Текст книги "Крадійка книжок"

Автор книги: Маркус Зузак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

– У разі снігу, – промовила Лізель, – слід подбати про те, щоб лопата була міцною. Треба копати глибоко; не можна лінуватися. Не можна робити абияк. – Вона знову втягнула великий шматок повітря. – Звичайно ж, простіше дочекатися, доки потепліє, коли…

Усе закінчилося.

Книжку вирвали з її рук і скомандували:

– Лізель – у коридор.

Відбуваючи невелику Watschen , вона чула, як у класі, поміж плесканням рук сестри Марії, усі сміються. Вона бачила їх. Усіх тих перемішаних дітей. Вони шкіряться і сміються. Залиті сонцем. Сміються усі, крім Руді.

На перерві з неї глузували. Хлопчик на ім’я Людвіґ Шмайкль підійшов до неї з книжкою.

– Агов, Лізель, – сказав він, – я не можу прочитати це слово. Можеш прочитати його для мене? – Він розреготався – самовдоволеним сміхом десятилітнього. – Dummkopf . Дурепа.

Вервечкою тягнулися хмари, великі і незграбні, і все більше дітей окликали її, спостерігаючи, як вона закипає.

– Не слухай їх, – порадив Руді.

– Тобі легко казати. Не ти ж у нас дурепа.

До кінця перерви кількість насмішок досягла дев’ятнадцяти. На двадцятій Лізель вибухнула. Їй попався Шмайкль, якому було мало.

– Ну, Лізель, – він тицьнув книжкою їй в обличчя. – Допоможеш мені прочитати?

Лізель допомогла йому, аякже.

Вона встала, і взяла у нього книжку, і, поки він посміхався іншим дітям через плече, відкинула її і з усієї сили копнула його кудись у пах.

Отож, як ви можете собі уявити, Людвіґ Шмайкль, безперечно, зігнувся, а згинаючись, іще й отримав у вухо. Коли він упав на землю, на нього сіли. А коли на нього сіли, він отримав ляпасів, подряпин та синяків від дівчинки, повністю охопленої люттю. Його шкіра була такою теплою і м’якою… Її кулаки і нігті, хоча й маленькі, були навдивовижу твердими.

– Saukerl . – Її голос теж дряпався. – Arschloch. Можеш сказати Arschloch по буквах?

О, як ті хмари перечіпалися і дурнуватою зграйкою збивалися докупи…

Великі товсті хмари.

Темні й одутлі.

Вони налітали одна на одну. Перепрошували. Рухалися далі і шукали вільного місця.

Дітей набігло як, ну, як дітей, що їх притягує бійка. Мішанина рук і ніг, вигуків і оплесків, що все густішала. Вони дивилися, як Лізель Мемінґер влаштувала Людвіґу Шмайклю неабияку прочуханку.

– Ісус, Марія і Йосип! – пронизливо завищала якась дівчинка. – Вона його вб’є!

Лізель його не вбила.

Але цілком могла.

Зрештою, чи не єдиним, що її зупинило, було вишкірене обличчя Томмі Мюллера, яке жалюгідно посмикувалося. Досі переповнена адреналіном, Лізель помітила його таку безглузду посмішку і, поваливши хлопчика на землю, почала бити і його.

– Що ти робиш?! – голосив Томмі, і лише після третього чи четвертого удару і цівки яскраво-червоної крові з його носа вона спинилася.

Досі навколішках, Лізель втягнула повітря і прислухалася до бурмотіння за спиною. Вона оглянула круговерть облич, зліва і справа, і оголосила:

– Я не дурепа.

Ніхто їй не суперечив.

Лише тоді, коли всі розійшлися по класах і сестра Марія побачила, у якому стані Людвіґ Шмайкль, бійка отримала своє продовження. Спершу усі підозри впали на Руді та ще кількох хлопців. Вони завжди сварилися між собою.

– Руки, – скомандували кожному з них, проте на жодній парі рук не було доказів.

– Не вірю, – пробурмотіла сестра. – Не може бути. – Адже, коли Лізель вийшла вперед і показала свої руки, вони, нічого в цьому дивного, були заляпані Людвіґом Шмайклем, що вже почав засихати. – У коридор! – звеліла сестра вже вдруге цього дня. Якщо бути точним, то вдруге за останню годину.

Та цього разу то не була невелика Watschen. Чи навіть середня. Цього разу то була найбільша зі всіх коридорових Watschen’ів , різка раз за разом жалила її, і дівчинка цілий тиждень не могла нормально сидіти. І в класі більше ніхто не сміявся. Звук більше нагадував перелякано нашорошені вуха.

Після уроків Лізель поверталася додому разом із Руді та іншими дітьми Штайнерів. Біля Небесної вулиці, у поспіху думок, на неї навалився неймовірний відчай – невдала спроба переказати уривок із «Посібника гробаря», її зруйнована сім’я, нічні кошмари, сьогоднішнє приниження, – вона зіщулилась у канаві і заплакала. Усе це її сюди й привело.

Руді теж стояв у канаві, біля неї.

Почався дощ, сильний і рясний.

Курт Штайнер покликав їх, але ні хлопчик, ні дівчинка не зрушили з місця. Вона, переборюючи біль, сиділа під клаптями дощу, що сипалися з неба, а він стояв поряд і чекав.

– Чому він помер? – запитала Лізель, та Руді все одно не поворухнувся і нічого не відповів.

Коли вона нарешті заспокоїлась і підвелася, він обійняв її за плечі, як найкращого друзяку, і вони пішли додому. Він не вимагав поцілунку. Нічого такого. Можете любити Руді за це, якщо хочете.

Тільки не копай мене по яйцях.

Ось що він подумав, але не промовив уголос. Лише чотири роки по тому він поділився з нею цими думками.

А зараз Руді і Лізель під дощем прямували до Небесної вулиці.

Він був тим схибленим, що вимазався чорним вугіллям і кинув виклик світові.

Вона була крадійкою книжок, що залишилася без слів.

Але, повірте, слова були вже в дорозі, і, коли вони прибудуть, Лізель упіймає їх руками, ніби хмаринки, і викрутить до сухого, ніби краплинки дощу.

Частина 2

«Знизування плечима»

а також: дівчинка, створена з темряви – радість від цигарок – обхідниця міста – деякі мертві листи – день народження Гітлера – стовідсотковий чистий німецький піт – хвіртка до крадіжок – і книжка з вогню

Дівчинка, створена з темряви

ТРОХИ СТАТИСТИКИ

Перша вкрадена книжка: 13 січня 1939 року

Друга вкрадена книжка: 20 квітня 1940 року

Період між крадіжками зазначених книжок: 463 дні

Коли б ви поставилися до цього легковажно, то сказали б, що для продовження знадобилося лише трішки вогню і декілька людських вигуків. Ви б сказали, що Лізель, щоб заволодіти своєю другою книжкою, цього було достатньо, хоч та і диміла в її руках. І навіть обпікала їй ребра.

Одначе ось у чому річ:

Зараз не час легковажити.

Зараз не час дивитися лише одним оком, оглядатися чи перевіряти плиту – бо коли крадійка книжок поцупила свою другу книжку, не тільки багато факторів сприяли її жаданню зробити це, а й сам вчинок запустив у дію те, що мало статися згодом. Ця крадіжка вкаже їй шлях до наступних книжок. Вона надихне Ганса Губерманна на складання плану допомоги молодому єврейському кулачному бійцю. А ще вона покаже мені , вже укотре, що одна можливість веде простісінько до наступної, як ризик веде до більшого ризику, життя – до нового життя, а смерть – до ще більших смертей.

Можна навіть сказати, що це доля.

Розумієте, хтось, може, думає, що нацистська Німеччина спиралася на ідею антисемітизму, дещо надміру ревного лідера і націю фанатиків, вихованих на ненависті до інших, проте нічого з цього не вийшло б, якби німці не любили одну справу.

Палити.

Німці любили палити. Крамниці, синагоги, рейхстаги, будинки, особисті речі, вони любили палити вбитих людей і, звісно ж, книжки. Вони були у захваті від гарного багаття з книжок, а тим, хто був небайдужий до книжок, це давало можливість заволодіти тим виданням, якого б вони нізащо не отримали, якби не багаття.

Однією зі схильних до такого була, як ви вже знаєте, худорлява дівчинка на ім’я Лізель Мемінґер. Нехай їй і довелося прочекати аж чотириста шістдесят три дні, воно того вартувало. Наприкінці дня, сповненого безлічі переживань, багатьох прекрасних капостей, однієї закривавленої щиколотки і ляпасу рідної руки, Лізель Мемінґер здійснила свою другу успішну крадіжку. «Знизування плечима» . То була блакитна книжка з червоними літерами на обкладинці, під якими було зображення маленької зозулі, теж червоної. Озираючись назад, Лізель не соромилася того, що її вкрала. Навпаки, той вир відчуттів , що крутився в животі, більше скидався на гордість. А бажання поцупити книжку підживлювалося люттю і чорною ненавистю. Насправді 20 квітня – в день народження фюрера, – вихоплюючи книжку з паруючого попелища, Лізель була дівчинкою, створеною з темряви.

Звичайно ж, виникає запитання – чому?

Чого б це їй лютувати?

Що такого сталося за минулі чотири чи п’ять місяців, що спонукало її вибухнути такими емоціями?

Якщо коротко, то відповідь на це запитання переходить від Небесної вулиці до фюрера , тоді до недосяжного місця перебування її мами і повертається назад.

Як і більшість нещасть, це почалося з гаданого щастя.

Радість від цигарок

Під кінець 1939 року Лізель уже непогано призвичаїлася до життя в Молькінґу. У неї досі траплялися нічні кошмари за участі братика, і вона сумувала за мамою, але тепер її було кому втішити.

Вона любила тата, Ганса Губерманна, і навіть прийомну маму, хоча та й розсипалася прокльонами і лайливими словами. Вона любила й ненавиділа свого найкращого друга, Руді Штайнера, і це було нормально. А ще вона любила те, що, попри невдачу під час перевірки знань, вміння читати і писати, без сумніву, покращувались і невдовзі вона досягне якогось пристойного рівня. Усе це викликало бодай трішки задоволення і скоро нагромадиться такою купою, що на горизонті завидніє щось на кшталт щастя .

КЛЮЧІ ДО ЩАСТЯ

1. Дочитаний «Посібник гробаря».

2. Порятунок від гніву сестри Марії.

3. Отримання двох книжок на Різдво.

17 грудня.

Вона добре запам’ятала дату, адже це було якраз за тиждень до Різдва.

Як уже звиклося, кошмар обірвав її сон і Ганс Губерманн привів її до тями. Його рука вчепилася в її спітнілу піжаму.

– Потяг? – прошепотів він.

Лізель підтвердила.

– Потяг.

Вона ковтала повітря, доки не заспокоїлася, а тоді почала читати одинадцятий розділ «Посібника гробаря» . Минула третя ночі, коли вони закінчили, і їм залишився тільки останній розділ – «Повага до кладовища» . Тато – його сріблясті очі підпухли від утоми, а обличчя затопила борода – закрив книжку, сподіваючись отримати залишки сну. Але йому нічого не дісталося.

Заледве чи пройшла хвилина, відколи погасили світло, а Лізель уже заговорила до нього у темряві:

– Тату, ти не спиш?

Він видав тільки звук, якийсь гортанний:

– Ja[21]21
  Так (нім.).


[Закрыть].

Вона піднялася на лікті.

– Може, дочитаємо книжку, будь ласка?

Довге зітхання, скрипуче дряпання нігтями по щетині, і світло увімкнулося. Тато розгорнув книжку і почав читати:

– Розділ дванадцятий. «Повага до кладовища».

Вони читали до самого світанку, обводячи і виписуючи слова, яких дівчинка не розуміла, і перегортали сторінки, доки до кімнати не пробилося сонячне проміння. Декілька разів тато майже засинав, поступаючись перед сверблячим відчуттям утоми в очах і знесиленим киванням власної голови. Лізель щоразу ловила його на гарячому, проте в неї не було ані безкорисливості, щоб дозволити йому заснути, ані зухвалості, щоб на нього образитися. Вона була дівчинкою, якій іще треба здолати гору.

Врешті– решт, коли темрява за вікном дала тріщину, вони дочитали книжку. Останній абзац звучав так:

Ми, від імені Баварської асоціації кладовищ, сподіваємося, що змогли розважити вас і ознайомити з роботою, заходами безпеки й обов’язками гробарів. Ми щиро бажаємо вам успіху у вашому занятті похоронним мистецтвом і маємо надію, що цей посібник став вам у пригоді.

Коли книжка згорнулася, обоє перезирнулися спідлоба. Тато заговорив першим:

– Ми зробили це, еге ж.

Лізель, наполовину закутана у простирадло, тримала книжку в руках і оглядала чорну обкладинку зі сріблястим написом. Вона кивнула – з пересохлим ротом і ранковим голодом. Це була одна з тих митей бездоганної втоми, коли вдалося подолати не лише заплановану роботу, а ще й ніч, яка перегородила шлях.

Зі скреготом заплющивши очі і стиснувши кулаки, тато потягнувся, і настав ранок, який не посмів бути дощовим. Обоє підвелися, спустилися на кухню і крізь затуманені й розмальовані морозом вікна розгледіли рожеві смуги світла, що падали на засніжені дахи Небесної вулиці.

– Поглянь на кольори, – сказав тато. Просто неможливо не любити чоловіка, який не лише помічає кольори, а й говорить ними.

Лізель досі тримала книжку. Вона стискала її все сильніше, а сніг забарвлювався помаранчевим. На одному з дахів дівчинка помітила хлопчика, який сидів і також споглядав небо.

– Його звали Вернер, – промовила вона. Слова вилетіли самі, мимовільно.

– Так, – відповів тато.

На той час у школі більше не перевіряли читання, проте Лізель, поступово набираючись упевненості, якось перед уроками взяла залишений кимось підручник, щоб перевірити, чи зможе прочитати його без жодної помилки. Вона змогла прочитати кожнісіньке слово, але читала набагато повільніше за однокласників. Набагато легше, думала вона, бути за крок від чогось, ніж цього досягти. Треба ще трохи попрацювати.

Одного дня їй закортіло поцупити книжку з класної полиці, але, чесно кажучи, перспектива ще однієї коридорової Watschen від рук сестри Марії таки відлякала її. Більше того, у дівчинки насправді не було найменшого бажання красти книжки зі школи. Швидше за все, причиною її небажання була листопадова невдача, але Лізель не була цілком певна. Вона лише знала, що не хоче цього робити.

На уроках Лізель не розмовляла.

Вона навіть не наважувалась глянути не в той бік.

Прийшла зима, і Лізель більше не потрапляла під гарячу руку сестри Марії, а сама спостерігала за тим, як інші діти виходили до коридору й отримували заслужену винагороду. Звуки поневірянь учнів, що долинали звідти, були не вельми приємними, але той факт, що там був хтось інший , хоча й не тішив її, але приносив полегшення.

Коли у школі розпочалися канікули у зв’язку із Weihnachten[22]22
  Різдво (нім.).


[Закрыть], Лізель, перш ніж вийти з класу, навіть спромоглася побажати сестрі Марії «щасливого Різдва». Вона знала, що Губерманни не мають грошей, що вони досі віддають борги і, щойно у них з’являються якісь копійки, їм уже треба платити за оренду, тож навіть не сподівалася отримати подарунок. Ну, можливо, трохи кращу їжу. Яким же було її здивування, коли у Святвечір, після опівнічної відправи у церкві, де Лізель була з мамою, татом, Гансом-молодшим і Труді, вона знайшла під ялинкою подарунок, загорнутий у газету.

– Від святого Ніклауса, – сказав тато, та Лізель йому не повірила. Вона обійняла обох своїх прийомних батьків, а на її плечах досі лежав сніг.

Дівчинка розгорнула подарунок і знайшла дві невеликі книжки. Першу з них, «Собака на ім’я Фауст», написав Маттеус Оттлеберґ. Загалом Лізель прочитала її тринадцять разів. У Святвечір, сидячи за кухонним столом, вона прочитала перші двадцять сторінок, у той час як тато і Ганс-молодший сперечалися про речі, яких вона не розуміла. Про якусь політику.

Згодом вони з татом іще трохи читали перед сном, дотримуючись звичаю обводити і виписувати слова, яких дівчинка не знала. У «Собаці на ім’я Фауст» також були картинки – чарівні завитушки, вуха і кумедні зображення німецької вівчарки, що вельми паскудно слинилася і вміла розмовляти.

Друга книжка називалася «Маяк», а написала її жінка, Інґрід Ріппінштайн. Ця книжка була трохи довшою, тому Лізель змогла прочитати її лише дев’ять разів, і щоразу її старання приносили свої плоди – вона читала все краще і краще.

Через декілька днів після Різдва Лізель запитала про книжки. Вони їли на кухні. Спостерігаючи, як у маминому роті ложка за ложкою зникає гороховий суп, вона вирішила перевести погляд на тата.

– Я хочу дещо запитати.

Спершу всі мовчали.

– Що?

Це озвалася мама, ще не проковтнувши суп.

– Скажіть, звідки ви взяли гроші, щоб купити мені книжки?

Над татовою ложкою промайнула коротенька усмішка.

– Тобі справді цікаво?

– Звичайно.

Ганс дістав з кишені залишки своєї порції тютюну і взявся скручувати цигарки, а Лізель ставала дедалі нетерплячішою.

– То ти скажеш чи ні?

Тато засміявся.

– Та я ж розповідаю , дитино. – Він закінчив одну цигарку, жбурнув її на стіл і почав скручувати нову. – Ось так.

Тієї миті мама з дзенькотом доїла суп, стримала картонну відрижку і відповіла замість Ганса.

– Той Saukerl, – сказала вона. – Знаєш, що він зробив? Він скрутив увесь той бридкий тютюн, пішов на ярмарок, коли той був у місті, і виміняв їх у якогось цигана.

– Вісім цигарок за книжку. – Тато урочисто запхав одну до рота. Прикурив і втягнув дим. – Хвала Богу, що є цигарки, еге ж, мамо?

Але мама тільки кинула на нього один зі своїх фірмових невдоволених поглядів, який супроводжувався найвживанішою порцією лайки:

– Saukerl .

Лізель обмінялася з татом уже звичним підморгуванням і доїла свій суп. Одна з її книжок лежала поряд, як завжди. Вона не могла не погодитись, що відповідь на запитання їй більше ніж сподобалась. Небагато людей можуть похвалитися тим, що за їхню освіту платили цигарками.

А от мама сказала, що якби Ганс Губерманн мав хоч трохи розуму, то він обміняв би свої цигарки на нове плаття, якого вона вже давно потребувала, чи якісь кращі туфлі.

– Аякже… – Вона вилила слова в умивальник. – Коли йдеться про мене, ти краще викуриш увесь свій запас, правда? І ще назичиш у сусідів.

Проте за декілька днів Ганс приніс коробку яєць.

– Вибачай, мамо. – Він поставив їх на стіл. – Туфлі вже розібрали.

Мама не скаржилася.

Вона навіть щось наспівувала, поки смажила яйця, аж мало їх не спалила. Виявилося, що цигарки приносили багато радості, і в домі Губерманнів настали щасливі дні.

Вони закінчилися декілька тижнів по тому.

Обхідниця міста

Проблеми почалися з прання, а згодом їх лише додалося.

Якось, коли Лізель із Розою розносили містом білизну, один із їхніх клієнтів, Ернст Фоґель, повідомив, що прання і прасування йому більше не по кишені.

– Такі часи, – вибачився він, – що тут скажеш? Стає все важче. Війна примушує затягувати паски. – Він глянув на дівчинку. – Ви, напевне, отримуєте допомогу на утримання цієї крихітки?

На страшенний подив Лізель, мама не промовила й слова.

Вона тримала порожній мішок.

Ходімо, Лізель.

Вона не сказала цього. Вона шарпнула – важкою рукою.

Фоґель вигукнув зі свого ґанку. Він мав близько шести футів зросту, а його жирне волосся неживими клаптями звисало над чолом.

– Мені шкода, пані Губерманн.

Лізель помахала йому.

Він помахав у відповідь.

Мама дорікнула:

– Не махай тому Arschl’ochові , – сказала вона. – Ну, рухайся.

Коли Лізель того вечора приймала ванну, мама терла її особливо ретельно, весь час бурмотіла щось про Saukerl’я – Фоґеля, і що дві хвилини його передражнювала:

– Ви, напевне, отримуєте допомогу на дівчинку…

Вона все терла і сварила голі груди Лізель.

– За тебе дають аж так багато, Saumensch . Від цього я не розбагатію, аж ніяк.

Лізель сиділа у ванні і слухала.

Десь за тиждень після того випадку Роза покликала дівчинку до кухні.

– Отже, Лізель. – Вона посадила її за стіл. – Якщо вже ти півдня на вулиці, граєш у футбол, то можеш зробити і щось корисне. Для різноманітності.

Лізель вивчала свої руки.

– Що я маю зробити, мамо?

– Від сьогоднішнього дня ти будеш забирати і відносити прання. Може, ті багатії не поспішатимуть нас звільняти, якщо на порозі стоятимеш ти. Якщо запитають, де я, скажеш їм, що я захворіла. І щоб була засмученою, коли будеш говорити. Ти така худа і бліда, вони можуть тебе пожаліти.

– Пан Фоґель мене не пожалів.

– Ну… – Її збентеження кидалося в очі. – Інші можуть пожаліти. Тож не переч мені.

– Так, мамо.

На мить дівчинці здалося, що зараз прийомна мама втішить її і поплескає по плечу.

Молодчинка, Лізель. Молодчинка. Плеск, плеск, плеск.

Нічого подібного.

Натомість Роза Губерманн встала, взяла дерев’яну ложку і тицьнула нею в дівчинки перед носом. Вона вважала, що це необхідно.

– Коли будеш у місті, обійдеш усіх із мішком і повернешся прямісінько додому, із грошима, нехай навіть їх буде як кіт наплакав. Не підеш до тата, навіть якщо він, бодай не наврочила, буде мати якусь роботу. Не будеш вештатися з тим малим Sauker’лем , Руді Штайнером. Підеш додому. Прямісінько додому.

– Так, мамо.

– Як будеш нести мішок, щоб тримала його обережно . Не розмахувала, не підкидала, не м’яла і не закидала його на плече.

– Так, мамо.

– Так, мамо. – Роза Губерманн мала талант до передражнювань і робила це із великим задоволенням. – Ти тільки спробуй, Saumensch. Я про все дізнаюся, можеш навіть не сумніватися.

– Так, мамо.

Дуже часто саме ці два слова, а також виконання всього, що їй веліли, були порятунком для Лізель, тож відтоді вона обходила вулиці Молькінґа, від бідних до багатих його мешканців – забирала і розносила прання. Спершу робота була досить самотньою, проте дівчинка не скаржилась. Зрештою, коли Лізель уперше понесла мішка з білизною, щойно завернувши за ріг Мюнхенської вулиці, вона роззирнулася на два боки і щосили замахнулася ним, так що мішок описав широке коло – таке собі бунтарство, – а тоді перевірила, що там з одягом. На щастя, жодних складочок. Жодних зморщечок. Лише усмішка й обіцянка більше ніколи не розмахувати мішком.

Загалом можна сказати, що Лізель її робота навіть подобалася. Грошима Роза з нею не ділилася, але дівчинка мала змогу вирватися з дому, та й гуляти містом без мами – хіба не щастя? Більше ніхто не тикає пальцями і не лається. Люди більше не витріщаються на них, коли мама відчитує її за те, що вона неправильно тримає мішок. Нічого, тільки спокій.

З часом Лізель почали подобатися і люди.

• Пфаффельгюрвери, що ретельно перевіряють одяг і примовляють: «Ja, ja, sehr gut, sehr gut »[23]23
  Так, так, дуже добре, дуже добре (нім.).


[Закрыть]. Дівчинка чомусь уявляла, що вони усе роблять двічі.

• Лагідна Хелена Шмідт, що передає гроші покрученою артритом рукою.

• Вайнґартнери, чия кривовуса кішка відчиняла двері разом з ними. Маленький Геббельс, так її назвали, на честь правої руки Гітлера.

• І пані Германн, дружина мера, що стояла, пухнастокоса, і тремтіла у своєму величезному обвітреному коридорі. Завжди мовчазна. Завжди така самотня. Жодного слова, ні разу.

Іноді з нею ходив Руді.

– Скільки в тебе там грошей? – якось запитав він. Уже сутеніло, і вони прямували до Небесної вулиці, минаючи крамницю. – Ти ж чула про пані Діллер, правда? Кажуть, що у неї десь заховані цукерки і за гарну плату…

– Навіть не мрій. – Лізель, як завжди, міцно стискала гроші. – Тобі-то воно байдуже – то ж не ти будеш відповідати перед моєю мамою.

Руді здвигнув плечима:

– Принаймні я спробував.

Усередині січня школа вирішила звернути увагу на написання листів. Коли учні ознайомилися з основами, кожен з них отримав завдання написати два листи – другові і якомусь учневі з іншого класу.

Лізель отримала від Руді ось такого листа:

Люба Saumensch,

ти досі така ж бездарна у футболі, як під час нашої минулої гри? Сподіваюсь на це. Бо тоді я зможу знову обігнати тебе, як Джессі Овенс на Олімпіаді…

Сестра Марія прочитала його і дуже люб’язно запитала Руді:

ПРОПОЗИЦІЯ СЕСТРИ МАРІЇ

«Маєте бажання відвідати коридор, пане Штайнер?»

Думаю, ви здогадалися, що відповідь Руді була негативною, а листа пошматували, тож він почав нового. Другий лист був адресований дівчинці на ім’я Лізель, і цікавився він її захопленнями.

Уже вдома, коли Лізель взялася за листа, якого їм задали на домашнє завдання, дівчинка вирішила, що писати його Руді чи ще якомусь Saukerl’ ю геть безглуздо. Який у цьому сенс? Пишучи в підвалі, вона звернулася до тата, який знову перефарбовував стіну.

Він обернувся разом з випарами від фарби.

– Was wuistz?[24]24
  Щось на кшталт «чого тобі», тільки в грубій формі (нім.).


[Закрыть] – Це була найгрубіша форма німецької, яку тільки можна вжити, але сказано це було з виразом цілковитої насолоди. – Ну, що там?

– Можна мені написати листа до мами?

Пауза.

– І чому б це тобі захотілося писати до неї? Тобі ж і так доводиться щодня її терпіти. – Тато показав їй Schmunzeln[25]25
  Посмішка (нім.).


[Закрыть] – лукаво усміхнувся. – Невже тобі й цього мало?

– Не до тої мами, – вона важко ковтнула.

– А. – Тато повернувся до стіни і продовжив фарбувати стіну. – Ну, думаю, можеш. Надішлеш їх цій, як там її, – тій жінці, що привезла тебе до нас і декілька разів відвідувала, – з управління опіки.

– Пані Гайнріх.

– Точно. Надішлеш листа їй. Можливо, вона зможе переслати його твоїй мамі. – Це прозвучало якось непереконливо, ніби він чогось їй не договорював. Під час своїх візитів пані Гайнріх теж майже не згадувала про її маму.

Замість того щоб спитати в тата, у чому річ, Лізель одразу взялася писати листа, не звертаючи уваги на погані передчуття, які не забарилися поселитися в її серці. Вона витратила три години і шість чернеток, доки написала правильного листа, у якому розповідала мамі про Молькінґ, тата з його акордеоном, дивні, але справедливі погляди Руді Штайнера і подвиги Рози Губерманн. Вона також написала, що дуже пишається тим, що навчилася читати і трохи писати. Наступного дня, разом з маркою, яку вона знайшла в кухонній шухляді, дівчинка віднесла його до пані Діллер. І стала чекати.

Тієї ночі, коли вона написала листа, Лізель підслухала розмову Ганса і Рози.

– Навіщо вона пише до мами? – запитала Роза. Її голос був навдивовижу спокійним і турботливим. Як ви можете собі уявити, це дуже схвилювало дівчинку. Як на Лізель, то краще б вони сварилися. Дорослі, що перешіптуються, – не вельми заспокійливо.

– Вона запитала, – відповів тато, – і я не міг їй відмовити. Я не міг!

– Ісус, Марія і Йосип. – Знову шепіт. – Лізель слід забути про неї. Хтозна, де вона зараз? Хтозна, що вони зробили з нею?

У ліжку дівчинка міцно обхопила себе руками. Вона скрутилася калачиком.

Вона подумала про маму і повторила запитання Рози.

Де вона?

Що вони зробили з нею?

І врешті– решт, хто такі ті вони ?

Мертві листи

Зазирнімо в майбутнє. Підвал, вересень, 1943 рік.

Чотирнадцятирічна дівчинка щось пише у книжці з темною обкладинкою. Вона худорлява, але сильна, і в своєму житті бачила чимало. Тато сидить з акордеоном у ногах.

Він каже:

– Знаєш що, Лізель? Я збирався написати тобі відповідь від імені твоєї мами. – Він пошкрябав ногу у тому місці, де раніше був гіпс. – Але не зміг. Не зміг примусити себе.

Декілька разів, наприкінці січня і на початку лютого 1940 року, коли Лізель зазирала до поштової скриньки, сподіваючись отримати відповідь від мами, серце її прийомного тата ледь не розривалося.

– Мені шкода, – казав він. – Не сьогодні, так?

Уже згодом Лізель зрозуміла, що вся ця затія з листом була безглуздою. Якби мама могла, то уже давно б зв’язалася з управлінням опіки, чи навіть з нею самою, чи з Губерманнами. Але від неї не було жодної звістки.

На додачу до попередніх злигоднів усередині лютого Лізель отримала листа від одного з їх клієнтів, Пфаффельгюрверів із Вересової вулиці. Обоє височіли на порозі і зажурено поглядали на дівчинку.

– Це для твоєї мами, – промовив пан Пфаффельгюрвер, протягуючи листа. – Скажи їй, що нам шкода. Скажи їй, що нам шкода.

Та ніч у домі Губерманнів була неспокійною.

Навіть у підвалі, куди Лізель втекла, щоб написати вже п’ятого листа до мами (їх усіх, окрім першого, ще треба було надіслати), до неї долинали Розині прокльони і бештання тих Arschloch’ів Пфаффельгюрверів і того вошивого Ернста Фоґеля.

– Feuer soll’n’s brunzen fЕur einen Monat![26]26
  Щоб вони цілий місяць вогнем сцяли! (нім.)


[Закрыть] – вигукнула мама.

Лізель писала.

Коли настав день її народження, дівчинка не отримала подарунка. Не отримала, бо не було грошей, а до того часу у тата ще й закінчився тютюн.

– А що я тобі казала? – Мама тицьнула в нього пальцем. – Не треба було дарувати їй на Різдво обидві книжки. Але ж ні. Хто мене слухав? Ніхто не слухав!

– Та знаю! – Тато безшумно обернувся до дівчинки. – Пробач, Лізель. Нам це не по кишені.

Лізель не сперечалася. Вона не скиглила, не плакала і не тупала ногами. Вона лише проковтнула своє розчарування і зважилася на один, уже спланований, ризик – подарунок самій собі. Вона візьме усі написані до мами листи, запхає їх до одного конверта і потратить малесеньку частинку грошей за прання, щоб їх надіслати. Тоді, звісно ж, вона відбуде Watschen , швидше за все на кухні, але не промовить жодного слова.

Через три дні вона здійснила свій задум.

– Тут бракує. – Мама вже вчетверте перераховувала гроші, поки Лізель стояла біля плити. Плита була теплою і ще більше пришвидшувала й так швидкий плин її крові. – Лізель, що сталося?

Вона збрехала:

– Вони, напевне, заплатили менше, ніж завжди.

– Ти перераховувала?

Дівчинка здалася:

– Я їх витратила, мамо.

Роза наблизилась до неї. А це недобрий знак. Неподалік лежали дерев’яні ложки.

– Що ти зробила?

Лізель ще не встигла відповісти, як дерев’яна ложка вже досягла її шкіри, ніби п’ята Господня. Червоні відбитки, мов сліди від ніг, та ще й пекучі. З підлоги, коли все вже завершилося, дівчинка глянула вгору і пояснила.

Пульсація і спалахи жовтого світла, усе разом. Вона мружилася.

– Я надіслала свої листи.

І тут до неї дійшло – запилюжена підлога, відчуття, що одяг не на ній, а десь біля неї, і раптове усвідомлення того, що її старання були марними – мама ніколи їй не відпише і вона ніколи її не побачить. Ця дійсність стала для неї новою Watschen . Вона пекла її і не минала декілька довгих хвилин.

Роза над нею трохи розпливалася та незабаром проясніла, а її картонне обличчя замаячило ближче. Пригнічена, вона стояла у всій своїй повноті, тримаючи, ніби дрючка, дерев’яну ложку. Вона зігнулася і трохи полагіднішала:

– Пробач, Лізель.

Дівчинка досить добре знала Розу, щоб зрозуміти, що це не через прочуханку.

Червоні відбитки клаптями набрякали на її шкірі, а вона лежала на підлозі – запилюженій, брудній, залитій тьмяним світлом. Її дихання заспокоїлося, і самотня жовта сльоза збігла по щоці. Вона відчувала підлогу. Рукою і коліном. Ліктем. Щокою. Литкою.

Підлога була холодною, особливо під щокою, але дівчинка не могла зрушити з місця.

Майже годину Лізель лежала під кухонним столом, доки не прийшов тато і не почав грати на акордеоні. Лише тоді вона піднялася і почала приходити до тями.

Коли згодом Лізель писала про той день, вона не тримала зла ні на Розу, ні на свою маму. Для неї вони були заручницями обставин. Її думки не покидала лише жовта сльоза. Якби було темно, подумала вона, та сльоза була б чорною.

– Але тоді було темно, – мовила сама до себе.

Скільки б разів Лізель не намагалася уявити ту сцену з жовтим світлом, яке, жодних сумнівів, було там, їй доводилося докладати зусиль, щоб побачити її знову. Її відлупцювали в темряві, і вона залишилась лежати в кухні, на холодній і темній підлозі. Навіть татова музика мала колір темряви.

Навіть татова музика.

Дивно, але дівчинку ця думка не розтривожила, а, радше, якось незрозуміло заспокоїла.

Темрява, світло.

Яка між ними різниця?

Нічні кошмари поселилися і тут, і там, коли крадійка книжок насправді почала усвідомлювати, що відбувається і як тепер буде завжди. Вона, принаймні, може підготуватися. Можливо, саме тому, коли у день народження фюрера відповідь на усі мамині страждання постала перед дівчинкою без прикрас, вона змогла відповісти, незважаючи на свою розгубленість і свій вік.

Лізель Мемінґер була готова.

Із днем народження, пане Гітлер.