Текст книги "Крадійка книжок"

Автор книги: Маркус Зузак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

Частина 3

«Mein Kampf»

а також: дорога додому – зламана жінка – боєць – хитрун – ознаки літа – арійська крамарка – храпунка – двоє спритників – і помста у вигляді суміші льодяників

Дорога додому

«Mein Kampf».

Книжка, написана рукою самого фюрера.

Це була третя надзвичайно важлива книжка, що потрапила до Лізель Мемінґер, тільки цього разу вона її не крала. Вона нагрянула за адресою Небесна вулиця, 33, десь за годину після того, як Лізель, прокинувшись від звичного кошмару, знову поринула в сон.

Хтось може сказати – це диво, що книжка взагалі у неї з’явилася.

Її подорож почалася з дороги додому того вечора, коли палало багаття.

Лізель з татом пройшли уже півдороги до Небесної вулиці, і тут дівчинка уже не мала сили терпіти. Вона зігнулася і вийняла книжку, що диміла, дозволивши їй боязко перестрибувати з руки на руку.

Коли вона достатньо охолола, обоє якусь мить дивилися на неї, очікуючи слів.

Тато:

– Що це, в біса, таке?

Він простягнув руку і вихопив «Знизування плечима». Не було потреби щось пояснювати. Було очевидним, що дівчинка поцупила її з вогню. Книжка була теплою і вогкою, блакитною і червоною – спантеличеною, – і Ганс Губерманн розгорнув її. Сторінки тридцять вісім і тридцять дев’ять.

– Ще одна?

Лізель потерла ребра.

Так.

Ще одна.

– Скидається на те, – припустив тато, – що мені більше не доведеться обмінювати цигарки, еге ж? Ти встигаєш красти їх частіше, ніж я – купляти.

Лізель, натомість, мовчала. Можливо, вона вперше усвідомила, що злочин промовляє сам за себе. Неспростовно.

Тато розглядав назву, ймовірно дивуючись, чим саме ця книжка загрожувала душам і мізкам німців. Тоді віддав її дівчинці. Щось сталося.

– Ісус, Марія і Йосип. – Кожне слово облущувалося по краях. Тоді відламувалось і утворювало наступне.

Крадійка більше не могла стримуватися:

– Що, тату? Що таке?

– Звісно.

Як і більшість людей на порозі відкриття, Ганс Губерманн заціпенів. Наступні слова він або викрикне, або вони не продеруться крізь його зуби. Або, швидше за все, стануть повторенням того, що він уже сказав секунду тому.

– Звісно.

Цього разу його голос звучав як кулак, який тільки-но стукнув по столу.

Чоловік щось бачив. Перед його очима, швиденько, наче на перегонах, одна за одною мінялися картинки, але видіння було надто високо і надто далеко, тож Лізель не могла його бачити. Вона просила:

– Тату, ну скажи, що таке? – Дівчинка стривожилась, що він розповість мамі про книжку. Як це зазвичай буває у людей, Лізель переймалася тільки цим. – Ти розкажеш їй?

– Що?

– Ти знаєш. Ти розкажеш мамі?

Ганс Губерман досі переглядав картинки – високий і далекий.

– Про що?

Вона підняла книжку.

– Про це. – Лізель помахала нею в повітрі, ніби револьвером.

Тато здивувався.

– Чого б це?

Вона ненавиділа такі запитання. Вони примушували її визнати огидну правду, показати свою мерзенну крадійську природу.

– Бо я знову вкрала.

Тато зігнувся і присів навпочіпки, а тоді знову підвівся й опустив руку дівчинці на голову. Погладив її волосся довгими шорсткими пальцями і промовив:

– Звичайно ж, не розкажу. Не бійся.

– А що ти зробиш?

Оце було питання.

Яку дивовижну відповідь Ганс Губерманн знайде у розрідженому повітрі Небесної вулиці?

Перед тим як дізнаєтесь, хотів би показати вам, що промайнуло у його голові перед прийняттям рішення.

ТАТОВІ ШВИДКОПЛИННІ ВИДІННЯ:

Спершу він побачив книжки Лізель: «Посібник гробаря», «Собака на ім’я Фауст», «Маяк», а тепер і «Знизування плечима».

Далі – кухню і запального Ганса-молодшого, що читає ті книжки за столом, де їх часто читає дівчинка.

Він каже: «Що за непотріб читає це дівчисько?»

Син повторює те саме питання тричі, а тоді пропонує годящу літературу.

– Послухай, Лізель, – тато обійняв її за плечі, і вони продовжили йти. – Ця книжка – наша таємниця. Ми читатимемо її вночі або в підвалі, як інші книжки, але ти мусиш мені дещо пообіцяти.

– Будь-що, тату.

Ніч була спокійною і нечутною. Усе прислухалося.

– Якщо я коли-небудь попрошу тебе зберегти для мене таємницю, ти нікому не розкажеш.

– Обіцяю.

– От і добре. Ходімо. Якщо ми запізнимось, мама нас уб’є, а ми цього не хочемо, правда? Як тоді красти книжки, еге ж?

Лізель усміхнулась.

Лише згодом вона дізналася, що через декілька днів її прийомному татові вдалося обміняти трохи цигарок на іншу книжку, яка, втім, була не для неї. Він постукав у двері Молькінзького відділення Нацистської партії і насмілився запитати про свою заявку на членство. Коли це питання обговорили, він простягнув їм свої останні копійки і дюжину цигарок. За це він отримав вживаний примірник «Mein Kampf» .

– Приємного читання, – сказав один із членів партії.

– Дякую, – кивнув Ганс.

Він уже вийшов на вулицю, та все одно почув розмову чоловіків за дверима. Один голос лунав особливо виразно.

– Його ніколи не приймуть, – сказав він, – навіть якщо він купить сотню примірників «Mein Kampf».

Цю заяву підтримали одноголосно.

Ганс тримав книжку у правій руці і міркував про поштові витрати, безцигаркове існування і прийомну дочку, яка підкинула йому геніальну ідею.

– Дякую, – повторив він, а перехожий перепитав, що він сказав.

З притаманною йому привітністю Ганс відповів:

– Нічого, друже, це пусте. Heil Hitler! – і попрямував уздовж Мюнхенської вулиці зі сторінками фюрера в руці.

Мабуть, у ту мить у нього була добра пригоршня суперечливих почуттів, адже ідею йому підказала не лише Лізель, а й його син. Можливо, він справді боявся, що вже ніколи його не побачить? А з іншого боку, він був у захват від цієї захопливої ідеї, поки не насмілюючись уявити усі складнощі, ризики і лиховісні дурниці. Зараз самої ідеї було достатньо. Вона була незнищенною. Втілити її в життя – ну, це вже зовсім інше. А сьогодні нехай уже він порадіє.

Дамо йому сім місяців.

А тоді прийдемо по нього.

О, ще й як прийдемо.

Мерова бібліотека

На Небесну вулицю, 33, без сумніву, насувалося щось надзвичайне, та Лізель про це ще не знала. Трохи перекручу відомий людський вислів – дівчинку обсіли куди нагальніші клопоти.

Вона поцупила книжку.

Хтось це бачив.

Крадійка книжок відреагувала. Належним чином.

Хвилину за хвилиною, годину за годиною, дівчинку не відпускала тривога чи, вірніше, параноя. Ось що крадійство може зробити з людиною, а що вже казати про дитину. Одразу уявляються розмаїті способи піймання на гарячому. Декілька прикладів. Люди, що вискакують з провулків. Вчителі, яким, не знати звідки, відомо про всі ваші гріхи. Шелесне листок чи десь поблизу грюкне хвіртка, а на порозі уже ввижається поліція.

Сама параноя була покаранням для Лізель, бо дівчинка боялася відносити прання до мерового будинку. Думаю, ви зрозуміли – коли цей день настав, Лізель не просто так оминула будинок на вулиці Ґранде. Вона віднесла білизну покрученій артритом Хелені Шмідт і забрала прання від котолюбів Вайнґартнерів, але не навідалася до будинку, де мешкали B … urgermeister Хайнц Германн і його дружина Ільза.

ЩЕ ОДИН ШВИДЕНЬКИЙ ПЕРЕКЛАД

BЕurgermeister = мер

Спершу Лізель сказала, що просто забула про них, – найжалюгідніша відмовка з усіх, що я чув, адже будинок стоїть на пагорбі, здіймаючись над усім містом, і не помітити його просто неможливо. Коли вона знову пішла до мера і вкотре повернулася з порожніми руками, то збрехала, що нікого не було вдома.

– Нікого не було вдома? – недовірливо перепитала мама. А від недовірливості у неї свербіли руки взятися за дерев’яну ложку. Вона помахала нею до дівчинки і сказала: – Негайно повертайся туди, а якщо прийдеш з порожніми руками, можеш взагалі не приходити додому.

– Так і сказала?

Це Руді перепитував Лізель, коли та розповіла йому про маму.

– Хочеш, втечемо разом?

– Ми помремо з голоду.

– Та я й так помираю. – Обоє засміялися.

– Ні, – сказала Лізель. – Я мушу це зробити.

Вони йшли містом, як завжди, коли Руді її супроводжував. Він намагався бути джентльменом і нести мішок, але дівчинка завжди відмовлялася. Загроза Watschen’у нависала тільки над її головою, тож лише вона могла правильно нести мішка. Хтось інший міг підкидати його, крутити ним чи зробити з ним ще якусь необачну маніпуляцію, нехай навіть найнезначнішу, тому дівчинка не хотіла ризикувати. А ще вона підозрювала, що, коли дозволить Руді нести мішка, за свою допомогу той вимагатиме поцілунку, а це теж неприпустимо. До того ж Лізель уже звикла до своєї ноші. Вона переносила її з одного плеча на інше, поперемінно, десь через кожних сто кроків.

Лізель йшла зліва, Руді простував справа. Майже всю дорогу він базікав – про останній футбольний матч на Небесній вулиці, про роботу в татовій кравецькій крамниці, і ще про різну всячину, що спадала йому на думку. Лізель намагалася слухати, але їй не вдавалося. Усе, що вона чула – це страх, який дзвенів у вухах, і з кожним кроком до вулиці Ґранде він усе більше наростав.

– Що ти робиш? Це хіба не тут?

Лізель кивнула на підтвердження його слів, бо перед цим намагалася оминути мерів будинок і виграти ще трохи часу.

– Ну, то йди, – поквапив її Руді. Молькінґ огортала темрява. З-під землі виповзав холод. – Рухайся, Saumensch. – Він залишився біля хвіртки.

Після стежки до ґанку вели вісім сходинок, а далі були величезні страхітливі двері. Лізель насуплено глянула на мідний дверний молоток.

– Чого ти чекаєш? – вигукнув Руді.

Лізель обернулася і зміряла поглядом вулицю. Чи є в неї якийсь, будь-який спосіб уникнути цього? Чи є ще якась відмовка, а по правді – брехня, про яку вона не подумала?

– Ти ще довго будеш там стовбичити? – здалеку знову пролунав голос Руді. – Чого ти, в біса, чекаєш?

– Може, ти вже стулиш свою пельку, Штайнере? – Це був вигук, який вона прокричала шепотом.

– Що ти сказала?

– Я сказала, закрийся, дурний Saukerl …

На цих словах Лізель знову повернулася до дверей, взялася за мідного молотка і повільно, тричі постукала в двері. По той бік наблизились кроки.

Спершу дівчинка не дивилась на жінку, а втупилась в мішок з білизною, який тримала в руці. Передаючи його, уважно розглянула шнурочок, яким стягувався мішок. Їй передали гроші і все, більше нічого. Мерова жінка, яка ніколи не говорила, просто стояла у своєму купальному халаті, а її м’яке пухнасте волосся було зібрано у короткий хвостик. Протяг нагадав про себе. Щось на кшталт уявного дихання трупа. Досі жодного слова від жінки, а, коли Лізель нарешті насмілилась глянути на неї, її обличчя не засуджувало, воно було холодним і далеким. Якусь мить вона дивилася на Руді поверх її плеча, а тоді кивнула, зробила крок назад і зачинила двері.

Якийсь час Лізель стояла на ґанку й оглядала вертикальне полотно дверей.

– Агов, Saumensch! – Ніякої реакції. – Лізель!

Дівчинка відступила.

Обережно.

Вона прозадкувала декілька кроків, розмірковуючи.

Може, жінка таки не бачила, як вона поцупила книжку. Тоді вже сутеніло. Може, це був якраз один з тих випадків, коли здається, що хтось дивиться прямісінько на вас, а потім виявляється, що він дивиться на щось інше, або просто замріявся. Як би там не було, Лізель відмовилась від подальшого аналізу. Їй зійшло з рук, от і добре.

Дівчинка обернулася і решту східців пройшла уже нормально, перестрибнувши три останні.

– Ходімо, Saukerl. – Вона навіть розсміялась. Параноя в одинадцять років – хоч куди. А позбутися клопотів в одинадцять років – це просто блаженство.

МАЛЕНЬКЕ ЗАУВАЖЕННЯ, ЩО ЗІПСУЄ БЛАЖЕНСТВО

Нічого їй з рук не зійшло.

Мерова дружина дуже добре її розгледіла.

Вона лише чекала зручної нагоди.

Минуло декілька тижнів.

Футбол на Небесній вулиці.

Читання «Знизування плечима» з другої до третьої ночі після кошмарів або вдень у підвалі.

Ще один безпечний візит до мерового будинку.

Усе йшло чудово.

До.

Наступного візиту Лізель, без Руді, і можливості проявити себе. То був день збору прання.

Мерова дружина відчинила двері, але в руках у неї не було мішка, як зазвичай. Натомість вона відійшла вбік і жестом крейдяної руки і зап’ястя запросила дівчинку ввійти.

– Я прийшла тільки для того, щоб забрати білизну. – Кров висохла в її жилах. Вони розкришились. Лізель мало не розсипалась на шматочки просто на східцях.

Тоді жінка промовила до неї перше слово. Вона простягнула руку з холодними пальцями і сказала:

– Warte – почекай.

Впевнившись, що дівчинка заспокоїлась, жінка повернулась і швиденько зайшла в будинок.

– Слава Богу, – видихнула Лізель. – Вона принесе його. – Його – це мішок з білизною.

Але те, з чим повернулась жінка, навіть трішки не скидалося на мішок.

Вона зупинилася з неймовірно тендітною непохитністю, тримаючи біля живота башточку книжок, що сягала її грудей. Вона здавалася такою крихітною проти тих велетенських дверей. Довгі світлі вії і легесенький порух обличчям. Запрошення.

Зайди і подивись, ніби промовляла вона.

Вона буде мене катувати, подумала Лізель. Вона затягне мене досередини, розведе вогонь у каміні і кине туди мене, книжки і все інше. Або зачинить у підвалі без їжі.

Однак, з якоїсь причини – напевне, її заманили книжки, – дівчинка зрозуміла, що заходить в будинок. Рипіння її туфель по дерев’яній підлозі примусило Лізель зіщулитись, а, коли вона досягла найболючішого місця і дерево застогнало, вона майже зупинилася. Мерова дружина від цього не збентежилась. Вона лише мигцем озирнулася і пішла далі, до дверей каштанового кольору. На її обличчі з’явилося запитання.

Ти готова?

Лізель трохи витягнула шию, ніби хотіла заглянути крізь двері, що стали їй на заваді. Це, звісно ж, означало, що вона хоче їх відчинити.

– Ісус, Марія…

Вона промовила це вголос, і слова розсипалися по кімнаті, заповненій холодним повітрям і книжками. Книжки були скрізь! Кожна стіна озброїлася вщерть забитими, проте акуратними стелажами книжок. Важко було розгледіти колір стін. Написи розмаїтих форм і розмірів вкривали корінці чорних, червоних, сірих та інших різнобарвних книжок. Одне з найпрекрасніших місць, яке Лізель коли-небудь бачила.

Зачудована, вона усміхнулася.

Невже така кімната справді існує?

Вона спробувала стерти усмішку рукою, але одразу зрозуміла, що марно старається. Дівчинка відчувала очі жінки, що вивчали її з ніг до голови, а, коли глянула на неї, погляд зупинився на її обличчі.

Вона і гадки не мала, що може бути так тихо. Тиша розтягнулася, як гумка, що нестерпно хоче тріснути. Лізель розірвала її.

– Можна?

Слово повисло серед неосяжного і пустого простору з дерев’яною підлогою. Між книжками і дівчинкою пролягли милі.

Жінка кивнула.

Так, можна.

Поступово кімната зменшилась, і крадійці книжок вистачило декілька кроків, щоб дотягнутися до полиць. Тильною стороною долоні Лізель провела по першій полиці, прислухаючись до шереху нігтів, що ковзали корінцями книжок. Прозвучало, ніби якийсь інструмент або мелодія лунких кроків. Вона провела двома руками. Вона пробігала полиці. Одну за одною. І сміялась. Її голос розплескувався, клекотав у горлі, і коли вона врешті зупинилась посеред кімнати, то ще довгенько переводила погляд з полиць на свої пальці і знову на полиці.

Скількох книжок вона торкнулася?

Скільки з них вона відчула ?

Вона підійшла до стелажів і знову пробігла рукою корінцями, цього разу набагато повільніше, внутрішньою стороною долоні, так, що її м’яка шкіра відчувала невеликий хребет кожної книжки. Люстра кидала донизу яскраві смуги світла, і дівчинці здавалося, що це якась магія, щось неймовірне. Декілька разів Лізель ледь не витягла книжку з полиці, але врешті не насмілювалась їх тривожити. Все було занадто бездоганно.

Ліворуч вона знову побачила жінку – та стояла біля великого письмового столу і досі тримала перед собою маленьку башточку. Стояла, трішки схилившись від захвату. Здавалося, що усмішка застигла на її губах.

– Ви хочете, щоб я…?

Лізель не докінчила запитання, а просто показала те, що хотіла запитати, – вона підійшла й обережно взяла книжки з рук жінки. Тоді помістила їх у прогалину на стелажі, недалеко від прочиненого вікна. Всередину заповзав холод.

На мить Лізель завагалася, чи, бува, не зачинити вікно, але вирішила залишити все, як є. Це не її дім, та й узагалі, краще не пхати носа в чужі справи. Замість того вона повернулася до жінки, чия посмішка тепер скидалася на синець, а руки делікатно повисли вздовж тіла. Руки, як у дівчинки.

Що тепер?

Ніяковість прослизнула до кімнати, й Лізель кинула останній швидкий погляд на стіни книжок. У неї на язику вертілися слова, і вона поспіхом кинула:

– Мені треба йти.

Тричі вона намагалася покинути будинок.

Дівчинка декілька хвилин простояла у передпокої, але жінка так і не вийшла, а коли Лізель повернулася до входу в кімнату, то побачила, що вона сидить за столом і невидющим поглядом дивиться на одну з книжок. Дівчинка вирішила не турбувати її. У передпокої вона взяла мішок з пранням.

Цього разу Лізель оминула болюче місце на підлозі і пройшла довгим коридором, притримуючись стіни ліворуч. Коли вона зачинила за собою двері, мідний молоток забряжчав у її вухах. Притиснувши до себе мішка з білизною, дівчинка погладила дерев’яну плоть.

– Час іти, – промовила вона.

Спершу Лізель була геть приголомшена.

Неймовірні враження від переповненої книжками кімнати і зламана жінка простували поряд із нею. Вона споглядала їх на будинках, ніби виставу. Мабуть, це було схоже на ті відчуття, які переповнювали Ганса, коли йому стукнула ідея з «Mein Kampf» . Куди б дівчинка не глянула, їй всюди ввижалася мерова дружина з купкою книжок у руках. На поворотах їй вчувалося, як шурхотять її руки, що потривожили книжкові корінці на полицях. Вона бачила прочинене вікно, бачила, як виходила, не кинувши бодай нікчемного «дякую».

Згодом на зміну спокою прийшли роздратування і самокритика. Вона почала картати себе.

– Ти навіть нічого не сказала. – Вона різко струсонула головою, не припиняючи поспішно крокувати. – Хоча б «до побачення». Чи «дякую». Чи «це найпрекрасніше з усього, що я коли-небудь бачила». Нічого!

Лізель, звісно ж, була крадійкою книжок, але ж це зовсім не означає, що вона має бути невихованою. Це не означає, що вона може забути про ввічливість.

Ще декілька хвилин вона йшла і боролася зі своєю нерішучістю.

На Мюнхенській вулиці боротьба припинилася.

Щойно Лізель розгледіла вивіску «STEINER – SCHNEIDERMEISTER»[30]30
  «ШТАЙНЕР – КРАВЕЦЬ» (нім.).


[Закрыть], вона зненацька розвернулася і побігла назад.

Цього разу вона не вагалася.

Дівчинка гупнула по дверях, а ті відлунили міддю крізь дерево.

Scheisse![31]31
  Чорт (нім.).


[Закрыть]Перед нею стояла не мерова дружина, а пан мер власною персоною. Поспішаючи, Лізель не помітила, що на вулиці навпроти будинку стояла машина.

Вусатий і чорнокостюмний, чоловік сказав:

– Чим я можу допомогти?

Лізель не могла промовити й слова. Поки що не могла. Вона зігнулася, задихаючись, та, на її щастя, жінка з’явилася, тільки-но вона трохи відхекалась. Ільза Германн зупинилася за спиною свого чоловіка, трохи збоку.

– Я забула, – сказала Лізель. Вона підняла мішок і показала його жінці. Попри уривчастий подих дівчинка протискувала слова крізь просвіт у дверях – поміж мером і дверима – до його дружини. Вона докладала стільки зусиль, щоб дихати, що слова вилітали клаптями. – Я забула… тобто я просто… хотіла, – видихнула Лізель, – по… подякувати вам.

На обличчі мерової дружини знову виник синець. Вона подалася вперед, стала поряд із чоловіком, ледь-ледь кивнула і зачинила двері.

Лізель ще хвилину-дві затрималась на ґанку.

Вона усміхалася східцям.

Знайомство з борцем

А зараз трохи поміняємо декорації.

Досі усе було якось занадто просто, друже, чи не так? Спробуймо на хвилинку-другу залишити Молькінґ.

Це піде нам на користь.

А ще – це важливо для історії.

Ми трішки помандруємо – до таємного сховку – і побачимо те, що побачимо.

ЕКСКУРСІЯ СТРАЖДАННЯМИ

Ліворуч,

а може, праворуч,

а може, й навіть прямо,

ви побачите маленьку чорну кімнату.

В ній сидить єврей.

Він – покидьок.

Він помирає з голоду.

Він боїться.

Прошу вас, спробуйте не відводити погляду.

Декілька миль на південний захід, у Штутгарті, далеко від крадійок книжок, мерових дружин і Небесної вулиці, у темряві сидів чоловік.

Це було найкраще місце, так вони вирішили. У темряві єврей не такий примітний.

Він сидів на своїй валізі і чекав. Скільки днів уже минуло?

Здавалося, що минуло вже багато тижнів, а все, що він їв, – це смердючий подих власного голоду, більше не було нічого. Час від часу поряд снували голоси, а інколи він навіть прагнув, щоб хтось із них постукав, відчинив двері і витяг його звідси, на нестерпне світло. Та все, що йому залишалося, – це сидіти на валізковому дивані, підперши долонями підборіддя, і пропалювати ліктями стегна.

Був сон, голодний сон, роздратування від напівсвідомості і покарання підлоги.

Не зважай на ноги, що сверблять.

Не шкрябай ступні.

І не дуже рухайся.

Нехай усе буде так, як є, чого б воно тобі не коштувало. Можливо, незабаром настане час вирушати. Світло, як постріл. Як вибухівка для очей. Можливо, незабаром вирушати. Можливо, незабаром, тож прокинься. Негайно прокинься, щоб тобі! Прокинься.

Двері відчинились і зачинились, над ним схилилася якась постать. Рука поплескала холодні хвилі його одягу і замурзані потоки під ними. За рукою з’явився голос.

– Максе, – прошепотів він. – Максе, прокинься.

Його очі відреагували не так, як це зазвичай буває від шоку. Він не кліпав, не мружився, не водив ними, як навіжений. Так буває, коли прокидаєшся від кошмару, а не посеред нього. Ні, він повільно розплющив очі, з темряви у морок. А от його тіло відреагувало – він смикнувся вгору і викинув руку, ловлячи повітря.

Голос взявся його заспокоювати.

– Вибач, що так довго не приходив, мені здавалося, що за мною хтось стежить. Та й той чоловік щось затягнув із виготовленням посвідчення особи, але… – Невелика пауза. – Тепер воно у тебе є. Не найкращої якості, але, якщо пощастить, допоможе тобі доїхати туди, коли вже не буде іншого виходу. – Він присів і махнув на валізу. В іншій руці він тримав щось плоске і важке. – Ну ж бо, підводься.

Макс послухався, підвівся і пошкрябався. Він відчував, як напружилися його кості.

– Посвідчення всередині. – Він простягнув книжку. – Тобі також слід покласти туди карту і вказівки. Там ще є ключ – захований усередині в обкладинці. – Він якомога тихіше розстебнув валізу і поклав туди книжку, наче якусь бомбу. – Я повернуся за декілька днів.

Він залишив невеликого мішечка з хлібом, салом і трьома маленькими морквинами. А ще – пляшкою води. Він не вибачався.

– Це все, що мені вдалося дістати.

Двері відчинилися, двері зачинилися.

Знову наодинці.

І одразу ж до нього долинув звук.

У темряві, наодинці, усе здавалося неймовірно шумним. Кожен його рух відлунював, ніби шурхіт складки. Він почувався як людина у паперовому костюмі.

Їжа.

Макс розділив хліб на три шматки і відклав два. А тоді накинувся на той, що тримав у руці, жував і ковтав, проштовхуючи його пересохлим коридором свого горла. Сало було холодним і твердим, воно ривками опускалося донизу, подекуди затримуючись на своєму шляху. Великі ковтки відривали його і зіштовхували донизу.

Тоді морквини.

Він знову відклав дві і жадібно вгризся у третю. Звук був неймовірний. Жодних сумнівів, до самого фюрера долинали звуки помаранчевої трощі в його роті. Зуби ламалися від кожного укусу. Запиваючи, він був упевнений, що ковтає їх. Наступного разу, порадив сам собі, спочатку пий.

Пізніше, йому на полегшення, коли відлуння облишили його і він знайшов у собі сміливість перевірити їх пальцями, Макс виявив, що усі його зуби на місці, неушкоджені.

Він спробував усміхнутися, але усмішка все не приходила. Він міг лише уявити цю боязку спробу і свій рот, повен зламаних зубів. Декілька годин він і далі обмацував їх.

Тоді розстебнув валізу і вийняв книжку.

У темряві він не міг розгледіти назви, а ризик запалити сірника зараз був як ніколи великим.

Він заговорив, а на смак було як шепіт.

– Будь ласка, – промовив Макс. – Будь ласка.

Він звертався до чоловіка, якого ніколи не зустрічав. Окрім декількох інших важливих подробиць він знав його ім’я. Ганс Губерманн. Він знову звернувся до нього, до цього далекого незнайомця. Він благав.

– Будь ласка.

Ознаки літа

Так от, тепер ви знаєте.

Вам добре відомо, що з’явиться на Небесній вулиці наприкінці 1940 року.

Я знаю.

Ви знаєте.

Лізель Мемінґер, однак, до цієї категорії не належить.

Для крадійки книжок це було звичайнісіньке літо. Воно складалося з чотирьох основних елементів, або ознак. Інколи вона дивуватиметься, яка з них була найсильнішою.

А СЕРЕД ПРЕТЕНДЕНТІВ…

1. Щонічне просування сторінками «Знизування плечима» .

2. Читання на підлозі мерової бібліотеки.

3. Футбол на Небесній вулиці.

4. Використання різноманітних можливостей для крадійства.

«Знизування плечима» Лізель вважала чудовою книжкою. Щоночі, заспокоївшись після чергового кошмару, вона раділа від того, що прокинулась і може взятися за читання.

– Кілька сторінок? – запитував тато, а Лізель кивала. Іноді вони дочитували розділ уже наступного дня, у підвалі.

Претензії влади до цієї книжки були очевидними. Головний герой – єврей, і його описували вельми позитивно. Таке не можна пробачити. Він був заможним чоловіком, який втомився від того, що життя проходить повз, – як він ще казав, він втомився знизувати плечима на усі труднощі та втіхи людського буття.

У Молькінґу саме починалося літо, і тато з дівчинкою дійшли до того моменту, де розповідалося, що чоловік їде у справах до Амстердама, а надворі тремтить сніг. Лізель дуже подобався цей фрагмент – про тремтіння снігу.

– Саме це він і робить, коли падає, – розповідала вона Гансу. Обоє сиділи на ліжку – тато у напівсні, а Лізель із широко розплющеними очима.

Іноді вона спостерігала, як тато спить, дізнаючись про нього більше і менше, ніж кожен із них усвідомлював. Часто дівчинка чула, як вони з мамою обговорюють брак роботи або заводять невеселу розмову про те, як Ганс збирався провідати сина, а, приїхавши до нього, дізнався, що той більше не орендує квартиру і, ймовірно, уже прямує на війну.

– Schlaf gut , тату, – говорила Лізель у такі дні. – Гарних снів, – і, перелізши через нього, сповзала з ліжка, щоб вимкнути світло.

Наступною ознакою, як я уже казав, була мерова бібліотека.

Щоб ви зрозуміли, про що йдеться, пропоную поглянути на прохолодний липневий день. Руді був обурений, м’яко кажучи.

За кого вона себе має, ця Лізель Мемінґер, заявляючи йому, що сьогодні вона понесе прання і прасування без нього? Що це він, не гідний іти поряд з нею?

– Досить скиглити, Saukerl, – дорікнула йому дівчинка. – Я просто погано почуваюся. А ти пропустиш гру.

Він глянув на неї через плече.

– Ну, якщо ти так кажеш. – Він показав їй Schmunzeln. – Тримай собі своє прання. – Руді побіг і, не гаючи часу, приєднався до команди. Лізель дійшла до кінця Небесної вулиці і озирнулася саме вчасно, щоб побачити, що хлопчик зупинився біля ближніх саморобних воріт. Він махав їй.

– Saukerl, – засміялася дівчинка, і, підіймаючи руку, вона була упевнена, що в ту саму мить Руді назвав її Saumensch . Думаю, що це любов – така, яка може бути в одинадцять років.

Вона побігла – до вулиці Ґранде і мерового будинку.

Звісно ж, тут був і піт, і зім’яте важке дихання, що простягнулося перед нею.

Але вона читала.

Мерова дружина – вона уже вчетверте приймала у себе Лізель – сиділа за письмовим столом і просто дивилася на книжки. Під час другого візиту дівчинка отримала від неї дозвіл вийняти з полиці книжку і проглянути її, а це спонукало Лізель вийняти ще одну, а тоді ще одну, доки до неї не пристали з півдесятка книжок – дівчинка тримала їх під пахвою або складала на купку, що росла в іншій руці.

Цього разу дівчинка стояла посеред прохолодної кімнати, у неї гуркотіло в животі, проте безмовна і зламана жінка ніяк на це не відреагувала. Вона була у своєму незмінному халаті і, хоча й кілька разів глянула на дівчинку, надовго погляду не затримувала. Її увагу куди більше привертало те, що було поряд, те, чого їй бракувало. Вікно було прочинене навстіж, ніби холодна квадратна пащека з поодинокими поривчастими подихами.

Лізель сиділа на підлозі. Навколо розкинулися книжки.

Минуло сорок хвилин, і вона підвелася, щоб іти. Кожна книжка повернулася на місце.

– До побачення, пані Германн. – Ці слова завжди звучали якось неймовірно. – Дякую. – Жінка дала їй гроші за прання, і Лізель пішла. Не можна було гаяти ні хвилини, і дівчинка побігла додому.

Літо тривало, а кімната, заповнена книжками, ставала теплішою, і з кожним новим візитом підлога уже не була такою неприємною. Лізель сиділа, а поряд лежала купка книжок – вона читала по декілька абзаців кожної з них, намагаючись запам’ятати слова, яких не знала, щоб вдома запитати про них у тата. Пізніше, уже підлітком, коли вона писала про ці книжки, Лізель не могла пригадати їхніх назв. Жодної з них. Можливо, вона б краще запам’ятала, якби вкрала їх.

Проте у її пам’яті закарбувалося ім’я, що незграбними літерами було виведене на внутрішній стороні обкладинки однієї книжки з малюнками.

ІМ’Я ХЛОПЦЯ

Йоганн Германн

Лізель прикусила губу, але довго стримуватися не могла. Все ще сидячи на підлозі, дівчинка обернулася, глянула на закутану у халат жінку і поцікавилась:

– Йоганн Германн, – промовила вона. – Хто це?

Жінка дивилася повз неї, кудись біля її колін.

Лізель перепросила:

– Вибачте. Мені не слід було питати… – Вона залишила речення помирати власною смертю.

Обличчя жінки не змінилося, однак вона таки заговорила:

– Для цього світу він більше ніхто, – пояснила вона. – Він був моїм…

АРХІВ СПОГАДІВ

О, я добре його пам’ятаю.

Небо було похмурим і глибоким, як трясовина.

Молодого хлопця, ніби величезним терновим вінком, обплутав колючий дріт.

Я розплутав його і виніс звідти. Високо над землею ми обоє опустилися на коліна. Минав іще один день 1918 року.

– Крім того, – мовила вона, – він замерз на смерть. – Якусь мить жінка перебирала руками, а тоді повторила: – Він замерз на смерть, я впевнена.

Мерова дружина – одна з багатьох таких самих жінок. Без сумніву, ви її зустрічали. У своїх розповідях, віршах, на тих екранах, що ви так любите на них дивитися. Вони є всюди, то чом би їй не бути і в нашій історії? На мальовничому пагорбі у маленькому німецькому містечку? Тут можна страждати так, як і в будь– якому іншому місці.

Річ у тім, що для Ільзи Германн страждання було відрадою. Коли воно не схотіло відпускати, жінка поступилася і прийняла його.

Вона могла застрелитися, роздряпати себе нігтями чи обрати якийсь інший спосіб самокатування, але схилилася до того, що, мабуть так вона думала, було найслабшим, – терпіти примхи погоди. Лізель чомусь думала, що жінка просить Бога, аби літні дні були холодними й мокрими. І мешкала вона у вельми підходящому місці.

Того дня, перед тим як піти додому, дівчинка зніяковіло звернулася до жінки. Це можна витлумачити якось так: Лізель боролася з двома велетенськими словами, що сиділи у неї на плечах, а тоді скинула цю громіздку ношу під ноги Ільзи Германн. Слова хилилися в обидва боки, доки дівчинка хиталася, намагаючись їх втримати, та, зрештою, впустила. Слова разом лежали на підлозі – великі, незграбні і гучні.