Текст книги "Серед дикунів Нової Гвінеї"

Автор книги: Микола Миклухо-Маклай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)

Микола Миклухо-Маклай
СЕРЕД ДИКУНІВ НОВОЇ ГВІНЕЇ

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російської Б. Антоненка-Давидовича}

_{Скорочений переклад зроблено за текстами видання: Н. Н. Миклухо-Маклай, Собрание сочинений в пяти томах. Изд-во АН СССР, 1950, тт. I и II.}

_{Художник М. Стороженко}

_{МАНДРІВНИК-ЛЮДИНОЛЮБ}

_{Часто на вулицях Києва та інших великих міст України, аудиторіях університетів, у заводських цехах біля верстатів машин, у радгоспах на тракторах і комбайнах, у залах театрів і музеїв ми бачимо серед українських та російських білих облич чорних та жовтолицих людей. З далекого, як кажуть у нас, вирію, з тих теплих країв Африки й Азії, через моря і океани вони приїхали в нашу Радянську країну вчитися, адже їхня батьківщина тільки нещодавно в тяжкій тривалій боротьбі скинула пута колоніального поневолення й стала вільною самостійною державою. Але що залишилося народам африканських та азіатських молодих держав від європейських поневолювачів-колонізаторів? Убогість, злидні, темрява, примітивні знаряддя праці й побуту. Ще так недавно, коли вони були колонією якоїсь європейської імперіалістичної загарбницької держави, все багатство, що таїла в своїх надрах їхня рідна земля, належало не місцевому народові, а хижакам-капіталістам білої шкіри, воно текло в Лондон, Париж, Брюссель, Мадрід і Лісабон. Місцевим чорношкірим та жовтолицим людям лишалася доля тільки наймитів на плантаціях цукрової тростини та жорстоко визискуваних робітників на золотих і вугільних копальнях. Тільки окремим одиницям серед цих поневолених колоніальних народів зрідка щастило з бідою продертися до європейських шкіл і здобути освіту. Тепер, щоб будувати в своїй визволеній країні нове, щасливе для всіх її громадян життя, треба багато освічених людей, що стануть учителями, лікарями, агрономами й інженерами. Треба багато й кваліфікованих робітників, що вміють поводитися з новими машинами, які набагато полегшать людську працю на заводах, у шахтах, на сільськогосподарських плантаціях рису, бавовнику й цукрової тростини. І вони їдуть до нас учитися, перебирають у нас досвід вільної праці на вільній землі.}

_{Ні своєю поведінкою, ні, за окремими винятками, одягом вони нічим особливим не відрізняються від нас; вони, як і ми, прагнуть до науки, цікавляться мистецтвом, люблять спорт; вони так само, як і ми, хочуть, щоб на землі між народами був мир і дружба, згода й взаємодопомога. Тільки й того, що в них іншого, ніж у нас, кольору шкіра та говорять вони своєю, незрозумілою нам мовою. Серед цих визволених тепер народів уже висунулися відомі всьому світові такі великі люди, як президент Індонезії професор Сукарно, нещодавно померлий прем'єр-міністр Індії Джавахарлал Неру, цей невтомний борець за мир і друг Радянського Союзу, та підступно замордований ворогами цілковитого визволення народу Конго перший прем'єр-міністр молодої африканської республіки, поет Патріс Лумумба.}

_{Але далеко ще не всі колоніальні народи скинули з себе ганебне ярмо імперіалістичного панування. Ще ллється кров борців за волю в Конго, в Анголі, в південно-східній Аравії, ще цькують поліцейськими собаками й кидають у тюрми темношкірих борців за людські права у Південно-Африканському Союзі, в південно-східній Австралії; імперіалісти ще не дають народові спокою і права самому влаштувати своє життя в Південному В'єтнамі та Південній Кореї. На місцеву людність там білі імперіалісти дивляться як на дикунів, які, мовляв, перебуваючи на низькому рівні цивілізації, не можуть ще самі собою управляти, а треба ними керувати й опікуватися. Імперіалісти свідомо затримували й затримують відсталі народи своїх колоній у темряві й неуцтві, бо темних диких чи напівдиких людей легше поневолювати й визискувати. Яких сто років тому імперіалісти висунули були навіть свою, ніби наукову, теорію про походження рас, за якою надавалося переваги білій расі над чорною і жовтою. Ця шкідлива теорія мала виправдувати й підпирати імперіалістичні грабунки колоніальних народів. Та проти неї виступили передові європейські вчені, до голосу яких прилучився і наш земляк, відомий мандрівник Микола Миколайович Миклухо-Маклай, якого щоденник подорожі до папуасів Нової Гвінеї ми читатимемо в цій книжці в українському перекладі.}

_{Друга половина XIX сторіччя була тою епохою, коли капіталістичні держави Європи й Сполучені Штати Північної Америки поділили між собою майже всі землі на південь і на північ від екватора й закінчували поневолення кольорових народів Африканського та Азіатського континентів, окремих островів і цілих архіпелагів. Зовсім небагато лишалося на земній кулі тих закутків, куди б не ступала нога солдата колоніальної експедиції та місіонера релігійного культу, щоб силою вогнепальної зброї та християнською проповіддю покори підбити під владу всемогутнього капіталу тубільців, які в незайманих досі країнах стояли ще на первісних щаблях розвитку людства.}

_{До таких небагатьох місць належала тоді й Нова Гвінея, а особливо її північно-східна частина, куди вирушив 1870 року М. М. Миклухо-Маклай.}

_{Після вкритої вічними льодами Гренландії Нова Гвінея – найбільший острів на земній кулі. Його довжина від північного заходу до крайнього пункту на південному сході – близько двох тисяч чотирьохсот тридцяти кілометрів, а територія становить сімсот вісімдесят п'ять тисяч квадратних кілометрів, тобто в два з лишком рази більша за територію Радянської України. Цей великий острів лежить у Тихому океані за сто п'ятдесят кілометрів на північ від Австралії, від якої його відмежовує Торресова протока.}

_{Нову Гвінею відкрили португальці в першій половині XVI століття. 1526 року в північній частині острова побував мандрівник Іорге де Мензео, який дав їй назву Папуа, що перенеслась згодом на південь острова і там укоренилася до наших днів. Назву Нова Гвінея дав острову іспанець Ортез де Ретез, який, побувавши тут 1545 року, побачив у місцевих тубільців якусь подібність до негрів Гвінеї в західній Африці й на цій підставі так назвав цей цікавий, загадковий острів.}

_{Тільки на початку XIX століття європейські загарбники почали колонізувати багаті землі цього маловідомого досі острова. 1824 року голландці захопили його західну частину (Західний Іріан), а 1884 року Англія проголосила свій протекторат над південно-східною частиною Нової Гвінеї. Одночасно Німеччина захоплює північно-східну частину острова, де тринадцять років перед тим висадився і жив якийсь час Миклухо-Маклай. Отже, в ті часи, коли наш мандрівник вирушив у свої далекі мандри, що прославили його ім'я на весь світ, північно-східну частину острова ще не встигли загарбати колонізатори. Цей куток великого острова ще лишався в своєму первісному вигляді, немов заповідник історії, де збереглися непорушними побут, звичаї і знаряддя людей кам'яного віку. Тут, на цій незайманій землі, якої ще не торкнулася цивілізація, людина з Європи могла, наче в чарівному дзеркалі, побачити, якою вона була сама багато тисячоліть тому, коли її дальні предки орудували кам'яними сокирами й їли сире м'ясо…}

_{Що ж привело сюди, «на край світу», далеко від Росії і України, нашого мандрівника? Що шукав він у хащах тропічного пралісу та в примітивних селищах невідомих йому темношкірих людей? Що змусило його важити своїм життям, терпіти всякі злигодні, витратити стільки часу й завдати шкоди своєму здоров'ю в незвичайних для європейського організму кліматичних умовах тропіків?}

_{Та спочатку розповімо коротко про самого мандрівника.}

_{Микола Миколайович Миклухо-Маклай народився 5 (за новим стилем 17) липня 1846 року в селі Рождественському, поблизу міста Боровичі колишньої Новгородської губернії. Батько його був інженер, українець з Чернігівщини, нащадок запорозького козака Миклухи. Майбутній мандрівник учився в гімназії, а далі в Петербурзькому університеті, з якого його виключено без права поступити в будь-яку вищу школу Російської імперії за участь у студентських сходках.}

_{Це була пора славних шістдесятих років минулого століття, коли Росія, нарешті, сяк-так звільнившись від ганебного пережитку феодалізму – кріпацтва, бурхливо прокидалася до громадського й політичного життя. Це були роки загального революційного піднесення, селянських заколотів, виникнення підпільних гуртків революційно-демократичної інтелігенції, великого руху серед інтелігентної молоді, що рвалася «в народ» на боротьбу з царством темряви й сваволі. Це була доба, коли герценівський «Колокол» з Лондона будив від летаргічного сну царську Росію, коли Некрасов поетичним словом викривав виразки її поміщицько-поліцейського ладу, коли Чернишевський кликав «до сокири Русь», коли з України на всю Російську імперію, цю «тюрму народів», пролунав полум'яний заклик Тараса Шевченка: «кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!»}

_{Хіба ж міг опинитись поза впливом цього великого суспільного руху молодий студент Миклухо-Маклай, вихований на демократичних поглядах свого батька і його родини! Він бере участь у кипучих студентських сходках, навіть три дні просидів у Петропавловській фортеці, але кінець кінцем мусить їхати за кордон добувати вищу освіту.}

_{Миклухо-Маклай не став революціонером, як багато його однолітків, що гордо несли свої голови на шибениці, йшли, брязкаючи кайданами, на каторгу в Сибір, але світлі ідеї людинолюбства, освіти й загального добра, Що поширилися серед молоді в ті шістдесяті роки, лишили глибокий слід у його свідомості та в науковій діяльності.}

_{1864 року Миклухо-Маклай з великими труднощами виїхав з царської Росії до Німеччини, де вступив на філософський факультет Гейдельберзького університету. Та незабаром його захоплює медицина, і він переходить на медичний факультет Лейпцігського університету, який закінчує 1868 р.}

_{Одночасно Миклухо-Маклай цікавиться й іншими науками – зоологією, порівняльною анатомією (наукою про будову людського тіла й інших тварин), антропологією (наукою про людину та її властивості) й географією. Ставши, як і його вчитель, професор Геккель, послідовником поглядів великого Дарвіна про походження людини від мавпи, Миклухо-Маклай заходився вивчати нижчі тварини, щоб показати, як організм нижчих тварин поволі змінюється й перетворюється з часом під впливом оточення, в якому вони перебувають. Ця робота в галузі природничих наук штовхнула молодого вченого на його перші мандрівки до Канарських островів 1866–1867 років, а трохи згодом, 1869 року, на узбережжя Червоного моря, після чого він повернувся в Росію.}

_{Охота до наукової роботи поєднувалася в Миклухи-Маклая з пристрастю до мандрівок, під час яких йому хотілося дослідами й конкретними фактами довести слушність тої теорії, в яку він сам повірив. Отак, працюючи над питаннями антропології, Миклухо-Маклай захопився думками окремих передових учених про те, що всі людські племена походять від одного, спільного всім кореня. Серед учених тоді точилася гостра суперечка про походження людських племен. Учені-моногеністи (ця назва утворена від грецьких слів «моно» – один і «генос» – рід) доводили, що всі людські раси походять від одного кореня, тоді як учені-полігеністи (грецьке слово «полі» означає багато, відкіля утворилася й ця назва) намагалися запевнити, ніби кожна людська раса походить від окремого, свого власного кореня. Ця полеміка переходила суто наукові межі й набувала певного політичного характеру; адже ті, які вважали, що різні людські раси походять не від одного, а від різних коренів, робили висновок: сама природа, мовляв, створила людські раси неоднаковими, одним призначено панувати, а іншим – підкорятися. Це було хибнонаукове обгрунтування колоніалізму, коли білі загарбники поневолювали цілі континенти, населені кольоровими людьми.}

_{Миклухо-Маклай у цій полеміці поділяв, розуміється, передові погляди моногеністів. На його думку, расові й культурні властивості народів формуються під впливом природного та соціального оточення. Він вважав, що всі раси, незалежно від кольору шкіри людей та ступеня культурного розвитку, на якому вони перебувають у даний час, взаємно споріднені й походять від єдиного, спільного всім людям кореня. Такий погляд відкидав геть поділ людських рас на «вищі» й «нижчі», а через це й заперечував право цивілізованих народів панувати над тубільцями екваторіальних країн.}

_{Та для ученого далеко ще не досить визнавати за правдиву ту чи іншу, навіть найпередовішу теорію. Її треба довести, фактами спростувати ворожу теорію. Оця потреба власними спостереженнями й дослідами підперти думку про видову єдність і взаємне споріднення расі вказала Миклусі-Маклаю шлях до далекої Нової Гвінеї, де вивчення життя первісних племен, які перебували ще в «дикому стані» в обставинах кам'яного віку розвитку людства, могло дати відповідь на цілу низку питань, що стояли перед тогочасною наукою.}

_{Щоб здійснити свою мандрівку, що мала велике наукове й гуманне значення, Миклухо-Маклай звернувся по допомогу до Російського географічного товариства, яке після деяких вагань дало йому трохи грошей, а головне, влаштувало його на військовий корабель, що мав вирушити в кругосвітнє плавання й міг висадити Миклуху-Маклая на берег Нової Гвінеї.}

_{8 листопада 1870 року корвет «Витязь» знявся з кронштадтського рейду, а на борту його стояв і дивився в туманну далечінь Балтики Миклухо-Маклай і думав про далекі береги вічно теплої Нової Гвінеї та її недосліджених ще ніким диких жителів…}

_{Дана книжка являє собою трохи скорочений щоденник нашого мандрівника. Він починається з дати 19 вересня 1871 року, коли після довгого плавання корвет «Витязь» наблизився до берегів великого тропічного острова.}

_{Автор щоденника докладно описує все, що довелось йому побачити й пережити, оселившись на цій частині острова серед його загадкових жителів. Ми прочитаємо в щоденнику про багато цікавих пригод, часом трагічних, а часом і смішних, які пережив наш мандрівник, що залишив самого себе в ім'я науки серед дикунів у незвичайних умовах тропічного пралісу. Треба було мати неабияку хоробрість, самовладання, розум і гаряче, сповнене любов'ю до людей серце, щоб зважитись на те все, на що, не вагаючись, пішов Миклухо-Маклай, здійснюючи свою наукову мету. Треба було, скажемо одверто, – героїзму.}

_{Та саме про цей героїзм, про високі гуманні почуття, що керували ним під час його самозаслання в такі тяжкі й небезпечні обставини, ми не прочитаємо в щоденнику нашого великого-мандрівника, що був дуже скромною людиною, далекою не тільки від самовихваляння, а й навіть від того, щоб належно оцінити кожний свій ризикований крок, який не раз міг закінчитись загибеллю. Автор щоденника докладно спиняється в своїх записах на побуті й звичаях тубільців, описує їхні речі, знаряддя, зброю, приділяє багато уваги справам антропології, етнології та етнографії, що становлять великий інтерес для науки, але він стає скупий на слова, коли йдеться про його власну мужність, про власний подвиг. Проте не треба бути дуже вдумливим і проникливим читачем, щоб побачити в описаних ділах Миклухи-Маклая той подвиг, ту самопожертву заради справжньої науки, до яких вдавались піонери – подвижники науки, прищеплюючи, наприклад, собі першому невідому ще вакцину або вмираючи, заразившись під час дослідів страшною чумою.}

_{Ось він залишився сам з двома слугами, з яких один увесь час хворіє на малярію і невдовзі вмирає, а другий тремтить від самого тільки вигляду голих, розмальованих чорною й білою фарбами тубільців. Розуміючи всю небезпеку становища Миклухи-Маклая серед ворожих до нього напочатку дикунів, офіцери корвета «Витязь» не тільки залишили йому вдосталь вогнепальної зброї та бойового припасу, але заклали навіть міни навколо щойно збудованої руками матросів хатини для мандрівника і його слуг. Та Миклухо-Маклай найменше думав про-зброю, давши собі слово застосовувати її в крайньому разі, якщо не можна буде дати собі іншої ради.}

_{Минуло вже півтора місяця, як він оселився серед папуасів, але тубільці ще й гадки не мають про його зброю. Миклухо-Маклай пише в щоденнику: «… вони не бачили ще в мене ніякої зброї. Вдома вона в мене, звичайно, є, але я, йдучи навіть у ліс, рідко беру з собою револьвер; вирушаючи ж до тубільних селищ, я не беру його ніколи. Ця беззбройність видається тубільцям надзвичайно дивною. Вони вже не раз намагалися дізнатись, чи не маю я в хатині списа, лука або стріл, пропонували мені навіть узяти їх, але я відповів на це сміхом і дуже зневажливим жестом відхилив від себе їхню зброю, показавши, що я не потребую її. Їх було чоловік з двадцять, і всі озброєні. Мій вчинок їх дуже спантеличив; вони подивились на свою зброю, на дім, на мене й довго розмовляли між собою. Хай, поки це можливо, вони нічого не знатимуть про мою зброю».}

_{А тим часом папуаси самі вже не раз погрожували чудернацькій білій людині прийти й забити її, а під час одної з перших прогулянок нашого мандрівника через тубільне селище коло самісінької голови його пролетіли дві на спробу пущені стріли, а трохи згодом один папуас замахнувся на чужинця списом і лише за кілька сантиметрів спинив його перед білим обличчям. Як же реагував на цю видиму небезпеку Миклухо-Маклай? «В цю хвилину я був задоволений, що лишив револьвер удома, не будучи певний, чи так само байдуже поставився б я до другої спроби, якби мій супротивник надумав її повторити», – пише він у щоденнику.}

_{Коли через вісім років після цього Миклухо-Маклай надумав поїхати на острови Меланезії, тубільці яких уже стикалися з білими й навчилися ненавидіти їх за всякі шахрайства, здирства й жорстокість і де через те життя самотнього мандрівника було надто загрожене, він, укладаючи договора на подорож з шкіпером американської шхуни, вставляє такий характерний для його поглядів пункт:}

_{«В разі, якщо містера Маклая заб'ють тубільці одного з островів, капітан Веббер зобов'язується не чинити над ними ніякого насильства під виглядом кари».}

_{Як це все пояснити? Що це? Може, християнсько-фарисейське «всепрощення», яке під покровом хреста все ж націляє на тубільців жерла гармат? А може, це «непротивлення злу», як то вбачав у діяльності нашого мандрівника великий російський письменник Лев Толстой? Адже Толстой писав у листі до Миклухи-Маклая:}

_{«Зворушує і захоплює у Вашій діяльності те, що, оскільки мені відомо, Ви перший безсумнівним досвідом довели, що людина є скрізь людина, тобто добра товариська істота, з якою можна й треба спілкуватися тільки добром та істиною, а не гарматами та горілкою, і Ви довели це подвигами справжньої мужності».}

_{Хоч нашого мандрівника споріднювала з великим письменником-філософом гуманність, та він не був ні толстовцем, ні тим більше якимось релігійним сектантом, що лицемірно відмовляється брати в руки зброю. Ми прочитаємо в щоденнику, що, коли це конче треба було для рятунку інших людей, Миклухо-Маклай не цурався зброї. Але брати зброю, а тим більше – застосовувати її, щоб гарантувати самому собі безпеку, Миклухо-Маклай уникав. На це в нього були свої міркування, які він записав у щоденнику:}

_{«Якась куля, пущена не до речі, може завадити мені досягнути довір'я тубільців, цебто зовсім зруйнувати всі сподіванки на успіх мого заходу. Чим більше я обмірковував своє становище, тим ясніше ставало мені, що моя сила має полягати в спокої та терпінні. Я лишив револьвер дома, але не забув записної книжки й олівця».}

_{Тільки великий людинолюб, що бачив у тубільцях таких же людей, як він сам, міг написати такі рядки:}

_{«Потім я подумав, що якби довелося вмирати, то свідомість того, що при цьому два, три або навіть і шість дикунів також заплатили б життям, не дала б мені великої розради. Я був задоволений, що не взяв з собою револьвер».}

_{Замість револьвера й рушниці, Миклухо-Маклай узяв собі на озброєння людяне ставлення до тубільців, і це кінець кінцем дало йому більшу гарантію безпеки, ніж то могла б забезпечити озброєна рушницями варта й гармати фортеці. Він ніколи не вдавався до насильства: коли йому випала якось нагода дістати пійманого тубільцями кускуса, цю цікаву для європейського зоолога тварину, що водилася тільки в Новій Гвінеї, він враз спинився перед непереборною для нього перешкодою: «Мені відповіли, – пише він у щоденнику, – що діти в Горенду будуть плакати, якщо їм не дадуть поїсти мабового м'яса (м'яса кускуса). Я знав дуже добре, що, коли я візьму тварину й понесу її додому, ніхто з жителів Горенду не посміє перечити цьому; але мені не хотілося чинити несправедливо й силоміць заволодіти чужою власністю».}

_{Він був дуже делікатний в своєму поводженні з тубільцями, він ніколи не нав'язував їм своєї присутності, коли вона була їм небажана; підходячи до селища, він здалека ще дає посвистом знати про себе, щоб тубільці могли завчасу сховати своїх жінок і дітей, як то вони робили попервах.}

_{Він ніколи не казав тубільцям неправди, і вони були переконані, що «слово Маклая одне», він своїм тривалим співжиттям з тубільцями спростував брехні західноєвропейських мандрівників-авантурників про «підступність» та «кровожерливість» тубільців. І цим усім Миклухо-Маклай не тільки убезпечив своє особисте життя серед папуасів, але й прихилив їх до себе, здобув їхню щиру любов. Не можна спокійно читати зворушливі сторінки прощання нашого мандрівника з тубільцями, коли він покидає берег Нової Гвінеї, щоб передати світові свій багатющий науковий матеріал, зібраний у таких незвичайних і небезпечних умовах!..}

_{Хоч передові вчені за кордоном і в Росії належно оцінили той величезний внесок, що дав науці подвиг Миклухи-Маклая, та бюрократично-поліцейська Росія царя Олександра III підозріливо поставилась до тих висновків, які самі напрошувались після прочитання щоденника подвижника-мандрівника. Адже в царській Росії було досить своїх «папуасів», так званих «інородців», яким вона зовсім не збиралася надавати прав рівних, повноцінних народів. Царська Росія воліла й далі лишатися тюрмою народів, і до неї самої можна було б застосовувати слова нашого мандрівника, написані в одному його листі:}

_{«… тим, хто вибачає винищення темних рас, логічно йти далі… і в самій білій расі почати відбирати всіх, хто не підходить до ідеалу «єдиної обраної раси».}

_{Не дивно, що, незважаючи на велике значення, цей щоденник Миклухи-Маклая, цей безпристрасний документ самовідданого служіння науці не було надруковано за його життя. Він був опублікований вперше вже за Радянської влади, через тридцять п'ять років після смерті мандрівника (Миклухо-Маклай помер 2 (14) квітня 1888 р.).}

_{Наостанку читачеві, мабуть, цікаво довідатись про те, що ж діється тепер на тій землі, яку відкрив колись світові наш великий мандрівник?}

_{Ми знаємо, що північно-східну частину Нової Гвінеї, так званий берег Маклая, 1884 року захопила Німеччина, яка втратила його разом з усіма своїми колоніями під час першої світової війни 1914–1918 років, і цю територію окупувала Австралія – домініон Англії. Під час другої світової війни 1939–1945 років частину Нової Гвінеї загарбали японці. Після поразки фашистської Німеччини та Японії північно-східну частину острова було передано під опіку Австралійському Союзові, який, порушуючи статут Організації Об'єднаних Націй, фактично анексував її, приєднавши до своєї колонії в південній частині острова – Папуа. Західна частина Нової Гвінеї – Західний Іріан тільки 1963 року, після довгих переговорів, підкріплених військом молодої індонезійської республіки, була приєднана до Індонезії, а голландським колонізаторам довелося забиратися відтіля геть.}

_{Корінна людність острова, – це папуаси, а на східній береговій смузі – меланезійці. В центральних гірських районах живуть групи низькорослих племен, близькі мовою і культурою до папуасів. Крім того, в Новій Гвінеї живе небагато китайців, яванців, самоанців та фіджійців. Це – законтрактовані сюди робітники й дрібні торгівці. Європейців на два мільйони корінної людності, за даними 1950 року, було тільки тринадцять тисяч чоловік. Це – плантатори, промисловці та службовці колоніального апарату.}

_{Звісно, число їх після приєднання Західного Іріану до Індонезійської республіки набагато зменшилося. Та вони ще є на Березі Миклухи-Маклая.}

_{Нащадки тих темношкірих людей, з якими колись приятелював Миклухо-Маклай і проти поневолення яких він гаряче боровся, ще поневіряються в задушливій атмосфері колоніальної системи. Та недалекий уже той час, коли під тиском могутнього руху поневоленого народу колоніалізм упаде й тут. І в перший день нового життя в своїй незалежній країні вільні громадяни Берега Миклухи-Маклая вдячно згадають ще раз світлий образ нашого мандрівника-людинолюба, що перший простягнув до них беззбройну руку людини-брата і повідав про них світові велику правду.}

_{Київ, 1961 рік.}

_{Борис Антоненко-Давидович}