Текст книги "Спокута сатани"

Автор книги: Марія Кореллі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

XVI

Неможливо описати той гарячковий, роздратований, суперечливий стан духу, у якому я тепер перебував цілими днями. Мій характер став мінливішим за вітер: я ніколи не був у тому самому гуморі дві години поспіль. Я жив непутнім життям, бо так було заведено: сучасні люди з вульгарною нікчемністю дурнів поринають у багнюку − лише тому, що бути морально брудним нині модно й заохочується в товаристві. Я став нерозважним картярем, оскільки у «верхній десятці» суспільства вважалося, що гра в карти є ознакою мужності й хоробрості. «Я ненавиджу того, хто боїться програти в карти кілька фунтів стерлінгів, − сказав мені якось один із „титулованих“, − це свідчить про боягузливу та дріб'язкову натуру». Керований цією «новою» моральністю та страхом видатися «боягузливою та дріб'язковою натурою», я майже щоночі грав у бакара та в інші азартні ігри, охоче програючи «кілька фунтів», що у моєму становищі означало кількасот. Мої випадкові виграші робили моїми боржниками багатьох «шляхетних» розпусників та негідників. Уважається, що картярські борги − це «борги честі», які належить сплачувати пунктуальніше, ніж будь-які інші; але моїх боргів мені й досі не сплачено. Я також закладався на величезні суми стосовно всього, що тільки може бути предметом для закладу. Щоб не поступатися моїм приятелям у «смаках» та «знанні світу», я відвідував будинки розпусти та дарував діаманти на кілька тисяч фунтів напівп'яним танцівницям та вульгарним кафешантанним «артисткам»: у товаристві вважалося, що такі розваги прийнятні для джентльмена!

О Небо! Якими мерзотниками всі ми були, я та мої аристократичні приятелі! Якими негідними, безсоромними, бездушними паразитами! А втім, нас приймали у великосвітському товаристві; найвродливіші, найшляхетніші дами Лондона запрошували нас до своїх віталень, зустрічали усмішками й улесливими словами − нас, від самої присутності яких віяло пороком! Якби який-небудь чесний ремісник, що тяжко працює, аби заробити собі на хліб, дізнався про наше життя, він би надавав нам ляпасів, обурений, як тільки земля витримує таких підлотників!

Інколи, хоча дуже рідко, до нас приєднувався Ріманський: він сідав з нами до карт або брав участь у музичних вечорах. У такі хвилини я помічав, що він давав собі волю й ставав найневгамовнішим серед нас усіх. Але, попри цю невгамовність, він ніколи не ставав брутальним, як це бувало з нами; його манери ніколи не були вульгарними; його м'який, глибокий сміх зовсім не скидався на ослячий регіт наших «культурних розваг». Його пишномовні розмірковування вголос про різні речі та людей, часом дотепні та іронічні, часом серйозні, мало не пафосні, справляли велике враження на всіх, хто його слухав, а на мене й поготів.

Одного разу, я пам'ятаю, ми пізно поверталися з розпусної оргії − я, троє юних нащадків англійських перів і Ріманський, − як раптом натрапили на вбого вдягнену дівчину, котра, ридаючи, чіплялася за залізні грати замкненої церковної брами.

− О Боже, − стогнала вона, − о милосердний Боже! Рятуй мене!..

Один із моїх приятелів схопив був її за руку, кинувши сороміцький жарт, але тієї самої миті Ріманський став між ними.

− Облиште її! − сказав він суворо. − Нехай вона відшукає Бога, якщо може!

Дівчина перелякано глянула на нього, сльози падали з її очей, і він вклав їй у руку дві чи три золоті монети. Вона знову заридала.

− О, благослови вас Господь! − вигукувала вона. − Благослови вас Господь!

Він зняв капелюха і стояв просто неба, осяяний місячним промінням; вираз задуми пом'якшив його похмуру вроду.

− Дякую вам, − просто сказав він, − ви робите мене вашим боржником.

І він попрямував далі; ми пішли за ним, здивовані й мовчазні, хоча один із моїх вельможних приятелів реготнув по-дурному.

− Ви дорого заплатили за благословення, княже! − завважив він. − Ви заплатили три соверени. Присягаюся, якби я був на вашому місці, я б зажадав чогось більшого, ніж благословення!

− Ясна річ, − погодився Ріманський, − ви й заслуговуєте на більше, на значно більше! Я сподіваюся, ви те й дістанете! Благословення не має жодної користі для вас − воно для мене!

Як часто пізніше я згадував той випадок! Тоді я не надав йому ваги. Я був надто занурений у власне життя, щоб звертати увагу на обставини, не пов'язані безпосередньо з моїми справами. Незважаючи на всі забави й розваги, якийсь ненастанний неспокій мучив мене; ніщо, власне, не задовольняло мене, крім забарних та дещо тяжких залицянь до леді Сибілли. Дивна вона була дівчина: чудово знала про мої наміри щодо неї, а вдавала, ніби не розуміє! Щоразу, як я намагався виявити до неї трохи більше уваги й надати своїй поведінці відтінку любовної пристрасті, вона видавалася здивованою. Не розумію, чому деякі жінки полюбляють лицемірити в коханні. Адже інстинкт підказує їм, коли чоловіки закохані в них! Однак поки вони не доведуть своїх залицяльників до граничної міри приниження, поки не змусять сп'янілих від пристрасті безумців дійти до готовності віддати за кохану життя й навіть честь, дорожчу за життя, − доти жіноче марнославство не буде вдоволене.

Але чи мав я право судити про чиєсь марнославство − я, засліплений власним?! Я відчував хворобливий інтерес до власної персони, до того, що мене оточувало, до свого комфорту, своїх успіхів у світі… Однак було щось, що зробилося для мене мукою, справжнім відчаєм і прокляттям; і це, як не дивно, був той самий тріумф, якого я так сподівався і який мав стати вінцем моїх честолюбних мрій!

Моя книжка − книжка, яку я вважав геніальним твором, − коли втрапила у вир критики, стала для мене літературною потворою, що переслідувала мене вдень і вночі, мучила своєю ненависною присутністю. Великі реклами, розсіяні щедрою рукою мого видавця, набридливо впадали мені у вічі, варто було розгорнути першу-ліпшу газету. А похвала критиків? Як усе це було недоладно й перебільшено, мерзенно й гидко! Кожен улесливий епітет сповнював мене відразою, і якось, коли в одному з першокласних журналів я побачив довгу статтю про мій надзвичайний, незрівнянний та неповторний твір, який нібито прирівнює мене до Есхіла та Шекспіра, − статтю з підписом Девіда Меквіна − я відчув, що з великою охотою відлупцював би цього продажного псевдовченого шотландця. Хвальні гімни лунали звідусіль; я був «новим генієм», «надією майбутнього покоління»; моя книжка була «відкриттям місяця». Найвидатніший, найрозумніший, просто неперевершений базграч, який зробив честь каламареві з чорнилом, скориставшись із нього! Звичайно, я являв собою «знахідку» Меквіна: п'ятсот фунтів, пожертвувані на його сумнівну доброчинність, так загострили його зір, що він побачив мене, яскраву зірку літературного небосхилу, раніше, ніж це зробили інші. Преса слухняно пішла за ним: хоча преса − принаймні англійська преса − непідкупна, але окремі власники окремих газет небайдужі до зиску з добре проплаченої реклами.

Утім, коли містер Меквін у властивому йому стилі оракула оголосив мене своєю «знахідкою», ще кілька джентльменів від літератури виступили вперед, написавши про мене схвальні відгуки. Я зрозумів натяк, вислав їм вдячні листи і запросив до себе на обід. Вони з'явилися на царську учту, яку справили я та Ріманський; наприкінці цієї гулянки ми відіслали двох із них додому в кареті з Амієлем, щоб той наглянув за ними та допоміг знайти власні двері. Один із них потім написав оду на мою честь.

Тепер Лондон дійсно говорив про мене. Столиця − ця потвора, що рикає, − обговорювала мене у своїй особливій неповторній манері. Члени «верхньої десятки» англійської аристократії виписували мою книжку в бібліотеках, але ці дивні установи, замовивши дві-три сотні примірників, змушували передплатників чекати впродовж кількох тижнів, аж доки тим набридне запитувати книжку й вони забудуть про неї.

Якщо судити з крикливих відгуків у газетах, то можна було б подумати, що «всі, хто був чим-небудь», читали мій «неповторний» твір. Та насправді було інакше: про мене говорили як про мільйонера, а до того, що я дав літературі, публіка лишалась байдужою. Усюди, куди б я не прийшов, мене зустрічали словами: «Невже ви написали роман? Що за химерна думка! − та зі сміхом додавали: − Ми не читали його − не було часу, але ми неодмінно запитаємо його в бібліотеці». Звичайно, більшість із них так його й не запитувала, вважаючи, вочевидь, що він не вартий їхньої уваги. Здобувши, за допомогою власних грошей та впливу Ріманського, безліч схвальних відгуків критики, я тепер бачив, що більша частина публіки ніколи не читає критики. Тому й мій анонімний пасквіль на книжку Мевіс Клер не відбився на її популярності. То була марна праця, бо на цю авторку всюди дивилися, як на істоту екстраординарну; її твори й надалі запитували, ними й надалі захоплювались, і «Незгода» продавалася тисячами, без жодних ласкавих схвалень та крикливих реклам. Ніхто не здогадався, що це я написав ту лайливу статтю, яку тепер сам визнаю за брутальний, вульгарний наклеп на літературний твір, − ніхто, крім Ріманського. Часопис, у якому я розмістив статтю, був популярним, його легко було знайти в кожному клубі або в бібліотеці, і князь, якось випадково взявши примірник, відразу помітив її.

− Ви написали це! − сказав він, пильно дивлячись мені про сто в очі. − Мабуть, це справило вам велику полегкість!

Я мовчав.

Він переглянув статтю; потім, поклавши журнал, знову подивився на мене з тим самим допитливим виразом.

− Багато людських істот улаштовані так, − промовив він, − що якби вони були з Ноєм у ковчезі, вони б застрелили голуба, який ніс оливкову гілку, заледве б той показався над водою. Ви належи те до цього типу, Джеффрі.

− Не розумію вашого порівняння, − пробурмотів я.

− Не розумієте? Яке зло заподіяла вам ця Мевіс Клер? Ваші становища зовсім різні. Ви мільйонер, а вона змушена працювати, заробляючи собі на хліб; її життя залежить від літературного успіху, а ви, потопаючи в багатстві, щосили намагаєтесь позбавити жінку коштів на прожиття! Чи вам це робить честь? Вона здобула славу лише завдяки власному розуму та енергії. І навіть якщо вам не подобається її книжка, хіба варто ображати авторку особисто, як ви зробили в цій статті? Ви ж її не знаєте, ніколи не бачили…

− Я ненавиджу жінок, які пишуть! − вигукнув я палко.

− Чому? Тому, що вони незалежні? Ви б хотіли, щоб усі жінки були рабинями чоловічих забаганок? Любий Джеффрі, ви поводитесь нерозумно. Визнайте: ви заздрите славі цієї жінки! Лише тоді я зможу зрозуміти вашу досаду: заздрість може спонукати людину вбити свого ближнього − чи то кинджалом, чи то пером.

Я мовчав.

− Чи її роман справді такий негодящий, як ви його змалювали? − спитав він.

− Може, когось він і захоплює, але мене − ні.

Це була брехня, і Лючіо, звичайно, знав, що я брешу!

Твір Мевіс Клер збудив у мені шалені заздрощі; той факт, що леді Сибілла прочитала його раніше, ніж подумала глянути на мою книжку, додав гіркоти до моїх почуттів.

− Гаразд, − нарешті посміхнувся Ріманський, − усе, що я можу сказати, Джеффрі, так це те, що ваші наскоки анітрохи не зачеплять Мевіс Клер. Ви зайшли надто далеко, друже! Публіка лише вигукне: «Який сором!» − і ще вище піднесе її твір. А що стосується власне її, то вона має веселу вдачу й лише розсміється. Ви маєте якось із нею познайомитись.

− Я не хочу її бачити, − випалив я.

− Але, якщо ви мешкатимете у Віллосмірському замку, вам навряд чи вдасться уникнути зустрічі з нею.

− Немає потреби знайомитися з усіма, хто мешкає навколо, − зверхньо зауважив я.

Лючіо зареготався.

− Як майстерно ви підтримуєте гордість вашого багатства, Джеффрі! − сказав він. − Як на поганенького письменника зі злидарів, котрий іще недавно мучився роздумами, як дістати соверен, − ви бездоганно наслідуєте манери потомствених великосвітських багатіїв! Мене дивують люди, які хизуються багатством перед своїми ближніми: вони поводяться так, ніби за гроші можна під купити смерть і здобути прихильність Бога! Що за неймовірна зухвалість! Ось я, хоч і колосально багатий, але влаштований так, що не можу носити банківські білети на обличчі. Я претендую не на золото, а на розум, і подекуди, знаєте, під час моїх навколосвітніх подорожей мене сприймали як цілковитого жебрака! А вам ніколи так не вдасться. Ви багаті, і це видно.

− А ви, − раптом я гарячково перервав його, − чи знаєте ви, що видно з вашого обличчя? Ви стверджуєте, що на моєму обличчі написане багатство. Але чи знаєте ви, що виражає кожен ваш погляд, кожен жест?

− Не маю уявлення, − сказав він, усміхаючись.

− Зневагу до нас усіх! Нестерпну зневагу. Навіть до мене, кого ви називаєте вашим другом. Я кажу вам правду, Лючіо: бувають хвилини, коли, незважаючи на нашу задушевність, я відчуваю, що ви зневажаєте мене. Ви надзвичайна особистість, наділена непересічними талантами; однак ви не повинні вимагати від інших такої самовлади, такої байдужості до людських пристрастей, яку виявляєте самі.

− Вимагати? − перепитав він. − Друже, я геть нічогісінько не вимагаю від людей. Навпаки, це вони, принаймні ті з них, кого я знаю, вимагають усього від мене. Що ж стосується мого ставлення до вас, то хіба я не говорив, що захоплююсь вами? Серйозно! Це справді так: є щось варте подиву у вашій швидкій славі та чудових успіхах у суспільстві.

− Моя слава! − з гіркотою повторив я. − Яким чином я домігся її? Чи варта вона чогось?

− Не в тім річ, − він злегка всміхнувся. − Як вам, мабуть, дошкуляють ці подагричні докори сумління, Джеффрі! За наших часів насправді немає слави − класичної слави, сильної у своїй спокійній старосвітській гідності; лишилась тільки гамірлива, криклива популярність. І ваша популярність цілком довершена з комерційної точки зору, з якої нині всі дивляться на все. Ви мусите пересвідчитись, що в наші дні ніхто нічого не робить безкорисливо: якою б чистою не здавалась добра справа, у підвалинах її лежить егоїзм. Отже, немає чеснішого способу здобути славу, ніж той, до якого вдалися ви. Адже ви не купили непідкупної британської преси? Ви не могли цього зробити, позаяк це неможливо: британська преса чиста, вона пишається своїми поважними принципами! Немає жодної англійської газети, у редакції якої взяли б чек за розміщення статті або допису, − жодної! − Його очі весело блиснули, й він повів далі: − Тільки чужоземна преса розбещена − так стверджує британська преса. Джон Булль[19]19
  Прізвисько пересічного англійця.


[Закрыть], охоплений жахом, дивиться на журналістів, доведених до граничної нужди, які заради зайвої копійки почнуть кого-небудь гудити або вихваляти! Дяка Богу, в нього немає таких журналістів! У нього в пресі всі люди − втілення чесності та відвертості, і вони ліпше животітимуть на один фунт стерлінгів на тиждень, ніж візьмуть десять за додаткову роботу «на прохання приятеля»! Чи знаєте ви, Джеффрі, хто в Судний день першим здійметься на небо під звуки сурем?

Я заперечливо похитав головою, чи то образившись, чи то втішаючись.

− Усі англійські − але тільки англійські − видавці та журналісти! − сказав Лючіо з побожним виглядом. − Адже вони такі добрі, такі справедливі, такі безкорисливі! їхні іноземні колеги будуть, звичайно, засуджені на вічний танок із чортами, але британські газетярі підуть золотими вулицями! Запевняю вас, я розглядаю британську журналістику як найшляхетніший приклад непідкупності; за доброчесністю вона близька до духівництва, бо незмінно дотримується трьох євангельських порад: добровільної вбогості, цноти й покори!

Глум проглядався в його блискучих, немов сталь, очах.

− Утіштеся, Джеффрі, − говорив далі він, − ви чесно досягли слави. Ви тільки за моєю допомогою зблизилися з одним критиком, який дописує до двадцяти газет та має вплив на інших критиків, які дописують до ще двадцяти газет; цей критик, буду чи натурою шляхетною (всі критики − натури шляхетні), має «комітет» для запомоги вбогим літераторам (вельми шляхетна мета), і для доброї справи я, гнаний прагненням доброчинності, підписав чек на п'ятсот фунтів стерлінгів. Зворушений моєю великодушністю (а особливо тим, що я не поцікавився долею п'ятисот фунтів), Меквін зробив мені маленьку послугу. Видавці газет, до яких він дописує, вважають його людиною розумною й талановитою; вони нічого не знають про «комітет доброчинності», та й не треба, щоб вони про це знали. Усе це насправді − вельми раціонально облаштований бізнес; лише особи вашого штибу, з божевільною пристрастю до аналізу й самокатування, можуть так багато міркувати про це.

− Якщо Меквін справді щиро схвалює мою книжку… − почав був я.

− А чом би й ні? Я вважаю, що людина він чесна й шанована. Гадаю, він завжди говорить і пише згідно зі своїми переконаннями. Я певен, якби він дійшов висновку, що ваш твір не вартий уваги, він відіслав би мені назад чек на п'ятсот фунтів, розірваний у пориві шляхетного обурення!

І, відкинувшись на спинку стільця, він реготав, доки сльози не застелили йому очей.

Але я не міг сміятися: я почувався втомленим та пригніченим, і тяжкий відчай сповнював моє серце. Я усвідомлював, що надія, яка додавала мені сил у дні скрути, надія досягти справжньої слави полишає мене. Слава − це така річ, якої не можна здобути ані грішми, ані впливовістю.

Хвала преси не могла дати мені слави. Мевіс Клер, змушена заробляти собі на прожиття, мала її; я з моїми мільйонами не міг її здобути. І я збагнув, що найкраще, найвеличніше, найчесніше та найшляхетніше в житті перебуває поза ринковими цінами: дари богів не продаються.

…Минуло два тижні після видання моєї книжки, і ми з моїм приятелем поїхали на королівський прийом, щоб бути відрекомендованими принцові Вельському. Прийом являв собою яскраве видовище, але, без сумніву, найяскравішою постаттю там був князь Ріманський. Я не міг відвести очей від його величної фігури, вбраної в двірський чорний костюм зі сталевими оздобами; хоча я звик до його вроди, але ніколи ще не бачив її в такому розкішному обрамленні. Я був цілком вдоволений зі своєї зовнішності у відповідному костюмі, але коли я побачив Лючіо, моє самолюбство зазнало удару: я усвідомив, що на моєму фоні привабливість мого друга тільки виграє. Та я анітрохи не заздрив йому: навпаки, я відверто виявляв свій захват. Він, здавалося, забавлявся.

− Мій любий хлопчику, все це бутафорія, − сказав він. − Усе це − удавання та обман. Гляньте на це, − він витяг із піхв легку двірську шпагу. − Для чого надається це нетривке лезо? Це лише емблема прадавнього рицарства; за старих часів, якби хтось образив вас або вашу кохану жінку, блискучий кінчик загартованої толедської сталі міг ударити − отак! − Він із неперевершеною грацією прибрав фехтувальної пози. − І ви вдатно проколювали негідникові ребро або руку, даючи йому привід згадувати вас. Але нині, − і він знову вклав шпагу в піхви, − люди носять такі іграшки як ностальгічний знак, що свідчить, якими відчайдушними сміливцями були їхні предки та якими ницими боягузами стали вони самі! Не розраховуючи більше на власні сили для захисту, вони кричать «Поліція! Поліція!» − щойно перед їхніми негідними особами постане загроза образи. Ходімте, час їхати, Джеффрі! Ходімо схилити наші голови перед іншою людською особою!

Ми сіли в карету й невдовзі перебували на шляху до Сент-Джемського палацу.

− Чи знаєте ви, яка різниця між Творцем Всесвіту та його королівською високістю принцом Вельським? − спитав раптом Лючіо, коли ми під'їжджали до шереги солдатів зовнішньої охорони.

− Ні, − засміявся я.

− Творцеві Всесвіту не приділяють і половини тієї уваги, яку виявляють до Альберта Едуарда, − відповів Лючіо, всміхнувшись. − Про принца так багато говорять, ніби він і справді був чимось більшим, ніж людина. Хоча люди мають певне виправдання: якщо вони підуть до церкви, вони там знайдуть не Бога, а лише священика; погодьтеся, це своєрідне розчарування.

Я не встиг відповісти, бо карета зупинилась, і за хвилину ми вже ввійшли до палацу. Завдяки сприянню високої двірської посадової особи, яка мала нас відрекомендувати, ми дістали добрі місця серед родовитої шляхти; поки ми чекали, я зацікавлено приглядався до їхніх облич і поводження. Дехто нервував; двоє-троє мали такий вигляд, наче вони зробили принцові велику ласку, погодившись бути присутніми на церемонії. Деякі добродії, вочевидь, одягалися поспіхом і забули познімати зі сталевих та позолочених ґудзиків тонкий папір, яким кравець пообгортав ті, щоб не потьмяніли. Помітивши це, на щастя, вчасно, ці панове тепер сквапливо зривали ті папірці, жбурляючи їх на підлогу. Така неохайність робила двірських осіб смішними та позбавляла гідності.

Усі присутні мимохіть озирались на Лючіо: його приваблива зовнішність привертала загальну увагу. Коли ми нарешті ввійшли до тронної зали й розмістились у лінії, я примудрився стати так, щоб мій неперевершений товариш ішов переді мною: мені хотілось побачити, який ефект справить його зовнішність на короновану особу. Зі свого місця я добре бачив принца Вельського − величну постать у повній парадній формі, з безліччю орденів, які виблискували на широких грудях. Мене приголомшила його схожість із Генріхом VIII − схожість, яку багато хто завважував, − хоча обличчя принца відбивало більшу благодушність, ніж горді риси «свавільного короля». Однак тінь меланхолії, навіть суворості тьмарила чоло принца, надаючи певної твердості його рухливим рисам; ця тінь, здавалося, свідчила про втому з домішкою жалю − погляд людини незадоволеної, але скореної, людини без мети, та з суперечливими бажаннями. Його оточували кілька інших членів королівської фамілії; більшість із них були чи видавалися дерев'яними ляльками у військових мундирах: під час проходження кожного гостя вони тільки нахиляли голови з автоматичною правильністю, не виявляючи ні задоволення, ні цікавості, ні прихильності. Але сам спадкоємець найбільшої у світі імперії, вітаючи гостей, втілював невимушену люб'язність. Оточений (чого важко уникнути за його становища) натовпом облесників, викажчиків та лицемірних егоїстів, які б ніколи не ризикнули заради принца власним життям, якби тільки не розраховували на той чи інший зиск, − у моїх очах він постав уособленням потайної, але попри це не менш твердої влади.

Я й досі не можу пояснити собі те надзвичайне хвилювання, яке охопило мене, коли настала наша черга; я бачив, як мій товариш рушив уперед, почув, як лорд Чемберлен назвав його ім'я: «Князь Лючіо Ріманський», − але потім мені здалося, що все в блискучій залі раптом завмерло. Усі очі були звернені на мого друга, на його високу фігуру та шляхетне обличчя; він вклонився − з такою бездоганною легкістю та грацією, що всі інші поклони в порівнянні з цим були просто жахливі. Якусь мить він стояв нерухомо перед королівським троном, пильно дивлячись на принца, ніби хотів увічнити його у своїй пам'яті, − і на широкий потік сонячного сяйва, що заливало залу, зненацька лягла тінь перебіжної хмари. Морок і безмовність, здавалося, захолодили атмосферу, і наче дивна магнетична сила тримала всі погляди прикутими до Ріманського; жодна людина не ворухнулась. Однак напружене затишшя було нетривалим. Принц Вельський, злегка здригнувшись, дивився на величну постать перед собою з виразом палкої цікавості; здавалося, він був майже готовий розірвати крижані кайдани етикету й заговорити; але, з великим зусиллям погамувавши цей порив, він зі звичайною гідністю відповів на глибокий поклін Лючіо, після чого князь пройшов, ледь помітно всміхаючись.

Я підходив наступним, але, зрозуміло, не справив враження; тільки хтось із молодших членів королівської фамілії, вловивши ім'я «Джеффрі Темпест», прошепотів: «П'ять мільйонів!» − слова, які дійшли до моїх вух і сповнили мою втомлену душу звичним презирством, яке вже зробилося моєю хронічною хворобою.

Після церемонії, коли ми чекали нашої карети, я торкнувся рукава Ріманського.

− Ви зчинили справжню сенсацію, Лючіо!

− Невже? − засміявся він. − Ви лестите мені, Джеффрі.

− Анітрохи! Чому ви так довго стояли перед троном?

− Мені так хотілося, − проказав він байдужно. − Хотілося, щоб його королівська високість запам'ятав мене.

− А мені здалося, що він вас упізнав! Ви зустрічались раніше? Його очі блиснули.

− Часто! Але жодного разу я не з'являвся публічно в Сент-Джемському палаці. Двірський костюм багатьох змінює до невпізнання, і я маю сумнів, так, великий сумнів, що навіть принц із його славнозвісною пам'яттю на обличчя сьогодні насправді впізнав мене!..