Текст книги "Крадійка книжок"

Автор книги: Маркус Зузак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

Макс спалахнув іще більшою цікавістю.

– Скільки років?

– Десять. Не може ж усе бути бездоганно.

– Ага. У дітей довгі язики.

– Нам і так дуже пощастило.

Якийсь час вони сиділи в тиші. Макс порушив її.

– Він уже мене ненавидить, еге ж?

– Не думаю. Він дав мені гроші, забув? Він сказав, що обіцянка є обіцянка.

За тиждень прийшов лист. Ганс повідомив Вальтера: щойно зможе, постарається надіслати усе необхідне. У листі також був аркуш із картою Молькінґа і Великого Мюнхена і пряма дорога з Пазінґа (надійніша станція) до його будинку. Останні слова листа були очевидними:

Будьте обережні.

Десь у середині червня 1940 року прибула «Mein Kampf» з ключем під палітуркою.

Цей чоловік – геній, подумав Макс, але він досі тремтів, коли думав про поїздку до Мюнхена. Зрозуміло, що він, як і інші сторони, вплутані у цю справу, хотів би, щоб цієї мандрівки ніколи не було.

Але ми не завжди отримуємо те, чого хочемо.

Особливо у нацистській Німеччині.

Час і далі спливав.

Війна йшла повним ходом.

Макс ховався від світу в іншій порожній комірчині.

Доки не сталося неминуче.

Вальтера повідомили, що його відсилають до Польщі – утверджувати німецьку владу над поляками і євреями. А чим вони кращі за інших? Час настав.

Макс дістався Мюнхена, а звідти – Молькінґа, а тепер сидів на кухні незнайомого чоловіка, благаючи про допомогу, якої він так прагнув, страждаючи від докорів сумління, на які він, без сумніву, заслужив.

Ганс Губерманн потис йому руку і відрекомендувався.

У темряві він заварив Максові кави.

Дівчинка уже давно пішла, та до його прибуття наблизились іще чиїсь кроки. З рукава витягли туза.

У темряві всі троє були відірвані одне від одного. Вони вдивлялися. І тільки жінка говорила.

Гнів Рози

Лізель якраз знову поринала в сон, коли це до кухні ввірвався беззаперечний голос Рози Губерманн. Він розтермосив дівчинку від сну.

– Was ist los?

Дівчинку охопила цікавість, і вона навіть уявила, якими потоками лайки може пролитися мамин гнів. Унизу було чутно якісь рухи, а потім хтось відсунув стільця.

Після десяти хвилин, коли Лізель намагалася вгамувати свою цікавість, вона таки вийшла в коридор, і те, що побачила на кухні, неабияк її здивувало: Роза Губерманн стояла за плечима Макса Ванденбурґа і дивилася, як він жадібно ковтає її сумнозвісний гороховий суп. На столі примостилося полум’я від свічки. Воно не колихалося.

Мама насупилася.

Її пухкенька постать випромінювала тривогу.

Однак у той же час її обличчя чомусь мало тріумфальний вираз – і не тому, що вона врятувала іншу людину від переслідувань. Це більше нагадувало щось на кшталт: «Бачите? Принаймні, він не перебирає харчами». Вона переводила погляд з супу на єврея і знову на суп.

Вона знову заговорила лише для того, щоб запитати, чи не хоче він добавки.

Макс відмовився, а натомість підскочив до умивальника і виблював. Його спина здригалася, він широко розкинув руки. Пальці вхопилися за метал.

– Ісус, Марія і Йосип, – пробурчала Роза. – Ще один.

Макс обернувся і перепросив. Його слова були маленькі і слизькі, приглушені кислотою.

– Вибачте. Здається, я забагато з’їв. Мій шлунок, знаєте, минуло так багато часу відколи… Мабуть, не зміг перетравити стільки…

– Посунься, – скомандувала Роза. І взялася прибирати.

Закінчивши, вона побачила, що молодий чоловік сидів за столом, похмуріший за ніч. Навпроти сидів Ганс – його складені човником руки лежали на поверхні дерева.

З коридору Лізель бачила виснажене обличчя незнайомця, а позаду нього – занепокоєний вираз, безладно намазюканий на маминому обличчі.

Вона глянула на обох своїх прийомних батьків.

Хто вони, ці люди?

Лекція для Лізель

Те, якими насправді були Ганс і Роза Губерманни, – питання не з легких. Добрими? Сміховинно необізнаними? А може, божевільними?

Легше буде визначити їхнє скрутне становище.

СТАНОВИЩЕ ГАНСА І РОЗИ ГУБЕРМАННІВ

Дуже хистке, таки так.

Вірніше, страшенно хистке.

Коли до вашого помешкання раннього ранку, та ще й у самому серці нацизму, заявиться єврей, ви, швидше за все, будете неабияк спантеличені. Тривога, недовіра, параноя. Кожен компонент грає свою роль, і кожен тягне за собою бридкі підозри, що незабаром на вас чекають далеко не найприємніші наслідки. Страх вилискує. Нещадно дивиться в очі.

Проте слід згадати й про одну дивну річ – всупереч веселковому полиску страху, що світився у темряві, їм якось вдалось побороти приступ істерики.

Мама прогнала Лізель.

– Bett, Saumensch[41]41
  В ліжко, свинючко (нім.).


[Закрыть]. – Голос спокійний, але твердий. Розі таке не притаманно.

Тато прийшов за кілька хвилин і відкинув простирадло на сусідньому незайнятому ліжку.

– Alles gut , Лізель? Все добре?

– Так, тату.

– Як бачиш, у нас гість. – У темряві вона змогла роздивитися лише високий силует Ганса Губерманна. – Сьогодні він спатиме тут.

– Так, тату.

Минуло ще декілька хвилин, і до кімнати ввійшов Макс Ванденбурґ, нечутний і непримітний. Він не дихав. Він не рухався. Втім, він якось дістався від дверей до ліжка й опинився під простирадлами.

– Все добре? – Це знову тато, але тепер він звертався до Макса.

Відповідь злетіла йому з губ і плямою розтеклася по стелі. Так йому було соромно.

– Так. Дякую. – Він повторив ще раз, коли тато посів своє звичне місце на стільці біля ліжка Лізель. – Дякую.

Минула ще година, доки дівчинка нарешті заснула.

Вона спала міцно і довго.

Десь о пів на дев’яту її розбудила рука.

Голос, який тягнувся за нею, повідомив, що сьогодні Лізель не піде до школи. Скажімо, вона захворіла.

Остаточно прокинувшись, дівчинка вивчала незнайомця на сусідньому ліжку. З-під простирадла визирало тільки кубло скуйовдженого волосся на маківці, і він не видавав жодного звуку (ніби навчився навіть спати тихіше за інших). Дуже обережно Лізель пройшла вздовж його ліжка і попрямувала за татом у коридор.

Уперше за увесь час і кухня і мама були спокійними. Це була якась приголомшлива тиша-передвісниця. На полегшення Лізель, вона тривала не більше кількох хвилин.

З’явилася їжа і звук її поглинання.

Мама оголосила порядок денний. Вона сіла за стіл і сказала:

– Послухай, Лізель, тато хоче щось тобі розказати. – Справа серйозна – вона навіть не сказала Saumensch. Її особистий подвиг самоконтролю. – Він буде розказувати тобі, а ти уважно слухай. Зрозуміла?

Дівчинка ще не встигла проковтнути сніданок.

– Зрозуміла, Saumensch?

Оце вже краще.

Лізель кивнула.

Коли вона повернулася до кімнати, щоб забрати одяг, тіло на сусідньому ліжку обернулося на інший бік і скрутилося калачиком. Воно більше не скидалося на пряму колоду, тепер воно нагадувало літеру Z і діагонально простягнулося з одного кінця в інший. Зигзагом через усе ліжко.

Тепер у втомленому світлі вона змогла роздивитися його обличчя. Він спав з відкритим ротом, а його шкіра була кольору яєчних шкаралуп. Щетина вкривала його щелепу і підборіддя, вуха були тверді і плоскі. Маленький, але скривлений ніс.

– Лізель!

Вона обернулася.

– Рухайся!

Вона рухнулась – до умивальні.

Дівчинка переодягнулася, вийшла в коридор і зрозуміла, що далеко вона сьогодні не зайде. Тато стояв біля дверей у підвал. Він легенько посміхнувся, засвітив лампу і пропустив її вперед.

Посеред пагорбів, накиданих з полотен, і запаху фарби, тато сказав їй примоститися якомога зручніше. На стіні горіли слова, які вони колись вчили.

– Мені треба дещо тобі розказати.

Лізель сиділа на купі полотен метрової висоти, тато – на п’ятнадцятилітровій банці фарби. Декілька хвилин він намагався дібрати слова. Коли вони таки знайшлися, він підвівся, щоб їх виголосити. Потер очі.

– Лізель, – тихенько промовив він. – Я ніколи не був певен, що це станеться, тому й нічого не розповідав. Про себе. Про чоловіка нагорі. – Він зміряв кроками підвал – з кінця в кінець, а світло від лампи підживлювало його тінь. Здавалося, що то якийсь велет снує туди-сюди по стіні.

Коли він нарешті зупинився, тінь повисла за ним, спостерігаючи. Хтось завжди спостерігав.

– Знаєш мій акордеон? – спитав тато і почав свою оповідь.

Він розповів про Першу світову війну, Еріка Ванденбурґа і відвідини його дружини.

– Хлопчик, який тоді зайшов до кімнати, зараз спить нагорі. Verstehst? Розумієш?

Крадійка книжок сиділа і слухала історію Ганса Губерманна. Він присвятив їй добру годину, а тоді настав момент істини, який потребував такої очевидної і необхідної вступної лекції.

– Лізель, уважно мене послухай. – Тато поставив її на ноги і взяв за руку.

Обоє стояли обличчям до стіни.

Темні обриси і практика словописання.

Тато міцно стискав її пальці.

– Пам’ятаєш день народження фюрера – коли ми поверталися додому після багаття? Пам’ятаєш, що ти мені пообіцяла?

Дівчинка підтвердила. Стіні вона сказала:

– Що я збережу таємницю.

– Саме так. – Між тінями, що трималися за руки, розсипалися виведені фарбою слова – вони сиділи у них на плечах, примостилися на головах, звисали з рук. – Лізель, якщо ти кому-небудь розкажеш про чоловіка нагорі, ми всі вскочимо у велику халепу. – Він ішов по лезу ножа: йому треба було налякати дівчинку, щоб вона нікому не проговорилася, і водночас заспокоїти, щоб вона не дуже хвилювалась. Тато частував її реченнями і спостерігав за реакцією своїми металевими очима. Відчай і безтурботність. – Щонайгірше – нас із мамою заберуть. – Ганс справді переживав, що переступить межу і налякає її до смерті, але він розрахував ризик, і краще трохи переборщити з дозою страху, ніж трохи не додати. Згода дівчинки має бути цілковитою і непорушною.

Наприкінці Ганс Губерманн глянув на Лізель Мемінґер і переконався, що вона уважно його слухає.

Він навів їй перелік наслідків.

– Якщо ти кому-небудь розкажеш про того чоловіка…

Вчительці.

Руді.

Немає значення кому.

Головне, що за будь-кого з них тебе буде покарано.

– Для початку, – сказав він, – я заберу усі твої книжки, одну за одною, і спалю їх. – Це було безсердечно. – Я вкину їх у пічку або в камін. – Він, звісно ж, поводився як тиран, але це було необхідно. – Зрозуміла?

Потрясіння було таким сильним, що пробило в ній дірку – дуже охайну, дуже чітку.

Навернулися сльози.

– Так, тату.

– Далі. – Він мусив бути суворим, хоча це й вимагало неабияких зусиль. – Вони заберуть тебе від мене. Ти цього хочеш?

Тепер вона плакала, по-справжньому.

– Nein.

– Добре. – Він ще сильніше стиснув її руку. – Вони заберуть того чоловіка, що нагорі, а може, й маму і мене… і ми більше ніколи, ніколи не повернемось.

І це подіяло.

Дівчинка почала нестримно схлипувати, і Гансу до смерті закортіло притягнути її до себе і міцно обійняти. Але він стримався. Натомість він присів навпочіпки і подивився їй просто у вічі. І вивільнив свої найтихіші слова.

– Verstehst du mich? Ти мене зрозуміла?

Лізель кивнула. Вона не припиняла плакати і зараз, переможений, зламаний, тато обійняв її, у розфарбованому повітрі і керосиновому світлі.

– Я зрозуміла, тату. Справді.

Її голос зарився в його одяг, і вони декілька хвилин так простояли – Лізель зі здушеним диханням і тато, що гладив її по спині.

Коли вони піднялися нагору, то побачили на кухні маму – вона сиділа, самотня і замислена. Вона помітила їх, підвелася і кивнула Лізель, щоб та підійшла, – Роза розгледіла уже підсохлі струмочки сліз. Вона притягнула дівчинку до себе і здушила її у своїх звичних незграбних обіймах.

– Alles gut, Saumensch?

Вона не потребувала відповіді.

Усе було добре.

Втім, усе було жахливо.

Заснулий

Макс Ванденбурґ проспав три дні.

У деяких уривках цього сну Лізель спостерігала за ним. Можна сказати, що на третій день це стало її нав’язливою ідеєю – перевіряти, дивитися, чи він ще дихає. Тепер вона вже вміла визначати ознаки життя за порухом його губ, густінням бороди, легеньким коливанням гілочок його волосся, коли він смикався уві сні.

Лізель частенько стояла над ним, і в неї виникала страшна підозра – а що, як він прокинувся і ледь-ледь розплющив очі, щоб спостерігати, як вона спостерігає. Сама можливість бути спійманою на гарячому лякала і захоплювала її. Вона боялася цього. Вона цього хотіла. Тільки мамин голос, що кликав її, примусив Лізель відірватися від ліжка, одночасно заспокоюючи і розчаровуючи, що вона не зможе побачити, як він прокинеться.

Інколи, незадовго до завершення сонного марафону, Макс говорив.

Бурмотіння перелічуваних імен. Список.

Ісаак. Тітка Рут. Сара. Мама. Вальтер. Гітлер.

Сім’я, друг, ворог.

Усі вони були разом з ним під простирадлами, і якоїсь миті він ніби боровся сам з собою.

– Nein, – шепотів Макс. Він повторював це сім разів. – Ні.

Лізель, поки спостерігала за ним, помічала схожість між собою і незнайомцем. Обоє прибули на Небесну вулицю в сум’ятті. Обом снилися кошмари.

Коли час настав, Макс прокинувся з неприємним відчуттям нерозуміння. Його рот відкрився, щойно він розплющив очі, і він сів, під прямим кутом.

– Ой!

Клаптик голосу зірвався з його губ.

Він побачив над собою перевернуте догори дриґом обличчя дівчинки – мить роздратування від незнайомого місця, – і він ухопився за спогади, намагаючись пригадати, де він зараз сидить і чому. За кілька секунд він почухав голову (шурхіт займання) і звів погляд на Лізель. Він рухався уривками, а його очі, коли вони вже розплющились, були карими і трясовинними. Глибокими і в’язкими.

Рефлексивно Лізель відсахнулась.

Але занадто повільно.

Незнайомець простягнув руку, і його зігріті ліжком пальці зімкнулися на її передпліччі.

– Будь ласка.

Його голос теж вчепився в неї, ніби нігтями. Він в’їдався в її шкіру.

– Тату! – Голосно.

– Будь ласка! – Ледь чутно.

День котився до вечора, сірого і мерехтливого, та до кімнати могло потрапити лише брудно забарвлене світло. Це все, що пропускали крізь себе штори. Якщо ви оптиміст, уявіть, що воно було бронзовим.

Тато піднявся нагору і трохи затримався в дверях, споглядаючи стиснуті пальці Макс Ванденбурґа і безутішний вираз його обличчя. Обоє вчепилися за руку Лізель.

– Бачу, ви вже познайомилися, – сказав Ганс.

Пальці Макса почали холонути.

Обмін нічними кошмарами

Макс Ванденбурґ заприсягся, що більше ніколи не спатиме в кімнаті Лізель. Та про що він взагалі думав тієї ночі? Сама згадка про це жахала його.

Він поміркував і припустив, що після прибуття був занадто спантеличений, тому так і сталося. Підвал – ось найкраще місце для нього. Холодно і самотньо – ну й нехай. Він єврей, і якщо йому десь і судилося жити, то тільки в підвалі або ще якомусь такому таємному сховку для виживання.

– Вибачте, – покаявся він перед Гансом і Розою на східцях до підвалу. – Віднині я буду тут. Ви мене навіть не почуєте. Жодного звуку.

Ганс і Роза, охоплені відчаєм через своє скрутне становище, не сперечалися, навіть стосовно холоду. Вони постягували донизу простирадла і наповнили гасову лампу. Роза попередила, що їжі в них небагато, на що Макс із запалом попросив її приносити йому хіба недоїдки – та й то тільки ті, які не потрібні іншим.

– Нє, нє, – запевнила його Роза. – Ти в мене будеш добре їсти.

Вони також затягнули до підвалу матрац – той, що був на вільному ліжку у кімнаті Лізель, – а його замінили купою полотнищ (гарний обмін).

Внизу Ганс з Максом запхали матрац під сходи, а збоку спорудили стіну з полотен. Вона була досить високою, щоб цілком закрити трикутний вхід, а крім того, їх було легко відсунути, якщо б Макс конче потребував свіжого повітря.

Тато перепросив:

– Жалюгідно. Я розумію.

– Краще, ніж нічого, – заспокоїв його Макс. – Краще, ніж я заслуговую… дякую.

Вдало розмістивши ще декілька банок фарби, Ганс пересвідчився – сховок має вигляд купи мотлоху, неохайно зваленої в кутку, щоб не плуталася під ногами. Одна біда – варто лише відсунути кілька банок і зняти полотнища, і ви одразу зачуєте єврея.

– Сподіваюся, цього буде достатньо, – сказав Ганс.

– Мусить бути – Макс заповз досередини. І знову: – Дякую.

Дякую.

Для Макса Ванденбурґа це слово було найнікчемнішим з усіх, які він вимовляв, – з ним конкурувало хіба що «вибачте». Якась сила постійно спонукала його повторяти ці слова – мабуть, уколи хворобливого відчуття провини.

Скільки разів за ті кілька годин, відколи він прокинувся, Макс поривався вийти з підвалу і покинути цей дім? Напевне сотні.

Щоразу, однак, він обмежувався лише поривами.

А від цього ставало тільки гірше.

Він хотів піти – Боже, як сильно він хотів (чи, принаймні, хотів хотіти), – але знав, що це йому не до снаги. Це чимось нагадувало ту ніч у Штутґарті, коли він покинув свою сім’ю, прикриваючись вигаданою вірністю.

Жити.

Життя – це життя.

А розплата за нього – провина і сором.

Перші дні його життя в підвалі Лізель уникала Макса. Вона заперечувала його існування. Його шурхітливе волосся, його холодні і слизькі пальці.

Його вимучену присутність.

Мама і тато.

Поміж ними пролягло стільки тривоги, стільки неправильних рішень.

Вони обдумували можливість кудись його перевезти.

– Але куди?

Запитання без відповіді.

У такій ситуації у них не було друзів, у них були зв’язані руки. Максу Ванденбурґу не було куди податися. У нього залишились тільки вони. Ганс і Роза Губерманни. Ніколи раніше Лізель не бачила, щоб вони так часто дивилися одне на одного такими серйозними поглядами.

Саме вони носили до підвалу їжу і поставили порожню банку з-під фарби для Максових відходів. Вмісту банки дуже обережно мав позбуватися Ганс. А Роза носила йому відра гарячої води, щоб він міг помитися. Єврей був брудним.

Надворі, щойно дівчинка виходила за поріг, її зустрічала гора холодного листопадового повітря.

Лило як з відра.

Мертве листя важко осіло на землі.

Незабаром прийшла черга крадійки книжок навідатися до підвалу. Вони примусили її.

Вона нерішуче спускалася східцями, розуміючи, що не треба нічого говорити. Щоб його розбудити, було достатньо і човгання її ніг.

Вона стояла посеред підвалу і чекала. Дівчинці здавалося, що вона стоїть у центрі величезного тінистого поля. Сонце сідало за скирти полотен.

Коли Макс вийшов зі свого сховку, у руках він тримав «Mein Kampf» . Після прибуття він хотів повернути її Гансу Губерманну, але той сказав, щоб Макс залишив її собі.

Зрозуміло, що Лізель, тримаючи його обід, не могла відірвати погляду від книжки. Саме цю книжку вона декілька разів бачила на зборах БДМ, але вони її не читали, та й узагалі ніяк не використовували. Лише іноді згадували про її велич, а також обіцяли, що через кілька років діти отримають можливість познайомитися з цією великою книжкою – коли перейдуть до старших підрозділів «Гітлер’юґенд».

Макс простежив за її поглядом і теж подивився на книжку.

– Чи? – прошепотіла Лізель.

У її голосі було якесь дивне пасмо, зістругане і закручене на язиці.

Єврей трохи схилив до неї голову.

– Bitte? Перепрошую?

Лізель дала йому суп і повернулась нагору – червона і захекана ідіотка.

– Чи це хороша книжка?

Свою промову вона повторяла в умивальні перед невеличким дзеркалом. На ній досі тримався запах сечі – перед її приходом Макс якраз ходив до банки. So ein Gschtank, подумала Лізель. От смердючка.

Гарно пахне тільки своя сеча.

День шкандибав далі.

Щоночі, перед тим як поринути в сон, Лізель чула, як на кухні мама і тато обговорюють те, що вони зробили, розмірковують, що робити далі, загадують, що має статися. Весь цей час над дівчинкою кружляв образ Макса. У нього завжди було болісне вдячне обличчя і трясовинні очі.

Лише одного разу на кухні виникла сварка.

Тато:

– Я знаю!

Його голос був як наждачка, але він поспіхом змінив його на приглушений шепіт.

– Я мушу ходити, хоча б декілька разів на тиждень. Я не можу весь час сидіти вдома. Нам потрібні гроші, а якщо я припиню грати, вони насторожаться. Вони можуть розпитувати, чому я більше не граю. Минулого тижня я сказав, що ти захворіла, але тепер треба робити все так, як було раніше.

Ось тут і була проблема.

Їхнє життя немислимо змінилося, але вони мусили поводитись так, ніби нічого не сталося.

Уявіть, як це – усміхатись після ляпасу. А тоді спробуйте уявити, що це двадцять чотири години на добу.

Отак воно – ховати єврея.

Дні переходили в тижні, і вони, щонайменше, змирилися з тим, що трапилось, – а що ще їм залишалося? Адже причини їхньої скрути – це війна, дотримана обіцянка і такий собі акордеон. До того ж не минуло й року, відколи Губерманни втратили сина, а натомість отримали вельми небезпечну заміну.

Та найбільше Лізель шокувало те, як перемінилася мама. Може, через те, як вона вміло ділила їжу чи вправно приборкувала свого сумнозвісного язика, а може, й через лагідніший вираз її картонного обличчя, незаперечним було одне.

ОЗНАКА РОЗИ ГУБЕРМАНН

Вона майстерно давала собі раду у скрутних ситуаціях.

Навіть коли від її послуг прання і прасування відмовилася покручена артритом Хелена Шмідт – а було це через місяць після Максової появи на Небесній вулиці, – вона просто сіла за стіл і підсунула до себе тарілку.

– Смачний сьогодні суп, – сказала мама.

А суп був паршивий.

Щоранку, перед тим як Лізель йшла до школи, чи у ті дні, коли вона зважувалася виходити надвір, щоб пограти у футбол або обійти з пранням решту їхніх клієнтів, Роза тихенько зверталася до неї.

– Пам’ятай, Лізель… – Вона підносила палець до рота і більше нічого не казала. Коли дівчинка кивала, Роза зазвичай додавала: – Хороша дівчинка, Saumensch . А тепер іди.

Виправдовуючи татові, а тепер і мамині слова, Лізель справді була хорошою дівчинкою. Хоч куди б ішла, вона тримала язика за зубами. Таємниця ховалася глибоко всередині.

Вона звично обходила місто разом з Руді і слухала його балаканину. Якось вони порівнювали враження від своїх підрозділів «Гітлер’юґенд», і Руді вперше розповів про їхнього лідера-садиста Франца Дойчера. Якщо він не говорив про схильності Дойчера, то заводив стару пісню про останній гол, який він забив на Небесній вулиці, переповідаючи і відтворюючи все до найменших дрібниць.

– Я знаю, – запевняла його Лізель. – Я була там.

– І що з того?

– А те, що я бачила твій гол, Saukerl.

– Звідки мені знати? Наскільки я знаю, ти валялася десь на землі, ковтаючи грязюку, яку я залишив за собою, коли забив гол.

Мабуть, саме Руді допомагав їй не збожеволіти – дурними теревенями, вимоченим у лимонному соку волоссям і своїм нахабством.

Здавалося, наче від нього розбігаються хвилі впевненості у тому, що життя – не більше, ніж жарт, безкінечна послідовність забитих голів, бешкетних витівок і незмінного репертуару безглуздих балачок.

Окрім Руді у неї були ще мерова дружина і читання в бібліотеці її чоловіка. Тепер там було холодно, і з кожним візитом ставало все холодніше, проте Лізель не могла не приходити. Вона брала кілька книжок і з кожної читала маленькі уривки, доки одного дня не натрапила на ту книжку, від якої не могла відірватися. Вона називалася «Свистун» . Здебільшого ця книжка зацікавила дівчинку через випадкові зустрічі зі свистуном Небесної вулиці – Пфіффікусом. Вона пам’ятала, як він горбився у старому пальті, як він з’явився біля багаття у день народження фюрера .

Книжка розпочиналася з вбивства. Ножем. На вулиці Відня. Недалеко від собору Святого Стефана на головній площі міста.

НЕВЕЛИЧКИЙ УРИВОК ЗІ «СВИСТУНА»

Вона лежала, перелякана, у калюжі крові, а в її вухах лунала дивна мелодія. Вона пригадала ножа, як він ввійшов і вийшов, і посмішку. Свистун, як завжди, усміхнувся, тікаючи в темну і вбивчу ніч…

Лізель затремтіла – від слів, а може, від прочиненого вікна, – дівчинка не була певна. Щоразу, коли забирали і приносила прання меровій дружині, вона читала по три сторінки і тряслася, але так не могло тривати вічно.

Так само і Макс Ванденбурґ не міг довго протриматися у підвалі. Він не скаржився – як він міг, – але відчував, що повільно здається під натиском холоду. Як виявилося пізніше, своїм порятунком він завдячував урокам читання і писання, а також книжці під назвою «Знизування плечима».

– Лізель, – якось увечері сказав їй Ганс. – Ходімо.

Відколи прибув Макс, їхні з татом уроки тимчасово перервалися. Мабуть, він подумав, що зараз саме зручна нагода їх відновити.

– Na, komm[42]42
  Ну, ходімо (нім.).


[Закрыть], - покликав тато. – Не хочу, щоб ти розледащіла. Візьмемо одну з твоїх книжок. Може «Знизування плечима» ?

Коли дівчинка повернулася з книжкою в руках, її неабияк спантеличила пропозиція тата, що запрошував спуститися за ним до їхнього старого «класу» – до підвалу.

– Але, тату. – Лізель спробувала заперечити. – Ми не можемо…

– Що? Невже там сидить чудовисько?

Був початок грудня, день був дуже холодним. З кожним кроком підвал ставав усе неприязнішим.

– Тут дуже холодно, тату.

– Раніше це тебе не хвилювало.

– Так, але не було аж так холодно.

Коли вони спустилися, тато прошепотів до Макса:

– Можна позичити в тебе світло?

Тремтливо відсунулись полотна і банки, просунулося світло, і його передали з рук у руки. Ганс подивився на світло, похитав головою і додав декілька слів.

– Es ist ja Wahnsinn, net? Божевілля, правда?

Рука ще не встигла затягнути полотна, як її схопив Ганс.

– Ти теж виходь, Максе. Будь ласка.

Повільно полотнища відсунулися, і за ними з’явилося змарніле тіло і обличчя Макса Ванденбурґа. Він стояв у вологому світлі, дивовижно зніяковілий. Він тремтів.

Ганс доторкнувся до його руки, притягуючи його ближче.

– Ісус, Марія і Йосип. Ти не можеш залишатися тут. Ти замерзнеш до смерті. – Він обернувся. – Лізель, набери ванну. Не дуже гарячу. Нехай трохи остигне.

Дівчинка побігла нагору.

– Ісус, Марія і Йосип.

Вона почула ці імена ще раз, коли вже була в коридорі.

Поки Макс сидів у крихітній ванні, Лізель прислухалася за дверима умивальні, уявляючи, як прохолодна вода перетворюється на окріп і зігріває його захололе тіло. У спальні-вітальні мама з татом уже дійшли до кульмінації своєї суперечки, їхні стишені голоси билися об стіни коридору.

Тиша.

Тоді озвалася мама.

– Ну добре… Так, ти маєш рацію.

– Якщо ми ставимо на єврея, – незабаром відповів їй тато, – то краще вже на живого. – Відтоді вони зажили по-новому.

Щоночі тато з мамою розводили у своїй спальні вогонь, а тоді тихенько приходив Макс. Він сідав у кутку, зсутулений і спантеличений – напевне, добротою цих людей, болючим виживанням, і найбільше – чудотворним теплом.

За щільно стуленими шторами Макс засинав на підлозі, підібгавши під голову подушку, а полум’я вислизало і перетворювалося на попіл.

Вранці він повертався у підвал.

Беззвучна людина.

Єврейський щур, назад до своєї нори.

Прийшло Різдво, а з ним і душок нової небезпеки. Як вони і очікували, Ганс-молодший не приїхав (водночас полегшення і лиховісний знак), а Труді приїхала, як завжди, але, на щастя, все минуло добре.

ХАРАКТЕРИСТИКИ ДОБРОСТІ

Макс залишався у підвалі.

Труді приїхала і поїхала без жодної підозри.

Було вирішено, що Труді, незважаючи на сумирну поведінку, довіряти не можна.

– Ми довіряємо тільки тим, кому треба, – підсумував тато, – а це ми троє.

Було трохи більше їжі і вибачення перед Максом за те, що це не його релігія, але все-таки свято.

Він не скаржився.

Яке він мав право?

Він пояснив, що його виховали євреєм, в його жилах текла єврейська кров, але зараз, як ніколи, єврейство – це тавро, згубна ознака найгіршого невезіння.

Макс теж скористався можливістю і сказав, що йому дуже шкода, що їхній син не приїхав додому на Різдво. Тато відповів, що це не залежить від жодного з них.

– Зрештою, – сказав Ганс, – тобі це теж знайомо: юнак – він ще хлопчисько, а хлопчисько іноді буває впертим.

Більше вони про це не говорили.

За перші тижні біля вогню Макс не промовив ні слова. Тепер, коли він раз на тиждень приймав ванну, його волосся вже не здавалося Лізель кублом гілочок, воно радше скидалося на купку пір’я, що коливалося на його голові. Дівчинка досі ще трохи його соромилася і прошепотіла татові.

– Його волосся як пір’я.

– Що? – Вогонь приглушував її слова.

– Я сказала, – знову прошепотіла Лізель, підсуваючись ближче, – його волосся як пір’я…

Ганс Губерманн глянув на Макса і кивнув, погоджуючись. Я певен, він хотів би мати такий зір, як у дівчинки. Вони не знали, що Макс їх почув.

Час від часу він приносив «Mein Kampf» і читав її біля каміна, заглибившись у зміст. Коли він втретє приніс книжку, Лізель таки набралася сміливості, щоб запитати:

– Вона… цікава?

Він відірвав очі від сторінок, стиснув і розтиснув кулака. Прогнавши свою лють, Макс усміхнувся.

– Це найкраща в світі книжка. – Він глянув на тата, тоді знову на дівчинку. – Вона врятувала мені життя.

Лізель трішки підсунулася і схрестила ноги. Ледь чутно вона запитала:

– Як?

Ось так почався період історій – їх щовечора розповідали у вітальні. Неголосно, але так, щоб усі чули. Уламки життя єврейського кулачного бійця складалися перед ними в цілісну картину.

Інколи у голосі Макса Ванденбурґа пробивалися жартівливі нотки, але вони звучали так, ніби хтось обережно тер каменем об великий валун. Місцями його голос був глибоким, місцями шкрябав слух, а бувало, що й зовсім осипався. Найбільшої глибини від сягав у розкаянні, облущувався наприкінці жарту чи самокартання.

– Розіп’ятий Христос! – так вони найчастіше реагували на розповіді Макса Ванденбурґа, а тоді засипали його запитаннями.

ЗАПИТАННЯ НА КШТАЛТ

Як довго ти перебував у тій кімнаті?

Де зараз Вальтер Куґлер?

Ти знаєш, що сталося з твоєю сім’єю?

Куди їхала та хропунка?

Ти програв йому з рахунком 10:3!

Чому ти далі бився з ним?

Коли Лізель озиралася на події свого життя, ті вечори у вітальні були одними з найяскравіших її спогадів. Вона бачила, як полум’я танцювало на його обличчя кольору яєчних шкаралуп і навіть відчувала людський присмак його слів. Страва його виживання подавалася шматок за шматком, ніби Макс відрізав їх від себе і підносив їм на тарілці.

– Я такий егоїст.

Він промовив ці слова і заслонився обличчя рукою, ніби щитом.

– Всіх покинув. Заявився сюди. Наразив вас на велику небезпеку. – Виливши перед ними душу, Макс благав. Його обличчя розбили страждання і розпач. – Вибачте. Ви мені вірите? Мені справді дуже шкода. Я…

Його рука торкнулася вогню, і він відсахнувся.

Вони дивилися на нього, мовчазні, а тоді тато підвівся і підійшов до Макса. Сів біля нього.

– Обпік лікоть?

Якось увечері Ганс, Макс і Лізель сиділи біля каміна. Мама була на кухні. Юнак знову читав «Mein Kampf» .

– А знаєш що? – запитав Ганс. Він підсунувся ближче до вогню. – Наша маленька Лізель теж непогано читає. – Макс опустив книжку. – І у вас з нею більше спільного, ніж тобі може здатися на перший погляд. – Тато перевірив, чи, бува, не наближається Роза. – Вона теж полюбляє гарну кулачну бійку.

– Тату!

Лізель, уже недалеко від своїх дванадцяти років, але досі худюща, як кочерга, обурено сперлася на стіну.

– Я ніколи не билася!

– Тссс, – усміхнувся тато. Він махнув, щоб вона стишила голос і знову схилився, але вже до дівчинки. – А хто ж тоді відколошматив Людвіґа Шмайкля, га?