Текст книги "Крадійка книжок"

Автор книги: Маркус Зузак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

Зліва, разом з молодшими дітьми, Еммою і Беттіною, стояли Штайнери. Двоє дівчаток вчепилися в мамину праву ногу. Найстарший, Курт, дивився перед собою, як зразковий представник «Гітлер’юґенд», і тримав за руку Карін, крихітну навіть на свої сім років. Десятирічна Анна-Марія гралася крихкою поверхнею цементної стіни.

Навпроти Штайнерів стояли Пфіффікус і сім’я Єнсонів.

Пфіффікус не насвистував.

Бородатий пан Єнсон міцно обіймав дружину, а двоє їхніх дітей то говорили, то замовкали. Час від часу вони дражнили одне одного, але щойно доходило до серозної сварки, вони одразу затихали.

На десять хвилин підвал поринув у нерухомість. Тіла притислися одне до одного, і тільки ноги міняли положення чи вагу. Їхні обличчя скувало заціпеніння. Вони дивилися одне на одного і чекали.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 3

Angst – Страх:

неприємне яскраво виражене відчуття, спричинене передчуттям чи усвідомленням небезпеки.

Схожі слова: жах, переляк, паніка, побоювання, переполох.

Казали, що в інших бомбосховищах співали «Deutschland Е uber Alles» чи сварилися в затхлості власного подиху. У підвалі Фідлера такого не було. Його наповнювали страх і погані передчуття, а також мертва пісня на картонних губах Рози Губерманн.

Незадовго до того, як сирени оголосили кінець атаки, Алекс Штайнер – чоловік з незворушним дерев’яним обличчям – умовив дітей відпустити мамину ногу. Тоді навпомацки знайшов вільну руку сина. А Курт, мужній і зосереджений, сильніше стис тендітну ручку сестри. Незабаром уже всі тримали одне одного за руки і групка німців утворила незграбне коло. Холодні руки танули в теплих долонях, а комусь передавався і чужий пульс. Він проходив крізь нашарування блідої загрубілої шкіри. Хтось заплющував очі в очікуванні свого кінця, а хтось – у надії на якийсь знак, що наліт вже закінчився.

Чи заслужили вони на кращу долю, усі ці люди?

Скільки з них, загіпнотизовані запахом Гітлерового погляду, активно долучалися до переслідувань інших людей, повторюючи вислови, абзаци, цілі сторінки свого фюрера? Чи була у чомусь винна Роза Губерманн? Переховувачка єврея? Чи Ганс? Невже вони всі заслуговували на смерть? А діти?

Мене дуже цікавлять відповіді на ці запитання, але я не можу дозволити їм спокусити себе. Я лише знаю, що тієї ночі всі ті люди, окрім хіба найменших дітей, могли відчути мене. Я був натяком. Я був порадою, і мої уявні ноги човгали кухнею і коридором.

Як це часто буває з людьми, коли я читав їх словами крадійки книжок, я жалів їх, хоча й не так сильно, як тих, кого у ті дні збирав по таборах. Німці у підвалах викликали жалість, але у них, принаймні, був шанс. Підвал – не душова. Їх ніхто туди не заганяв. Для них життя було ще досяжним.

У нерівному колі крапали хвилини.

Лізель тримала за руки маму і Руді.

Її засмучувала лише одна думка.

Макс.

Як йому вижити, якщо бомби впадуть на Небесну вулицю?

Дівчинка оглянула підвал Фідлерів. Він був набагато міцнішим і глибшим, ніж їхній, на Небесній вулиці, 33.

Вона безмовно запитувала тата:

– Ти теж про нього думаєш?

Почув він її безмовне запитання чи ні, але Ганс легенько кивнув. А за кілька хвилин пролунали три сирени тимчасового спокою.

Люди під будинком на Небесній вулиці, 45 видихнули з полегшенням.

Хтось заплющував очі і знову їх розплющував.

По колу пройшла цигарка.

Коли вона дійшла до губ Руді Штайнера, її вихопив його тато.

– Це не для тебе, Джессі Овенс.

Діти обіймали батьків, і ще кілька хвилин люди не могли зрозуміти, що вони живі, що вони будуть жити. Лише після того ноги затупотіли сходами до кухні Фідлерів.

Вулицею рушила безмовна процесія. Багато людей зводили очі до неба і дякували Богу, що живі.

Діставшись додому, Губерманни одразу ж кинулися до підвалу, але скидалося на те, що Макса там не було. Лампа жевріла помаранчевим вогником, але Макса не було видно, він не відповідав.

– Максе?

– Він зник.

– Максе, ти тут?

– Я тут.

Спочатку вони подумали, що голос долинав з-за полотнищ і банок з фарбою, але першою його побачила Лізель – він стояв перед ними. Його виснажене обличчя замаскувалося серед тканини і малярських знарядь. Він сидів з приголомшеними очима і губами.

Коли вони наблизились, він знову заговорив:

– Я не зміг втриматись, – промовив він.

Йому відповіла Роза. Вона присіла і глянула на нього.

– Про що ти говориш, Максе?

– Я… – Йому важко давалися слова. – Коли все стихло, я піднявся в коридор і побачив, що штора у вітальні була трішечки відхилена… Я визирнув надвір. Я дивився, лише кілька секунд. – Він двадцять два місяці на бачив зовнішнього світу.

Ніхто не лютував, не засуджував.

Заговорив тато.

– І як воно там, надворі?

Макс підняв голову, сповнений смутку і неабиякого подиву.

– Там були зірки, – сказав він. – Вони обпекли мої очі.

Четверо людей.

Двоє стоять, двоє сидять.

Усі щось пережили цієї ночі.

Це їхній справжній підвал. Справжній страх. Макс зібрався на силі і підвівся, щоб знову заховатися за полотнами. Він побажав їм спокійної ночі, але не заліз під сходи. З дозволу мами Лізель залишилася з ним до ранку і читала «Пісню у темряві» , поки Макс заповнював свою книжку словами і замальовками.

– Через вікно на Небесній вулиці, – писав він, – зірки підпалили мої очі.

Викрадач неба

Перша атака, як згодом з’ясувалося, і не була ніякою атакою. Якщо б людям заманулося подивитись на літаки, вони б простояли із задертими головами цілу ніч. Тому й зозуля не кувала по радіо. У «Молькінзькому Експресі» повідомлялося, що якийсь зенітник трохи перенервував на посту. Він присягався, що чув гуркіт літаків і бачив їх на горизонті. Тому й повідомив про атаку.

– Він міг зробити це навмисне, – зауважив Ганс Губерманн. – Хто захоче сидіти на вежі і стріляти в бомбардувальники?

Звісно ж, коли Макс у підвалі продовжив читати статтю, виявилося, що солдата з дивакуватою уявою звільнили від обов’язків. Мабуть його відправили на якусь іншу службу.

– Нехай йому щастить, – сказав Макс. Він трохи йому поспівчував, а тоді взявся за кросворд.

Наступна атака була справжньою.

У ніч на 20 вересня по радіо закувала зозуля, а за нею пролунав глибокий повчальний голос. Серед можливих цілей він назвав і Молькінґ.

На Небесну вулицю знову висипали люди, і тато знову забув свого акордеона. Роза нагадала, щоб він його взяв, але Ганс відмовився.

– Я не брав його минулого разу, – пояснив він, – і ми вижили. – Війна таки розмила границі логіки і забобонів.

Моторошне повітря прослизнуло за ними до Фідлерового підвалу.

– Думаю, сьогодні це вже по-справжньому, – сказав пан Фідлер, тож діти швидко збагнули, що батьки бояться навіть більше за них. І відповіли єдиним відомим їм способом – найменші захникали і заплакали, а підвал ніби сколихнуло.

Навіть із-під землі вони неясно чули, як співають бомби. Повітря тисло на них, ніби стеля, що хоче розчавити землю. Від безлюдних вулиць Молькінґа відкусили шматок.

Роза нестямно вчепилася в руку Лізель.

Дитячий вереск штовхався і розмахував кулаками.

Навіть Руді виструнчився, вдаючи, що йому байдуже, напружуючись, щоб не напружуватись. Руки і лікті боролися за місце. Деякі батьки намагалися заспокоїти своїх малюків. Інші не могли заспокоїтися самі.

– Та вгамуйте вже ту дитину! – обурено вигукнула пані Гольцапфель, але її слова стали ще одним безпомічним зойком у теплому хаосі підвалу. З дитячих очей вирвалися замурзані сльози, а запахи нічного подиху, поту і зношеного одягу варилися, тушкувалися у цьому казані, переповненому людьми.

Лізель, хоча вона й стояла біля мами, довелося кричати.

– Мамо? – Ще раз. – Мамо, ти розчавиш мені руку.

– Що?

– Моя рука.

Роза відпустила її, і, щоб відмежуватись від сум’яття у підвалі, дівчинка розгорнула одну зі своїх книжок і взялася читати. Першою книжкою в її купці був «Свистун», і, щоб краще зосередитись, вона прочитала вголос.

Перший абзац завмер у її вусі.

– Що ти сказала? – прогриміла мама, та Лізель удала, що не почула. Вона зосередилась на першій сторінці.

Коли вона її перегорнула, на неї звернув увагу Руді. Він уважно прислухався до того, що читала Лізель, а тоді штурхнув брата і сестер, щоб і вони прислухались. До них підійшов Ганс Губерманн і закликав усіх замовкнути, тож незабаром у напханому людьми підвалі розтеклася кривава тиша. До третьої сторінки затихли усі, крім Лізель.

Дівчинка не наважувалась підняти голову, але відчувала, як у неї впиваються перелякані очі, а вона втягує і видихає слова. Голос усередині вигравав ноти. Ось, казав він, це твій акордеон.

Шелест від перегортання сторінки розсікав слухачів навпіл.

Лізель читала.

Десь двадцять хвилин вона ділилася з ними історією. Її голос заспокоїв найменших дітей, а всі інші бачили видіння, у яких свистун тікав з місця злочину. Усі, крім Лізель. Крадійка книжок бачила лише рух слів – їхні тіла, викинуті на папір, затоптані, щоб їй було легше ступати. Чомусь у прогалинах між крапкою і наступною великою літерою вона також бачила Макса. Вона пригадувала, як читала йому, коли він нездужав. Чи він зараз у підвалі, думала вона. Чи, може, знову краде клаптик неба?

ГАРНА ДУМКА

Вона – крадійка книжок.

Він – викрадач неба.

Усі чекали, коли підвал струсоне.

Це було неминуче, але тепер, принаймні, їх від цього відволікала дівчинка з книжкою. Один з малюків знову хотів розплакатися, та Лізель зненацька зупинилася і скопіювала свого тата, чи навіть Руді. Вона підморгнула хлопчику і продовжила читати.

Її перебили тільки тоді, коли до підвалу знову просочилися звуки сирен.

– Минулося, – сказав пан Єнсон.

– Тссс! – прошипіла пані Гольцапфель.

Лізель відірвалася від книжки.

– До кінця розділу залишилося тільки два абзаци, – промовила дівчинка і продовжила читати без жодної врочистості, з тією самою швидкістю. Самі лише слова.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 4

Wort – Слово:

значуща одиниця мови / обіцянка / коротке зауваження, твердження чи розмова.

Схожі слова: термін, назва, вираз.

З поваги до неї батьки втихомирювали своїх дітей, і Лізель дочитала перший розділ «Свистуна» .

По дорозі нагору діти обганяли її на сходах, але багато дорослих, серед них навіть пані Гольцапфель і Пфіффікус (як підходяще, зважаючи на назву книжки, яку вона читала), дякували їй за те, що допомогла їм відволіктися. Вони дякували, і поспішали вийти з будинку, щоб подивитися, чи Небесна вулиця зазнала якихось ушкоджень.

До Небесної вулиці бомби не долетіли.

Єдиною ознакою війни була хмара пилу, що рухалася зі сходу на захід. Вона зазирала у вікна, намагаючись знайти шпарину, щоб проникнути всередину, густіла і розтягувалась, перетворюючи вервечку людей на марево.

На вулиці більше не було людей.

Вони стали відголосками, що тягнули за собою пожитки.

Вдома тато про все розповів Максу.

– Всюди туман і попіл – мабуть, нас зарано випустили. – Він глянув на Розу. – Може, мені вийти? Подивитися, чи, бува, не потрібна якась допомога там, де впали бомби?

Розу його слова не зворушили.

– Не будь дурним, – відповіла вона. – Задихнешся від тієї пилюки. Ні, ні, Saukerl , сиди вдома. – Раптом щось спало їй на думку. Вона дуже серйозно подивилася на Ганса. Здавалося, що хтось олівцем домалював її обличчю гордий вираз. – Нікуди не йди і розкажи йому про дівчинку. – Вона трішки підвищила голос. – Про книжку.

Макс неабияк зацікавився.

– Про «Свистуна», – пояснила Роза. – Про перший розділ. – І вона детально розповіла про все, що сталося в бомбосховищі.

Лізель стояла у куточку, а Макс дивився на неї, потираючи долонею підборіддя. Особисто я вважаю, що саме тієї миті він придумав нові малюнки для своєї книжки.

«Струшувачки слів» .

Він уявив дівчинку, що читає у переповненому підвалі. Мабуть він бачив, як вона буквально передає їм слова. Однак, як завжди, він бачив там і тінь Гітлера. Певен, що він вже чув його кроки, які наближалися до Небесної вулиці, до підвалу – десь у майбутньому.

Після тривалої паузи Макс наготувався щось сказати, але Лізель його випередила.

– Ти сьогодні бачив небо?

– Ні. – Він подивився на стіну і вказав рукою. Вони глянули і побачили на ній слова і малюнки, які Макс намалював понад рік тому – мотузку і сонце, що стікало. – Сьогодні бачив тільки це. – Відтоді більше не було слів. Самі лише думки.

Нічого не можу сказати про Макса, Ганса і Розу, але добре знаю, про що думала Лізель Мемінґер: якщо бомби впадуть на Небесну вулицю, у Макса не лише найменші шанси вижити, але й він помре на самоті.

Пропозиція пані Гольцапфель

Уранці оглянули всі пошкодження. Ніхто не загинув, однак два багатоквартирні будинки рознесло на купи уламків, а посеред улюбленого спортивного майданчика Руді ложками вирили величезну миску. Навколо ями зібралася половина міста. Люди оцінювали її глибину, порівнюючи з глибиною власних бомбосховищ. Кілька хлопців і дівчат плювали в неї.

Руді був поряд із Лізель.

– Схоже, «Гітлер’юґенд» доведеться знову його удобрювати.

Протягом наступних тижнів атак не було, і життя поступово поверталося до свого нормального плину. Втім, попереду на них чекали дві визначні події.

ПОДВІЙНІ ПРИГОДИ У ЖОВТНІ

Руки пані Гольцапфель.

Парад євреїв.

У неї були лихослівні зморшки. Її голос нагадував удари палицею.

Маю зауважити, що їм ще дуже поталанило, що вони запримітили пані Гольцапфель з вікна вітальні, бо її кісточки важко і рішуче зазвучали по дереву. Це означало серйозну справу.

Лізель почула слова, які її нажахали.

– Йди відчини двері, – сказала мама, і дівчинка, добре розуміючи, що краще послухатись, пішла до дверей.

– Твоя мама вдома? – запитала пані Гольцапфель. Змайстрована з п’ятдесятилітнього дроту, вона стояла на їхньому ґанку, щосекунди озираючись на вулицю. – Твоя свинська мама зараз вдома?

Лізель обернулася і покликала.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 5

Gelegenheit – Можливість:

нагода стати успішним або чогось досягти.

Схожі слова: перспектива, випадок, шанс.

Невдовзі у неї за спиною з’явилася Роза.

– Ну, чого тобі? Хочеш плюнути мені ще й на підлогу?

Пані Гольцапфель навіть оком не повела.

– Ти вітаєшся так зі в сіма , хто до тебе приходить? Gsindel .

Лізель спостерігала. Їй не пощастило бути затиснутою між обома жінками. Роза відсунула її з дороги.

– Ну то як, скажеш, чого приперлася?

Пані Гольцапфель знову озирнулася на вулицю.

– Маю для тебе пропозицію.

Мама переступила з ноги на ногу.

– Та невже?

– Та не для тебе. – Вона смикнула голосом, відмахнулася від Рози і втупилась в дівчинку. – Для тебе.

– То якого милого ти мене кликала?

– А щоб спитати твого дозволу.

Ой, свята Маріє, подумала Лізель, тільки цього мені бракувало. Якого біса хоче від мене пані Гольцапфель?

– Мені сподобалась та книжка, яку ти читала в підвалі.

Е, ні. Вона тобі не дістанеться. Лізель не мала наміру здаватися.

– Тобто?

– Я думала, що ти дочитаєш її у бомбосховищі, але здається, що найближчим часом бомбити не будуть. – Вона здвигнула плечима і виструнчила дріт у спині. – Отож я хочу, щоб ти приходила до мене і читала.

– Гольцапфель, та ти геть знахабніла. – Роза вагалася, чи варто їй лютувати. – Якщо ти думаєш…

– Я більше не буду плювати на твої двері, – перебила вона. – І віддам свій кавовий пайок.

Роза вирішила не лютувати.

– І трохи борошна?

– Ти що, єврейка? Тільки каву. Можеш обміняти її в когось на борошно.

Домовились.

Усі, крім дівчинки.

– Ну добре, нехай ходить.

– Мамо?

– Припни язика, Saumensch . Йди принеси книжку. – Роза повернулася до пані Гольцапфель. – У які дні?

– У понеділок і у п’ятницю, о четвертій годині. І сьогодні, зараз.

Лізель подріботіла за чеканними кроками пані Гольцапфель до сусіднього будинку, що, як дві краплі води, був схожий на помешкання Губерманнів. Лише трішки більший.

Коли дівчинка сіла за кухонний стіл, пані Гольцапфель примостилася навпроти неї, але повернулася до вікна.

– Читай, – скомандувала вона.

– Другий розділ?

– Ні, восьмий. Звісно, що другий. А тепер швиденько починай читати, доки я не випхала тебе за двері.

– Так, пані Гольцапфель.

– Не треба мені твоїх «так, пані Гольцапфель». Розгортай книжку. Чи ти зібралася сидіти тут до ранку?

Господи Боже, думала Лізель. Це моє покарання за всі ті крадіжки. Ось воно й наздогнало мене.

Вона читала сорок п’ять хвилин, а по закінченні розділу на стіл перед нею поклали мішечок кави.

– Дякую, – відказала жінка. – Гарна історія. – Тоді розвернулася до плити і взялася за картоплю. Не озираючись, вона кинула: – Ти досі тут?

Лізель сприйняла це як сигнал до відходу.

– Danke sch Е on , пані Гольцапфель.

Запримітивши біля дверей обрамлені фото двох юнаків у військовій формі, вона додала ще «heil Hitler » , піднявши руку у напрямку кухні.

– Так. – Голос пані Гольцапфель був наляканим і гордим. Обоє синів у Росії. – Heil Hitler. – Вона поставила воду на плиту і навіть спромоглася провести дівчинку до дверей. – Bis morgen?[48]48
  До завтра? (нім.).


[Закрыть]

Наступним днем була п’ятниця.

– Так, пані Гольцапфель. До завтра.

Потім Лізель підрахувала, що до того, як через Молькінґ провели процесію євреїв, вона бувала у пані Гольцапфель ще чотири рази.

Вони йшли в Дахау, в концтабір.

Разом це два тижні , як вона згодом напише у підвалі. Два тижні – і світ зміниться. Чотирнадцять днів – і світ розлетиться на друзки.

Довга дорога в Дахау

Одні казали, що вантажівка поламалася, але я можу особисто засвідчити, що все було не так. Я був там.

Розкинулось океанічне небо з білими гребнями хмар.

До того ж вантажівка була не одна. Три вантажівки не можуть поламатися одночасно.

Коли солдати спинилися, або поїсти, покурити і обнишпорити пожитки євреїв, один з в’язнів упав, виснажений голодом і хворобою. І гадки не маю, звідки приїхав той конвой, але все сталося десь за чотири милі від Молькінґа, за багато-багато кроків від концтабору в Дахау.

Я проліз до вантажівки крізь вітрове скло, підібрав немічного чоловіка і вистрибнув ззаду. Його душа була кістлявою. Навіть борода повисла, як кайдани. Мої ноги з шумом опустилися на гравій, але солдати, як і в’язні, не почули жодного звуку. Зате всі відчули мій запах.

У спогадах я пригадую, що з кузова тієї вантажівки долинало чимало прохань. Їх внутрішні голоси кликали мене.

Чому він, а не я?

Дякувати Богу, що це не я.

Солдати, натомість, мали іншу тему для розмови. Їхній командир затоптав цигарку і поставив їм задимлене запитання:

– Коли ми востаннє виводили цих пацюків на свіже повітря?

Його помічник прокашлявся.

– Воно б їм не завадило, еге ж?

– Ну то як? У нас ще є час?

– Купа часу, пане.

– Та ще й ідеальна погода для параду, як гадаєте?

– Так, сер.

– То чого ж ви чекаєте?

Лізель грала у футбол на Небесній вулиці, коли це долинув якийсь шум. Двоє хлопців у центрі поля боролися за м’яча, аж раптом все обірвалося. Навіть Томмі Мюллер почув.

– Що це? – запитав він зі своєї позиції на воротах.

Усі обернулися на звуки човгання ніг і суворих голосів, що все наближалися.

– Це що, череда корів? – здивувався Руді. – Та ні, не може бути. Корови так не човгають, правда?

Повільно вервечка дітей пішла на звук, що притягував, як магнітом, аж до крамниці пані Діллер. Час від часу лунали особливо гучні вигуки.

У високій квартирі на розі Мюнхенської вулиці стара пані провісницьким голосом розтлумачила усім причину цього сум’яття. Згори, з вікна, її обличчя скидалося на білий прапор з вогкими очима і відкритим ротом. У неї був голос самогубці, він із брязкотом падав під ноги Лізель.

У жінки було сиве волосся.

Очі темного, темного синього кольору.

– Die Juden, – оголосила вона. – Євреї.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 6

Elend – Горе:

сильне страждання, нещастя і біль.

Схожі слова: мука, терзання, відчай, злидні, розпач.

Усе більше людей висипало на вулицю, якою тягнулася процесія євреїв та інших злочинців. Може, табори смерті тримали у таємниці, але людям іноді демонстрували величні здобутки трудових таборів на зразок Дахау.

Трохи вище на іншому боці вулиці Лізель запримітила чоловіка з возиком для фарби. Він ніяково проводив рукою по волоссю.

– Он там, – вона показала Руді. – Мій тато.

Обоє перейшли дорогу і піднялися до Ганса Губерманна, який спробував забрати їх звідти.

– Лізель, – почав він. – Можливо…

Однак він зрозумів, що дівчинка рішуче налаштована залишитись, та й, зрештою, може, і краще, якщо вона побачить. Він стояв поряд з нею на прохолодному осінньому вітрі. Він більше нічого не казав.

Вони стояли на Мюнхенській вулиці і дивилися.

Навколо них туди-сюди снували люди.

Вони бачили євреїв, що спускалися вулицею, ніби палітра кольорів. Крадійка книжок описувала їх по-іншому, але я запевняю вас, що саме такі вони й були, а згодом більшість з них помре. Усі вони вітатимуть мене, як свого останнього вірного друга – їхні кістки, як дим, а душі плентаються позаду.

Коли прийшли усі євреї, від їхніх кроків затрусилася земля. Їхні очі здавалися величезними на виснажених черепах. А ще грязюка. Вона обліпила їх. Солдати підштовхували, і їхні ноги підкошувалися – кілька кроків вимушеного бігу, а тоді знову поверталися до виснажливої ходи.

Ганс дивився на них поверх голів юрби, що дедалі збільшувалась. Впевнений, що його очі були сріблясті і напружені. Лізель зазирала крізь просвіти чи понад плечима.

Страждальницькі обличчя виснажених чоловіків і жінок тягнулися до них, благали не стільки про допомогу – їм уже ніхто не міг допомогти, – скільки про пояснення. Про щось таке, що могло б заспокоїти їхню розгубленість.

Їхні ноги ледве підіймалися над землею.

Зірки Давида, пришиті до рукавів, горе, викарбуване на них, ніби пересторога. «Не забувай своє горе…» Когось воно обплітало, як виноградна лоза.

Обабіч процесії йшли солдати, вони наказували рухатися і не стогнати. Деякі з них були ще хлопчаками. Але їхні очі горіли фюрером.

Лізель спостерігала за євреями і розуміла, що вони – найнещасніші душі. Саме так вона потім написала. Їхні змарнілі лиця витягнулись від страждань. Вони йшли, а їх поїдав голод. Хтось опускав очі додолу, щоб не дивитися на людей, які стояли по обидва боки вулиці. Хтось благально дивився на юрбу, що зібралася порозглядати їхнє приниження, вступ до їхньої смерті. Інші молили, щоб хтось, будь-хто, вийшов наперед і підставив їм плече.

Ніхто не вийшов.

З якими б відчуттями вони не спостерігали за цим парадом – з гордістю, зухвальством чи соромом, – ніхто не вийшов, щоб його припинити. Принаймні поки що.

Час від часу чоловік або жінка – та ні, то були не чоловіки і жінки, то були євреї – знаходили у натовпі обличчя Лізель. Дивилися на неї приреченими очима, а крадійка книжок нічого не могла вдіяти – тільки дивилася на них довгу невиліковну мить, поки вони не зникали вдалині. Вона лишень сподівалася, що в її очах вони прочитали усю глибину її смутку, побачили, що її почуття нешвидкоплинні і щирі.

«Один з вас сидить у моєму підвалі! – хотілось вигукнути дівчинці. – Ми разом зліпили сніговика! Я подарувала йому тринадцять подарунків, коли він хворів!»

Але вона не промовила жодного слова.

Яка користь від її слів?

Вона усвідомила, що геть нічим не може їм допомогти. Їх ніхто не врятує, а за кілька хвилин вона побачить, що буде з тими, хто спробує чимось їм зарадити.

Вервечка євреїв розірвалася – від процесії відстав чоловік, старший за інших.

Він носив бороду і пошарпану одіж.

Його очі були кольору агонії, і, яким би невагомим він не був, ноги не могли його втримати.

Він кілька разів падав.

Половина обличчя стерлася об землю.

Щоразу над ним нависав солдат.

– Steht auf, – наказував згори. – Вставай.

Чоловік ставав на коліна і важко підводився. І йшов далі.

Він весь час намагався нагнати перші ряди, але знову вибивався з сил, оступався і падав на землю. За ним йшли інші – ціла вантажівка євреїв, – і хтось міг перечепитися через нього чи затоптати старого.

Нестерпно було дивитися, як трясуться його зболілі руки, намагаючись підняти тіло. Останні ряди ще раз розступилися, щоб чоловік зміг піднятися і зробити ще кілька кроків.

Він був мертвий.

Старий вже був мертвий.

Дайте йому ще якихось п’ять хвилин, і він неодмінно опиниться у німецькій канаві, де й помре. І ніхто б не заперечив, усі б стояли і дивилися.

Аж раптом – якийсь чоловік.

Ганс Губерманн.

Все сталося миттєво.

Коли старий єврей порівнявся з ними, рука, що міцно стискала долоню Лізель, відпустила її. Дівчинка відчула, як долоня ляснула її по нозі.

Тато сягнув рукою до возика з фарбою і щось звідти вийняв. Він протиснувся між людьми і вийшов на дорогу.

Перед ним стояв єврей – він чекав нової пригоршні знущань, – але разом з усіма присутніми дивився, як Ганс Губерманн простягнув руку і вручив йому чарівний шматочок хліба.

Коли хліб перемістився на його долоню, старий припав до землі. Він опустився на коліна і обхопив татові ноги. Зарився в них обличчям і дякував йому.

Лізель спостерігала.

Зі сльозами на очах вона дивилася, як чоловік осів, відтіснив тата назад і плакав, обхопивши його щиколотки.

Повз них проходили інші євреї, вони всі споглядали це маленьке марне диво. Вони текли, ніби людська ріка. Того дня хтось з них уже досягне океану. Вони отримають спінені гребені.

Незабаром вбрід до місця злочину дістався солдат. Він глянув на чоловіка навколішках, на тата, кинув погляд на юрбу. Довго не думаючи, він вихопив з-за пояса нагайку і пустив її в роботу.

Єврея висікли шість разів. По спині, по голові, по ногах.

– Покидьок! Свиня! – У старого з вуха зацебеніла кров.

Тоді прийшла татова черга.

Тепер Лізель тримала інша рука, і, коли вона з жахом повернула голову, то побачила біля себе Руді Штайнера – він важко ковтав, дивлячись на те, як Ганса шмагають посеред дороги. Її нудило від свисту нагайки, вона чекала, що от-от на татовому тілі з’являться тріщини. Він витримав чотири удари і теж упав на землю.

Коли старий єврей востаннє підвівся і потягнувся далі, він на мить озирнувся назад. Він кинув останній засмучений погляд на чоловіка, що сам тепер стояв на колінах, його спина горіла чотирма пекучими смугами, а коліна затерпали на жорсткій землі. Цей чоловік принаймні, помре як людина. Чи бодай із думкою про те, що він був людиною.

А я?

Не певен, що це так уже й добре.

Коли Руді та Лізель пробралися крізь натовп і допомогли Гансу підвестися, навкруги зазвучало безліч голосів. Слова і сонячні промені. Таким запам’ятався їй той день. Сонце виблискували на дорозі, а слова налітали хвилями, розбивалися об її спину. Тільки коли вони вже трохи відійшли, Лізель помітила, що хліб валявся на землі, нікому не потрібний.

Коли Руді намірився його підняти, один з євреїв, що проходили повз, вирвав його ледь не з рук хлопця, а двоє інших євреїв накинулися на нього, щоб відібрати хліб, ні на мить не зупиняючи свого маршу в Дахау.

Сріблясті очі облущились.

Возика перевернули, і фарба потекла по вулиці.

Хтось називав його євреєлюбом.

Хтось мовчки допомагав йому рятуватися.

Ганс Губерманн нахилився і вперся руками в стіну. Раптом його вразило усвідомлення того, що тільки-но сталося.

Картина, гаряча і швидка.

Небесна вулиця, 33 – підвал.

Панічні домисли застрягли між його важкими вдихами і видихами.

Зараз вони прийдуть. Прийдуть.

Христе, розіп’ятий Христе.

Він глянув на дівчинку і заплющив очі.

– Тату, тобі боляче?

Замість відповіді вона отримала запитання.

– І що я собі думав? – Він сильніше заплющив очі і знову розплющив їх. Його комбінезон пом’явся. На його руках була фарба і кров. І хлібні крихти. Як вони відрізнялися від літнього хліба. – Боже мій, Лізель, що я накоїв?

Так.

Мушу погодитись.

Що тато накоїв?

Спокій

Тієї ночі після одинадцятої Макс Ванденбурґ крокував Небесною вулицею з валізою, напханою їжею і теплим одягом. Його легені повнило німецьке повітря. Палали жовті зірки. Дійшовши до пані Діллер, він кинув останній погляд на будинок під номером тридцять три. Він не міг розгледіти постаті, що стояла у вікні кухні, але вона бачила його. Вона помахала, та він не помахав у відповідь.

Лізель досі відчувала на чолі його поцілунок. І запах його прощального подиху.

– Я дещо залишив для тебе, – сказав він, – але ти не отримаєш цього, доки не будеш готова.

Він пішов.

– Максе?

Та він не повернувся.

Він вийшов з кімнати і нечутно зачинив за собою двері.

Коридор щось пробурмотів.

Він пішов.

Коли дівчинка ввійшла до кухні, мама з татом стояли, згорблені, з напруженими обличчями. Так вони простояли тридцять секунд вічності.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 7

Schweigen – Тиша:

відсутність звуків чи шуму.

Схожі слова: безтурботність, мир, спокій.

Як гарно.

Спокій.

Десь біля Мюнхена німецький єврей продирався крізь темряву. Вони з Гансом Губерманном домовились за чотири дні зустрітися (якщо, звісно, його не заберуть). У безлюдному місці, вниз за течією річки Ампер, де серед дерев і води прихилився поламаний міст.

Він прийде туди, але ненадовго, на кілька хвилин.

Однак єдиним, що знайшов тато, коли за три дні прийшов на обумовлене місце, була записка, що, притиснута каменем, лежала під деревом. Там не було жодного звертання, лише одне речення.

ОСТАННІ СЛОВА МАКСА ВАНДЕНБУРҐА

Ви зробили достатньо.

Тепер навіть більше, ніж раніше, будинок на Небесній вулиці, 33 заполонила тиша, і стало зрозуміло, що «Словник Дудена» цілковито, абсолютно помилявся, особливо зі схожими словами.

Тиша не була безтурботною і мирною, та й спокою від неї не було.

Ідіот і чоловіки в пальтах

Увечері після параду ідіот сидів на кухні, ковтав гірку каву пані Гольцапфель і нестерпно хотів цигарку. Він чекав на гестапо[49]49
  Гестапо – таємна державна поліція Третього рейху в 1933–1945 роках, призначена для боротьби з інакодумцями, незадоволеними і супротивниками нацистського режиму, входила до складу міністерства внутрішніх справ Німеччини.


[Закрыть], солдатів, поліцію – та будь-кого, – які б забрали його, бо відчував, що заслуговує на це. Роза наказала йому лягати спати. Дівчинка затрималася в дверях. Він відіслав обох, і до самого ранку просидів на кухні, обхопивши голову руками, в очікуванні.

Ніхто не прийшов.

Кожна мить несла в собі чекання – чи хтось постукає в двері, чи пролунають ті страшні слова.

Але нічого не було.

Тільки його власні звуки.

– Що я накоїв? – знову прошепотів він.

– Боже, як мені зараз бракує цигарки, – відповів сам собі. У нього вже не залишилось тютюну.

Лізель кілька разів чула, як він повторював ці слова, і вона докладала неабияких зусиль, щоб не ввійти до кухні. Вона б хотіла якось його втішити, але ніколи раніше не бачила такої пригніченої людини. Цієї ночі ніщо не могло його втішити. Макс пішов, і все через Ганса Губерманна.

Кухонні серванти своєю формою скидалися на провину, а його долоні були масними від спогадів про те, що він накоїв. Лізель подумала, що у нього, мабуть, спітніли руки, бо її власні промокли аж до зап’ясть.

У своїй кімнаті вона молилася.

На колінах, склавши долоні, впершись ліктями в матрац.

– Будь ласка, Боже, будь ласка, зроби так, щоб Макс вижив. Будь ласка, Боже, будь ласка…

Болючі коліна.

Пекучі п’яти.

Щойно почало світати, вона прокинулась і пішла до кухні. Тато спав, опустивши голову на стіл, а в кутику рота зібралося трохи слини. Кімнату наповнював запах кави, а видіння дурнуватої доброти Ганса Губерманна досі витало в повітрі. Ніби номер або адреса. Повтори кілька разів, і воно прилипне до тебе.