Текст книги "Серед дикунів Нової Гвінеї"

Автор книги: Микола Миклухо-Маклай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

5 березня

Добре виспавшись за ніч, я рушив на східний берег острівця подивитись на верхогір'я Мана-Боро-Боро, як називають тубільці гори Фіністер. При сході сонця гори було ясно видно; десь о сьомій-восьмій годині ранку громадяться хмари й лягають на верхогір'я аж до вечора. Сьогодні ранок був чарівний, і два гірські проходи в береговому хребті коло селища Мале та коло селища Богатім так і вабили можливістю продертись у середину країни.

Я так замислився, що не помітив, як біля мене розташувалася ціла група тубільців і мовчки стежила за мною. Підійшов також і Каїн, якому я сказав, що, з'ївши його саго, я рушу додому, як тільки подужчає вітер. Чекаючи на, саго й вітер, я заходився укладати словник діалекту Білі-Білі. В обличчях тубільців я міг помітити бажання, щоб я швидше забирався геть, проте вони добре ховали його під виглядом ласкавості. Я вважав це почуття за цілком природне, може, через те, що сам часто зазнавав його. Ці люди звикли бути самі; всякі відвідини, особливо такого чужоземного звіра, як я, були для них хоч і цікаві спочатку, та потім тяжкі, і бажання позбутись його, відпочити – цілком природне.

Тому, як тільки повіяв маленький вітрець, я подав знак, і чилонік тридцять спритно стягнули у воду мою шлюпку. Я підніс прапора, який мешканцям дуже сподобався, і вони це висловили гучним «ай», а я поволі почав посуватися додому в супроводі прощальних криків жителів та обіцянок незабаром відвідати мене. Справа в тому, що дитина з Кар-Кару з великими ранами на ногах, батькові якої я дав свинцевої мазі, видужала, а тому багато хворих з Білі-Білі просили допомогти і їм, але я, не взявши з собою ніяких ліків, сказав, щоб вони приїхали до мене.

О другій годині пополудні ми були вже недалеко від мису Гарагасі, і я, не без цікавості, зайшов до своєї хатини, яку вперше лишив так надовго без догляду. Однак, виявилось, усе було ціле, і не встиг я розплутати мотузки коло дверей, як один за одним прийшло чоловік з двадцять або й більше, які здивовано питали, де я був, і на мою відповідь: «У Білі-Білі», – сказали, що думали, ніби я поїхав у Росію. По обіді ми вивантажили подарунки з Білі-Білі; було близько п'ятдесяти кокосів; чотири гілки добрих бананів та фунтів двадцять саго. Тютюн і цвяхи окупилися.

6 березня

Вийшовши ранком на веранду, я побачив на столі змію, яка звільна й гарно вигиналася. Я схопив її за шию коло самої голови і, опустивши в банку з спиртом, тримав доти, доки вона, наковтавшись спирту, не спустилась безсила на дно.

Прийшов Туй, і я довго розмовляв з ним про Білі-Білі, Кар-Кар, Марагум-мана тощо. Між іншим, він сказав мені кілька назв речей діалектами дев'яти ближчих селищ.

Між кокосами Білі-Білі було багато таких, які вже пустили паростки. Вибравши кілька з них, я посадив їх перед домом. З цієї нагоди я спитав Туя про кокосові пальми Горенду – чи всі вони там належать селищу, чи, може, окремим особам. Він сказав мені, що в Горенду є кокосові пальми, які належать окремим особам, а інші всьому селищу. Так само й великі хатини: є буамбрамри, що належать окремим особам, і є такі, що належать усьому селищу.

Вечір був дуже темний і тихий. Я довго лишався коло берега, сидячи на стовбурі великого, звислого над водою дерева. Поверхня моря була дуже спокійна, і, стежачи за рухом тисяч світляних тварин у морі, можна було бачити, що вони рухаються самостійно і з різною швидкістю. Інша річ, коли дивишся на море вночі з судна, рух якого може спричинити подразнення та вилучання світла в різних морських тварин.

7 березня

Знову господарські роботи. Білі боби починають псуватися. Довелося сушити їх на сонці, причому сотні жирних черв'яків виповзли на підкладене полотно. Улсонові довелось визбирувати зіпсуті боби, і це тривало близько двох годин. Увечері я пішов до Горенду по аян і застав Туя знову лежачим; він ходив багато на сонці, незважаючи на мою заборону, внаслідок чого в нього з'явився за вухом нарив, який завдавав великого болю. Довелося повернутись по ланцет і розрізати нарив, відкіля витекло багато гною. Туй незабаром дав мені зрозуміти, що почуває велике полегшення. Повертатись довелося в темряві, але я досить добре продерся стежкою, де й удень часто спотикався об ліани та коріння. Я помалу стаю папуасом: сьогодні ранком, наприклад, я почув голод під час прогулянки і, побачивши великого краба, піймав його і з'їв сирого; тобто з'їв те, що можна було в ньому їсти.

8 березня

Шлюпка знову дуже тече: в день набирається близько двадцяти трьох відер води. Майже по відру на годину.

9 березня

Ходив у Горенду, де добре поснідав аяном і саго.

В середині лютого закінчився дегарголь; на початку березня майже зникла цукрова тростина; незабаром, кажуть, не буде й аяну, а замість нього на зміну з'явиться «бак», а потім ще один рід бобів; аусь теж з кожним днем стає гірший, бо частина його виявляється чорною й частково з'їдена червою.

14 березня

Устав з страшенним головним болем; найменший шум був мені нестерпний. Раптом на великому дереві, до якого притулилась моя хатина, почувся гучний, різкий неприємний крик чорного какаду, цього суто новогвінейського птаха. Я почекав кілька хвилин, сподіваючись, що він полетить. Нарешті не витримав і вийшов з рушницею з хатини. Птах сидів майже просто над головою, на висоті принаймні сто футів. Рушниця була заряджена дуже дрібним шротом, і при такій висоті та густій зелені я сумнівався в ефекті пострілу, але все ж вистрілив, щоб бодай сполохати птаха й позбавитись його бридкого крику. Стріляв я майже не цілячись, проте птах з пронизливим криком, зробивши кілька кругів, упав коло стовбура дерева. Несподівана рідкісна здобич змусила мене на час забути про головний біль і взятися препарувати какаду. Відстань поміж кінцями розтягнутих крил була понад один метр.

На дванадцяту годину головний біль так здолав мене, що я мусив кинути роботу й пролежав майже нерухомо, без їди, до наступного ранку.

15 березня

Відпрепарував мозок птаха й лишив мій перший екземпляр чорного какаду для біологічних досліджень.

Увечері зайшов у Горенду й побачив на тубільцях наслідки недавнього частування в Бонгу. Тубільці так понаїдалися, їхні черева, дуже напнуті й натягнуті, були такими обтяженими, що тубільцям важко було ходити. Та, незважаючи на це, кожний ніс на спині або в руках добру порцію їжі, з якою вони гадали скінчити сьогоднішній день. Повний шлунок заважав їм навіть говорити, і, дожидаючи, коли приготують вечерю, що доручено сьогодні молоді, більшість чоловіків лежали, розтягнувшись коло багаття. Я довго не забуду цього видовища.

16 березня

Кілька тубільців, які прийшли з Коліку-мана, принесли мені на подарунок порося, за що дістали встановлену вже ціну – невелике дзеркальце в дерев'яній рамці. Через те що їх прийшло чоловік десять, треба було кожному щось дати; дав по невеликій плитці тютюну. Його залишається небагато, бо при кожній зустрічі всі чіпляються до мене: «Тютюн, тютюн».

Розмови про напад з боку Марагум-мана-тамо тривають і далі. Вони так набридли мені, що я просто вже бажаю, щоб ці люди, нарешті, справді прийшли сюди.

29 березня

Тубільці так звикли до мене й такі певні, що я їм не завдам лиха, аж я перестав стримувати себе і почав вживати вогнепальної зброї. Ходжу майже кожного ранку в ліс по свіжу живність. Я не гребую тут навіть м'ясом папуг, какаду тощо. Днями спробував м'ясо сірого ворона, кістяк якого я відпрепарував.

Тубільці дуже бояться пострілів; кілька разів вони просили не стріляти поблизу селищ, але разом із тим дуже задоволені, коли я дарую їм пір'я забитих птахів, яким вони прикрашають свої гребінці.

Вчора в мене спинився годинник. Бажаючи встати вдосвіта, я ліг дуже рано й міцно заснув. Коли я прокинувся, було темно; мені здалося чомусь, що я спав довго й що незабаром треба йти. Годинник стоїть. Я одягнувся і пішов розвести вогонь. Запарив чай і спік у попелі аусь та банани. Поснідав і почав дожидати першого проміння. Сидів, сидів, а навколо все ще було темно. Нарешті, надумав зняти частину мисливської амуніції і поспати трохи. Заснув, кілька разів прокидався, але все ще було темно. Кінець кінцем, прокинувшись, я схопився, бо було вже зовсім світло. Гадаю, що це я снідав о дванадцятій або о першій годині ночі. Просто-таки незручно не мати годинника. В Горенду я застав Туя, готового супроводити мене, і, коли зійшло сонце, ми рушили. Злізли спочатку на Горенду-мана (близько трьохсот футів заввишки), і пройшли лісом на південний схід. Хребет невисокого пасма був укритий негустим, але високим лісом, і просуватися там було незручно. Проте птахів майже не було, навіть крику їхнього ніде не чути. Пройшовши з годину, ми вийшли з лісу до другого схилу хребта, вкритого високим унаном, відкіля відкривалася дуже гарна широка панорама пагорків та гір, укритих темним лісом, між яким подекуди проглядали світло-зелені галявини, вкриті унаном. На дальньому високому верхогір'ї клубочилися вже хмари.

Туй не дав мені довго милуватися краєвидом і почав швидко сходити крутим схилом, тримаючись за унан і майже зникаючи в ньому. Ми зійшли до болота, де високу траву змінили тростина й папороть. Тут почулося далеке дзюрчання. Туй пояснив мені, що ми наближаємося до великої води (ріки). Знову ввійшли в ліс. Порита скрізь земля свідчила, що цю місцевість часто відвідують дикі свині. Шум води чимраз дужчав. Дерева почали рідшати. Ми виходили на узлісся, коли на одному з дерев я помітив кілька вирізьблених фігур. Вони мене зацікавили, і я їх зарисував. Туй пояснив, що це, мабуть, хтось із людей Теньгум або Енглам-мана вирубав їх сокирою. Я спитав, чи стало це дерево тепер телумом, на що дістав негативну відповідь. Дарма що я тут уже понад півроку, але знання мови все ж таки недостатнє, і я не міг дізнатися, для чого зроблено ці фігури й що вони означають.

Ми підійшли до ріки, яку, як виявилося, видно далеко з моря. Вона на досить великому віддаленні відокремлює низький береговий хребет від вищого внутрішнього, тече з півдня на північ і, нарешті, впадає коло Гумбу в море. Річище її дуже широке, але в цю пору року воно пересохле, кілька окремих рукавів, різних завширшки, утворювали силу острівців, укритих великим камінням. Річище було в цьому місці ширше від Неви проти Петропавловської фортеці, і я нарахував не менше як п'ять рукавів, які треба було перейти, щоб опинитися на другому березі. В двох чи трьох середніх вода біжить дуже швидко.

Не бажаючи мочити взуття, я зняв черевики, та це було помилкою, бо, не звикши ходити босоніж, я почував, як важко йти по дрібному камінню. Течія була тут також швидка, і тільки завдяки спису Туя, якого він мені подав, я безпечно прийшов на одну косу. Перейти через чотири інші рукави ми не відважилися. Туй спробував, але за кілька кроків зайшов поверх пояса у воду. Я не вимагав іти далі, бо при глибокій воді та швидкій течії я, не вміючи плавати, не міг без сторонньої допомоги дістатись до протилежного берега. На сили Туя, який ще не зовсім видужав після рани, я не міг покластися. Коли ми переходили вбрід через перший рукав, мої ноги були неприємно бомбардовані досить великою галькою (більшою за куряче яйце), що мчала за течією. В середніх, ширших і глибших рукавах це каміння було більше і могло б збити з ніг людину.

Обидва береги були мальовничі, і я пошкодував, що при гарячому сонці не було змоги зарисувати їх докладно, а довелося задовольнитись поверховим ескізом. Каміння острова, на який ми перейшли, було дуже велике (деяке завбільшки з дитячу голову), це свідчило про силу течії під час дощів. Грубі стовбури дерев, які лежали тут і там на острівцях, теж доводили, що під час-дощів маса води в річці, мабуть, дуже велика. Туй сказав, що в річці багато риби й що люди з Горенду та Бонгу приходять іноді ловити її.

Я не хотів повертатись попередньою дорогою, і ми вилізли на крутий пагорок, хапаючись за каміння. На верховині знову ріс унан, і знову було душно від палючого сонця. Ми зійшли вниз до річки й знову піднялися положистим схилом пагорка, вкритого лісом. Тут, гадав Туй, буде добре полювання на птахів. Та їх ніде довкола не було ні видно, ні чути. Поснідавши дуже рано й не взявши нічого з собою, я почував, що шлунок мій порожній. Не знаходячи зовсім ніякої здобичі, я рушив додому. Туй попросив почекати, кажучи, що він хоче вирізати неподалеку кілька бамбуків. Я погодився. Почекавши з півгодини, я почав його кликати – відповіді нема. Я свиснув – мовчання. Почекавши ще чверть години й гадаючи, що Туй спокійно повернувся додому, я й собі подався додому. Треба було спочатку пройти широку луку унану. Не знайшовши справжньої стежки, я мусив прокладати собі путь сам, а це було дуже важко. Цупкий, густий, вищий від людського зросту унан являє собою пружну масу, яку розсунути руками або ногами часом буває не під силу. Щоб просуватися далі в таких місцях, я добрав одного способу, що таки кінчився успіхом. Я всім своїм зростом лягав на унан, який під тягарем мого тіла поволі опускався; встаючи, я міг іти далі або мусив повторювати знову цей спосіб. Трава була вища від мого зросту, і тільки з компасом, якого я, на щастя, захопив з собою, можна було йти в напрямі додому, а не блукати манівцями.

Разів п'ять я спочивав – так важко було прокладати собі дорогу через це зелене море. Прямовисне проміння сонця, порожній шлунок, тягар мисливського спорядження змушували мене побоюватися сонячного удару; кілька разів я почував, що мені паморочиться голова. Нарешті, я дістався до лісу, однак і тут довелося шукати стежки до Гарагасі. Повернувшись додому, я випив дві чашки чаю, хоч і не дуже доброго й надто ріденького та ще й без цукру, проте вони неабияк відсвіжили мене.

30 березня

Приготував кістяки сірого ворона та червоного папуги. Закінчивши роботу, я з обрізаних м'язів нарубав собі котлету, яку сам засмажив, бо Улсон порався, перучи білизну. Котлета була дуже смачна. Погода така ж хороша, як і вчора. В затінку не більше як 31 градус, що тут взагалі буває не часто. Коли смерклося, тубільці з Горенду приїхали рибалити перед моєю хатиною, на що вони спочатку прийшли спитати дозволу. Туй і Бугай лишилися посидіти та покурити коло мене, виславши молодь ловити рибу. На їх прохання Улсон заспівав їм шведської пісні, яка їм дуже сподобалася. Риболовля з вогнем дуже мальовнича, і я довго милувався освітленням та сценою ловлі. Всі кінцівки в рибалки працюють при цьому: в лівій руці він тримає факел, яким розмахує в повітрі, тільки-но той починає гаснути; правою рукою тубілець тримає остень; він стоїть на правій нозі, а лівою часами знімає рибок з остеня. Коли тубільці скінчили рибалити, мені подали кілька рибок.

31 березня

Я одважив рису та бобів на наступні п'ять місяців; порції були дуже невеликі, та все ж, маючи цей запас, я можу приємно почувати, що не залежу від тубільців. До того ж рушниця дає мені щодня свіжу живність, отже, щодо цього моє життя цілком забезпечене. Останні тижні я помічаю зміну погоди. Норд-вест, іноді дуже свіжий, що віяв останні місяці протягом дня, змінився на тихий вітерець, і часто, навіть удень, настають штилі. В березні випало менше дощу, ніж у попередні місяці, та останніми днями громадяться ночами чорні хмари.

2 квітня

Близько третьої години я почув себе дуже кепсько – почався приступ – і мусив пролежати весь вечір не рухаючись через страшний головний біль. Вночі була чудова гроза. Майже безперервна блискавка яскраво освітлювала дерева навколо, море й хмари. Гроза охопила дуже великий простір; майже одночасно чулися розкоти грому вдалині й гуркіт його мало що не над головою. Часті блискавки просто осліплювали, і разом з тим найдальший обрій було так ясно видно, як удень. І в той же час мене трясла сильна пропасниця, я почував холод у всьому тілі. Крім того, холод і вогкість, що вривалися з вітром у двері й щілини, дуже дратували мене. Саме над головою в покрівлі трохи протікало, і не встигав я заспокоюватись, як тонка струмина або велика крапля дощу падала мені на лице. Кожний порив вітру міг зірвати товсті сухі ліани, які все ще висіли над покрівлею, внаслідок чого могли б упасти важкі ящики, що лежали на горищі надо мною.

Потребуючи кількох годин сну й зневірившись, що зможу заснути за цих умов, я прийняв невелику дозу морфію і незабаром заснув.

3 квітня

По обіді я пішов до Бонгу дістати провідника для екскурсії в Теньгум-мана. Я скористувався відпливом, щоб дійти туди, поки ще сухо. Як звичайно, коли приходить гість, тубільці готують йому частування, але сьогодні воно вийшло не дуже вдале: замість аяну зварили «бау», а саго дуже відгонило цвіллю. Я сидів біля вогнища, де кілька жінок поралося коло вечері, і дивувався спритності, з якою вони чистили овочі своїми первісними інструментами: уламком черепашки та бамбуковим ножем. Одна жінка спробувала чистити «бау» ножем, якого я дав її чоловікові; але можна було помітити, що вона володіла ним далеко гірше, ніж своїми інструментами. Вона раз у раз надто глибоко врізалася, мабуть, через те, що, працюючи своїми інструментами, звикла докладати далеко більше сили, ніж цього треба було для європейських. Мені показали сьогодні вперше рід бобів («могар»), який тубільці підсмажують, як ми, наприклад, каву. В одної жінки було на руках немовля, яке раптом зайшлося криком. Я мимоволі нахмурився, і це злякало жінку, що миттю підвелась і пішла до хатини. Проте дитина не вгавала, жінка знову вийшла з хатини й поклала дитину у великого лантуха, якого повісила собі на спину так, що шнурок лантуха охоплював її чоло, і, нахиливши голову, щоб зберегти рівновагу, почала бігати туди й назад по майданчику між хатинами. Дитина, якій, мабуть, важко було кричати через ці рухи, незабаром притихла. Моя вечеря була готова, і мене повели до буамбрамри, де запросили сісти на піл, після чого передо мною поставили табір з гарячим бау та аусем. У папуасів є звичай лишати гостя самого, коли він їсть, зостається тільки господар, який прислуговує гостеві. Інші ж усі відвертаються або виходять на часинку.

Я знайшов собі двох провідників, третій пристав до нас з власного бажання. Коли я зібрався йти, майже зовсім уже смерклось, і тільки на березі моря можна було відрізняти речі. В лісі панувала цілковита темрява, і лише помацки я міг продертися вузькою стежкою до Горенду, де жителі дуже здивувалися, що я так пізно прийшов. Кілька чоловік сиділо біля своїх хатин і в темряві зрідка перемовлялися; тільки в буамбрамрі горіло багаття і готували вечерю для гостя з Гумбу. Мені також запропонували вечеряти; я відмовився й попросив лише горюче поліно, щоб дійти додому. Мені хотіли, дати провідника, але я відмовився, гадаючи, що мені слід призвичаюватися бути в якійсь мірі папуасом. Я рушив з головешкою в руках, та незабаром вогонь погас, а запалити його знову я не зумів. Кінець його, що дотлівав, зовсім не допомагав мені, тим-то я кинув головешку на півдорозі. Кілька разів я збивався з стежки, якою вдень проходив багато сотень разів, наштовхувався на пні та гілки, і двічі мене охоплював сумнів, чи я дійду в цій темряві додому. Я вже змирився з думкою переночувати в лісі, та все ж просувався наперед і, нарешті, дістався додому, де здивовано побачив, що прийшов з цілими очима й неподряпаним лицем.

6 квітня

Приготувався зовсім іти в Теньгум-мана. Гадав у шлюпці вирушити до Бонгу, переночувати там і рано, коли світатиме, йти в Теньгум-мана, але велика громовиця із зливою змусила мене лишитися дома.

7 квітня

Теньгум-мана, гірське селище, що лежить за рікою Габе-неу, дуже цікавить мене, як одне з найвищих селищ усього гірського хребта, що має загальну назву Мана-Боро-Боро. Дарма що багатьох жителів гірських селищ я не раз уже бачив у Гарагасі, мені хотілося подивитись, як вони живуть у себе. Лишивши Улсона в Гарагасі, я повісив на плечі невеликого ранця, з яким, ще будучи студентом у Гейдельберзі та Ієні, сходив багато частин Німеччини й Швейцарії, і, захопивши з собою легку ковдру, подався до Бонгу. Проте дорогою виявилося, що моя ноша надто важка, тому в Горенду я відібрав деякі речі, згорнув їх у пакунок і передав Дігу: який охоче взявся нести їх.

Приплив був ще високий; довелося роззуватись і часто йти берегом по коліна у воді. Сонце сідало, коли я увійшов до Бонгу. Більшість жителів зібралися рибалити, але багато хто лишився з нагоди мого приходу, щоб приготувати мені вечерю. У Бонгу були також гості з Білі-Білі, і ми разом повечеряли. Зовсім смеркалося, та папуаси й гадки не мали запалювати інші вогнища, крім тих, що були потрібні на готування вечері, та й ці не горіли, а догоряли. Люди сиділи, їли й ходили майже в цілковитій темряві. Це хоч і здалося мені оригінальним, але не зовсім зручним. Можливо, що це було в них через нестачу сухого дерева й через те, що важко було рубати свіже кам'яними сокирами. Коли треба було трохи більше світла, папуаси запалювали віхоть сухого кокосового листя, що яскраво освітлював на хвилину або дві довколишні речі.

Тубільці мають добру звичку не говорити багато, особливо коли їдять – цей процес у них відбувається мовчки. Мені набридло сидіти потемки, і я пішов до моря подивитись, як ловлять рибу. Один з тубільців запалив віхоть кокосового листя, і при світлі цього факела ми прийшли до берега, де дванадцять яскравих вогнів палало на пірогах, і відблиски їх, рухаючись по воді, подекуди освітлювали піну прибою. Увесь північний обрій був укритий темними хмарами. Над Кар-Каром безнастанно мигтіла блискавка й часом чувся далекий грім. Я прилучився до тих, що сиділи на березі, на стовбурі викинутого прибоєм великого дерева. Піроги одна за одною почали причалювати до берега, і рибалки. заходилися розбирати здобич. Хлопчики років восьми або десяти стояли біля платформи пірог, тримаючи факели, тоді як дорослі розкладали купками зловлені рибки. При різкому освітленні профіль хлопчиків здавався мені типовим, типовішим, ніж профіль дорослих, в яких вуса, борода та здоровенна кучма – різні в кожного – надавали певного індивідуального відбитку. А в хлопчиків безволоса нижня частина обличчя та майже в усіх голена голова являли дуже типові силуети.

Три особливості впали мені в очі: високий відхилений назад череп з похилим чолом, щелепи, які виставали наперед, причому верхня губа випиналася наперед більше, ніж кінець носа, й, нарешті, тонка шия, а особливо верхня найтонша її частина під самим підборіддям. Кожний рибалка приніс мені по кілька рибок, а один з них, коли ми повернулися в селище, випік їх для мене в гарячому попелі. Коли я пішов до буамбрамри, де мав переночувати, мене супроводило чоловік п'ять тубільців, яким було цікаво подивитись, як я ляжу спати.

Лако, хазяїн хатини, сидів біля яскравого багаття й пік зловлену рибу. Середина хатини була досить широка й справляла при яскравому освітленні дивне враження своєю порожнечею. Посередині було багаття, коло правої стіни – довгий піл; щось подібне до широкої полиці тягнулося вздовж лівого боку, там лежало кілька кокосів, над полом висіло два-три списи, лук і стріли. Від гребеня покрівлі звисав мотуз, що мав чотири кінці, які прив'язували до чотирьох кутків невеликого висячого низького бамбукового кошика, де, загорнуті в зелене листя, лежали варені припаси. Оце й усе, що було в хатині.

Кілька кокосових горіхів, трохи печеного аяну та риби, два-три списи, лук і стріли, кілька табірів, три або чотири «маль»[38]38
  Маль – папуаський «одяг», що складається з пов'язки на стегнах у чоловіків та фартуха в жінок. Маль фарбують яскраво-червоною фарбою.


[Закрыть] становили єдину рухому власність Лако, як і більшості інших папуасів. Хоч у нього ще не було дружини, та вже була хатина, тоді як у більшості неодружених тубільців хатин не було.

Я приготував собі постіль, застелив ковдру на довгому полу, підклав собі під голови ранця й надув каучукову подушку, на великий подив тубільців, скинув черевики й ліг, закрившись половиною ковдри, тоді як другу половину підстелив під себе. Чоловік шість тубільців мовчки стежили з великою Цікавістю за кожним моїм рухом. Коли я заплющив очі, вони присіли до багаття й почали шепотіти, щоб не заважати мені. Я дуже швидко заснув.

8 квітня

Прокинувся вночі, збуджений рухом полу. Лако, що спав на протилежному кінці, зіскочив з нього, щоб поправити пригасле багаття; на його голе тіло, мабуть, неприємно впливав нічний вітрець, що продирався через численні щілини хатини. Лако не задовольнився тим, що роздмухав багаття та підклав дрова; він розклав ще друге багаття під полом, саме під тим місцем, де лежав, отож теплий дим, проходячи між розколотим бамбуком, зігрівав один бік його невкритого тіла. Я й сам зауважив, що моя повстяна ковдра була не зайвою вигодою: ніч була справді холоднувата. Кілька разів крізь сон я чув, як уставав Лако, щоб поправити вогонь.

Часом мене будив також дитячий крик, що долітав із сусідніх хатин: Крик півня та голос Лако, який розмовляв із сусідом, остаточно збудили мене, я встав і одягнувся. Не знайшовши ні в господаря, ні в сусідів достатньо води, щоб умитись, я пішов до струмка. Було ще зовсім темно, і я з горючою головешкою в руках мусив був шукати дороги до берега моря, де впадав струмок. Над Кар-Каром лежали темні хмари, з яких часто мигтіла блискавка; східний обрій починав щойно бліднути. Умившись коло струмка й захопивши принесений бамбук з водою, я повернувся до селища й заходився готувати чай. Цей процес дуже здивував Лако та інших папуасів, які прийшли з ранковим візитом; вони всі почали реготати, бачачи, що я п'ю окріп і що цей окріп може правити за «інгі» (страву, їжу) для Маклая. Кінчивши з чаєм і вийшовши з хатини, я був неприємно здивований, що й досі ще темно, дарма що я близько двох годин був на ногах. Не маючи з собою годинника, я надумав знову лягти і діждатися дня. Прокинувся, коли вже зовсім розвиднілось, і почав збиратися в дорогу. Та тут виявилась одна перешкода. Люди з Бонгу не хотіли ночувати в Теньгум-мана, тоді як я хотів конче там заночувати. Я вирішив відпустити людей з Бонгу сьогодні ж, тільки-но прийду до селища, і повернутися завтра з людьми Теньгум-мана. Справа уладналася, й, замість двох, зо мною рушило сім чоловік.

Перейшовши через береговий хребет (близько чотирьохсот футів заввишки), ми зійшли до річки Габенеу. Спуск був дуже крутий; стежка йшла прямісінько вниз. Я спустився щасливо тільки завдяки спису, якого взяв в одного супутника. Наш караван спинився коло берега ріки, каламутні води якої шумно мчали, стукотячи камінням, що котилося на дні. Я роздягнувся, лишившись у самій тільки сорочці, черевиках та капелюсі, поділивши зняті речі між супутниками. Дав один кінець ліня одному з моїх супутників і сказав іншому, давши йому другий кінець, щоб він переходив річку. Течія набагато відсувала його навкоси, і він ще не досяг протилежного берега, як виявилося, що мій двадцятип'ятисаженний лінь не досить довгий. Тоді я наказав першому зайти у воду так, щоб мотуза вистачило до другого берега. Таким способом ми розтягнули лінь упоперек найбільшої бистрини рукава.

Я зійшов у воду, тримаючись однією рукою за лінь. Вода здалася мені дуже холодною (дарма що термометр показував 22 градуси тепла) і сягала мені вище грудей, а в одному місці аж до пліч. Каміння бомбардувало ноги, але течія несла тільки невелику гальку, що не могла збити людину з ніг. Я переконався, що й без ліня можна було перейти ріку, посуваючись навкоси, і це я зробив, переходячи через дальші три рукави. Головна незручність була в тому, що дно було нерівне, крем'янисте, а вода каламутна, а тому не можна було роздивитись дна.

Перейшовши на другий берег, я вже хотів був одягтися, коли мені сказали, що нам доведеться перейти ще через один рукав.

Я лишився в своєму легкому, хоч і не зовсім зручному костюмі. Сонце дуже пекло мої голі й мокрі ноги. Замість того щоб видряпатись на правий берег, ми пішли вгору за річищем через кам'янисті коси, переходячи десятки разів річку, вода якої в багатьох місцях була вища від пояса. Ми йшли отак близько двох годин під палючим сонцем, і, щоб запобігти можливості приступу пропасниці, я прийняв зо три грами хіни.

Обидва береги були високі, вкриті лісом, а подекуди стрімкі, причому можна було бачити шари сіро-чорного глинястого сланцю, який залягав тут. Коло великого стовбура сагової пальми, принесеної сюди, мабуть, під час останньої високої води, Лако сказав мені, що тут я можу вдягнутися, бо більше вже по воді не доведеться йти. Поки я одягався, тубільці курили, жували бетель та розглядали мої черевики, шкарпетки, капелюх, роблячи глузливі зауваження.

На пні, де ми сиділи, я побачив кілька фігур, вирубаних сокирою і схожих на ті, які я бачив під час останньої екскурсії до річки. Коли ми підійшли до правого берега, мені показали там, де я найменше сподівався, вузьку стежку вгору; тільки за допомогою коріння й гілля можна було дістатися до майданчика, відкіля стежка ставала ширшою і пологішою. Не буду описувати нашу путь; скажу тільки, що дорога була дуже кепська, і я кілька разів мусив відпочивати, не маючи змоги йти безперервно вгору. Моє становище погіршувалося ще й тим, що, йдучи поперед усіх і маючи за собою цілий караван, я не міг спинятися так часто, як коли б я був сам. Ніхто з тубільців не смів і не хотів іти поперед мене.

Нарешті, минувши велику плантацію цукрової тростини та бананів, ми досягли верховини. Я думав, що зараз побачу селище, але помилився – довелося йти далі. У відповідь на крик моїх супутників почулися голоси, а потім трохи згодом показалося кілька жителів селища, з яких, проте, багато хто метнувся назад, побачивши мене. Багатьох слів і галасу коштувало моїм супутникам повернути їх. Вони боязко наблизилися знову, та, коли я простягнув одному з них руку, він знову прожогом шугнув у кущі. Смішно було бачити, як ці здоровезні люди тремтіли, подаючи мені руку, й швидко задкували, не наважуючись глянути на мене й дивлячись набік.

Після цієї церемонії ми подалися до селища: я – попереду, а за мною ключем чоловік з двадцять п'ять. Моя поява в селищі також викликала панічний страх: чоловіки тікали, жінки швидко зникали в хатинах, зачиняючи за собою двері, діти кричали, а собаки, підобгавши хвости й відбігши осторонь, починали вити. Не звертаючи уваги на весь цей переполох, я присів, і за короткий час майже всі втікачі стали показуватися знову один за одним. Моя обізнаність з діалектом Бонгу тут не придалася, і тільки за допомогою перекладача я міг пояснити, що маю намір лишитися ночувати в селищі, щоб мені показали хатину, де я можу переспати ніч, і додав, що бажав би дістати в обмін на ножі один екземпляр маба[39]39
  Маб (або кускус) – тварина з родини сумчастих, що лазить по деревах. Живе в Австралії та на ближчих островах. У кускуса пишне хутро, довгий чіпкий хвіст. Вдень він спить, а вночі полює на дрібних тварин, їсть листя тощо.


[Закрыть] та дюга (казуара).

Після деяких дебатів мене привели до просторої хатини, і я, покинувши там речі, пішов у супроводі юрби тубільців оглянути селище. Воно лежало на самому хребті. Посередині тягнулася досить широка вулиця; обабіч стояли хатини, за якими спускалися вниз круті схили, вкриті густою зеленню. Між хатинами та за ними підіймалися кокосові пальми; нижче на схилі були посаджені арекові пальми, яких тут багато росте на великі заздрощі всім сусіднім селищам.