Текст книги "Крадійка книжок"

Автор книги: Маркус Зузак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

– Лізель, вилазь звідти!

Крадійка книжок не вилізла.

Вона заплющила очі і прийняла ще один пекучий удар, тоді ще один, доки не впала на теплий настил дороги. Вона зігрівала її щоку.

Посипалися нові слова, цього разу від солдата:

– Steht auf.

Скупу фразу було адресовано не дівчинці, а єврею. Згодом прозвучало продовження:

– Вставай, брудний виродку, ти, єврейський сучий сину, вставай, вставай…

Макс піднявся.

Ще одне віджимання, Максе.

Ще одне віджимання на холодній підлозі підвалу.

Ноги зрушили з місця.

Потягнули дорогою, і він почовгав далі.

Його ноги хиталися, він тер руками сліди від нагайки, намагаючись полегшити пекучий біль. Коли він знову спробував озирнутися у пошуках Лізель, солдатові руки вперлися в його закривавлені плечі і штовхнули.

Хлопець підбіг до неї. Довгими ногами він припав до землі і кинув кудись вліво:

– Томмі, ходи сюди і допоможи мені. Треба її підняти. Томмі, швидше! – Він підняв Лізель, притримуючи її під пахвами. – Ну ж бо, Лізель, нам треба зійти з дороги.

Коли вона спромоглася підвестись, дівчинка глянула на спантеличені, замерзлі обличчя німців, ніби їх щойно вийняли з пачки. Вона упала біля їхніх ніг – лише на мить. На щоці, з того боку, де її обличчя зустрілося з землею, пекучим вогнем спалахнула подряпина, ніби хтось підніс до неї сірника. Пульс перевернувся, обпікаючи ще й другу щоку.

Здалеку вона ще бачила на дорозі розмиті обриси ніг і п’ят останнього єврея.

Її обличчя горіло, страшенно боліли ноги і руки – оніміння, що водночас терзало і виснажувало.

Вона підвелася, востаннє.

Непевно, вона пройшла кілька метрів, а тоді побігла Мюнхенською вулицею, щоб піймати останні кроки Макса Ванденбурґа.

– Лізель, що ти робиш?! – вигукнув Руді.

Вона вирвалася з рук його слів і не зважала на людей, що витріщалися на неї по обидва боки дороги. Більшість з них оніміли. Статуї з живими серцями. Ніби випадкові глядачі на останніх етапах марафону. Лізель знову закричала, та її не почули. В очі лізло волосся.

– Будь ласка, Максе!

Десь за тридцять метрів, коли один з солдатів озирнувся, дівчинка впала. Її обхопили руки, і сусідський хлопець повалив її на землю. Притиснув її коліна до землі і отримав своє покарання. Він приймав її стусани, ніби то були подарунки. У відповідь на її кістляві руки і лікті він лише кілька разів неголосно простогнав. Він збирав гучні і незграбні краплини її слини і сліз, ніби вони були приємні для його обличчя, та найважливіше – він зміг втримати її на землі.

Посеред Мюнхенської вулиці переплелися хлопець і дівчина.

Вони перекрутилися і незатишно лежали на землі.

Разом дивилися, як зникають люди. Як вони розчиняються, наче рухомі таблетки у вологому повітрі.

Зізнання

Коли євреїв вже не стало, Руді і Лізель розплутались, та крадійка книжок як в рот води набрала. Запитання хлопця залишились без відповідей.

Але й додому вона не пішла. Вона засмучено попленталась на вокзал і кілька годин чекала, поки повернеться тато. Руді простояв з нею десь хвилин двадцять, однак до повернення Ганса було ще добрих півдня, тож він пішов по Розу. По дорозі на вокзал він розказав їй про все, що сталося, і Роза вже не розпитувала дівчинку. Вона вже склала докупи всю картину і просто стояла поряд, а згодом таки вмовила її сісти. Вони чекали разом.

Коли тато довідався, що сталося, він випустив свою сумку і копнув вокзальне повітря.

Того вечора ніхто не їв. Татові пальці знущалися над акордеоном, вбивали пісню за піснею, хоч би як він старався. Ніщо не приносило відради.

Крадійка книжок три дні пролежала в ліжку.

Щодня, зранку і в обід, Руді Штайнер стукав у їхні двері і цікавився, чи Лізель досі хворіє. Але дівчинка не хворіла.

На четвертий день вона підійшла до сусідських дверей і запитала, чи піде він з нею до тих дерев, де вони минулого року розсипали хліб.

– Я мала б розказати тобі раніше, – промовила Лізель.

Як і домовились, вони рушили дорогою в бік Дахау. Зупинилися поміж дерев. На землі лежали довгі латки світла і тіні. Навкруги, ніби печиво, розсипалися шишки.

Дякую, Руді.

За все. За те, що відтягнув від дороги, що спинив…

Вона не сказала нічого подібного.

Дівчинка прихилила руку до лускатої гілки, що стриміла поряд.

– Руді, якщо я дещо тобі розкажу, пообіцяєш, що нікому не скажеш ні слова?

– Звичайно. – Руді відчував серйозний вираз її обличчя і важкі нотки її голосу. Він сперся на сусіднє дерево. – Що таке?

– Пообіцяй.

– Я вже пообіцяв.

– Пообіцяй ще раз. У жодному разі не розказувати ні мамі, ні брату, ні Томмі Мюллеру. Нікому.

– Обіцяю.

Лізель схилила голову.

Подивилася на землю.

Кілька разів вона намагалась знайти те правильне місце, звідки почати свою розповідь, читала речення у себе під ногами, чіпляла слова до шишок і шматків поламаних гілок.

– Пригадуєш, коли ми грали на вулиці у футбол, – почала Лізель, – і я розбила коліно?

Майже сорок п’ять хвилин вона пояснювала йому про дві війни, про акордеона, про єврейського кулачного бійця і їхній підвал. Не забула і про те, що сталося на Мюнхенській вулиці чотири дні тому.

– То ось чому ти висунулася з-за дерев, – сказав Руді, – того дня, з хлібом. Подивитися, чи він був серед них.

– Так.

– Розіп’ятий Христе.

– Так.

Високі дерева трикутної форми. Безшелесні.

Лізель вийняла з сумки «Струшувачку слів» і показала Руді одну зі сторінок. На ній був хлопчик з трьома медалями, що звисали з його шиї.

– Волосся лимонного кольору, – прочитав Руді. Пальцями торкнувся слів. – Ти розказала йому про мене?

Спершу Лізель не могла нічого сказати. Можливо, то був несподіваний порив аритмічного кохання, яке вона до нього відчувала. А може, вона завжди його кохала? Все може бути. Досі не в змозі промовити бодай слово, вона нестерпно хотіла, щоб він її поцілував. Вона хотіла, щоб він потягнув її за руку і притягнув до себе. Байдуже куди. В губи, в шию, у щоку. Її шкіра потребувала поцілунку, чекала на нього.

Багато років тому, коли вони навперейми бігали багнистим стадіоном, Руді був нашвидкоруч складеним набором кісток з незмінною гострозубою посмішкою. А цього дня поміж дерев він був роздавачем хліба і плюшевих ведмедиків. Триразовим чемпіоном «Гітлер’юґенд» у легкій атлетиці. Він був її найкращим другом. І йому залишався місяць до смерті.

– Звісно ж, я розказала йому, – відповіла Лізель.

Вона прощалася з ним, але навіть не здогадувалась про це.

Маленька чорна книжечка Ільзи Германн

У середині серпня Лізель думала, що йде на вулицю Ґранде по ті самі старі добрі ліки.

Щоб отримати свою дозу розради.

Так вона думала.

День випав спекотний, але на вечір обіцяли дощ. В «Останньому людському незнайомцеві» була цитата, майже наприкінці книжки. Лізель пригадала її, коли минала крамницю пані Діллер.

«ОСТАННІЙ ЛЮДСЬКИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ», СТОРІНКА 211

Сонце розмішувало землю. Раз за разом воно розмішувало нас, ніби суп.

Тієї миті Лізель подумала про ці слова лише тому, що надворі було так тепло.

На Мюнхенській вулиці їй пригадалися події попереднього тижня. Вона бачила євреїв, що крокували вулицею, їх потік, їх незліченну кількість, їхній біль. Їй спало на думку, що в тій цитаті бракувало одного слова.

Мало би бути «бридкий суп» , подумала Лізель.

Такий бридкий, що годі його витримати.

Лізель перейшла міст через річку Ампер. Вода була чудового насиченого смарагдового кольору. Вона могла розгледіти камінці на дні і чула таку знайому пісню течії. Світ не заслуговував на таку річку.

Дівчинка дерлася на пагорб, що вів до вулиці Ґранде. Будинки були гарними і огидними водночас. Лізель подобався незначний біль в ногах і легенях. Швидше, подумала вона, і почала підійматися, ніби якесь чудовисько з піщаної ями. В носа вдарив запах навколишніх трав. Свіжий, приємний, зелений з пожовклими кінчиками. Лізель безстрашно перейшла двір, жодного разу не роззирнувшись, ні на секунду не спиняючись.

Вікно.

Руки вчепилися в раму, ноги перекинулись через підвіконня.

П’яти приземлилися на підлогу.

Книжки і сторінки і щасливе місце.

Лізель вийняла книжку з полиці і примостилася з нею на підлозі.

Чи вона зараз вдома? – подумала дівчинка, але насправді їй було байдуже, чи Ільза Германн нарізає в кухні картоплю, чи стоїть в черзі на пошту. Чи примарно нависає над нею, дивлячись, що вона читає.

Тепер Лізель було байдуже.

Довгий час вона сиділа і дивилася.

Бачила, як помер її братик – одне око розплющене, друге ще досі дрімає. Попрощалася з мамою, уявила, як вона самотньо чекає на потяг додому, в забуття. Дротяна жінка розкинулась на землі, її лемент несеться вулицею, доки не падає на бік, ніби монетка, що їй забракло сили котитися. Молодий чоловік висів на мотузці зі снігів Сталінграда. Вона бачила, як у металевій коробці помер ворожий пілот. Бачила, як єврей, який двічі дарував їй найпрекрасніші сторінки у її житті, йшов до концтабору. А в центрі її видіння був фюрер , він викрикував слова і роздавав їх людям.

Таким вона бачила світ, він закипав десь всередині, а Лізель сиділа, оточена красивими книжками з чепурними назвами. Світ варився, а дівчинка пробігала очима сторінки, по вінця заповнені абзацами і словами.

Негідники, подумала вона.

Чарівні негідники.

Не втішайте мене. Будь ласка, не переповнюйте мене, не давайте мені марної надії на те, що з цього всього може вийти щось добре. Погляньте на мої синці. Погляньте на цю рану. Бачите рану в моєму серці? Бачите, як вона росте на ваших очах, як вона роз’їдає мене? Я більше не хочу плекати надії. Більше не хочу молитися, щоб Макс вижив і з ним усе було добре. Чи Алекс Штайнер.

Тому що цей світ їх не заслуговує.

Лізель вирвала з книжки сторінку і розірвала її навпіл.

Тоді цілий розділ.

Незабаром від книжки не залишилось нічого, окрім клаптиків обірваних слів, розкиданих під ногами і навколо неї. Слова. Навіщо їм взагалі існувати? Якби не вони, усього цього б не сталося. Без своїх слів фюрер нічого не вартий. Без них не було б кульгавих в’язнів, не було б потреби втішати і вигадувати всіляку словесні хитрощі, щоб нам від них ставало краще.

Яка користь від слів?

Тепер Лізель сказала це вголос, до залитої помаранчевим світлом кімнати.

– Яка користь від слів?

Крадійка книжок підвелася і тихенько підійшла до дверей бібліотеки. Вони опиралися мляво і майже беззвучно. Просторий коридор заповнювала дерев’яна порожнеча.

– Пані Германн?

Питання повернулося до неї і спробувало знову кинутися до вхідних дверей. Пролетіло тільки півдороги і кволо приземлилося на двійко товстих дошок, якими була вимощена підлога.

– Пані Германн?

Її слова зустріла тільки тиша, і Лізель потягнуло на кухню – пошукати щось для Руді. Вона зупинилась. Якось не дуже порядно красти їжу в жінки, яка залишила їй на підвіконні словника. Тим більше що вона якусь хвилину тому розтерзала одну з її книжок – сторінку за сторінкою, абзац за абзацом. Сьогодні вона вже наробила достатньо шкоди.

Лізель повернулась до бібліотеки і відчинила одну зі шухляд у столі. Сіла за стіл.

ОСТАННІЙ ЛИСТ

Люба пані Германн.

Як ви можете побачити, я знову була у вашій бібліотеці і роздерла одну з ваших книжок. Просто я була сердита, налякана і хотіла вбити слова. Раніше я крала у вас книжки, а тепер ще й зіпсувала одну з них. Вибачте мені. Щоб покарати себе, я мабуть припиню приходити до вас. Але чи справді це буде покаранням? Я люблю це місце і ненавиджу його, тому що воно заповнене словами.

Ви були мені другом навіть тоді, коли я скривдила вас, навіть попри те, що я була нестерпною (це слово я знайшла у вашому словнику), тому думаю, що краще я дам вам спокій. Пробачте за все.

Ще раз дякую вам.

Лізель Мемінґер

Вона залишила листа на столі і востаннє попрощалася з бібліотекою – тричі обійшла полиці і провела пальцями по книжкових корінцях. Хоч як їх ненавиділа, Лізель не могла втриматись, щоб їх не торкнутись. Клапті подертих сторінок розсипались навколо книжки під назвою «Правила Томмі Хоффмана». З вікна повіяло вітром, і кілька папірців підлетіли вгору і знову впали на підлогу.

Кімнату досі заливало помаранчеве світло, хоча й не таке сяйливе, як раніше. Дівчинка востаннє схопилась за дерево віконної рами, востаннє щось перевернулося у неї в животі, її ноги востаннє приземлилися за вікном.

Коли Лізель спустилася з пагорба і перейшла міст через річку, помаранчеве світло вже зникло. Його поглинули хмари.

На Небесній вулиці вона відчула перші краплі дощу. Я більше ніколи не побачу Ільзу Германн, подумала дівчинка, та крадійці книжок краще давалося читати і роздирати книжки, ніж робити припущення.

ТРИ ДНІ ПО ТОМУ

У двері будинку під номером 33 постукала жінка і чекає, поки їй відчинять.

Лізель не звикла бачити її без купального халата. На жінці була жовта літня сукня з червоними оборками і кишенькою з вишитими на ній маленькими квіточками. Жодної свастики. Чорні туфлі. Дівчинка ніколи не помічала, які в Ільзи Германн гомілки. У неї були порцелянові ноги.

– Пані Германн, вибачте… за те, що я зробила в бібліотеці минулого разу.

Жінка спинила її. Вона сягнула до своєї сумки і витягла звідти маленьку чорну книжечку. Всередині не було історії, лише посмугований папір.

– Я подумала, якщо ти більше не будеш читати моїх книжок, то може замість цього захочеш написати свою. Твій лист, він… – Тримаючи її обома руками, вона передала дівчинці книжку. – Ти можеш писати. Ти гарно пишеш. – Книжка була важкою, її обкладинка на дотик нагадувала «Знизування плечима». – Будь ласка, – порадила їй Ільза Германн, – не треба картати себе, як ти написала в листі. Не бери з мене прикладу, Лізель.

Дівчинка розгорнула книжку і торкнулася паперу.

– Danke sch Е on, пані Германн. Може хочете кави, я можу заварити. Хочете зайти? Я сама вдома. Мама пішла до сусідки, пані Гольцапфель.

– Мені заходити у двері чи у вікно?

Лізель запідозрила, що то була чи не найширша посмішка Ільза Германн, яку вона дозволила собі за багато років.

– Мабуть, у двері, так буде простіше.

Вони сиділи на кухні.

Чашки з кавою, хліб з джемом. Вони намагалися підтримувати розмову, і Лізель чула, як Ільза Германн ковтає, та її це зовсім не бентежило. Було навіть якось приємно спостерігати за тим, як жінка обережно дмухає на каву, щоб її остудити.

– Якщо я коли-небудь візьмуся щось написати і доведу справу до кінця, – сказала Лізель, – я неодмінно вам покажу.

– Мені було б дуже приємно.

Коли мерова дружина пішла, Лізель дивилася, як вона крокує Небесною вулицею. Дивилася на її жовте плаття, чорні туфлі і порцелянові ноги.

Біля поштової скриньки Руді запитав:

– Це та, про кого я думаю?

– Так.

– Та ти жартуєш.

– Вона дещо мені подарувала.

Як виявилось, того дня Ільза Германн подарувала Лізель Мемінґер не тільки книжку. Вона також дала їй привід проводити час у підвалі – її улюбленому місці, спочатку через тата, а потім через Макса. Вона дала їй привід викласти на папері власні слова і відчути, як ті слова повернули її до життя.

«Не треба картати себе», – дівчинка знову почула її голос, однак буде і кара, і біль, а також щастя. Он воно як – писати.

Вночі, коли мама з татом вже спали, Лізель прокралася до підвалу і запалила гасову лампу. Десь з годину вона просто дивилася на аркуші та олівець. Вона примусила себе пригадати і, за своєю звичкою, не відводила погляду.

– Schreibe, – наказувала собі. – Пиши.

Минуло понад дві години, і тоді Лізель почала писати, й гадки не маючи, як скласти все докупи. Звідки їй було знати, що хтось підбере її історію і всюди носитиме з собою?

Ніхто не може такого передбачити.

Чи спланувати.

Невелика банка з фарбою була їй за стілець, трохи більша – за стіл, і Лізель торкнулася олівцем першої сторінки. Посередині вона написала:

«КРАДІЙКА КНИЖОК»

коротенька історія, написана Лізель Мемінґер

Грудні клітки літаків

До третьої сторінки в Лізель затерпла рука.

Слова такі важкі, подумала вона, але, поки минула ніч, їй вдалося написати одинадцять сторінок.

СТОРІНКА 1

Я намагаюся більше цього не згадувати, але знаю, що все почалося з потяга, снігу і кашлю мого братика. Того дня я вкрала свою першу книжку. То був посібник з викопування могил, і я вкрала її по дорозі на Небесну вулицю…

Там вона і заснула, на ліжку з полотнищ, а на банці з фарбою загиналися кутики книжкових сторінок.

Уранці над нею нависла мама, в її кислотних очах застигло запитання.

– Лізель, – сказала вона, – що ти, в біса, тут робиш?

– Я пишу тут, мамо.

– Ісус, Марія і Йосип. – Роза затупцювала сходами нагору. – Маєш п’ять хвилин, щоб піднятися на кухню, інакше буду лікувати тебе відром з водою. Verstehst ?

– Зрозуміла.

Лізель щоночі спускалася до підвалу. І всюди носила з собою книжку. Вона годинами писала, намагаючись за ніч написати десять сторінок свого життя. Стільки всього треба було обдумати, стільки всього не пропустити. Будь терплячою, повторювала Лізель, і що більшою ставала гора списаних аркушів, то більше набивалась її письменницька рука.

Іноді Лізель розповідала про те, що відбувалося в підвалі у той час, коли вона писала. Дівчинка щойно завершила описувати той момент, коли тато дав їй ляпаса на церковних східцях, а потім вони разом показували «heil Hitler ». Навпроти неї Ганс пакував свого акордеона. Він півгодини грав, а Лізель писала.

СТОРІНКА 42

Сьогодні тато був зі мною.

Він приніс акордеона і сів неподалік того місця, де завжди сидів Макс.

Поки він грає, я часто дивлюся на його пальці і обличчя. Акордеон дихає. Його щоки посмуговані. Здається, що ті смуги хтось намалював, і щоразу, коли бачу їх, я чомусь хочу плакати. Не від смутку чи гордості, зовсім ні. Просто мені подобається, як вони рухаються і міняються. Часом мені здається, що мій тато – акордеон. Коли він дивиться на мене, посміхається і дихає, мені вчуваються ноти.

Через десять ночей Мюнхен знову бомбили. Лізель дійшла вже до сто другої сторінки і заснула в підвалі. Вона не чула кування зозулі і завивання сирен, і спала, притискаючи до себе книжку – такою побачив її тато, коли спустився, щоб розбудити.

– Лізель, ходімо.

Дівчинка взяла «Крадійку книжок» та інші книжки, а по дорозі вони зайшли по пані Гольцапфель.

СТОРІНКА 175

За течією річки Ампер пливла книжка.

Хлопець скочив у воду, наздогнав її і схопив правою рукою.

Він широко усміхався. Він до пояса занурився у крижану грудневу воду.

– А тепер поцілуєш, Saumensch? – запитав він.

До наступної атаки, що відбулася 2 жовтня, вона її дописала. Залишилося кілька десятків чистих аркушів, і крадійка книжок взялася перечитувати написане. Книжка складалася з десяти частин, кожна з яких називалася на честь книжки або історії і розповідала про те, як кожна з них вплинула на її життя.

Я частенько роздумував, до якої сторінки вона встигла дійти, коли через п’ять днів я прийшов на Небесну вулицю, огорнутий дощем, що ніби накрапав з незакрученого крана. Мені цікаво, що вона читала в ту мить, коли з грудної клітки літака вилітали перші бомби.

Особисто мені подобається уявляти, що вона зиркнула на стіну, на мотузяну хмару та сонце, що стікало, Макса Ванденбурґа і дві постаті, що йдуть їм назустріч. Тоді перевела погляд на свої багатостраждальні виведені фарбою слова. Я бачу, як до підвалу спускається фюрер , у нього на шиї недбало висять зв’язані докупи боксерські рукавиці. А крадійка книжок читає, перечитує і ще раз перечитує останнє речення, перечитує вже не одну годину.

«КРАДІЙКА КНИЖОК» – ОСТАННЄ РЕЧЕННЯ

Я ненавиділа слова і любила їх, тож сподіваюся, що склала їх правильно.

А світ надворі свистів. Дощ заплямувався.

Кінець світу (Частина ІІ)

Майже всі слова вицвіли. Чорна книжка розлізлася під тягарем моїх мандрів. От вам ще одна причина розказати цю історію. Про що це ми щойно говорили? Багато разів повторіть що-небудь і ви вже ніколи не зможете цього забути. А ще я можу розповісти вам, що трапилося після того, коли слова крадійки книжок зупинилися, і як я взагалі дізнався про її історію. Ось як.

Уявіть, що в темряві йдете Небесною вулицею. Ваше волосся намокає, а повітряний тиск от-от критично поміняється. Перша бомба влучає в багатоквартирний будинок, де мешкає Томмі Мюллер. Його обличчя невинно смикається вві сні, а я опускаюсь на коліна поряд з його ліжком. Далі його сестричка. Ноги Крістіни стирчать з-під ковдри. Вони збігаються з відбитками ніг на вуличних «класиках». Маленькі пальчики. За кілька футів від дівчинки спить її мама. У попільниці лежать чотири розчавлені цигарки, а бездахова стеля схожа на розпечену пластину. Небесна вулиця палає.

Завили сирени.

– Уже занадто пізно, – шепочу я, – занадто пізно ви спохопилися, – бо їх обдурили, знову обдурили. Спершу союзники прикинулися, що атакують Мюнхен, а натомість розбомбили Штутґарт. А цього разу десять літаків залишились. Так, попередження були. У Молькінґу вони пролунали разом з бомбами.

ПЕРЕКЛИЧКА ВУЛИЦЬ

Мюнхенська, Елленберзька, Йоганнсона, Небесна.

Головна вулиця + три інші, у біднішій частині міста.

За якихось кілька хвилин їх усіх не стало.

Церкву зрубало під корінь.

Там, де Макс Ванденбурґ встояв на ногах, більше не було землі.

На Небесній вулиці, 31 пані Діллер вже чекала на мене на кухні. Перед нею стояла розбита чашка, і в останню мить життя її обличчя, здавалося, запитувало лише одне – де мене, в біса, так довго носило.

На відміну від неї пані Діллер міцно спала. Її куленепробивні окуляри розлетілися на друзки біля її ліжка. Її крамницю зрівняло із землею, прилавок викинуло на дорогу, а обрамлене фото Гітлера здерло зі стіни і швиргонуло на підлогу. Чолов’ягу добряче потовкло, його обличчя перетворилося на всіяне осколками місиво. Я виходив і наступив на нього.

У Фідлерів все було впорядковано – всі були в ліжках, накриті ковдрами. Пфіффікус закутався до самого носа.

У Штайнерів я провів рукою по гарно розчесаному волоссю Барбари, зустрів серйозний вигляд сплячого Курта і, одного за одним, поцілував молодших дітей.

Тоді наблизився до Руді.

Ой, розіп’ятий Христе, Руді…

Він лежав на ліжку разом з сестрою. Мабуть, вона хвицнула його чи відіпхнула, зайнявши більшу частину ліжка, тому що Руді примостився на самому краєчку, обійнявши її однією рукою. Хлопець спав. Його вогняне волосся підпалило ліжко, і я забрав їх з Беттіною, поки їхні душі куталися в простирадла. Принаймні, вони померли швидко, їхні тіла були теплими. Я пригадав того хлопця з літака. З плюшевим ведмедиком. А де ж розрада для Руді? Де той, хто бодай чимось полегшив біль від вкраденого життя? Хто втішив його у ту мить, коли життєвий килим вирвали з-під його сплячих ніг?

Ніхто.

Тільки я.

А я не дуже знаюся на втішанні, та ще й коли у мене холодні руки, а ліжко було таким теплим. Я обережно ніс його розтрощеними вулицями, в одному оці мені бриніли солоні сльози, а серце було важким і смертельним. Для Руді я постарався трохи краще. На мить я зазирнув у його душу і побачив вимазаного чорним вугіллям хлопця, що перетинав уявну фінішну пряму і вигукував ім’я Джессі Овенса. Я побачив, як він до пояса занурився в крижану воду і гнався за книжкою. А ще я побачив хлопця, що лежав на ліжку і уявляв, який на смак той поцілунок його чарівної сусідки. Він робив щось зі мною, той хлопець. Щоразу. Це єдина шкода від нього. Він наступає на моє серце. Він примушує мене плакати.

Нарешті Губерманни.

Ганс.

Тато.

Своїм зростом він займав усе ліжко, а крізь його повіки я розгледів срібло. Гансова душа сиділа. Зустрічала мене. Вони завжди так роблять – найкращі душі. Підіймаються мені назустріч і кажуть: «Я знаю, хто ти, і я готовий. Не те щоб я хотів іти, звісно, але я піду». Такі душі завжди легші, тому що більшу частину себе вони вже віддали. Більшість із них вже знайшли свій шлях в інші місця. Цю послали з диханням акордеона, дивним присмаком шампанського влітку і мистецтвом дотримувати обіцянок. Він спокійно лежав на моїх руках. У нього засвербіло в легенях – бажання викурити останню цигарку, його нестримно, ніби магнітом, тягнуло до підвалу, до дівчинки, що була йому за дочку і писала там книжку, яку він сподівався колись прочитати.

Лізель.

Прошепотіла його душа, поки я відносив її. Але в тому будинку Лізель не було. Принаймні для мене.

Для мене там залишилась тільки Роза і так, я певен, що забрав її, коли вона не встигла дохропти, бо рот у неї був розтулений, а її рожеві паперові губи все ще ворушилися. Якби вона побачила мене, то, я в цьому не сумніваюся, назвала б мене Saukerl, та я б на неї не сердився. Прочитавши «Крадійку книжок», я дізнався, що вона всіх так називала. Sa ukerl, Saumensch . Особливо тих, кого любила. Її гумове волосся було розпущене. Терлося об подушку, а її шафоподібне тіло підіймалося з кожним ударом серця. Що б ви не думали, в цієї жінки було серце. Більше, ніж ви можете собі уявити. Там крилося багато всього, складеного на прихованих полицях, що сягали милі у висоту. Не забувайте, що вона була жінкою, що притискала до себе акордеона довгою, залитою місячним сяйвом ніччю. Вона без зайвих запитань нагодувала єврея, коли він вперше прибув до Молькінґа. І це саме вона сягнула рукою під матрац і вручила дівчинці книжку замальовок.

ОСТАННЯ УДАЧА

Я обходив одну за одною вулиці і повернувся по одного чоловіка на прізвище Шульц, що жив наприкінці Небесної вулиці.

Він не пережив руйнації будинку, і я ніс його Небесною вулицею, коли це помітив, що солдати ЛСЕ вигукують і сміються.

Посеред гірського хребта з уламків каменю утворилася якась галявина.

Гаряче небо почервоніло і оберталося. Смуги перцю закручувалися у вихор і мені стало цікаво. Так, так, знаю, що казав вам на початку. Зазвичай цікавість приводить до того, що стаєш свідком страшного людського лементу, але цього разу, хоча, мушу визнати, це й розбило мені серце, я не пожалів про те, що був там.

Направду, коли вони витягли її, дівчинка кричала і голосила за Гансом Губерманном. Чоловіки з ЛСЕ намагалися стримати її своїми запилюженими руками, та крадійка книжок вирвалася. Чомусь люди у відчаї завжди здатні на таке.

Вона не знала, куди біжить, бо Небесної вулиці більше не існувало. Усе було новим, апокаліптичним. Чому небо було червоним? Як може падати сніг? І чому ці сніжинки обпалюють їй руки?

Лізель перейшла на непевну ходу і рушила прямо перед собою.

«Де крамниця пані Діллер? – подумала вона. Де…»

Вона ще якийсь час тинялася серед уламків, доки чоловік, який її витяг, схопив її за руку і почав говорити:

– В тебе шок, люба, в тебе шок; з тобою все буде добре.

– Що сталося? – запитала Лізель. – Я ще досі на Небесній вулиці?

– Так. – У чоловікових очах було розчарування. Чого він тільки не надивився за ці кілька років. – Це Небесна вулиця. Вас розбомбили, дівчинко. Es tut mir leid, Schatzi. Мені дуже шкода, люба.

Її губи досі рухалися, хоча тіло вже скам’яніло. Вона забула попередні голосіння за Гансом Губерманном. Це ж було так давно – таке трапляється після бомбардувань. Лізель сказала:

– Треба витягти мого тата і мою маму. Треба витягти з підвалу Макса. Якщо його там немає, значить, він у коридорі, визирає з вікна. Інколи під час атак він так робить – розумієте, йому не часто доводиться бачити небо. Я маю розказати йому про погоду. Він нізащо не повірить…

Вона зігнулася саме в ту мить, коли солдат з ЛСЕ підхопив її і посадив на землю.

– Ми заберемо її за хвилину, – сказав він своєму сержанту.

Крадійка книжок подивилася на важку і болючу ношу, яку тримала в руці.

Книжка.

Слова.

Закривавлені пальці, як і того дня, коли вона прибула сюди.

Солдат з ЛСЕ підняв її і повів геть. Горіла дерев’яна ложка. Чоловік минув розбитий футляр для акордеона, і Лізель розгледіла всередині інструмент. Вона бачила його білі зуби і чорні ноти поміж ними. Вони усміхалися їй і негайно повернули до реальності. Нас розбомбили, подумала дівчинка, й обернулася до чоловіка, що йшов біля неї.

– Це акордеон мого тата. – Знову. – Це акордеон мого тата.

– Не хвилюйся, дівчинко, все добре, нам треба ще трохи відійти.

Та вона не пішла.

Лізель простежила, куди чоловік несе акордеона, і рушила за ним. Червоне небо досі посипало їх красивим попелом, а дівчинка зупинила рослявого солдата і сказала:

– Я заберу його, якщо ви не проти, – він належить моєму татові. – Лізель обережно забрала його з рук чоловіка і понесла. Якраз у ту мить вона побачила перше тіло.

Футляр з акордеоном випав з її рук. Звук, ніби від вибуху.

На землі розпласталася пані Гольцапфель.

НАСТУПНІ ДЕСЯТЬ СЕКУНД ЖИТТЯ ЛІЗЕЛЬ МЕМІНҐЕР

Вона розвернулася і вдивляється, скільки сягає зір, у руїни коридору, який колись був Небесною вулицею. Вона бачить двох чоловіків, які несуть тіло, і йде за ними.

Коли побачила інших, Лізель кашлянула. Краєм вуха вона почула, як один з чоловіків сказав, що на якомусь клені знайшли тіло, роздерте на шматки.

Нестямні піжами і подерті обличчя. Найперше вона помітила хлопцеве волосся.

Руді?

Тепер уже не так беззвучно.

– Руді?

Він лежав – лимонне волосся і заплющені очі. Крадійка книжок підбігла до нього і впала на коліна. Випустила чорну книжку.

– Руді, – схлипувала Лізель, – прокинься… – Вона схопила його за сорочку і легенько потрясла. – Прокинься, Руді. – Небо закипало і сипало попіл, а крадійка книжок стискала в руках його сорочку. – Руді, будь ласка. – Сльози впивалися їй в обличчя. – Руді, будь ласка, прокинься, та щоб тебе, прокинься, я кохаю тебе. Ну ж бо, Руді, ну ж бо, Джессі Овенс, ти ж знаєш, що я тебе кохаю. Прокинься, прокинься, прокинься…

Усім було байдуже.

Дедалі вищими купами громадилися уламки. Бетонні пагорби з багряними шапками. Красива, потовчена сльозами дівчинка трясе мерця.

– Ну ж бо, Джессі Овенс…

Але хлопець не прокинувся.

Не в змозі повірити, Лізель сховала голову у нього на грудях. Вона тримала його обм’якле тіло, не давала йому відкинутись назад, доки їй не довелося повернути його на скалічену землю. Вона обережно його опускала.

Повільно. Повільно.

– Боже, Руді.

Лізель схилилася, глянула на його неживе обличчя і поцілувала в губи свого найкращого друга, Руді Штайнера, ніжно і щиро. Вони були запилюжені і солодкі на смак. Ніби каяття в тіні дерев і відблисках колекції костюмів анархіста. Вона цілувала його довго і м’яко, а коли відірвалась від його губ, торкнулася їх пальцями. Її руки тремтіли, губи набрались, і вона ще раз схилилася, але трохи не розрахувала сили, і їхні зуби стукнулися посеред знищеного світу Небесної вулиці.

Лізель не попрощалася. Не могла. Кілька хвилин просиділа біля його тіла і врешті насилу змогла віддерти себе від землі. Мене дивує, на що здатні люди, навіть тоді, коли їхніми обличчями збігають струмочки, а вони заточуються, кашляють, але йдуть далі, шукають і знаходять.

НАСТУПНЕ ВІДКРИТТЯ

Тіла мами і тата, обоє заплутались у простирадлі з гравію, яким устелена Небесна вулиця.

Лізель не бігла, не йшла, вона зовсім не рухалась. Її очі нишпорили поміж людьми і завмерли, ніби в тумані, коли розгледіли високого чоловіка і низьку шафоподібну жінку. Моя мама. Мій тато. Слова приклеїлись до неї.