Текст книги "Серед дикунів Нової Гвінеї"

Автор книги: Микола Миклухо-Маклай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

Ідучи, я запросив тубільців до Гарагасі.

Було на четверту годину, і сонце все ще дуже пекло. Особливо тяжко було йти вниз через відкриті пагорки; а в тіні лісу було дуже вогко й прохолодно. Коли я вийшов до моря, де мене охопив вітер, мені здалося, що дуже холодно, тому я, дарма що стомився, прискорив ходу, та все ж не уникнув приступу пропасниці. Прийшовши в Бонгу, я, не кажучи ні слова, пішов в одну з хатин, стягнув мокре взуття, розлігся на барлі й незабаром заснув. Прокинувшись уночі й почуваючи себе зовсім дужим, я надумав іти додому, що виявилося цілком можливим, бо була прекрасна місячна ніч.

28 лютого

Подався до Гумбу, сподіваючись набрати там ще кілька черепів. Я не поспішав, почуваючи ще деяку втому після вчорашньої прогулянки. Дійшовши до стежки, яка вела в селище, я присів спочити й помилуватися морем. Мої думки урвав тубілець, що біг берегом. Тримаючи в лівій руці над головою лук і стріли, з кам'яною сокирою, яка висіла на плечі, він біг вельми швидко й часом правою рукою робив якісь знаки. Жителі селища, що вийшли мені назустріч, побачивши тубільця, жваво про щось заговорили й ще більше заворушилися, коли за першим побіг другий, третій, четвертий.

Усі бігли швидко, рівно й, здавалося, з важливим повідомленням. Важко було не милуватися ними – так легко й вільно вони рухалися. Я сидів на своєму місці; перший тубілець, не спиняючись, пробіг повз нас просто в селище. Хоч він і не спинився, але виразною мімікою переказав новину, про яку біг повідомити селище. Порівнявшись з нами, він ударив правою рукою себе в груди, закинувши набік голову й висолопивши трохи язика (жест, яким папуаси звичайно показують смерть, убивство або щось таке подібне), і крикнув:

– Марагум – Горенду!

За ним прибіг другий; тубільці, що оточували мене, також побігли в селище; я теж пішов туди. Не дійшовши ще до перших хатин, ми почули прискорені удари барума; ці удари були іншого темпу, ніж звичайно. З хатин було винесено багато всякої зброї.

Не розуміючи, в чому річ, але бачачи загальне сум'яття, я майже силоміць спинив одного тубільця, що біг до Гумбу, і дізнався від нього новину: люди Марагум напали на Горенду, забили кількох, між ними й Бонема, а потім рушили на Бонгу, та, мабуть, прийдуть і до Гумбу, і до «таль Маклай».

Марагум-мана – це велике селище, з яким мої сусіди вже давно ворогували. Я пригадав, що в Горенду вже кілька тижнів коло хатин лежала завжди напоготові купа стріл та списів, бо жителі сподівалися нападу з боку верховинців. У Гумбу панувало загальне сум'яття, що мимоволі вплинуло й на мене. Чоловіки голосно й дуже гаряче розмовляли, інші готували зброю, жінки, діти й собаки кричали та вили. Я пішов швидким кроком додому, лаючи в думках тривогу та дурних людей, що заважають мені спокійно жити. Кілька слів про подію, які я сказав Улсонові, нагнали на нього великого страху. Він попросив приготувати шлюпку на випадок, якщо «Марагум-мана тамо» виявляться дуже численними, і сказав, що, коли нам не пощастить відстояти хатину, ми можемо переїхати до Білі-Білі. Щоб заспокоїти його, я погодився, але сказав, що переносити щось у шлюпку ще дуже рано – перший-бо постріл так спантеличить тубільців, що навряд чи вони наважаться випробувати на собі дію нашого шроту. Проте я набив мої рушниці й надумав почекати приходу тубільців, спокійно витягнувшись на ліжку. Незабаром я заснув, дуже добре знаючи, що вельми збентежений Улсон не проспить приходу гостей. Знаю, що заснув дуже міцно й спав добре. Мене збудили крики й гамір у лісі. Тут я почув дуже змінений голос Улсона:

– Ось вони. Хай пан тепер наказує, я робитиму все, що він скаже, а то я не буду знати, що робити, – сказав він своєю ламаною шведсько-німецькою мовою. Я наказав йому завалити ящиками двері, а самому лишатися в домі й заряджати рушниці та револьвери, які я передаватиму йому в міру потреби, і постаратися, щоб руки йому не тремтіли так.

Поки ми споряджали все на стан облоги, крики й гамір у лісі наближалися. Я вийшов на веранду, поклавши перед собою два револьвери й рушницю-револьвер. Двостволку, набиту дрібним шротом, я тримав у руках. Між деревами за струмком показалися голови. Але що це? Замість списів і стріл я бачу в руках тубільців кокоси й банани. Це не можуть бути лихі люди з Марагума. Справді, це жителі Бонгу, які прийшли сказати мені, щоб я не турбувався за Марагум-тамо, й розповіли мені причину тривоги.

Сьогодні ранком жінки з Бонгу, вийшовши на роботу далеко в поле, помітили на пагорках кількох незнайомих озброєних людей; їм здалося, що ці люди намагаються оточити їх, а деяким жінкам привиділося, ніби озброєні люди йдуть у їхній бік. Кричачи, вони кинулися бігти; ті, що були попереду, почувши за собою кроки, подумали, що за ними женуться, почали ще дужче кричати й подалися до плантації, де працювало кілька чоловіків. Чоловіки, побачивши незабаром, що все це була облудна тривога, почали бити своїх жінок, щоб змусити їх замовкнути, але досягли тим протилежного. Жінки й доньки здійняли такий гвалт, що люди з Гумбу, які проходили здалека, не сумнівалися більше, що люди Марагум-мана б'ють і вбивають жителів Горенду. Потім вони кинулися бігти до Гумбу, де й розповіли про напад на Горенду, смерть Бонема тощо, як це я вже чув. Вони додали, що люди, яких бачили жінки Бонгу, могли бути справді жителями Марагум-мана, і тому вони все ж таки побоюються наскоку.

Моїм сусідам дуже сподобалося, що я приготувався зустріти як слід ворога, й просили мого дозволу прислати своїх жінок під мою охорону, коли вони будуть сподіватися нападу верховинців. Я подумав, що це є слушна нагода познайомити моїх сусідів з вогнепальною зброєю. Досі я цього не робив, не бажаючи ще більше розпалювати підозрілість та недовір'я тубільців; але тепер я міг їм показати, що справді можу оборонити себе й тих, кого візьму під свою охорону. Я наказав Улсонові принести рушницю й вистрілив. Тубільці схопилися за вуха, приголомшені пострілом, кинулись були тікати, але спинилися, просячи сховати рушницю мерщій у дім і стріляти тільки тоді, коли прийдуть «Марагум-тамо». Рушниці тубільці називали сьогодні «табу» через те, що, здається, з першого дня мого перебування тут усе недозволене, все, до чого я не бажав, щоб тубільці доторкалися, я називав «табу», вживаючи полінезійського слова, яке отак поширилось і тут.

1 березня

Приходили люди Гумбу просити мене йти з ними та жителями Горенду й Бонгу на Марагум, кажучи, що робитимуть усе, що я накажу, й додаючи, що, почувши про наближення Маклая, жителі селища Марагум утечуть у гори.

Прийшли також жителі Коліку-мана, а з ними Туй і Лялу. Всі казали про Марагум і одностайно запевняли, що тепер, коли Маклай з ними, Марагум-тамо буде погано.

Така висока думка про мою могутність, поширена серед тубільців, була для мене великою мірою неприємна. Гляди, ще доведеться втручатись у чужі справи; до того ж такі жарти ламають моє спокійне життя непотрібним гамором і тривогою.

Дощ, що пішов увечері, змусив мене знову відкласти подорож до Білі-Білі.

Сидячи в наметі коло багаття, я пік на вугіллі аусь та банани собі на вечерю й тішився нічною тишею, коли зненацька мій слух вразили дужі й часті удари барума в Горенду. Та ж сама думка промайнула в голові мені й Улсонові: «Люди з Марагум нападають на жителів Бонгу й Горенду». Та незабаром відтіля почали долітати протяжні звуки якихось незладжених інструментів. Ця обставина, а так само й те, що безсонням не зарадиш справі, змусили мене лягти спокійно спати й не прислухатися до фантастичних звуків, які долітали з селища.

2 березня

Вночі крізь сон кілька разів чув звуки барума, звуки папуаських музичних інструментів та виття самих тубільців. Близько пів на п'яту ранку я почув крізь сон, що хтось кличе мене. Я вийшов на веранду й помітив у пітьмі Бангума з Горенду, який прийшов покликати мене від імені всіх тубільців, жителів Горенду, Бонгу та Гумбу на їхнє нічне свято. Я, звичайно, погодився, нашвидку вдягнувся, і ми пішли, часто спотикаючись у темряві об коріння та ліани.

На першому майданчику Горенду мене зустрів Туй, дуже блідий через безсонну ніч. Він попросив перев'язати йому рану, яка все ще дуже турбувала його. Коли я кінчив, він показав на стежку, яка вела з селища між деревами до моря, й додав:

– Випий кеу та поїж аяну й буам[34]34
  Буам – страва, приготована із стрижня сагової пальми. Через те, що сагова пальма росте в Новій Гвінеї не рясно, буам подають тільки на бенкетах як вишукану страву.


[Закрыть].

Я прийшов стежкою до майданчика, оточеного віковічними деревами, де розташувалося чоловік п'ятдесят тубільців. Ця картина була не тільки характерна для країни й жителів, але у великій мірі ефектна. Було, як я сказав, близько п'ятої години ранку. Починало світати, але ліс ще лежав у густій пітьмі. Майданчик був з трьох боків оточений лісом, а спереду стрімко обривався до морського берега: проте й ця сторона була не зовсім відкрита. Стовбури двох величезних дерев уже виставали на світлій поверхні моря. Дрібна рослинність та нижні гілки цих двох дерев були зрубані, тож прогалини між ними видавалися трьома великими вікнами величезної зеленої альтанки серед лісу.

На першому плані, поблизу ряду багать, навколо великих табірів, розмістилася на матах та голій землі юрба тубільців у найрізноманітніших позах. Деякі, закинувши назад голови, допивали навстоячки з невеликих горняток останні краплі кеу; інші, вже отуманені, але ще не зовсім сп'янілі, сиділи або напівлежали з витріщеними, нерухомими й каламутними очима та ковтали зелений напій; треті вже спали в найрізноманітніших позах: на череві, на спині, розкинувши руки й ноги, четверті напівсиділи, низько схиливши голови на груди. Декого вже здолала безсонна ніч та кеу, дехто, сидячи навколо табірів з аяном і буамом, ще весело балакали. Були й такі, що клопоталися коло великих горщиків, де варилася страва. Кілька, мабуть, найзапекліших аматорів папуаської музики, піднісши високо над головою або притуливши до дерев свої бамбукові сурми понад два метри завдовжки, сурмили протяжними, тягучими звуками; інші дмухали в довгастий, просвердлений згори й збоку горіх, видобуваючи різкі свистоподібні звуки. Довкола приставлено до стовбурів дерев списи; луки й стріли стирчали з-за кущів. Картина була надзвичайно своєрідна, являючи сцену з життя дикунів у всій її первісності – одну з тих, які нагороджують мандрівника за великі труднощі й злигодні. Але й для художника ця картина могла б становити неабиякий інтерес: такі різноманітні були пози та вирази облич тубільців, таке незвичайне поєднання першого ранкового проміння сонця, що вже золотило верхнє гілля зеленого склепіння, та червоного відблиску багаття. Я захопився, розглядаючи нову для мене картину. Мій погляд переходив від одної групи до другої, від довколишньої сцени до спокійного сріблястого моря й далеких гір, на яких розливалося рожеве світло сходу. Мені шкода було, коли кілька знайомих голосів, що запрошували присісти до них, відірвали мене від спостережень.

Сніданок мав бути зараз готовий, про що сповістили дужі завивання бамбукових сурм, і тут я відчув усю прикрість цих звуків, які роздирали вуха.

Незабаром зібралося багато жителів трьох селищ – Бонгу, Горенду та Гумбу. Вони накинулись на страви, принесені в табірах дуже великого розміру. З одного табіра мені покладено в щойно відколоту половину кокосової шкаралупи трохи жовто-білої маси, запропонованої із запевненнями, що це дуже смачне. То був буам (саго, приготоване із сагової пальми) з серцевиною кокосового горіха. Ця папуаська страва мала справді приємний смак. Потім мене почастували добре звареним аяном, якого треба було їсти сьогодні з так званим «орланом»[35]35
  Орлан – дерево з горіхів якого папуаси готують кислу, смердючу рідину, яку вважають за делікатес.


[Закрыть], але цей кислий соус мав такий гострий запах, що я відмовився від нього. За скатертину правило бананове листя, за посуд, цебто тарілки й горнятка, – шкаралупи кокосових горіхів, за виделки – обточені бамбукові палички та загострені кістки, а багато хто використовував і свої гребінці (в папуаській мові виделка й гребінець – синоніми); за ложки правили тубільні ярури (черепашки). Було цікаво бачити цю різноманітність інструментів, яких уживали тут до страви.

Уже зовсім розвиднілося, й, розглядаючи тубільців, я скрізь зустрічав знайомі обличчя з сусідніх селищ. Коли я зібрався йти додому, мені дали цілий пакунок вареного аяну, й почулися запрошення прийти обідати. Йдучи, я мусив уступитися, щоб дати дорогу процесії, яка несла припаси для дальшого святкування. Туй і Бонем принесли на ціпку великий пакунок буаму, ретельно обгорнутого листям; за ними кілька тубільців несли кокоси, а інші принесли, також на ціпку, що лежав на плечах двох носильників, великий кошик аяну, за ним другий і третій.

Далі шість тубільців несли три свині, міцно прив'язані до жердин, кінці яких лежали в них на плечах. Ця процесія йшла досить урочисто. Припаси розкладали за порядком на певних місцях майданчика. Гості з інших селищ оглядали й рахували принесене, дещо зауважуючи. Все це мали з'їсти за обідом, яким кінчилося частування, що почалося напередодні ввечері.

Не знаючи напевно, чи я прийду на обід, по мене прийшли кілька тубільців, щоб знову кликати в Горенду. Довелося повернутись у селище, що я й зробив, припасши обіцяного тютюну. Дорогою мене спинили жінки трьох селищ: «Дай нам тютюну». Довелось дати. Жінки не беруть безпосередньої участі в цих папуаських бенкетах; вони їдять окремо й прислужують тільки, коли чистять їстівні припаси; їм, як і дітям, заборонено виходити на майданчик. Так було й у Горенду. Чоловіки бенкетували в лісі, жінки й діти розташувалися в селищі й чистили аян. На майданчику сцена була дуже жвава й мала інший характер, ніж ранком. На одному боці на матах лежали шматки розкладених свиней; крім кількох ножів, виміняних у мене, тубільці різали м'ясо бамбуковими ножами та своїми кістяними донганами, а потім дуже спритно рвали його руками.

На другому боці майданчика було два ряди колод, покладених паралельно; на них стояли великі горщики футів півтора діаметром: таких горщиків я нарахував тридцять дев'ять; далі стояли також на двох колодах п'ять горщиків ще більшого розміру, де варився буам. На середині майданчика чистили буам від листя та іншого непотребу й шкребли кокоси. Жителі Горенду, як господарі, розносили воду у великих бамбуках і складали дрова коло горщиків. Я прийшов саме тоді, коли ділили м'ясо; воно лежало порціями, нарізане або відірване руками від кісток. Туй голосно викликав кожного гостя, називаючи його ім'я і додаючи «тамо» (чоловік з такого-то селища). Викликаний підходив, діставав свою порцію і йшов до свого горщика (для кожного з гостей страву варили в окремому горщику). Не встиг я сісти коло одної групи, як почувся голос Туя: «Маклай, тамо рус». Я підійшов до нього й дістав на зеленому листку кілька шматків м'яса.

Чемний знайомий мій з Бонгу показав мені, де стояв призначений для мене горщик, і, через те що я спинився перед ним, роздумуючи, не дуже задоволений перспективою варити свою порцію, як це робили всі гості, мій знайомий, збагнувши, що мені не хочеться варити самому, Сказав, що він зробить це для мене, й зараз же взявся за роботу. Він зірвав з поблизького дерева два великі листки й поклав їх навхрест на дно горщика, потім видобув з великого кошика кілька шматків чищеного аяну й поклав додолу, а зверху шматки свинини, його змінили двоє інших тубільців, які по черзі якомога щільніше наповнювали всі горщики аяном; один, стоячи з повним кошиком по один бік ряду горщиків, а другий з протилежного боку.

Коли в усіх гостей були отак приготовані горщики, жителі Горенду, що виконували, будучи господарями, обов'язки слуг, узяли великі бамбуки, наповнили морською та прісною водою і почали розливати воду в кожний горщик, причому морської води вони лили приблизно одну третину, доливаючи дві третини прісної. Кожний горщик було прикрито спочатку листком хлібного дерева, а потім «гамбою»[36]36
  Гамба – шкаралупа кокосового горіха.


[Закрыть]. Це знову зробив один із хлопців Бонгу, який потім почав розводити вогонь під горщиками. Все це робили, додержуючи ладу, немовби за встановленим правилом; те ж саме відбувалося, коли розводили велике багаття, де мала варитися страва. Багаття було не менше, як вісімнадцять метрів завдовжки й один метр завширшки. Паливо було так добре покладено між колодами, на яких стояли горщики, що воно незабаром спалахнуло.

Я пішов до інших груп. В одній кілька тубільців шкребли кокосовий горіх, старанно працюючи своїми ярурами. Нашкрябаний горіх призначався для буаму, який варився в особливих, великих, горщиках. Біля другої групи лежали всякі музичні інструменти; всі вони без винятку називаються «ай»[37]37
  Ай – свято з музикою. Папуаси називають також цим словом музику взагалі, й усі музичні інструменти.


[Закрыть]. Головний інструмент складається з бамбука метрів на два, а то й більше завдовжки; бамбук добре очищено, й перетинки всередині його знищено;– один кінець цих довгих сурм папуаси беруть у рот, розтягуючи дуже губи й дмухаючи, або, точніше, кричачи в бамбук, видобувають пронизливі тягучі звуки, трохи схожі на виття собак; звук цих сурм можна чути на півмилі.

Другий інструмент, що зветься «орлан-ай», складається з ручки, до якої приладнано багато шнурків з нанизаними на них шкаралупами орлану. Тримаючи палицю й потрясаючи інструментом, тубільці роблять такий звук, немовби хтось трясе великими дерев'яними чотками. Потім – «монкі-ай», порожня шкаралупа кокосового горіха з дірками нагорі та збоку, які по черзі закривають пучками. Приклавши до губів і дмухаючи у верхню Дірку, тубільці видобувають різкий звук, що варіює, коли відкривають та закривають бічні дірки, а також залежить від розміру кокосового горіха. Було ще кілька інших інструментів, але ці були головні. Учасники цього папуаського бенкету, відриваючись час від часу від роботи, брали якийсь з цих інструментів і намагалися показати свою вправність якомога найоглушливішими звуками, щоб перевершити, якщо можна, всю попередню музику, яка боляче різала вуха.

Я пішов у селище подивитись, що діється там. Жінки все ще чистили аян, часом відщипуючи внутрішні шари бамбукової пластинки, яка була їм за ножа, через що край пластинки знову ставав гострий. В тому, що ці тубільні ножі ріжуть дуже добре, я пересвідчився сам, врізавши собі напередодні, зовсім того не бажаючи, з пальця шматок м'яса. В селищі було душно, далеко менше затінку, ніж у лісі, і стомлені роботою жінки причепилися до мене, просячи тютюну. Через те що чоловіків ніде не було видно, вони далеко менше панькалися, ніж звичайно в присутності своїх чоловіків, батьків та братів. Виходити жінкам на майданчик, де бенкетували чоловіки, а так само й хлопчикам до повноліття суворо заборонено.

Я повернувся на майданчик, де готували обід. Кілька тубільців-дідів заходились виготовляти кеу.

Кілька разів протягом дня я помічав, що тубільці, звертаючись до мене, називають мене Туй, а Туя – Маклай. На моє зауваження, що я Маклай, а не Туй, один із тубільців пояснив мені, що я так піклувався про Туя під час його хвороби, що вилікував його, і через це Туй ладен робити для мене геть усе; ми тепер такі друзі, що Туй зветься Маклай, а Маклай – Туй.

Отже, й тут, у Новій Гвінеї, існує звичай обмінюватись іменами, як і в Полінезії.

Від спеки, а надто від оглушливої музики в мене страшенно заболіла голова, і я сказав Тую, що йду додому. Як на те, страва в моєму горщику була готова, й мене не хотіли пустити, не давши її мені з собою. Страву поклали в кошик, обкладений всередині свіжим листям хлібного дерева. Моя порція була така велика, що вага її дорівнювала тій, яку може нести людська рука. Я пошкодував тих, кому випадало набити свої шлунки навіть половиною того, що я відніс додому.

3 березня

Туй, що прийшов до мене, помітивши коло кухні порожнього кошика, в якому я вчора приніс свою порцію з Горенду, прив'язав його до гілки дерева коло моєї хатини. Він сказав мені, що, коли хто спитає, відкіля це, я повинен відповідати: «Буль (свинина) і аян від Туя з Горенду». Отже, я дізнався про значення кошиків різного розміру, що висять на деревах у селищах. Я не раз питав, навіщо вони висять там, і у відповідь на це мені називали ім'я якогось селища.

МАКЛАЙ ЗАЛИШАЄ СВІЙ ТАЛЬ

4 березня

Замкнувши ціпками, цвяхами та мотузами обоє дверей моєї хатини та приладнавши перед кожною пальмову гілку, одне слово, замкнувши їх точно так, як це роблять тубільці, я підняв близько дванадцятої години ночі якір і рушив до Білі-Білі, острівця, який був відціля миль за п'ятнадцять.

Я сподівався добратися туди за допомогою берегового вітру й повернутися, користуючись північно-західним вітром, який звичайно віє вдень, сьогодні ж надвечір. Береговий вітерець, справді, потягнув нас уперед, хоч і поволі; а втім, поспішати було нікуди, бо попереду була ще майже вся ніч. На світанку вітерець посвіжішав, і ми пішли швидше. Сонце, піднявшись, освітило цікаву для мене картину гір, які на такій відстані видаються дуже високими. Я намагався роздивитися конфігурацію хребтів і запам'ятати, в яких місцях можна було б перейти їх. За Мале, не доходячи Богатім, береговий хребет немовби розступається.

Сонце зовсім піднялося, й вітер почав спадати. Кінець кінцем настав цілковитий ранковий штиль перед північно-західним вітром, що починає віяти близько восьмої-дев'ятої, а іноді тільки о десятій годині ранку. Довелося гребти, а це було досить тяжко після безсонної ночі.

Аж ось ми наблизилися до південно-східного берега острівця, який складався з піднятого коралового рифа, об який хлюпотів прибій. Тубільці, що висипали на берег, пізнавши мене, весело бігли берегом і показували, де треба обпливти острів. Незабаром відкрилося й селище. На піщаний берег були витягнуті великі піроги і до того ж так високо, що здавалось, немовби вони стояли в самому селищі. Між ними підносилися високі покрівлі хатин, за хатинами стриміли ряди кокосових пальм, світла зелень яких яскраво виставала на темно-зеленому фоні лісу.

Коли ми підійшли ближче до піщаного берега, мою шлюпку миттю підхопили десятки рук і незабаром витягнули на положистий берег. Лишивши Улсона в шлюпці коло речей, я рушив у селище в супроводі майже всієї чоловічої людності. Не бачачи жінок, але бажаючи також познайомитись з ними, а головне, звільнити їх від клопоту ховатися, коли я наближаюсь, я зажадав, щоб вони самі вийшли одержати подарунки, які я гадав їм дати.

Каїн, одна з впливових осіб селища, який уже не раз бував у Гарагасі й знав діалект Бонгу, дізнавшись від мене, що жінки Гумбу, Горенду, Бонгу та інших селищ більше від мене не ховаються, умовив і тубільців Білі-Білі пристати на мою вимогу. Тоді на поклик чоловіків з хатин вилізло кілька бабусь, майже зовсім голих негарних істот. Мені пояснили, що більшість жінок на плантаціях, на суходолі, але вони незабаром повернуться.

Роздавши чоловікам тютюн, а жінкам ганчірки й намисто, я забажав подивитися на їхні телуми. Мене повели до одної хатини, але в ній було так темно, що довелось умовити тубільців винести телум із хатини. То був перший телум, що зображав жіночу постать. Зрисувавши його, я подався в досить велику буамбрамру, яка стояла посередині селища. Чотирикутні стовпи були вирізьблені у вигляді телумів. Зрисувавши і їх до свого альбома, я обійшов усе селище. Вийшов також на протилежний берег острова. Краєвид відтіля відкривався чудовий, але, на жаль, усе верхогір'я було вкрите клубами хмар. Коли я повернувся до селища, мене оточили жінки й дівчата, що допіру прийшли з плантації. Всі вони голосно просили бісеру та червоних ганчірок, які бачили в бабусь, що одержали подарунки від мене ранком. У жінок прикрас з черепашок та собачих зубів було далеко більше, ніж у селищах на суходолі, та зате вбрання їхнє було коротше й легше. У дівчат, молодших від тринадцяти років, воно обмежувалося дуже невеликою китицею попереду й довшою позаду. До пояса, який підтримував китиці, з обох боків причеплено прикраси з черепашок, великих червоних та чорних зернин, які лежали на боках позаду та на сідницях. Вуха були простромлені в багатьох місцях.

Жінки на острівці Білі-Білі дуже діяльні; на їхньому обов'язку лежить виготовляти й виробляти горщики, які розвозять і вимінюють їхні батьки або чоловіки в берегових селищах. Перед від'їздом я хотів напитись і спитав кокосових горіхів. Мені принесли їх кілька, називаючи «ніу». Я записав п'ятнадцять або двадцять слів діалекту Білі-Білі, що, як виявляється, вельми різниться від мови моїх сусідів, хоч трапляються й однакові слова. Багато жителів Білі-Білі знають, проте, діалект Бонгу.

Я сказав жартома, що, може, переїду жити в Білі-Білі. Ці слова підхоплено, і жителі острівця радісно (скоріше удаючи, ніж щиро) почали повторювати, що Маклай житиме в Білі-Білі, що люди Білі-Білі кращі, ніж люди Бонгу, тощо. Коли я зібрався виїжджати, пішов великий дощ, і я надумав лишитись ночувати в Білі-Білі, видимо, на велике задоволення жителів.

Лишити речі в шлюпці не можна було, через те я попросив показати мені місце, де б я міг перебути ніч. Мені запропонували хатину або каюту одної з витягнутих на берег великих пірог. Ці піроги варті уваги своєю будовою. Деякі з них бувають завдовжки приблизно десять або дванадцять метрів і видовбані з одного грубого стовбура; але для того, щоб пірогу не так легко заливало, до обох країв видовбаного стовбура «пришито» по довгій планці або й дві, одну на одній. З краю піроги та в планці зроблено отвори, через які проходить гнучкий, тонкий стовбур, який з'єднує планку з самою пірогою. Щілини й проміжок, який лишається в отворах, законопачують розбитою та вимоченою у воді деревиною. Ніс і корма кінчаються високою, іноді вигнутою дошкою з усяким різьбленням. На одному боці піроги вистає колода, приладнана до човна поперечками.

На поперечках колоди є платформа, на якій у більшості пірог Білі-Білі збудовано цілу хатину, метрів зо два завдовжки та метрів чотири або п'ять завширшки. Стіни її зроблено з розколотого бамбука, покрівлю з плетеного листя сагової пальми. Щогла поділяє хатину на дві частини, де обабіч є два довгі сидіння, на яких, лежачи, можуть уміститися двоє. Отже, рахуючи двох інших, що можуть спати на підлозі хатини, на ніч або на випадок негоди в приміщенні було місця не менше як на вісім чоловік. Верхня половина хатини мала розкладні стіни. Навіть покрівлю можна було розібрати за дуже короткий час. Загалом, усе в пірозі припасовано зручно, і ніде в цій хатині не бракувало місця. Коло самої щогли, на висоті сидіння, приладнано плоский ящик, заповнений землею, де в разі потреби можна безпечно розвести вогонь. Я побачив, що запропоноване мені приміщення дуже зручне, світліше й чистіше, ніж хатини, і мені одразу ж спало на думку скористуватися згодом такою великою пірогою, щоб відвідати селища вздовж берега.

Каїн, власник піроги, мій добрий приятель, приніс незабаром великий табір з гарячим саго та нашкрябаним кокосовим горіхом. Дощ, який вщух перед заходом сонця, уможливив мені обійти ще раз селище, причому в кутку одної хатини я знайшов крокодилячий череп; як мене запевняли, тут у морі багато крокодилів.

Потім я мав нагоду бачити, як виробляють горщики, якими славиться Білі-Білі на березі Нової Гвінеї. Не дивно, що Білі-Білі виготовляє їх таку силу, бо гончарують майже всі родини, і в кожній хатині під покрівлею стоять ряди готових і напівготових горщиків. Основна робота припадає на жінок; я простежив увесь процес, починаючи від замішування глини з дрібним піском геть аж до обпалювання готових горщиків.

Знаряддя, яке вживають для виготовлення горщиків, складається тільки з двох або трьох дощечок та двох круглих, трохи плискуватих з обох боків каменів. Спочатку плоскою паличкою роблять з глини верхній кружок горщика, який лишають сушитись на сонці. Коли він трохи потвердішає, до нього помалу приліплюють шматками окремі стінки, які потім вирівнюють. Правильної форми горщикові надають тим, що жінки, тримаючи його на колінах, просувають ліву руку з круглим або плоским каменем у горщик, підставляючи його до внутрішньої поверхні стінки, а правою рукою стукають дощечкою по відповідному місцю назовні. І отак вирівнюють поверхню та товщину горщика. Коли горщик готовий, його спочатку сушать на сонці, а потім обпалюють на хмизі й обкладають листям, тонким пруттям тощо. Поклавши горщики в кілька рядів один на один і обклавши всю купу дрібним легким хмизом, підпалюють багаття. Незабаром глина стає міцною, як камінь, і горщики готові.

Всі горщики приблизно одної форми, хоч різного розміру. Прикрас на них мало: іноді хіба ряд цяток навколо шийки або щось подібне до зірки замість кола; іноді ці прикраси бувають витиснуті нігтем.

Коли сонце заходило, я знову прогулявся навколо острівця. Я вже почував себе в Білі-Білі як дома і познайомився з багатьма стежками та закутками острівця. Як сказано вище, весь острів, окрім селища, вкритий лісом, де є кілька гарних старих дерев та мальовничі групи пальм. Самий край берега, який коло селища положистий і піщаний, тут стрімкий і складається з піднятого коралового вапняку; подекуди в ньому є глибокі печери, куди з шумом вливається вода.

Високі гори, відкрите море, гарні дерева навколо і навіть одноманітний заколисуючий гомін прибою так мені подобалися, що думка переселитись сюди, яку я жартома висловив був тубільцям, видалася мені досить доброю. Я навіть підшукав два кутки, де б я міг поставити свою хатину, й не знав, якому з них дати перевагу.

Одне тільки заважає: острівець малий, а людей багато – мабуть, буде тісно. Коли я пішов гуляти, мені подобалося, що ніхто з тубільців не побіг за мною дивитись, куди я йду; ніхто не спитав, куди й по що я простую. Всі поралися коло своєї роботи. Мої сусіди на суходолі далеко цікавіші чи, може, підозріливіші. Зате тут люди набагато говіркіші чи допитливіші. Місце проживання тубільців на невеликому острівці дуже вплинуло на характер їхніх робіт та на їхню вдачу. Не маючи достатньо місця на острівці для хліборобства, вони дістають усі головні харчі з берегових селищ, а самі живуть з ремесла: гончарують, виробляють дерев'яний посуд, будують піроги тощо.

Коли я повертався до селища, коло одної хатини хазяїн забажав дати мені дарунок і, схопивши якогось нещасного собаку за задні лапи; вдарив його з розмаху об дерево і, розбивши отак череп, поклав його коло моїх ніг. Він це зробив так швидко, що я не встиг його спинити. Не бажаючи образити його, я взяв подарунок, але попросив, щоб хазяїн сам приготував, цебто зварив або спік собаку. Коли мені подали цілий табір з шматками вареного собачого м'яса, я роздав тубільцям, які обступили мене, по шматку, лишивши велику порцію Каїнові, невелику Улсонові й маленьку собі. Перед тим як стало смеркатися, вся людність острівця, чоловіки й жінки, – всі були на місці. Була також сила дітей, багатьом з яких батьки хотіли дати ім'я Маклай, на що я, однак, не погодився.