Текст книги "Крадійка книжок"

Автор книги: Маркус Зузак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

Залишились тільки шум, дівчинка і дротяна жінка.

– Пані Гольцапфель, будь ласка!

Скидалося на її розмову з Ільзою Германн того дня, коли вона поцупила печиво, – безліч слів і речень вертілися на язиці. Але сьогодні були ще й бомби. Сьогодні потреба в словах була трохи нагальнішою.

ВАРІАНТИ

– Пані Гольцапфель, нам треба йти.

– Пані Гольцапфель, ми помремо, якщо ви не вийдете.

– У вас є ще один син.

– Усі чекають на вас.

– Бомби відірвуть вам голову.

– Якщо ви не вийдете, я більш не читатиму вам, а це означає, що ви втратите єдиного друга.

Лізель обрала останній варіант і прокричала слова прямісінько крізь сирени. Долоні шо є сили вперлися в поверхню столу.

Жінка підвела на неї очі і прийняла рішення. Вона нікуди не піде.

Лізель пішла. Вона відірвалася від столу і вибігла з будинку.

Роза притримала для неї хвіртку, і обоє помчали до будинку під номером тридцять п’ять. Міхаель Гольцапфель самотньо стояв посеред вулиці.

– Ходімо! – просила його Роза, та колишній солдат вагався. Він вже збирався зайти всередину, коли це щось розвернуло його. До хвіртки чіплялася лише його скалічена рука, та ось він присоромлено відчепив її і поплентався за ними.

Вони кілька разів озиралися, але пані Гольцапфель так і не було.

Дорога здавалася широченною, і, щойно випарувалась остання сирена, до Фідлерового підвалу спустилося троє останніх людей.

– Де тебе так довго носило? – запитав Руді. Він тримав свою скриньку.

Лізель поклала на підлогу сумку з книжками і сіла зверху.

– Ми намагалися витягти пані Гольцапфель.

Хлопець озирнувся.

– І де ж вона?

– Вдома. На кухні.

У дальньому кутку бомбосховища Міхаеля Гольцапфеля сіпало і трусило.

– Я мав залишитися, – повторював він. – Я мав залишитися, я мав залишитися… – Його голос був майже беззвучним, але очі кричали голосніше, ніж будь-коли до того. Вони нестямно билися в очницях, а Міхаель стискав свою поранену руку, і кров просочувалась через пов’язку.

Його зупинила Роза.

– Не треба, Міхаелю, ти ні в чому не винен.

Та молодий чоловік без кількох пальців на правій руці був безутішним. У Рози на очах він зіщулився.

– Поясніть мені, – промовив він, – бо я чогось не розумію… Він випростався і прихилився до стіни. – Поясніть, Розо, як вона може сидіти там і чекати смерті, коли я досі хочу жити? – Кров загусла. – Чому я хочу жити? Я не мав би, але хочу.

Він кілька хвилин нестримно плакав, а Роза обіймала його за плече. Інші дивилися. Він не зміг заспокоїтись навіть тоді, коли двері до підвалу прочинилися і зачинилися й до них спустилася пані Гольцапфель.

Син підвів на неї очі.

Роза відійшла.

Коли вона підійшла до нього, чоловік вибачився:

– Мамо, пробач мені, я мав залишитися з тобою.

Пані Гольцапфель не чула його слів. Вона сіла біля сина і підняла його перев’язану руку.

– Знову тече кров, – сказала вона, і разом зі всіма вони сиділи у підвалі і чекали.

Лізель сягнула до сумки й обнишпорила книжки.

БОМБАРДУВАННЯ МЮНХЕНА 9 І 10 БЕРЕЗНЯ

То була довга ніч з бомбами і читанням.

У неї пересохло в горлі, та крадійка книжок подолала п’ятдесят чотири сторінки.

Більшість дітей позасинали і не чули голосу сирен, що сповіщали про відновлення спокою. Батьки будили їх або виносили з підвалу в огорнутий темрявою світ.

Десь далеко вирували пожежі, а я підібрав близько двох сотень полеглих душ.

Я прямував до Молькінґа, щоб забрати ще одну.

На Небесній вулиці було чисто.

Після завершення атаки сирени ще кілька годин не вмикали, на випадок якщо з’явиться нова загроза та й для того, щоб дим піднявся в атмосферу.

Першою пожежу в сірому тумані запримітила Беттіна Штайнер. Горіло за містом, поблизу річки Ампер. Дим звивався до неба, і дівчинка показала на нього пальцем:

– Дивіться.

Беттіна побачила першою, але всіх обігнав Руді. Кваплячись, він все-таки не випускав з рук свого ящичка. Хлопець промчав Небесною вулицею, пробіг завулками і влетів до лісу. За ним поспішала Лізель (свої книжки вона залишила вельми незадоволеній Розі), а за ними групками стікалися люди, що повиходили з інших бомбосховищ.

Руді, зачекай!

Руді не чекав.

Лізель бачила тільки його червоний ящичок, що проблискував у просвітах між деревами, а хлопець продирався до все тьмянішого вогника і задимленого літака. Він курився на галявині біля річки. Пілот намагався його там посадити.

За двадцять метрів Руді зупинився.

Я прибув якраз тієї миті і побачив його – хлопець стояв і переводив подих.

У темряві валялися поламані гілки.

Голки і галузки розсипалися навколо літака, як пожива для вогню. Ліворуч землю зранили три глибокі опіки. Щоразу тихіше цокання металу, який холонув, прискорювало хвилини і секунди, доки їм здалося, що вони стоять отак вже кілька годин. Позаду наростала юрба. Їхнє дихання і слова налипало дівчинці на спину.

– Може, – сказав Руді, – підійдемо і подивимось?

Він виступив з окраїни лісу і наблизився до того місця, де в землю вгрузло тіло літака. Його ніс занурювався у воду, а позаду стриміли вигнуті крила.

Руді повільно обійшов його, від хвоста і до правого борту.

– Тут скло, – сказав він. – Всюди уламки вітрового скла.

Тоді він побачив тіло.

Руді Штайнер ніколи не бачив такого блідого обличчя.

– Лізель, не підходь. – Але дівчинка підійшла.

Вона розглядала ледь притомне обличчя ворожого пілота, згори за всім спостерігало дерево, а обабіч бігла річка. Літак ще кілька разів чмихнув, а в кабіні голова чоловіка перекотилася зліва направо. Він щось пробурмотів, та вони звісно, не розчули його слів.

– Ісус, Марія і Йосип, – прошепотів Руді. – Він живий.

Ящичок брязнув до борту літака, поруч пролунали людські голоси і кроки.

Полум’я згасло, і ранок застиг у темряві. Дим ще тягнувся до неба, але невдовзі й він затихне.

Стіна дерев заступала їм барви палаючого Мюнхена. Очі Руді вже звикли до темряви і мертвотно-блідого обличчя пілота. Його очі нагадували дві плями від кави, щоками і підборіддям тягнулися порізи. На грудях розхристалась пошарпана уніформа.

Усупереч застереженню Руді Лізель підійшла ще ближче, і тієї миті, присягаюся, ми з дівчинкою впізнали одне одного.

А я тебе знаю, подумалось мені.

Потяг і хлопчик, який заходився кашлем. Сніг і нестямна дівчинка.

Ти виросла, подумав я, але я все одно тебе впізнав.

Лізель не відсахнулась, не кинулась на мене з кулаками, але я знав, що було щось таке, що виявило дівчинці мою присутність. Може, вона відчула мій подих? Може, почула моє кляте кругове серцебиття, що злочинно оберталося в моїх смертельних грудях? Достеменно я не знав, проте вона впізнала мене і глянула мені в обличчя, не відводячи погляду.

Небо почало обвуглюватися назустріч світлу, і ми обоє стрепенулися. Ми разом дивилися, як хлопець відчиняє свого ящичка і нишпорить поміж обрамленими фотокартками, щоб вийняти маленьку жовту м’яку іграшку.

Він обережно видерся до вмираючого чоловіка.

Легенько поклав усміхненого ведмедика пілотові на плече. Кінчиком вуха той торкався чоловікового горла.

Льотчик присмерті вдихнув його. І промовив. Англійською:

– Thank you. – Коли він говорив, смуги його порізів розкрилися, і крапелька крові струмочком збігла йому на горло.

– Що? – запитав Руді. – Was hast du gesagt? Що ви сказали?

На жаль, я не дав йому почути відповідь. Його час настав, і я вже сягав руками в кабіну. Я повільно вийняв пілотову душу з пошарпаної уніформи і врятував її з уламків розтрощеного літака. Юрба вторувала тиші, поки я продирався крізь неї. Я вирвався на волю.

Небо наді мною затьмарилось – останній проблиск темряви, – і можу заприсягтися, що я побачив темну закарлюку у формі свастики. Вона недбало розпласталася наверху.

– Heil Hitler, – сказав я, але до того часу я вже занурився в ліс. Позаду на плечі мерця сидів плюшевий ведмедик. Попід гілками горіла лимонна свічка. На моїх руках лежала пілотова душа.

Мабуть, не злукавлю, якщо скажу, що за всі роки Гітлерового правління ніхто не послужив йому так вірно, як я. У людей не таке серце, як у мене. Їхнє серце – лінія, а моє – круг, і я нескінченно встигаю бувати в потрібному місці в потрібний час. Як наслідок, я завжди бачу в людях найкраще і найгірше. Я бачу їхню красу і їхню потворність і постійно дивуюся, як те й інше можуть поєднуватись. Та все ж таки у людей є одна річ, якій я заздрю. Людям, як би там не було, вистачає здорового глузду, щоб померти.

Повернення додому

То був час закривавлених солдатів, розтрощених літаків і плюшевих ведмедиків, але для крадійки книжок перша чверть 1943 року мала завершитись на щасливій ноті.

На початку квітня Гансу Губерманну наклали гіпс до коліна і він сів на потяг до Мюнхена. Його на тиждень відпустили додому, щоб він трохи відпочив, а тоді вступив до лав мюнхенських писак. На нього чекала паперова робота з впорядкування мюнхенських фабрик, будинків, церков і лікарень. А час покаже, чи випаде йому стати ще й прибиральником. Усе залежало від його ноги і руйнацій у місті.

Коли він повернувся додому, було темно. На день пізніше, ніж очікувалось, тому що потяг затримався через загрозу повітряної атаки. Він стояв на Небесній вулиці, на порозі будинку під номером тридцять три, і стиснув кулак.

Чотири роки тому Лізель Мемінґер, коли вона вперше з’явилася в Молькінґу, вмовляли зайти у ці двері. Потім перед ними стояв Макс Ванденбурґ, а ключ вгризався у його долоню. Тепер надійшла черга Ганса Губерманна. Він постукав чотири рази, і двері відчинила крадійка книжок.

– Тату, тату.

Вона, напевне, сто разів повторила це слово, поки обіймала його на кухні і нізащо не хотіла відпускати.

Пізніше, повечерявши, вони допізна засиділись на кухні, і Ганс про все розповів Розі та Лізель. Він описав їм ЛСЕ і затягнуті димом вулиці, розказав про нещасні, самотні, загублені душі. Про Рейнгольда Цукера. Про бідного дурного Рейнгольда Цукера. Його розповідь тривала багато годин.

О першій ночі Лізель пішла спати, а тато сидів біля неї, як це бувало раніше. Кілька разів вона прокидалася, щоб пересвідчитись, що він досі там, і тато жодного разу її не підвів.

Ніч була спокійною.

Від щастя ліжко було теплим і м’яким.

Так, для Лізель Мемінґер то була чудова ніч, а спокій, тепло і м’якість затримаються ще майже на три місяці.

Та історія Лізель розтягнеться на шість.

Частина 10

«Крадійка книжок»

а також: кінець світу – дев’яносто восьмий день – розпалювач війни – дорога слів – скам’яніла дівчинка – зізнання – маленька чорна книжечка Ільзи Германн – грудні клітки літаків – та гірський хребет з уламків каменю

Кінець світу (Частина І)

Я знову пропоную вам мигцем глянути на кінець світу. Може, для того, щоб пом’якшити майбутнє потрясіння, а може, для того, щоб самому краще підготуватися до розповіді. Хоч як би там було, мушу зауважити, що того дня, коли для Лізель Мемінґер настав кінець світу, на Небесній вулиці падав дощ.

Небо накрапало.

Ніби кран, що його дитина з усіх сил намагалася закрутити, але так і не змогла. Перші краплі були холодними. Я відчував їх на своїх руках, коли стояв біля крамниці пані Діллер.

Я чув їх над собою.

Крізь захмарене небо я розгледів бляшані літаки. Я дивився, як розтулялися їхні животи і звідти недбало вилітали бомби. Вони не влучали в ціль, вони часто не влучали в ціль.

НЕВЕЛИЧКА СУМНА НАДІЯ

Ніхто не хотів скидати бомби на Небесну вулицю.

Ніхто ж не буде скидати бомби на місце, назване на честь неба, правда?

Правда?

Бомби летіли донизу, і зовсім скоро хмари закиплять, а холодні дощові краплі перетворяться на попіл. На землю посипляться гарячі сніжинки.

За мить Небесну вулицю зрівняло з землею.

Будинки розбризкали з однієї сторони вулиці на іншу. Обрамлене фото дуже серйозного фюрера зірвалося зі стіни і розбилось на розтрощеній підлозі. А він і далі посміхався своєю серйозною посмішкою. Він знав те, чого не знали ми всі. Та я теж знав щось таке, чого не знав він. А тим часом люди спали.

Спав Руді Штайнер. Спали мама з татом. Пані Гольцапфель, пані Діллер і Томмі Мюллер теж спали. Усі спали. Їм усім судилося померти.

Вижила лише одна людина.

Вона вижила тому, що сиділа в підвалі і перечитувала історію свого життя, перевіряла на помилки. Раніше цей підвал вважали недостатньо глибоким, але тієї ночі, 7 жовтня, його було достатньо. Уламки снарядами летіли вниз, і за кілька годин, коли Молькінґ огорнула дивна розпатлана тиша, місцевий підрозділ ЛСЕ почув якісь звуки. Відлуння. Десь під землею дівчинка вистукувала олівцем по банці з фарбою.

Вони завмерли, схилились і припали вухами до землі, а щойно звук повторився, кинулися копати.

ПРЕДМЕТИ, ЩО ПЕРЕДАВАЛИСЯ З РУК В РУКИ

Цементні блоки і черепиця.

Шматок стіни з сонцем, що стікало.

Нещасний на вигляд акордеон, що визирає крізь прокушений футляр.

Вони підкидали все це вгору.

Коли відтягнули ще один шматок розтрощеної стіни, один з чоловіків побачив волосся крадійки книжок.

Він дуже мило посміхнувся. Він приймав новонароджену дитину.

– Не вірю своїм очам – вона жива!

Як же втішились ці метушливі і галасливі чоловіки, однак я не міг радіти разом з ними.

Перед тим на одній руці я виносив її тата, а на іншій – маму. Обидві душі були такими м’якими.

Трохи далі, поряд із усіма іншими, лежали їхні тіла. Татові лагідні сріблясті очі вже поїдала іржа, а мамині картонні губи так і застигли, наполовину розтулені, – мабуть, не встигла дохропти. Як полюбляють богохульствувати німці – Ісус, Марія і Йосип.

Рятівні руки витягли Лізель з-під завалів і змели з її одягу бетонні крихти.

– Дитино, – сказали вони, – сирени запізнились. Що ти робила в підвалі? Звідки ти знала?

Однак вони не помітили, що дівчинка досі притискала до себе книжку. Вона закричала. Нестямним криком живого.

– Тату!

Ще раз. Її обличчя морщилося, коли голос зривався на високі панічні ноти.

– Тату, тату!

Вони впустили її, а Лізель кричала, голосила і плакала. Якщо й була поранена, то вона цього не помічала, вона виривалася, шукала, вигукувала і знову голосила.

Вона досі притискала до себе книжку.

Лізель відчайдушно чіплялася за слова, які врятували їй життя.

Дев’яносто восьмий день

Перші дев’яносто сім днів після повернення Ганса Губерманна в квітні 1943 року все було добре. Він часто журився думкою про те, що його син воює в Сталінграді, але щиро сподівався, що хлопцеві передалася бодай часточка його везіння.

На третій вечір після свого повернення тато сидів на кухні і грав на акордеоні. Пообіцяв, значить виконуй. Кухня наповнилась музикою, супом, жартами і сміхом чотирнадцятирічної дівчинки.

– Saumensch, – пригрозила мама, – припини реготати на все горло. Його жарти не такі вже й смішні. Та ще й безcоромні…

За тиждень Ганс пішов на службу і щодня їздив до Мюнхена в одну з військових канцелярій. Він казав, що там достатньо їжі і цигарок, і час до часу приносив додому печиво або джем. Як у старі добрі часи. Незначна повітряна атака в травні. «Heil Hitler » то тут, то там, і все було добре.

Доки не настав дев’яносто восьмий день.

НЕВЕЛИЧКЕ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ СТАРОЇ ЖІНКИ

На Мюнхенській вулиці вона сказала: – Ісус, Марія і Йосип, краще б вони не водили їх містом.

Ці нещасні євреї, як же їм не пощастило. Це поганий знак.

Щоразу, коли бачу їх, я переконуюсь, що ми всі загинемо.

То була та сама стара, яка сповістила про парад євреїв, коли Лізель побачила їх уперше. На першому поверсі її обличчя скидалося на чорнослив. Очі були темно-синіми, як вени. А її передбачення виявилось безпомильним.

У середині літа Молькінґ отримав попередження про те, що з ним станеться. Воно, вже звично, постало перед очима його мешканців. Спершу підстрибувала голова солдата, який тицяв у небо пістолетом. За ним – пошарпана вервечка брязкотливих євреїв.

Лишень цього разу їх пригнали з іншого боку. Євреїв вели до сусіднього міста Неблінґа шкребти вулиці та роботи ту брудну роботу, від якої вернули носа солдати. Ввечері вони пленталися назад до табору, повільно, виснажено, зламано.

Лізель знову вишукувала серед них Макса Ванденбурґа, вона думала, що він теж міг потрапити в Дахау, навіть якщо його й не провели Молькінґом. Його там не було. Поки що.

Почекайте ще трохи, і теплого серпневого дня Макса таки проведуть містом разом з іншими євреями. Втім, на відміну від них, він не буде дивитися собі під ноги, не буде кидати випадкові погляди на глядацьку трибуну фюрерових німців.

ОДИН ФАКТ ПРО МАКСА ВАНДЕНБУРҐА

Він вдивлятиметься в обличчя на Мюнхенській вулиці, він шукатиме дівчинку, яка краде книжки.

А цього разу, в липні, на дев’яносто восьмий день після татового повернення, як Лізель згодом підрахувала, вона стояла і розглядала рухому купу скорботних євреїв – вишукувала серед них Макса. Принаймні, це не так боляче, як просто стояти і дивитись.

«Це жахлива думка» , вона пізніше напише в підвалі на Небесній вулиці, але дівчинка знала, що це правда. Боляче дивитися на них. А як же їхній біль? Біль від спотикання черевиків, катувань і зачинення табірних воріт?

За десять днів вони ще двічі проходили Молькінґом, а незабаром підтвердилися й слова невідомої жінки з Мюнхенської вулиці, чиє обличчя нагадувало чорнослив. Страждання навалилися на місто, і коли євреям ще можна було дорікнути тим, що вони стали передвісниками чи початком біди, то головним винуватцем їхніх нещасть був фюрер і його кампанія в Росії – бо, коли Небесна вулиця прокинулась одного липневого ранку, колишнього солдата знайшли мертвим. Він висів на крокві пральні неподалік від пані Діллер. Ще один людський маятник. Ще один годинник, що назавжди зупинився.

Неуважний господар забув зачинити двері.

24 ЛИПНЯ, 6:03 РАНКУ

У пральні було тепло, крокви були міцними, і Міхаель Гольцапфель зістрибнув зі стільця, ніби з обриву.

У той час за мною ганялося стільки людей, вони кликали мене, благали забрати їх з собою. Було й небагато таких, хто мимохідь згадував моє ім’я і шепотів напруженим голосом:

– Візьми мене, – казали вони, і годі було їх спинити. Вони боялися, звісно, але вони боялися не мене. То був страх, що вони зазнають невдачі і все життя їм доведеться терпіти себе, весь світ і таких же людей, як вони.

Тут я вже нічого не міг вдіяти.

У них було багато способів, вони були такі винахідливі, і, якщо вже успішно доводили справу до кінця, хоч би в який спосіб, я не мав права їм відмовити.

Міхаель Гольцапфель знав, що робить.

Він покінчив з життям через бажання жити.

Того дня, а воно й не дивно, я ні разу не зустрів Лізель Мемінґер. Вже звично я запевнив себе, що маю надто багато роботи, щоб цілий день стовбичити на Небесній вулиці і слухати голосіння. Не вельми добре, коли люди ловлять мене на гарячому, тож я, як завжди, вирішив утекти і сховався у сонці сніданкового кольору.

Я не чув, як вибухнув голос старого чоловіка, що знайшов тіло повішеного, не чув, як тупотіли ноги і вражено затамовували подих люди, що збіглися до пральні. Я не чув, як сухоребрий чоловік з вусами пробубнів:

– Ото ганьба, бісова ганьба…

Я не бачив пані Гольцапфель, що розпласталася на Небесній вулиці, широко розкинувши руки, зі страшним відчаєм на лементуючому обличчі. Ні, я нічого цього не знав, доки не повернувся до Молькінґа кілька місяців по тому і не прочитав історію під назвою «Крадійка книжок». Так я нарешті довідався, що Міхаеля Гольцапфеля погубила не поранена рука чи якась інша травма, а провина за життя.

Напередодні його смерті Лізель зрозуміла, що чоловік не міг спати, кожна ніч була для нього отрутою. Я частенько уявляю, як він лежить з розплющеними очима, пітніє під сніжними простирадлами, або йому ввижаються братові відірвані ноги. Дівчинка писала, що часом їй хотілося розказати йому про свого братика, як вона колись розказала Максу, однак між далеким кашлем і відірваними ногами було занадто глибока прірва. Чим втішити людину, яка надивилась такого? Чи варто казати йому, що фюрер ним пишається, що фюрер любить його за те, що він зробив у Сталінграді? Не смійте навіть думати про таке! Ви можете хіба вислухати його. Та річ у тім, що такі люди найважливіші слова залишають наостанок – коли комусь із оточення не пощастить знайти їх мертвими. Записку, речення, навіть запитання, або ж листа, як на Небесній вулиці 1943 року.

МІХАЕЛЬ ГОЛЬЦАПФЕЛЬ – ОСТАННЄ ПРОЩАННЯ

Люба мамо, чи зможеш ти коли-небудь мені пробачити? Я вже не міг більше терпіти. Я йду до Роберта. Мені начхати, що скажуть кляті католики. На небі має бути місце для тих, хто пройшов те, що пройшов я. Через те що я зробив, ти можеш подумати, що я не люблю тебе, але я люблю.

Твій Міхаель.

Ганса Губерманна попросили повідомити пані Гольцапфель про те, що сталося. Він стояв на порозі, а вона, мабуть, прочитала на його обличчя. Двоє синів за півроку.

За ним горіло ранкове небо, і дротяна жінка пройшла повз нього. Задихаючись від ридань, вона бігла до гурту людей на початку Небесної вулиці. Десь двадцять разів вона кликала Міхаеля, та він вже дав їй свою відповідь. За словами крадійки книжок, пані Гольцапфель майже годину обіймала його тіло. Тоді обернулася до сліпучого сонця і сіла на дорогу. Вона вже не могла йти.

Здалеку дивилися люди. Такі речі легше даються на відстані.

Біля неї сидів Ганс Губерманн.

Він поклав долоню на її руку, а жінка відкинулась на тверду землю.

Він дав їй можливість наповнити вулицю своїм лементом.

Пізніше Ганс дуже турботливо провів її додому – через хвіртку і в будинок. Скільки б разів я не намагався побачити це по-іншому, у мене перед очима стояла ця картина…

Коли я уявляю цю нестямну жінку і високого сріблястоокого чоловіка, на кухні будинку під номером тридцять один досі падає сніг.

Розпалювач війни

Пахло свіжозбитою домовиною. Чорні плаття. Величезні валізи під очима. Лізель стояла на траві разом з усіма. Того ж дня вона читала для пані Гольцапфель. «Носія снів» , улюблену книжку жінки.

То був метушливий день, направду.

27 ЛИПНЯ 1943 РОКУ

Міхаеля Гольцапфеля поховали, а крадійка книжок читала осиротілій матері. Союзники скидали бомби на Гамбург – стосовно цього – добре, що я створіння незвичайне. Адже ніхто б не зміг за такий короткий час винести понад сорок п’ять тисяч душ. Навіть якби минув мільйон людських років.

На той час німці вже почали платити сповна. У фюрера затрусились його маленькі прищаві коліна.

Проте я таки маю віддати йому належне, цьому фюреру.

У нього була залізна воля.

Його жага розпалювання війни анітрохи не згасла, він не відступив від своїх намірів покарати і винищити єврейську чуму. Хоча більшість таборів було розкидано по Європі, кілька з них було і в Німеччині.

У тих таборах незліченну кількість людей досі примушували працювати і проходити містами.

Одним із таких євреїв був і Макс Ванденбурґ.

Дорога слів

Це сталося в маленькому містечку в самому серці гітлерівської Німеччини.

Потік все нових страждань вперто не зупиняв свого плину, і зараз принесло його невелику частину.

Євреїв гнали околицями Мюнхена, і одна дівчинка-підліток зробила щось нечуване – вона протислась крізь юрбу і пішла разом з ними. Коли солдати відтягнули її і штовхнули на землю, вона знову підвелася. І знову пішла.

Ранок був теплим.

Ще один чудовий день для параду.

Солдати і євреї минули вже кілька міст і наближалися до Молькінґа. Може бути, що в таборі додалося роботи або померли кілька в’язнів. Як би там не було, нову партію свіжих втомлених євреїв пішки гнали до Дахау.

Лізель, як завжди, поквапилась на Мюнхенську вулицю разом з юрбою глядачів.

– Heil Hitler!

Ще здалеку вона почула першого солдата і рушила крізь натовп, назустріч процесії. Голос вельми здивував дівчинку. У себе над головою він перетворив безкрає небо у стелю, і слова, відскочивши від неї, впали на землю, кудись під накульгуючі ноги євреїв.

Їхні очі.

Вони дивилися на рухому вулицю, один за одним, і Лізель, знайшовши зручне місце, зупинилась і взялася їх розглядати. Вона пробігала очима шеренги в’язнів, обличчя за обличчям, порівнюючи їх з євреєм, який написав «Навислого чоловіка» і «Струшувачку слів» .

Волосся як пір’я, подумала вона.

Ні, волосся, як гілочки. Саме так воно виглядає, якщо його не мити. Шукай волосся, схоже на гілочки, трясовинні очі і галузкову бороду.

Боже, скільки їх там було.

Стільки пар помираючих очей і зачовганих ніг.

Лізель розглядала євреїв, але Макса Ванденбурґа видали навіть не риси його обличчя. Його видало те, як це обличчя поводилось – воно теж розглядало юрбу. Дуже зосереджено. Вона оторопіла, коли помітила те єдине обличчя, що прямо, не відводячи погляду, дивилося на німецьких глядачів. Воно так прискіпливо вивчало обличчя юрби, що люди по обидва боки від крадійки книжок помітили це і стали показувати на нього пальцями.

– На що це він витріщається? – запитав чоловічий голос, що стояв поряд.

Крадійка книжок вийшла на дорогу.

Ще ніколи кроки не давалися їй так тяжко. Ще ніколи її серце не було таким рішучим і великим у її юних грудях.

Дівчинка зробила крок і тихенько відповіла:

– Він шукає мене.

Голос завмер усередині і відступив назад. Вона мусила його повернути – сягнути рукою до самого дна. Знову навчитися говорити і вигукнути його ім’я.

Макс.

– Я тут, Максе!

Голосніше.

– Максе, я тут!

Він почув її.

МАКС ВАНДЕНБУРҐ, СЕРПЕНЬ 1943 РОКУ

Гілочки волосся, як Лізель і уявляла, трясовинні очі, що переступали, плече за плечем, через інших євреїв. Коли очі дотягнулися до неї, вони благали. Борода осунула його обличчя, а рот здригався, коли він промовляв слово, ім’я, дівчинку.

Лізель.

Лізель висмикнулась з юрби і ввійшла в течію євреїв, маневруючи між ними, поки не вхопилася лівою рукою за його зап’ястя.

На неї опустилося його обличчя.

Воно сягнуло до неї, коли вона перечепилась, і єврей, той бридкий єврей, допоміг їй підвестися. Він витратив на це усі свої сили.

– Я тут, Максе, – повторила Лізель. – Я тут.

– Я не вірю… – Слова накрапали з його губ. – Дивись, як ти підросла. – Його очі сповнював страшенний смуток. Вони розпухли. – Лізель… вони впіймали мене кілька місяців тому. – Голос був скалічений, але він підтягнувся до неї. – На півдорозі до Штутґарта.

Зсередини потік євреїв скидався на похмуре нещастя рук і ніг. Пошарпана одіж. Солдати поки що її не помітили, і Макс застеріг дівчинку:

– Ти мусиш відпустити мою руку, Лізель. – Він навіть спробував відштовхнути її, та вона виявилась надто сильною. Його змарнілі руки не змогли зрушити її з місця, і вона пішла далі, серед бруду, голоду і сум’яття.

Лізель зробила вже чимало кроків, аж раптом її помітив солдат.

– Агов! – крикнув у натовп євреїв. І вказав на неї своєю нагайкою. – Агов, дівчино, що це ти робиш? Ану геть звідси!

Коли Лізель цілковито його проігнорувала, він взявся роздирати руками в’язкий потік в’язнів. Він розпихав їх і продирався до дівчинки. Він загрозливо навис над нею, а Лізель і не думала зупинятись, аж раптом помітила на Максовому обличчі якийсь дивний вираз – ніби його душили. Вона й раніше бачила його переляк, але такого не бачила ніколи.

Солдат схопив її.

Його руки шарпали її одяг.

Вона відчувала кістки його пальців і кожен суглоб. Вони впивалися в її шкіру.

– Я сказав – геть звідси! – знову скомандував солдат, і тепер він вже відтягував її набік і швиргонув об стіну німецьких глядачів. Ставало спекотніше. Сонце обпалювало її обличчя. Дівчинка впала, боляче розтягнувшись на землі, але знову звелася на ноги. Вона приготувалась і вичікувала. Знову зайшла у потік.

Цього разу Лізель пробиралася ззаду.

Попереду вона запримітила знайомі гілочки волосся і рушила до них.

Втім, тепер Лізель не простягнула до нього руку – вона зупинилась. Десь усередині неї ховалися душі слів. Вони видерлися назовні і стали поряд.

– Максе, – промовила Лізель. Він озирнувся, на мить заплющив очі, а дівчинка продовжувала. – Був собі колись один дивний маленький чоловік, – сказала вона. Її руки вільно повисли по боках, але долоні були стиснуті в кулаки. – Але була ще й струшувачка слів.

Один з євреїв, що крокували в Дахау, зупинився.

Він заціпенів, а інші похмуро минали його, залишаючи цілком самотнім. Його очі хитнулися – як, виявляється, усе просто. Слова, що дівчинка передала єврею. Вони видерлися йому на плечі.

Коли вона знову заговорила, з її губ, спотикаючись, злетіло запитання. У її очах тіснилися гарячі сльози, та Лізель ніяк не хотіла випустити їх на волю. Треба бути гордою і непохитною. Краще нехай це будуть слова.

– Це справді ти? – запитав молодий чоловік, – продовжила Лізель. – Невже це з твоєї щоки я взяла ту насінину?

Макс Ванденбурґ досі не рухався.

Він не впав на коліна.

Люди, євреї, хмари – всі завмерли. Всі дивилися.

Зупинившись, Макс спочатку поглянув на дівчинку, а тоді підняв очі до неба – такого неосяжного, такого блакитного, такого величного. Звідти спускалися важкі промені – сонячні дошки, – то тут то там вони чарівливо падали на землю. Хмари знову рушили небом, вони вигинали свої спини, щоб озирнутися назад.

– Сьогодні такий гарний день, – сказав Макс, його голос розсипався дрібненькими осколками. Гарний день, щоб померти. Гарний день, щоб померти, ось так.

Лізель підійшла до нього. Їй вистачило сміливості простягнути руку і торкнутися його бородатого обличчя.

– Максе, це справді ти?

Такий погожий німецький день і така уважна публіка.

Він дозволив своїм губам поцілувати її руку.

– Так, Лізель, це я, – він притримав її руку на своєму обличчі і плакав у її пальці. Він плакав, коли підійшов солдат, а маленька групка зухвалих євреїв зупинилася, щоб подивитись.

Він стояв, а його шмагали нагайкою.

– Максе, – плакала Лізель.

Уже беззвучно, коли її відтягували.

Максе.

Єврейський кулачний боєць.

Вона сказала все це, десь усередині.

Максі Таксі. Так називали тебе друг у Штутґарті, коли ви билися на вулиці, пригадуєш? Пригадуєш, Максе? Ти сам мені розповідав. Я нічого не забула…

То був ти – хлопець з міцними кулаками, ти ще казав, що зацідиш смерті в пику, коли вона прийде по тебе.

Пригадуєш сніговика, Максе?

Пригадуєш?

У підвалі?

Пригадуєш білу хмару з сірим серцем?

Час від часу фюрер досі зазирає до підвалу, він шукає тебе. Він сумує за тобою. Ми всі за тобою сумуємо.

Нагайка. Нагайка.

Нагайка не спиняється в солдатській руці. Вона смугує Максове обличчя. Жалить підборіддя, січе його горло.

Макс упав на землю і солдат повернувся до Лізель. Відрив рота. Показав свої бездоганні зуби.

Раптом у неї перед очима вибухнув спалах. Лізель пригадала той день, коли вона хотіла, щоб Ільза Германн, чи бодай безвідмовна Роза, вдарили її, але жодна з них не підняла на неї руки. А от сьогодні її вже не розчарували.

Нагайка розсікла її ключицю і дотягнулася до лопатки.

– Лізель!

Вона впізнала цей голос.

Коли солдат знову замахнувся, вона розгледіла у натовпі оторопілого Руді Штайнера. Він щось вигукував. Вона бачила його вимучене обличчя і лимонне волосся.