порожніх кошиків, які свідчили про те, що з інших селищ приносили сюди подарунки. Енглам-мана рясніє арековою пальмою та кеу. Коли я поставив столик, сів на складаного стільця, видобув портфель з паперами та камеру-люциду[40]40
Камера-люцида – прилад, що полегшує зрисовування людей, тварин і речей. Через невелике дзеркальце камера-люцида уможливлює бачити спроектовані на папері контури речей, які залишається обвести олівцем.
[Закрыть], тубільці, що оточували мене, спочатку подалися назад, а потім зовсім утекли. Не знаючи їхнього діалекту, я не намагався говорити з ними і мовчки заходився рисувати одну з хатин.
Не бачачи й не чуючи нічого страшного, тубільці знову наблизились і зовсім заспокоїлись, і мені пощастило навіть зробити два портрети: один з них – портрет саме того суб'єкта, про якого я сказав, що він зовнішністю особливо підходить під наше уявлення про дикуна. Але через те, що ця «дикість» полягала не в рисах обличчя, а у виразі, в швидкій зміні одного виразу на інший і в рухливості лицевих м'язів, то, перенісши на папір самі лінії профілю, я одержав дуже незадовільну копію оригіналу. Другий тубілець був далеко миловидніший, у нього щелепи не так випиналися.
Обід і вечеря, які мені подали, складалися знову з вареного бау, бананів та нашкрябаного кокосового горіха.
Своєю охайністю тутешні папуаси не можуть похвалитися перед береговими. Це частково пояснюється нестачею води, яку їм доводиться носити з річки незручною гірською лісовою стежкою. Коли я спитав води, мені вилили з бамбука, після довгої наради, таку каламутну бурду, що я відмовився навіть покуштувати.
Близько шостої години хмари спустилися й заступили призахідне сонце; стало вогко й холодно, а незабаром зовсім смерклося. Як і вчора в Бонгу, ми лишилися в темряві; при вугіллі, що тліло, можна було ледь-ледь розглянути постаті, які сиділи за два кроки. Я спитав вогню, мій провідник збагнув, мабуть, що я не хочу сидіти в темряві, і, принісши цілий оберемок сухого пальмового листя, запалив його. Яскраве полум'я освітило групу тубільців насупроти мене, що сиділи мовчки, курили й жували бетель. Серед них коло вогню сидів тубілець, якого я вже помітив раніш; він кричав і командував більше від усіх, і його слухалися; він також переважно розмовляв з жителями Бонгу й клопотався коло страви. Дарма що ніякими зовнішніми прикрасами він не відрізнявся від інших, та його манера командувати й кричати змусили мене припустити, що він є головна особа в Теньгум-мана, і я не помилився. Такі суб'єкти, своєрідні начальники, які, проте, оскільки мені відомо, не мають особливої назви, трапляються в усіх селищах: їм часто належать великі буамбрамри, і коло них звичайно гуртується певне число тубільців, що виконують їхні накази.
Мені захотілося послухати тубільних співів, щоб порівняти зі співом берегових жителів, та ніхто не наважувався затягнути «мун»[41]41
Мун – пісня, особлива в кожному тубільному селищі, яку виконують під час свят. Миклухо-Маклай називає муном і саме свято та ті танці, що виконують на святі. Буває ай-мун, коли в бенкеті беруть участь самі чоловіки, а також сель-мун, коли в ньому беруть участь і жінки. Часом мун переходить із селища в селище.
[Закрыть] Теньгум-мана, і я через це зважив за найдоцільніше лягти спати.
9 квітня
Юрба перед хатиною, де я лежав, ще не розходилась; тубільці Довго про щось міркували. Особливо багато говорив Мінем, якого я прийняв за начальника. З першим сонячним промінням я встав і знову обійшов усе селище, щоб зібрати черепи, кускус та все, що могло трапитися цікавого. Проте я придбав тільки два людські черепи без нижніх щелеп і телум, який тубільці називали «Карія». Цей телум я дістав після довгих розмов, крику Мінема та обіцянок з мого боку надіслати, крім цвяхів, кілька пляшок.
Після сніданку, що складався знову з вареного таро й кокоса, я дав нести свої речі трьом тубільцям і вийшов з хатини. На майданчику сиділа й стояла вся людність селища, утворюючи півколо, посередині стояло двоє тубільців, тримаючи на плечах довгий бамбук з причепленою до нього свинею. Тільки-но я вийшов, Мінем, тримаючи в руках зелену галузку, підійшов урочисто до свині й виголосив при загальному мовчанні промову, з якої я збагнув, що цю свиню жителі Теньгум-мана дають на подарунок Маклаєві, що люди цього селища віднесуть її в Маклаїв дім, що там Маклай заколе її списом, що свиня буде кричати, а потім умре, що Маклай розв'яже її, обсмалить волосся, розріже і з'їсть.
Кінчивши промову, Мінем застромив зелену галузку за ліани, якими свиня була прив'язана до ціпка. Всі мовчали й чекали чогось. Я зрозумів, що всі ждуть моєї відповіді. Я підійшов тоді до свині й, зібравши все моє знання діалекту Бонгу, відповів Мінемові, причому мав задоволення бачити, що мене розуміють і лишаються задоволені з моїх слів. Я сказав, що прийшов до Теньгум-мана не по свиню, а щоб побачити людей, їхні хатини й гору Теньгум-мана, що хочу дістати по екземпляру маба та юга, за які я ладен дати по доброму ножу (тут пролунали схвальні вигуки з додаванням слова «есі»), що за свиню я також дам у Гарагасі те, що давав іншим, цебто «канун» – дзеркало (загальне схвалення), що коли я їстиму свиню, то скажу, що люди з Теньгум-мана добрі люди, що коли хто з людей Теньгум-мана прийде в таль Маклай, то дістане тютюну, маль (червоні ганчірки), цвяхи й пляшки; що коли люди Теньгум-мана добрі, то й Маклай буде добрий (загальне задоволення й крики: «Маклай добрий, і тамо Теньгум-мана добрі»). Після ручкання та криків «Еме-ме» я поспішив вийти з селища, бо сонце вже піднялося високо.
Проходячи повз останню хатину, я побачив невелику дівчинку, яка крутила в руках зв'язаний кінцями шнурок. Спинившись, я подивився, що вона робить; вона, самовдоволено усміхаючись, повторила свої фокуси з шнурком, які були ті ж самі, що ними бавляться іноді діти в Європі.
Сходячи з одної височини, я здивувався з численності провідників, які всі були озброєні списами, луками й стрілами. Деякі з них несли з собою тліючу головешку, щоб закурювати, не відкривши, видимо, досі способу швидко добувати вогонь. Вони повели мене іншою дорогою, а не тою, якою я прийшов. Знаючи свої стежки краще, ніж люди Бонгу, вони хотіли скоротити путь, яка виявилася не зручнішою, ніж та, де ми йшли вчора. В одному місці, коло плантації, вздовж стежки лежав грубий стовбур дерева, принаймні з метр діаметром. На боці, обернутому до селища, були вирубані кілька ієрогліфічних фігур, подібних до тих, які я бачив у річищі на саговому стовбурі, але набагато давніші за ті. Ці фігури на деревах, як і зображення в Бонгу (про які я вже казав) та на пірогах Білі-Білі, варті уваги, бо вони являють собою не що інше, як перші прояви письменності, перші спроби зображати так зване ідеографічне письмо[42]42
Ідеографічне письмо – певний ступінь розвитку письменності, коли зображення набувають переносного значення.
[Закрыть]. Людина, що малювала вугіллям або фарбою чи вирубувала сокирою свої фігури, хотіла висловити певну думку, зобразити який-небудь факт. Ці фігури вже не являють собою звичайний орнамент, а мають абстрактне значення; наприклад, у Білі-Білі зображення святкової процесії було зроблено на згадку про закінчення будування піроги. Знаки на деревах мають дуже грубі форми, складаються з кількох ліній; їх значення, мабуть, зрозуміле тільки тому, хто вирубував їх, та ще тим, яким він пояснив зміст своїх ієрогліфів.
Ми підійшли до того самого місця, де вчора почали підійматися до Теньгум-мана. Коло останньої приступки, на кілька десятків футів заввишки, трапилася прогалина, і тут краєвид на річку був дуже мальовничий.
Я спинився, щоб перепочити та зарисувати ескіз місцевості, сказавши людям, щоб вони зійшли вниз до річки й там дожидали мене. Папуаси, які зійшли вниз, пожвавили цю картину, і через це вона набула тубільного колориту. Я налічив вісімнадцять чоловік. Вони розташувалися спочатку різноманітними групами. Одні лежали на теплому піску, інші, склавши принесені головешки, сиділи коло багаття й курили, треті жували бетель. Деякі, нахилившись до річки, пили каламутну воду. Багато хто, не розлучаючись з своєю зброєю, стояв на великих каменях, спираючись на списи. Вони пильно оглядали протилежний берег. Я дізнався потім, що жителі Теньгум-мана ворогують і воюють з жителями Гадабі-мана; через те вони всі були озброєні й кілька чоловік стояли на варті, коли спочивали їхні товариші.
Я так задивився на картину довкола мене, що забув рисувати, до того ж мій немайстерний олівець міг би відтворити лиш неповну, бліду копію з цієї своєрідної місцевості та її жителів. Я зійшов до річки, роздягнувся, як учора, і ми рушили вниз її річищем. Сонце дуже пекло, і каміння, по якому довелося йти, поранило мені ноги аж до крові. Дві сцени пожвавили переправу. Один тубілець, помітивши ящірку, яка грілася на сонці, й знаючи, що я збираю різні тварини, підліз до неї, потім з криком метнувся, та вона вислизнула. Чоловік десять кинулося переслідувати її, вона гасала між камінням, тубільці переслідували її напрочуд спритно й жваво, незважаючи на всі перешкоди, ношу та зброю. Кінець кінцем ящірка зникла між камінням під очеретом, але й тут тубільці знайшли її. В одну мить очерет було висмикнуто, каміння розкидано й землю швидко розкопано руками. Один тубілець схопив ящірку за шию й подав мені. Крім хустки, в мене не було нічого, щоб сховати її; поки ящірку зав'язували, вона встигла вкусити одного тубільця аж-до крові, та вислизнути не могла.
Переходячи через один рукав ріки, тубільці помітили силу дрібненьких рибок, які швидко сновигали між камінням; мої супутники схопили камені, і в одну мить десятки їх полетіли у воду, часто влучаючи в ціль. Забиті й поранені рибки зібрано, загорнуто в листя й збережено на вечерю. Сьогодні довелося йти вниз річкою довше, ніж учора, бо я хотів потрапити просто додому, а не до Бонгу або Горенду. Прийшовши, нарешті, додому десь о четвертій годині, я застав Улсона блідого й кволого внаслідок двох приступів, бо він не прийняв вчасно хіни. Я дізнався, що під час моєї відсутності Туй ночував у Гарагасі (мабуть, запрошений Улсоном), чим я був дуже невдоволений. Прийшли ще жителі Горенду й їхні гості з Білі-Білі. Коло моєї хатини розташувалося, гуторячи, чоловік сорок тубільців. Роздавши тютюн та по шматку червоної матерії своїм провідникам, я дав, згідно обіцянки, дзеркало одному з них за свиню, дві пляшки та кілька великих цвяхів за телум і пустив їх, дуже задоволених, назад до Теньгум-мана. А сам, не ївши протягом десятьох годин, з насолодою випив чаю без цукру з вареним аяном.
10 квітня
Вночі я відчув біль у нозі, і, коли встав ранком, виявилося, що вона дуже спухла, має три ранки, наповнені рідиною. Це був наслідок учорашнього переходу через ріку. Неможливість узути черевики й біль під час руху змусили мене сидіти вдома. Я доручив жителям Бонгу прив'язати на свій лад принесену мені вчора свиню, бо мені не хотілося одразу різати її.
ЕНГЛАМ-МАНА ТАМО
12 квітня
Два дні, які я просидів удома, мали добрий наслідок для моєї ноги; я міг уже віднести порцію свинячого м'яса на подарунок жителям Горенду, бо сьогодні Улсон, нарешті, зарізав свиню з Теньгум-мана. Вона була надто велика для двох, і я надумав віддати половину знайомим Горенду та Бонгу. Принесені шматки м'яса справили великий ефект у Бонгу, і хоч я приніс свинини тільки трьом жителям, проте зараз же скликано жінок з трьох майданчиків, щоб чистити та готувати аян і бау.
Відпочиваючи в прохолодній буамбрамрі, я помітив старий телум, в якого тулуб був людський, а голова крокодиляча. Потім я звернув увагу на те, як готують папуаську страву «кале», що бачив уперше. Ця страва складається з нашкрябаного й злегка підсмаженого кокосового горіха, розтертого з бау або аяном, з чого виходить досить смачне тісто.
Дітей тут рано привчають допомагати в господарстві. Смішно бачити, як дитина півтора або двох років тягне до багаття великий цурупалок, а потім біжить до матері поссати груди.
Сьогодні я знову мав нагоду бачити докладно процедуру виготовлення кеу. Бачив також, що й жінки інколи п'ють цей напій.
14 квітня
Кілька чоловік прийшло з Бонгу по ліки; в одного були хворі ноги, другий приніс сурму, яку я йому давно вже замовив, решта – з кокосовими горіхами.
Передаючи мені довгий бамбук, тубілець казав, щоб я не показував «ай» (загальна назва всіх музичних інструментів) жінкам і дітям, бо це для них може бути погано. Тут зберігають усі свої музичні інструменти потай від жінок та дітей і розважаються своїм «ай» (цебто музикою) завжди поза селищами. Чому жінок усувають від музики й співів, мені й досі невідомо[43]43
Сучасній науці відомо, з чим зв'язана ця заборона. Річ у тому, що всі хлопчики, за звичаєм папуасів, між дванадцятьма й чотирнадцятьма роками повинні пройти через деякі обряди, після чого вже стають повноправними членами громади: мають право носити зброю, брати участь у полюванні та одружуватись. «Ай», який описав Миклухо-Маклай, саме був одним із таких обрядових свят, про що наш мандрівник і гадки тоді не мав. Усе, що зв'язано з цим обрядом, тримається у великій таємниці від дітей та жінок, а через те що гра на музичних інструментах являє собою частину цього обряду, то дітям і жінкам, під страхом смерті заборонено бачити музичні інструменти.
[Закрыть].
15 квітня
Погода міняється: часті штилі, іноді слабкий вітер з південного сходу, хмариться. Моє приміщення таке мале, що, коли не додержуватися щонайпильніше порядку й не ставити та не класти щодня акуратно все на місце, зовсім ніде було б сидіти. Це постійне прибирання зв'язано з неабиякою нудьгою і втратою часу.
16 квітня
Прийшовши ранком до Горенду, я зустрів там двох жінок з іншого селища, які прийшли в гості до жінок Туя та Бугая. Великі лантухи з подарунками (бау та аян) висіли в них за спинами, а мотузки цих лантухів оповивали чоло. Лантухи були такі важкі, що жінки не могли йти або стояти інакше як напівзігнувшись, їх дуже люб'язно зустріли жінки Горенду, потискаючи їм руки й гладячи по плечу. Жінки, вітаючись між собою, подають одна одній руки або два-три пальці. У цих жінок на плечах та грудях, спускаючись до середньої лінії тіла, випалено ряд плям, які відрізнялися своїм світлішим кольором від іншої шкіри. А втім, ця відміна татуювання трапляється далеко не в усіх жінок.
17 квітня
Сьогодні я бачив у Гумбу, як звичайною черепашкою та кількома уламками кременю виробляють з бамбука папуаські гребінці. Верхня частина цих гребінців прикрашена візерунками з орнаментів, дуже вправно видряпаних уламками кременю. Візерунки ці вельми різноманітні, і я зрисував кілька з них. Щоб вирізати такий гребінь своїми примітивними інструментами, тубільцеві треба майже півдня роботи.
Останнім часом доводилося серйозно взятися за полювання, бо нашої щоденної страви (склянка кави ранком з невеличкою кількістю таро, вареного або печеного, та трохи бобів, таро й чашка чаю в обід) – ставало недостатньо. Полювати тут не важко, бо птахи, ще незнайомі з дією вогнепальної зброї, не боязкі й підпускають дуже близько.
Мені заманулося спробувати на собі вплив кеу. Нашкріб ножем кореня та стебла цієї рослини, нарізав листя і на добуту масу, що становила близько двох повних столових ложок, налив води в звичайну склянку майже по вінця. Дав настоятись близько години, після чого викрутив розмоклу масу (корінь, стебло та листя) через полотно кілька разів, раз у раз змочуючи її тою ж таки рідиною. Ця рідина була зелено-коричневого кольору а мала гіркий, але не неприємний смак. Дух від нього був сильний, характерний. Випивши десь із склянку цієї гіркої рідини так, як п'ють ліки, тобто не звертаючи уваги на не дуже добрий смак, я не почув ніякого особливого впливу. Я не думаю, щоб до цього спричинилося кепське настоювання; це сталось, мабуть, скоріш тому, що мені бракувало слини, через яку ця рідина шумує і напій кеу починає п'янити.
19 квітня
Дощ лив усю ніч і весь ранок і наповнив 480 поділок мого дощоміра.
20 квітня
Зайшовши до Горенду, я сидів, чекаючи на вечерю, на барлі. Знічев'я я взяв у руки стрілу, що лежала на землі, й, побачивши її поламаний кінець, дістав ножа, щоб застругати, бо тубільцям ця операція, яку вони роблять кременем, не дуже легка й відбирає багато часу. Вангум, який стояв біля мене, пояснив, що стріла зламалася, коли її пущено в маба. На моє питання, чи вбито маба, він відповів, що ні і що маб лежить у сусідній хатині. Я подався, або, точніше, вліз до хатини (бо такі тут високі пороги й малі двері) і в пітьмі побачив білу масу, що висіла коло стелі і, як виявилося, була мабом. Хатина поділена на два поверхи, і тварина висіла, міцно прив'язана за хвіст, головою додолу. Бажаючи роздивитись ближче, я сказав, щоб його винесли надвір. Вангум перерізав черепашкою ліану, прив'язану до хвоста маба, який при цьому вчепився передніми лапами за бамбук і так міцно, що Вангум, схопивши його за хвіст обома руками, не міг стягнути з місця, бо тварина встромила свої міцні гострі пазури в дерево. Тоді Вангум сильно вдарив ломакою по передніх ногах маба; тварина від болю мусила поступитись, і її, нарешті, стягнуто вниз. Тримаючи маба за хвіст, щоб він не вкусив, бува, Вангум витягнув його з хатини. Я пішов за ним.
Бідна поранена тварина сердито роззявляла рота при кожному моєму русі, показуючи свої довгі нижні різці та сіро-червонуватий язик, але не намагалася тікати. Вона була близько п'ятдесяти сантиметрів завдовжки, сірувато-білого кольору. Хутро було м'яке й густе, але недовге. Жирне тіло не могло триматись на куцих ногах, що мали довгі зігнуті пазури. Коли, наважившись, маб хотів був тікати, йому це не вдалося на рівній землі. Він зробив кілька незграбних рухів, спинився й приліг. Може, до цього спричинилося те, що тварина ще не очуняла від сильного удару ломакою по передніх ногах або від рани стрілою. Бажаючи придбати маба, я зараз же запропонував за нього ножа й спитав, кому належить тварина. Виявилося, що справжнього власника не було. Ранком два тубільці одночасно помітили звіра, який спускався з дерева майже біля самого селища. Коли вони метнулися ловити його, переляканий маб, не бачачи іншого порятунку, хутко зліз на окрему пальму, після чого в ловах узяло участь усе селище: один вистрілив з лука, злегка поранивши тварину в шию, другий зліз на дерево й скинув його, решта піймала маба вже внизу. Ухвалено з'їсти його спільно, і вже готували багаття, щоб обсмалити його густу шерсть.
Моя пропозиція дуже спантеличила тубільців. Кожному хотілося дістати ножа, але ніхто не смів сказати: «Тварина моя», Мені відповіли, що діти Горенду будуть плакати, якщо їм не дадуть поїсти мабового м'яса. Я знав дуже добре, що, коли я візьму тварину й понесу її додому, ніхто з жителів Горенду не посміє перечити цьому; але мені не хотілося чинити несправедливо й силоміць заволодіти чужою власністю. Тому я сказав тубільцям, які стояли, чекаючи мого вирішення, що хай люди Горенду з'їдять маба, але його голову я беру собі. Зрадівши, що так обернулося діло, кілька чоловік кинулося допомагати мені. Тупим ножем, бо не було іншого, я перепиляв шию нещасній тварині, яка під час цієї варварської операції не випустила жодного звуку. Коли я мив заляпані кров'ю руки, я пригадав, що треба було відрізати передні й задні ноги, та маб уже був на багатті, і я мусив задовольнитися напівзіпсованими кінцівками. Я встиг урятувати ще частину голого хвоста, який дуже скидався на довгий палець і був укритий в різних місцях роговими бородавками.
Змалювавши морду, ноги та хвіст маба, я відпрепарував череп, який відрізнявся від черепів, добутих у Теньгум-мана. Хутро в цієї породи було також чорне з жовтуватими плямами. Вийняв мозок, змалював його і зробив кілька розрізів. Коли я порався з ним, почувся легкий шелест. Велика ящірка, принаймні метра півтора завдовжки, збирала під верандою обрізки мабових м'язів, які я викинув, препаруючи череп. Поки я схопив заряджену рушницю, ящірка швидко перебігла майданчиком перед домом, зникла в лісі. Я ступив кілька кроків, коли мене спинив дивний звук над головою. Високо між листям я помітив гарний гребінь чорного какаду. Він, мабуть, побачив мене і з криком полетів у ліс. У той же час я почув падіння горіха кенгара.
Обійшовши дерево, я побачив другого какаду, який сидів іще вище й мовчки розкушував тверду горіхову шкаралупу. Я ризикнув вистрілити, і великий птах, махаючи одним крилом (друге було прострелене), впав додолу. Кілька шротин пробили череп, око було налите кров'ю. Какаду бився здоровим крилом і рив дзьобом землю. Бамбукова паличка на три сантиметри діаметром, схоплена дзьобом, була перегризена на тріски. Птах упав, нарешті, на спину, відкрив широко дзьоба й часто дихав. Надихавшись, він міг закрити м'ясистим язиком увесь отвір рота, хоч дзьоб був розкритий. Язик, як добре приладнаний клапан, притиснутий до піднебіння, замикає зовсім рот. Ця здібність закривати рот при відкритому дзьобі (що, мабуть, трапляється й у інших птахів), без сумніву, має значення, наприклад, під час льоту птахів.
Какаду недовго змусив дожидати мене, і я незабаром міг почати препарувати кістяк.
Незважаючи на приступ пропасниці, я відпрепарував ретельно кістяк, причому вага відрізаних м'язів дорівнювала приблизно двом фунтам, а вага всього птаха була близько чотирьох з половиною фунтів. М'язи какаду дали нам по горнятку (зробленому з кокосової шкаралупи) доброго бульйону. Я мушу сказати, що наш посуд помалу змінився на примітивний, що не так б'ється, як фарфор та фаянс. Я наробив з десяток горнят із шкаралупи кокосових горіхів, і вони поступово заступили місце розбитих тарілок і тарілів.
У Гумбу троє тубільців плели великий кошик для рибальства. Ця робота дуже ґрунтовна й міцна. Кошик увесь майже з бамбуку й досить мудруватої форми. Кілька дівчат та жінок робили всякі фокуси довгим із зв'язаними кінцями шнурком. Але при цьому вони вживали не тільки пальців рук, але й пальців ніг.
Довелося поспішати вернутись додому, бо я почув наближення приступу пропасниці. Ледве-ледве добрався додому й одразу ж ліг. Приступ був чомусь дужчий за звичайний. Однак він минув на шосту годину, лишивши велику кволість.
25 квітня
Ввечері був знову приступ. Удень, як звичайно, стояла дуже хороша погода; а вночі йшов великий дощ. Зюд-оста все ще нема.
26 квітня
Вчора до Бонгу приїхала пірога з Білі-Білі; сьогодні з самого ранку юрба моїх знайомих розташувалася перед хатиною. Між ними було також чотири чоловіки із селища Рай. Це селище лежить на південно-східному боці затоки за рікою, і я вперше бачу перед собою жителів з того берега. Зовнішністю та прикрасами вони не відрізняються від тутешніх.
Каїн просив вигострити йому маленьку сокиру. Якось я дав йому уламок заліза з поламаної скриньки. Він дуже спритно зробив держално на зразок звичайних топорищ кам'яних сокир, але, замість каменя, він уклав шматок заліза, який я йому дав, і приладнав його зовсім так, як тубільці приладнують камінь. Він спробував гострити залізо на камені, та це йому не вдалося, через те він і приніс свою нову сокиру в Гарагасі. З цього, як і з багатьох інших таких прикладів, видно, що тубільці радісно приймуть і вживатимуть європейські знаряддя при першій слушній нагоді.
Мої гості сиділи довго, і, нарешті, перед тим як іти, люди Білі-Білі, наслухавшись у Бонгу та в Горенду про мої «табу», що вбивають птахів на високих деревах, а також можуть убивати людей, попросили показати їм «табу» й вистрілити. Люди з Рай-мана дуже боялися і просили не робити цього, тобто не стріляти. Однак інші засоромили їх, і всі почали припрошувати мене задовольнити їхню цікавість. Я погодився.
Коли я виніс рушницю, мої папуаси, як отара баранів, згрудилися близько один одного. Багато хто охопив рукою сусідів, чекаючи страшної події. Коли пролунав постріл, вони всі разом, мов снопи, повалилися на землю; ноги їх так тремтіли, що вони навіть не могли всидіти навпочіпки.
Я вже давно опустив рушницю, коли деякі тубільці наважилися глянути в мій бік, підіймаючи трохи голову й віднімаючи руки від ушей, які вони затулили, тільки-но пролунав постріл. Було цікаво бачити вираз страху на їхніх обличчях: роти були напівроззявлені, язик рухався, але ще не міг виразно вимовляти слова, очі також були розплющені більше, ніж звичайно. Тремтячою рукою багато хто робив знак, щоб я відніс страшну зброю.
Вийшовши знову з хатини, я застав тубільців серед жвавої розмови. Вони передавали одне одному свої враження і, мабуть, дуже хотіли якнайшвидше піти звідси. Я заспокоїв їх, кажучи, що рушниця моя може бути небезпечна тільки для лихих людей, а для добрих, як вони, в мене є тютюн, цвяхи тощо. Коли вони пішли, я подався з рушницею в ліс, де натрапив на трьох тубільців. Один грав на папуаській сопілці із звичайної бамбукової трубки, закритої з двох кінців, але з двома отворами з боків – унизу й угорі. Двоє інших поралися коло грубого гнилого пня, який вони старанно рубали кам'яними сокирами; крихка трухлявина так і летіла на всі боки. З цієї маси випадали білі, жирні личинки, які поточили лежачий стовбур.
Порубавши якийсь час, тубільці спинялись і дуже апетитно жували та ковтали жирні личинки, кладучи їх іноді обома руками в рот. Попоївши вдосталь, вони знову бралися за сопілку, а інші за сокиру. Вони мали дуже веселий вигляд, ласуючи отак і слухаючи музику. Цікаво те, що в різні періоди року тубільці грають на різних музичних інструментах, і це немовби зв'язано з характером вживаної страви, приміром, «тюмбін»[44]44
Тюмбін – бамбукова флейта.
[Закрыть] вони вживають, коли їдять бау; коли ж їдять аян, тюмбін лежить у них без ужитку, а якщо їдять свиню, то сурмлять у великі бамбукові сурми, б'ють у барум тощо.
29 квітня
Підходячи до Бонгу, побачив витягнуту на берег велику пірогу, зовсім схожу на ті, що їх будують у Білі-Білі. Вона належала жителям Гада-Гада. Побачивши мене, вони попросили посидіти з ними, і хоч бачили мене вперше, але всі знали моє ім'я дуже твердо. Між ними й жителями Мітебог я зустрів людей з дуже симпатичними обличчями. Вираз обличчя деяких молодих папуасів був настільки лагідний і м'який, що такі обличчя, поза кольором шкіри, вирізнялися б навіть між так званими цивілізованими расами.
Мої сусіди мають вигляд далеко суворіший, і поводження їх не таке ввічливе; взагалі вони становлять перехід між остров'янами й жителями гірських селищ. Прикрас у них більше, і зроблені вони далеко ретельніше; мабуть, їхній спосіб життя лишає їм більше вільного часу.
Поки в селищі готували для мене вечерю, я звернув увагу, як виробляли великий бамбуковий гребінь; єдиним знаряддям при цьому була звичайна черепашка. Не можна було не дивуватися терпінню й вправності працівника. Кілька хлопчаків і дівчаток, років восьми й дев'яти, зовсім голі, тягали сухе пальмове гілля, мабуть, на покрівлю.
Коли гості з островів Гада-Гада й Мітебог зібралися в дорогу, я помітив, що між подарунками селища Бонгу, які складалися з великої кількості таро, в кошиках були також порожня пляшка й три цвяхи – як великі коштовності. Отже, речі європейського походження можуть мандрувати далеко й давати, може, привід до неправильних міркувань, припущень тощо.
30 квітня
Після вельми щасливого полювання (мені пощастило забити шість великих птахів за одну годину) я подався до Гумбу, бажаючи спочити й напитися води кокосового горіха; дорогою я помітив кілька дерев з слідами вирізьблених фігур та орнаментів, мабуть, дуже давнього походження.
Прийшовши до Гумбу, я не знайшов жодної душі в цілому селищі, не трапилось навіть жодного собаки.
Улсон дуже зрадів моїй здобичі, запевняючи мене, що він часто почуває голод, але я не дуже здивувався цьому, бо й сам таки частенько почуваю, що недостатньо їм.
2 травня
Насіння кабачків, яке я подарував тубільцям, посіяне місяців два або три тому, дало перші плоди. Туй і Лялу прийшли ранком запросити мене прийти ввечері «попоїсти кабачки»; я був здивований, що вони запам'ятали цю назву, і побачив, що вона увійшла, в загальний ужиток.
Пішовши рано до Горенду, я застав Бонема з іншим тубільцем, який робив паруси до піроги. Виявилося, що Туй прийшов запросити мене, щоб я показав їм, як треба їсти кабачки, бо це перші, які їм випало бачити. Я розрізав кабачок і поклав у горщик з водою, де він незабаром зварився. Тубільці обступили мене, бажаючи подивитись, як я буду його їсти. Хоч я й не люблю кабачків, але вирішив показати, що їм апетитно, щоб і тубільці покуштували їх без упередження. Та нова страва здалася їм усе ж якоюсь особливою, і, нарешті, вони надумали їсти її з нашкрябаним кокосовим горіхом і в такому вигляді швидко знищили всі кабачки.