Текст книги "Крадійка книжок"

Автор книги: Маркус Зузак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

– Мені здається, що цьому ти сподобався, – за якийсь час промовила Лізель. Це був її спосіб сказати, що їм треба йти.

На тротуарі Небесної вулиці разом стояли Роза Губерманн і Барбара Штайнер.

– Свята Маріє, – сказала дівчинка. – Вони здаються стурбованими?

– Я б сказав, лютими.

Щойно вони підійшли, як жінки засипали їх запитаннями – здебільшого щось на кшталт «Де вас обох чорти носили?», але дуже скоро їхня лють перейшла в полегшення.

Втім, Барбара вимагала відповіді.

– Ну, Руді, то де ви були?

Лізель відповіла замість нього.

– Він убивав фюрера, – пояснила вона, і кілька довгих секунд Руді здавався справді щасливим, тож Лізель і сама втішилась.

– Бувай, Лізель.

Через кілька годин Лізель почула якийсь шум у вітальні. Звук дотягнувся до її ліжка. Дівчинка прокинулась і завмерла, уявляючи собі привидів, тата, грабіжників і Макса. Вона почула, як щось відчинили, тоді потягнули, і враз запала якась химерна тиша. А тиша – це завжди велика спокуса.

Не ворушитися.

Ця думка багато разів крутилася в голові, але, мабуть, таки недостатньо багато.

Її босі п’яти картали підлогу.

Повітря втягувалось у рукави піжами.

Вона йшла темрявою коридору у напрямку тиші, яка щойно шуміла, у напрямку ниточки місячного світла, що лежало у вітальні. Лізель зупинилась, відчуваючи свої голі щиколотки і пальці. Вона спостерігала.

Її очі звикали до темряви трохи довше, ніж вона сподівалася, а коли призвичаїлися, Лізель була впевнена, що Роза Губерманн сидить на краєчку ліжка, притиснувши до грудей акордеон свого чоловіка. Пальці зависли над клавішами. Вона не рухалася. Здавалося, що й навіть не дихала.

Цей образ врізався у дівчинку в коридорі.

НАМАЛЬОВАНИЙ ОБРАЗ

Роза з акордеоном.

Місячне сяйво у темряві.

5 футів 1 дюйм x інструмент x тиша.

Лізель стояла і дивилась.

Повз неї пронеслося море хвилин. Крадійка книжок нестерпно хотіла почутий бодай одну ноту, але нічого не відбувалося. Клавіш ніхто не торкався. Міхи не дихали. Тільки місячне світло, що тоненькою волосиною заплуталося у шторах, і Роза.

Акордеон повис у неї на грудях. Вона схилила голову, і він опустився їй на коліна. Лізель дивилась. Вона знала, що кілька днів мама ходитиме з відбитком акордеона на тілі. І, визнавши, що вона щойно побачила неймовірну красу, Лізель вирішила не турбувати Розу.

Вона повернулася в ліжко і заснула з образом мами і мовчазної музики в думках. Пізніше, коли вона прокинулась від своїх звичних снів і тихесенько прокралася в коридор, Роза все ще сиділа на ліжку, а з нею й акордеон.

Він, ніби якір, тягнув її донизу. Вона тонула. Здавалося, що вона вже мертва.

У такій позі неможливо дихати, подумала Лізель, але підійшла трохи ближче і почула.

Мама знову хропіла.

Кому потрібні міхи, коли є такі легені?

Коли Лізель нарешті повернулася в ліжко, образ Рози Губерманн з акордеоном ніяк не хотів покидати її думок. Крадійка книжок не заплющувала очей. Вона чекала, поки її задушить сон.

Збирач

Ні Ганса Губерманна, ні Алекса Штайнера не відправили на війну. Алекса розподілили до Австрії до військового госпіталю поблизу Відня. Зважаючи на його кравецькі вміння, йому доручили роботу, яка, принаймні, була хоч трохи пов’язана з його професією. Щотижня привозили гори солдатського обмундирування, шкарпеток, сорочок, і Алекс штопав ті речі, що потребували ремонту, навіть якщо вони годилися хіба на білизну для солдат, які страждали в Росії.

Спочатку, за іронією долі, Ганса відправили до Штутґарта, а пізніше – до Ессена. Йому випала одна з найнеприємніших робіт на внутрішньому фронті. В ЛСЕ.

НЕОБХІДНЕ РОЗШИФРУВАННЯ

LSE

Luftwaffe Sondereinheit – Спеціальний підрозділ протиповітряної оборони

Завдання ЛСЕ – залишатися на поверхні під час атак і гасити пожежі, підпирати стіни будинків, рятувати людей, які потрапили під завали. Незабаром Ганс дізнався, що ця абревіатура мала ще одне розшифрування. Ще в перший день чоловіки його підрозділу пояснили, що насправді це означає «Leichensammler Einheit» – Збирачі Трупів.

Прибувши на місце, Ганс дивувався, чим усі ці люди заслужили таку роботу, а вони, своєю чергою, гадали, як сюди потрапив він. Їхній командир, сержант Борис Шиппер, запитав прямо. Коли Ганс розповів про хліб, євреїв і нагайку, круглолиций сержант видав короткий смішок.

– Тобі ще пощастило, що ти взагалі живий. – У нього були круглі очі, і він постійно їх тер. То вони втомлювалися, то свербіли, то в них набивалося диму і пилюки. – Запам’ятай, що тут ми не бачимо своїх ворогів.

Ганс саме збирався поставити якесь очевидне запитання, як у нього за спиною пролунав голос. Він належав вузькому обличчю молодого чоловіка з презирливою посмішкою. Рейнгольду Цукеру.

– Для нас, – сказав він, – ворог не сидить за пагорбом чи в якомусь іншому місці. Він усюди. – Він знову опустив голову до листа, якого писав. – От побачиш.

Через кілька метушливих місяців Рейнгольд Цукер загине. Його вб’є місце Ганса Губерманна.

Війна дедалі бурхливішим потоком ринула в Німеччину, і з часом Ганс збагнув, що всі його зміни починаються однаково. Чоловіки збираються біля вантажівки, щоб послухати коротку доповідь про об’єкти, які розбомбили, поки вони відпочивали, про наступні ймовірні цілі, про те, хто з ким буде працювати.

Навіть тоді, коли не було атак, у них все одно була купа роботи. Вони їздили з одного зруйнованого міста в інше і розбирали завали. У вантажівці сиділо дванадцятеро зсутулених чоловіків, вони підскакували і падали на горбках та вибоїнах, що траплялися на дорозі.

З самого початку було зрозуміло, що кожен з них має своє постійне місце.

Рейнгольд Цукер сидів посередині лівого ряду.

Ганс Губерманн примостився в самому кінці, куди сягало сонячне проміння.

Він швиденько навчився ухилятися від сміття, яке часом вилітало зсередини вантажівки. Його особливу повагу заслужили недопалки, які ще горіли, пролітаючи повз.

ПОВНИЙ ТЕКСТ ЛИСТА ДОДОМУ

Мої любі Роза та Лізель, у мене все добре.

Сподіваюся, що з вами теж усе гаразд.

З любов’ю, тато.

Наприкінці листопада Ганс вперше відчув закопчений присмак справжнього бомбардування. Вантажівку зусібіч оточили уламки, навколо бігали і кричали люди. Палали пожежі, а розтрощені коробки будинків височіли, ніби кургани. Каркаси хилилися до землі. Димові бомби стриміли з ям, як сірники, і заповнювали легені міста.

Ганс Губерманн був у групі з чотирьох чоловік. Вони вишикувались шеренгою. Попереду стояв сержант Борис Шиппер, його руки ховалися в клубах диму. За ним був Кесслер, тоді Брунненвеґ, а вкінці Губерманн. Сержант поливав вогонь, двоє інших поливали сержанта, а Губерманн, про всяк випадок, поливав усіх трьох.

Позаду застогнала і сколихнулась якась будівля.

Вона впала обличчям до землі всього за кілька метрів від Гансових ніг. Цемент пахнув, ніби щойно замішаний, і на них посунула стіна пилюки.

– Gottverdamnt, Губерманне! – Голос вирвався з вогню. Одразу за ним виринуло троє чоловіків. Їхні горлянки забилися клаптями попелу. Навіть коли вони відійшли за ріг, подалі від епіцентру руйнації, запилюжений туман від обваленого будинку нагнав їх і там. Білий і теплий, він підкрадався ззаду. Збившись докупи в тимчасовому сховку, чоловіки безперестанку кашляли і лаялись. Сержант повторив попередній вигук:

– Чорт забирай, Губерманне. – Він пошкрябав губи, щоб їх розліпити. – Що це, в біса, було?

– Воно просто впало, прямо за нами.

– Та я бачу. Питання в тому, якої висоти? Напевно, поверхів десять, не менше.

– Ні, пане, здається, тільки два.

– Ісус. – Напад кашлю. – Марія і Йосип. – Він взявся видобувати з ока суміш поту і пилюки. – Ну, з цим ми вже нічого не вдіємо.

Один з чоловіків витер обличчя і сказав:

– Боже, як би я хотів, щоб хоч раз розбомбило пивну. Страх як хочу пива.

Усі сперлися на стіну.

Кожен відчував, як пиво гасить в горлі пожежу і пом’якшує дим. Гарна мрія, але недосяжна. Вони знали, що будь-яке пиво, яке тече цими вулицями, – це ніяке не пиво, а щось на кшталт молочної суміші або манки.

Усіх чотирьох обліпили сіро-білі пластівці пилюки. Коли вони випросталися, щоб продовжити свою роботу, виднілися лише маленькі тріщинки їхньої уніформи.

Сержант підійшов до Брунненвеґа. Що є сили збив йому з грудей пилюку. Ляснув кілька разів.

– Оце вже краще. Налетіло трохи пилюки, друзяко. – Поки Брунненвеґ сміявся, сержант повернувся до нового солдата. – Цього разу ти перший, Губерманне.

Кілька годин вони гасили пожежі і намагалися знайти будь-що, тільки б переконати будівлі не падати. Траплялося, що стіни вже розвалилися, але краї досі випиналися, наче лікті. З таким Ганс Губерманн добре вмів давати собі раду. Можна сказати, що йому подобалось шукати крокви, що тліли, чи розбиті бетонні плити і підпирати ними лікті, підставляти їм опору.

Руки у нього були всипані скалками, а зуби заліплені рештками обвалів. Губи вкривала волога пилюка, що з часом зашкарубла, і не було жодної кишені, жодної ниточки чи захованої складки на його уніформі, які б не були вкриті плівкою відходів, що залишало по собі важке повітря.

Та найгірше, що було у їхній роботі, – це люди.

Час від часу траплялися такі, що вперто продиралися крізь туман, зазвичай з одним словом на вустах. Вони завжди вигукували ім’я.

Іноді це був Вольфґанґ.

– Ви не бачили мого Вольфґанґа?

На Гансовій уніформі завжди залишалися відбитки їхніх рук.

– Стефані!

– Гансі!

– Ґустель! Ґустель Штобой!

Коли туман трохи розсіювався, перекличка шкутильгала поламаними вулицями – часом вона закінчувалась запилюженими обіймами чи скорботним лементом на колінах. Годину за годиною імена нагромаджувались, ніби солодкі і кислі мрії, що чекали свого здійснення.

Небезпеки гуртувалися в одну. Пилюка, дим і кипуче полум’я. Поранені люди. Гансові, як і іншим солдатам його підрозділу, потрібно було вдосконалювати мистецтво забуття.

– Як ти, Губерманне? – якось запитав сержант. Вогонь вирував у нього за спиною.

Ганс ніяково кивнув, обом.

Коли минула вже половина зміни, вулицею, похитуючись, беззахисно брів старий чоловік. Ганс якраз підпер будівлю, озирнувся і побачив його у себе за спиною – старий спокійно чекав, поки він зверне на нього увагу. На його обличчі розписалася кривава пляма. Вона стікала йому на шию. Чоловік був одягнений у білу сорочку з багряним комірцем і тримав ногу так, ніби вона стояла біля нього.

– Можете підперти і мене , юначе?

Ганс взяв його на руки і виніс із запилюженого туману.

МАЛЕНЬКЕ СУМНЕ ЗАУВАЖЕННЯ

Я був у тому містечку, на тій вулиці, коли чоловік іще був на руках у Ганса Губерманна. Кольором небо скидалося на попелястого коня.

Ганс поклав старого на латку присипаної пилюкою трави і лише тоді побачив.

– Що сталося? – запитав один з чоловіків.

Ганс спромігся тільки вказати рукою.

– Ох. – Рука відтягнула його. – Звикай, Губерманне.

До кінця зміни він занурився в роботу. Намагався не зважати на далеке відлуння, що вигукувало імена.

Десь за дві години Ганс разом з сержантом і ще двома чоловіками відбігав від будинку. Він не дивився під ноги і через щось перечепився. Тільки підвівшись, він побачив, що усі ніяково дивляться на перешкоду, і зрозумів.

Обличчям до землі лежав труп.

Він лежав на простирадлі з пилюки і попелу і затуляв вуха.

То був хлопчик.

Одинадцяти чи дванадцяти років.

Неподалік, коли вони трохи відійшли, їм трапилась жінка, що вигукувала ім’я Рудольф. У тумані вона наштовхнулася прямісінько на них. Квола жінка, переламана тривогою.

– Ви не бачили мого хлопчика?

– Скільки йому років? – запитав сержант.

– Дванадцять.

Ой, Христе. Розіп’ятий Христе.

Вони всі подумали про те саме, але сержанту забракло сили розповісти їй чи вказати дорогу.

Жінка спробувала пройти, та Борис Шиппер притримав її.

– Ми якраз повертаємося з тієї вулиці, – запевнив він. – Там його нема.

Переламана жінка досі хапалася за надію. Вона то йшла, то переходила на біг і весь час вигукувала:

– Руді!

У ту мить Ганс Губерманн згадав іншого Руді. Того, що з Небесної вулиці. Будь ласка, звернувся він до неба, якого не міг розгледіти, нехай у Руді все буде добре. Тоді, цілком природно, у його думки прийшли Лізель і Роза, Штайнери і Макс.

Коли вони повернулися до інших, Ганс упав і розтягнувся на спині.

– І як тобі там було? – запитав хтось.

Татові легені наповнились небом.

Кілька годин по тому, коли він вмився, поїв і виблював, Ганс спробував написати додому листа. Руки його не слухались, не давали написати всього. Якщо він зважиться, то решту розкаже їм на словах, коли повернеться.

«Мої любі Роза та Лізель», – почав він.

Чимало часу йому знадобилося, щоб написати ті п’ять слів.

Їдці хліба

Той рік для Молькінґа був довгий і насичений подіями, але він уже врешті наближався до свого кінця.

Останні місяці 1942 року Лізель гризли думки про трьох, як вона їх називала, невтішних чоловіків. Вона гадала, де вони можуть бути і що з ними відбувається.

Одного дня вона витягла з футляра акордеон і протерла його ганчіркою. Лише разочок, перед тим як заховати його, дівчинка зробила те, на що не наважилась мама. Лізель торкнулася пальцем однієї з клавіш і легенько надула міхи. Роза мала рацію. Від цього звуку кімната ще більше спорожніла.

Щоразу, зустрічаючи Руді, вона запитувала, чи були якісь новини від його тата. Іноді він детально переповідав їй листи Алекса Штайнера. У порівнянні з ними один-єдиний лист її тата трохи розчаровував.

А про Макса вона могла тільки здогадуватись.

Лізель з великим оптимізмом уявляла, як він сам крокує безлюдною дорогою. Інколи вона бачила, як він прочиняв якісь двері до порятунку, обманувши своїм фальшивим посвідченням потрібну людину.

Ці троє чоловіків з’являлися всюди.

У школі вона бачила тата через вікно. Макс частенько сидів з нею біля каміна. Алекс Штайнер приходив, коли вона була з Руді, – він дивився на них, коли обоє кидали велосипеди на Мюнхенській вулиці і зазирали до його крамниці.

– Подивись на ці костюми, – казав їй Руді, притиснувши до скла обличчя і долоні. – Вони нікому не потрібні.

Хоч як дивно, найулюбленішою розвагою для Лізель стала пані Гольцапфель. Тепер сеанси читання проходили ще й у середу, тож вони закінчили читати скорочену водою версію «Свистуна» і перейшли до «Носія снів» . Час від часу стара пані заварювала чай чи пригощала Лізель супом, який завжди був набагато смачніший за мамин. Не такий водянистий.

Між жовтнем і груднем Молькінґом пройшов іще один парад євреїв, а потім мав бути ще один. Як і перед тим, Лізель поквапилась на Мюнхенську вулицю – цього разу вона хотіла пересвідчитись, що серед євреїв немає Макса Ванденбурґа. Дівчинка розривалася між зрозумілим бажанням побачити його – дізнатися, що він досі живий, – і не побачити, що могло означати будь-що, в тому числі і його свободу.

У середині грудня невелику групку євреїв та інших негідників знову провели Мюнхенською вулицею, в Дахау. Парад під номером три.

Руді цілеспрямовано навідався на Небесну вулицю, 35 і повернувся з невеличким пакунком і двома велосипедами.

– Ти зі мною, Saumensch?

ВМІСТ ПАКУНКА РУДІ

Шість черствих окрайців хліба, розламаних на четвертинки.

Вони обігнали парад, що рухався в Дахау, і зупинились на безлюдному відрізку дороги. Руді передав їй пакунок.

– Візьми жменю.

– Не знаю, чи це добра ідея.

Він ляпнув їй на долоню шматочок хліба.

– Так робив твій тато.

Про що тут іще сперечатися? Ця затія вартує нагайки.

– Якщо поквапимось, нас не спіймають. – Він почав розкидати хліб. – Рухайся, Saumensch.

Лізель не могла втриматися. З її обличчя не сходила легесенька посмішка, поки вони з Руді Штайнером, її найкращим другом, розсипали по дорозі окрайці хліба.

Покінчивши з цим, вони підібрали велосипеди й заховалися поміж ялин.

Дорога була холодною і прямою. Незабаром з’явилися солдати з євреями.

У тіні дерев Лізель дивилася на хлопця. Як він змінився – з крадія фруктів став роздавачем хліба. Його біляве волосся потроху темніло, але досі горіло, як свічка. Вона чула, як гуркоче у нього в животі, – а він віддавав свій хліб іншим.

То була Німеччина?

Нацистська Німеччина?

Перший солдат не помітив хліба – його не мучив голод, – а от перший єврей побачив.

Його кістлява рука сягнула до землі, вхопила окраєць і очманіло заштовхала до рота.

Може, це Макс, подумала Лізель.

Вона не могла добре розгледіти і трохи посунулась, щоб краще бачити.

– Ну! – обурився Руді. – Не товчись. Якщо вони знайдуть нас і припишуть нам хліб, все, нам кінець.

Лізель не заспокоїлась.

Інші євреї теж схилялися і підбирали з дороги хліб, а з-під гілок їх уважно розглядала крадійка книжок. Макса Ванденбурґа серед них не було.

Та полегшення було нетривалим.

Воно сколихнулося навколо неї, коли один з наглядачів побачив, що в’язень опускає руку до землі. Усім наказали зупинитись. Дорогу ретельно оглянули. В’язні жували так швидко і так безшумно, як тільки могли. Разом ковтали.

Солдат підібрав кілька окрайців хліба та оглянув дорогу по обидва боки. Євреї теж озиралися.

– Он там!

Один зі солдатів крокував в їхній бік, до дівчинки, що ховалася за найближчим деревом. Тоді він побачив хлопця. Обоє почали тікати.

Під кроквами гілок і високою стелею дерев вони розбіглися врізнобіч.

– Не зупиняйся, біжи, Лізель!

– А велосипеди?

– А що з велосипедами?

– Scheiss drauf! Грець з ними, кому вони треба!

Вони бігли, і десь за сто метрів згорблене дихання солдата наздогнало її. Воно кралося зовсім близько, і Лізель чекала, що от-от з’явиться і його рука.

Їй пощастило.

Вона отримала лише копняка під зад і пригорщу слів:

– Тікай, мала, тобі тут не місце!

Лізель бігла без зупинки ще добру милю. Гілки шмагали її по руках, шишки котилися під ногами, а запах ялинкових голок дзвенів у її легенях.

Минуло аж сорок п’ять хвилин, поки вона повернулась назад, а Руді вже був там, сидів біля іржавих велосипедів. Він зібрав залишки хліба і жував черствий закам’янілий пайок.

– Я ж казав тобі не висовуватись, – сказав він.

Вона повернулась до нього задом.

– Глянь, чи нема відбитка?

Таємна книга замальовок

За кілька днів до Різдва відбулася ще одна атака, та на Молькінґ нічого не впало. Як повідомлялося у новинах по радіо, більшість бомб скинули на відкриту місцевість за містом.

Але куди важливішою була реакція в бомбосховищі Фідлерів. Коли прибули останні постійні відвідувачі, усі врочисто повсідалися і застигли в очікуванні. Вони дивилися на дівчинку і чекали.

Лізель почула татів голос, він голосно пролунав у її вухах.

– І, якщо будуть нові атаки, продовжуй читати в бомбосховищі.

Лізель не квапилась. Хотіла пересвідчитись, що вони справді цього хочуть.

Руді відповів за всіх:

– Читай, Saumensch .

Вона розгорнула книжку, і слова знову заволоділи людьми, які перебували в підвалі.

Удома, коли сирени дозволили їм піднятися на поверхню, Лізель сиділа з мамою на кухні. Обличчя Рози Губерманн мало явно заклопотаний вираз, і минуло небагато часу, коли вона взяла ножа і вийшла.

– Ходи зі мною.

Вона пішла до вітальні і вхопилася за край матраца. Там був зашитий проріз. Якби ви наперед не знали, що він там є, малоймовірно, що ви б змогли його знайти. Роза обережно розрізала його і просунула руку, до самого плеча. Коли рука повернулася, вона стискала книгу замальовок Макса Ванденбурґа.

– Він казав віддати її тобі, коли ти будеш готова, – сказала мама. – Я подумала про твій день народження. А тоді перенесла на Різдво. – Роза Губерманн стояла біля ліжка, в її обличчі було щось дивне. Його сповнювала не гордість. Мабуть, нашарування важких спогадів. Вона промовила: – Я думаю, що ти завжди була готова, Лізель. З тієї самої миті, коли з’явилася тут, чіпляючись за хвіртку, тобі судилося отримати її.

Роза віддала їй книжку.

Ось що було на обкладинці:

«СТРУШУВАЧКА СЛІВ»

Невеличка збірка думок

Для Лізель Мемінґер

Лізель ніжно тримала її в руках. Дивилася.

– Дякую, мамо.

Вона обійняла її.

А ще їй кортіло сказати Розі Губерманн, що вона її любить. Шкода, що не сказала.

Лізель хотіла прочитати книжку в підвалі, в пам’ять про старі часи, але мама її відмовила.

– Не без причини Макс захворів саме там, – сказала вона, – так ось, що я тобі скажу, люба, – я не дозволю ще й тобі захворіти.

Вона читала на кухні.

Червоні і жовті щілини в печі.

«Струшувачка слів».

Дівчинка проглянула безліч замальовок, прочитала безліч історій і підписів під ілюстраціями. Про Руді на підвищенні з трьома золотими медалями, що звисали з його шиї. «Волосся лимонного кольору» , було підписано під картинкою. Там був і сніговик, був перелік тринадцяти подарунків, не кажучи вже про згадки незліченних ночей у підвалі та біля каміна.

Там, звісно ж, було багато спогадів, замальовок і снів, пов’язаних зі Штутґартом, Німеччиною і фюрером. А ще – спогади про Максову сім’ю. Врешті-решт, він не зміг їх оминути. Мусив написати і про них.

А тоді сторінка 117.

На ній власною персоною з’являється «струшувачка слів».

То було оповідання чи казка, достеменно Лізель не знала. Навіть кілька днів по тому, коли вона шукала обидва слова у «Словнику Дудена» , дівчинка не змогла вибрати якесь одне.

На попередній сторінці містився коротенький напис.

СТОРІНКА 116

Лізель, я ледь не викреслив цю історію. Я подумав, що ти вже завелика для таких казок, та, може, вона згодиться і дорослим. Я думав про тебе, про твої книжки, про слова, і в моїй голові виникла ця чудернацька історія. Сподіваюся, що ти знайдеш у ній щось корисне.

Вона перегорнула сторінку.

Лізель іще довго сиділа за кухонним столом і гадала, де ж у тому лісі міг бути Макс Ванденбурґ. Навколо неї лягало світло. Дівчинка заснула, мама нагнала її до ліжка, і вона піднялася в кімнату, притискаючи до грудей Максову книгу замальовок.

Лише за кілька годин, прокинувшись, вона отримала відповідь на своє запитання.

– Звісно ж, – прошепотіла Лізель. – Звісно ж, я знаю, де він там є, – і знову заснула.

Їй снилося дерево.

Колекція костюмів анархіста

НЕБЕСНА ВУЛИЦЯ, 35, 24 ГРУДНЯ

За відсутності обох батьків Штайнери запросили Розу і Труді Губерманнів та Лізель. Коли гості прибули, Руді досі пояснював ситуацію зі своїм одягом. Він глянув за Лізель і ширше відкрив рота, зовсім трішки.

Кілька днів перед Різдвом 1942 року місто вкрило товстим шаром важкого снігу. Лізель безліч разів перечитувала «Струшувачку слів» – і саму історію, і замальовки, і коментарі до і після них. На Святвечір вона прийняла рішення щодо Руді. І начхати, що вже пізно.

Вона підійшла до сусідського будинку якраз перед сутінками і повідомила, що має для нього різдвяний подарунок.

Руді глянув на її руки, тоді оглянув з обох боків її ноги.

– Ну, то де ж, в біса, той подарунок?

– Ай, забудь.

Але Руді зрозумів. Він і раніше бачив її такою. Очі, повні ризику, і липкі пальці. Її огортало крадійське дихання, і Руді внюхав його.

– Той твій подарунок, – припустив він. – Ти його ще не маєш, правильно?

– Не маю.

– І ти, звичайно ж, не збираєшся його купляти, еге ж?

– Купляти? Думаєш я маю гроші? – З неба досі сипався сніг. На краєчку трави намерз лід, що скидався на бите скло. – Маєш ключі? – запитала Лізель.

– Від чого? – Та Руді майже одразу збагнув. Він зайшов до будинку і невдовзі повернувся. Словами Віктора Хеммеля він оголосив: – Час іти за покупками.

Світло швидко зникало, і всі заклади на Мюнхенській вулиці, окрім церкви, зачинились на Різдво. Лізель квапилась, щоб не відставати від довгих кроків свого сусіда. Вони підійшли до вітрини потрібної крамниці. «STEINER – SCHNEIDERMEISTER». Скло вкривав тоненький шар бруду і кіптяви, що їх нанесло за минулі тижні. По той бік, як безмовні свідки, стояли манекени. Вони були серйозними і безглуздо модними. Вони ніяк не могли позбутися відчуття, що манекени стежать за всім, що тут відбувається.

Руді запхав руку в кишеню.

То був Святвечір.

Його тато був десь біля Відня.

Хлопець подумав, що тато був би зовсім не проти, щоб вони пробралися до його улюбленої крамниці. Того вимагали обставини.

Двері плавно прочинилися, і обоє прослизнули всередину. Рука Руді потягнулася до вимикача, та електрику вже давно відрізали.

– Тут є якісь свічки?

Руді стривожився.

– Я взяв ключа. Та й взагалі, то була твоя ідея.

У розпал суперечки Лізель перечепилась через якусь купу на підлозі. На неї звалився манекен. Зачепився за її руку і розлетівся на дівчинці простісінько в одязі.

– Зніми це з мене! – Манекен розпався на чотири частини – тулуб, голову, ноги і дві окремі руки. Здихавшись його, Лізель підвелася і засапано видихнула: – Ісус, Марія.

Руді підняв одну манекенову руку і поплескав її по плечу. Коли дівчинка перелякано обернулася, він простягнув її в дружньому жесті. – Приємно познайомитись.

Якийсь час вони повільно просувалися вперед тісними стежками крамниці. Руді попрямував до прилавка. Перечепився через порожню коробку, упав, щось просичав, почав лаятись, і знову повернувся до дверей.

– Та це безглуздо, – заявив він. – Почекай хвилинку. – Лізель сиділа, тримаючи манекенову руку, поки він не повернувся з запаленою лампадкою, яку взяв у церкві.

Його обличчя оточувало світлове кільце.

– То де той подарунок, яким ти так хвалилася? Сподіваюся, це не один з тих чудернацьких манекенів?

– Посвіти мені.

Коли Руді дістався дальнього лівого закутка татової крамниці, Лізель взяла в одну руку лампадку, а другою перебрала костюми, які там висіли. Витягла одного, але швидко запхала його назад і взяла іншого.

– Ні, все одно завеликий. – Переглянула ще два і показала Руді Штайнеру темно-синій костюм. – Ніби твій розмір, правда?

Поки Лізель сиділа у темряві, Руді приміряв костюм, сховавшись за шторкою.

Його оточувало світляне кільце, від його рухів металися тіні.

Тоді він вийшов і підняв лампадку над головою, щоб дівчинка змогла його роздивитись. Не зашторене, світло скидалося на колону, виблискувало на елегантному костюмі. І освітлювало його брудну сорочку та зношені черевики.

– Що скажеш? – запитав Руді.

Лізель ретельно його оглядала. Обійшла кругом і здвигнула плечима.

– Непогано.

– Непогано? Та я виглядаю краще, ніж непогано.

– Черевики псують всю картину. І твоя мармиза.

Хлопець поставив лампадку на прилавок та з удаваним роздратуванням підійшов до Лізель, і вона відчула, що її охопила певна ніяковість. Тож із полегшенням, хоча й розчаровано, дівчинка дивилася, як він перечепився і впав на горезвісного манекена.

Уже на підлозі Руді засміявся.

Тоді заплющив очі, міцно-міцно.

Лізель підбігла.

Схилилася над ним.

Поцілуй його, Лізель, поцілуй його.

– Руді, з тобою все добре? Руді?

– Я сумую за ним, – промовив хлопець, кудись убік, над підлогою.

– Frohe Weihnachten, – відповіла Лізель. Вона допомогла йому підвестися і поправила костюм. – Веселого Різдва.