Текст книги "Спокута сатани"

Автор книги: Марія Кореллі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

X

Щойно гру, яку ми відстежували, було завершено, картярі підвелись і привітали Лючіо з великим завзяттям та дружньою сердечністю. Я інстинктивно вгадав з їхнього поводження, що вони дивились на нього як на особу, котра могла надати їм позику чи ще якось запомогти грішми. Він відрекомендував мене їм усім, і мені легко було зауважити, який ефект справило моє ім'я на більшість присутніх. Мені запропонували приєднатися до гри в бакара, і я відразу пристав на пропозицію. Ставки були марнотратно високі, але мене це анітрохи не лякало. Один із гравців коло мене був гарний ясноволосий молодик, аристократичного роду. Його відрекомендували мені як віконта Лінтона. Я звернув особливу увагу на його безтурботну манеру подвоювати свої ставки, вочевидь, лише задля бравади; коли він програвав, що траплялося найчастіше, він гучно реготав, неначе був п'яний або марив. Спочатку я був цілком байдужий до результатів гри й анітрохи не дбав, чи буду у виграші чи в програші. Лючіо не приєднався до нас, але сидів неподалік, спокійно спостерігаючи і, як мені здавалося, стежачи за мною більше, ніж за рештою гравців. Завдяки щасливій випадковості мені щастило, і я повсякчас вигравав. І чим більше я вигравав, тим більшим ставало моє збудження, аж раптом настрій мій змінився, і мене охопило дивне бажання програти. Я думаю, це був кращий поштовх моєї натури, що спонукав мене бажати власного програшу заради молодого віконта, який здавався буквально збожеволілим після моїх наскрізних виграшів, але відчайдушно грав далі. Його обличчя видовжилось і змарніло, його очі гарячково блищали. Решта гравців, які теж переживали нещасливу смугу, вочевидь, спокійніше на це реагували − а можливо, вони просто майстерніше приховували свої почуття. Як би не було, але я щиро прагнув, щоб моє диявольське щастя перейшло на бік молодого Лінтона. Але моє прагнення було марним: знов і знов я забирав усі куші, аж доки насамкінець гравці не підвелись, і віконт Лінтон разом із ними.

− Дощенту програвся! − сказав він із силуваним гучним сміхом. − Ви маєте завтра дати мені реванш, містере Темпест!

Я вклонився.

− Залюбки!

Він покликав слугу та звелів принести собі коньяку з содовою водою, а мене тим часом оточили всі інші, палко наполягаючи, щоб наступного вечора я неодмінно повернувся до клубу та дав їм змогу відіграти те, що вони сьогодні втратили. Я негайно погодився, і в розпалі розмови Лючіо раптом звернувся до молодого Лінтона:

− Чи не хочете заграти зі мною? Я закладаю банк ось цим. − І він поклав на стіл два згорнені банкові білети по п'ятсот фунтів кожен.

Якусь мить усі мовчали.

Віконт жадібно пив коньяк із содовою; через вінця високого келиха він зирнув на білети жадібними, налитими кров'ю очима, потім байдужно знизав плечима.

− Я нічого не можу поставити, я вже сказав, що дощенту про грався, не можу більше грати.

− Сідайте, сідайте, Лінтоне! − наполягав якийсь пан, що стояв позаду від віконта. − Позичте в мене та грайте.

− Дякую, − відмовився той, зашарівшись, − я вже й так забагато винен вам. У кожному разі, це дуже мило з вашого боку. Ви продовжуйте, панове, а я подивлюсь.

− Дозвольте мені вмовити вас, віконте, − промовив Лючіо, дивлячись на нього зі своєю загадковою усмішкою, − тільки для задоволення! Якщо ви не можете поставити грошей, поставте яку-небудь дрібничку, щось номінальне, лише для того, щоб подивитись, чи повернеться до вас щастя. − І він витяг марку. − Ця марка часто позначає п'ятдесят фунтів; нехай цього разу вона позначає щось вартісніше за гроші − вашу душу, наприклад!

Рознісся вибух реготу. Лючіо сміявся разом з усіма.

− Я сподіваюся, що ми всі досить обізнані в новочасних науках, щоб не визнавати існування такої речі, як душа, − вів далі він, − то му, запропонувавши таку ставку, я насправді запропонував менше, ніж волосина з вашої голови, бо волосина є щось, а душа є ніщо! Хочете ризикнути цією неіснуючою величиною і спробувати ви грати тисячу фунтів?

Віконт випив коньяк до останньої краплі й повернувся до присутніх. Очі його горіли насмішкувато й виклично.

− Гаразд! − вигукнув він.

Товариство посідало. Гра була короткою та майже безжиттєвою у своїй поквапливій ажитації. Досить було шести-семи хвилин, щоб Лючіо встав переможцем. Він посміхнувся, вказуючи на марку, яка позначала останню ставку віконта Лінтона.

− Я виграв! − сказав спокійно князь. − Однак ви мені нічого не винні, любий віконте, оскільки чим ви ризикували? Нічим! Ми грали просто для задоволення. Якби душа існувала, то я, звичайно, зажадав би вашої; хоча, між іншим, уявлення не маю, що б я з нею робив! − І він засміявся. − Що за дурниці, чи не так? Ми повинні бути вдячні долі, що живемо в передові дні, коли дурні забобони поступилися місцем прогресуй чистому розумові! Добраніч! Завтра ми, Темпест і я, дамо вам абсолютний реванш; безумовно, фортуна повернеться до вас, і ви неодмінно виграєте! Ще раз добраніч!

Він простяг руку; зворушлива ніжність світилась у його темних очах; у його манерах проглядалася якась дивовижна лагідність. Щось − я не міг визначити, що саме, − тримало всіх нас ніби в хвилинному зачаруванні. Картярі з інших столів почули про ексцентричну ставку й тепер здалеку дивились на нас із цікавістю. Утім, віконт Лінтон зовні поводився надміру весело; він палко потиснув простягнену руку Лючіо.

− Ви надзвичайно добра людина, − сказав він, промовляючи слова трохи сквапливо. − І запевняю вас серйозно, що якби я мав душу, я залюбки тієї ж миті віддав би її за тисячу фунтів. Душа мені не потрібна, а тисяча фунтів вельми б знадобилась. Утім, я переконаний, що виграю завтра!

− І я в цьому переконаний, − лагідно промовив Лючіо. − Мій приятель Джеффрі Темпест зовсім не суворий кредитор − він може почекати. Але що стосується програної душі, − він зробив паузу, пильно дивлячись в очі юнака, − то я, звичайно, не можу чекати!

Віконт невиразно всміхнувся на цей жарт і майже відразу залишив клуб.

Щойно двері за ним зачинились, багато хто з картярів обмінявся промовистими поглядами й кивками.

− Банкрут! − сказав хтось упівголоса.

− Його картярські борги перевищують суму, яку він у змозі сплатити, − додав інший, − і я чув, що він втратив п'ятдесят тисяч на верхогонах.

Ці зауваження було зроблено так байдужно, неначе йшлося про погоду. Кожен картяр був до самих кісток самолюбним, і поки я спостерігав їхні черстві обличчя, моїм тілом перебіг дрож шляхетного обурення − обурення, змішаного з соромом. Я не був іще зовсім бездушним і позбавленим милосердя, хоча тепер, коли озираюсь на ті дні, які тепер видаються мені схожими скоріш на дивне видіння, ніж на дійсність, я усвідомлюю, що з кожною прожитою годиною ставав дедалі брутальнішим егоїстом. Однак тоді я був іще настільки далекий від очевидної підлоти, що подумки вирішив того самого вечора написати віконтові Лінтону, що відмовляюсь від його боргу. Коли ця думка пронеслася в моїй голові, я мимохіть позирнув на Лючіо й зустрів його пильний допитливий погляд. Він усміхнувся й дав мені знак іти за ним.

За кілька хвилин ми вийшли з клубу й опинились на зимному нічному повітрі, просто неба, в якому виблискували крижані зірки. Мій товариш поклав руку мені на плече.

− Темпесте, якщо ви маєте намір виявляти добросердість і спів чувати негідникам, я розійдуся з вами! − сказав він, і в його голосі чудернацьки поєднались іронія та серйозність. − Я бачу з виразу вашого обличчя, що ви задумуєте якийсь великодушний вчинок. Ви хочете звільнити Лінтона від його боргу? Даремно турбуєтесь. Він народився негідником і ніколи не прагнув стати іншим. Чому ви маєте співчувати йому? З перших днів після виходу з колегіуму він тільки й робив, що жив розпусним життям. Він підлий розпусник, який заслуговує на повагу менше, ніж чесний пес!

− Однак хтось, гадаю, любить його! − сказав я.

− Хтось любить його! − повторив Лючіо з незрівнянним презирством. − Оце сказали! Три балетниці живуть його коштом, якщо ви про це! Його мати любила його, але вона померла: він розбив її серце. Він негідник, кажу вам; нехай він сповна сплатить свій борг, включно з душею, яку він так легко поставив на карту. Якби я був дияволом і виграв цю оригінальну душу, то гадаю, що, згідно з традиціями священиків, я б залюбки сам розклав вогнище для Лінтона; але будучи тим, чим є, я говорю: нехай людина сама готує собі долю, нехай усе йде своїм звичаєм, і як він ризикнув усім, нехай усім і пожертвує.

Тим часом ми повільно йшли вулицею Пел Мел; щойно я зібрався відповісти, як на протилежному боці, недалеко від Малборо-клубу, побачив постать людини. Я не міг утриматись від мимовільного вигуку:

− Він там! Віконт Лінтон там! Рука Лючіо міцно тримала мою.

− Ясна річ, ви не будете тепер із ним розмовляти!

− Ні. Однак мені хотілось би знати, куди це він прямує. Він іде не зовсім твердо.

− Звісно, що п'яний!

І обличчя Лючіо прибрало того самого виразу невблаганного презирства, який я часто бачив і з якого дивувався. Ми на мить затримались, стежачи за віконтом, який безцільно проходжувався сюди-туди перед клубом, аж поки, вочевидь, не дійшов раптового рішення; тоді він зупинився й гукнув кеб. Вишуканий екіпаж на безшумних колесах під'їхав миттєво. Віконт заскочив у нього, віддавши наказ кучерові. Кеб швидко наближався до місця, де ми стояли; щойно він проїхав повз нас, як тишу прорізав гучний пістолетний постріл.

− О Боже! − вигукнув я, похитнувшись. − Він застрелився! Кеб зупинився. Кучер зістрибнув з передка; клубні швейцари, лакеї, полісмени та безліч люду, який назбігався бозна-звідки, вже юрмились навколо екіпажа. Я кинувся був уперед, аби приєднатись до натовпу, який швидко збирався, але сильна рука Лючіо обвила мене, і він щосили потяг мене назад.

− Будьте холоднокровні, Джеффрі! − вмовляв він. − Невже ви хочете зрадити клуб і всіх його членів? Погамуйте ваші безумні поривання, друже мій: вони доведуть вас до нескінченних клопотів. Якщо людина померла − вона померла, й усьому кінець.

− Лючіо, ви не маєте серця! − вигукнув я, відчайдушно вириваючись із його рук. − Як ви можете взагалі щось міркувати в такій ситуації! Подумайте! Я − причина цього зла! Моє кляте щастя в бакара було останнім ударом долі для цього нещасного юнака! Я переконаний у цьому! Я ніколи собі не пробачу!

− Слово честі, Джеффрі, ви занадто м'якосердий, − сказав він, тримаючи мою руку ще міцніше й поспішаючи відвести мене всупереч моїй волі. − Ви мусите облишити сентименти, якщо прагнете мати успіх у житті. Ви думаєте, що це ваше «кляте щастя» спричинило смерть Лінтона? По-перше, називати щастя «клятим» − суперечність у визначенні; по-друге, для свого остаточного зруйнування віконт не потребував цієї останньої гри в ба кара. Вас нема в чому винуватити. І заради клубу, якщо не задля чогось іншого, я не маю наміру вплутувати ані вас, ані себе в історію самогубства. Коронер завжди сповіщає про подібні випадки в двох словах: «Тимчасове божевілля».

Я здригнувся; душа моя боліла: у кількох кроках від нас лежало закривавлене тіло людини, з якою я так недавно розмовляв, − і, незважаючи на слова Лючіо, я визнавав себе її вбивцею.

− «Тимчасове божевілля», − повторив Лючіо, ніби говорячи сам до себе. − Докори сумління, відчай, сплюндрована честь, розбите кохання, разом із новочасною науковою теорією про розумну «ніщоту»: життя − ніщо, Бог − ніщо і збезуміла людська одиниця − так само ніщо; «тимчасове божевілля» виправдовує її зникнення в нескінченності. Слушно сказав Шекспір, що світ божевільний!

Я нічого не відповідав − я був охоплений власними гіркими відчуттями. Я йшов, не усвідомлюючи, що йду; коли я глянув на зірки, вони тремтіли та кружляли перед моїми очима. Раптом слабка надія з'явилася в мене.

− Може, − припустив я, − він насправді не вбив себе, а лише здійснив спробу?

− Його вважали першорядним стрільцем, − заперечив спокійно Лючіо. − Це була єдина його риса. Він не мав принципів, але стріляв влучно. Я не можу собі уявити, щоб він не поцілив.

− Це жахливо! Годину тому жити… а тепер… кажу вам, Лючіо, це жахливо!

− Що? Смерть? Вона й наполовину не така жахлива, як хибно прожите життя, − відповів він із серйозністю, яка справила на мене велике враження, попри моє хвилювання. − Повірте мені, душевний біль і сором навмисне нечесного існування значно гірші за муки того пекла, яке змальовують священики. Ходімте, ходімте, Джеффрі, ви надто близько до серця берете цю історію, вас винуватити немає в чім. Якщо Лінтон «щасливо скінчив» самогубством, це − найкраще, що він міг зробити. Він нікому не був потрібен. Далебі, з вашого боку велика слабкість − надавати дрібниці такої ваги. Ви лише на початку власної кар'єри.

− І сподіваюсь, що в цій кар'єрі не буде більше таких трагедій, як нинішня, − палко промовив я. − Якщо ж це станеться, то станеться цілком усупереч моїй волі!

Лючіо допитливо глянув на мене.

− Нічого не може статися всупереч вашій волі. Мені здається, що ви хочете мене звинуватити в тому, що я привів вас до клубу! Друже мій, ви б не пішли туди, якби не хотіли! Хіба я тягнув вас туди зв'язаним? Ви схвильовані й нервуєте. Ходімо до мене, вип'єте склянку вина. Вам це додасть твердості духу.

Ми наблизились до готелю, і я без заперечень пішов за Лючіо, без заперечень випив те, що він мені дав, і стояв зі склянкою в руці, спостерігаючи за ним із хворобливим зачудуванням, поки він скидав своє підшите хутром пальто. Потім він спинився переді мною; його бліде прегарне обличчя прибрало суворого виразу, й темні очі блищали холодним сталевим блиском.

− Та остання ставка Лінтона… вам, − сказав я, затинаючись, − його душа…

− У яку ані він, ані ви не вірите! − зауважив Лючіо. − Ви, здається, тепер тремтите через саму лише згадку про пустопорожню сентиментальну ідею?

− Але ви, − заперечив був я, − ви говорили, що вірите в душу!

− Я? Я божевільний! − і він гірко розсміявся. − Хіба ви досі не зрозуміли цього? Наука зробила мій розум хворим, друже! Я відшукав таке глибоке джерело прикрих відкриттів, що немає нічого дивного, якщо мої почуття подекуди сплутуються, і в ці безумні хвилини я починаю вірити в душу!

Я тяжко зітхнув.

− Я хочу піти спати − почуваюся втомленим і геть нещасним!

− Гай-гай, бідолашний мільйонере! − сказав лагідно Лючіо. − Запевняю вас, мені прикро, що вечір закінчився так нещасливо.

− І мені прикро! − повторив я зі смутком у голосі.

− Подумати лишень! − вів далі він, замислено дивлячись на мене. − Якби мої вірування, мої божевільні теорії варті були чого-небудь, то я б насправді міг зажадати таку собі часточку вашого померлого знайомого віконта Лінтона − єдину часточку, яка напевно існує… Але де і як звести з ним рахунки? Якби я був сатаною…

Я змусив себе слабко посміхнутись.

− Ви б тріумфували! − сказав я.

Він присунувся до мене і лагідно поклав руки мені на плечі.

− Ні, Джеффрі, − і його владний голос забринів ніжними нотками, − ні, друже мій! Якби я був сатаною, я б напевно сумував! Адже кожна пропаща душа нагадувала б мені про моє власне падіння, про мій відчай і становила б собою нову перешкоду між мною та Небом! Пам'ятайте, диявол теж колись був янголом!

Його очі сміялись, але я б міг заприсягтися, що в них блищали сльози. Я міцно стиснув його руку; я відчував, що, попри його цинізм та зовнішню холодність, доля молодого Лінтона глибоко засмутила князя. Від враження моя симпатія до нього набрала нової сили, і я пішов спати, вже майже примирений із собою та з обставинами взагалі. Упродовж двадцяти хвилин, поки роздягався, я навіть розмірковував про вечірню трагедію спокійніше, з меншим жалем − який сенс мучитись через те, чого вже не можна виправити? Урешті-решт, чого це я повинен перейматися долею віконта?.. Який стосунок мав він до мене?.. Жодного. Я почав сміятися з власної слабкості та збудження, і, зможений втомою, впав у ліжко та миттєво заснув.

Над ранок, десь о п'ятій годині, я раптом прокинувся з відчуттям, немовби мене торкнулась невидима рука. Я весь тремтів, обливаючись холодним потом. Зазвичай темна кімната зараз була освітлена дивним сяйвом, яке нагадувало хмару білого диму. Я підвівся на ліжку, протираючи собі очі, − і якийсь час із жахом дивився вперед, сумніваючись у власних чуттях: цілком виразно, на відстані приблизно п'ятьох кроків від ліжка, я бачив три фігури, які стояли, закутані в темні шати з вихиленими каптурами. Вони були так урочисто нерухомі, їхні чорні драпування так важко опадали навколо них, що неможливо було сказати, хто це − чоловіки чи жінки; а тим, що паралізувало мене подивом і жахом, було дивне світло, яке їх оточувало: примарне, блукливе, холодне сяйво, подібне до блідого місячного проміння взимку. Я хотів крикнути, але язик відмовив мені, і мій голос застряг у горлі.

Три постаті залишалися нерухомими, і знову я протер очі, намагаючись збагнути, що це − сон чи галюцинація. Із тремтінням у всьому тілі я простягнув руку до дзвінка з наміром несамовито дзвонити, волаючи про допомогу, − як раптом тихий голос, що бринів невимовною тугою, змусив мене в сум'ятті відхилитись назад, і рука моя безсило впала.

− Лихо!

Слово різким неприємним звучанням пронизало повітря, і я майже втратив свідомість від жаху, оскільки тепер одна з постатей ворухнулась, і з-під серпанків засвітилося її обличчя − біле, як найбіліший мармур, із виразом такого страшного відчаю, що кров моя застигла в жилах. Почулося глибоке зітхання, схоже на передсмертний стогін, і знову слово «Лихо!» порушило тишу.

Збезумілий зі страху, заледве усвідомлюючи, що роблю, я зіскочив з ліжка, шалено кинувся до тих фантастично замаскованих постатей, аби схопити їх та спитати, що має означати цей дурний недоречний жарт. Як несподівано всі троє підвели голови й повернули обличчя до мене! Які обличчя! Несказанно страхітливі у своїй блідій агонії! І шепіт, жахливіший від пронизливого крику, проник мені у самісіньке єство: «Лихо!»

У шаленому стрибку я кинувся на них; мої руки вдарили порожній простір. Однак я й надалі не менш виразно бачив, що вони стояли − стояли, суворо дивлячись на мене, поки мої затиснені кулаки безсило били їхні образи, що здавалися тілесними! Раптом я побачив їхні очі − очі, що спостерігали за мною безжально, прозірливо та зневажливо, очі, які, немов чарівні вогні, повільно спалювали моє тіло і дух. Гранична нервова напруга збуджувала лють і відчай; жахливе видіння, здалося мені, є вісником смерті − мабуть, настала моя остання година! Я побачив, що вуста на одному з цих моторошних облич ворухнулися… Мене опанувала якась надприродна жага життя… Дивовижним чином я знав чи передчував жах того, що мало бути промовлене… І, зібравшись на останніх силах, я крикнув:

− Ні! Ні! Не треба ще того Вічного суду! Ні!

Змагаючись із повітрям, я намагався відштовхнути ці невідчутні на дотик образи, які, височіючи наді мною, з'їдали мою душу пильним поглядом своїх гнівних очей; востаннє прохрипівши «На допомогу!», я ніби полетів у чорну прірву та знепритомнів.

XI

Я к минули години від цього жахливого епізоду до ранку − не знаю. Я був мертвий для всіх вражень. Нарешті я прокинувся − чи радше отямився − і побачив сонячне світло, що весело лилося крізь напіввідслонені штори. Я побачив також, що лежу спокійно в ліжку, так, ніби цієї ночі й не залишав його. Чи було те видіння просто галюцинацією, нічним кошмаром? Якщо так, то, без сумніву, це була найбільш моторошна ілюзія з усіх, що їх посилає країна снів! Джерелом видіння не могла бути хвороба: я почувався краще, ніж будь-коли в житті. Якийсь час я лежав нерухомо, замислившись про те, що мені довелось побачити, й пильно розглядав ту частину кімнати, в якій бачив уночі три фігури; але я вже настільки звик до холодного самоаналізу, що на той час, коли лакей приніс мені філіжанку кави, вирішив: усе, що сталося, було не більш як фантазією, що визріла в моїй уяві, збудженій історією самогубства віконта Лінтона.

У тому, що юнак насправді мертвий, не лишалося жодних сумнівів: хоча трагедія сталася пізно ввечері, короткі дописи про неї вже було вміщено в ранкових газетах; про жодні деталі не згадувалось, лише в одній газеті натякали на «фінансові труднощі». Було також повідомлено, що тіло небіжчика перевезене до його будинку та що має відбутися слідство, − більше нічого не зазначалося.

Я знайшов Лючіо в курильній кімнаті, і він перший указав мені на короткий абзац, увінчаний заголовком «Самогубство віконта».

− Я говорив вам, він чудовий стрілець!

Я хитнув головою. Мене це якось перестало цікавити. Хвилювання попереднього вечора, вочевидь, вичерпали всі мої запаси співчуття, і тепер я реагував із холодною байдужістю. Заглиблений у самого себе, у власні гризоти, я відчував потребу висловитись і почав детально розповідати про галюцинацію, яка так настрахала мене вночі. Лючіо слухав, таємниче всміхаючись.

− Старе токайське, вочевидь, було заміцне для вас! − сказав він, коли я скінчив свою оповідь.

− Ви дали мені старого токайського? − спитав я, сміючись. − Тоді таємницю розгадано! Я вже був збуджений і не потребував додаткових збуджувальних засобів. Однак на які жарти здатна наша уява! Якими чіткими були обриси цих примар, наскільки живим було враження!

− Безумовно! − Допитливий погляд його темних очей спинив ся на мені. − Враження часто бувають вельми живими. Наприклад, яке дивовижно реальне враження справляє на нас світ!

− Так, але світ реальний! − заперечив я.

− Реальний? Ви так його сприймаєте? Але ж кожній окремій особині речі являють себе інакше! Звідси й походять протилежні думки: немає двох людей, які б думали однаково. Тож реальний світ чи ні?.. Але не заглиблюймося в нескінченне питання про те, що існує насправді, а що нам тільки здається. Ось кілька листів на ваш розгляд. Ви нещодавно говорили, що плануєте придбати маєток. Якої ви думки про Віллосмірський замок, що у графстві Варвік? Я пригледів це місце для вас, і мені здається, це саме те, що треба. Розкішний замок був збудований іще за королеви Єлизавети, але досі перебуває в чудовому стані. Уявіть собі надзвичайно мальовничі сади, класичну річку Авон, яка широкою стрічкою в'ється через парк; усе це, включно з умеблюванням, продається за безцінь: за п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів. Гадаю, вам варто придбати цей маєток: він якнайкраще пасуватиме до вашого літературного смаку.

Чи мені вчулося, чи насправді − коли він вимовляв останні слова, то в голосі його бринів глум? Я не міг дозволити цього, тому швидко відповів:

− Усе, що ви рекомендуєте, має заслуговувати на увагу, тож я, певна річ, поїду та подивлюся. З вашого опису це місце мені подобається, і край Шекспіра завжди вабив мене; але чому ви самі не хочете купити його? Він зам'явся.

− Не хочу. Я ніде надовго не залишаюся. Я з породи блукачів і не люблю довго бути прив'язаним до того самого місця. Однак вам я рекомендую Віллосмір із двох причин: по-перше, це дуже гарний маєток, до того ж у доброму стані; по-друге, ваше придбання справить неабияке враження на лорда Ельтона.

− Чому?

− Бо Віллосмір був його власністю, − спокійно відповів Лючіо, − доки не потрапив до жидівських рук. Лорд ручився ним за свої борги, і нещодавно жиди ввійшли до маєтку вже як власники. Вони продали з нього дуже багато всього − картини, порцеляну, bric-á-brac[11]11
  Мотлох (фр.).


[Закрыть] та безліч вартісних речей. − Очі князя блиснули презирством. Він повів далі: − Унаслідок невдалих спекуляцій лорда Ельтона та дивовижного лукавства жидів Віллосмір при значено до продажу, і всього лише п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів зроблять вас гідним заздрощів власником маєтку, який насправді коштує сто тисяч.

− Ми сьогодні ввечері обідаємо в Ельтонів? − спитав я в роз думах.

− Неодмінно! Ви, звичайно, не забули про запрошення й про леді Сибіллу, − відказав він, сміючись.

Я трохи помовчав і врешті промовив:

− Я хочу за будь-яку ціну купити Віллосмір. Я негайно телеграфую моїм повірникам. Ви дасте мені імена та адресу агентів?

− Залюбки, мій любий хлопче. − І Лючіо передав мені листа, в якому було зазначено все, що стосувалося маєтку. − Але чи не над то поспішне ваше рішення? Чи не краще спершу оглянути дім? Може, що-небудь вам не сподобається.

− Якби навіть це була хижа, сповнена щурів, то й тоді я б купив цей маєток! − рішуче сказав я. − Я негайно візьмуся до справи.

Я хочу, щоб цього ж вечора лорд Ельтон довідався, що я − майбутній власник Віллосміру!

− Добре!

Мій приятель узяв мене під лікоть, і ми разом вийшли з курильної кімнати.

− Мені подобається швидкість ваших дій, Джеффрі! Вона дивовижна! Я шаную рішучість. Навіть якщо людина вирішить іти до пекла, я шаную її за те, що вона дотримує слова й після смерті прямує саме туди.

Я засміявся, і ми розійшлися в найкращому гуморі: він пішов до клубу, а я − телеграфувати своїм приятелям, містерам Бентамові та Еллісові, докладні інструкції для негайної купівлі на моє ім'я маєтку, званого Віллосмірським замком, що у графстві Варвік, незважаючи ні на ціну, ні на ризик, ні на жодні утруднення.

Цього вечора я вдягався особливо ретельно, завдаючи Моррісові неабиякого клопоту, ніби примхлива панна. Однак той прислуговував мені з бездоганною терплячістю, й допіру коли я був уже цілком одягнений, наважився висловити те, що, вочевидь, уже давно стирчало в його голові.

− Даруйте мені, пане, − промовив він, − але мені здається, ви самі помітили щось неприємне в Амієлеві, княжому лакеї?

− Так, він чоловік похмурий, якщо ви це маєте на увазі, − за перечив я. − Але, гадаю, в цьому немає жодної шкоди.

− Не знаю, пане, − відповів Морріс серйозно, − але, запевняю вас, він робить багато дивних речей. Слугам у челядницькій говорить щось неоковирне, співає, танцює, ніби він не одна людина, а цілий театр!

− Справді? − вигукнув я, здивований. − Ніколи б такого від нього не сподівався!

− Я теж, пане, але це факт.

− У такому разі він дуже своєрідна людина, − сказав я, дивуючись, чому Морріс такої поганої думки про таланти Амієля.

− О, я не заперечую його своєрідності, − Морріс потер носа. − Нехай собі стрибає та бавиться, якщо це йому до вподоби, але мене дратує його лицемірство, пане! Ви його вважаєте скромним, похмурим чоловіком, який ні про що не думає, крім своїх обов'язків, але насправді він є цілковитою протилежністю! Повірте мені, пане! Мова, якою він говорить під час своїх неймовірних вистав у челядницькій, справді жахлива! А він присягається, що коли був на верхогонах, то навчився її від якогось джентльмена! Минулого вечора він передражнював усіх світських вельмож, потім почав бавитися в гіпнотизера, і тоді моя кров, слово честі, застигла в жилах.

− І що ж він робив? − спитав я, не приховуючи цікавості.

− Ось що, пане: посадовив на стілець одну з посудниць та почав показувати на неї пальцем, скрегочучи зубами, ніби диявол у пантомімі. І хоч дівчина вона серйозна і скромна, тут вона під скочила й почала крутитися, немов лунатик, потім стрибати, здій маючи спідниці так високо, що це було, далебі, непристойно! Дехто з нас намагався зупинити її, та де там − вона була неначе божевільна. Лише коли подзвонили з двадцять другого номеру, з кімнат князя, Амієль схопив її, посадовив знову на стілець та плеснув у долоні. Вона відразу прийшла до тями й буквально нічого не пам'ятала з того, що тільки-но робила. Рознісся знову дзвінок із двадцять другого номеру, Амієль закотив очі, наслідуючи пастора, і зі словами «Молімося!» − пішов.

Я засміявся.

− Вочевидь, він має почуття гумору, чого я б ніколи про нього не подумав, − сказав я. − Але хіба ви думаєте, що в його кривляннях є якісь лихі наміри?

− Ця посудниця хвора сьогодні, − відповів Морріс, − в неї трясця, і жоден з нас не сміє назвати їй причину недуги. Ні, пане, як хочете, вірте мені чи не вірте, але щось дивне в цьому Амієлеві таки є. Крім того, хотів би я знати, що князь робить із рештою слуг.

− Що він робить із рештою слуг? − перепитав я здивовано. − Що ви цим хочете сказати?

− Гаразд, пане, князь має власного кухаря − чи не так? − сказав Морріс, лічачи на пальцях, − і двох лакеїв, досить спокійних хлопців, що допомагають Амієлеві. Ще є кучер та грум − разом шестеро слуг. Однак ніхто з них, окрім Амієля, ніколи не з'являється в кухні готелю. Кухар присилає страви невідомо звідки, двоє лакеїв-помічників лише прислуговують коло столу; вдень вони не бувають у своїх кімнатах, хоча, можливо, й приходять туди спати; ніхто не знає, де стоять коні та карета, де мешкають кучер і грум… Відомо, що вони обидва, а також кухар харчуються поза домом. Це мені видається дуже дивним.

Мене почало охоплювати зовсім безпричинне роздратування.

− Знаєте, Моррісе, − промовив я, − немає нічого непотрібнішого чи навіть шкідливішого, аніж звичка втручатись у чужі справи. Князь має право жити, як йому подобається, і робити зі своїми слугами, що хоче; я впевнений, він по-королівському платить їм за свої забаганки. І мешкає його кухар тут чи там, нагорі, в піднебессі, чи внизу, в льоху, мене це не обходить. Князь багато подорожував, без сумніву, має певні звички, і, ймовірно, його смаки до їжі вельми вибагливі. Але я нічого не бажаю знати про його господарство. Якщо ви не любите Амієля, ви легко можете уникати його, але, благаю вас, не вбачайте таємниць там, де їх не існує.

Морріс глянув угору, потім додолу і з особливою ретельністю почав згортати один із моїх фраків. Я побачив, що спинив його порив довірливості.

− Слухаю, пане.

Більше він нічого не сказав.

Мене трохи побавила оповідь мого слуги про химери Амієля, і коли ввечері ми їхали до Ельтонів, я дещо переповів Лючіо. Він засміявся.

− Жвавість Амієля часто переступає межі, − сказав він, − і він не завжди вміє опанувати себе.

− Яке ж хибне уявлення я про нього мав: я вважав його серйозним, навіть дещо похмурим!

− Ви знаєте старе прислів'я: зовнішність оманлива. Це щира правда. Професійний гуморист майже завжди в особистому спілкуванні є неприємною, важкою людиною. Що стосується Амієля, то він, так само як і я, видається не таким, яким є насправді. Його єдиною хибою є схильність переступати межі дисципліни, але загалом він чудовий слуга та цілком мене задовольняє. А що Морріс − обурений чи переляканий?

− Гадаю, ні те, ні інше, − відповів я, сміючись. − Мені він нагадує зразок ображеної цноти.

− А, тоді ви можете мати певність, що коли посудниця танцю вала, він відстежував її рухи з дуже тонким зацікавленням, − сказав Лючіо. − Поважні люди завжди відзначаються особливою цікавістю до таких речей. Заспокойте його почуття та скажіть, що Амієль − втілення доброчесності! Він у мене на службі віддавна, і я нічого не можу сказати проти нього як людини. Він не претендує на те, щоб бути янголом. Особливості його мовлення та поведінки − лише результат повсякчасного притлумлення природної схильності до веселощів; загалом він чудова людина. Гіпнотизму він навчився, коли був зі мною в Індії; я часто попереджав його про небезпеку, на яку він наражає невтаємничених, якщо практикує на них цю силу. Але посудниця! Боже мій! Посудниць так багато! Якщо котрась із них страждає на трясцю − яке це має значення?