Текст книги "Спокута сатани"

Автор книги: Марія Кореллі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

VIII

З дається, жоден чоловік не забуде миті, коли він уперше опинився віч-на-віч з ідеальною жіночою вродою. Він міг раніше бачити багато привабливих облич; блискучі очі могли сяяти йому, ніби зоряне світло; він міг час від часу захоплюватись бездоганним кольором обличчя або ж спокусливими лініями граційної фігури − усе це не більш ніж крадькома кинений погляд на досконалість. Але коли всі ці невиразні перебіжні враження раптом зійшлися в одному фокусі, коли всі мрії про форми і барви набули втілення в одній істоті, яка позирає на нього, немов небесна діва, горда і чиста, − тоді він повинен скоріш пишатися, а не стидатися того, що почуття його з вини цього прекрасного видіння змішались і він, попри свою мужність або навіть брутальну силу, зробився покірним рабом пристрасті.

Саме так і я був приголомшений і переможений, коли фіалкові очі Сибілли Ельтон повільно звелися з тіні темних густих вій і спинились на мені з тим неясним виразом цікавості й байдужості водночас, який, як заведено вважати, свідчить про найвитонченіше виховання, але який найчастіше відштовхує та змушує ніяковіти відверту й чутливу душу.

Так, погляд леді Сибілли відштовхував, однак мій захват аніскільки не зменшився.

Ріманський і я увійшли до ложі графа Ельтона між першим та другим актом вистави, і сам граф, непоказний, гирявий, червонолиций дідок із сивими бакенбардами, підвівся, щоби привітати нас, і, схопивши руку князя, потиснув її з особливою сердечністю. (Я дізнався згодом, що Лючіо позичив йому тисячу фунтів стерлінгів на легких умовах − факт, який почасти пояснював дружнє завзяття графа.) Його донька не ворухнулась, але хвилину чи дві по тому, коли граф дещо різко звернувся до неї: «Сибілло! Князь Ріманський та його друг Джеффрі Темпест», − вона повернула голову, удостоїла нас холодним поглядом, який я щойно намагався описати, та ледве вклонилась.

Її вражаюча краса зробила мене німим, і я стояв, збентежений та зачарований. Старий граф зробив деякі зауваги стосовно п'єси; я ледве чув їх, тож відповідав невиразно та навмання. Оркестр грав жахливо, як це часто трапляється в театрах, і його безсоромний гуркіт відлунював у вухах, ніби шум моря. Та насправді я нічого ясно не усвідомлював, окрім дивовижної вроди цієї дівчини, вбраної в білу сукню, оздоблену кількома діамантами, які виблискували, немов краплини роси на пелюстках троянди. Лючіо розмовляв із нею, і я дослухався.

− Нарешті, леді Сибілло, − говорив він, шанобливо схиляючись до неї, − нарешті я маю щастя познайомитися з вами. Я часто бачив вас, як бачать зірку, − здалеку.

Вона подарувала йому легку й холодну усмішку, яка ледь-ледь підняла куточки її чудових вуст.

− Не думаю, що я коли-небудь бачила вас, − зауважила вона, − а тим не менш я вбачаю у вашому обличчі щось дивно знайоме. Мій батько ненастанно говорить про вас, і мені зайве говорити, що його друзі завжди будуть і моїми друзями.

Князь уклонився.

− Поговорити з леді Сибіллою − досить, щоб відчути себе щасливим. Бути її другом − означає знайти втрачений рай.

Вона зачервонілася, потім раптом зблідла і, здригнувшись, потягла до себе своє sortie-de-bal[8]8
  Накидка, яку надягають на вечірню сукню.


[Закрыть]. Ріманський турботливо огорнув її розкішні плечі напахченими шовковими фалдами мантильї. Як я заздрив йому!.. Потім він повернувся до мене і поставив стілець якраз позаду від стільця леді Сибілли.

− Сідайте тут, Джеффрі! − сказав він. − Я на одну хвилинку: хочу поговорити про справи з лордом Ельтоном.

Потроху моє самовладання вернуло до мене, і я поспішив скористатися з нагоди, так великодушно наданої мені, − здобути ласку молодої красуні; вона підбадьорливо всміхнулася до мене, і серце моє закалатало з радощів.

− Ви близький друг князя Ріманського? − спитала вона лагідно, коли я сів.

− Так, ми близькі друзі; він чудовий товариш.

− Можу собі уявити!

І вона кинула погляд у бік Лючіо. Той сидів поруч із її батьком і говорив про щось − палко, але неголосно.

− Він дивовижно вродливий!..

Я не відповідав. Безумовно, Лючіо був наділений надзвичайною привабливістю, і це неможливо було заперечити, але тієї миті мене радше розсердила адресована йому похвала. Репліка леді Сибілли видалась мені нетактовною, − все одно, якби мужчина, сидячи поруч із гарненькою жінкою, почав уголос хвалити іншу. Я не вважав себе красенем, однак був упевнений, що вигляд маю значно пристойніший, ніж більшість чоловіків. Образившись, я мовчав; тим часом завіса піднялася. Розігрувалась вельми сумнівна сцена, у якій вихвалялася «жінка з минулим». Мене опанувала відраза, і я окинув оком інших, сподіваючись спостерегти в них те саме враження. На світлому обличчі леді Сибілли не було видно ознак осуду; батько її нахилився вперед, вочевидь, жадібно вловлюючи кожну подробицю. Обличчя Ріманського зберігало загадковий вираз, який не дозволяв визначити, що відчуває князь. «Жінка з минулим» надалі виявляла свій істерично-удаваний героїзм, а її партнер, солодкомовний дурень, заявляв їй, що вона − «скривджений чистий янгол»; нарешті завіса впала під шквал гучних оплесків. Чийсь поодинокий голос шикнув з галереї.

− Янгол прогресує, − сказав Ріманський насмішкувато. − Раніше цю п'єсу було б освистано та вигнано зі сцени як твір, що розбещує суспільство. Нині ж протестує лише один голос із «нижчої» верстви.

− Ви демократ, княже? − спитала леді Сибілла, ліниво обмахуючись віялом.

− Я? Ні! Я завжди обстоюю гордість і першість багатства − однак багатства не майнового, а розумового. У такий спосіб я передбачаю виникнення нової аристократії. Коли вище розбещується, воно занепадає і робиться нижчим; коли нижче горнеться до освіти і прагне висот, воно робиться вищим. Це закон природи.

− Але, Боже мій, − вигукнув лорд Ельтон, − ви ж не назвете цієї п'єси аморальною? Це − реалістичне вивчення життя сучасного суспільства; це − те, що є в дійсності. Ці жінки, знаєте, ці бідолахи з «минулим» збуджують великий інтерес!

− Дуже великий! − промовила стиха його дочка. − Вочевидь, для жінки без такого «минулого» немає майбутнього! Доброчесність і скромність віджили своє.

Я нахилився до неї і майже прошепотів:

− Леді Сибілло, я дуже радий, що ця негідна п'єса обурює вас. Вона зі здивуванням підвела на мене свої бездонні очі.

− О ні, − заперечила вона, − я бачила дуже багато подібних п'єс. Я читала так багато романів на цю тему! Запевняю вас, я цілком переконана, що так звана «пропаща жінка» − найуспішніший, найпопулярніший нині типаж: вона бере від життя всі можливі втіхи, вона часто робить чудову партію і взагалі не марнує часу. Це дещо нагадує становище злочинців у в'язниці: вони харчуються значно краще, ніж чесні трударі. Гадаю, жінці немає резону бути шанованою: її лише вважатимуть нудною.

− Ах, тепер ви жартуєте! − і я поблажливо всміхнувся. − У глибині душі ви думаєте зовсім інше.

Вона нічого не відповіла, і завіса знову піднялась, відслонюючи непристойну даму на борту розкішної яхти.

Під час неприродно пишномовного діалогу я відсунувся трохи назад, углиб ложі; уся моя самоповага і впевненість, які так раптово покинули мене, коли я побачив красу леді Сибілли, тепер знову повернулись до мене, і бездоганна холоднокровність узяла гору над гарячковим збудженням. Я згадав слова Лючіо: «Леді Сибіллу призначено до продажу» − і з тріумфом подумав про свої мільйони. Я глянув на старого графа, що смикав свої сиві бакенбарди, уважно слухаючи Лючіо, який, найімовірніше, розповідав йому про якісь грошові проекти. Мій погляд оцінювача знову повернувся на прекрасні вигини молочно-білої шиї леді Сибілли, на чудові плечі та груди, на її розкішне волосся кольору дозрілого каштана, на ніжне гордовите обличчя з блискучими рум'янцями, на імлисті очі, і я з насолодою подумав: «Уся ця краса продається, і я куплю її!» Тієї самої миті вона обернулась до мене і спитала:

− Ви той самий уславлений містер Темпест, чи не так?

− Уславлений? − повторив я з глибоким відчуттям насолоди. − Майже так, хоча моєї книжки ще не видано…

Вона здивовано підвела брови.

− Вашої книжки? Я й не знала, що ви написали книжку. Мою підлещену пиху звели нанівець.

− Про неї дуже багато публікували… − почав був я, однак вона зі сміхом перервала мене:

− О, я ніколи не читаю публікацій: це втомлює. Коли я спитала вас, чи не ви той самий уславлений містер Темпест, я хотіла сказати: чи не ви той славнозвісний мільйонер, про якого так багато говорили останнім часом?

Я вклонився дещо холодно. Вона допитливо подивилась на мене з-під мережаного краєчка віяла.

− Мабуть, це чудово − мати стільки грошей! − сказала вона. − До того ж ви молодий і гарний на вроду.

Відчуття ображеного самолюбства заступилося задоволенням, і я посміхнувся.

− Ви дуже добрі, леді Сибілло.

− Чому? − спитала вона, сміючись чудовим тихим сміхом. − Лише тому, що я вам сказала правду? Ви молодий і гарний на вроду. Мільйонери зазвичай такі потворні! Фортуна, даруючи їм статки, часто позбавляє їх розуму та особистої привабливості. А тепер розкажіть мені про вашу книжку!

Вона, вочевидь, раптом звільнилася від попередньої стриманості; впродовж останнього акту ми вже вільно розмовляли пошепки, й цей шепіт сприяв нашому зближенню. її поводження зі мною було сповнене грації й чарівності, і вона цілком зачарувала мене. Вистава скінчилася, ми разом вийшли з ложі, і, оскільки Лючіо надалі розмовляв з лордом Ельтоном, я мав задоволення допомогти леді Сибіллі сісти в карету. Усівшись поруч із дочкою в кареті, граф звідти кілька разів по-дружньому потис мені руку, коли ми з Лючіо вдвох стояли біля екіпажа.

− Приходьте обідати, приходьте обідати! − повторював він збуджено. − Приходьте… даруйте, сьогодні вівторок… приходьте в четвер. Без церемоній! Моя дружина паралізована, тож не може приймати гостей; вона тільки зрідка бачить сторонніх осіб, коли має добрий настрій; її сестра, тітонька Шарлотта, опікується домом і приймає гостей. Ха-ха-ха! Якби моя дружина померла, то я б, можливо, одружився з міс Шарлоттою Фітцрой! Ха-ха-ха! Приходьте до нас обідати, містере Темпест. Лючіо, приводьте його, чуєте? З нами мешкає молода дівчина, американка: долари, акцент і таке інше. І я гадаю, вона хоче одружитися зі мною, ха-ха-ха! І чекає, коли леді Ельтон переселиться до кращого світу, ха-ха! Приходьте подивитись на маленьку американку, чуєте? У четвер, гаразд?

Прегарне обличчя леді Сибілли захмарилось, коли батько натякнув на «маленьку американку», але вона нічого не сказала. Лише погляд її, здавалось, питався про наші наміри та заохочував нас дати згоду, і вона, вочевидь, лишилась задоволена, коли ми обидва пристали на запрошення. Іще апоплексичний переривчастий сміх графа, кілька потисків рук, іще легкий граційний поклін красуні, коли ми зняли капелюхи на прощання, − і карета від'їхала. Ми сіли в наш екіпаж, який завдяки послужливості вуличних хлопчаків та полісменів опинився просто перед театром. Коли ми рушили, Лючіо пильно глянув на мене. У напівмороку бруму я міг розрізнити сталевий блиск його очей.

− Гарна? − спитав він. Я мовчав.

− Як, ви не захоплені нею? − вів далі він. − Мушу зізнатись, вона холодна, цілком безпристрасна весталка, але сніг часто вкриває вулкани. Вона має бездоганні риси і натуральний свіжий колір обличчя.

Я хотів був відмовчатись, але такого блідого опису стерпіти не зміг.

− Вона − красуня, − вихопилося в мене. − Найкороткозоріше око помітить це, і з її боку мудро бути стриманою й холодною: якби вона увсебіч розсипала усмішки й чари, вона б довела до божевілля багатьох чоловіків.

Я скоріш відчув, ніж побачив його блискучий погляд.

− Без сумнівів, Джеффрі: незважаючи на лютий, на вас дме південний вітер, із яким линуть пахощі троянд і померанцевих квітів. Мені здається, леді Сибілла справила на вас неабияке враження.

− Вам хочеться, щоб так було?

− Мені? Любий мій, мені ніколи не хочеться нічого, чого б вам самому не хотілося. Я завжди пристосовуюсь до вдачі моїх друзів. Якщо ви питаєте моєї думки, то мені трохи шкода, що вас насправді вразила молода леді: шкода, бо тут немає перешкод до нападу. На мій погляд, любовна історія мусить натрапляти на перепони та утруднення, справжні або вигадані. Якнайменше скромності, як найбільше сваволі та брехні: це додає приємності в коханні, принаймні, на цій планеті.

Я перервав його.

− Бачите, Лючіо, ви дуже любите нападатись на «цю» планету, ніби щось знаєте про інші! − промовив я нетерпляче. − «Ця» планета, як ви її зневажливо називаєте, єдина, з якою ми маємо справу!

Він окинув мене таким палким і пронизливим поглядом, що я зніяковів.

− Якщо так, − відказав він, − чому ж людство тоді не дає спокою іншим планетам? Навіщо ж ви намагаєтесь пізнати таємниці їхнього руху? Якщо люди, як ви стверджуєте, не мають справи з жодними іншими планетами, окрім цієї, то навіщо ж вони так поспішають розкрити таїну сильніших світів − таїну, яка одного чудового дня випадково вжахне їх?!

Урочистість його голосу і натхненний вираз обличчя вселяли в мене майже побожне відчуття. Я не мав готової відповіді, і він вів далі:

− Не говорімо, друже мій, про планети, навіть про цю піщин ку серед них, знану, як Земля. Повернімося до цікавішого сюжету − до леді Сибілли. Як я вам уже сказав, тут не буде перешкод на шляху до сватання, і ви легко можете одружитися з нею, якщо забажаєте. Лише як автор книжки Джеффрі Темпест не наважив ся б домагатись руки графської дочки, але Джеффрі Темпест– мільйонер буде бажаним нареченим! Справи бідного графа Ельтона кепські, він майже банкрут. Американка, що в нього на пансіоні…

− На пансіоні! − вигукнув я. − Він що, утримує пансіон для шляхетних панночок?

Лючіо розсміявся.

− Ні, ні! Просто доброчесні граф і графиня Ельтон дають опіку міс Даяні Чесней, тій американці, за невеличку суму − дві тисячі гіней щороку; графиня передала свій обов'язок представництва сестрі, міс Шарлотті Фітцрой, але корона вже висить над головою міс Чесней. Вона має в домі кілька власних кімнат і виїздить куди їй завгодно під крильцем міс Фітцрой. Такий порядок не до смаку леді Сибіллі, і вона ніде не з'являється інакше, як із батьком. Вона не хоче приятелювати з міс Чесней і відверто ви являє це.

− За це я ще дужче захоплююсь нею! − промовив я палко. − Щиро кажучи, я дивуюся, що лорд Ельтон погодився…

− Погодився на що? Погодився брати дві тисячі гіней на рік? Боже мій! Я знаю незліченну кількість лордів і леді, які б негайно пристали на таку угоду! «Блакитна» кров стала рідкою та блідою, і лише гроші можуть згустити її… Даяна Чесней має мільйони доларів, і якщо леді Ельтон поквапиться вмерти, то я не подивуюсь, коли маленька американка з тріумфом обійме вакантне місце.

− Я не схвалюю таких мінливостей долі, − сказав я напівсердито.

− Джеффрі, друже мій, далебі, ви дивовижно непослідовні. Чи є яскравіший приклад мінливості долі, ніж ви самі? Шість тижнів тому ким ви були? Звичайнісінький базграч зі змахами крил генія в душі. Але ви не мали певності, чи є ці крила достатньо сильними, щоби піднести вас над темною колією, в якій ви билися, задихаючись і ремствуючи на нещасливу долю! Тепер ви мільйонер та зі зневагою відгукуєтесь про старого графа − лише тому, що він вирішив дещо збільшити свої прибутки, причому збільшити цілком законно, взявши на пансіон американську спадкоємицю та ввівши її до товариства, до якого б вона ніколи не потрапила. Тепер ви домагаєтесь − чи, принаймні, прагнете домагатися − руки графської дочки, ніби самі є нащадком королів.

− Мій батько був дворянином, − сказав я дещо погордливо, − і я нащадок дворянського роду. Ми ніколи не були просто людинами, й наш рід був одним з найшанованіших у графстві.

Лючіо всміхнувся.

− Я не маю в цьому ані найменшого сумніву. Однак просто дворянин набагато нижчий від графа − або вищий, зважаючи з якого боку дивитись! Насправді це не має жодної ваги за наших днів. Ми прийшли до такого історичного періоду, коли рід і стан утратили своє значення − завдяки тупій недолугості тих, хто наділений титулами. Буває подекуди, що пивоварів призначають на перів держави, пересічні торгівці стають делегатами графств у палаті общин; тим часом справжні старі дворянські родини настільки зубожіли, що змушені продавати свої маєтки та діаманти покупцеві, який призначає найвищу ціну, − а цим покупцем є найчастіше якийсь вульгарний залізничний король чи промисловий фабрикант. Ви ж, відтоді як отримали спадщину, перебуває те у значно кращому становищі; понад те − ви навіть не знаєте, як було здобуто ці гроші!

− Слушно! − відповів я, замислившись; потім, раптом згадавши, додав: − До речі, я ніколи не говорив вам: мій померлий родич стверджував, що запродав душу дияволові та що все це величезне багатство є платою за тією угодою.

Лючіо вибухнув несамовитим реготом. Урешті заспокоївшись, він вигукнув:

− Що за ідея! Гадаю, він був несповна розуму! Не можу уявити собі нормальної людини, яка б вірила в існування диявола. Тим паче за нашої передової епохи! Дурна людська фантазія не має меж! Ми приїхали!

IX

Мій видавець, містер Моджесон, промовив: − Я, містере Темпест, думав про одну жінку.

− Справді? − перепитав я байдужно.

− Так, про жінку, яка, попри те що її ображають і чинять їй перешкоди, швидко стає помітною. Ви, без сумніву, почуєте про неї в товаристві та в літературних колах.

І він кинув на мене побіжний напівзапитливий погляд.

− Однак вона не багата, тільки знаменита. Принаймні, на сьогодні ми не маємо до неї жодного відношення, а тому повернімося до наших справ. Єдиний сумнівний пункт у плані успіху вашої книжки − критика. Крізь руки тільки шістьох головних критиків проходять усі англійські книжки та часописи, а також лондонські газети; ось їхні імена, − і він простягнув мені папірець, списаний олівцем, − а також їхні адреси, наскільки я можу ручитися за їх достовірність, та адреси газет, до яких вони найчастіше дописують. Очолює список Девід Меквін, найгрізніший з усіх. Він пише всюди та про всіх; будучи шотландцем, він скрізь пхає свого носа. Якщо ви залучите до ваших справ Меквіна, то вам немає потреби клопотатися щодо решти: саме він зазвичай задає тон, крім того, він є близьким другом редактора «Дев'ятнадцятого століття», а це означає, що ви впевнено можете шукати в цьому журналі своє ім'я, тоді як без Меквіна це було б неможливо. Жоден критик не може працювати в «Дев'ятнадцятому столітті», якщо він не належить до кола близьких друзів редактора[9]9
  Автор має письмове свідчення містера Нофлеса про цей факт. − Прим. автора.


[Закрыть]. Ви мусите поладнати з Меквіном: інакше він може завалити вас − лише для того, щоб показати власну силу.

− Це нічого не значить, − сказав я, − легке критикування книжки завжди сприяє її популярності.

− У певних випадках це справді так. − Моджесон у зніяковінні куйовдив свою рідку борідку. − Однак у більшості випадків − ні. Якщо твір рішучий, сміливий, оригінальний, то ворожа критика дійсно буде безсилою. Однак твір, подібний до вашого, потребує заохочення, словом, реклами…

− Бачу, ви не вважаєте, що моя книжка є достатньо оригінальною?!

Я відчував видиме роздратування.

− Любий пане! Ви, далебі… далебі… ну що я маю сказати? − він усміхнувся, ніби перепрошуючи. − Ви, далебі, дещо загостро реагуєте. Я вважаю, що ваша книжка демонструє дивовижну освіченість та витонченість думки; якщо мені вона видається недосконалою, то, можливо, це тому, що я сам не розумію тонкощів. На мою думку, єдине, чого їй бракує, це чіпкість − даруйте, не можу дібрати іншого слова! Я маю на увазі щось таке, що захоплює увагу читача та втримує її. Але, врешті-решт, це спільний недолік сучасних літературних творів: адже де нині ті автори, здатні відчувати так, аби змусити відчувати й читача.

Зо хвилину я мовчав: згадав про таке саме зауваження, почуте від Лючіо.

− Гаразд! − нарешті сказав я. − Якщо в мене не було відчуття, коли я писав книжку, то тепер уже його в мене немає й поготів. Але повірте, я відчував кожен її рядок! Напружено й болісно!

− Нехай так! − промовив він лагідно. − Імовірно, ви думали, що відчуваєте: це друга, вельми цікава фаза літературного темпераменту. Бачите, щоб переконати інших, треба спершу самому бути переконаним. Зазвичай, результатом цього буває особлива сила потягу, що виникає між автором і публікою. Можливо, я навів неслушні доводи; можливо, що під час сквапливого читання я дістав хибне враження про ваші ідеї. Так чи інак, книжка мусить мати успіх. Єдине, про що я прошу вас, − спробуйте особисто поладнати з Меквіном.

Я обіцяв зробити все можливе, і на цьому ми розійшлись. Я усвідомив, що Моджесон − людина тонша, ніж я собі уявляв, і його зауваження збудили в мені думки, не надто приємні для авторського самолюбства. Якщо моїй книжці справді, як сказав Моджесон, бракує «чіпкості», то вона не пустить коріння в людських розумах, − вона матиме лише ефемерний сезонний успіх, як один із тих «модних» літературних продуктів, що до них я відчував неподоланну відразу, і справжня слава буде для мене недосяжною − мені залишиться хіба що погана імітація слави, імітація, куплена за гроші.

Того дня я перебував у кепському настрої, й Лючіо помітив це. Він швиденько розпитав мене про зміст розмови з Моджесоном та розсміявся, коли почув пропозицію «поладнати» зі страшним Меквіном. Позирнувши на п'ять імен решти головних критиків, Лючіо знизав плечима.

− Моджесон має рацію, − сказав він. − Меквін вельми близько спілкується з цими добродіями. Вони відвідують ті самі клуби, обідають у тих самих дешевих ресторанах та залицяються до тих самих фарбованих балетниць. Усі разом вони становлять маленьку братську спілку і роблять один одному послуги. О так! Якби я був на вашому місці, я б поладнав із Меквіном.

− Але як? − спитав я; хоч я і знав ім'я Меквіна, оскільки зустрічав його підпис під літературними статтями у майже всіх газетах, та ніколи не бачив його особисто. − Адже не можу я просити про ласку критика преси!

− Звісно, що ні! − Лючіо знову розсміявся. − Якби ви зробили таку дурницю, то зіпсували б усю справу! Найулюбленіша роз вага критиків − це попихання літераторів, які принизились до того, щоб прохати ласки − та ще в кого? У нижчих розумово людей! Ні-ні, мій друже, − ми поладнаємо з Меквіном інакше. Я з ним знайомий.

− Яка чудова звістка! − вигукнув я. − Слово честі, Лючіо, мені здається, що ви знайомі з усім світом!

− Я знайомий із більшістю людей, вартих знайомства, − відповів спокійно Лючіо, − хоча містера Меквіна я зовсім не зараховую до цієї категорії. Мені довелось познайомитися з ним за особливих обставин. Це було у Швейцарії, на небезпечному бескиді, званому Mauvais Pas[10]10
  Хибний крок (фр.).


[Закрыть]. Кілька тижнів я провів неподалік, залагоджуючи певні справи, та, будучи безстрашним і твердим на ногу, часто пропонував свої послуги проводиря. Тож одного дня примхлива доля дала мені задоволення проводити боязливого та жовчного Меквіна над безоднями Крижаного моря, і я розмовляв із ним вишуканою французькою мовою, про яку він, попри свою славнозвісну вченість, мав вельми слабке уявлення. Я знав, хто він є, і, знаючи його підступність, давно розглядав його як одного з легальних убивць честолюбних геніїв. Привівши його на Мauvais Pas, я завважив, що йому запаморочилося в голові; тримаючи міцно його руку, я сказав йому: «Містере Меквін, ви написали обурливу, найгострішого осуду варту статтю про твір поета N.. − і я назвав прізвище, − статтю, яка являє собою суцільну брехню від першого до останнього рядка, статтю, яка своєю жорстокою в'їдливістю отруїла життя людині, що подавала великі надії, та пригнітила шляхетний дух! Тепер мусите обіцяти мені, що коли повернетесь до Англії − якщо повернетесь! − то напишете й надрукуєте в передовому часописі повне спростування вашої статті, почесний відгук на твір ображеного поета − він на це цілком заслуговує! Інакше ви полетите вниз! Мені варто лише випустити вашу руку!» Джеффрі, якби ви тільки бачили Меквіна тієї миті! Він стогнав, він звивався, він чіплявся! Ніколи ще оракул преси не перебував у такому неоракульському становищі. «Ґвалт! Ґвалт!» − намагався він кричати, але голос покинув його. Над ним височіли засніжені вершини, подібні до вершин тієї слави, якої він не міг досягти, і тому заздрив іншим; під ним зяяла прозора безодня, де крижані хвилі переливались опалово-блакитними та зеленими барвами; а десь удалині дзеленчали коров'ячі дзвіночки, наповнюючи звуками спокійне повітря, нагадуючи про зелені пасовиська та щасливі оселі… «Ґвалт!» − прохрипів він. − «Ні, − сказав я, − це я б мав кричати на пробі: рука моя цієї миті тримає вбивцю. Ваша система вбивств гірша від системи нічного розбишаки: той убиває тіло, а ви вчиняєте замах на душу. Замах вам не вдається, але вже сама спроба є підлою. Ані крики, ані боротьба не допоможуть вам: ми сам на сам, навколо нас − лише вічна природа; віддайте запізнілу справедливість людині, на яку ви звели наклеп, або, як я вже говорив, полетите вниз!» Можна було б довго оповідати про це; але, щоб скоротити мою оповідь, я скажу, що врешті-решт він поступився й заприсягся виконати мою вимогу. Тоді, обійнявши його, ніби любого приятеля, я без пригод звів його з Мauvais Pas, і коли ми опинилися біля підніжжя гори, він − чи то зі страху, чи то з запаморочення − впав на землю, гірко плачучи. Чи повірите − раніше, ніж дісталися до Шамуні, ми зробились найближчими на світі друзями! Він зізнавався мені у своїх підлих учинках і дякував за можливість полегшити своє сумління; ми обмінялись візитними картками, і наостанок той самий Меквін, нічний кошмар літераторів, розчулившись після віскі та грогу (адже він шотландець!), заприсягся, що я − найвидатніша людина у світі і що, якби коли-небудь випала нагода зробити мені послугу, він її зробить. «Чи ви самі не поет?» − бурмотів він, падаючи в ліжко. Я сказав, що ні. «Дуже шкода! − заявив він, і сльози після надміру випитого забриніли на його очах. − Якби ви були поетом, я багато зробив би для вас, я б став рекламувати вас задарма!» Я залишив його хропти, і відтоді більше ми з ним не бачились. Однак гадаю, що коли я прийду до нього, він упізнає мене. Заприсягаюся на всіх богів, якби він тільки знав, хто тримав його поміж життям та смертю на Мauvais Pas!

− Але ж він знає! − не зрозумів я. − Ви ж обмінялися картками!

− Так, але це було вже потім! − Лючіо засміявся. − Можу вас запевнити, друже мій, що ми поладнаємо з Меквіном!

Історія, яку я щойно вислухав, надзвичайно зацікавила мене, тим паче що князь був наділений чудовим даром промовця і взагалі великим драматичним талантом: за допомогою жестів він яскраво відтворював перед моїми очима всю сцену, немов картину; я мимоволі висловив захоплення:

− Без сумніву ви були б неперевершеним актором, Лючіо!

− Звідки ви знаєте, що я не актор? − спитав він; погляд його палав. За мить він швидко додав: − Не варто підмальовувати обличчя й кривлятися на театральному коні, неначе найманий блазень, щоб увійти в історію як відомий актор! Найкращий актор − той, хто найкраще грає комедію в житті, як я намагаюся це робити. Найкраще ходить, найкраще говорить, найкраще всміхається, найкраще плаче, найкраще стогне, найкраще сміється та найкраще помирає! Усе це сута комедія, позаяк у кожній людині живе німий, страшний, безсмертний дух, який є реальним, який не може вдавати, який існує і який виявляє нескінченний, хоча й безмовний протест проти брехні тіла!

Я ніяк не відреагував на цей вибух − я вже помалу звикав до його мінливих настроїв та дивної манери викладати свої думки. Така його поведінка лише підігрівала таємничий потяг, який я до нього відчував; його характер був для мене вічною загадкою, повною витончених принад. Час від часу я усвідомлював з невиразним відчуттям самоприниження, що був цілком під його владою, що моє життя цілковито перебувало під його контролем і впливом, і намагався переконати самого себе, що це добре − адже він має набагато більше досвіду та краще знає людей, ніж я.

Цього вечора ми знов обідали разом (так було досить часто) і розмова оберталась виключно навколо фінансових та інших ділових питань. Послухавши поради Лючіо, я здійснив кілька значних грошових операцій, що й дало нам широку тему для обговорення.

Стояв ясний морозяний вечір, приємний для гуляння, і близько одинадцятої години ми вийшли надвір; метою нашої прогулянки був приватний картярський клуб, у якому мій товариш хотів відрекомендувати мене як гостя. Будинок, де розташовувався клуб, стояв на маленькій задній вуличці, неподалік від Пел Мел; ззовні будинок мав досить скромний вигляд, але всередині відзначався пишним оздобленням, хоча позбавленим смаку. Серед блискучих вогнів розкішної англо-японської вітальні нас зустріла жінка з підмальованими очима й фарбованим волоссям. її вигляд і манери свідчили, що вона належить до найпоширенішого типу дам напівсвіту − словом, «жінка з минулим», одне з тих «чистих створінь», яких нині модно зображувати як мучениць людських пороків! Лючіо щось до неї промовив, вона кинула на мене шанобливий погляд і посміхнулась, потім подзвонила. З'явився стриманий, скромного вигляду лакей у фраку, котрий після ледь помітного знаку своєї пані, яка вклонилася мені, коли я проходив, провів нас нагору. Ми ступали килимами з найм'якішої повсті, і я завважив, що в цьому закладі всіх зусиль було докладено для уникнення шуму: навіть двері, оббиті грубою баєю, рухались на беззвучних завісах. На горішньому майданчику слуга обережно постукав у бічні двері; ключ повернувся в замку, й ми увійшли до довгастої кімнати, яскраво освітленої електричними лампами, заповненої людьми, які грали в «червоне та чорне» і в бакара. Коли ми ввійшли, деякі з людей поглянули на Лючіо та всміхнено схитнули головою, інші з цікавістю витріщились на мене, але загалом наша поява лишилась майже не поміченою.

Лючіо сів, аби відстежувати гру; я зробив те саме й відразу відчув, що проймаюся тим надмірним збудженням, яке панувало в кімнаті, − збудженням, подібним до безмовної напруги повітря перед бурею.

Я впізнав обличчя багатьох добре знаних громадських діячів − людей, відомих у політиці, про яких ніхто б не подумав, що вони своєї присутністю та авторитетом можуть підтримувати картярський клуб. Однак я намагався не виявити жодних ознак здивування й стежив за грою майже з такою самою холоднокровністю, як і мій товариш. Я був ладен грати і програвати, але не був готовий до дивної сцени, яка розігралась незабаром та в якій мені під тиском обставин довелося взяти участь.