Текст книги "Спокута сатани"

Автор книги: Марія Кореллі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Моє серце тріумфувало. Прощаючись із князем, я палко потиснув йому руку і додав, що вдячний паркам, які послали мені такого доброго друга.

− Вдячні кому, ви сказали? − спитав він із загадковим виглядом.

− Паркам!

− Серйозно? А я думаю, що вони геть непривабливі сестри! Чи це не вони відвідували вас попередньої ночі?

− Не дай Боже! − вигукнув я.

− О, Бог ніколи не заважає виконанню Своїх законів. Якби Він чинив інакше, Він би знищив Себе.

− Якщо Він тільки існує, − докинув я недбало.

− Слушно! Якщо…

І на цьому ми розійшлися − кожен попрямував до своїх апартаментів у Ґранд-готелі.

XV

Після того вечора я став бажаним гостем у домі лорда Ельтона й невдовзі сердечно заприятелював з усіма членами родини, навіть із суворою та побожною міс Шарлоттою Фітцрой. Мені легко було зауважити, що наміри мої вгадувались, хоча з боку леді Сибілли заохочення були настільки слабкі, що я подекуди сумнівався, чи здійсняться врешті-решт мої надії. Натомість граф не приховував захвату від думки про те, що я стану його зятем. Таке багатство, як моє, було рідкістю в Британії, і навіть якби я був не літератором, а відставним жокеєм, який шахрує на верхогонах, то й тоді, з п'ятьма мільйонами в кишені, я був би бажаним кандидатом на руку леді Сибілли.

Тепер Ріманський нечасто супроводжував мене до Ельтонів, посилаючись на невідкладні справи та запрошення на громадські заходи. Я не ображався на нього. Хай там як я його шанував і захоплювався ним, однак не міг не помічати, що його бездоганна врода та вишуканість манер становили небезпечний контраст із моєю досить привабливою, але все-таки звичайною зовнішністю, і мені здавалося неможливим, щоб жінка, перебуваючи часто в його товаристві, могла віддати перевагу мені. Однак я не боявся, що він стане моїм суперником зумисне: надто глибоко закорінена була в ньому відраза до жінок. Ця відраза була настільки щирою, що я навіть дивувався, чому світські левиці, прагнучи привернути до себе його увагу, залишаються сліпими й глухими, не відчувають холодного цинізму, що проглядає крізь його позірну чемність, не чують колючих насмішок у його компліментах, не вбачають ненависті, що проблискує в його очах крізь удаваний захват. Утім, мене це не обходило − вказувати тим, хто не міг або не хотів бачити тієї чи іншої сторони мінливої натури мого приятеля. Особисто я вже не звертав великої уваги на його примхи: я вже звик до його витівок, до його гри з людськими почуттями і, заглиблений у перипетії власного життя, не надто турбувався вивченням особистості людини, яка впродовж двох місяців зробилася моїм fidus Achates[15]15
  Вірний Ахат (лат.) − один із товаришів Енея.


[Закрыть]. На той час я був заклопотаний тим, як зміцнити вже здобуту прихильність графа до моєї особи: я сплатив деякі з його невідкладних боргів, безвідсотково позичив йому велику суму та поповнив його льох такими рідкісними старовинними винами, яких сам він уже багато років не мав змоги придбати. Таким чином я встановив між нами цілковиту довіру, і прихильність старого лорда доходила аж до того, що він брав мене під руку, коли ми разом виходили на Пікаділлі, та публічно називав мене «мій любий хлопчику». Ніколи я не забуду здивування дрібного редактора шестипенсового журналу − цей жалюгідний редактор одного ранку зустрів у парку мене в супроводі графа! Лорда Ельтона він, вочевидь, знав в обличчя, а про те, що мене він також упізнав, свідчив його здивований погляд. Колись він зверхньо відмовлявся прочитати мій рукопис, стверджуючи, що я не маю імені, − а тепер? Я певен, він би віддав свою місячну платню, аби я тільки впізнав його! Але я до того не спустився, а пройшов повз, сміючись із вельми старого дотепу, що його переповідав мені мій майбутній тесть. Випадок був незначний, навіть не вартий уваги, однак він покращив мені настрій: однією з найбільших утіх, що їх давало мені моє багатство, була можливість відплати − зі мстивими відсотками − за всі образи та зневаги, якими у дні моєї нужди світ зустрічав кожну мою спробу заробити собі на прожиття.

Хоча я часто бував у Ельтонів, однак жодного разу відтоді не побачив паралізованої графині. Після її останнього жахливого страждання вона вже не рухалась − вона тільки жила, більше нічого. Лорд Ельтон говорив мені, що тепер настав найгірший період її хвороби; її спотворене обличчя навіть недобре впливало на тих, хто її доглядав.

− Річ у тім, − сказав граф, мимоволі здригаючись, − що вона має жахливий вигляд, просто-таки жахливий! Вона була такою гарною жінкою, а тепер вона буквально потворна. Нелюдське обличчя, особливо очі − дикі, перелякані, ніби вона бачила самого диявола. Моторошний вираз, запевняю вас! І ніколи не змінюється. Лікарі безсилі щось вдіяти. І, звичайно, це дуже тяжко для Сибілли та для нас усіх.

Я співчутливо погоджувався. Розуміючи, що перебування в будинку з живим мерцем неминуче мусить пригнічувати молоду особу, я не втрачав нагод бодай якось розважити леді Сибіллу. Я справляв їй невеличкі задоволення, які тільки були в моїй силі: дорогі квіти, ложі в оперу, зокрема на прем'єри, та інші знаки уваги, які чоловік може виявляти до жінки без того, щоб здаватися набридливим та докучливим. Усе сприяло досягненню моєї мети. Не маючи ні труднощів, ні клопотів, я егоїстично занурився у вир особистого життя, підбадьорюваний та заохочуваний цілим натовпом підлесників та зацікавлених знайомих.

Віллосмірський замок був моїм; цю купівлю обговорювали всі газети країни − деякі запобігливо, деякі осудливо. Мої повірники палко привітали мене з купівлею чудового маєтку, який вони, згідно зі своїм обов'язком, особисто оглянули і дали схвальний відгук. Тепер у будинку чаклували декоратори та меблярі, рекомендовані князем Ріманським, тож планувалося, що все в ньому стане до ладу до початку літа, на час мого прибуття, з нагоди якого я мав намір справити грандіозне свято.

Тим часом настала велика подія мого життя: видання моєї книжки, її, розрекламовану, нарешті було вкинено в незнану, мінливу течію громадської думки; спеціальні примірники було розіслано до редакцій усіх лондонських часописів та літературних оглядів.

Наступного дня після цього Лючіо, як я його фамільярно називав, увійшов до моєї кімнати; вираз його обличчя був недобрий і таємничий.

− Джеффрі, − сказав він, − я позичаю вам п'ятсот фунтів стерлінгів.

− Навіщо? − здивувався я.

Він простягнув мені чек. Глянувши на папірець, я побачив, що на ньому була зазначена саме ця сума і під нею стояв княжий підпис, однак імені особи, якій призначались ці гроші, вписано не було.

− Що це означає?

− Це означає, що сьогодні я йду до містера Меквіна. Зустріч призначено на дванадцяту годину. Ви, Джеффрі Темпест, автор книжки, яку містер Меквін критикуватиме й рекламуватиме, не можете поставити власного підпису на такому чеку: це було б незручно. Але я − інша річ. Я назвуся вашим літературним агентом, який бере десять відсотків прибутку та хоче добре заробити. Меквін, щирий шотландець, має гострий нюх на зиск. Ясна річ, це залишиться в таємниці. − Лючіо засміявся. − За нашої комерційної доби література, як і все інше, зробилася предметом торгівлі, і критики працюють виключно за плату. Чим вони гірші за інших?

− І ви хочете сказати, що Меквін візьме ці гроші? − нерішуче спитав я.

− Нічого подібного! Ці гроші не для Меквіна, а для добро чинного літературного комітету.

− Тоді розумію. Бо я був подумав, що ви хочете запропонувати йому хабара…

− Хабара! Боже мій! Підкупити критика! Неможливо, любий мій! Це нечувано, нечувано! − Він потрусив головою і врочисто закотив очі. − Ні, ні! Люди преси ніколи не беруть грошей: навіть за рекламу нової золотовидобувної компанії, навіть за ранкове оголошення про великосвітський концерт! Уся англійська преса чиста і сповнена гідності, повірте мені! Цей маленький чек призначений для доброчинного комітету, де містер Меквін обіймає посаду куратора, і гроші підуть на допомогу кільком «убогим і гордим», відомим лише йому! − Обличчя його на мить набрало якогось незрозумілого для мене виразу. − Що ж до мене, то я намагатимусь поводитись, як солідний літературний агент і, звичайно, наполягатиму на своїх десятьох відсотках! − Він засміявся. − Але я не маю часу на довгі теревені − я обіцяв Меквінові, що буду в нього опівдні, а вже пів на дванадцяту. Найімовірніше, снідатиму я в нього, тож не чекайте на мене. Що ж стосується п'ятисот фунтів, то ви не повинні бути моїм боржником, тому сьогодні ввечері маєте віддати мені чек на ту саму суму.

− Чудово, − погодився я, − але чи може статися так, що великий оракул газетярської зграї зі зневагою відкине вашу про позицію?

− Якщо він так вчинить, то це означатиме, що утопія існує, − відповів Лючіо, старанно натягаючи рукавички. − Де примірник вашого твору? А, ось один, іще пахне свіжою друкарською фар бою. − Він поклав книжку в кишеню пальта. − І дозвольте мені перед тим, як я піду, дорікнути вам, що ви дивовижно невдячна людина, Джеффрі! Ось я, цілком відданий вашим інтересам, ладен, незважаючи на мій княжий титул, розіграти перед Меквіном вашого «агента», а ви навіть не кинули в мій бік недбалого «дякую»!

Він стояв переді мною − саме втілення доброти й доброго настрою. Я засміявся.

− Меквін ніколи не повірить, що ви агент, − сказав я, − ви маєте зовсім інший вигляд. Даруйте мені, якщо я був неввічливим, але справа в тому, що мене обурює…

− Що вас обурює? − спитав він, досі посміхаючись.

− Обман в усьому, − відповів я нетерпляче. − Дурна комедія! Чому твір не може бути визнаний лише за критерієм його літературної цінності? Чому не можна обійтися без впливових інтриганів із газетярської зграї?

− Що вдієш! − Князь граційно змахнув порошинку з сюртука. − А чому людина не може бути визнана в суспільстві лише за критерієм її власних заслуг, без грошей, які створюють їй рекомендацію, без допомоги впливових друзів?..

Я мовчав.

− Світ такий, який він є, − вів далі він, пильно дивлячись на мене. − Ним рухають ниці сили, він обирає собі низькі та згубні цілі; він далекий від того, щоб бути раєм. Це не ідилічна родина щасливих братів і сестер, а колонії сварливих мавп, які називають себе людьми. У давні часи філософи намагалися вчити, що цей тип мавп слід повсюдно винищити, аби могла розвиватися шляхетніша раса. Але вчили вони даремно: не знайшлося досить людей, щоб перемогти звірячий натовп. Сам Господь зійшов з небес, прагнучи виправити зло і відновити в людстві Свій спотворений образ, − але навіть Він зазнав поразки.

− У світі дуже мало божественного, − зауважив я з гірко тою. − Набагато більше диявольського!

Загадкова, мрійна усмішка змінила його обличчя, й він став схожий на Аполлона, заглибленого в думки про нову славну пісню.

− Без сумніву! − сказав він після нетривалих роздумів. − З-поміж усіх надприродних істот людство віддає перевагу дияволові; не дивно, що він владарює там, де його запрошують до владарювання. А втім, Джеффрі, цей диявол, якщо він існує (навряд чи, я думаю), − не такий вже й поганий, як говорять його огудники. Мені здається, що він нічим не гірший від фінансиста дев'ятнадцятого сторіччя!

Це порівняння розсмішило мене.

− Після цього, − сказав я, − вам лишається тільки піти до Меквіна. Сподіваюсь, ви скажете йому, що я є втіленням геніальності!

− Будьте певні, − відповів Лючіо, − я вивчив напам'ять свої репліки. «Зірка першої величини» і таке інше. Я прочитав «Атеней», щоб якнайближче ознайомитися з жаргоном літературного оцінювача, і впевнений, що впораюся з цією роллю якнайкраще.

Він пішов, а я, неуважно переглянувши газети, попрямував до Артур-клубу снідати − я тепер був його членом. Дорогою я зупинився перед вікном книгарні, щоб подивитись, чи не виставили ще мого «безсмертного твору». Його не було, натомість на одній із нових книжок у центрі вітрини я побачив заголовок: «Незгода» Мевіс Клер.

Сам не знаю, який раптовий поштовх спонукав мене ввійти й купити цю книжку.

− Чи добре продається цей твір? − спитав я, вже тримаючи книжку в руках.

− Продається? − перепитав прикажчик, широко розкривши очі. − Так, звісно, дуже добре. Усі читають Мевіс Клер!

− Справді? − і я недбало перегорнув кілька сторінок. − Але я не зустрічав у газетах жодного натяку на неї.

Прикажчик усміхнувся й знизав плечима.

− Пане, міс Клер надто популярна, щоб потребувати реклами. Крім того, більшість критиків настроєні проти неї, і публіка це знає. Днями до моєї книгарні ввійшов службовець якоїсь газетної редакції; він сказав, що йому доручено скласти перелік авторів, чиї книжки продаються найкраще. Я сказав, що міс Клер посідає перше місце, і він розлютився: «Усюди я дістаю ту саму відповідь, але, якою б правдивою ця відповідь не була, мені вона не потрібна! Я не смію внести цього імені до переліку: мій редактор негайно викреслить його − він ненавидить міс Клер!» − «Ваш редактор − негідник!» − сказав йому я. А він якось дивно подивився й відповів: «Немає сильнішого засобу для придушення правди, ніж журналістика!»

Я посміхнувся й пішов зі своєю покупкою, переконаний, що змарнував кілька шилінгів. Якщо ця міс Клер така популярна, то її роман, звичайно, мусив належати до творів низького ґатунку. У моєму ставленні до публіки − зрештою, на це хибує більшість літераторів − була забавна суперечність: я вважав читачів віслюками і водночас нічого так не прагнув, як схвалення тих самих «віслюків»! Мені важко було усвідомити, як це публіка самостійно, без указівки критиків, може поцінувати гарний літературний твір. Безумовно, я помилявся: численними масами публіки всіх націй рухає інстинктивне почуття справедливості, яке спонукає їх відкидати хибне та негідне й обирати істину. Приготувавшись, як більшість людей мого типу, поставитись до книжки глузливо та зневажливо, головним чином тому, що її написала рука жінки, я всівся у віддаленому куточку клубної читальні й почав розрізати сторінки.

Я прочитав лише кілька фраз − і серце моє стислося з переляку й заздрощів. Яка сила обдарувала цю авторку, цю жінку, настільки щедро? Яким правом вона насмілилась писати краще за мене? її магічне перо змусило мене, хай із соромом та гнівом, але визнати, наскільки я нижчий за неї!

Чистота думки, майстерність стилю, краса висловлювання − всім цим була вона обдарована; мене охопила така шалена злоба, що я облишив читання й кинув книжку геть. О генію − могутній, незнищенний, непідкупний! Ах, я ще не настільки був засліплений власною пихою, щоб не відчути, яким священним вогнем палала кожна сторінка; але визнати його наявність у творі жінки − це вже було понад мої сили. Жіноча перевага неймовірно ображала мене та дратувала. Я завжди вважав, що жінка повинна пам'ятати про своє місце − місце рабині чоловіка: бути дружиною, матір'ю, годувальницею, шити сорочки, латати шкарпетки − ось її доля. Яким правом рабиня може вторгатися в високе царство мистецтва та зривати лаври з голови свого пана?!

«О, якби мені тільки вдалося написати критичний відгук на цю книжку! − думав я, шаленіючи з гніву. − Я би спотворив її текст, перебрехавши цитати! Я б знищив її, розірвав би на шматки!» Ця Мевіс Клер, котру я вже обізвав подумки «безстатевою» лише за те, що вона мала талант, якого я не мав, говорила саме те, що хотіла сказати, з непідробною легкістю, невимушеністю, з усвідомленням власної сили. Не знаючи цієї жінки, я ненавидів її − ненавидів за те, що вона вміла здобути славу без допомоги грошей, і вінець цієї слави сяяв над нею так високо, що жодні критики не могли його сягнути.

Піднявши з підлоги книжку, я знов розгорнув її з наміром прискіпатися до стилю; два-три поетичні порівняння збудили в мені гіркий заздрісний сміх. Ідучи з клубу, я забрав книжку; в душі моїй змагалися два бажання: бажання прочитати твір безсторонньо, віддаючи належне авторові, та бажання розірвати книжку й викинути в куряву бруківки.

Саме в такому дивному настрої й застав мене Ріманський, який близько четвертої повернувся від Девіда Меквіна з усміхом тріумфатора.

− Привітайте мене, Джеффрі! − вигукнув він, заходячи до кімнати. − Привітайте мене й себе! Я звільнився від чека на п'ятсот фунтів, що його вам уранці показував!

− Отже, Меквін узяв його, − пробурчав я похмуро. − Що ж, нехай ті гроші підуть на користь доброчинному комітету та його кураторові.

Ріманський кинув на мене швидкий допитливий погляд.

− Що сталося з вами після того, як я пішов? − спитав він, скидаючи пальто й сідаючи біля мене. − Ви не при собі! А між тим ви, навпаки, маєте почуватися щасливим: ваше найвище бажання здійснюється! Ви хотіли, аби про вашу книжку говорили в Лондоні? За два-три тижні впливові газети виславлятимуть вас як нового генія, який хіба що трохи поступається самому Шекспірові! Три відомі журнали погодились написати так! І все це − завдяки люб'язності містера Меквіна й такому дріб'язку, як п'ятсот фунтів! І ви невдоволені?!. Знаєте що, друже, вам справді важко догодити! Я попереджав вас, що завелике щастя псує людину.

Різким рухом я жбурнув перед ним книжку Мевіс Клер.

− Погляньте на це! Чи вона теж платить містерові Меквіну по п'ятсот фунтів на доброчинність?!

Він узяв книжку та глянув на заголовок.

− Звичайно, ні. Але її гудять, а не вихваляють!

− То що ж? У книгарні, де я придбав цей роман, мені сказали, що її всі читають.

− Це правда! − Ріманський перевів на мене погляд − чи то співчутливий, чи то іронічний. − Чи знаєте ви прислів'я «Можна привести коня до води, але не можна змусити його пити»? Цей вислів відповідає вашій ситуації, Джеффрі. Завдяки нашому шановному приятелеві Меквіну, ви можете потягти коня, тобто публіку, до зготованого для неї пійла, але неможливо змусити її проковтнути його. Кінь часто відвертає морду і біжить шукати чогось іншого. Коли публіка обирає собі улюбленого автора, це, звичайно, прикро для решти, але зарадити цьому неможливо!

− І чому ж публіка обрала саме міс Клер? − спитав я похмуро.

− Справді чому? − всміхнувся він. − Меквін сказав би вам, що публіка робить це з самої лише глупоти; публіка відповість вам, що вона обрала міс Клер за її талант.

− Талант! − повторив я скептично. − Публіка нездатна бачити його!

− Ви так гадаєте? − він досі посміхався. − Серйозно? У такому разі вельми дивно, яким чином усе, що є справді видатним у мистецтві, зокрема в літературі, здобуває таку велику славу й по шану не лише у нас, але й у будь-якій цивілізованій країні, де народ мислить і навчається? А що стосується критики, то згадайте: видатних людей вона не шанувала за життя. Навіть останнього англійського лавроносця Теннісона − і того критикували брудними висловами; тільки пересічність завжди вихваляють. Однак, беручи до уваги варварські вимоги культури та неймовірну глупоту публіки, Джеффрі, що мене дивує, так це те, що самі ви до цієї публіки звертаєтесь!

Він підвівся і, вибравши білу квітку з вази на столі, всилив її в петлицю.

− Я боюся, − вів він далі, − боюся, щоб міс Клер не зробила ся вашою bete noir[16]16
  Чорною заздрістю (фр.).


[Закрыть], мій друже! Доволі прикро мати в літературі суперника, але суперницю − це вже зовсім кепсько! Що ж, утішайтеся певністю, що її ніколи не рекламуватимуть, тоді як ви, завдяки заступництву чутливого й високоморального Меквіна, будете найголовнішим «відкриттям преси» − щонайменше місяць, а може, й два; словом, так довго, скільки «нова зірка першої величини» може триматися на літературному небосхилі. Усе це зірки, що падають! Як у старій забутій пісні Беранже: «Les étoiles, qui silent, qui silent, qui silent − et disparraisent!»[17]17
  «Зірки, що падають, падають, падають − і зникають!» (фр.).


[Закрыть]

− За винятком міс Клер, ясна річ! − сказав я.

− Слушно! За винятком міс Клер!

Він гучно розсміявся, і цей глузливий сміх різонув мені слух.

− Вона − маленька зірочка на просторому небі, яка тихо й легко обертається за визначеною орбітою; але її ніколи не оточуватиме сяйво метеорів, яке запалає навколо вас, любий друже, варто лише містерові Меквіну подати сигнал! Тьху, Джеффрі, годі дутися! Заздрити жінці! Хіба жінка не є істотою нижчою? І хіба може тінь жіночої слави вкинути у смуток гордий дух мільйонера? Подолай те ваш сплін[18]18
  Сплін (від грец. селезінка) − пригнічений стан, нудьга. Раніше такий стан пояснювався хворобою селезінки (звідки й назва).


[Закрыть] та приходьте до мене обідати.

Він знову розсміявся та вийшов із кімнати, і знову я відчув, що його сміх дратує мене.

Щойно він пішов, я дав волю ницьому, негідному бажанню, яке вже кілька хвилин горіло в мені: присівши до письмового столу, сквапливо написав записку для редактора впливового часопису, у якому я працював колись. Якщо моє нинішнє становище було відоме йому, то я мав певність, що він зрадіє з нагоди зробити мені яку-небудь ласку. Мій лист із позначкою «особисто і таємно» містив прохання про дозвіл написати для наступного випуску анонімну лайливу рецензію на новий роман Мевіс Клер «Незгода».