Текст книги "Крадійка книжок"

Автор книги: Маркус Зузак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

Частина 9

«Останній людський незнайомець»

а також: наступна спокуса – картяр – сніги Сталінграда – брат, що не старіє – аварія – гіркий присмак запитань – ящичок для інструментів, закривавлений і ведмедик – поламаний літак – і повернення додому

Наступна спокуса

Цього разу це було печиво.

Але вже зачерствіле.

То було печиво «Kipferl»[51]51
  Печиво у формі рогаликів.


[Закрыть], що залишилося з Різдва, і ось уже два тижні воно стояло на письмовому столі. Нижні були прибиті до тарілки, ніби маленькі підкови, посипані цукровою пудрою. Інші нагромадилися зверху, утворюючи тверду для зубів гірку. Лізель внюхала їх, тільки-но вчепилася пальцями за підвіконня. Кімната пахла цукром, тістом і тисячами сторінок.

Не було жодної записки, та дівчинка одразу збагнула, що це справа рук Ільзи Германн, а печиво, певна річ, чекає там саме на неї. Вона повернулася до вікна і тихесенько прошепотіла крізь щілину. Ім’я шепоту було Руді.

Того дня вони йшли пішки, бо дорога була ще занадто слизькою для велосипедів. Хлопець стояв під вікном, на чатах. Коли вона покликала його, обличчя Руді з’явилося у вікні і Лізель вручила йому тарілку з печивом. Його не довелося довго вмовляти.

Його очі пожирали печиво, і він не втримався від запитань:

– Там є ще щось? Молоко?

– Що?

– Молоко, – повторив Руді, цього разу трохи голосніше. Якщо він і розібрав ображений тон її голосу, то нічим цього не виказував.

Над ним знову вигулькнуло обличчя крадійки книжок.

– Ти геть дурний? Дай мені спокійно вкрасти книжку.

– Та будь ласка. Я просто кажу, що…

Лізель пішла до найдальшої полиці і сіла за стіл. У верхній шухляді вона знайшла папір і ручку, написала «Дякую» і залишила свою записку на столі.

Зліва, ніби кістка, випиналася книжка. Її блідим корінцем, наче шрами, тягнулися чорні літери. «Die Letzte Menschliche Fremde» – «Останній людський незнайомець». Книжка тихенько шепотіла, коли дівчинка витягала її з полиці. Злетіла хмарка пилюки.

Уже на вікні, коли вона зібралася перестрибнути надвір, двері до бібліотеки зі скрипом прочинилися.

Лізель вже підняла коліно і крадійською рукою трималася за раму. Вона обернулася на звук і побачила мерову дружину в новенькому купальному халаті і капцях. На нагрудній кишені халата було вишито свастику. Пропаганда дісталася навіть до ванни.

Вони дивилися одна на одну.

Лізель глянула на груди Ільзи Германн і підняла руку.

– Heil Hitler.

Дівчинка вже збиралася вистрибнути надвір, та раптом її осяйнуло.

Печиво.

Воно було тут кілька тижнів.

А це означало наступне: якщо мер заходив до бібліотеки, то він напевне помітив печиво. І запитав дружину, чому воно там стояло. Або – щойно дівчинці сяйнула ця думка, як її заповнив якийсь дивний оптимізм – можливо, це й зовсім не мерова, а її бібліотека. Ільзи Германн.

Вона не розуміла, чому це було так важливо, але тішилася самою думкою про те, що така величезна кімната, вщерть забита книжками, належала жінці. Адже саме вона познайомила Лізель з бібліотекою і вперше відкрила їй – в буквальному сенсі – вікно можливостей. Так набагато краще. Все на своїх місцях.

Перед тим як рушити, дівчинка на мить затрималась і запитала:

– Це ваша кімната, правда?

Мерова дружина напружилась.

– Колись я читала тут зі своїм сином. А тоді…

Лізель помацала рукою повітря у себе за спиною. Вона бачила маму і сина, що читали на підлозі, а хлопчик тицяв пальцем на картинки і слова.

А тоді за вікном вона побачила війну.

– Я знаю.

Знадвору долетів вигук:

– Що ти сказала?!

Лізель прошипіла, кидаючи через плече:

– Стули пельку, Saukerl, і дивися за дорогою. – Повільно передала слова Ільзі Германн. – То виходить, що всі ці книжки…

– Здебільшого вони мої. Якісь належать моєму чоловіку, якісь належали сину, як ти вже знаєш.

Тепер зніяковіла Лізель. Її щоки палали.

– Я завжди думала, що це мерова кімната.

– Справді? – Здавалося, що її слова потішили жінку.

Лізель помітила, що носаки її капців теж були прикрашені свастикою.

– Він же мер. От я й подумала, що він багато читає.

Ільза Германн сховала руки до кишень.

– Останнім часом ти навідуєшся сюди найчастіше.

– Ви читали цю книжку? – Дівчинка простягнула «Останнього людського незнайомця».

Жінка придивилася до назви.

– Так, читала.

– Цікава?

– Непогана.

Їй вже кортіло піти, але не пускав якийсь незрозумілий обов’язок залишитись. Вона поривалася щось сказати, але потрібних слів було надто багато, вони надто швидко крутилися на язиці. Кілька разів Лізель намагалася їх впіймати, але мерова дружина випередила її.

Вона побачила за вікном обличчя Руді, чи, вірніше, його полум’яне волосся.

– Мабуть, тобі вже треба йти, – сказала жінка. – Він чекає на тебе.

По дорозі додому вони їли.

– Там точно більше нічого не було? – запитав Руді. – Там мало бути ще щось.

– Нам і так пощастило вкрасти печиво. – Лізель прискіпливо оглянула подарунок у його руках. – А тепер зізнайся. Ти з’їв хоч одне, поки я була там?

Руді обурився.

– Агов, це ти у нас крадійка, не я.

– Не бреши, Saukerl , я бачу цукор в тебе на губах.

Хлопець однією рукою перелякано вихопив тарілку, а іншою взявся витирати рота.

– Я нічого не їв, присягаюся.

Половину печива вони поглинули ще до того, як перейшли міст, а рештою поділилися на Небесній вулиці з Томмі Мюллером.

Коли з печивом було покінчено залишилося лише одне запитання, і Руді його озвучив:

– Що нам, в біса, робити з цією тарілкою?

Картяр

Десь у той час, коли Лізель і Руді їли печиво, у містечку неподалік Ессена солдати проводили вільний час за грою в карти. Нещодавно вони повернулися з тривалої поїздки до Штутґарта і грали на цигарки. Рейнгольду Цукеру не щастило.

– Він мухлює, закладаюся, – помимрив він. Вони сиділи в сараї, який був їм казармою, і Ганс Губерманн щойно вже втретє поспіль переміг. Цукер невдоволено швиргонув свої карти на стіл і запустив три брудні пальці в своє жирне волосся.

ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО РЕЙНГОЛЬДА ЦУКЕРА

Йому було двадцять чотири.

Коли вигравав партію в карти, він зловтішався – підносив тютюнову самокрутку до носа і задоволено вдихав.

«Запах перемоги», – казав він. Ага, і ще одне.

Він помре з відкритим ротом.

На відміну від молодого чоловіка ліворуч, Ганс Губерманн не зловтішався, коли перемагав. Він навіть був настільки щедрим, що віддав своїм товаришам по цигарці і прикурив їх. Гансову великодушність прийняли всі, крім Цукера. Він вирвав цигарку і кинув її на середину перевернутої коробки.

– Не треба мені твоїх подачок, старий. – Він підвівся і пішов геть.

– Що це з ним? – запитав сержант, але ніхто не потрудився йому відповісти. Рейнгольд Цукер був, всього-на-всього, двадцятичотирирічним юнаком, якому ну ніяк не таланило в картах.

Якби він не програв своїх цигарок Гансу Губерманну, то не ставився б до нього так презирливо. Якби не ставився так презирливо, то кілька тижнів по тому не зайняв би його місця на такій, здавалося б, безневинній дорозі.

Одне місце, двоє чоловіків, коротенька суперечка, і я.

Іноді мене просто вбивають ті обставини, за яких гинуть люди.

Сніги Сталінграда

У середині січня 1943 року тунель Небесної вулиці був, як завжди, темним і жалюгідним. Лізель ляснула хвірткою, підійшла до дверей пані Гольцапфель і постукала. Вона вельми здивувалась, коли побачила, хто їх відчинив.

Перше, що спало їй на думку, – мабуть, цей чоловік один з її синів, але він не був схожий на жодного з братів, чиї обрамлені фото вона бачила біля дверей. Він здавався надто старим, хоча важко було сказати напевне. Його обличчя було поцятковане щетиною, а очі ніби кричали від болю. Перев’язана рука випала з рукава пальта, крізь бинт проступали криваві вишні.

– Може, прийдеш трохи пізніше?

Лізель намагалася зазирнути до будинку повз нього. Вона навіть хотіла погукати пані Гольцапфель, але чоловік загородив їй дорогу.

– Дитино, – сказав він. – Прийдеш пізніше. Я зайду за тобою. Де ти живеш?

Десь через три години у двері будинку на Небесній вулиці, 33 постукали і перед нею знову виник той чоловік. Криваві вишні перетворились на сливи.

– Вона вже може тебе прийняти.

Надворі, при тьмяному сірому світлі, Лізель не втрималася від запитання, що сталося з чоловіковою рукою. Він важко випустив повітря крізь ніздрі – один склад, – а тоді відказав:

– Сталінград.

– Перепрошую? – Чоловік говорив і вдивлявся у вітер. – Я не почула.

Він знову відповів, трохи голосніше, і цього разу дав їй повну відповідь:

– Сталінград. З моєю рукою стався Сталінград. Я отримав кулю під ребра, і мені відірвало три пальці. Я відповів на твоє запитання? – Він запхав здорову руку до кишені і презирливо зіщулився на німецькому вітрі. – Ти, напевно, думаєш, що у нас тут холодно.

Лізель торкнулася стіни неподалік. Вона не могла збрехати.

– Так, звісно ж, холодно.

Чоловік посміхнувся.

– Та який це холод. – Він витяг цигарку і запхав її до рота. Однією рукою спробував запалити сірника. За такої похмурої погоди це було б важко навіть обома руками, а однією було просто неможливо. Чоловік впустив сірника і вилаявся.

Лізель підняла його.

Вона взяла цигарку і запхала до рота. Але теж не змогла її прикурити.

– Її треба втягувати, – пояснив чоловік. – В таку погоду можна прикурити, тільки якщо втягувати. Verstehst ?

Дівчинка спробувала ще раз, намагаючись пригадати, як робив тато. Цього разу її рот наповнився димом. Він дерся на зуби і шкрябав горло, та Лізель втрималася від кашлю.

– Молодець. – Чоловік взяв сигарету і затягнувся, тоді простягнув їй здорову руку, ліву. – Міхаель Гольцапфель.

– Лізель Мемінґер.

– То що, йдеш читати моїй мамі?

Тієї миті позаду виникла Роза і дівчинці у спину вдарило її збентеження.

– Міхаелю? – запитала вона. – Це ти?

Міхаель Гольцапфель кивнув.

– Guten Tag, пані Губерманн. Давно не бачились.

– Ти такий…

– Старий?

Роза досі не подолала свого збентеження, але опанувала себе.

– Може, зайдеш? Бачу, ти вже познайомився з моєю прийомною донькою… – Її голос завмер, коли вона помітила його закривавлену руку.

– Мій брат загинув, – сказав Міхаель Гольцапфель. Навіть здоровою рукою він не зміг би завдати сильнішого удару. Тому що Роза похитнулася. Звісно, війна – це смерть, але земля завжди вислизає з-під ніг тоді, коли вона забирає тих, хто жив і дихав поряд. Обоє хлопців Гольцапфелів зростали на її очах.

Постарілий молодий чоловік, не втрачаючи самовладання, спромігся розказати про те, що сталося.

– Я був у одній з будівель, що ми використовували як госпіталь, аж раптом принесли його. Це було за тиждень до мого повернення додому. Три дні я сидів коло нього, а тоді він помер…

– Мені дуже шкода. – Ніби це сказала зовсім не Роза. Того вечора за її спиною стояв хтось зовсім інший, та Лізель Мемінґер забракло сміливості озирнутися.

– Не треба, – обірвав її Міхаель. – Нічого не кажіть. Можна, я візьму дівчинку, щоб вона трохи почитала? Сумніваюся, що мама почує хоч слово, але вона хотіла, щоб я її привів.

– Так, звичайно.

Вони пройшли вже півдороги до хвіртки, коли це Міхаель Гольцапфель щось пригадав і повернувся.

– Розо? – Секундне очікування, поки мама знову прочинила двері. – Я чув, що ваш син теж там. У Росії. Я зустрів кількох людей з Молькінґа, і вони мені сказали. Але ви, напевне, вже й самі знаєте.

Роза спробувала затримати його. Вона підбігла і вхопилася за його рукав.

– Ні. Він пішов і більше не повертався. Ми намагалися його розшукати, але потім стільки всього сталося, тут…

Міхаель Гольцапфель твердо вирішив вислизнути. Не вистачало йому ще однієї жалісної історії. Трохи відсторонившись, він сказав:

– Наскільки я знаю, він живий. – Тоді приєднався до Лізель, яка стояла біля хвіртки, але дівчинка не пішла за ним. Вона дивилася на мамине обличчя. Воно одночасно піднялось і опустилось.

– Мамо?

Роза махнула рукою.

– Йди.

Лізель вагалася.

– Кажу ж тобі, йди.

Коли дівчинка наздогнала його, колишній солдат спробував почати розмову. Мабуть, він жалкував про те, що розказав Розі, і намагався приховати свою помилку під потоком інших слів. Притримуючи перев’язану руку, він мовив:

– Досі ніяк не можу зупини кров.

Лізель дуже втішилася, коли зайшла до кухні пані Гольцапфель. Що швидше вона почне читати, то краще.

Пані Гольцапфель сиділа з вологими струмками дроту на обличчі.

Її син загинув.

Та це лише половина горя.

Вона ніколи не дізнається, як це сталося, але можу вас запевнити, що одному з нас про це відомо. Чомусь я завжди знаю про те, що відбувається, коли навколо все засипано снігом, торохтять автомати, а різні мови змішуються в клубок.

Коли я уявляю кухню пані Гольцапфель зі слів крадійки книжок, я не бачу ні плити, ні дерев’яних ложок, ні водяної помпи. Принаймні, не одразу. Я бачу російську зиму і сніг, що сиплеться зі стелі, і долю її другого сина.

Його звали Роберт, а сталося з ним ось що.

НЕВЕЛИЧКА ФРОНТОВА ІСТОРІЯ

Йому відірвало обидві ноги до колін, і він помер на очах свого брата в холодному смердючому госпіталі.

Росія, 5 січня 1943 року, ще один крижаний день. Серед вулиць і снігу повсюди лежали мертві росіяни і німці. Ті, що вижили, стріляли в чисті сторінки перед собою. Три мови переплелися. Російська, кульова і німецька.

Я продирався поміж полеглих душ і почув, як якийсь чоловік сказав:

– У мене свербить в животі. – Він повторив це кілька разів. Попри шок він повз далі, до темної спотвореної постаті, що розтеклася по землі. Коли солдат з пораненим животом підповз, він впізнав Роберта Гольцапфеля. Кров уже примерзла до його рук, а він все насипав собі сніг нижче колін – туди, де вже не було ніг, які відірвало останнім вибухом. Лише гарячі руки і багряний крик.

Від землі підіймалася пара. Ось який вигляд має і як пахне сніг із гнилизною.

– Це я, – сказав йому солдат. – Петер. – Він змусив себе підповзти ще на кілька дюймів.

– Петер? – запитав Роберт дедалі тихішим голосом. Напевне, він вже відчував, що я поряд.

Запитав вдруге:

– Петер?

Чомусь перед смертю люди завжди ставлять запитання, на які вже знають відповідь. Можливо тому, що хочуть померти, маючи рацію.

Раптом всі голоси зазвучали однаково.

Роберт Гольцапфель звалився на лівий бік, на холодну і паруючу землю.

Певен, що він вже тоді сподівався зустрітися зі мною.

Цього не сталося.

На жаль для цього молодого німця, того дня я його не забрав. Я переступив через нього з іншими нещасними душами на руках і повернувся до росіян.

Я метався в обидва боки.

Розірвані люди.

Не гірськолижний курорт, це вже точно.

Як розповідав мамі Міхаель, минуло три довжелезні дні, поки я нарешті прийшов по солдата, який залишив свої ноги в Сталінграді. Я прибув до тимчасового госпіталю, де на мене вже давно чекали, і здригнувся від смороду.

Чоловік з перев’язаною головою переконував безмовного, з приголомшеним обличчям солдата, що той неодмінно виживе.

– Невдовзі ти поїдеш додому, – запевняв він.

Так, додому, подумав я. Назавжди.

– Я почекаю на тебе, – продовжував солдат. – Я маю їхати наприкінці тижня, але я почекаю на тебе.

Його брат ще не встиг закінчити речення, а я вже вийняв душу Роберта Гольцапфеля.

Зазвичай, коли я всередині, мені доводиться докладати чималих зусиль, зазирати крізь стелю, але з цією будівлею мені дуже пощастило. Шматочок даху було пошкоджено, і я міг безперешкодно дивитися вгору. За якийсь метр від мене досі щось говорив Міхаель Гольцапфель. Я намагався не звертати на нього уваги і зосередився на дірці над головою. Небо було білим, але воно швидко темніло. Як завжди, воно перетворювалось на величезне полотнище. Воно просочувалось кров’ю, а ще незаплямовані клапті заполонили хмари, брудні, як відбитки ніг на талому снігу.

Відбитки? – здивуєтесь ви.

Еге ж, цікаво чиї.

Лізель читала на кухні пані Гольцапфель. Сторінки пролітали непочутими, а для мене, коли картини Сталінграда потьмяніли в моїх очах, сніг і далі сипався зі стелі. Падав на чайник, укривав стіл. Латки снігу лягали на голови і плечі людей.

Брат здригнувся.

Жінка заплакала.

А дівчинка читала, бо саме для цього вона сюди прийшла, і було добре бодай чимось стати у пригоді там, де випали сніги Сталінграда.

Брат, що не старіє

За кілька тижнів Лізель Мемінґер мало виповнитися чотирнадцять.

Її тато ще не повернувся.

Вона ще три рази читала для згорьованої жінки. І часто бачила, як уночі Роза сиділа з акордеоном на колінах і молилася, опустивши підборіддя на міхи.

Зараз, подумала вона, час настав. Зазвичай її підбадьорювали крадіжки, але сьогодні вона сама хотіла щось дати.

Дівчинка понишпорила під ліжком і витягла тарілку. Квапливо помила її на кухні і вийшла з дому. Як чудово було прогулюватись Молькінґом.

Повітря було гострим і плоским, як Watschen злісної вчительки або черниці. Єдиним звуком, що лунав на Мюнхенській вулиці, були її черевики.

Коли вона минула міст, з-за хмар вже почали проглядати відголоски сонця.

На вулиці Ґранде, 8 Лізель піднялася східцями, поклала тарілку під дверима і постукала. Поки двері відчинились, вона вже зайшла за ріг. Дівчинка не озиралась, але знала, що якби озирнулась, то знову зустріла б на сходах братика, з цілим коліном. І навіть почула б його голос:

– Оце вже краще, Лізель.

З неабияким смутком вона усвідомила, що її братику завжди буде шість. Ця думка сяйнула, і Лізель постаралася усміхнутись.

Вона затрималась біля річки, на мості, де, бувало, стояв і зазирав у воду її тато.

Лізель сміялася, сміялася, а коли відпустила все, що ховалося всередині, повернулась додому і братик більше ніколи не приходив у її сни. Їй ще не раз бракуватиме його, але вона ніколи не сумуватиме за мертвими очима, що втупилися в підлогу, чи поривом кашлю, що його вбив.

Тієї ночі крадійка книжок лежала в ліжку, і хлопчик з’явився їй лише перед тим, як вона заплющила очі. Він був одним з багатьох відвідувачів Лізель – вони часто приходили до її кімнати. Там стояв тато і називав її наполовину жінкою. В кутку Макс писав «Струшувачку слів».

Голий Руді стояв біля дверей. Іноді на пероні біля ліжка стояла її мама. А вдалині, в кімнаті, що, ніби міст, тягнулася до невідомого міста, на кладовищі посеред снігу грався її братик Вернер.

Далі по коридору, ніби метроном її видінь, хропла Роза, а Лізель безсонно лежала на ліжку, оточена людьми, а в думках зависала цитата з її останньої книжки.

«ОСТАННІЙ ЛЮДСЬКИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ», СТОРІНКА 38

На вулиці було повно людей, та незнайомцеві не було б так самотньо, навіть якби вулиця зовсім спорожніла.

Прийшов ранок, видіння зникли, а з вітальні до неї долинули тихесенькі слова. Роза сиділа з акордеоном і молилась.

– Нехай вони повернуться живими, – повторяла вона. – Будь ласка, Боже, будь ласка. Нехай всі повернуться живими. – Навіть зморшки навколо очей молитовно складали долоні.

Мабуть, акордеон завдавав їй болю, але Роза не відпускала його.

Вона ніколи не розкаже Гансу про ці миті, та Лізель вірила, що саме ці молитви допомогли татові пережити аварію, в яку потрапила вантажівка ЛСЕ. А якщо й не допомогли, то точно не нашкодили.

Аварія

То був навдивовижу ясний день. Чоловіки залазили до вантажівки. Ганс Губерманн щойно сів на своє звичне місце. Над ним навис Рейнгольд Цукер.

– Посунься, – сказав він.

– Bitte ? Перепрошую?

Цукер сутулився під навісом вантажівки.

– Я сказав посунься, Arschloch . – Масні нетрі його чуба грудками спадали йому на чоло. – Я міняюся з тобою місцями.

Ганс остовпів. Крайнє сидіння було чи не найгіршим з усіх. Постійний протяг, завжди холодно.

– Навіщо?

– Яка тобі різниця? – Цукеру вже вривався терпець. – Може я хочу першим вискочити до нужника.

Ганс миттєво збагнув, що весь підрозділ дивиться на цю жалюгідну суперечку двох, здавалося б, дорослих чоловіків. Він не хотів поступатися, але й не хотів видатися дріб’язковим. До того ж нещодавно у них закінчилась виснажлива зміна і в нього вже не було сили продовжувати цю словесну перепалку. Згорбившись, Ганс посунувся і зайняв вільне місце посередині.

– Нащо ти поступився тому Scheisskopf ’ у[52]52
  Можна перекласти як «недоумок» (нім).


[Закрыть]? – запитав його сусід.

Ганс запалив сірника і запропонував йому цигарку.

– Та той протяг мені всі вуха продуває.

Оливково– зелена вантажівка прямувала до військового табору, що розташовувався десь за десять миль. Брунненвеґ розказував жарт про французьку офіціантку, аж раптом пробилося ліве переднє колесо і водій втратив керування. Машина кілька разів перекинулась, а солдати лаялись, підлітаючи в повітрі, світлі, смітті і дрібках тютюну. Зовні синє небо оберталося то стелею, то підлогою, а чоловіки борсалися всередині, намагаючись за щось вхопитися.

Коли вантажівка зупинилася, усіх прибило до правого борту, їхні обличчя втиснулися в брудні уніформи сусідів. По колу пройшли питання, чи всі живі, коли це один чоловік на ім’я Едді Альма зчинив галас.

– Зніміть з мене цього вилупка! – Він повторив тричі, без зупинок. Він дивився в нерухомі очі Рейнгольда Цукера.

ЗБИТКИ, ЕССЕН

Шестеро чоловіків обпеклися цигарками.

Дві зламані руки. Кілька зламаних пальців.

Зламана нога Ганса Губерманна.

Зламана шия Рейнгольда Цукера, що тріснула майже на рівні його вух.

Чоловіки витягали одне одного з вантажівки, доки там залишився тільки труп.

Шофер, Гельмут Броманн, сидів на землі і шкрябав потилицю.

– Шина, – пояснив він, – просто тріснула.

Деякі солдати сіли біля нього і повторювали, що це не його провина. Інші ходили навколо і курили, запитували одне одного, чи їхні травми настільки серйозні, що їх навіть можуть звільнити від служби.

Ще одна невеличка групка зібралася позаду вантажівки і роздивлялася тіло Цукера.

Обабіч під деревом по Гансовій нозі розходилася тоненька смужка різкого болю.

– На його місці мав бути я, – сказав він.

– Що? – вигукнув сержант, що стояв біля вантажівки.

– Він сидів на моєму місці.

Гельмут Броманн отямився і заліз до кабіни. На боці спробував завести мотор, але той ніяк не піддавався. По них послали іншу вантажівку й санітарну машину. Остання не приїхала.

– Ви знаєте, що це означає, правда ж? – запитав Борис Шиппер. Вони знали.

По дорозі до табору всі намагалися не дивитися на рот Рейнгольда Цукера, відкритий у презирливій гримасі.

– Я ж казав, щоб його поклали обличчям до землі, – сказав хтось з чоловіків.

Іноді котрийсь з них забувався і ставив на Цукера ноги. Коли вони прибули, кожен намагався уникнути витягання тіла. Коли його вивантажили, Ганс Губерманн зробив кілька маленьких кроків і його ногу проштрикнув нестерпний біль, який повалив його на землю.

Через годину його оглянув лікар і повідомив, що нога, без сумніву, зламана. Сержант, що стояв поблизу, наполовину посміхнувся.

– Ну що ж, Губерманне. Схоже тобі пощастило, еге ж? – Він хитав своєю круглою головою, курив і перелічував подальші події. – Ти трохи відпочинеш. Мене запитають, що з тобою робити. Я скажу, що ти гарно попрацював. – Він видихнув хмарку диму. – Мабуть скажу їм, що ти більше не годишся для ЛСЕ і тебе краще відправити до Мюнхена в якусь канцелярію чи прибиральником, якщо потрібно. Як тобі така ідея?

Не в змозі стримати сміху в інтервалах між гримасами болю, Ганс відповів:

– Звучить гарно, сержанте.

Борис Шиппер докурив цигарку.

– А таки збіса гарно. Тобі пощастило, що ти мені подобаєшся, Губерманне. Тобі пощастило, що ти славний чолов’яга і не скупився на цигарки.

У сусідній кімнаті розводили гіпс.

Гіркий присмак запитань

Десь за тиждень після дня народження Лізель, у середині лютого, вони з Розою нарешті отримали від Ганса докладного листа. Від поштової скриньки дівчинка помчала до будинку і показала його мамі. Роза сказала їй прочитати вголос, і обоє не могли стримати радості, коли Лізель читала про зламану ногу. Вона була настільки приголомшена, що наступне речення прочитала про себе.

– Що там? – наполягала Роза. – Ну, Saumensch?

Лізель підвела очі від листа і ледь не закричала. Сержант дотримав слова.

– Він повертається додому, мамо. Тато повертається додому!

Вони обійнялися на кухні, і лист зіжмакало їхніми тілами. Зламана нога – чим не привід для свята?

Коли Лізель розповіла новину сусідам, Барбара Штайнер неабияк втішилась. Вона обійняла дівчинку за плечі і погукала дітей. Здавалося, що від новини про повернення Ганса Губерманна сімейство Штайнерів, яке зібралося на кухні, знову віднайшло надію. Руді посміхався і реготав, і Лізель бачила, що він принаймні намагається за неї порадіти. Однак дівчинка також відчула гіркий присмак запитань, що застрягли в його роті.

Чому він?

Чому Ганс Губерманн, а не Алекс Штайнер?

І його можна було зрозуміти.

Ящичок для інструментів, закривавлений і ведмедик

З часу призову його тата до армії в жовтні минулого року Руді накопичив чималий запас гніву. А новина про повернення Ганса Губерманна тільки підлила олії у вогонь. Він нічого не казав Лізель. Він не скаржився, що це несправедливо. Він вирішив діяти.

Руді йшов Небесною вулицею якраз перед смерканням – найкращий для крадійства час – і ніс у руках металевого ящичка.

 
ЯЩИЧОК ДЛЯ ІНСТРУМЕНТІВ РУДІ
Обдертого червоного кольору і завдовжки з велику взуттєву коробку.
В ньому містилося таке:
Ржавий складаний ножик x 1
Маленький ліхтарик x 1
Молоток x 2 (середнього розміру і маленький)
Невеликий рушник x 1
Викрутка x 3 (різних розмірів)
Лижна маска x 1
Чисті шкарпетки x 1
Плюшевий ведмедик x 1
 

Лізель побачила його з вікна кухні – його рішучі кроки і зосереджене обличчя, як і тоді, коли він йшов розшукувати свого тата. Він щосили стиснув ручку ящичка, а його рухи заціпеніли від люті.

Крадійка книжок впустила рушник і вхопилася за миттєвий здогад.

Він іде щось красти.

Вона вибігла йому назустріч.

Не прозвучало бодай чогось схожого на привітання.

Руді не зупинився і говорив крізь холодне повітря перед собою. Недалеко від будинку Томмі Мюллера він сказав:

– Знаєш, Лізель, я тут трохи подумав. Ніяка ти не крадійка, – і, не давши їй змоги щось відповісти, продовжив. – Та жінка сама тебе впускає. На Бога, вона навіть залишає для тебе печиво. Я думаю, що це не крадійство. Краде армія. Як вони вкрали твого тата і мого. – Руді копнув камінця і той стукнувся об хвіртку. Він пришвидшив крок. – Усі ті багаті нацисти на вулиці Ґранде, на Жовтій вулиці, на вулиці Гайде.

Лізель думала тільки про те, як би не відстати. Вони вже минула пані Діллер і виходили на Мюнхенську вулицю.

– Руді…

– Ну то як воно?

– Як що?

– Коли береш ті книжки?

Тієї миті Лізель вирішила зупиниться. Якщо йому потрібна відповідь, то нехай повернеться. Він повернувся.

– Ну? – Але Руді знову відповів ще до того, як вона встигла відкрити рота. – Приємно, правда? Вкрасти те, що в тебе забрали.

Намагаючись затримати його, Лізель перевела розмову на ящичок для інструментів.

– Що ти там несеш?

Він нагнувся і відкрив.

Усе здавалося доречним, окрім ведмедика.

Вони рушили далі, і Руді детально описав, для чого йому той ящичок і що він буде робити з кожним інструментом. Молотки, приміром, потрібні для розбивання скла, а рушничок – щоб замотувати в нього молотки і приглушувати звук від удару.

– А плюшевий ведмедик?

То була іграшка Анни-Марії Штайнер, завбільшки з книжку Лізель. Хутро закошлатилось і стерлось. Очі і носа вже не раз пришивали, та ведмедик все одно мав доволі доброзичливий вигляд.

– Оце, – пояснив Руді, – мій геніальний винахід. Якщо до кімнати, поки я буду там, зайдуть діти, я дам їм ведмедика і вони заспокоються.

– А що ти збираєшся красти?

Він здвигнув плечима.

– Гроші, їжу, прикраси. Все, що потрапить під руки. – Звучало доволі просто.

Лише через п’ятнадцять хвилин Лізель помітила його безмовне обличчя і зрозуміла, що Руді Штайнер не буде нічого красти. Його рішучість зникла, і, хоча він досі дивився на уявну славу своїх крадійських справ, він уже не вірив, що здатен на це. Він намагався повірити, а це ніколи не передвіщало нічого доброго. Його крадійські звершення розгорталися у нього перед очима, але їхні кроки сповільнились і, розглядаючи будинки, Лізель відчула щире, однак сумне полегшення.

Вони стояли на Жовтій вулиці.

Будинки здебільшого були темні і масивні.

Руді зняв черевики і взяв їх в ліву руку. В правій він тримав скриньку.

З– поміж хмар проглядав місяць. Світло довжиною в милю.

– Чого я чекаю? – запитав Руді, та Лізель нічого не відповіла. Він знову розтулив рота, але не вимовив ні слова. Тоді поставив скриньку на землю і сів на неї.

Його шкарпетки промокли і задубіли.

– Добре, що прихопив ще одну пару, – зауважила Лізель, і помітила, що хлопець з усіх сил старається не засміятись.

Руді посунувся і розвернувся в інший бік, тож тепер з’явилося вільне місце і для Лізель.

Крадійка книжок і її найкращий друг сиділи посеред вулиці, спина до спини, на обдертому червоному ящичку для інструментів. Обоє дивилися в різні сторони і безмовно просиділи якийсь час. Коли вони підвелися і попрямували додому, Руді перевдягнувся у чисті шкарпетки, а старі викинув на дорогу. Подарунок Жовтій вулиці, подумав він.

РОЗКРИТА ПРАВДА РУДІ ШТАЙНЕРА —

Мабуть, мені краще вдається залишати щось, ніж красти.

Кілька тижнів по тому його ящичок таки став у пригоді. Руді повикидав з нього викрутки і молотки, а натомість поклав найцінніші речі Штайнерів на випадок майбутнього бомбардування. Залишив тільки плюшевого ведмедика.

9 березня, коли до Молькінґа знову навідалися сирени, Руді вийшов з дому, стискаючи в руці скриньку.

Поки Штайнери бігли Небесною Вулицею, Міхаель Гольцапфель несамовито гатив у двері Рози Губерманн. Коли вони з Лізель вийшли, чоловік поділився своєю проблемою.

– Моя мама, – сказав він, а на перев’язаній руці досі виднілися криваві сливи. – Вона не хоче виходити. Вона сидить на кухні за столом.

Повільно тягнулися тижні, а пані Гольцапфель так і не почала відходити від свого горя. Коли Лізель приходила читати, жінка майже завжди дивилася у вікно. Її слова лунали тихо, майже нечутно. З її обличчя здерли всі грубощі і докори. Зазвичай з дівчинкою прощався Міхаель, а також давав їй каву чи дякував. А тепер іще й це.

Роза кинулася на допомогу.

Вона перевальцем минула хвіртку і зупинилася на порозі відчинених дверей.

– Гольцапфель! – Нічого, тільки сирени і Роза. – Гольцапфель, ану виходь, нещасна стара свиня. – Розі ніколи не могла похвалитися надмірною тактовністю. – Якщо ти зараз же не вийдеш, ми всі помремо тут на вулиці! – Вона озирнулась і глянула на безпорадні постаті, що застигли на стежці. Щойно затихла сирена. – І що нам з нею робити?

Міхаель стенув плечима, приголомшений і розгублений. Лізель впустила сумку з книжками і подивилась на нього. Вигукнула під чергове завивання сирени.

– Можна я спробую? – Та вона не чекала на відповідь. Пробігла короткою стежкою і промчала повз маму.

Пані Гольцапфель нерухомо сиділа за столом.

Що їй сказати, подумала дівчинка.

Як примусити її вийти?

Коли сирена ще раз перевела подих, вона почула голос Рози.

– Та облиш її, Лізель, нам треба йти! Якщо хоче померти, це її справа, – але тут знову втрутились сирени. Простягнули свої руки і порозкидали голоси.