Текст книги "Спокута сатани"

Автор книги: Марія Кореллі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Ми приїхали. Карета спинилася перед гарним будинком; нас зустрів добре вишколений слуга в червоній лівреї, білих шовкових панчохах та напудрованій перуці. Він статечно передав нас під опіку свого двійника, який, здавалося, мав іще поважніші манери; той провів нас нагору з виглядом, який ніби говорив: «Дивіться, до якого приниження жорстока доля довела видатну людину!»

У вітальні ми знайшли лорда Ельтона, який стояв біля каміна, спиною до вогню; якраз проти нього в низькому фотелі напівлежала елегантно вбрана молода особа з дуже маленькими ніжками. Я помітив ніжки, бо вони, простягнені з-під безлічі шлярок до вогню, передовсім впадали у вічі. Інша дама сиділа штивно, немов натягнена струна; руки її були красиво згорнуті на колінах. Саме їй у першу чергу відрекомендував нас граф, коли скінчив із палкими вітаннями.

− Шарлотто, мої друзі: князь Лючіо Ріманський, містер Джеффрі Темпест. Панове, моя belle-soeur[12]12
  Своячка (фр.).


[Закрыть], міс Шарлотта Фітцрой.

Ми вклонились; дама поважно схилила голову. Вона була сановитого вигляду стара панна, і вираз її обличчя важко було визначити. Він був побожний і ніби силуваний; створювалося враження, неначе вона одного разу в житті побачила щось настільки непристойне, що ніколи не в змозі цього забути. Стиснуті вуста, круглі безбарвні очі, застиглий вигляд ображеної цноти − ось що створювало таке враження. Неможливо було довго дивитись на міс Шарлотту без того, щоб не почати дивуватися, що ж такого трапилося в її далекій молодості і що так образило її чистоту й залишило на обличчі незгладний слід. Щоправда, відтоді мені доводилось зустрічати багатьох англійок, які мали на обличчях саме такий вираз, − особливо серед старих і негарних дам вищого світу.

Зовсім іншим було веселе, гарненьке личко молодшої дами, якій нас відрекомендували потім; вона, ледь підвівшись зі свого зручного фотеля, усміхнулась до нас із підбадьорливою фамільярністю.

− Міс Даяна Чесней, − промовив сквапливо граф, − ви, княже, можливо, знаєте її батька, принаймні чули про нього: знаменитий Нікодем Чесней, один із наймогутніших залізничних королів.

− Безперечно, я знаю його, − тепло відповів Лючіо. − Хто його не знає! Я часто зустрічав його: чудова людина, обдарована дивовижним почуттям гумору та життєрадісністю. Я дуже добре пам'ятаю його. Ми нерідко зустрічались у Вашингтоні.

− Справді? − проказала міс Чесней якось байдужно. − Як на мене, він великий дивак: щось середнє між білетером та митним офіцером. Я не можу дивитись на нього без відчуття, що маю от-от вирушити в дорогу: здається, всі залізниці відбиті на його обличчі. Я йому про це кажу. Я кажу йому: «Якби ти не мав на обличчі від битків залізничної служби, ти мав би кращий вигляд!» І ви вважає те, що він цікавий?

Сміючись із цієї нової вільної манери, з якою юна особа критикувала свого батька, Лючіо протестував.

− Я не вважаю, що він цікавий, − зізналася міс Чесней, − можливо, тому, що всі його анекдоти чула безліч разів, крім того, багато з них надруковано в книжках, тому для мене вони не становлять великої цінності. Деякі з них він принагідно переповідає принцові Вельському, але мені вже не намагається їх повторювати. Однак він дуже спритна людина, він швидше за інших здобув капітал. І ви маєте цілковиту рацію стосовно його життєрадісності: сміх його відлунюється у ваших вухах до наступного тижня.

У її очах сяяла веселість; вона озирала наші усміхнені обличчя.

− Ви думаєте, що мені бракує шанобливості, чи не так? − вела вона далі. − Але, знаєте, він зовсім не схожий на класичного «сценічного батька» з розкішними сивими кучерями, який роздає благословення; він сам би не хотів, щоб до нього надто шанобливо ставились. Сідайте, панове! − і вона кокетливо повернула гарненьку голівку до графа: − Посадіть їх, лорде Ельтон; ненавиджу, коли чоловіки стоять. «Вища стать»! А ви й без того дуже високі, − до дала вона, з неприхованим захватом окинувши поглядом гарне обличчя й усю постать Лючіо. − Дивитись на вас − усе одно, що яблуні дивитись на місяць!

Лючіо щиро розсміявся та сів коло неї; я сів з іншого боку. Старий граф досі стояв біля каміна, розставивши ноги та всіх нас осяваючи своєю прихильністю. Безумовно, Даяна Чесней була чарівним створінням, однією з тих удатних американок, які морочать голови чоловікам, не збуджуючи в них пристрасті.

− Отже, ви славнозвісний містер Темпест? − спитала вона, кидаючи на мене критичний погляд. − Знаєте, це чудово! Я зав жди кажу, що лише замолоду варто мати купу грошей. Старі багатії лише наповнюють грішми кишені лікаря за його намагання відремонтувати їхні горопашні слабкі тіла. Я знала одну бабцю, яка отримала у спадок сто тисяч фунтів стерлінгів, коли їй самій було дев'яносто п'ять років. Бідолашна, вона плакала! Вона мала достатньо розуму, щоб уявити, як добре могла б вона раніше пожити з цих грошей! Вона не залишала ліжка, і єдиною її розкішшю була півпенсова перепічка до чаю, розмочена в молоці. Це було все, чого вона бажала.

− Ста тисяч фунтів вистачило б на багато перепічок! − сказав я, посміхаючись.

Гарненька Даяна засміялася.

− Але ви, містере Темпест, я гадаю, прагнете чогось більшого! У розквіті сил є сенс володіти багатством! Ви тепер один із найбагатших людей, чи не так?

Вона поставила питання з неповторною наївністю і, здавалось, не вбачала в цьому проявів недоречної допитливості.

− Я міг би бути одним із найбагатших, − сказав я, й тієї самої миті в мене промайнула думка, що нещодавно я був одним із найубогіших, − але мій друг, князь, значно багатший за мене.

− Невже? − і вона витріщилась просто на Лючіо, який зустрів її погляд із напівпоблажливою, напівглузливою посмішкою. − Добре! Після цього мій батько − жебрак! Ну що ж! Цілий світ біля ваших ніг!

− Майже так, − відповів Лючіо серйозно, − але, люба міс Чесней, світ так легко покласти до ваших ніг! Без сумніву, ви це знаєте. − І він підкреслив слова виразним поглядом своїх незрівнянних очей.

− Я вгадую комплімент. Загалом я їх не люблю, але цього разу пробачу вам.

− Пробачте, будь ласка! − промовив він зі сліпучою усмішкою. Вона, перервавши свою балаканину, дивилась на нього з подивом, немов заворожена.

− І ви однолітки з містером Темпестом? − спитала згодом вона.

− Даруйте, я на багато років старший!

− Справді? − вигукнув лорд Ельтон. − Ніколи б не сказав! Як ви вважаєте, Шарлотто?

Покликана у свідки, міс Фітцрой піднесла до очей елегантну лорнетку та почала критично розглядати нас обох.

− Я б сказала, що князь трохи старший за містера Темпеста, − зауважила вона тоном вишуканої вихованості, − але тільки трохи.

− Принаймні, − вела своє міс Чесней, − ви достатньо молоді, щоб насолоджуватися вашим багатством, чи не так?

− Достатньо молодий чи достатньо старий, як волієте, − сказав Лючіо, безтурботно знизавши раменами, − але, на жаль, я не насолоджуюся ним!

Тепер міс Чесней втілювала суцільне здивування.

− Що роблять для нас гроші? − вів далі Лючіо, і очі його, розширившись, прибрали того дивного виразу задуми, який так часто збуджував мою цікавість. − Світ, можливо, й буде біля ваших ніг − але що це за світ? Мішурна брила з грубої речовини. Багатство − лише дзеркало, яке показує людську натуру в її най гіршому вигляді. Люди плазують перед вами, підлещуються до вас, брешуть, аби здобути вашу прихильність задля власного пожитку; принци крові охоче принижуються та йдуть до вас позичатися. Внутрішня гідність (якщо ви її маєте) не береться до уваги: ви можете говорити, як дурень, сміятися, мов гієна, бути схожим на павіана − аби лишень ваше золото дзвеніло достатньо гучно! Навпаки: якщо ви людина справді видатна, звитяжна, терпляча; якщо ви наділені іскрою того вогню, який зміцнює життя та ушляхетнює його; якщо думки ваші творять образи, які мусять існувати, доки з лиця планети не буде зметено царства, наче пил вітром; і якщо попри все це ви злидар − що ж, цілий світ зневажатиме вас. І багатий крохмальник, і крез, який живе з патентованих пігулок, гудитимуть вас. Торговець, у якого ви купуєте харчі для кухні, дивитиметься на вас зверхньо та презирливо. Інша річ − якщо ви наділені багатством: адже воно дає стільки прав! Право поганяти четверню коней, право невимушено, майже поблажливо теревенити з принцом Вельським! Багаті, але вульгарні громадяни, які намагаються наслідувати вищий світ, дістають особливу втіху, попихаючи обраних представників дворянства.

− Але вам, припустімо, − швидко перервала його міс Чесней, − вам пощастило бути не лише обраним дворянином, але до того ж і наділеним багатством. Без сумніву, ви визнаєте, що це добре, − хіба ні?

Лючіо стиха розсміявся.

− Я відповім вам вашими словами: я вгадую комплімент. Утім, гадаю, що навіть коли багатство випадає на долю одного з тих дворян, то не завдяки вродженій шляхетності він здобуває суспіль ну шану, а просто завдяки тому, що він багатій. Ось що обурює мене. Я, наприклад, маю безліч друзів, які є не стільки моїми друзями, скільки друзями моїх прибутків. Вони не завдають собі труду розпитати про моє дотеперішнє життя, для них не має ваги, хто я і звідки. їх не цікавить, як я живу, що роблю. Хворий я чи здоровий, щасливий чи нещасний − їм цілком байдуже. Якби вони знали про мене більше, можливо, це було б краще для них; але вони не хочуть нічого знати, їхні цілі прості і ясні: вони хочуть мати якомога більший зиск зі знайомства зі мною. І я щедро обдаровую їх; вони отримують те, чого хотіли, навіть більше!

Його мелодійний голос урвався на меланхолійній ноті. Цієї миті не тільки міс Чесней, але й усі ми дивились на нього, неначе ваблені магнетичними чарами. Якусь секунду панувало мовчання.

− Мало хто має справжніх друзів, − сказав нарешті лорд Ель тон. − Щодо цього, гадаю, жоден із нас не є щасливішим за Сократа, який мав в оселі лише два стільці: один для себе, інший − для друга, якщо такий знайдеться. Але ви загальний улюбленець, Лючіо, найпопулярніша особа.

У цю хвилину почулися кроки, що наближались до відчинених дверей вітальні, і тонкий слух міс Чесней вловив звук; вона миттєво змінила вільну позу на більш штивну і випросталась.

− Це Сибілла! − сказала вона; її карі іскристі очі водночас і сміялися, і ніби прохали вибачення. − Коли вона присутня, я не можу так розсідатися!

Моє серце швидко калатало, коли ввійшла жінка, яку поети могли б назвати богинею своїх мрій, але на яку я тепер дивився як на вишуканий предмет, призначений до продажу на законних підставах. Вона була вбрана в просту білу сукню без жодних оздоб, за винятком золотого паска, виконаного в античному стилі; букет фіалок ховався в мереживі на її грудях. Вона здавалася ще гарнішою, ніж тоді, в театрі, коли я побачив її вперше. її очі сяяли глибше, рум'янці на обличчі спалахували яскравіше, а усмішка, яку вона подарувала нам, коли віталася, була просто незрівнянною. її рухи, її манери збуджували в мені таку пристрасть, що в голові паморочилось, а думки плутались. Незважаючи на холодний розрахунок, який давав мені певність, що вона неодмінно буде моєю дружиною, у її бездоганній гідності було стільки чарівливості, що я раптом відчув сором і ладен був навіть засумніватися в тому, чи справді може сила багатства порушити спокій цієї прекрасної незайманої лілеї. Ет, які ж ми, чоловіки, безумці! Як мало ми думаємо про отруту в серцях цих жінок-лілей, які здаються сповненими такої чистоти, такої грації!

− Ти спізнилася, Сибілло, − суворо зауважила їй тітка.

− Спізнилася? − байдужно промовила вона. − Мені дуже шкода!.. Тату, хіба ви імпровізований екран?

Лорд Ельтон поспішно відійшов убік, усвідомивши раптом свою егоїстичну монополію на вогонь.

− Чи вам не холодно, міс Чесней? − вела далі леді Сибілла тоном завченої люб'язності. − Чи не хочете ближче присунутись до вогню?

Даяна Чесней здавалась пригніченою та несміливою.

− Дякую! − пробурмотіла вона, скромно спускаючи очі.

− Сьогодні вранці ми почули жахливу новину, містере Темпест, − сказала леді Сибілла, дивлячись скоріш на Лючіо, ніж на мене, − без сумніву, ви читали про це в газетах: один із наших знайомих, віконт Лінтон, застрелився минулої ночі.

Я не міг погамувати легкого здригання. Лючіо кинув на мене попереджувальний погляд і відповів сам:

− Так, я прочитав короткий допис про це. Це справді жахливо! Я теж трохи був із ним знайомий.

− Справді? Він був заручений з моєю подругою. Я подумала, що вона щасливо врятувалася: хоча він і був приємною в товаристві людиною, але був також відомим картярем та марнотратником і швидко змарнував би її маєток. Але вона не хоче дивитись на це в такому світлі, вона дуже переймається. Вона за будь-яку ціну хотіла стати віконтесою.

− Бачу, − сказала міс Чесней, і очі її лукаво блиснули, − що не самі американки ганяють за титулами! Відтоді, як я у Британії, я знаю кількох дівчат − насправді непоганих дівчат, − які взяли шлюб виключно для того, щоб іменуватись «міледі» або «ваша милосте». Я сама дуже люблю титул, але люблю також людину, пов'язану з ним.

Граф притлумив уриваний сміх. Леді Сибілла задумано дивилась на вогонь і вела далі, ніби нічого не чула.

− Звичайно, моїй подрузі випадуть інші партії: вона молода і гарна, − але, гадаю, вона була трохи закохана у віконта.

− Дурниці! Дурниці! − сказав лорд із роздратуванням. − У тебе в голові якась романтична маячня, Сибілло; один «сезон» мусить вилікувати твою сентиментальність… ха-ха-ха… Вона чудово знала, що він розпусний негідник, і погодилась на одруження цілком свідомо, з розкритими очима. Коли я прочитав у газетах, що він застрелився в кебі, то сказав: «Поганий смак! Зіпсувати бідному візникові екіпаж задля власної примхи!» Ха-ха! Але потім я подумав, що він добре зробив − не встиг зіпсувати життя жінці.

− Безперечно! − неуважно промовила леді Сибілла. − Утім, інколи таки буває щось подібне до кохання.

Вона підвела свої гарні, ясні очі на Лючіо, хоча він не дивився на неї, і її сміливий погляд зустрівся з моїм.

Що відбивав мій погляд − не знаю; але кров прилила їй в обличчя, і дрож, здавалося, перебіг її тілом. Потім вона сильно зблідла.

Цієї миті один із поважних лакеїв з'явився коло дверей.

− Обід подано, мілорде!

− Добре!

І граф заходився розподіляти нас на пари.

− Княже, запропонуйте руку міс Фітцрой. Містере Темпест, прошу вас вести мою дочку я піду за вами з міс Чесней.

У цьому порядку ми зійшли зі сходів, і я, йдучи з леді Сибіллою позаду Лючіо, не міг не всміхнутися: він із такою надзвичайною повагою та серйозністю обговорював з міс Шарлоттою церковні питання, що після деяких його завваг стосовно духівництва статечну стару панну охопив несподіваний ентузіазм. Твердження Лючіо являли собою діаметральну протилежність до ідей, що їх він висловлював мені. Вочевидь, йому хотілось поглузувати зі штивної дами, і я спостерігав за його поведінкою із внутрішнім задоволенням.

− Отже, ви знаєте преподобного Капона? − спитала міс Шарлотта.

− Знаю, і дуже добре! − з піднесенням відповів Лючіо. − І запевняю вас, що пишаюся цим знайомством. Справді цнотлива людина! Майже святий!

− Наділений таким ясним розумом! − зітхнула стара панна.

− І такий далекий від тіні лицемірства! − підтвердив Лючіо з неперевершеною серйозністю. − Так, так, безперечно! Отже…

Вони ввійшли до вітальні, і я вже нічого не міг почути. Я пішов за ними під руку з моєю прекрасною дамою, і за хвилину ми вже сиділи за столом.

XII

О бід відбувався в тому самому порядку як більшість обідів у великих домах: спочатку атмосфера була церемонна і вимушена, на середину трохи потеплішала й досягла максимальної теплоти взаємного розуміння, коли подали морозиво й десерт. Спочатку розмова раз у раз уривалась, але поступово під орудою Лючіо зробилась пожвавленою та веселою. Я докладав усіх зусиль, аби розважати леді Сибіллу однак дійшов висновку, що слухачка з неї не дуже уважна. Вона була холодна й неговірка; незабаром я вирішив, що вона не дуже обізнана й нічим особливо не цікавиться; вона, як і багато інших дам її стану, мала погану звичку відволікатися від розмови та заглиблюватись у власні думки, що ясно свідчило, як мало цікавить її розмова. Однак деякі її завваги, зроблені навмання, виявляли в ніжній натурі дівчини приховану жилку цинізму й певну зневагу до людей; повсякчас її слова кололи моє самолюбство, та це лише зміцнювало силу мого рішення − владарювати над нею, поневолити її гордий дух, зробити її покірною чоловікові, якою й належить бути дружині мільйонера та генія. Генія? Так, я вважав себе генієм. Моя пиха походила з двох джерел: першим були неабиякі, як я був певен, властивості мого мозку, другим − моє багатство. Я був переконаний, що можу купити славу, купити так само легко, як купують квітку на ринку, і ще більш переконаний, що можу купити кохання. Бажаючи це довести, я несподівано звернувся до графа.

− Здається, я не помиляюсь, мілорде, ви мешкали у графстві Варвік, у Віллосмірському замку?

Лорд Ельтон почервонів і поспішно ковтнув шампанського.

− Т-так, так. Я володів цим маєтком якийсь час. Це така морока! Потрібна ціла армія слуг.

− Саме так, − хитнув я головою на знак згоди. − Гадаю, що знадобиться значний штат слуг. Я купую цей маєток.

Холодність леді Сибілли змінилася хвилюванням, а очі графа, здавалося, мало не вилазили з орбіт.

− Ви? Ви купуєте Віллосмір? − вигукнув він.

− Так, я віддав розпорядження, щоб мої повірники владнали справи якнайшвидше. − І я зиркнув на Лючіо, сталевий погляд якого був звернений на графа з напруженою увагою. − Я люблю графство Варвік, до того ж планую справляти багато прийомів, а це місце чудове для того.

Запанувало мовчання. Міс Шарлотта глибоко зітхнула, і видно було, як тремтить мереживний бант на її гладко зачесаному волоссі. Даяна Чесней озирала всіх із цікавістю, ледь усміхаючись.

− Сибілла народилась у Віллосмірі, − сказав граф якось хрипко.

− О, це додає нової втіхи його власникові, − промовив я із ґречним поклоном у бік леді Сибілли. − Ви, мабуть, маєте багато спогадів про нього?

− Справді багато! − відповіла вона, і голос її вібрував при страсними нотами. − Немає жодного іншого куточка на світі, який би я так любила! Як часто я гралася на галявині під старими дуба ми, збирала фіалки та буквиці на березі Авону! І коли розцвітав глід, я уявляла, ніби парк − це чарівне царство, а я − казкова принцеса!

− Нею ви були, нею ви й лишились! − докинув Лючіо.

Вона посміхнулась, очі її заблищали; потім вона повела далі вже спокійніше:

− Я любила Віллосмір і досі люблю його! Я часто бачила в полі, на протилежному березі річки, за межами нашого маєтку, маленьку дівчинку з ніжним обличчям та довгим світлим волоссям. Я хотіла познайомитися з нею, але моя нянька ніколи не дозволяла мені: вона вважала, що ця дівчинка є нижчою за мене. − Вуста леді Сибілли презирливо стиснулись. − А насправді вона походила з високого роду, її батько був відомим ученим і дворянином, але рано помер. її вдочерив лікар, який був біля смертного ложа її матері: жінка, не маючи родичів, довірила дівчинку під його опіку. Цією маленькою яснокосою дівчинкою була Мевіс Клер.

Щойно було вимовлене це ім'я, ми всі раптом замовкли, ніби почули церковний передзвін. Лючіо, позирнувши на мене якось напружено, спитав:

− Ви ніколи не чули про Мевіс Клер, Темпесте? Я подумав секунду перед тим, як відповісти.

− Так, я колись невиразно чув це ім'я у літературних колах, але не можу пригадати, коли і за яких обставин.

Я справді не міг пригадати, бо ніколи не звертав уваги на жіночі імена в мистецтві: як і більшість чоловіків, я вважав, що все, чого б вони не робили, чи то в музиці, чи в малярстві, чи в красному письменстві, є настільки слабким, що навіть не заслуговує на критику. Жінки, на мою думку, були створені для забави чоловіків, а не для того, щоб їх просвіщати.

− Мевіс Клер − геній, − сказала леді Сибілла. − Якщо містер Темпест не чув про неї, то, без сумніву, ще почує. Я часто шкодую, що мені не вдалось познайомитися з нею в ті давні дні у Віллосмірі. Дурість моєї няньки обурює мене! Нижча за мене! І наскільки ж те пер вона вища за мене! Вона досі там мешкає; її названі батьки померли, і вона успадкувала гарненький невеличкий будиночок, у якому вони жили. Крім того, вона докупила земель, упорядкувала й покращила маєток. Ніде не траплялось мені такого ідеального поетичного куточка, як Лілія-котедж.

Я мовчав, відчуваючи якесь глухе невдоволення зі свого невігластва стосовно талантів і становища людини, яку всі вони вважали славнозвісною.

− Яке дивне ім'я: Мевіс[13]13
  Маvis − співучий дрізд (англ.).


[Закрыть]! − нарешті наважився я сказати.

− Так, але воно дивовижно їй пасує. Вона оспівує життя, немов співучий дрізд, тому цілком заслуговує на своє ім'я.

− Що ж вона дала літературі? − поцікавився я.

− О, лише кілька романів, − з усмішкою відповів Лючіо, − але вони мають незвичайну властивість: вони живі! Я маю надію, Темпест, що ваша книжка виявиться наділеною такою самою життєвістю.

Тут лорд Ельтон, який після звістки про купівлю Віллосміру був заглиблений у похмурі роздуми над склянкою вина, пробудився зі своєї задуми.

− Що я чую! − вигукнув він. − Невже ви хочете сказати, що написали роман, містере Темпест?

(«Чи можливо, щоб він не помітив реклами мого твору, яка кричить зі шпальт мало не кожної газети?» − подумав я з обуренням.)

− Але навіщо це вам, із вашим колосальним багатством?

− Він прагне слави! − сказав Лючіо, як мені здалося, напівглузливо.

− Але ви досягли слави, містере Темпест, − заявив упевнено граф, − сьогодні всі знають вас!

− Ех, мій любий лорде, це не задовольняє прагнень мого талановитого приятеля! − відповів замість мене Лючіо, і очі його заволіклися тією таємничою тінню скорботи і презирства, яка так часто потьмарювала їх блиск. − Його не задовольняє «колосальне багатство» − адже воно ні на йоту не зробить його вищим від клена, який стоїть при дорозі до королівського палацу. Він хотів би піднестися над пересічністю. І хто дорікне йому? Я теж, можливо, хотів би слави за ту властивість, яка зветься геніальністю: за шляхетні ідеї, поезію, високі інстинкти й пророчі дослідження серця людського, − словом, за силу пера. Але зазвичай цією силою наділені злидарі − силою, яку неможливо придбати за гроші, так само як незалежність у вчинках чи свободу думки. А що дає багатство? Лише можливість витрачати його або нагромаджувати. Але Темпест намагається поєднати в собі дві діаметрально протилежні сили природи − геній та гроші, іншими словами, Бога й Мамону.

Леді Сибілла обернулася до мене; її гарне обличчя мало вираз сумніву та здивування:

− Боюся, вимоги суспільства забиратимуть у вас надто багато часу щоб ви могли й надалі писати книжки. Пам'ятаю, ви вже говорили мені, що друкуєте роман. Чи ви й раніше були письменником за фахом?

У моїй душі заворушилось почуття гніву й образи. Чи був я справжнім письменником раніше? Ні, я ніколи не був ним. Я був мандрівним найманим літератором, якого час від часу запрошували писати замовлені статті на першу-ліпшу тему; я не мав жодної видимої перспективи здійнятись над цим низьким та брудним щаблем літературного ремесла. Я відчув, що почервонів, потім зблід, і бачив, як пильно дивився на мене Лючіо.

− Я нині є письменником, леді Сибілло, − відповів я нарешті, − і сподіваюсь, що невдовзі доведу своє право називатися так. На мою думку, звання письменника дає велику гордість, і не думаю, що суспільні вимоги завадять мені зберігати вірність літературній професії, яку я вважаю найвищою в світі.

Лорд Ельтон почав занепокоєно соватись на стільці.

− А чи ваша родина, − спитав він, − ваші кревні − вони теж літератори?

− З моєї родини нікого немає серед живих, − відповів я трохи різко. − Моїм батьком був Джон Темпест із Рексмура.

− Справді? − обличчя графа засвітилося. − Боже мій! Адже я часто зустрічав його на полюваннях багато років тому! Ви походи те зі старого шляхетного роду, пане! Темпести з Рексмура − славетна фамілія, про них є багато шанобливих згадок у хроніках графства.

Я нічого не відповів, але відчував легке роздратування, хоча сам не міг зрозуміти чому.

− Мимоволі дивуєшся, − сказав Лючіо м'яким, лагідним тоном. − Коли людина походить зі шляхетного англійського роду − видима причина для гордості, − а крім того, має велике багатство для підтримання цього престижу, то навіщо їй битись за літературні почесті? Ви надто скромні, Темпесте! Ви, що сидите так високо на банківських банкнотах і золотих зливках, зі славою блискучої хроніки за собою, − ви ще нахиляєтесь, щоби підняти лаври! Ви принижуєте себе цим прагненням приєднатись до товариства безсмертних!

Попри іронічний тон князя, завважений усіма присутніми, я бачив, що він на власний кшталт захищає літературу, і відчув до нього вдячність. Граф, вочевидь, нудьгував.

− Усе це чудово, − сказав він, − але містер Темпест не мусить писати, щоб заробляти собі на прожиття.

− Можна любити справу лише задля неї самої! − вигукнув я. − Наприклад, ця Мевіс Клер, про яку ви говорили, − хіба вона злидарює?

− Мевіс Клер не має жодного пенні, крім того, що заробляє власними силами, − сказав лорд Ельтон. − Гадаю, якби вона не писала, то померла би з голоду.

Даяна Чесней засміялася.

− Нині голодна смерть їй не загрожує, − зауважила вона, і її карі очі заблищали. − Вона горда, як ніхто; їздить до парку власною каретою і знайома з усією аристократією. Я чула, що вона − справжня ділова жінка і конкурує з видавцями.

− Маю сумнів! − уривано засміявся граф. − Треба бути самим дияволом, аби конкурувати з видавцями.

− Маєте рацію, − сказав Лючіо. − Гадаю, що під час змінних «фаз» або переселень душі в розмаїті земні форми диявол (якщо він існує) часто втілюється у видавця, зокрема − задля цікавинки − у видавця доброзичливого!

Ми всі посміхнулися.

− Я не можу уявити собі, щоб Мевіс Клер мала бажання з кимсь у чомусь конкурувати, − сказала леді Сибілла. − Звичайно, вона незаможна, але гроші витрачає мудро та з користю. Я не знаю її особисто, про що шкодую, але читала її твори, написані без крих ти банальності. Вона надзвичайно незалежна особистість, цілком байдужа до чужих думок про себе.

− Найімовірніше, вона дуже негарна з себе, − припустив я. − Негарні жінки завжди прагнуть вирізнитися чимось особливим, щоби привернути до себе увагу, якої їм бракує.

− Загалом це так, але не у випадку Мевіс Клер. Вона гарненька і притому вміє добре вдягатися.

− Це така рідкість серед жінок-літераторів! − вигукнула Даяна Чесней. − Вони зазвичай одягаються з таким несмаком!

− Більшість культурних людей, − вела далі леді Сибілла, − принаймні з нашого кола, розглядають міс Клер як виняток, який не вписується в узвичаєне уявлення про літераторів. Вона така сама чарівна, як і те, що вона пише, а пише вона з натхненням і вміє сказати щось справді нове.

− За це, певна річ, усі критики нападаються на неї? − спитав Лючіо.

− О, безсумнівно! Але ми ніколи не читаємо критики.

− Сподіваюсь, її взагалі ніхто не читає, − сказав граф зі сміхом, − окрім самих тих добродіїв писак! Ха-ха-ха! Наміри повчати мене, що я повинен читати і що думати, я називаю нахабством, даруйте мені це слово. Я в змозі самостійно зробити висновок про ту чи іншу книжку. І уникаю всіх цих огидних «нових» поетів, тікаю від них, немов від пекла, ха-ха! Звільніть мене від «нових» поетів: старі досить добрі для мене! А ці критики, що так козиряться, за звичай неповнолітні хлопчаки, які встигли дістати лише половину належної освіти! І вони за кілька гіней на тиждень наважуються повідомляти публіку, що вони думають про той чи інший твір, − ні би хтось цікавиться їхніми незрілими думками! Смішно, насправді смішно! Я дивуюся − за кого вони мають публіку? Редактори відповідальних часописів повинні розумітися на цій справі краще й не доручати її молодим пройдисвітам тільки тому, що ті за свої послуги дешево правлять!

Тієї миті увійшов управитель і, ставши позаду графа, прошепотів йому кілька слів. Граф спохмурнів, потім звернувся до своячки.

− Шарлотто, леді Ельтон звеліла переказати, що вона спустить ся сьогодні до вітальні. Може, ви підете й подивитесь, як би зручніше її вмостити?

Міс Шарлотта підвелася. Лорд Ельтон обернувся до нас:

− Моя дружина рідко коли має змогу бачити гостей, але сьогодні вона почувається краще і хоче дещо перепочити від одноманіття своєї кімнати. Було б дуже люб'язно з вашого боку, панове, якби ви трохи розважили її: вона не може багато говорити, але зір її та слух не погіршились, тож вона досі виявляє цікавість до всього, що відбувається. − Він тяжко зітхнув. − Боже мій, адже вона була однією з найчарівніших жінок графства!

− Мила графиня! − прошепотіла міс Чесней із поблажливою ніжністю. − Вона ще й досі гарна!

Леді Сибілла кинула в її бік зверхній погляд, що свідчив, яку непокірну вдачу гамувала в собі молода красуня, і я відчув, що закохуюсь іще дужче: така норовистість обраниці відповідала моєму уявленню про кохання. Мушу зізнатися, я люблю жінок палкого темпераменту. Я не вбачаю нічого привабливого у тих надзвичайно милих самичках, які на всій земній кулі не знаходять нічого, що могло б стерти дурні усмішки з їхніх облич. Я люблю помічати небезпечні вогники в блискучих очах, гордовитий трепет гарних вуст, гарячі рум'янці обурення на ніжному обличчі. Усе це − вияви розуму та непокірної волі. У натурі чоловіка ховається жага влади, яка підбурює його перемогти те, що здається непереможним. Прагнення такої перемоги щомиті зростало в мені.

Коли обід закінчився, я підвівся й відчинив перед дамами двері. Коли проходила леді Сибілла, фіалки, приколоті в неї на грудях, упали. Я підняв їх і зробив перший крок.

− Чи можу я взяти їх? − спитав я стиха.

Її подих був нерівний, але дивилась вона просто мені в очі й усміхалася, чудово розуміючи мої наміри.

− Можете! − відказала вона.

Я вклонився, зачинив за нею двері та, сховавши квіти, повернувся, задоволений, на своє місце за столом.