Текст книги "Крадійка книжок"

Автор книги: Маркус Зузак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

Лізель вийняла книжку з полиці, запхала під пахву, видерлася на підвіконня і зістрибнула вниз – одним махом.

Руді тримав її туфлі. Наготував для неї велосипеда. Дівчинка взулася, і вони поїхали.

– Ісус, Марія і Йосип, Мемінґер. – Раніше він ніколи не звертався до неї на прізвище. – Та ти точно божевільна. Сама хоч розумієш?

Лізель погодилася, несамовито крутячи педалі.

– Розумію.

На мості Руді підсумував їхні вечірні походеньки.

– Ті люди або зовсім дурні, – сказав він, – або дуже люблять свіже повітря.

НЕВЕЛИЧКЕ ПРИПУЩЕННЯ

А може, на вулиці Ґранде жила жінка, що не зачиняла вікна бібліотеки з якоїсь іншої причини, – але це вже говорить мій цинізм або надія.

А може, і те, й інше.

Лізель заховала «Носія снів» під куртку і взялася читати, щойно прибігла додому. Вона примостилася на дерев’яному кріслі біля ліжка, розгорнула книжку і прошепотіла:

– Це нова, Максе. Спеціально для тебе. – Дівчинка почала читати. – Розділ перший. Дуже доречно, що носій снів з’явився на світ тоді, коли все місто спало…

Лізель щодня прочитувала по два розділи з нової книжки. Один – зранку перед школою, другий – щойно поверталася додому. Іноді вночі, коли не могла заснути, прочитувала ще половину наступного розділу. Бувало, що вона так і засинала, зісунувшись зі стільця на край ліжка.

Це стало її місією.

Вона давала Максові «Носія снів» , ніби самі лише слова могли його нагодувати. У вівторок їй здалося, що він поворухнувся. Вона могла заприсягтися, що він розплющив очі. Навіть якщо й розплющив, то лише на мить, і це більше скидалося на гру її уяви і сприйняття бажаного за дійсне.

У середині березня пішли перші тріщини.

Одного дня на кухні Роза Губерманн – незамінна у кризових ситуаціях – мало не зірвалася. Вона підвищила голос, а тоді швиденько стишила його. Лізель відірвалася від книжки і тихцем прокралася до коридору. Хоч до кухні їй було рукою подати, але дівчинка ледь-ледь розбирала мамині слова. Коли вона таки розчула, то пожаліла, що вони дісталися її вух, бо Роза говорила страшні речі. Але так воно й було насправді.

 
Зміст маминого голосу
А що, як він не прокинеться?
Що, як він тут помре, Гансі?
Що тоді? Що, заради Бога, ми будемо робити з його тілом? Ми не можемо залишити його тут, ми задихнемося
від смороду… ми ж не можемо винести його надвір
і тягнути вулицею, правда?
Що ми скажемо? «Нізащо не здогадаєтесь,
що ми цього ранку знайшли у нашому підвалі…»
Вони заберуть нас, назавжди.
 

І вона мала рацію.

Труп єврея – неабияка проблема. Губерманни мусили виходити Макса не лише заради нього, а й заради себе. Навіть тато, який завжди заражав усіх спокоєм, відчував тягар їхнього становища.

– Послухай. – Його голос був тихим, але твердим. – Якщо таке станеться – якщо він помре, – нам доведеться щось вигадати. – Лізель могла заприсягтися, що чула, як він важко ковтнув. Ніби хтось вдарив його у горло. – Візьмемо мого возика, кілька полотнищ…

Лізель зайшла до кухні.

– Лізель, не зараз. – Це сказав тато, хоча він і не глянув на неї. В обернутій ложці він роздивлявся своє перекошене обличчя. Лікті вгрузли у стіл.

Крадійка книжок не відступила. Вона зробила ще кілька кроків і теж сіла за стіл. Холодні руки намацали рукави, а з губ злетіли слова.

– Він ще не помер. – Слова впали на стіл і викотились на середину. Усі троє глянули на них. Вогники надії не наважувались розгорятися. Він ще не помер. Він ще не помер.

Тоді заговорила Роза.

– Хтось хоче їсти?

Мабуть, лише під час вечері Максова хвороба не так сильно їм дошкуляла. Вони про неї не забували, поки сиділи за столом з добавкою хліба, супу чи картоплі. Всі троє про неї думали, але ніхто не говорив.

Вночі, лише за кілька годин після тієї розмови, Лізель прокинулася і здивувалась, чому це в неї йокнуло серце. (Такий зворот вона вичитала у «Носія снів» , який, загалом, був цілковитою протилежністю «Свистуна», – у книжці розповідалося про покинутого хлопчика, який хотів стати священиком.) Дівчинка сіла і глибоко втягнула нічне повітря.

– Лізель? – тато перекрутився на ліжку. – Що сталося?

– Нічого, тату, все добре. – Але, щойно вона закінчила речення, перед очима дівчинки постало те, що вона бачила у своєму сні.

НЕВЕЛИЧКИЙ ОБРАЗ

Здебільшого все було як завжди.

Потяг рухався на тій самій швидкості.

Її братик заходився кашлем. Втім, цього разу Лізель не могла розгледіти його обличчя, що втупилося в підлогу. Вона повільно схилилася. Її руки обережно підняли його за підборіддя, і тоді вона побачила перед собою обличчя Макса Ванденбурґа, з широко розплющеними очима. Він витріщився на неї.

Пір’їнка падає на підлогу. Тепер тіло збільшилося, стало пропорційним до його голови.

Поїзд скрегоче по рейках.

– Лізель?

– Я ж кажу, все добре.

Здригаючись, дівчинка підвелася з матраца. Заціпенівши від страху, вона вийшла в коридор і пішла до Макса. Просидівши якийсь час біля його ліжка, коли все стихло, Лізель спробувала розтлумачити свій сон. Це був провісник Максової смерті? Чи просто реакція на вечірню розмову у кухні? То що, тепер Макс замінив їй брата? Якщо так, чи може вона так легко знехтувати свою плоть і кров? А може, це було зачаєне бажання, щоб Макс помер? Зрештою, якщо такої смерті заслужив її братик Вернер, то чим за нього кращий цей єврей?

– Ти справді так думаєш? – прошепотіла Лізель, нависаючи над його ліжком. – Ні. – Вона не могла в це повірити. Її відповідь підтвердилася, коли заклякла ніч пішла на спад і на тумбочці проглянули обриси різноманітних предметів, великих і маленьких. Її подарунки.

– Прокинься, – промовила дівчинка.

Макс не прокинувся.

Ще вісім днів.

У класні двері хтось постукав кісточками пальців.

– Увійдіть, – запросила пані Олендріх.

Двері відчинилися і весь клас здивовано глянув на Розу Губерманн, яка стояла на порозі. Двійко дітей навіть охнули, побачивши її, – жінка, завбільшки з маленьку шафу, з напомадженим осміхом і їдкими яскраво-зеленими очима. Вона. Була легендою. Роза вдягнула своє найкраще вбрання, але волосся мала розкуйовджене – таки справді рушник сивих гумових пасем.

Вчителька явно остовпіла.

– Пані Губерманн… – Вона заметушилася. Оглянула клас. – Лізель?

Лізель глянула на Руді, підвелася і поквапилась підійти до дверей, щоб чимшвидше покінчити з тою ніяковою сценою. Двері за нею зачинилися, і тепер вона стояла в коридорі, сам на сам із Розою.

Роза дивилася в інший бік.

– Мамо, що сталося?

Вона обернулась.

– Ти мені не шокай, мала Saumensch! – Лізель прошили її швидкі слова. – Мій гребінець! – З-під дверей витекла цівка сміху і одразу ж затекла назад.

– Мамо?

Обличчя Рози було суворим, але вона усміхалася.

– Де ти, в біса, поділа мого гребінця, дурна Saumensch , мала крадійко? Сто разів тобі казала не брати його, та хіба ти слухаєш? Авжеж не слухаєш!

Розин монолог тривав ще якусь хвилину, поки Лізель припускала, де б міг бути той гребінець. Раптом слова обірвалися, і Роза притягнула дівчинку до себе, лише на кілька секунд. Її шепіт ледве можна було розібрати, навіть так близько.

– Ти сама казала на тебе кричати. Казала, що всі в це повірять. – Вона роззирнулася вправо і вліво, її голос був як голка з ниткою. – Він прокинувся, Лізель. Він прокинувся. – Вона вийняла з кишені подряпаного іграшкового солдатика. – Він просив передати тобі. Це його улюблений подарунок. – Роза вручила їй солдатика, міцно стисла її руку і посміхнулася. До того, як Лізель спромоглася щось відповісти, Роза закінчила їхню розмову. – Ну? Чого мовчиш? Кажи, де ти його кинула?

Він живий, подумала Лізель.

– Не знаю, мамо. Вибач, мамо, я…

– От ніякого з тебе толку! – Вона відпустила її, кивнула і пішла геть.

Якусь мить Лізель стояла на місці. Коридор здавався величезним. Вона роздивилася солдатика, якого тримала на долоні. Інстинкт штовхав її негайно бігти додому, але здоровий глузд був проти. Тож вона запхала пошарпаного солдатика до кишені і повернулася в клас.

Усі вичікували.

– Дурна корова, – пробурмотіла собі під ніс.

Діти знову засміялися. Пані Олендріх до них не приєдналась.

– Що ти сказала?

Лізель було так радісно, що вона почувалася невразливою.

– Я сказала, – з осяйною усмішкою відповіла дівчинка, – дурна корова, – і тієї ж миті рука вчительки ляснула її по щоці.

– Не смій так говорити про свою маму, – сказала пані Олендріх, але на Лізель це ніяк не подіяло. Вона стояла, намагаючись стримати усмішку. Та що їй та Watschen , вона з легкість витримає будь-яку з них. – Повертайся на своє місце.

– Так, пані Олендріх.

Руді, який сидів поряд, насмілився заговорити.

– Ісус, Марія і Йосип, – прошепотів він, – в тебе на щоці відбилася її рука. Велика червона рука. Усі п’ять пальців!

– Ну й нехай, – відповіла Лізель, тому що Макс був живий.

Того дня, коли вона зайшла до кімнати, Макс сидів на ліжку, а здутий м’яч лежав у нього на колінах. Його борода шалено свербіла, і він докладав чимало зусиль, щоб його трясовинні очі залишалися розплющеними. Поряд з подарунками стояла порожня миска з-під супу.

Вони не віталися.

Швидше, зіткнулися краями.

Двері прочинилися, до кімнати увійшла дівчинка, вона стояла і дивилася на порожню миску.

– Мама силоміць залила його тобі в горло?

Він кивнув, задоволений і втомлений.

– А знаєш, суп був смачний.

– Мамин суп? Справді?

Йому не вдалося усміхнутися.

– Дякую за подарунки. – Більше нагадувало легенький ривок кутиком рота. – Дякую за хмару. Твій тато детальніше розповів мені про неї.

Десь за годину Лізель спробувала у дечому зізнатися.

– Ми не знали, що будемо робити, якби ти раптом помер, Максе. Ми…

Він не забарився з відповіддю.

– Маєш на увазі, як позбутися мене?

– Вибач.

– Немає за що вибачатися. – Він не образився. – Ви мали на це право. – Макс кволо бавився здутим м’ячем. – Ви мали право так думати. У вашому випадку мертвий єврей такий же небезпечний, як і живий. А може навіть небезпечніший.

– А ще мені снився сон. – Дівчинка описала його у подробицях, стискаючи в долоні солдатика. Вона вже хотіла знову вибачатися, коли Макс перебив її.

– Лізель. – Він примусив її глянути на себе. – Більше ніколи не вибачайся переді мною. Це я маю перед тобою вибачатися. – Він глянув на всі її подарунки. – Подивись. Скільки подарунків. – Він взяв ґудзика. – А ще Роза казала, що ти двічі, а іноді тричі на день читала мені. – Макс перевів погляд на штори, так, ніби міг дивитися крізь них. Сів трохи вище і затамував з десяток безмовних речень. На його обличчя насунулась тривога і він теж у дечому зізнався дівчинці. – Лізель. – Макс трішки схилився вправо. – Я боюся, – промовив він, – боюся знову заснути.

Вона рішуче заявила:

– Тоді я тобі почитаю. І дам тобі ляпаса, якщо почнеш куняти. Згорну книжку і буду трясти тебе, доки не прокинешся.

Того дня, а потім і вночі, Лізель читала Максові. Він сидів на ліжку, вбирав її слова, і не спав, десь до десятої вечора. Коли Лізель зробила маленьку перерву і відірвалася від «Носія снів» , вона помітила, що Макс спить. Боязко вона тицьнула в нього книжкою. Він прокинувся.

Макс засинав іще три рази. Двічі вона його будила.

У ліжку Лізель він провів ще чотири дні, тоді повернувся на своє місце біля каміну, а потім, в середині квітня – до підвалу. Він видужав, позбувся бороди, до нього повернулися уламки попередньої ваги.

У той час внутрішній світ Лізель видихнув з величезним полегшенням. А зовнішній світ почав хитатися. Наприкінці березня бомби впали на містечко під назвою Любек. Наступним у черзі був Кельн, а дуже скоро бомби долетять і до інших німецьких міст, не оминуть вони і Мюнхен.

Так, начальник стояв у мене за плечима.

– Виконуй, виконуй.

Бомби наближалися, а за ними йшов я.

Щоденник смерті: Кельн

Останні години 30 травня.

Певен, що Лізель Мемінґер міцно спала, коли тисяча бомбардувальників наближалася до Кьольна. Мені ж дісталися п’ятсот його мешканців, може трохи більше. Ще п’ять тисяч металися серед примарних шматків бетону, намагаючись розібрати, де вони і якому будинку належать ті чи інші уламки.

П’ятсот душ.

Я підхоплював їх пальцями, ніби валізи. Або закидав через плече. Лише дітей я виносив на руках.

Коли моя робота скінчилася, небо пожовкло, воно скидалося на обгорілу газету. Якби добре придивився, зміг би розібрати слова, заголовки репортажів, що описували стрімке просування війни та інші фронтові новини. Як би мені хотілося здерти ту газету з неба, зіжмакати її і викинути куди подалі. Але мої руки боліли, і я не міг обсмалити собі пальці, бо попереду було ще стільки роботи.

Як я й думав, більшість із них померли майже одразу. Інші прожили трішки довше. Мені належало відвідати ще декілька місць, побачити різні небеса й зібрати нові душі, тож, коли я пізніше повернувся до Кельна – саме відлітали останні літаки – я помітив одну дивну річ.

Я ніс обгорілу душу дівчинки і похмуро глянув на кислотне сірчане небо. Неподалік стояла групка десятирічних дівчаток. Одна з них вигукнула:

– Що це?

Вона простягнула руку і пальцем вказала на чорний предмет, що повільно опускався згори. Спершу він нагадував чорне перо, що ширяло, пливло по небу. Або клаптик попелу. Тоді почав рости. Та сама дівчинка – з рудим волоссям і розсипом веснянок – знову вигукнула, цього разу виразніше:

– Що це таке?

– Чиєсь тіло, – припустила інша дівчинка. З чорним волоссям, зібраним у коротенькі хвостики, і проділом посередині.

– Ще одна бомба!

Предмет летів занадто повільно, як на бомбу.

Юна душа досі тліла на моїх руках, але я пройшов за дітьми ще кількасот метрів. Як і дівчатка, я прикипів очима до неба. Менше за все мені хотілося дивитися на мертве обличчя моєї ноші. Гарненька дівчина. Тепер уся смерть у неї попереду.

Як і їх, мене заскочив зненацька кинутий в наш бік голос. То був сердитий батько, який заганяв дітей додому. Руда запротестувала. Її веснянки витягнулись у коми.

– Але, тату, подивись.

Чоловік зробив кілька коротких кроків і незабаром визначив, що то за штука падала з неба.

– Це пальне, – сказав він.

– Як це?

– Пальне, – повторив батько. – Бак з пальним. – То був лисий чоловік у розхристаній піжамі. – Вони спалили все пальне і викинули порожній бак. Глянь, он там ще один.

– І он там!

Діти є діти, і за мить вони вже метушливо видивлялися порожні баки, що падали на землю.

Перший приземлився з глухим грюкотом.

– Тату, можна його взяти?

– Не можна. – Розбомблений і ошелешений, цей батько був явно у поганому настрої. – Не можна його брати.

– Чому?

– Я запитаю свого тата, чи можна мені його взяти, – сказала інша дівчинка.

– І я запитаю.

Ось так посеред уламків Кельна зграйка дітей збирала порожні паливні баки, скинуті згори їхніми ворогами. А я, як завжди, збирав душі. Я дуже втомився. А рік не дійшов іще навіть до половини.

Відвідувач

Для футболу на Небесній вулиці знайшовся новий м’яч. Це була гарна новина. Дещо тривожнішою новиною було те, що до них наближався підрозділ НСРПН.

Вони обійшли весь Молькінґ, вулицю за вулицею, будинок за будинком, і зараз зупинилися біля крамниці пані Діллер, на швиденький перекур, щоб потім знову продовжити свій обхід.

У місті було кілька бомбосховищ, та після атаки на Кельн було ухвалено рішення облаштувати додаткові. НСРПН оглядала кожен будинок у пошуках підходящого підвалу.

Звіддалік діти спостерігали за ними.

Вони бачили димок, що звивався над головами групки партійців.

Лізель щойно вийшла надвір і підійшла до Руді і Томмі. Гаральд Молленгауер побіг за м’ячем.

– Що відбувається?

Руді запхав руки до кишень.

– Вечірка. – Він спостерігав, як його друг намагається дістати м’яча, що перелетів через огорожу пані Гольцапфель. – Перевіряють всі будинки і квартирні блоки.

Раптова сухість заповнила рот Лізель.

– Навіщо?

– Ти що, зовсім нічого не знаєш? Томмі, поясни їй.

Томмі розгубився.

– Ну, я теж не знаю.

– Ви обоє просто безнадійні. Їм потрібно більше бомбосховищ.

– Тобто… у підвалі?

– Ні, на горищі. Звичайно ж, у підвалі. Господи Ісусе, Лізель, ти дійсно дурна чи прикидаєшся?

Гаральд нарешті приніс м’яча.

– Руді!

Він повів м’яча у гру, а Лізель так і не зрушила з місця. Як би їй повернутися додому, щоб це не здавалося підозрілим? Димок поблизу пані Діллер уже не курився, і групка чоловіків почала розходитися в різні боки. Дівчинку охопила паніка. Стисла горло, затопила рот. Повітря перетворилось на пісок. Думай, пролунало в голові. Ну ж бо, Лізель, думай, думай.

Руді забив гола.

Його привітали далекі голоси.

Думай, Лізель…

Ідея.

Точно, – подумала вона, – але все мусить скидатися на справжнє.

Поки нацисти крокували вулицею, позначаючи деякі двері написом «LSR», м’яч пролетів у повітрі і потрапив до одного з найстарших футболістів – Клауса Беріґа.

LSR

Luft Schutz Raum: Бомбосховище

Хлопець розвернувся з м’ячем, і в ту мить на нього налетіла Лізель – вони з такою силою врізалися одне в одного, що гра одразу ж припинилася. М’яч відкотився в сторону, а гравці збіглися до них. Лізель однією рукою трималася за розбите коліно, іншою – за голову. Клаус Беріґ вхопився за праву гомілку, скривився і почав лаятись.

– Де вона? – Він сплюнув. – Я її вб’ю.

Та яке там вбивство.

Усе було набагато гірше.

Люб’язний партієць побачив, що сталося, і діловито подріботів до них.

– Що тут трапилось? – запитав він.

– Та вона навіжена. – Клаус вказав на Лізель, і чоловік допоміг їй піднятися. Його тютюновий подих кинув їй в обличчя закіптявілу жменю піску.

– Мабуть, сьогодні вже не зможеш грати, мала, – сказав він. – Де ти живеш?

– Зі мною все добре, – відповіла Лізель, – чесно. Я сама можу дійти. – Тільки відчепись від мене. Відчепись!

Ось тоді і вступився Руді, вічний заступник.

– Я відведу тебе додому, – сказав він. І чого б йому для різноманітності не запхати носа у свої власні справи?

– Усе добре, – запевнила дівчинка. – Грай собі далі. Я сама дійду.

– Ні, ні. – Він не хотів нічого слухати. От упертюх! – Та це дві хвилини.

Їй знову довелося думати, і в неї знову з’явилася ідея. Руді взявся її підводити, а вона умудрилася знову впасти, цього разу на спину.

– Тата, – промовила Лізель. Вона помітила, що небо було насиченого синього кольору. І жодного натяку на хмаринки. – Руді, можеш покликати мого тата?

– Будь тут. – Глянув праворуч і вигукнув: – Томмі, наглянь за нею. Не дозволяй їй рухатися.

Томмі кинувся виконувати.

– Я нагляну за нею, Руді. – Він стояв над нею, посмикувався і намагався стримати усмішку, а Лізель спостерігала за партійцем.

За хвилину над нею спокійно схилився Ганс Губерманн.

– Тату.

На його губах заграла розчарована посмішка.

– Мені завжди було цікаво, коли це станеться.

Тато підняв її і повів додому. Гра продовжилась, а нацистів відділяли від Губерманнів лише кілька будинків. В одному їм не відчинили. Руді знову вигукнув:

– Пане Губерманн, вам допомогти?

– Ні, ні, грайте далі, пане Штайнер. – Пан Штайнер. Її тата просто неможливо не любити.

Уже вдома Лізель розказала новину. Намагалася знайти щось середнє між мовчанкою і відчаєм.

– Тату.

– Нічого не кажи.

– Партійці, – прошепотіла дівчинка. Тато зупинився. Він подолав нестерпне бажання відчинити двері і визирнути на вулицю. – Вони перевіряють підвали, щоб зробити там бомбосховища.

Тато посадив її.

– Кмітлива дівчинка, – сказав він і покликав Розу.

У них була хвилина, щоб вигадати якийсь план. Шелестіння думок.

– Можемо сховати його у кімнаті Лізель, – запропонувала мама. – Під ліжком.

– І це твій план? А якщо вони захочуть обшукати ще й кімнати?

– А в тебе є кращий?

Уточнення: у них не було хвилини.

У двері будинку 33 на Небесній вулиці сім разів дрібненько забарабанили, і в них уже не було часу когось кудись переховувати.

Голос.

– Відчиніть!

Їхні серця вистукували навперебій, змішуючи свої ритми. Лізель спробувала з’їсти своє. Але смак серця не дуже її заспокоїв.

– Ісус, Марія… – прошепотіла Роза.

Цього дня усе було в руках тата. Він поквапився до дверей підвалу і кинув униз попередження. Повернувшись, заговорив швидко, на одному диханні.

– Послухайте, немає часу хитрувати. У нас є сотні способів його відволікти, але зараз маємо лише один вихід. – Він глянув на двері і докінчив: – Нічого не робити.

Не такого плану чекала Роза. Її очі розширилися.

– Нічого не робити? Ти що, з глузду з’їхав?

У двері знову забарабанили.

Тато не відступав.

– Нічогісінько. Ми навіть не підемо за ним до підвалу – нізащо в світі.

Час сповільнився.

Роза здалася.

Здушена горем, вона похитала головою і пішла відчиняти двері.

– Лізель, – татів голос порізав її на шматки. – Головне, поводься спокійно, verstehst?

– Так, тату.

Вона спробувала зосередитись на своєму розбитому коліні.

– Ага!

На порозі мама досі питала про причину перевірки, а люб’язний партієць уже запримітив Лізель.

– Навіжена футболістка! – Він усміхнувся. – Як там твоє коліно? – Зазвичай нацистів уявляють не такими життєрадісними, але цей чоловік, очевидно, був дуже веселим. Щойно він зайшов до кухні, як одразу схилився над дівчинкою, ніби оглядаючи її рану.

«Він знає? – подумала Лізель. – Може, він нюхом чує, що ми ховаємо єврея?»

Тато приніс від умивальника вологу шматинку і приклав її до коліна дівчинки.

– Пече? – Його сріблясті очі були турботливі і спокійні. Переляк, яким вони сповнилися, легко можна було прийняти за турботу про її розбите коліно.

Роза кинула через всю кухню:

– Мало воно пече. Але буде їй урок.

Партієць випростався і засміявся.

– Сумніваюся, що вона чогось там навчиться, пані…?

– Губерманн, – поморщилося картонне обличчя.

– Пані Губерманн, мені здається, що вона сама може навчити . – Він показав дівчинці усмішку. – Всіх тих хлопців. Правда ж, юна пані?

Тато потер шматиною рану, і Лізель замість відповіді скривилася. Тепер заговорив Ганс. Він тихенько вибачився перед нею.

Тоді запала ніякова тиша, і партієць пригадав свої обов’язки.

– Якщо ви не проти, – почав він, – я хотів би оглянути ваш підвал – це потребуватиме не більше двох хвилин, – щоб перевірити, чи підійде він для бомбосховища.

Тато ще раз зачепив розбите коліно.

– У тебе тут іще й величенький синець, Лізель. – І байдужно відповів навислому над ним партійцю. – Звичайно. Перші двері справа. Дуже перепрошую за безлад.

– Не переймайтеся, думаю, у вас не гірше, ніж в інших підвалах, які я сьогодні обійшов… Ці?

– Саме так.

Найдовші три хвилини в історії Губерманнів

Тато сидів за столом. Роза молилася у кутку, промовляючи про себе слова. Лізель гарячкувала: у неї запеклися коліно, груди, м’язи рук. Сумніваюся, що хтось із них наважився подумати про те, що вони робитимуть, якщо їхній підвал визнають придатним для бомбосховища.

Спершу вони мали пережити перевірку.

Вони прислухалися до кроків нациста, що відлунювали у підвалі. Шурхотіла рулетка. Лізель ніяк не могла відігнати думку про Макса, що сидів під сходами, згорнувшись клубочком, тримаючи в руках книжку своїх замальовок, яку він притис до грудей.

Тато підвівся. У нього виникла ідея.

Він вийшов у коридор і вигукнув:

– Ну як там, усе добре?

Відповідь підіймалася східцями, над головою Макса Ванденбурґа.

– Ще одну хвилинку!

– Може, хочете кави або чаю?

– Ні, дякую.

Тато повернувся і звелів Лізель принести книжку, а Розі – почати куховарити. Він вирішив, що їм не варто просто сидіти і кусати лікті.

– Ну ж бо, – сказав він якомога голосніше. – Рухайся, Лізель. Мені начхати, чи болить тебе коліно, чи ні. Ти мусиш дочитати книжку, сама ж казала.

Лізель намагалася тримати себе в руках.

– Так, тату.

– Ну, чого ти так довго? – Вона добре бачила, що тато доклав неабияких зусиль, щоб їй підморгнути.

У коридорі вона ледь не зіткнулася з партійцем.

– Не поладнала з татом, еге ж? Не переймайся. У мене з дітьми теж так буває.

Вони розійшлися в різні сторони. Лізель піднялася до своєї кімнати, зачинила двері і впала на коліна, не зважаючи на посилення болю. Спершу вона почула вердикт – їхній підвал був недостатньо глибоким, а тоді прощання, одне з яких було кинуто в коридор.

– Бувай, навіжена футболістко!

Лізель згадала про манери.

– Auf Wiedersehen! До побачення!

«Носій снів» плавився у її руках.

Якщо вірити татовим словам, тієї миті, коли партієць зачинив за собою двері, Роза розтанула біля плити. Вони зайшли по Лізель, разом спустилися до підвалу і відсунули гарно розвішані полотна і добре розставлені банки з фарбою. Макс Ванденбурґ зіщулився під сходами, стискаючи, ніби ножа, свої ржаві ножиці. Його пахви залило потом, а слова, ніби ранки, посипалися з губ.

– Я б ними не скористався, – тихенько промовив він. – Я… – Він приклав ржаві вушка до чола. – Мені дуже шкода, що вам довелося пройти через це.

Тато запалив цигарку. Роза забрала ножиці.

– Ти живий, – сказала вона. – Ми всі живі.

Вибачення вже давно запізніли.

Schmunzeler

За якусь хвилину у двері забарабанив новий відвідувач.

– Господи Боже, ще один!

Умить повернулася тривога.

Макса знову заховали за полотнами і банками.

Роза видерлася східцями нагору, але цього разу, коли вона відчинила двері, за ними не було нациста. На порозі стояв не хто інший, як Руді Штайнер. З лимонним волоссям і гарними намірами.

– Я прийшов, щоб перевірити, як там Лізель.

Коли дівчинка почула його голос, одразу кинулася нагору.

– З цим я сама розберусь.

– Її хлопець, – пояснив тато банкам з фарбою. І випустив іще одну хмарку диму.

– Він не мій хлопець, – заперечила Лізель, але досить добродушно. Вона не могла лютувати, адже якусь хвилину тому усі вони були за крок від свого кінця. – Я йду нагору тільки тому, що будь-якої миті мама почне кричати.

– Лізель!

Дівчинка була на п’ятій сходинці.

– Я ж казала.

Коли вона підійшла до дверей, Руді переступив з ноги на ногу.

– Я прийшов перевірити… – Він затнувся. – Що це за запах? – Він принюхався. – Ти що, там курила?

– Ой. Я сиділа з татом.

– А ви маєте цигарки? Ми могли б їх продати.

Лізель не мала настрою для таких балачок. Вона сказала тихенько, щоб не почула мама.

– Я не краду у свого тата.

– Але ти крадеш в інших.

– Чого так тихо? Давай голосніше!

Руді показав їй schmunzeln.

– Бачиш, що крадійство робить з людьми? Ти вся на нервах.

– Ніби ти ніколи нічого не крав.

– Крав, але від тебе аж тхне крадійством. – Він не на жарт розійшовся. – Може, то справді не цигарковий дим. – Руді нахилився до неї і посміхнувся. – Так пахнуть злочинці. Тобі варто прийняти ванну. – Він обернувся і гукнув до Томмі Мюллера: – Агов, Томмі, підійди-но сюди і понюхай її!

– Що ти сказав? – Ото покладися на Томмі. – Я тебе не чую!

Руді похитав головою в бік Лізель.

– Жодного толку.

Вона взялася зачиняти двері.

– Щезни, Saukerl, ще тебе мені зараз бракувало.

Вельми задоволений собою, хлопець повернувся на вулицю. Вже біля поштової скриньки він пригадав, що хотів перевірити. Повернувся на кілька кроків.

– Alles gut, Saumensch? Я маю на увазі твоє коліно.

Червень. Німеччина.

Ще крок, і все розвалиться.

Але Лізель цього не знала. У її підвалі не знайшли єврея. Її прийомних батьків не забрали, і до обох досягнень вона доклала своїх зусиль.

– Усе добре, – відповіла Лізель, та говорила вона аж ніяк не про своє коліно.

У неї все було добре.

Щоденник смерті: парижани

Прийшло літо.

У крадійки книжок усе було чудово.

А в мене було небо кольору євреїв.

Коли їхні тіла припиняли шукати цілини у дверях, повставали їхні душі. Коли їхні нігті шкрябали дерево, а іноді навіть упивалися в нього під натиском всеохопного розпачу, їхні душі летіли до мене, простісінько мені на руки, і ми вибиралися з тих душових на дах, а далі – вгору, в обійми неосяжної вічності. Мені відправляли їх без ліку. Хвилина за хвилиною. Душ за душем.

Ніколи не забуду свій перший день в Освенцимі, свій перший прихід до Маутгаузену. Там, у Маутгаузені, мені часто доводилося підбирати їх на дні високого урвища, коли їм не вдавалося втекти. Там лежали поламані тіла і мертві добрі серця. Та все-таки це було краще за газ. Декого з них я ловив, поки вони ще були у польоті. Врятував, думав я, тримаючи в повітрі їхні душі, поки все інше – їхня тілесна оболонка – важко вдарялося об землю. Усі були легенькими, ніби горіхові шкаралупки. Небо у тому місці затягнуло димом. Запах як від печі, але дуже холодний.

Я здригаюся, пригадуючи все це, і намагаюся стерти з пам’яті.

Я дмухаю на руки, щоб зігріти їх.

Однак нелегко зберегти тепло, коли душі не припиняють тремтіти.

Боже.

Коли думаю про них, я завжди промовляю це ім’я.

Боже.

Промовляю його двічі.

Я згадую Його ім’я, марно намагаючись зрозуміти.

– Але розуміти – це не твоя робота. – Я сам собі відповідаю. Бог ніколи нічого не каже. Думаєте, Він не відповідає лише вам? – Твоя робота… – Я більше не слухаю себе, тому що, чесно кажучи, я вже втомився від себе. Такі думки мене просто виснажують, а я не можу дозволити собі такої розкоші – насолоджуватись втомою. Я мушу працювати, і, хоча цього не скажеш про всіх людей, для більшості так воно і є – смерть нікого не чекає, а якщо й чекає, то зазвичай недовго.

23 червня 1942 року у німецькій в’язниці на території Польщі була групка французьких євреїв. Перший, кого я забрав, стояв біля дверей, його думки металися, тоді стишили свій біг, сповільнювалися, сповільнювалися…

Прошу, повірте, що того дня я виносив кожну душу, ніби новонароджену. Я навіть поцілував кілька виснажених отруйних щік. Я чув їхні останні судомні крики. Їхні зникаючі слова. Я бачив їхні видіння про любов і звільняв їх від страху.

Я виніс усіх, і того дня, як ніколи, я потребував якось відволіктися. Сповнений скорботи, я глянув на світ унизу. Я спостерігав, як небо зі сріблястого стає сірим, а тоді забарвлюється в колір дощу. Навіть хмари хотіли кудись утекти.

Іноді я уявляв, як усе виглядає над хмарами, достеменно знаючи, що сонце біляве, а безкрая атмосфера схожа на велетенське блакитне око.

Вони були французами, вони були євреями, вони були вами.