Текст книги "Серед дикунів Нової Гвінеї"

Автор книги: Микола Миклухо-Маклай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

НОВИЙ РІК

1 січня 1872 року

Вночі була велика громовиця. Злива йшла кілька разів уночі й удень. Вітер був також великий. Ліани, підрубані при корені, коли розчищали майданчик, повисли в багатьох місцях над покрівлею, – падали, а одна з них, близько семи метрів завдовжки та три-чотири сантиметри завтовшки, впала з великим гуркотом, пробила покрівлю й розбила один з термометрів, яким я вимірював температуру води.

2 січня

Вночі впало з шумом велике надрубане при корені дерево й лягло поперек струмка. Треба було багато попрацювати, щоб очистити його від гілля та листя.

3 січня

Туй, повертаючись з плантації, приніс сьогодні дуже маленьке порося: собака загриз його, але не встиг з'їсти. Велика нестача тваринної страви й постійне ремствування Улсона спричинилися до того, що я одразу ж узяв подарунок Туя. Маленька, худа тварина зацікавила мене, це був новий смугастий різновид дикої свині. Темно-бурі смуги змінялися на світло-руді, груди, черево й ноги були білі. Я відпрепарував голову, зробив ескіз, потім передав Улсонові, який заходився чистити його, шкрябати й варити.

Дивлячись на Улсона, який захоплено готував м'ясо, а потім жадібно їв його, можна було бачити, наскільки люди – м'ясоїдні тварини. Так, шматок м'яса – це неабищо! Мені не здається дуже дивним, що люди, які перше мали тваринну їжу, переселяючись у місцевість, де не було її, стали їсти людське м'ясо.

Кілька днів тому, розглядаючи колекції волосся папуасів, я констатував кілька цікавих фактів. Незвичайний розподіл волосся на голові тубільців вважають за спеціальну особливість папуаської породи людей. Мені вже давно видавалося неймовірним твердження, щоб волосся папуасів росло на тілі пучками або групами. Але здоровенна перука моїх сусідів не давала можливості ясно пересвідчитись, як саме в них розподілене волосся. Приглядаючись до розподілу волосся на скронях, потилиці та верхній частині шиї в дорослих, я пересвідчився, що якогось особливого групування волосся не існує, але досі мені не випадало бачити коротко обстрижену голову тубільця.

Після сніданку, лежачи в своєму гамаці, я швидко заснув, свіжий вітер гойдав мою постіль. Крізь сон я почув, що мене кликали, й, побачивши людей, одразу ж схопився. Це був Кол-ле з Бонгу з хлопчиком років дев'яти, дуже коротко обстриженим. З великою увагою та цікавістю оглянув я його голову і навіть змалював те, що мені здалося найважливішим. Я так заглибився в студіювання розподілу волосся, аж моїм папуасам стало якось моторошно, що я дивлюсь так пильно на голову Сироя (так звали хлопчика), і вони поспішили сказати мені, що мусять іти. Я з насолодою подарував їм удвоє більше, ніж даю звичайно, і дав би їм у двадцять разів більше, якби вони дозволили вирізати невеликий шматок шкіри з голови.

Волосся в папуасів, як я переконався, росте не групами чи пучками, а зовсім так, як і в нас. Це, на думку багатьох, можливо, не дуже велике відкриття, розігнало мені сон і навіяло добрий настрій. Кілька чоловік, що прийшли з Горенду, знову дали мені нагоду спостерігати. Лялу попросив у мене дзеркальце й, діставши його, почав висмикувати собі волосинки з вусів, – ті, які росли близько коло губів, – а також усе волосся з брів. Особливо старанно висмикував він собі сиві волосинки. Бажаючи доповнити мою колекцію, я приніс щипчики й запропонував йому свої послуги, він одразу погодився. Я почав витягати по одній волосинці, щоб побачити їх корені. Зауважу тут, що волосся папуасів далеко тонше за європейське і з дуже маленьким корінням. Роздивляючись розподіл волосся на тілі, я помітив на нозі Бонема зовсім білі плями, мабуть, сліди великої рани. Легкі поверхові уразки лишають на шкірі папуасів темні шрами, а глибокі лишаються на довгий час, а може й назавжди без пігменту. До речі, ноги Бонема дуже широкі, коло пальців – від дванадцяти до п'ятнадцяти сантиметрів завширшки; пальці на ногах криві; на багатьох немає нігтів (давні рани); великий палець відстає набагато від другого. В Дігу на обличчі сліди віспи; він пояснив мені, що хвороба прийшла з північного заходу й що через неї багато людей повмирало. Коли це саме сталося й чи сталося це один раз або більше – я не зумів дізнатися. Між іншим, я пересвідчився, що мова Бонгу, селища, яке лежить від Горенду тільки за яких десять хвилин дороги, має багато інших слів; приміром, камінь зветься в Горенду «убу», у Бонгу – «штан», в Білі-білі – «пат».

4 січня

Останні два тижні віяли досить свіжі вітри, переважно з десятої години ранку до п'ятої пополудні. Улсон умовив мене їхати вудити рибу, але, як я й сподівався, ми нічого не піймали. Жителі Горенду та Бонгу також рибалили; я скерував шлюпку до трьох найближчих вогників – подивитись, як вони це роблять. Під'їхавши досить близько, я гукнув їх; на пірогах зчинилося сум'яття, вогні зараз же погасли, й піроги зникли в темряві, попрямувавши до берега. Причиною втечі було те, що на пірогах сиділи й жінки, яких, тільки-но я під'їхав, висадили на берег. Я дізнався про це з жіночих голосів, що долітали до мене. Проте піроги повернулись, і хвилини за дві моя шлюпка була оточена десятком човнів, і майже кожний тубілець подав мені по одній або по дві рибки, а потім вони від'їхали й рибалили собі далі. На платформі кожної піроги лежав цілий ворох зв'язаної пучками довгої сухої трави.

Тубілець, який стояв на передку піроги, запалював один за одним ці пучки й освітлював поверхню води. На платформі був і другий тубілець з «юром» (остенем), футів вісім або дев'ять завдовжки, який він метав у воду, і майже кожного разу скидав ногою з юра дві або три рибки. Часто йому доводилося випускати юр з рук, і, коли це траплялося, пірога під'їжджала до юра, який плавав сторчма, занурившись у воду тільки на чверть. Юр зроблено так, що, занурившись у воду й захопивши здобич (рибки лишаються між зубцями), він підіймається з води сам і плаває, тримаючись майже перпендикулярно у воді. Третій папуас керував пірогою, сидячи на кормі.

5 січня

Я рушив у своєму човні на розвідку. Спостерігати за димом у горах – це єдиний спосіб визначити розміщення селищ, а ранок, коли тубільці готують їжу, – найсприятливіший час, щоб здійснити це. Як вітру нема, дим добре видно. Я визначив таким способом місця двох чи трьох сіл, куди сподіваюся навідатись. Я не одержую від тубільців ніяких відомостей про їхніх сусідів, наче вони не хочуть, щоб я знав інших людей, окрім них.

Після обіду я пішов у Горенду. Перше ніж увійти в село, я посвистом дав знати про своє наближення. Я вже двічі переконувався, що цей знак запобігає загальному збудженню й дає час жінкам і дітям піти, бо кожного разу, коли я входив зненацька, бідні перелякані жінки кидались у кущі й ховались куди трапиться. Тепер, чуючи сигнали, вони знали, що «Маклай» почекає, поки жінки й діти підуть з селища. А я тим часом спочивав на старому стовбурі дерева, який знайшов біля цього селища. Відколи я вдався до цього методу, я виявив, що чоловіки приймають мене доброзичливіше, ніколи не озброюючись.

Тубільці поралися коло вечірньої страви, Туй, що сидів на барлі, здирав бамбуковим ножем шкуру з таро; коло нього на землі між камінням горіло багаття, і на камінні стояли два горшки. Один з них мав у діаметрі понад п'ятнадцять дюймів, другий – набагато менше; горшки були накриті листками хлібного дерева й зверху – шкаралупою кокосового горіха.

Коли вечеря була готова, я побачив, що варилося в горшках. Туй поділив його на три табори, взявши трохи таро, а також кілька пучків вареного листя. Мені запропонували найбільший табір, від якого я відмовився, але взяв один з пучків. Бажаючи дізнатись про його вміст, я приніс пучок додому й виявив, що тут загорнуто сарган, який варили в пучку листя, наперед спікши його минулої ночі.

В селищі я був недовго, бо помітив, що моя присутність чомусь небажана тубільцям, і вони чекають, коли я піду; і це після обопільного знайомства протягом трьох з половиною місяців у найближчому до мого дому селищі, де я звичайно бачу їх майже щодня. Я гадаю, що це добрий зразок недовірливості цієї раси. Знаючи, що в такому разі допоможе тільки терпіння, я більше не нав'язувався й повернувся додому[29]29
  Записки з 5—10 січня взято з чернетки, що зберігається в Королівському історичному товаристві Австралії. Видимо, опрацьовуючи щоденники, Миклухо-Маклай викинув місця, які мали занадто особистий характер. Для нас вони становлять великий інтерес, бо яскраво характеризують силу волі й мужність великого мандрівника, так само як і важкі умови його життя на острові.
  Чернетку щоденника повністю опубліковано в збірці творів М. М. Миклухи-Маклая, т. І, стор. 329–333.


[Закрыть].

6 січня

Приступ пропасниці.

7 січня

Увесь день ішов дощ і було холодно. В мене почався приступ пропасниці, вже другий сьогодні. Дрож проймає дедалі частіше, кожні п'ять хвилин. Незважаючи на те, що я дуже тепло одягнутий (на мені дві фланельні сорочки, дві пари фланельних штанів, одна ковдра на колінах і друга на плечах), мені дуже холодно, і стає, все холодніше з кожною годиною, і дуже паморочиться голова.

Тільки міцно підпираючи лівою рукою чоло, я міг писати.

Весь день учора й до шостої години сьогодні я не годен був щось робити й міг тільки лежати й терпляче ждати з страшенним головним болем, коли закінчиться приступ. Близько шостої години мені стало краще, але тепер, десь через годину, я знову почуваю симптом нового приступу. Зазнавши три приступи протягом тридцяти чотирьох годин, я проковтнув чотири грами хініну (півграма кожна доза). Не тубільці, не тропічна спека й не густі ліси охороняють береги Нової Гвінеї. Могутній захист проти вторгнення чужоземців – це блідий холодний дрож, а потім палюча пропасниця. Вона підстерігає чужинців у перших променях сонця, у вогненній спеці полудня, вона готова схопити необережного на смерку; холодні бурхливі ночі, так само як і чарівні місячні вечори, не заважають їй атакувати безтурботних; але й найзавбачливішому лише в рідких випадках удається уникнути її. Спочатку він не почуває її присутності, та вже незабаром його ноги немовби наливаються свинцем, його думки уриває паморочення голови, холодний дрож проймає всі його члени, очі стають дуже чулі до світла, і повіки безсило заплющуються. Образи, іноді дивовижні, іноді сумні й повільні, виникають перед його заплющеними очима. Помалу холодний дрож переходить у гарячку, суху, безкінечну, образи набирають форми фантастичного танку примар. Моя голова занадто тяжка, а рука занадто тремтить, щоб писати далі. Тільки дев'ята година, але найкраще буде мені лягти.

8 січня

Пропасниця.

9 січня

Пропасниця.

10 січня

Пропасниця.

11 січня

Всі п'ять днів поспіль надокучала мені пропасниця. Вчора й сьогодні в мене було вже тільки по одному приступу в день, і сьогоднішній ранковий приступ був легкий. Я почуваю себе набагато краще, та коліна все ще тремтять. Не буду докладно описувати мій стан, але це корисно знати тим, хто надумає заїхати сюди. Ці п'ять днів у мене нестерпно боліла голова, і я відчував цілковиту відразу до їжі, або, точніше кажучи, до тієї їжі, яку я міг би дістати. Я нічого не їв, окрім чаю й холодного таро, що заміняє хліб, і дуже охляв. Але, не бажаючі кликати Улсона, я сам обережно спускався з ліжка на підлогу.

Якби я зіпнувся на ноги, то зразу впав би. Тільки за допомогою рук я міг виповзати на веранду, щоб тричі на день записувати метеорологічні спостереження. Всі ці дні я перебував у якомусь забутті й, мабуть, випивав хіну невчасно; це найбільше й спричинилося до того, що пропасниця так затягнулася.

Для того щоб, приймаючи ліки, донести ложку добре до рота, мені доводилось одною рукою підтримувати другу – так страшенно тряслися в мене руки. Вчора голова мені так паморочилася, що я не мав сил сидіти на стільці, а очі й чоло під час приступу помітно спухли. Сьогодні я вже можу рухатись, а пухлина на чолі коло очей де-не-де зникла.

Багато разів протягом цих днів до мене приходили тубільці. Не бажаючи, щоб вони знали про мою хворобу, я все-таки з'являвся коло дверей, але, щоб скоротити їх відвідини, я удавав серйозне обличчя й кидав їм трохи тютюну.

Протягом цих днів мене дуже дратувало скиглення Улсона з приводу нашого тяжкого становища. Він без кінця набридав мені, питаючи, що буде з нами, якщо моя хвороба виявиться тривалою? Коли я хворію, Улсон не дає мені найменшої користі. Я й сам не люблю, коли зо мною панькаються, і волію, щоб під час хвороби мене лишали самого, але Улсон щодо цього зайшов занадто вже далеко. За останні п'ять днів він жодного разу не спитав, чи хочу я їсти, й мені самому довелося наказувати йому скип'ятити для мене чай. Близько дванадцятої години прийшло кілька чоловік з Бонгу, запрошуючи прийти до них. Один з відвідувачів сказав мені, що дуже хоче їсти. Я йому віддав той самий кокос, який він приніс мені в подарунок. Спочатку сокирою, а потім донганом (кістяним ножем) він відокремив зелену шкаралупу горіха й попросив у мене табір (дерев'яне блюдо). Не маючи його, я приніс йому глибоку тарілку. Держачи кокос у лівій руці, він ударив по ньому каменем, горіх луснув саме насередині; придержуючи його над тарілкою, він розломив його на дві майже рівні частини, і вода вилилася в тарілку. До нього підсів товариш, і вони обидва, діставши з своїх торб по яруру (черепашці), почали вискрібати ними свіжу горіхову серцевину й вискрібану масу, що тягнулася довгими стрічками, опускати в кокосову воду. Незабаром уся тарілка наповнилася білою кашею; начисто вискрібані половинки шкаралупи перетворилися на горнятка, а ті ж таки ярури – на ложки. Страву цю приготовано так охайно, інструменти до того прості й доцільні, що я мусив віддати перевагу цьому способу їсти кокосовий горіх над усіма іншими, які я бачив. Тубільці називають цю страву «монкіля», і вона має дуже велике значення, коли вони частують когось.

Дарма що накрапав дощ, я пристав на запрошення тубільців Бонгу піти з ними, сподіваючись докладно оглянути селище, вважаючи, що моє знання мови вже посунулося досить, щоб зрозуміти пояснення багатьох невідомих мені ще речей. Я волів рушити до Бонгу в шлюпці. Берег коло Бонгу зовсім відкритий, і при великому прибої було ризиковано лишити шлюпку витягнутою на берег, бо приплив міг би викинути її на сушу. Проте над водою мені трапилося велике дерево, яке тубільці звуть «субарі», де я прив'язав шлюпку. Під'їжджаючи до берега, я кинув з корми великий камінь, що заступав мені якір, потім прив'язав шлюпку до дерева і, лишивши її отак у цілковитій безпеці, міг рушити до селища. Кілька тубільців, що стояли по пояс у воді, дожидали мене коло борту, щоб перенести на берег. Коли я зібрався йти до селища, один з хлопчиків побіг туди повідомити, що я підходжу. За мною йшло чоловік з двадцять п'ять тубільців. Від піщаного берега вела досить добре вторована стежка до селища, якого з моря не було видно. За п'ять кроків до перших хатин ще непомітно й нечутно ознак населеного місця, і тільки біля крутого повороту я побачив покрівлю першої хатини, яка стояла біля самої стежки. Минувши її, я вийшов на майданчик, оточений десятьма хатинами. На початку щоденника я вже описував у загальних рисах хатини папуасів. Вони складаються майже з самої тільки покрівлі, в них дуже низькі стіни й невеликі двері. Вікон немає, і всередині завжди темно. Єдині меблі в хатині – піл.

Але, крім житлових приватних хатин, де мешкають окремі родини, в селищах трапляються ще й інші будівлі – для громадських потреб. Ці схожі на повітки будинки далеко більші й вищі за інші. Вони звичайно не мають передньої і задньої стіни, а іноді й бічних і складаються з самої тільки високої покрівлі, яка лежить на стовпах і сягає майже землі. Під цією покрівлею з одного боку зроблено піл, де можна сидіти й спати. Тут же переховують посуд для громадських свят. Таких громадських будинків – щось подібне до клубів (куди можуть заходити тільки чоловіки, як це я згодом дізнався) – було в Бонгу п'ять або шість, по одному майже на кожному майданчику.

Спочатку мене повели до одного з них, а потім по черзі до всіх інших. У кожному мене дожидала група папуасів, і в кожному я лишив кілька плиток тютюну та цвяхи для чоловіків і смужки червоної бавовняної матерії для жінок, яких навіть і сьогодні тубільці кудись поховали: принаймні я не бачив жодної.

Селище Бонгу було більше за Горенду десь приблизно втроє. Як у Горенду, так і тут хатини стояли під кокосовими пальмами та бананами й були розміщені навколо невеликих майданчиків, сполучених один з одним короткими стежками. Обійшовши, нарешті, все селище й роздавши всі мої подарунки, я сів на полу великої хатини; навколо мене зібралося десь чоловік сорок тубільців. Ця будівля мала двадцять чотири фути завширшки, сорок два фути завдовжки та всередині футів з двадцять завширшки. Покрівля тільки на один фут не доходила до землі й підтримувалася посередині трьома великими стовпами. Обабіч були вкопані по три такі ж самі стовпи на метр заввишки, до яких була прив'язана покрівля і на які спиралися переважно крокви. Покрівля була трохи вигнута назовні й зроблена капітально. Можна було бути певним, що вона вдержиться проти всякої зливи й стоятиме з десяток років. Над полом, як я вже сказав, почеплено всяку зброю; посуд, глиняний і дерев'яний, стояв на полицях; старі кокосові горіхи лежали купою під полом. Все це видавалося міцним і зручним.

Відпочивши трохи, оглянувши все довкола й розпитавши, наскільки можна було, про те, чого не розумію, я подався далі, щоб пошукати, чи не знайду чогось цікавого.

Я лишив Улсона та одного з папуасів приймати за мене подарунки тубільців, які вони помалу зносили з своїх хатин і передавали Улсонові. Це були: солодка картопля, банани, кокоси, печена та копчена риба, цукрова тростина тощо. В одній хатині верхня частина задньої стінки, зроблена з якоїсь кори, була розмальована білою, чорною та червоною фарбами. Як на лихо, йшов дощ, і я не міг змалювати цих первісних зображень риб, сонця, зірок і, здається, людей тощо. В одній хатині я знайшов кінець кінцем те, що шукав уже давно, а саме: кілька фігур, вирізаних з дерева; найбільша з них (понад два метри) стояла посеред хатини коло полу, друга (метра на півтора) коло входу, третя, як дуже стара й непридатна, валялася на землі. Я розташувався малювати і зняв копію з усіх трьох, розмовляючи з тубільцями, які питали, чи є такі «телуми»[30]30
  Телум – вирізьблене з дерева або виліплене з глини зображення людини. Миклухо-Маклай помилково вважав їх за папуаських ідолів. Сучасна наука довела, що телуми – це зображення вмерлих предків, але: культ предків грає велику роль у віруваннях папуасів.


[Закрыть] в Росії та як вони там називаються. В одній хатині висіла досить високо, аж я не міг її докладно розглянути, колода, що складалася з цілої низки людоподібних фігур. Ця хатина була така ж, як і інші, і не являла собою, крім телумів, нічого особливого, що давало б підставу вважати цю будівлю за храм, як описували різні мандрівники аналогічні будівлі в Доре та в бухті Гумбольдта на Новій Гвінеї.

Мені захотілося придбати один з цих телумів; я дістав ножа й показав, що дам їм два або й три за невеликий телум. Мені одразу ж принесли якийсь погорілий і поламаний, якого я, проте, не взяв, сподіваючись, що дістану кращого.

Сонце було вже низько, коли я подався до шлюпки, на прощання тубільці тиснули мені руки і вигукували «е-мем». Коли ми дістались додому й вибрали всі подарунки з шлюпки, виявилося, що Улсон дуже розчарований з подорожі.

– Мало дають, кокоси давні, риба тверда, як дерево, банани зелені, та й жодної жінки ще не бачили, – бурмотів він, ідучи на кухню доварювати на обід боби.

15 січня

Вночі вдарила гроза, південно-західний вітер був дуже рвучкий та сильний. Ліс довкола стогнав під його натиском; час від часу чувся тріск дерев, які падали, і двічі я гадав уже, що наша покрівля злетить у море. В такі ночі спиться особливо добре. Майже нема комарів, і почувається прохолода. Близько першої години мене збудив страшний тріск і важке падіння, після чого щось посипалося на нашу покрівлю. Я виглянув за двері, але темрява була така, що зовсім не можна було нічого добрати, я ліг знову і незабаром заснув. Я прокинувся, проте, дуже рано; мене розбудив шум сильного прибою.

Була п'ята година; допіру почало розвиднятись, і в пітьмі я побачив, що майданчик перед ґанком був укритий чорною масою понад людський зріст; як виявилося, це було велике дерево, яке зламав уночі вітер, і воно впало перед самою хатиною. Коли тут падає дерево, то воно не валиться само, а тягне за собою силу ліан та інших паразитних рослин, ламає іноді сусідні дерева або. принаймні гілки їх, обплутані ліанами впалого дерева. Щоб дійти до струмка, треба було сокирою розчистити собі дорогу через зелень. Увесь день минув у дуже дрібних, але потрібних роботах. В Улсона була пропасниця, і він не міг підвестися. Довелося самому піти по воду, розпалити вогнище й зварити чай, потім очистити трохи майданчик від поламаного гілля, щоб вільно ходити навколо дому.

Записавши метеорологічні спостереження й давши ліки Улсонові, я звільнився години на дві й міг узятися за деякі анатомічні роботи. На десяту годину я мусив, проте, лишити їх, згадавши, що нема дров, щоб приготувати сніданок і обід. Нарубавши вдосталь дров, я пішов до струмка вимити рис, який потім зварив, і спік у попелі одночасно солодку картоплю. Після сніданку я приліг відпочити, але мене збудили тубільці, що прийшли й набридали мені до третьої години.

Один з них показав мені на шлюпку, що глибоко сиділа у воді, дощ залив її, човен не можна було лишити в такому стані до наступного дня, бо вночі міг бути знову дощ, і тоді шлюпка затонула б. Я неохоче напівроздягнувся, дістався до шлюпки й вичерпав не менше як двадцять три з половиною відра води. Дуже стомився.

Скинувши мокрий одяг, подивився на годинник. Була п'ята година. Довелося знову йти на кухню й готувати обід; варити боби я, звичайно, й не подумав, бо, щоб зварити їх, треба близько чотирьох годин. Тому знову зварив рису, приготував кері, спік картоплі й скип'ятив чай. Провозився з цим куховарством, що наганяє на мене нудьгу, до шостої години. Пообідав, та й то неспокійно: довелось іти зняти білизну, що сушилася, бо став накрапати дощ, налагодити лампу тощо.

Навіть пиття чаю не обходиться без роботи; не маю цукру вже кілька місяців, а самий чай мені не смакує; я придумав пити його з цукровою тростиною. Озброївшись ножем, я відколюю кору тростини, ріжу її на дрібні пластинки, кусаю їх і поволі висмоктую солодкий сік, запиваючи чаєм.

Близько восьмої години взявся за щоденник. О дев'ятій запишу температуру води, струмка й моря, подивлюся на висоту припливу, відзначу напрям вітру, запишу все це в журнал і задоволено засну. Я описав сьогоднішній день, як зразок багатьох інших, на той випадок, коли, забувши подробиці свого життя тут, буду, на досаду собі, вважати, що мало зробив для науки в Новій Гвінеї.

17 січня

Надумав вирушити до Бонгу докінчити малювати телуми й зображення на стіні одної барли. Зустрівши Туя, який ішов до мене, я запропонував йому йти зо мною. Він погодився. Коли ми проходили через Горенду, до нас приєдналися Бонем і Дігу. Вийшовши з лісу до моря, ми пішли пологим піщаним берегом. Був приплив, і хвилі набігали на пологий берег майже вище від лінії припливу, де ліс утворював густу стіну зелені. Не бажаючи замочити взуття, я мусив вибирати моменти, коли хвиля відкочувалась, і перебігати з одного місця на інше.

Тубільці дуже зраділи нагоді побігати, а може, хотіли дізнатись, чи можу я бігати, й пустилися навздогін. Бажаючи сам порівняти наші сили щодо цього, я зрівнявся з ними, і ми кинулися бігти. Тубільці збагнули зараз же, в чому річ, і не набагато відставали; на мій подив, мої ноги виявились дужчими – я випередив усіх. Їх було чоловік п'ять, усі вони були здорові, молоді й, крім пояса, зовсім голі; на мені, крім звичайного одягу, були взуті черевики й гамаші. Прийшовши в Бонгу, я попрямував до барли зрисувати візерунки на її фронтоні. Кінчивши рисувати, я роздав тубільцям кілька плиток тютюну, який їм дедалі більше подобається, й подався походити по селищу. Хоч моя присутність була відома всьому селищу, та на цей раз (здається, вперше) жінки не втікли в ліс, а тільки, коли я наближався, ховались у хатини. Їхніх облич я не міг роздивитися, постать же скидається на чоловічу. Костюм відрізняється від чоловічого тим, що, замість пояса, попереду й позаду на них теліпаються якісь грубі фартухи.

Коли я збирався піти, мені принесли кілька бананів і два шматки м'яса; один із цих шматків, призначений для мене, виявився свининою, а другий собачим м'ясом, яке просили передати Улсонові.

Повернувшись додому й почувши добрий апетит, я передав свинину Улсонові, а сам взявся за собаче м'ясо, лишивши йому половину; воно було дуже темне, волокнисте, але їстівне. Улсон спочатку жахнувся, коли я запропонував йому собачого м'яса, але кінчив тим, що з'їв і його. Новогвінейський собака, мабуть, не такий смачний, як полінезійський, про що свідчить Кук, який вважав, що собаче м'ясо краще за свинину.

Днів шість мене мучила пропасниця, один приступ зміняв другий. Багато разів ішов дощ.

Пішов у Горенду по цукрову тростину. Поки тубільці ходили по неї на плантації, я зрисував кілька хатин і вперше побачив, як тубільці зберігають воду, а саме – у великих бамбуках, як це роблять і в багатьох інших місцях Малайського архіпелагу. Дізнайся тільки сьогодні, тобто на п'ятий місяць перебування, назви слів: «ранок», «вечір», назви «ніч» ще не довідався. Смішно й прикро сказати, що тільки сьогодні мені пощастило довідатись, як передати по-папуаському слово «добре» або «добрі». Досі я вже двічі був спантеличений, гадаючи, ніби я знаю це слово, і, звісно, вживав його. Очевидно, папуаси не розуміли, що я цим словом хочу сказати «добре». Дуже важко змусити себе розуміти, коли слово, яке ти хочеш сказати, є непросто назва речі. Як пояснити, наприклад, що ти хочеш знати слово «добре»?

Тубілець, який стоїть перед вами, розуміє, що ви хочете знати яке-небудь слово. Береш якусь річ, про яку знаєш, що вона подобається тубільцеві, а потім в іншу руку другу, яка, на вашу думку, не має для нього ніякої ціни, тоді показуєш йому першу річ і кажеш «добре», намагаючись при цьому зробити задоволене обличчя. Тубілець знає, що, почувши російське слово, він повинен сказати своє, і каже яке-небудь; потім показуєш другу річ, робиш кислу фізіономію і кидаєш річ зневажливо; на слово «погано» тубілець теж каже своє; пробуєш кілька разів з різними тубільцями – слова виходять різні. Кінець кінцем після багатьох спроб та сумнівів я натрапив на одного тубільця, що, як я був переконаний, збагнув мене; виявилося, що слово «добре» по-папуаському – «казь». Я записав його, запам'ятав і вживав місяців зо два, називаючи що-небудь «казь», і мав насолоду бачити, що тубільці при цьому задоволено всміхалися й повторювали: казь, казь.

Проте я зауважив, що ніби не всі розуміють, що я бажаю сказати «добре». Це сталась, однак, тільки третього місяця; і я почав шукати нагоди перевірити це слово. Я зустрів у Бонгу. як мені здавалося, дуже кмітливого чоловіка, який подав мені вже багато важких слів. Перед нами коло хатини стояв цілий горщик, а недалеко лежали черепки другого. Я взяв те й те і повторив вищезгадану процедуру. Тубілець, здається, зрозумів мене, поміркував трохи й сказав два слова. Я почав його перевіряти, показуючи на різні речі, наприклад, цілий і розірваний черевик, придатний до їди плід і другий непридатний, питаючи: «Ваб?» (Слово, яке він мені сказав). Він повторював «ваб» кожного разу. Аж ось коли, думаю, дізнався я. Знову вживав цього слова «ваб» близько місяця і знову помітив, що це слово непридатне і навіть зауважив, що «казь» – це тубільна назва тютюну, а «ваб» означає великий горщик. До того ж у дикунів взагалі є звичай повторювати ваші слова.

Приміром, ви кажете, показуючи на добру річ: «казь»; тубілець повторює вам «казь», і ви думаєте, що він зрозумів вас, а папуаси думають, що ви говорите своєю мовою, і намагаються запам'ятати, що ви таку річ називаєте «казь». Слово «ауе», що його я дізнався випадково, тепер, здається, і є остаточне, справжнє значення слова «добре»; я дізнався про нього манівцями, для чого витратив аж десять днів. Бачачи, що перший спосіб непридатний, я почав дослухатися до розмови папуасів між собою і, щоб дізнатись слово «добре», почав допоминатися значення «погано», знаючи, що людина має нахил частіше вживати слово «погано», ніж «добре». Це мені пощастило, та все ж я не був ще цілком певний, тому пустився на хитрощі, які допомогли мені: я почав давати куштувати різні солоні, гіркі, кислі речовини й почав прислухатися до того, що кажуть, покуштувавши їх, папуаси своїм товаришам. Я дізнався, що «погано», «кепсько», одне слово, «недобре» зветься «борле». Через це слово «борле», яке розуміють усі, я дізнався від Туя значення протилежного, що є «ауе».

Ще кумедніша історія слова «кіринга», яке тубільці вживали дуже часто, розмовляючи зо мною, і яке, я гадав, означає «жінка». Тільки днями, цебто, коли минуло чотири місяці, я дізнався, що це слово не папуаське, а Туй та інші тубільці переконалися, що воно не російське, як вони вважали. Відкіля воно з'явилося й як сталося це непорозуміння – я не знаю.

От чому мій словник папуаських слів так поволі поповнюється і навряд чи коли буде великий.

Зуби починають боліти через жування та смоктання цукрової тростини, а без неї чай не смачний. Дивно, що я почуваю іноді якусь потребу з'їсти щось солодке.

7 лютого

Як ми умовилися, Туй зайшов до мене о шостій годині, щоб іти разом до Бонгу. Туй наважився сьогодні з'їсти тарілку вареного рису, і ми вирушили.

Від Горенду до Бонгу треба йти коло самого берега, і під час припливу, як я вже згадував, вода захлюпує ноги.

В Бонгу я відкрив ще один великий телум, якого я не забарився змалювати. У лівій руці великий телум тримав маленького, з глини й вельми невправної роботи. Я придбав цього другого за три плитки тютюну.

Я домагався, щоб мені принесли черепи, але тубільці запевняли мене, що росіяни забрали все, показуючи мені всякий мотлох, який вони дістали за них. Один з тубільців Бонгу показав мені нарешті кущ, під яким мав бути череп. Але ні він, ні хто інший з тубільців не хотіли дістати його. Тоді я сам пішов до куща і відшукав череп, який лежав на землі, оточений собачими та свинячими кістками. Тубільці відступили на кілька кроків, кажучи, що це недобре й щоб я його викинув. Цей випадок, а так само й те, що тубільці за всякий дріб'язок готові були розлучитися з черепами своїх земляків, показав мені, що черепи вони не дуже шанують. Я подумав, що цей череп належить якомусь ворогові й що через це його мало цінять, і спитав про це тубільців, але, на свій подив, почув, що це був череп тамо Бонгу (людини з Бонгу). Я заходився потім купувати їжу. Риби дістав багато, потім виміняв гілку бананів, що вже достигали, і поклав її собі на плечі. Кінець кінцем з обома телумами в кишенях та з черепом у руках я пішов додому. Через вагу та швидку ходу мені стало душно, але потім, коли висока вода обхлюпувала ноги, які вже раніш зовсім змокли, я почув великий холод, дрож та запаморочення. В Горенду я запропонував Дігу донести мені банани й пару кокосів. Тільки-но я встиг дістатись додому й скинути мокрий одяг, як мусив уже лягти, бо приступ сьогодні був дуже сильний. Мої щелепи так тремтіли, зуби до того цокотіли, що я ие міг сказати Улсонові кількох слів, і він до того перелякався, гадаючи, ніби я вмираю, що кинувся з ліжка й заридав, боячись за свою долю на випадок моєї смерті. Я не пам'ятаю такого приступу й такої високої температури, що не знижувалася протягом майже шести годин.