Текст книги "Спокута сатани"

Автор книги: Марія Кореллі

XIII

Залишившись зі мною та Лючіо, лорд Ельтон відкинув усяку стриманість і зробився не просто фамільярним, а навіть улесливим у догоджанні нам обом. Жалюгідне, принизливе прагнення сподобатись нам, здобути нашу прихильність проглядало з кожного його слова. Переконаний: якби я холодно й брутально запропонував йому продати красуню дочку за сто тисяч фунтів стерлінгів, за умови, що цю суму буде сплачено в день весілля, він би охоче пристав на таку пропозицію. Я відчував і знав, що мої залицяння до леді Сибілли неминуче сприймуть як щось на зразок ринкового торгу, − якщо тільки мені не вдасться завоювати кохання дівчини. Я мав намір боротися за її любов, але цілком усвідомлював, як це важко, майже неможливо для неї − забути про моє колосальне багатство і кохати мене лише заради мене самого. Ось одне з благ убозтва, про яке злидарі забувають і яке цінують: злидар, якому пощастило здобути кохання жінки, знає, що кохання це щире й позбавлене особистої корисливості. А багатій ніколи не може бути впевнений у щирому коханні. Батьки та подруги дівчат на виданні завжди підкреслюють переваги багатого заміжжя. І треба бути справді цілісною натурою, щоб на чоловіка, який володіє п'ятьма мільйонами, дивитися без почуття корисливого вдоволення.

Дуже заможна людина не може бути впевнена навіть у щирій дружбі; доля майже завжди позбавляє її найвищої, найсильнішої, найшляхетнішої любові. Справджуються слова «важко багатому увійти до Царства Небесного». О, царство жіночої любові, випробуваної і в клопотах, і в злигоднях, вірність і відданість у дні печалі й туги, героїчна жертовність і мужність у години сумнівів та відчаю!

Але таку світлу радість Бог приділив лише вбогому. Мільйонер може обирати з-поміж красунь цілого світу й одружитися з ким йому заманеться; він може одягти свою обраницю в розкішні шати, осипати її коштовностями і, будучи засліпленим блиском її пишно оздобленої вроди, дивитись на неї, ніби на статую чи картину; однак він ніколи не збагне найглибших таємниць її душі й не розпізнає моральних засад її натури. Від самого початку нашого знайомства з леді Сибіллою я розмірковував про це, хоча й не так ненастанно, як пізніше. Я надто пишався своїм багатством, щоб думати про можливість програшу.

Я насолоджувався, з дещо презирливою зловтіхою спостерігаючи рабську покору і захват графа перед сліпучими джерелами золота, на які скидалися я та мій неперевершений приятель. Я відчував дивну втіху, поводячись зі старим лордом зверхньо і поблажливо; але ще дивнішим було те, що таке поводження, вочевидь, було йому до вподоби. Подумки я тріумфував і сміявся; я уявляв собі, наскільки інакшим було б моє становище, якби я був просто вбогим літератором. Хай би я був одним із найвидатніших письменників епохи, але разом із тим прибутки мав низькі або навіть середні, − той самий збанкрутілий граф, який за тисячу гіней на рік напівкрадькома утримує на пансіоні американську спадкоємицю, вважав би за велику ласку зі свого боку запросити мене до свого дому, дивився б на мене з висоти власної титулованої нікчемності і, можливо, відгукнувся би про мене, як про «хлопця, який пише… е-е… так… е-е… гадаю, досить розумний…», − і більше б не згадав ані словом. Будучи досі літератором, хоча й мільйонером, я відчував особливу втіху в безжальному принижуванні його графської гідності й відшукав для цього найкращий спосіб − говорити про Віллосмір. Я бачив, як він похмурнішав на саму згадку про свою втрачену власність; він не вмів приховати душевного неспокою стосовно моїх подальших намірів. Лючіо, чий досвід і завбачливість напоумили мене на купівлю цього маєтку, вправно допомагав мені виявляти характер старого лорда, і на той час, як ми скінчили з кавою та сигарами, «гордий» граф Ельтон, який виводив свій рід від перших хрестоносців, ладен був зігнути спину й плазувати в багнюці заради грошей − точнісінько готельний швейцар в очікуванні соверена «на пиво»! Я ніколи не мав високої думки про аристократів, і поведінка лорда Ельтона, зрозуміло, аж ніяк не сприяла її покращенню; але пам'ятаючи, що цей марнотратний шляхтич − батько Сибілли, я все-таки виявляв до нього більшу шану, ніж він заслуговував.

Повернувшись після обіду до вітальні, я відчув холод: мені здалося, що ним віяло від ложа леді Ельтон, яке стояло біля каміна, обрисами нагадуючи саркофаг. Це було вузьке ліжко на колесах, майстерно задраповане чорною тканиною, аби трохи приховати його труноподібну форму. Випростана фігура паралізованої графині лежала нерухомо, тож нагадувала мертву, але обличчя її, яке ми побачили, коли вона обернулась до нас, і досі зберігало сліди надзвичайної вроди; великі очі її були ясні, майже блищали, її дочка тихо відрекомендувала нас обох, і графиня зробила легкий порух головою, який мав означати поклін; вона дивилась на нас із цікавістю.

− Яка приємна несподіванка, люба! − весело промовив граф Ельтон. − Майже три місяці ми не мали задоволення перебувати у вашому товаристві. Як ви почуваєтесь?

− Краще, − відказала вона повільно, але виразно; погляд її з напруженою увагою був звернений на князя Ріманського.

− Мама сказала, що в кімнаті зимно, − сказала леді Сибілла, − тому ми розмістили її ближче до вогню… Справді зимно… − Вона здригнулася. − Певно, надворі сильний мороз.

− А де Даяна? − спитав граф, шукаючи очима веселу молоду панночку.

− Міс Чесней пішла до себе написати листа, − відповіла його дочка дещо прохолодно. − Вона незабаром повернеться.

Тієї миті леді Ельтон із видимим зусиллям піднесла руку і вказала на Лючіо, який власне відвернувся, щоб відповісти на запитання міс Шарлотті.

− Хто це? − прошепотіла графиня.

− Мамо, люба, я ж вам сказала, − нагадала леді Сибілла, − це князь Лючіо Ріманський, татів великий приятель.

Бліда рука графині залишалася піднесеною, ніби застигла в повітрі.

− Що він таке? − знову повільно спитала вона, і раптом рука її впала, неначе мертва.

− Ви не повинні хвилюватись, Гелено, − сказав її чоловік, на хиляючись над ліжком із турботливістю, чи то щирою, чи то удаваною. − Пам'ятаєте, я вам розповідав про князя? А також про цього другого джентльмена, містера Джеффрі Темпеста?

Вона хитнула головою й неохоче перевела пильний погляд на мене.

− Ви дуже молоді як на мільйонера, − були її наступні слова, вимовлені з неабияким зусиллям. − Чи ви одружені?

Я посміхнувся й відповів заперечно. її погляд ковзнув від мене в бік дочки й назад на мене, з особливо напруженим виразом. Потім могутній особистий магнетизм Лючіо знову привабив її, і вона жестом указала на нього.

− Попрохайте вашого друга… хай підійде сюди… поговорить зі мною.

Ріманський інстинктивно обернувся; з притаманною йому галантною рацією він підійшов до паралізованої дами, узяв її руку й поцілував.

− Ваше обличчя знайоме мені, − сказала вона; говорити їй тепер, вочевидь, було легше. − Чи ми раніше не зустрічались?

− Люба пані, це цілком можливо, − відповів він із чарівливою лагідністю в голосі й манерах. − Багато років тому, у дні юності та щастя, мені довелось одного разу побачити, немов перебіжне видіння краси, Гелену Фітцрой, перед тим як вона стала графинею Ельтон.

− Ви, певна річ, були тоді ще хлопчиком, дитиною, − прошепотіла вона, слабо всміхаючись.

− Не зовсім! Ви ще молоді, міледі, а я старий! Ви дивитеся з недовірою? На жаль, це справді так, і я дивуюся, чому мій вигляд не збігається з моїм віком! Багато хто з моїх знайомих докладають колосальних зусиль, аби здаватися молодшими, ніж вони є насправді. Я жодного разу не зустрічав п'ятдесятирічного джентльмена, який би не пишався, коли йому дають тридцять дев'ять. Я вільний від такого прагнення. Але поважна старість відмовляється позначитись на моїх рисах, і мені прикро через це, запевняю вас.

− Гаразд, але скільки ж вам років насправді? − спитала, усміхаючись до нього, леді Сибілла.

− О, я не смію сказати, − відповів Лючіо, повертаючи усмішку, − але мушу пояснити, що мій відлік має певну своєрідність: я роблю висновок щодо віку більшою мірою з думок і почуттів, ніж із прожитих років. Тому не дивуйтеся, якщо я скажу, що старий як світ!

− Але є вчені, які твердять, що світ молодий, − зауважив я, − що допіру тепер він починає відчувати власну силу та енергію!

− Такі оптимісти з претензією на вченість дуже помиляються, − заперечив він. − Людство майже завершило всі напередзадані фази, і кінець є близьким!

− Кінець? − перепитала леді Сибілла. − Ви вірите, що світ коли-небудь прийде до свого кінця?

− Без сумніву! Точніше, він не загине, але зазнає змін, і після цих змін він уже не годитиметься для тих, хто населяє його нині. Це перетворення буде назване Судним днем. Уявляю, яке це буде видовище!

Графиня дивилась на нього зі здивуванням. Леді Сибіллу, вочевидь, розмова розважала.

− Не хотів би я бути свідком цього видовища, − похмуро промовив граф Ельтон.

− Але чому? − Ріманський весело дивився на всіх. − Останнє мерехтіння цієї планети − останнє перед тим, як ми зійдемо нагору або вниз до наших майбутніх осель, − мусить бути вартим пам'ятання! Міледі, − він звернувся до леді Ельтон, − ви любите музику?

Паралізована графиня вдячно посміхнулась і ствердно хитнула головою.

Міс Чесней, яка власне заходила до кімнати, теж почула запитання.

− Ви граєте? − жваво вигукнула вона, торкаючись віялом його руки.

Він вклонився.

− Так, граю і співаю. Музика завжди була одним із моїх при страсних захоплень. Колись давно, тоді я був дуже молодий, мені здавалося, що я можу чути янгола Азраеля, який співає станси серед осяйного світла Божої слави. О білокрилий і прекрасний, чий голос лунав навіть за межами раю!

Поки він говорив, ми всі раптом змовкли. Щось у його голосі будило в моєму серці дивне почуття скорботи і ніжності. Очі графині Ельтон, імлисті від тривалого страждання, наче заволіклися слізьми.

− Інколи, − вів далі князь, − мені хочеться вірити в Рай. Яке полегшення, навіть для такого тяжкого грішника, як я, думати, що десь там може існувати інший світ, кращий за цей!

− Безперечно, княже, − суворо промовила міс Фітцрой. − То ви вірите в Небо?

Він глянув на неї та злегка всміхнувся.

− Пробачте мені! Я не вірю в духовне Небо! Знаю, моя відвертість розгніває вас, але особисто я б відмовився від країни з золотими вулицями й заперечив би проти дзеркального моря! Таке Небо мені не потрібне! Але не хмуртеся, люба міс Фітцрой! Я все-таки вірю в Небо, в інше Небо − о, я часто бачу його у снах!..

Він спинився, і знову всі ми мовчки дивились на нього. В очах леді Сибілли читалася така глибока зацікавленість, що це починало мене дратувати. Однак я зрадів, коли Лючіо, знов обернувшись до графині, спокійно спитав:

− Чи можу я тепер заграти вам що-небудь, міледі?

Вона пробурмотіла щось на знак згоди й провела його непевним блукаючим поглядом; він підійшов до великого рояля й сів за нього.

Я раніше ніколи не чув, щоб він грав або співав. Я здогадувався, що він має багато талантів, але досі мав нагоду поцінувати лише його неперевершене вміння їздити верхи. Після перших акордів я в подиві підвівся зі стільця: чи міг рояль творити такі звуки? Невже у звичайному інструменті ховалась чарівна сила, якої не могли вивільнити інші виконавці? Заворожений, я озирнув усіх присутніх. Я бачив, що міс Шарлотта випустила з рук плетіння; Даяна Чесней, ліниво спершись на канапу, наполовину спустила повіки в мрійному екстазі; лорд Ельтон стояв біля каміна, затуливши очі долонею; леді Сибілла, чиє прекрасне обличчя було блідим від хвилювання, сиділа коло матері, а збляклі риси немічної графині відбивали і пекельну муку, і несказанну насолоду. Звуки то посилювались, то завмирали в пристрасному ферматто; мелодії перехрещувались одна з іншою, немов промені світла, що виблискують у зелені, у них вчувалися голоси птахів, дзюрчання струмка, шум водоспаду, пісні любові й радості; потім рознісся стогін гніву і скорботи, сльози відчаю вчувалися крізь ревіння лютої бурі; зойк вічного прощання змішався з риданнями судомної агонії, − і мені почало ввижатися, ніби перед моїми очима повільно здіймається чорна мла; я бачив величезні скелі, охоплені полум'ям, вони височіли над вогненним морем; дивні обличчя, прекрасні й потворні, дивились на мене з непроглядного мороку; і ось раптом я почув наспів, сповнений зваби і ніжності, наспів, який, неначе шпага, простромив моє серце. Мені ставало важко дихати; я відчув, що слабну; мені хотілося поворушитись, закричати, благаючи, щоб ця музика, ця підступна музика мерщій змовкла, доки я не знепритомнів, наскрізь просякнутий її сласною отрутою; нарешті вдарив сильний акорд, райська гармонія востаннє розлилася в повітрі, розсипавшись бризками хвилі, − і неповторні звуки завмерли.

Ніхто не зронив ані слова − наші серця ще надто сильно калатали, схвильовані цією дивовижною ліричною бурею. Нарешті Даяна Чесней перша перервала мовчання:

− Це вище за все, що я будь-коли чула! − прошепотіла вона, і голос її тремтів.

Я нічого не міг сказати − настільки ті думки поглинули мене. Ця музика вливала щось по краплині в мою кров − а можливо, це була лише гра моєї уяви; скрадлива солодкість цих пасажів збуджувала в мені дивне хвилювання, якого варто було соромитись. Я поглянув на леді Сибіллу: вона дуже зблідла, очі її були прикриті, а руки тремтіли. Тоді я несподівано сам для себе підвівся, наче хтось мене штовхнув, та підійшов до Ріманського, який досі сидів за роялем; його руки безшумно блукали клавішами.

− Ви великий артист! − сказав я. − Ви геніальний музикант! Але чи знаєте ви, що навіює ваша музика?

Він зустрів мій пильний погляд, знизав плечима й похитав головою.

− Потяг до злочину! − прошепотів я. − Ви пробудили в мені лихі думки, яких я соромлюся. Я й не знав, що мистецтво може збуджувати подібні відчуття.

Він усміхнувся, і очі його блиснули сталевим сяйвом, ніби зірки зимової ночі.

− Мистецтво бере барви з душі, друже мій, − промовив він. − Якщо моя музика навіює вам лихі думки, боюся, що зло криється у вашій натурі.

− Або у вашій! − швидко відказав я.

− Або в моїй, − погодився він холодно. − Я вам часто говорив, що я не святий.

Я збентежено дивився на нього. На якусь мить його врода зробилась мені ненависна, хоча я сам не знав, чому. Потім почуття відрази й недовіри розтанули, залишивши мені тільки приниженість і зніяковілість.

− Пробачте мені, Лючіо! − пробурмотів я, сповнений каяття. − Я говорив надто поспішно, але даю вам слово, ваша музика мало не довела мене до стану божевілля. Я ніколи не чув нічого подібного.

− І я не чула, − сказала леді Сибілла, теж підійшовши до роя ля. − Музика була чарівна! Ви знаєте, вона навіть злякала мене!

− Мені дуже шкода! − відповів він, наче вибачаючись. − Я знаю, що піаніст із мене кепський: мені бракує, так би мовити, витримки.

− Ви? Кепський піаніст? Великий Боже! − вигукнув лорд Ель тон. − Та якби ви так грали перед публікою, ви б кожного довели до нестями!

− До нестями зі страху? − спитав, усміхаючись, Лючіо. − Чи, може, з обурення?

− Не говоріть дурниць! Ви чудово розумієте, що я хочу сказати! Я завжди зневажав рояль як музичний інструмент; але, слово честі, я ніколи не чув подібної музики, навіть у повному оркестрі! Неймовірно! Неперевершено! Де ви вчилися?

− У консерваторії природи, − відповів ліниво Ріманський. − Моїм першим маестро був один люб'язний соловейко. Коли сходив повний місяць, соловейко сідав на соснову гілку й пояснював мені з дивовижною терплячістю, як виводити чисті рулади, каденції та трелі; коли я навчився цього, він показав мені найкращу методу застосування гармонійних звуків до поривів вітру, таким чином виклавши мені науку контрапункту. Акордів я навчився від старого Нептуна, який був настільки добрий, що спеціально для мене викинув на берег кілька найбільших своїх бурунів. Він від народження наділений гучним голосом, а позаяк був іще дещо збуджений, то мало не оглушив мене своїми наставляннями! Але оскільки учнем я показав себе здібним, він покликав свої хвилі назад, і вони з такою легкістю котилися піщаним берегом між камінців, що я тієї ж миті збагнув таємниці арпеджіо. Заключний урок дала мені Мрія − містичне крилате створіння; вона проспівала мені у вуха лише одне слово, і слово це не має відповідника в мові смертних, але після тривалих зусиль я віднайшов його в гамі звуків. Найкращим було те, що мої викладачі не вимагали винагороди.

− Ви не тільки музикант, а ще й поет, − сказала леді Сибілла.

− Я? Поет? Згляньтеся! Навіщо ви так жорстоко покладаєте на мене це тяжке звинувачення? Краще бути розбійником, ніж поетом: до розбійників ставляться з більшою повагою та прихильністю, ніж до поетів, принаймні у пресі! Для меню розбійничого сніданку знайдеться місце в найповажніших часописах, тоді як про поета, якому нечасто випадає задовольняти свою потребу сніданку й обіду, ніхто й не думає піклуватися. Називайте мене ким хочете, тільки, благаю вас, не поетом. Навіть Теннісон[14]14
  Альфред Теннісон (1809−1892) − англійський поет вікторіанської доби, що уславився не лише прекрасними віршами, але й поетичними драмами. Але після виходу невдалої, з точки зору критиків, драми «Обіцянки весни» про сільську ідилію, відмовився від кар'єри драматурга, повернувшись до ремесла поета.


[Закрыть] зробився молочником-аматором, щоб якось приховати сором писання віршів.

Ми всі засміялися.

− Але погодьтеся, − сказав лорд Ельтон, − останнім часом розплодилося забагато поетів, і не дивно, що нам їх уже досить і що поезія нині в неласці. Поети здебільшого такий химерний на род − жінкуваті, малодушні, брехливі скиглії.

− Ви, звісно, говорите про «нових» поетів, − завважив Лючіо. − Так, нова література − це колекція бур'янів. Мені інколи спадає на думку, з філантропічних міркувань, заснувати фабрику цукерок та найняти цих хлопчаків, щоб вони писали епіграфи до бісквітів. Це приборкало б їхню злобу та забезпечило би певними кишеньковими грішми, адже нині вони не отримують за свої книжки ані цента. Але я не називаю їх поетами − це просто віршомази. Існують двоє-троє справжніх поетів, але, так само як пророки зі Святого Письма, вони «поза товариством», і сучасники не визнають їх; ось чому я побоююсь, що мого любого Темпеста публіка не зрозуміє, попри всю його геніальність. Товариство надто щиро полюбить його, щоб дозволити йому підняти лаври з пилу та куряви.

− Чому з пилу та куряви? − спитав я.

− О, запевняю вас, саме там вони й лежать! − відповів він весело. − Лаврам там краще, вони не ростуть у теплицях.

Тієї хвилини до нас підійшла Даяна Чесней.

− Леді Ельтон просить, щоб ви заспівали, княже, − сказала вона. − Ви справите нам таку приємність? Будьте ласкаві! Щось простеньке − нехай це заспокоїть наші нерви після вашої чудової, але страшної музики! Ви не повірите, але, далебі, я почуваюся геть пригніченою!

Лючіо склав руки в покаянному жесті.

− Пробачте мені! Я завжди роблю те, чого не треба робити! Міс Чесней засміялася трохи нервово.

− О, я пробачу, але лише за умови, що ви заспіваєте.

− Слухаюсь вас!

Він знову повернувся до рояля і, загравши вигадливу мінорну прелюдію, заспівав станси такого змісту:

 
Спи, моя кохана, спи!
Будь терплячою!
Навіть після смерті ми зберігатимемо
нашу таємницю!
 
 
Нема більше в цілому світі
такого кохання, як наше, такого відчаю, як наш!
І наші душі, що насолоджуються гріхом,
не дістануться ані пекла, ані небес!
 
 
Спи! Моя рука тверда!
Холодна криця, блискуча й чиста,
устромляється в наші серця, проливаючи
нашу кров, неначе вино!
 
 
Гріх надто солодкий,
і якщо кохання мусить бути нашою ганьбою,
ми звинуватимо богів, які влили в нас любов разом із подихом
і до смерті закатували нас пристрастю!
 

Ця дивна пісня, виконана потужним баритоном, у якому вчувалась і сила, і ніжність, змусила нас здригнутися. Знову ми всі змовкли, охоплені якимось страхом, і знову Даяна Чесней перервала мовчання.

− Оце, на вашу думку, простеньке?

− Звичайно. Що ж може бути в цьому світі простіше, ніж Любов і Смерть, − відповів Лючіо. − Ця балада називається «Остання пісня кохання», у ній ідеться про коханця, який хоче вбити свою кохану й себе. Подібні випадки трапляються мало не щодня, ви дізнаєтеся про них із газет, − хіба це не банально?

Його перервав різкий голос, який звучав владно:

− Де ви навчилися цієї пісні?

XIV

Це говорила паралізована графиня. Вона намагалася звестись на ліжку, й обличчя її мало вираз непідробного жаху. Її чоловік поспішив до неї, і Ріманський із цинічною посмішкою на вустах вийшов з-за рояля. Міс Шарлотта, досі спокійна й мовчазна, підхопилася й кинулась до сестри. Леді Ельтон була дуже схвильована і, здавалось, набула надприродної сили.

− Облиште мене, я не хвора, − нетерпляче проказала вона, − я почуваюся краще, набагато краще, ніж завжди. Музика добре на мене впливає. − Звертаючись до чоловіка, вона додала: − Попросіть до мене вашого приятеля, я хочу з ним поговорити. Він має чудовий голос, і пісня, яку він співав, знана мені: пам'ятаю, я чи тала її… в альбомі… дуже давно. Я хочу знати, де він знайшов її.

Ріманський приступив до неї, і лорд Ельтон присунув для нього стілець.

− Ви зробили з моєю дружиною диво, − сказав граф. − Уже кілька років я не бачив її такою пожвавленою.

І, залишивши їх удвох, він приєднався до нас: леді Сибілла, я та міс Чесней − ми сиділи втрьох, підтримуючи більш-менш невимушену розмову.

− Лорде Ельтон, я щойно висловив надію, що ви та ваша дочка відвідаєте мене у Віллосмірі, − сказав я.

Він насупив був брови, але за мить змусив себе всміхнутися.

− Ми будемо в захваті, − промимрив він. − Коли ви вступите у володіння?

− О, якомога швидше! У місті я лишаюся тільки до наступного прийому у його високості: ми обидва, мій приятель і я, хочемо бути відрекомендовані.

− О-о… е-е… справді? Це дуже розсудливо з вашого боку. Прийоми у принца не такі метушливі, як дамські бали при дворі: швидко закінчуються, до того ж немає потреби з'являтися з від критим ліфом, ха-ха-ха! Хто вас відрекомендує?

Я назвав відому особу, яка мала безпосередній стосунок до двору, і граф хитнув головою.

− Шанована людина, кращого важко знайти, − сказав він ґречно. − А ваша книжка? Коли вона вийде друком?

− Наступного тижня.

− Ми маємо дістати її, ми неодмінно маємо дістати її, − сказав лорд Ельтон, удаючи, що дуже цікавиться. − Сибілло, ти повинна вписати її до твого бібліотечного переліку.

Вона погодилась, але, як мені здалося, дещо байдужно.

− Ні, ви повинні дозволити мені піднести її вам особисто, − сказав я. − Сподіваюсь, ви не відмовите мені в такому задоволенні.

− Ви дуже люб'язні, − проговорила вона, підводячи на мене свої чудові очі, − але я певна, мені пришлють її з бібліотеки: там знають, я все читаю. Хоча, зізнаюся, особливо цікавить мене творчість Мевіс Клер.

Знов ім'я цієї жінки!

Мені стало прикро, але я не хотів цього виявляти і сказав напівжартома:

− Я заздритиму Мевіс Клер.

− Багато чоловіків заздрять їй, − спокійно відповіла леді Сибілла.

− Ви насправді її захоплена шанувальниця! − вигукнув я не без здивування.

− Так, мені подобається, коли жінка вивищується з такою гідністю, як вона. Я не маю таланту, і це одна з причин, чому так ціную його в інших жінках.

Я вже добирав підхожий комплімент, щоб відповісти на її самокритичну заввагу, але раптом почувся жахливий зойк, подібний до крику замученої тварини, і ми всі миттєво посхоплювались зі своїх місць. Перші секунди ми стояли нерухомо, дивлячись на Ріманського, який підходив до нас зі стурбованим виглядом.

− Боюся, − сказав він зі співчуттям, − що графині не зовсім добре. Чи не краще вам підійти до неї?

Знову несамовитий зойк перервав його слова, і ми побачили охоплену жахом леді Ельтон, яка билася в страхітливих конвульсіях, немов змагаючись із незримим ворогом. В одну мить судоми викривили її обличчя так, що воно майже втратило людську подобу, і між хрипінням можна було розчути слова:

− Боже милосердний! О Боже! Скажіть Сибіллі!.. Моліться… моліться Богу… моліться…

І вона важко впала на подушки, безмовна й нерухома.

Усі перелякалися. Леді Сибілла разом із міс Шарлоттою кинулися до графині; Даяна Чесней затремтіла і, настрахана, відступила назад. Лорд Ельтон підбіг до дзвоника й став несамовито смикати поворозку.

− Покличте лікаря! − гукнув він до слуги, який з'явився в дверях. − 3 леді Ельтон стався другий удар! її негайно треба віднести до її кімнати.

− Чи можу я чимось допомогти? − спитав я, скоса глянувши на Ріманського, який стояв трохи далі, мовчазний, наче статуя.

− Ні, ні, дякую! − і лорд вдячно потиснув мені руку. − їй не слід було спускатися, це надто збентежило її. Сибілло, люба, не дивись на неї, це схвилює тебе. Міс Чесней, прошу вас, ідіть до себе, Шарлотта зробить усе можливе…

Двоє слуг прийшли, щоб віднести непритомну графиню нагору, і коли вони повільно проносили її в труноподібному ліжку, один із них накинув запинало на її обличчя, щоб сховати його. Але до того я встиг побачити спотворені риси леді Ельтон. Незгладний жах відбився на її змертвілому обличчі, жах, який може існувати, здавалося, лише в уяві живописця як образ душі, що загинула в муках. Очі закотилися й вирячились, немов скляні кулі, і в них застиг вираз дикого відчаю. Маска страху була такою потворною у своїй нерухомості, що я мимоволі згадав моторошне видіння попередньої ночі, бліді обличчя трьох примар, які налякали мене. Погляд леді Ельтон тепер нагадував їхні погляди! З відразою я відвів очі й був дуже втішений, побачивши, що Ріманський уже прощається з господарем, висловлюючи йому співчуття з приводу його домашнього нещастя. Сам я підійшов до леді Сибілли, узяв її холодну тремтливу руку і підніс шанобливо до вуст.

− Мені так прикро, − прошепотів я. − Я б хотів чим-небудь допомогти, втішити вас!

Вона глянула на мене; очі її були сухі та спокійні.

− Дякую. Лікарі попереджали, що з моєю матір'ю може стати ся другий удар, який відніме їй мову. Це справді дуже прикро; ймовірно, вона проживе так іще декілька років.

Я знову висловив співчуття.

− Чи можу я прийти завтра, щоб дізнатися, як ви почуваєтесь?

− Це буде дуже люб'язно з вашого боку, − байдужно відказала вона.

− Але чи зможу я побачити вас, коли прийду? − спитав я тихо.

− Якщо хочете − звичайно.

Наші погляди зустрілись, і я інстинктивно зрозумів, що вона читає мої думки. Я потиснув її руку − вона не опиралася; потім із глибоким поклоном я залишив її, щоб попрощатися з лордом Ельтоном та міс Чесней, яка здавалася схвильованою та переляканою.

Міс Фітцрой покинула кімнату разом із сестрою й не повернулася, щоб побажати нам доброї ночі.

Ріманський на хвилину затримався з графом, і коли наздогнав мене в передпокої, то я побачив, що князь якось по-особливому всміхається сам до себе.

− Важкий кінець для Гелени, графині Ельтон, − сказав він, коли ми вже сиділи в кареті. − Параліч − найгірше з усіх фізичних покарань, які можуть спіткати таку метку даму.

− Вона була меткою?

− Так, можливо, це надто м'яке слово, але іншого я дібрати не можу, − відповів він. − Коли вона була молодою − а нині їй близько п'ятдесяти, − вона робила все, що може негожого робити жінка. Вона мала купу коханців. Один із них регулярно сплачував борги її чоловіка − граф охоче пристав на це.

− Що за ганебна поведінка! − вигукнув я.

− Ви так вважаєте? Облиште! За наших днів у «верхній десятці» суспільства легко прощають подібні вчинки. Якщо дама має коханців, а її чоловік до них прихильний, то що ж? Ваше сумління занадто вразливе, Джеффрі!

Я мовчав, заглибившись у роздуми.

Мій товариш запалив папіроску і запропонував мені; я машинально взяв одну, але не запалив.

− Я зробив помилку сьогодні ввечері, − вів далі Лючіо. − Не треба було співати цієї «Останньої пісні кохання». Річ у тім, що слова належать перу одного з колишніх шанувальників її милості, такого собі поета, і вона була впевнена, що була єдиною, хто будь-коли читав ці рядки. Вона хотіла знати, чи був я знайомий з автором, і я сказав, що знав його вельми близько. Я власне пояснював їй, що саме мене з ним так тісно пов'язувало, як раптом із нею стався напад конвульсій, і я мусив перервати розмову.

− Вона мала жахливий вигляд! − сказав я.

− Паралізована Гелена сучасної Трої? Так, певна річ, її обличчя насамкінець важко назвати привабливим. Коли вроду марнують на розпусту, це часто обертається корчами, правцем і взагалі тілесною неміччю; так природа мститься за зневажене тіло. До речі, помста за зневажену душу − така сама.

− Звідки ви це знаєте? − спитав я. Подивившись на його гар не обличчя, яке свідчило про тілесне й душевне здоров'я, я мимо волі всміхнувся. − Ваші недоладні думки про душу − єдине безрозсудство, яке я у вас відкрив.

− Справді? Я дуже втішений, що в мені є безрозсудство: лише глупота уможливлює мудрість. Зізнаюся, я плекаю дивні, дуже дивні уявлення про душу.

− Я вам це вибачаю, − сказав я, сміючись. − Нехай Господь пробачить мені моє безумство, але я ладен усе простити вам заради вашого голосу. Я не підлещуюся до вас, Лючіо, − ви співаєте немов янгол.

− Не робіть неоковирних порівнянь, − заперечив він. − Хіба ви коли-небудь чули, як співає янгол?

− Так, − знову всміхнувся я, − цього вечора! Він раптом зблід.

− Дуже влучний комплімент, − зауважив він із силуваним сміхом і різким рухом опустив вікно карети, хоча ніч була дуже холодна. − Я задихаюся тут, нехай увійде трохи повітря! По гляньте, як блищать зорі, − неначе велика діамантова корона! Божественні клейноди! Он там, далеко, зірка, яку ви ледь бачите; подекуди вона червона, немов жаринка, що тліє, а подекуди знову стає синьою, як магній. Я завжди її шукаю. Це Алгол; забобон ні люди називають її зіркою зла. Вона справді ворожа, та я все одно люблю її, незважаючи на її погану репутацію! Можливо, вона − холодний різновид пекла, де духи мерзнуть серед криги, утвореної з їхніх власних застиглих сліз! А можливо, це підготовча школа на шляху до раю − хто знає! А он там Венера, ваша зірка, Джеффрі! Адже ви закохані, друже мій? Закохані? Зізнавайтеся! Хіба ні?

− Я не впевнений, − відказав я повільно. − Слово «закоханий» неточно визначає мій нинішній стан…

− До речі, ви щось загубили, − сказав він, підіймаючи з підлоги карети букетик зів'ялих фіалок.

У мене вирвався вигук досади. Князь посміхнувся. Це була бутоньєрка леді Сибілли, яку я через необережність упустив, і я бачив, що він упізнав її. Мовчки я взяв букет.

− Любий мій, не намагайтеся приховати ваших намірів від вашого найкращого друга, − сказав він серйозно і лагідно. − Ви хочете одружитись із вродливою дочкою графа Ельтона. І ви одружитесь. Повірте мені! Я зроблю все, що зможу, щоб допомогти втіленню вашого бажання.

− Допоможете? − вигукнув я, вже не приховуючи радості: адже я знав, який вплив має Лючіо на батька Сибілли.

− Обіцяв допомогти, відтак, допоможу, − відповів він поважно. − Запевняю вас, такий шлюб буде мені до душі. Я зроблю все, що від мене залежатиме. Свого часу я влаштував багато заручин.