Текст книги "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

– Ніс провалюється в бочку! – тривожніше гукає Козирний. – Всі відхились корпусом назад! Гребемо вперед! Ніс завалює!

– Аа-а-а-ааааа! – репетував хтось (мабуть, Софійка), перекриваючи голос командира.

– От-так, от-так! Молодці, виходимо з бочки!

– Вийшли! Ур-р-а!

Софійка полегшено зітхнула й уже хотіла перепочити, як баритон посилав нові команди:

– Жандарм! Обходим Жандарма!

Вже чула на березі, що Жандрам – це камінь, який стримить із води серед порогу, але як його обходити уявляла не зовсім.

– Ліве, притабань! Праві гребуть! – лунало далі, і Софійка намагалася пригадати, ліва вона чи права.

– Розвертаємо, щоб вписатися в Інтеграл! – кричав уже зовсім щось несусвітне командир. У Софійки завжди було складно з математикою, хіба могла

здогадатись, що Інтеграл – це поворот, зигзаг, який утворює Буг саме в цьому унікальному місці?

– Усі швидко вперед! Уперед, уперед! Попасти в поворот не боком, а носом! Увага! Проходим поміж камінням! Усі табань!

Софійка геть збентежилась і заплуталась: табань чи швидко вперед?

– Софіє, суши весла! – і тут спрацював уважний командир.

– Га? – н дурнуватий профіль у жилеті-пончику й ідіотському шоломі виглядав зразком досконалості.

– Дивись і мовчи! Весло набік! Я сам все зроблю! Ах, набік то й набік – Софійка радо перестала бовтати веслом. Уже приготувалась дивитись і мовчати, як воно вислизнуло з рук і, підхоплене течією, попливло окремо від команди.

– Трима-а-а-ай! – заревів командир, намагаючись зачепити своїм веслом Софійчине, але воно, Софійчине, вже мандрувало власним фарватером.

– Курсуйте без мене! – Андрій зіскочив з катамарана і, вмудряючись підтримувати своє весло, поплив за Софійчиним. На щастя, течія пішла спокійніша, і йому вдалося.

Це вже був фініш (Вад сказав би повний фініш), юрба з берега свистіла й аплодувала, а Софійка була б не проти хоч не на довго провалитися трошки під землю. Але де провалитись: навіть пірнути під воду не здатна в цьому непотоплюваному жилеті!

Туз уже від берега перехоплював катамаран, спрямовуючи його до гавані.

– Давай руку, Русалко! Приїхали! – усміхався, мовби нічого не сталось.

Але її ноги, здається, вросли у катамаран, вона абсолютно не знала, як їх виплутати з-поміж металевих

прутів, щоб бомбочкою, чи як там воно зветься, не беркицьнутись об прибережні камені. Дар мови – ба, навіть кричання – вона, здається, також утратила. Тому навіть не писнула, коли Андрій, наче якусь річ, узяв її під пахву й урочисто, під ті ж таки аплодисменти і свист, виніс на берег. Ух, таке позорище і не снилось!

Ноги все ще не слухались, тепер вони тремтіли й ніяк не могли намацати землі (ого, ще й шльопанець пропав!), і Софійка там і сіла, де її поставив Туз. І поклав загубленого капця поруч.

Га? Вони чогось від неї хочуть? Ах, купа нових чайників бажають-благають покататись і чекають на її спорядження! Дерев’яні пальці гарячково узялись відщібати жилета-апельсина.

– Признатись, від русалки чекав більшої розторопності на воді, – насмішкувато заявив Андрій, стягуючи з неї шолома і, як завжди, пильно-примружено вдивляючись їй у вічі. – Але як для першого разу – годиться!

Атож, він Козирний Туз, а вона – тільки нещасна шістка, це доведеться визнати. Але гаразд, що дар її мови досі не повернувся, бо вона б... вона б... вона б не знати що сказала цьому самозакоханому індикові!

Також добре, що Софійкою віддразу заопікувалась Віта, бо інакше цей нарцис, мабуть, не спішив би її покидати, чого доброго, взявся б ще й утішати! А так пішов геть – і слава Богу!

Потроху відігрівалась, підсушувалась і заспокоювалась. Зрештою, як-не-як, але вона це зробила! А отже, все справді не так і погано!

45. світські левиці

Софійка, Леся і Віта ловили кайф. Надибали в течії виямку між каменями, таке собі природне джакузі, повлягались у воду і, мов світські левиці в телевізорі, брали спа-процедури. Навколо гриміли-вирували хвилі, мимо час від часу пропливали каяки чи катамарани, над водою стриміли скелі й шугали ластівки – а дівчата умиротворено це споглядали й ліниво пліткували.

– Гарно сидимо, дівчата! – Софійка пожовувала травинку, наче то була трубочка від коктейлю.

– Ой, не кажи, повний релакс! – Радзивілка пересунула вище на лоба свої звичайні окуляри, наче гламурні сонцезахисні.

– Стрази на них від Сваровські? – лінькувато вказала на окуляри Софійка.

– Від Андре Тана! – нібито знуджено підримала гру Леся. – Перефразовуючи Вадима Кулаківського, увалила за них цілих десять гривень!

– О, той щур і за десять гривень вдавитися готовий! – зітхнула Софійка.

– Круті ми однак! – Віку-ку-ся спіймала на воді якогось листочка й прилаштувала собі на носа, як це роблять модниці на пляжі.

– Справжні світські левиці! – погодились інтонацією панянок, котрих нічим не здивуєш.

А неподалік Олена Гаврилівна, спокушена успіхами інших і надихнута власними колишніми спортивними звитягами, готується сідати в байдарку. Ось уже навколо неї зібралася купка небайдужих, у тому числі й місцевих.

– Нащо вам той фартух? – філософствував котрийсь простодушний емігеєць. – Заповните сідало –  вода не затече!

– Щоб його заповнити, ще треба туди улізти! – хитав головою фізрук. – Як бачу, не проходите ви туди, ну, аж ніяк!

– Та ж колись проходила! – наполягала вчителька.

– От і я кажу, що проходите! Зуб даю! – підключився якийсь оптиміст.

Оптимістів зуб перебував наразі під великим ризиком, бо Олена Гаврилівна поки що спромоглась устромити в байдарку тільки свої ноги. І то – по черзі, бо інакше човен от-от норовив перекинутись.

– Не пройдете!

– Пройдете!

– Краще б помогли, байдарку придержали! – перервала суперечку вчителька.

Поки чоловіки з готовністю кинулись помагати Олені Гаврилівні, дівчачу увагу відвернула запальна розмова з іншого боку.

– Та не ростимуть ці мохи-лишайники в домашніх умовах! – наполягала Ліда Василівна.

– А я звідси камінчиків наберу, на них же й посаджу! – заперечувала медсестра.

– Марна праця! – твердо запевняла біологічка.

– Класна у вас класна! – позаздрила Віта, вмочивши листочка у воду й знов приклеївши до носа. – І всі ва’ вчителі – клас! Нам би таких! – зітхнула.

Софійка з Лесею здивувались: учителі як учителі, аж на, маєш: на них ще й завидують. Хоча... За ці дні вони й справді побачили наставників ніби з іншого, ще й куди цікавішого боку. Такі педагоги – то ж цілий скарб! Це ж треба, щоб аж Віку-ка їм очі відкрила!

– Атож, і самовдосконалюється постійно, і пливти не побоялась, і талія в неї нічого, в байдарку вільно

проходить, і грає-співає ж як! – Софійка, не змигнувши оком, старанно спокутує вину найперше перед собою і покручує соломину між пальцями.

– Не те, що наші, – зітхнула Віта.

– Віто, нащо це самоприниження? – зауважує Радзивілка. – Придивись до своїх – та нічим не гірші! Оно ти згадувала вчительку української мови. Яка вам із газети про солов’їв читала...

– Вона ще й вірші пише! – стрепенулася леськівчанка. – Пісню склала про наше село. А які собі речі в’яже! І шиє! і вишина !

– Отожто! Сільська учителька! Чим не ідеальна? – схвильовано змахнула соломинкою Софійка.

– Ну, припустимо, з ідеальних я знаю тільки одну людину, – розманіжено протерла окуляри Леська, – проте і твоєю, Віто, вчителькою, і Лідою Василівною справді гріх не захоплюватись!

– Знаєш якусь ідеальну люди’? – загорілась Ві-ку-куся, але вчасно повернулася в образ пересиченої дами. – Гм, цікаво б побачити?

– Ну, побачити – це навряд... Вона звідси виїхала на Полтавщину чи куди... – Леська солодко потягнулась.

– Росава Підлісняк? – у два голоси здогадались Віта й Софійка. Надто-бо добре пам’ятали русалоньку з Білокрилівського лісу!.. Та за мить згадали про імідж. Умовкли.

Віта поправила кучері від Зверева, Леся закопилила губки а-ля Світлана Лобода, Софійка картинно виклала ногу на ногу.

– Ой, і добре, що ви не влізли! А то, боронь Боже, перевернулися б! – залунало знов од гурту байдарочників-любителів. То емігеєць заспокоював засмучену Олену Гаврилівну.

– Не журіться, як то кажуть, хорошої людини й мас бути багато! – підтримав його товариш.

– Я ж колись була такою, як... Як он ті дівчатка! – з відчаєм кивнула на трьох подружок, – Це від нервів усе! Я ж уся на нервах, особливо після того, як мені подарували... До речі, – очі її засвітились надією, – нікому з вас не потрібен тушканчик?

Софійка, на мить забувши про свою світськість, тяжко зітхнула, адже сподівання мати тушканчика її батьки убили ще в зародку.

– Змія-а-а! – заверещала раптом Радзивілка і, фонтануючи бризками та мало не загубивши окулярів, вискочила з джакузі.

По камінню, майже під Вітиною рукою, проповзла чорна стрічка! Он вона, он: уже пливе на той берег! Ще й озирається! Це ж треба, і течія не зносить!

– То не змія, то вуж! – придивився емігеєць. – Хіба не бачите: жовті вушка?

Жовті чи не жовті, але Софійка з Вітою теж поспішно вилізли зі свого басейну. Як мовиться, від гріха подалі!

Перетремтівши, узяли себе в руки й королівською ходою рушили до табору. До того ж, як це не нудно, але сьогодні їхня черга помагати на кухні.

– Ах, та кухня! Просто-таки принижує, морально вбиває, заважає моєму особистісному розвитку! – вдавано бідкалась Леся.

– Вона погано впливає на манікюри! – роблено схлипнула Віта, розгорнувши свої напрацьовані в Леськовичах пальчики.

– І на фігури! – римою додала Софійка, поплескавши себе по поки що дуже тоненькій талії. Невже така була і в Олени Гаврилівни?.

– Як наша баба ка’: це топило і варило – воно мене заморило, – Вікука несподівано повертає левиць на цю грішну землю.

Ого, а ідо за юрба цікавих? Папараці з жовтої преси? Просто не день, а колонка зі скандальної світської хроніки.'

Коли підійшли ближче, вражено завмерли. Виявляється, всі дивувались несподіваному улову котрогось із пишнопільських школярів-рибалок, що передбачливо прихопили з дому рибальську фатку. Щука, в якої з пащі стримить хвіст іншої такої самої щуки!

– Ти гля’, що ро-о-о! – ворухнула придуманими манікюрами Віта.

– Оце зчепились! – хитали головами рибалки, витягаючи з пащі наполовину переварену жертву. – Прикинь, величиною однакові!

– Вдавилась? І сам не гам, і комусь не дам!

– Оце найшла коса на камінь!

– Стінка на стінку!

Бр-р, видовище й справді не для слабких!

– Теж, мабуть, світські левиці! – прошепотіла Радзивілка, загадково підморгуючи Віті й Софії. Окуляри на ній уже сиділи, як завжди.

«Це наче ми з Росавою, – подумки підсумувала Софійка, викидаючи травинку. – Воювали, як ці нерозумні щуки!»

Ві-ку-куся ж нічого не сказала. Тільки мовчки змахнула з носа липового листочка.

46. НАМАМАЯ

Це в них такий стиль поведінки? Прояви загадкової хлопчачої душі? Чи таки ж знущаються? То загравання, то – цілковите непомічання!

Це вона про них обох, безсовісних. Той упертий віслюк Фадійчук принципово не телефонує! Мама казала, що їм із татом похвалився, ніби тепер навчився знаходити зону, залазячи на бабину грушу, двічі питав про Софійку. Почувши, що все добре, чемно прощався. А до неї, отже, тепер можна й не дзвонити? Ні, ну не вона ж перша має зробити крок, урешті-решт! Тобто, вона й робила, раз подзвонила, але почула те саме «поза зоною»: Сашко, видно, був не на груші. Не хоче – не треба!

А той шварценегер Туз поводиться, наче її нема, наче й не з нею, Софійкою, сьогодні плив на катамарані, мовби не вона мало не втопила йому весла, мов не її, врешті-решт, виносив із води на власних руках?! Тобто під власною рукою.

Це дівчата випросили невеличку й тиху (заповідник як-не-як!) вечірню дискотеку. Лунає музика, народ витанцьовує, Завадчучка з Аською фестивалять-ковбасяться з кимось із ашників у перших рядах, Альбабарін та Іваненко вже розібрали до танцю щасливих Віту й Лесю, а цей вічний однолюб (від Ірчиного «любить одного себе») Андрій сидить на камені з друзями й ані півпогляду в її бік!

Ні, вона так не може! Хоч і темно, піде пройдеться до берега, охолоне!

– Привіт, Соню! – запищало позаду, щойно відійшла від компанії. Леле, і цей прищик Колян тут?

– Ти втік із люлі після вечірньої колисанки? – витріщила очі на нього зверху вниз.

– Чого це я маю тікати? – праведно обурився малюк. – Літо! Схочу – піду, схочу – лишуся вдома! Чую – музика, дай, думаю, провідаю давніх знайомих!

– Порівняно з тобою дійсно давніх! – зітхнула Софійка.

–А це тобі! – Колян урочисто дістав із-за спини...

цілий віник ромашок.

– Що-о-о? Ти знов заробляєш свої законні десять гривень від того бритоголового? – не без радісної надії кивнула у бік тусовки.

– Ні, це від мене особисто! – гордо проголосило дитя. Лише такої мульки серед її прихильників бракувало!

– З якої радості? – утім, із того, як Миколка знітився, зрозуміла, що відповіді краще не домагатись. Тож милостиво простягнула руки по, в принципі, завше люблені нею квіти. – Добре, дякую! Давай сюди, бо тобі ж їх важко тримати!

– Лиш не треба підколювати, що я малий! Мені вже цілих дес... дванадцять років!

– Та гаразд, ніхто не підколює! Дванадцять то й дванадцять! – продовжила невпевнені кроки в пітьму, звідки шуміла ріка.

– А ти куди йдеш?

– Ет, сама не знаю!

– На мамая?

– Що-о-о?

– Ну, на мамая, тобто навмання іти, куди очі бачать! В Емігеї так кажуть. А що?

– Ага, ти ще скажи, що в Емігеї точно Золота Орда хана Мамая хазяйнувала.

– Нєа, в нас інший Мамай жив: отой козак, якого на картинах малюють!

– Та невже? – Колян у Софійчиних очах раптом почав набувати значення вельми цінного експоната. – А ти не бре-бре?

– Якщо брешу, то хай мені секир башка! – вже знайомим рухом провів рукою по шиї Колян. – У нашому селі тобі кожен скаже, що козак Мамай родом саме

звідси! А острів, отам далі, за скелями, по-твоєму, чого Мамаєвим зветься?

– Та ну?

– Хочеш – візьму в дядька довбанку й повезу тебе на нього?

– Та вірю-вірю, я так просто, дивуюсь! – острів побачити Софійка не проти, але ж не з Коляном!

– Тут і його козаки стояли! Тоді ще ні за Одесу, ні за Миколаїв, ні за Херсон і не чув ніхто, як вони тут стояли й Емігея була!

– Так он ви де? – раптом почувся з сутінків знайомий баритон. – Усамітнились, значить?

Софійка зрозуміла, що Андрій Туз надійшов, безперечно, зовсім не по Коляна.

– О, і ти тут, старший куди пошлють? Василь, Марко чи як там тебе?

– Колян я... – писнув сердега, сміливість якого наче вітром здуло.

Розгубилась і Софійка.

– А, ну так! Микита, Колян, Селян – яка різниця! Мою дівчину відбиваєм? – Козирний відверто сміявся. – Там саме музика класна, хотів твою подружку на танець запросити. Дозволяєш? Ходім, Русалко?

Для Туза вже не існувало нещасного Коляна. Простягнувши руку, він дивився лиш на Софійку, і його примружений погляд запаморочливо манив і обіцяв усі скарби світу.

– Хтось принесе білі айстри, скаже хтось: «Життя прекрасне», – долинала від табору ще батьківська, але така популярна і серед їхнього покоління пісня «Плачу Єремії».

Її голова знов наповнювалась хмарами мутлів, ой, метеликів... Андрій просто-таки гіпнотизував своїми сірими, а вона...

– ...А вона, а вона, сидітиме сумна... – відлунювала мелодія.

Ну чому, чому якось завжди виходить усе так по-дурному? Чого було йому не запросити її тоді зразу, а зробити це тепер, ще й образивши цього малого жовторотика, хай йому добро?!

– Ходім, а то пісня кінчиться! – як завше, недбало кивнув у бік дискотеки Козирний.

– ...Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь, та хіба зуміє голос подолати цю печаль?..

Відмовити хлопцеві, який урятував тебе від змії? Ой, вона не витримає і піде! Ой, прощай, розум, завтра побачимось! Ой, де це її мудрий порадник?

Судомно намацала на грудях Сашкового камінчика. Ого, який крижаний! Та-а-ак, вдих-видих, вдих-видих, уже попускає! О, здається, й зовсім полегшало!

– Дякую, Андрію, але ми тут... Ми тут з Миколою трошки зайняті зараз... Ми тут в Емігеї виявили одного спільного знайомого, мусимо дещо з’ясувати!..

О, як проясніло-засвітилось Колянове личко!..

Ох, як спохмурніло обличчя Тузове!..

– Ах, так? Тоді пардон, що завадив! – і він ліниво, хоч, здається, трохи збентежено, пошелестів геть.

– Моя дівчинко печальна, моя доле золота, я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста!.. —розпиналась мелодія.

...То про що ж це між ними з Коляном ішла розмова? Про яких таких спільних знайомих? Аж за кілька хвилин ніякового мовчання Софійка згадала, що той спільний знайомий не хто інший, як козак Мамай, і продовжила перервану пошуковську справу:

– Про острів і козаків, припустимо, ясно, але то ще не доказ, що Мамай саме звідси!

– Ха! – задерикувато підстрибнув хлопець. —

А яке, ти думаєш, моє прізвище?

– Мамаєнко чи що? – знічев’я гмикнула Софійка.

– Звідки знаєш? – вразився малий. – Мамаєнко! В нас півсела таких прізвищ! Тож хто ми всі, хто я йому, тому Мамаєві? Правильно, родичі!

– Та ну? – знову не надто добирала слова, навіть – від здивування – присіла на найближчий камінь.

– А двері в старих емігейських хатах і навіть дерев’яні вулики, бабця кажуть, ще не так давно були розписані картинами з Мамаєм! І в нас у хаті картина така висить, мені бабця ще й казку... колись давно, в дитинстві про нього розказувала! – Колян був страшенно вдоволений тим, що вдалося вразити даму серця.

– Яку казку? – тільки й спитала Софійка.

– Ну, що він людей захищав, само собою. А ще він чаклуном був! Якось його зловили й заарештували! Вже стратити збирались, а він узяв маленьке шило, – Колян для переконливості порився в своїх глибоких кишенях і витяг звідти маленького розкладного ножичка, – і на стіні, отако, ніби на оцій скелі, намалював кущ калини, а біля нього – прудкого коня з пишною гривою!

Ого, це щось нагадує Софійці історію з козаком-характерником з її роду, розказану колись Росавою Підлісняк!

– Ну, значить, оживив його, осідлав. Тільки рушати – аж тут його якийсь турок – хап за ногу! Той як рвоне – тільки чобіт і лишився у турка в руках! То, кажуть, того чобота тоді взяли й замість Мамая повісили!

– Чобота повісили? – дзвінко розсміялась.

– Так точно! Але байдуже, бо чобіт був старий, то не шкода! Мамая ж по тому в селі більше й не бачили!

– Ну, ти даєш, малий! – захоплено хитала головою.

– Чого це я малий? – запишався Колян Мамаєнко.

І з вдячності замилувань ткнула обличчя в його букета. Хто б подумав, що навіть кавалер аж такого юного віку іноді здатен зацікавлювати, до того ж рятувати з безглуздих ситуацій, як-от із Тузовим запрошенням? А хай знає, як насміхатись над її катамаранськими здібностями!

– Слухай, Сонько, ти така суперова!

– Це за Соньку! – дала малому рудикові щигля в маківку. – Тепер продовжуй!

– Ніколи такої не бачив! – задоволено почухав місце удару.

– Як? За всі довгі десять.... один... дванадцять років свого життя? – лукаво перепитала.

– За всі!

– Ну раз так, то проведи вже мене до табору, бо сама боюсь, та й будемо бажати одне одному на добраніч!

– Як скажеш, Сонь... Софіє! Я ще прийду!

Цур. 3 умовою, що – з якоюсь новою історією, козаче Мамаєнку!

– Лади!..

Софійка була цілком задовлена собою і почувалась переможницею над обома (лиш не над Сашком, бо той так і не подзвонив – зрізали грушу чи що?) залицяльниками.

47. ГРЕЧАНА КУТЯ

– Софуню, не поможеш мені з цим довбаним чергуванням на кухні? – соловейком тьохнула до Софійки Завадчучка, побачивши, що та уже встала.

Софійка саме чаклувала над жучком сонечком, якого знайшла скраю намету. Як там Росава казала? Зветься воно божою корівкою, бо, мовляв, сім кружечків – як сім дітей бога Сонця... Ліда Василівна підкинула б інших народних назв: барабулька, бедру нка, бедрик, ведрик, щедрик, серденько, оленка, поворож... Звісно, поворож, бо ж неспроста Росава колись учила Сашкових сестер ворожити цією комахою на нареченого: «Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко і скажи мені ти, куди заміж іти?» Сонечко, видно, веде свою назву ще й від сну, бо ніяк не хоче прокидатись і злітати в напрямку майбутнього нареченого. А тут ще ця Ірка!

– Я своє відчергувала, а в тебе що – сьогодні весла замість рук? – натякнула на те, що вчора цілий день Іруня крутилась біля катамаранів чи то катама-ранників.

– Ну, ти ж знаєш істину, що ніколи жінка не буває така беззахисна, як у перші десять хвилин після лакування нігтів! – Ірка простягнула поперед себе свіжі манікюри. – А мене цю прибацану гречку посадили перебирати!

– Де ж Аська? – Софійка раптом завважила, що її оленка-барабулька пропала, не встигла й побачити, в якому напрямку.

– Аська вчора трохи того... Переп... Перетанцювала, мабуть, на дискарі, головка у неї бо-бо!

– Та давай, Соф, переберемо, хіба нам шко ? – це вже й Віта повернулась із ранкового купання в річковому джакузі.

Та, власне, чого б ні? Де вона, та гречка?

– А ги, Софо, у курсі, що я вчора твого бойфренда мало не приватизувала? – не втрималась Іра, переконавшись, що гречка в надійних руках.

Ховаючи прикре здивування, Софійка мовчки відділяла зерно від полови.

– Так-от, твій кріль Козирний ото спочатку тусувався з пацанами, потім десь пішов, а вернувся й одразу мене – бац! – потанчити запросив, на медляк!

– І що? – проскрипіла відморожено.

– Що-що? Спитав моє поганяло (ну, це як звуся типу), чи є у мене пацан, чи мені, того, подобаються такі типажі, як він...

– А ти ж йому що? – виручила Софійку Віта, бо Завадчучка навмисне багатозначно замовкла, і зависла напружена пауза.

– Що-що! То вже моє діло! Сказала, що, типу, раз у вас із Софою Щербанихою кохання-зітхання, чого ж я вам заважатиму? Ну, тут ще й ашника одного паралельно закадрила... А він: тири-пири, що тобі той ашник, а мені та Софа, якщо ти така класна, пішли, типу, десь у затишному куточку поговоримо... Коротше, ледве одклеїлась! Прикинь: це все ради тебе, Софо!

– Так і кажи, що нічо’ він до тебе не мав, потанцював та й покинув, чи ж я не ба’? – обурилась Віта. – Ой, Соф’, ти її не слухай! Уже всі помі’, як Туз на тебе витріща’! Він... Він тебе очима просто поїда’!

– Та ну, що ти кажеш?! – спаленіла Софійка.

– Та я нічо’, – здвигнула плечима Вітка. – Те, що всі...

– А я люблю саме поганих хлопчиків, зараз такі відпадно модні! – дмухала на кігті Завадчучка.

– А мої баба про таких завжди каза’, що воно як ожениться (не з тобою, Соф’, бо женяться такі не скоро, та й не тра’ він тобі) – то з гречки не вилазитиме!

– З якої ще гречки? – Софійка блимала то на Ві-ку-ку, то на майже перебрані крупи. – Заплутала всіх своїми сільгоспкультурами!

– Ох, Соф’, у гречку стрибатиме – це знач’, гулятиме ж направо й налі'! – авторитетно пояснила подружка.

– Слухай, Вікуко, а ти наче, типу, знаєш, що воно буде! – розрядила обстановку Завадчучка, накладаючи на нігті новий шар лаку. – Баба її казала! Ще прабабку згадай! До чого тут женячка? Як на те пішло, зараз усякі там штампи в паспортах узагалі відстій, живе хто з ким хоче й скільки хоче!

– Дивно, бо дехто намилився цілком офіційно вийти за когось із прізвищем на К! – гмикнула Софійка.

– Я не про себе! – відрізала Ірка. – До речі, твій Пустельник часом ще не розвівся? О, о, відморозилась, типу не чує!.. Та й узагалі, маю стопудову інфу, що наша Софка на крайняя має запасного пацунчика!

– Ти про кого, Ір’? – дивно, як це Віта ще тут не втаємничена!

– О, вона повний молодняк любить, правда, Соф’? – розкидала пальці віялом на столі Завадчук.

– Думаю, на свіжий лак інкрустація гречаними крупами дуже підійде, – холодно промовила Софійка й сипнула на Ірчині пазурі жменю неперебраної гречки. – Дякувати не треба, краще йди поможи на кухні, там уже зачекались!

– Дівчата, кухарка просить крупів, – із кухняного намета викотилась Олена Гаврилівна. – Іро, ти, здається, чергуєш? Що там у меню на сніданок?

– Блі-і-і-ін!... Таку!.. Тя... Та...Та! Я тобі... – затиналась шокована Завадчучка.

– Не бліни, Іро, а млинці треба казати! – по-своєму зрозуміла вчителька. – Отже, млинці й кутя? Ми, будучи студентами, також перлову кашу так називали. Ду-у-уже добре! Смачно, поживно, і талії не вадило, й головне – як символічно! Кутя, дівчатка,

це ж – страва, якій шість тисяч років! Мак, пшоно, пшениця... Це ж найдренніші страви, якими частувала колись представників свого роду мати -береги и я з полив’яних розмальованих мисок!..

Олена Гаврилівна так і не встигла зрозуміти щодо чого, бо їй саме подзвонила невісгка. Здається, такий ранній дзвінок стосувався тушканчика...

Утім, Софійка того не чула: пішла виливати свої печалі улюбленій річці, себто, сказала б Віта, пустити їх за водою.

48. червоні ворота

Найбільше на цих емігейських Червоних Воротах Софійці подобалось лазити скелями-берегами. Все вишукувала в камінних узорах сліди віків: ось розплавлена магма лишила темні смуги, ось круглі виямки-вирви – їх століттями вибивали загублені у воді піщинки чи камінчики... А онде, на вершині скелі, – шипшиновий куїцик з уже ледь підпаленими сонцем ягідьми!.. Лиш тепер помітила, що багато каменів, коли мокрі, набувають червонуватої барви. Так он чому Червоні Ворота!

А камінчик-талісман, подарований Сашком, —таж він, очевидно, із цих, із тутешніх червонуватих скель? Бо тут, біля цього мокрого каміння, він аж одсвічує червоним! Це завдяки йому вона повернулась у цю красу! Адже коли вперше потрапила в Емігею, нашептала йому своє бажання сюди повернутись! Жаль, що не встигла нашептати цього про повернення в Крим, особливо в омріяну і звідси вже аж наче примарну Ялту, бо тоді якось було не до того!..

Іїт, дурний Сашко, що відмовився поїхати в Емігею, а то все б тут із ним обнишпорили! Сьогодні позичила в Дмитрика бінокля, й тепер вона побачить і те, до чого не можна підійти ближче!

Полізла через хащі на дальші скелі. Приклавши бінокля до очей, вдивлялась проти течії, милувалась вируванням хвиль між камінням. Отой камінь, здається, пливе? Чи то, може, перевернутий човен?

Раптом у піні хвиль неподалік пливучого каменя майнуло весло. На мить виринула чиясь голова – і знову зникла у пінистому котлі. Ще за мить із водяного вирування виборсався юнак, через силу добрався до перекинутої байди – то таки був не камінь!

Юнак вправно осідлав байду і якийсь час навіть майстерно маневрував між порогами. Хоч давалось йому це надзвичайно тяжко: байда була трьохмісною, а він у ній чомусь плив сам, та ще й – Софійка вже розумілась на тонкощах обмундирування – без так званої спідниці, яка мала б не пускати туди води. Втім, що помогла б спідниця, якщо вода все одно затекла б через два інші, незайняті, посадкові люки?..

Ось байду перекинуло знову й понесло окремо від весляра. На каяку чи одномісній байді він би просто перекрутився у воді разом із човном і виринув би, не випадаючи, але тут такого зробити просто не міг!

Софійка марно чекала, проте човняр ніяк не виринав. Господи, що робити? Гукати на поміч? Але поблизу нікого, і потерпілий далеко, поки добіжать...

Софійка підсвідомо стиснула в жмені чомусь зараз аж дуже червоного камінчика, притулила його до серця, і той, здавалось, забився в унісон із її прискореним пульсом. «Врятуйся, врятуйся, врятуйся! – волала всією душею. – Повернись, повернись, повернись!» – стискала свого оберега.

Є! Невдаха-байдарочник знов уже був на поверхні, знов заскочив у човен...

І – знов перекинувся, ударившись об черговий поріг, і знову щез у клекоті хвиль...

«Повернись, повернись, повернись!»

Ось він ще раз виринув, цього разу вже ближче до берега – гайда, вилазь на камінь, вибирайся на сухе!

Але юнак, очевидно, заповзявся виловити байду, тож укотре кинувся у водяне – виходить, і таке буває! – пекло.

«Повернись, повернись, повернись!»

Тепер усе видно й без бінокля. Знову переворот, знов над водою тільки весло...

«Повернись, повернись, повернись!»

Нарешті сердезі вдалося прибитись до берега в човні. Він вибрався із байди і з останніх сил, накульгуючи, але все-таки переможно, волік її прибережними скелями.

Леле! Аж тепер Софійка усвідомила значенця бабусиного вислову «сам на себе не схожий»: усеньке обличчя хлопцеве було заюшене кров’ю!..

– Допомогти? – перестрибуючи зі скелі на скелю, побігла назустріч.

– Та дякую, все класно! – відказав охриплим від напруження баритоном.

– Андрій?!

– Що, не впізнала? – закривавлене обличчя втомлено усміхнулось знайомими білими зубами. Ну вічно їхні зустрічі відбуваються за якихось ненормальних обставин!

– Бачив би ти себе в дзеркалі! Весь побитий! – відібрала в хлопця весло й намагалась підтримувати байду. Хоч руки тремтіли, і це вдавалось не дуже.

– Гм, справді! – тернув тремтячою долонею чоло

й побачив кров. – Трохи каменем, видно, зачепило... Я й не відчув нічого...

– На ось, витрись! – облишила весло, дістала з кишені пачку мокрих серветок, тремтячою рукою легенько промокнула його лоба. – Ого: на голові аж дві рани!

– Тільки дві? А крові, бачу, як із бугая!

– Та ти... Ти чого?... Ти поводився, як... Ти ж повний бовдур! Чого тебе понесло цією байдою? Ще й без спідниці!.. І сам!

– І справді здуру! – Андрій зітхнув і, мабуть, аж тепер відчувши смертельну втому, знеможено майже упав на камінний виступ. Якраз на той камінь, де перед цим сиділа Софійка й де нині лежав забутий нею бінокль. – Попросив у хлопців так, для приколу... Думав, прокатаюсь разок, я ж майстер, усе обійдеться...

– Майстер! Самовпевнений дурень, а не майстер! – Софійкою досі трусило від пережитого.

– Трохи є, – погодився. – Та якби вона не трьох-місна, Їй-Богу, за виграшки справився б! А так... Важка, води набралась, ну, думаю, каяк мені, тобто каюк!

– Ще й жартуєш?

– Якщо чесно, було справді не до жартів... Течія небе, об каміння торохкає, наче поліном! А то в бочку попав: ні веслом із неї, ні за течією... Крутить тобою, крутить, наче в пральній машині, ще тільки порошку всипати і температурний режим виставити!

– Смішки йому в голові! – Софійка була таки дуже сердита.

– Що іще може в ній залишитись після таких ударів?

– Ха-ха. Дуже дотепно. – Сашко теж отако все любить жартувати, а толку?!.

– А тобі, Русалко, бачу, пальця в рот не клади, бо відкусиш по лікоть! Сердюща яка!

Гм. справді, розкричалась тут! Йому й так не з медом! Промокнула свіжу кров свіжою серветкою. Рука знов тремтіла, а тут іде й бентежили уважно-лагідні Андрієві очі.

– Так прикольно... – вбивав її тим своїм фірмовим поглядом. – Знаєш, ради цього було варто...

– Ні, видно, мало тебе колошматило в тій машинці! – Таки треба кричати, інакше ніяк!

– А якби сильніше побило – жаліла б?

– Дурний! – відсторонилась і взялась за весло.

– А якби втопився – плакала б?

– Ідіот, повний ідіот! Поклянись, що більше в такі авантюри – ніколи!

– Клянусь, – покірно-ніжно голубив її своїми безсоромними сірими очима.

Софійка ніби сердито, насправді зніяковіло угнула голову.

– Ти вже ж був вирвався – ні, за байдою попхався! – намагалалась повернути душевну рівновагу.

– Бо ж не моя! Обіцяв оддати!

– Ціною життя?

Туз тільки розгублено скривився.