Текст книги "Спокута сатани"

Автор книги: Марія Кореллі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

III

Двері відчинились, і з темряви, що огортала мене, я побачив високу постать на порозі. Я добре пам'ятаю те дивне враження, яке справили на мене самі обриси цієї постаті, що її я заледве міг розгледіти. З першого ж погляду така велич у зрості й манерах привернула всю мою увагу, тож я насилу почув слова квартирної хазяйки:

− Сер бажає бачити вас, пане!

Коли хазяйка побачила мою кімнату в пітьмі, мова її враз перетворилась на збентежене бурмотіння.

− Мабуть, лампа погасла! − промовила вона й додала, звертаючись до гостя: − Либонь, містера Темпеста нема вдома, хоча я бачила його півгодини тому. Якщо ви погодитеся хвилинку тут почекати, я принесу лампу й подивлюся, чи не лишив він на столі записки.

Вона поквапом вийшла, і хоча я знав, що повинен заговорити, якийсь особливий, незбагненно злісний настрій змушував мене мовчати й не виявляти своєї присутності. Тим часом високий незнайомець зробив крок чи два вперед і гучним голосом із відтінком іронії покликав мене на ім'я:

− Джеффрі Темпест, чи ви тут?

Чому я не міг відповісти? Чудна й неприродна впертість відняла мені мову, і я, ховаючись у мороку свого жалюгідного лігва, завзято мовчав. Велична постать присунулася ближче, й мені раптово здалося, що вона ніби вкрила мене своєю тінню. І ще раз він покликав:

− Джеффрі Темпест, чи ви тут?

Через почуття сорому я не міг далі мовчати; рішучим зусиллям я скинув із себе ті дивні чари, що робили мене німим, та, наче боягуз, який чаївся у глухому сховищі, несміливо вийшов уперед і став перед моїм гостем.

− Так, я тут, − сказав я, − і, перебуваючи тут, соромлюся такого прийому. Ви, напевне, князь Ріманський; я щойно прочитав записку, яка сповіщала мене про ваш візит, але сподівався, що, заставши кімнату в темряві, моя квартирна хазяйка вирішить, що мене немає вдома, і проведе вас униз. Ви бачите, я цілком відвертий!

− Справді, − відповів незнайомець, і його густий голос вібрував сріблястими переливами, приховуючи глум. − Ви такі відверті, що я не можу не зрозуміти вас. Ви з прикрістю поставились до мого сьогоднішнього візиту і бажали, щоб я не прийшов!

Це викриття мого настрою звучало так гостро, що я поспішив заперечити, хоча й усвідомлював, що то була правда. Правда навіть у дрібницях завжди видається прикрою!

− Будь ласка, не вважайте мене нечемою, − сказав я. − Річ у тім, що я розкрив вашого листа лише кілька хвилин тому й не встиг приготуватися, щоби прийняти вас. Лампа погасла так не до речі, тож я змушений тепер вітати вас, усупереч правилам етикету, в темряві, яка навіть заважає нам потиснути один одному руки.

− Спробуймо? − спитав мій гість; голос його пом'якшав, і від того слова набули особливої чарівності. − Моя рука тут; якщо ваша має трохи приязного інстинкту, вони зустрінуться зовсім навмання, без навмисного скеровування.

Я простягнув руку, одразу відчувши теплий і дещо владний потиск. Цієї миті кімната освітлилася: квартирна хазяйка ввійшла, як вона говорила, «зі своєю найкращою лампою» і поставила її на стіл. Здається, вона здивовано вигукнула, побачивши мене; вона, може, навіть щось промовила, − я не чув і не звертав уваги, вражений зовнішністю чоловіка, чия велика й тендітна долоня ще тримала мою. Я сам досить високий на зріст, але він був принаймні на півголови вищий, і коли я подивився просто на нього, збагнув, що мені ніколи не доводилось бачити стільки краси й розуму, поєднаних в одній людській істоті! Прекрасної форми голова свідчила про силу та розум і шляхетно височіла на плечах, гідних Геракла. Обличчя було овальне й по-особливому бліде, що надавало майже вогненного блиску темним очам, надзвичайно привітний погляд яких поєднував веселість і страждання. Найвиразнішою рисою його обличчя були вуста: попри бездоганний вигин, вони були тверді й рішучі та не надто малі. Я помітив, що у спокійному стані його вуста відбивали гіркоту, презирство та навіть жорсткість. Але коли усміх осявав їх, вони виражали − чи то здавалося, що виражали, − щось витонченіше за пристрасть, і в мене блискавично промайнула думка: чим могло бути це містичне, незбагненне щось7. З першого погляду я побачив ці головні риси чарівної зовнішності мого нового знайомого, і коли він випустив мою руку, я вже почувався так, ніби знав його ціле життя! І тепер, віч-на-віч із ним, у світлі лампи, я згадав про обстанову: холодна низька кімната, брак світла, чорна сажа, розсипана на підлозі, моя потерта одіж і жалюгідний вигляд у порівнянні з цим чоловіком, який так велично дивився й мав на собі всі очевидні ознаки багатства. Його довге пальто було підшите й облямоване розкішними соболями; він розстібнув його і жбурнув недбало, позираючи на мене й посміхаючись.

− Я знаю, що прийшов у недоречну мить! − сказав він. − Зі мною так завжди! Це моє особливе нещастя! Виховані люди ніколи не вдираються туди, де їх не хочуть бачити, тож боюся, що мої манери залишають бажати кращого. Якщо можете, пробачте мені заради цього, − він вийняв адресованого мені листа, написаного знайомою рукою мого друга Керрінгтона. − І дозвольте мені сісти, доки ви читатимете мій документ.

Він присунув стільця й сів.

Я споглядав його гарне обличчя й невимушену позу з новим захватом.

− Не треба жодного документа! − сказав я з цілковитою щирістю. − Я вже отримав від Керрінгтона листа, в якому він говорить про вас у вельми теплих висловах. Однак… Далебі, княже, ви по винні простити мені мою ніяковість чи здивування… Я сподівався побачити людину доволі літню…

Я спинився, збентежений гострим поглядом його блискучих очей, які пильно дивились на мене.

− У наші часи немає літніх людей, любий пане, − заявив він. − Навіть бабусі й дідусі бадьоріші в п'ятдесят років, ніж були у п'ятнадцять. Тепер зовсім не говорять про вік у вищому світі: це нечемно, навіть брутально. Те, що є непристойним, не згадується, а бути в літах нині вважається за непристойне, тому про це уникають говорити. Ви кажете, що сподівались побачити старого? Гаразд, ви не розчаровані, я старий. Насправді ви й уявити собі не можете, який я старий!

Я розсміявся на цю нісенітницю.

− Ви молодші за мене, − сказав я, − принаймні, маєте такий вигляд.

− Ах, мій вигляд оманливий! − заперечив він весело. − Я, подібно до багатьох славнозвісних модних красунь, старший, ніж видаюся. Але прочитайте-но рекомендаційне послання, що його я приніс. Я доти не буду вдоволений.

Прагнучи люб'язністю пом'якшити свою попередню нечемність, я вмить розкрив листа від приятеля та прочитав таке:

Любий Джеффрі!

Подавець цього листа, князь Німанський, вельми шляхетний і освічений джентльмен, походить з одного з найдавніших родів Європи, а відтак, і світу. Тобі як шанувальникові старожитньої історії цікаво буде довідатись, що його предки були халдейськими принцами, які оселилися в Тірі, звідки потім перемістилися до Етрурії, де й залишались упродовж кількох століть; останній нащадок цієї фамілії − надзвичайно обдарована, навіть геніальна особа, яку я, як мого доброго приятеля, з задоволенням рекомендую тобі. Певні обтяжливі обставини змусили його покинути рідну провінцію та втратити більшу частину своїх маєтків; він − мандрівець, обізнаний із значними обширами землі. Він багато подорожував, багато бачив і має широкий досвід щодо людей та справ. Він − поет і дуже талановитий музикант, і хоча він вправляється в мистецтвах тільки для власного задоволення, я гадаю, що його практичні знання літературних справ стануть тобі в пригоді у твоїй важкій кар'єрі. Маю додати, що в усіх галузях науки він безперечний знавець. Зичу вам обом сердечної приязні й залишаюся, любий Джеффрі,

щиро твій Джон Керрінгтон.

Цього разу він, либонь, уважав за недоречне підписатися «Босслз», і це мене чомусь по-дурному образило. У листі було щось вимушене й формальне, ніби його було написано під диктування й на чиюсь настійну вимогу. Чому я натрапив на цю думку − не знаю. Я крадькома глянув на мого мовчазного співрозмовника; він упіймав мій несподіваний погляд і повернув його з особливою серйозністю. Побоюючись, щоб раптова невиразна недовіра не відбилась у моїх очах, я поспішно сказав:

− Цей лист, княже, посилює мій сором і жаль, що я так негарно зустрів вас. Жодне виправдання не згладить моєї нечемності; але ви не можете собі уявити, як мені прикро, що я змушений вас прийняти в цій жебрацькій хижі; зовсім не так волів би я вітати вас!..

І я спинився з поновленим відчуттям роздратування, згадавши, який я тепер насправді багатий, а попри те змушений мати вигляд злидаря.

Тим часом князь легким порухом руки перервав мої зауваги.

− Навіщо засмучуватись? − спитав він. − Радше пишайтеся, що можете бути вільні від банальних предметів розкоші. Геній зростає на горищі, а помирає в палаці. Хіба це не загальновизнана теорія?

− На мою думку, радше заяложена й хибна, − відказав я. − І генієві не завадило б відчути бодай раз ефект палацу, тоді як за звичай він помирає з голоду.

− Слушно! Однак, помираючи з голоду, він породжує такі думки, з яких ситий буде багато хто після нього! У цьому − велемудре Провидіння, мій любий пане! Шуберт сконав у злиднях, але погляньте, який зиск мали з його творів видавці нот! Це майстерний розподіл природи: чесні люди мусять жертвувати собою, щоб дати змогу існувати шахраям.

Він засміявся, і я глянув на нього з деяким здивуванням. Його зауваження було таке близьке до моєї власної думки, що я сумнівався, серйозний він чи жартує.

− Ви, певна річ, говорите з сарказмом? − спитав я. − Насправді ви не вірите в це?

− О, чи вірю я! − вигукнув він; його гарні очі заблищали. − Як би я не вірив у те, чого мене навчив досвід, що б мені лишалося? У всьому треба коритися необхідності, як радить старе прислів'я. Треба скоритися, коли диявол підганяє. Справді, важко знайти заперечення на це слушне зауваження. Диявол підганяє світ із батогом у руці, і, що є досить дивним (беручи до уваги, що люди вірять в існування Бога), успішно керує своїм запрягом, виявляючи надзвичайну вправність!..

Він насупив брови, і лінія гіркоти коло рота зробилася глибшою й різкішою; раптом знову ясно посміхнувшись, він повів далі:

− Однак не слід моралізувати: мораль викликає нудоту; кожна розсудлива людина ненавидить, коли їй говорять, чим вона є і чим би могла бути. Я прийшов для того, аби зробитися вашим другом, якщо ви дозволите. І, щоби покінчити з церемоніями, їдьмо до мене в готель, де я замовив вечерю.

Наразі я був цілком зачарований його вільним поводженням, гарною зовнішністю та мелодійним голосом; його сатиричний настрій пасував до мого. Я відчував, що ми чудово зійдемося з ним, і початкова прикрість через те, що він застав мене в таких скрутних обставинах, якось минулася.

− Залюбки! − відповів я. − Та спершу дозвольте мені трохи пояснити вам стан справ. Ви багато чули про мене від мого друга Джона Керрінгтона, і я знаю з його листа, що ви прийшли сюди, бо відчуваєте приязнь до мене й бажання зробити мені ласку. Дякую вам за цей люб'язний намір! Я знаю, ви сподівалися знайти злидаря-літератора, який змагається з жахливою нуждою та відчаєм, і години зо дві тому ваші сподівання цілком би справдились. Але тепер обставини змінилися: я дістав звістку, яка цілковито змінює моє становище; я мав цього вечора дивовижний сюрприз…

− Маю надію, приємний? − м'яко поцікавився мій співрозмовник.

Я всміхнувся.

− Судіть самі! − і я простяг йому листа від адвокатів, які сповіщали мене про несподіване багатство.

Він кинув на листа побіжний погляд, потім згорнув і повернув мені, ввічливо вклонившись.

− Я маю привітати вас, − сказав він, − що й роблю. Хоча це багатство, яке, вочевидь, тішить вас, мені видається дрібницею. Ви змарнуєте його впродовж якихось восьми років чи навіть швидше. Аби бути багатим, по-справжньому багатим у моєму розумінні цього слова, потрібно мати близько мільйона на рік. Тоді можна сподіватися, що уникнеш богадільні.

Він засміявся, а я по-дурному витріщився на нього, не знаючи, як сприймати його слова: як правду чи як марні хвастощі. П'ять мільйонів мати за дрібницю!

Він вів далі, вочевидь, не помічаючи мого здивування:

− Невичерпна людська жадібність, мій любий пане, ніколи не може бути вдоволена. Якщо людина має одне, вона бажає іншого, і смаки її зазвичай коштують їй задорого. Наприклад, кілька гарненьких жіночок, далеких від забобонів, невдовзі увільнять вас від ваших п'ятьох мільйонів у гонитві за діамантами. Верхогони зроблять це ще швидше. Ні-ні, ви не багаті − ви досі злиденні, тільки злидні ваші вже не такі надокучливі, як раніше. Зізнаюся, я сам через це розчарований, оскільки йшов до вас із надією бодай раз у житті зробити добро і розіграти батька-годувальника для генія-початківця; та в цьому мене, як і зазвичай, випереджено. Це, знаєте, дивна річ, одначе факт: скрізь, куди б я не прийшов з особливим наміром щодо людини, мене завжди випереджають! Це справді тяжко!..

Він зупинивсь і підвів голову, прислухаючись.

− Що це таке? − спитав він. Скрипаль за стіною грав «Ave Maria».

− Як жалісливо! − сказав мій гість, зневажливо знизавши плечима. − Отже, мільйонере та майбутній славнозвісний великосвітський леве, маю надію, для запланованої вечері перешкод немає? І, може, потім до кафешантану, коли ваша ласка? Що ви на це скажете?

Він дружньо поплескав мене по плечі, глянувши просто в обличчя; ці дивовижні очі, в яких були і сльози, і вогонь, дивились на мене ясним і владним поглядом, остаточно підкоривши мене. Я й не намагався опиратись тій особливій силі, що вабила мене до чоловіка, якого я щойно зустрів: відчуття було надто сильним і приємним, щоби протистояти йому. Лише одну мить я вагався, оглядаючи свою потерту одіж.

− Я не можу супроводжувати вас, княже, − сказав я. − Я скидаюся радше на волоцюгу, ніж на мільйонера.

− Маєте рацію! − згодився він. − Однак утіштеся! У цьому ви подібні до багатьох інших крезів. Тільки горді злидарі дбають про гарну одіж; вони та ще хіба гарні легковажні дами скуповують за звичай усе красиве та елегантне. Негоже припасований сюртук часто вкриває спину першого міністра, і якщо ви побачите жінку, вбрану в сукню кепського крою та кольору, майте певність, що вона страшенно чеснотлива, знана з добрих справ і, ймовірно, герцогиня!

Він підвівся й підтяг до себе своє соболяче хутро.

− Що кому до вбрання, коли гаманець повний! − говорив він далі весело. − Щойно в газетах напишуть, що ви мільйонер, − і, без сумніву, який-небудь спритний кравець ураз винайде нового дощовика а-ля Темпест, такого самого м'яко-зеленого, художньо-злинялого кольору, як ваша нинішня одіж. А тепер їдьмо! Повідомлення від ваших повірників має збудити у вас здоровий апетит, і я хочу, щоб ви віддали належне моїй вечері. Зі мною тут мій кухар, а він не позбавлений майстерності. До речі, маю надію, ви зробите мені ласку й дозволите бути вашим банкіром, доки ваших майнових справ не буде законно розглянуто й затверджено.

Цю пропозицію було зроблено так делікатно й по-дружньому, що я не міг не пристати на неї з вдячністю, − адже вона звільняла мене від тимчасових труднощів. Я поспіхом написав кілька рядків для квартирної хазяйки, повідомляючи, що заборговані їй гроші буде вислано поштою наступного дня; по тому, сховавши знехтуваний рукопис, мій наразі єдиний скарб, у бічній кишені, я загасив лампу і з новим приятелем, який так несподівано з'явився в моєму житті, залишив назавжди своє жалюгідне помешкання і пов'язані з ним злидні. Я не думав тоді, що настане час, коли я озиратимусь на дні, перебуті в цій маленькій непоказній кімнатці, як на найкращий період мого життя, дивитимусь на пережиту гірку скруту як на кермо, за допомогою якого святі янголи спрямовували мене до високих та шляхетних цілей; час, коли я в розпачі молитимусь, проливаючи божевільні сльози, щоби знову бути тим, чим я був тоді! Я не знаю, добре чи зле, що наше майбуття приховане від нас. Чи уникали б ми зла, якби знали його наслідки? Питання сумнівне; у будь-якому разі, тієї хвилини я перебував справді у блаженному невіданні. Я весело вийшов із похмурого будинку, де мешкав так довго, зазнаючи розчарувань і труднощів; я повернувся до них спиною, відчуваючи таку полегкість, яку й висловити важко; останнім, що я чув, був жалісливий зойк мирної мелодії, ніби прощальний покрик невідомого й незримого скрипаля.

IV

Перед під'їздом на нас чекала князева карета, запряжена парою гарячих вороних огирів у срібній збруї. Чудові чистокровки били копитами землю та гризли вудила з нетерплячки; на появу господаря чепурний ліврейний лакей відчинив дверцята, шанобливо торкнувшись капелюха; на настійну вимогу мого супутника я ввійшов першим і, опустившись на м'які подушки, піддався приємному усвідомленню розкоші й могутності, неначе дуже давно лишив позаду дні прикрощів і журби. Відчуття голоду та щастя змагалися в мені, і я перебував у непевному, хисткому стані, який приходить, якщо довго постити: геть усе здавалося мені примарним і невідчутним на дотик. Я знав, що не зможу відчути повноти свого дивовижного щастя, доки не буде задоволено моїх фізичних потреб. Мій мозок наче обертався вихром, мої думки були невиразні й безладні; мені здавалося, що й сам я перебуваю в якомусь чудернацькому сні, з якого маю негайно пробудитись.

Карета на гумових колесах їхала безшумно, вчувався тільки стукіт кінських копит − коні мчали учвал.

Я бачив у напівмороку блискучі темні очі мого нового приятеля − очі, що дивились на мене пильно й напружено.

− Чи не відчуваєте ви, що світ уже біля ваших ніг, ніби м'яч в очікуванні удару ногою? − спитав він напівжартома, напівіронічно. − Світові так легко надати руху. Розумні люди впродовж усіх віків намагалися зробити світ бодай не таким смішним − результат один: він і надалі віддає нерозважності перевагу над мудрістю. Світ − ніби м'яч або, скажімо, волан, ладний полетіти куди завгодно і як завгодно, аби лишень ракетка була золота!

− Ви говорите з якоюсь гіркотою, княже, − сказав я. − Але, без сумніву, маєте великий досвід щодо людей?

− Великий, − повторив він із притиском. − Моє князівство дуже просторе.

− То ви володар! − вигукнув я з певним здивуванням. − Отже, «князь» − не просто почесний титул?

− О, за правилами вашої аристократії це просто почесний титул, − швидко відповів він. − Коли я сказав, що моє князівство просторе, я мав на думці, що владарюю скрізь, де люди підвладні силі багатства. Хіба з цього погляду я помиляюся, твердячи, що моє князівство просторе? Хіба не є воно майже безмежним?

− Завважую, ви цинічні, − сказав я. − Однак ви, звичайно ж, вірите, що не все можна купити за гроші, − честь і чесноту, наприклад?

Він окинув мене поглядом, загадково посміхаючись.

− Я припускаю, що честь і чеснота існують, − відповів він. − Оскільки вони існують, вони, звичайно, не можуть бути куплені. Але мій досвід навчив мене: я завжди можу купити все. Що біль шість людей називає честю і чеснотою? Щонаймінливіші, щонайхисткіші властивості. Призначте солідну суму, й вони розсіються на порох. Визнаю, я одного разу зустрів випадок непідкупної чесності, однак то був лише один раз. Можливо, колись я зустріну таку чесність знову; зрештою, маю щодо того великі сумніви. Та повернімося до мене. Прошу вас, не думайте, що я нахваляюся перед вами та видаю себе під фальшивим титулом. Повірте, я справжній князь, і такого роду, яким жодна з ваших найстаріших фамілій не може похвалитись; але князівство моє зруйноване, й підданці мої розсіяні між усіма націями; анархія, нігілізм та політичний безлад узагалі змушують мене радше мовчати про свої справи. На щастя, грошей маю достатньо, й лише вони торують мені шлях. Коли ми познайомимось ближче, ви більше дізнаєтеся про мою історію. Я маю багато інших імен і титулів поза тими, що позначені на картці, але користуюсь найпростішим із моїх імен, позаяк більшість людей спотворює вимову іншомовних назв. Близькі друзі зазвичай випускають титул та звуть мене просто Лючіо.

− Чи це ваше хресне ім'я? − почав був я.

− Жодною мірою, я не маю хресного імені, − перервав він поспішно й гнівно. − Я не християнин.

Він говорив із такою нетерпимістю, що на хвилину я знітився, не знаючи, що відповісти.

− Справді? − пробурмотів я зніяковіло. Він розреготався.

− «Справді?» Це все, що ви знайшли сказати! Справді, справді і знову справді! І ви не християнин, і ніхто інший: люди лише претендують на те, щоб зватися християнами, і в цьому лицемірстві, гідному прокляття, вони блюзнять більшою мірою, ніж пропащий янгол! А я нікого з себе не вдаю − в мене одним-одна віра!

− І яка ж?..

− Глибока і страшна віра! − проказав він, і голос його тремтів. − Найгірше те, що вона істинна, бездоганно правильна, як машина світобудови! Однак говорити про це доцільно лише тоді, коли відчуваєш похмурість духу й бажання розмовляти про темні та страшні речі, а наразі ми прибули на місце призначення, і головним клопотом у нашому житті (а це найголовніший клопіт у жит ті більшості людей!) має бути питання нашого поживку.

Карета спинилася, й ми вийшли. На появу двійко вороних і срібної збруї швейцар готелю і двоє-троє слуг кинулись були до нас, але князь пройшов до вестибюля, не помічаючи жодного з них, і звернувся до статечного чоловіка − власного лакея, який вийшов назустріч із глибоким поклоном.

Я пробурмотів щось стосовно того, що хотів би найняти для себе кімнату в готелі.

− О, мій лакей зробить це для вас, − сказав князь недбало. − Готель далеко не заповнений; принаймні всі найкращі кімнати вільні, а ви, певна річ, хочете взяти одну з найкращих.

Слуга, який досі стояв і торгував витрішками, позираючи на мій потертий костюм з особливим презирством, що його нахабні холопи виявляють до тих, кого вважають за злидарів, − той самий слуга, почувши князеві слова, миттєво змінив насмішкуватий вираз своєї лисячої фізіономії й догідливо вклонився мені, коли я проходив повз нього. Мене пройняв дрож відрази, поєднаний з певним злісним тріумфом: лицемірство на обличчі холопа було, як я знав, лише тінню, блідим відбиттям поводження й манер «вищого» світу − адже там чесноти не мають жодної ціни в порівнянні з грішми.

Якщо ви погано вдягнені через вашу нужденність − вас відштовхнуть; але якщо ви багаті − о, тоді можете носити потерту одіж, скільки вам заманеться: вам догоджатимуть, вам леститимуть і всюди запрошуватимуть, хоч би ви були найбільшим дурнем або першорядним негідником.

Такі думки невиразно блукали в моїй голові, поки я йшов за князем до його покоїв. Він наймав величезні апартаменти, які складалися з великої вітальні, їдальні, кабінету, оздоблених із надзвичайною розкішшю, крім того − спальні, ванної кімнати й убиральні, а також кімнати для лакея та ще двох слуг.

Стіл, накритий для вечері і прикрашений кошиками найвишуканіших фруктів та квітів, виблискував дорогим кришталем, сріблом і порцеляною, і кілька хвилин по тому ми вже сиділи біля нього.

Лакей князя очолював обслугу, і в яскравому світлі електричних ламп я помітив, що обличчя цього чоловіка здавалося дуже похмурим і нелюб'язним, навіть таїло вираз злоби, але обов'язки свої він виконував бездоганно: був спритним, уважливим і шанобливим, − тож я потайки докорив собі за інстинктивну неприязнь до нього. Його ім'я було Амієль; я мимоволі стежив за його рухами, такі вони були безшумні; кроки його нагадували скрадливу ходу кішки або тигра.

Йому допомагали ще двоє слуг, так само метких та добре вишколених, і я насолоджувався вишуканими стравами, яких так давно не куштував, та ароматним вином, про яке могли тільки мріяти найдосвідченіші знавці. Я вже почувався зовсім легко, розмовляв вільно й довірливо, і прихильність до мого нового друга зростала з кожною хвилиною, перебутою в його товаристві.

− Чи маєте ви намір продовжувати літературну кар'єру тепер, коли ви отримали цю невеличку спадщину? − спитав князь після вечері, коли Амієль, поставивши перед нами вишуканий коньяк та сигари і шанобливо вклонившись, вийшов.

− Звісно, − відказав я, − хоча б для власного задоволення. При грошах я зможу привернути до себе увагу. Жодна газета не від мовить у добре оплаченій рекламі.

− Слушно! Але натхнення − чи сумісне воно з набитим гаманцем і порожньою головою?

Це зауваження розгнівало мене.

− Ви вважаєте, що голова в мене порожня? − спитав я, дещо ображений.

− Не тепер, любий мій Темпест: не дозволяйте випитому токайському чи коньяку так поспішно говорити за вас. Запевняю, я не вважаю, що у вас порожня голова; навпаки, я чув і я переконаний, що голова ваша була і є сповнена ідей − прекрасних ідей, оригінальних ідей, небажаних у світі літературної псевдокритики. Але чи будуть ці ідеї надалі пускати паростки у вашому мозку чи повний гаманець придушить їх? − ось у чім питання. Мільйонери рідко коли обдаровані оригінальністю й натхненням − так уже ведеться. Припускають, що натхнення приходить згори, а гроші − знизу… Зрештою, у вашому випадку і натхнення, і оригінальність можуть і надалі процвітати й давати плоди, я в цьому переконаний! Хоча нерідко трапляється, що коли мішок із грішми випадає на долю честолюбного генія, Бог залишає його, а диявол увіходить у свої права. Чи ви ніколи про це не чули?

− Ніколи! − відповів я, всміхаючись.

− Звичайно, ці слова звучать сміховинно й по-дурному в наш вік, коли не вірять ані в Бога, ані в чорта. Між тим, вони означають, що слід обирати між генієм і грішми: геній − це Верх, а гроші − Низ; не можна водночас літати і плазувати.

− Важко повірити, що гроші змушують людину плазувати, − сказав я. − Як на мене, це єдиний засіб, необхідний, щоби піднести її обдарування до найбільших висот.

− Ви так вважаєте?

Князь запалив сигару; вигляд він мав поважний і занепокоєний.

− Тоді, боюся, ви мало обізнані в натуральній психології − саме так я називаю ці речі. Те, що належить землі, до землі й горнеться. Розумієте? Золото належить землі; ви видобуваєте його звідти, ви використовуєте його. Геній являється хтозна звідки − ви не можете ані викопати його, ані виготовити, а можете лише стояти й чудуватися; цей рідкісний гість, примхливий, наче вітер, зазвичай спричиняє сумне спустошення в людських умовностях. Він вивищується над земними смаками та уявленнями, і ті, кого він осяває, завжди живуть у незвіданих піднесених світах. Тоді як гроші − це користь, співвідносна з поверхнею землі: коли вам їх вистачає, ви впевнено сходите вниз і внизу лишаєтесь!

Я засміявся.

− Слово честі, ви виголошуєте дуже красномовні проповіді проти багатства! − сказав я. − Між тим, самі ви надзвичайно багаті. Хіба ви на це нарікаєте?

− Ні, я не нарікаю, адже це не має жодного сенсу − саме марнування часу, − заперечив він. − А я ніколи не марную свого часу. Але я вам кажу правду: геній і велике багатство не живуть разом. Візьмімо за приклад мене: ви й уявити собі не можете, які величезні здібності я мав колись! Колись давно, до того, як зробився володарем!..

− Я певен, що ви маєте їх і тепер, − стверджував я, милуючись його шляхетним обличчям і прекрасними очима.

Дивна тонка усмішка, яку я помічав уже не раз, знову осяяла його обличчя.

− Вам хочеться говорити мені компліменти! − сказав він. − Вам, як і багатьом іншим, до вподоби моя зовнішність, але, врешті-решт, ніщо не є таким оманливим, як зовнішність. Причиною цієї оманливості є ось що: ми, тільки-но виростаємо з дитячого віку, ненастанно намагаємося здаватися не такими, якими ми є, і шляхом повсякчасної практики досягаємо того, що наша фізична форма починає приховувати наш справжній зміст. Це вимагає розуму й майстерності, але справа того варта: кожен індивід стіною власного тіла захищений від шпигування друзів чи ворогів. Кожен являє собою самотню душу ув'язнену у власноруч збудованій тюрмі, і кожен знає про це; коли він залишається наодинці з собою, то часто ненавидить себе, подекуди навіть страхається лютої потвори, прихованої під маскою власного тіла, і силкується забути про її гнітючу присутність, шукаючи того забуття в пияцтві й розпусті, що й трапляється інколи зі мною. Ви б не подумали цього про мене, чи не так?

− Ніколи, − швидко промовив я. Щось у його голосі та погляді невимовно зворушило мене. − Ви зводите на себе наклеп!

Він стиха засміявся.

− Може бути! − недбало зронив він. − Але це змусить вас думати, що я не гірший від більшості людей! Але повернімося до питання про вашу літературну кар'єру. Ви сказали, що написали книжку; чудово, надрукуйте її й побачите результат. Можливо, він буде успішним. А способів улаштувати цей успіх багато. Про що ваша історія? Сподіваюся, щось нескромне?

− Ясна річ, що ні! − заперечив я палко. − Це повість про найшляхетніші взірці життя, про найвищі прагнення! Я писав її з наміром піднести й очистити думки моїх читачів, утішити тих, хто тужить і страждає…

Ріманський усміхнувся співчутливо.

− Ваша книжка не годиться, − перервав він. − Не годиться, запевняю вас. Вона не відповідає духові часу. От якби ви змалю вали «першу ніч» із описом розкішної вечері та всіх наслідків сп'яніння − тоді, можливо, твір мав би шанси. Інше не має жодного сенсу. Щоб мати успіх, книжка не мусить мати літературну цінність − їй досить бути непристойною. Непристойною в такій мірі, щоб не ображати почуттів передової жінки. Це відкриє вам широку царину. Опишіть у подробицях любовну інтригу, розпростортеся про народження дітей − словом, говоріть про чоловіків і жінок, як про тварин, що існують для єдиної мети − розмноження! Тоді матимете величезний успіх. Не буде жодного критика, який би не схвалив вас, не буде жодної п'ятнадцятилітньої школярки, яка б не поглинала очима ваших сторінок у тиші своєї дівочої спальні!

Його погляд блищав таким злісним глумом, що я, спантеличений, не міг відшукати відповідь, і він вів далі:

− Як це вам спало на думку, любий Темпест, писати книжку про «найшляхетніші взірці життя», як ви висловлюєтесь? На цій планеті немає шляхетних взірців життя; всюди панує підла торгівля. Людина − ніщо, і всі її цілі так само нікчемні, як і вона сама. Бо шляхетні взірці життя шукають інших світів. Інші світи існують!.. І потім, люди не бажають підносити й очищувати своїх думок романами: задля цього вони відвідують церкву, причім неймовірно нудьгують упродовж служби Божої, а романи читають задля задоволення. І навіщо ви хочете втішати людей, які зазвичай тільки через власну глупоту завдають собі мук? Вони не хотіли допомогти вам. Вони не дали вам шести пенсів, щоб урятувати вас від голоду. Друже мій, облиште ваше безглуздя разом зі злиденністю. Живіть для себе. Якщо ви житимете для інших, дістанете у відповідь чорну невдячність; тож пристаньте на мою пораду і не жертвуйте власними інтересами з жодних міркувань!