Текст книги "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Ох, скоро для її щік доведеться викликати пожежну машину!

– Як ти дивилась на нього, коли ви тоді восени виносили разом листя на смітник!

Ой, він і це бачив!..

– Я навіть підбурив Альбабаріна, і ми вдвох постій-но діставали того маминого мазунчика!

Леле, то Алібаба чіплявся до Вадима ще й із Тузової настанови?

– Ні, ти не думай, що Тимур свого розуму не має, у нього з Вадом були ще й якісь свої рахунки, я тільки підігрівав! І в подружку твою кучеряву Тимур справді серйозно втріскався, не з моєї настанови, ти не думай!

Спустилися в долину, якийсь час ішли мовчки по рівному. На пологому підйомі Андрій знову міцніше стиснув її жменю. Потім вийшли на лісову ґрунтівку, і він упевнено потягнув дівчинку далі. Перед Софійчиними очима вже почали пролітати перші метелики.

– Знаєш, це зі мною вперше, —Андрій сьогодні був як ніколи балакучий. – Скільки дівчат у мене було, але нарешті...

Крізь пелену метеликів проступила тінь фарбованої чорнявки, і це боляче кольнуло, трохи поруйнувавши ідилію...

– Це ти про ту дівчину в старому парку? – спромоглась на слово.

– А-а-а, з якою ти мене зустріла?.. Хе, то вже пройдений етап! А той негр, що ти з ним була тоді і з яким тебе часто у місті бачив, куди подівся?

Це він про Сашка? І що значить пройдений етап? Але тут же забула сумніви, рвонулась назад, мимоволі наткнутись на м яку стіну Андрієвих м'язів: на камінні під ногами... наслання якесь!.. Знову... змія! Ніколи не бачена досі, якась сіра, аж напівпрозора!

– Змія-привид?!

– Ти чого? – миттю скористався її переляком і обхопив за талію. – То ж тільки шкурка!

Ні, вона точно здуріла! Справді, то лише довга зміїна шкура, вже напівзотліла, тому й прозора!

– Як це може бути? – не могла надивуватись. – Вона... наче вийшла погуляти, залишивши вбрання!..

– Так, звісно, полиняла. А ви, русалки, хіба не так само луску міняєте, признавайся? – сміявся своїми безсовісними сірими. – Та жартую, жартую! Так-от, про що я? Ага, почав постійно ловити себе на тому, що думаю, що скучаю, ідеш тако на якісь змагання – і ти постійно перед очима. Беру участь в якомусь турнірі на вишнопільському стадіоні чи й у спортзалі – усе видивляюсь, чи нема Софії між глядачів? Нема!.. Як почув за ту поїздку до Криму, аж підскочив. Ну, думаю, не буду я Тузом Козирним, якщо Софійка після неї не буде моя!

Це й Сашко не раз каже «моя», але в нього якось... не так! Утім, поки в голові не почали вилуплюватись нові покоління метеликів, Софійка вправно викрутилась від чергової спроби її пригорнути:

– Взагалі-то мені поки що набагато приємніше залишатись нічиєю! Хіба що маминою і татовою. Ну, й Ростиковою...

– Ростик – це менший брат, у мене все під контролем! – заспокоював чи то її, чи себе. – І погодься, віднедавна ти вже таки стала трохи моєю! – на її руку, затиснуту в лещата, сів метелик його поцілунку. Заперечити було важко.

Вони підіймались усе вище й вище, тоді звернули стежкою в хащі, і Туз нарешті урочисто проголосив:

– Прийшли! Розвертайся! – він знов безцеремонно і водночас ніжно повернув її, і внизу перед нею... На дні велетенської кам’яної прірви... Межи стінами, помережаними, наче торт, шарами різних порід... Блакитне-преблакитне, наче зумисне підсинене, озеро!

– Що це? Теж, як і в Панагії, Смарагдове озеро? – видихнула ошаліло. – Чи це якесь... Я вдома Ростикові

картонні дзвіночки для лічби таким фломастером розмальовувала! Аквамаринове?.. Ні, цей ядучий блакитно-підзеленений колір, здається, зветься ціановим... Боже, скільки в світі відтінків – скільки їм і назв! Ціанове озеро!

– Усе простіше, – по загадковій паузі відповів Козирний. – Це гранітний кар’єр, а он тою грунтівкою звідси вивозили камінь! У якийсь момент докопались до підземних вод, кажуть, як вони хлюпнули, то екскаватор, який працював у цій кам’яній торбі, уже не встиг виїхати, лиш водій вискочив і втік! Так і зосталась машинка на дні. Глибина —до тридцяти метрів, вода мов крига!

– Але ж хіба в заповіднику можна?..

– Такі знав, що ти захочеш про це поговорити! Звичайно, в заповіднику так не робиться, але ти ж, слава Богу, не сьогодні народилась, а ще в кінці квітня!

– Це як Гард, про який ти розказував, так? —уторопала врешті. – І як Орда, і як штучне Київське море...

– І як частина знаменитого запорізького Великого Лугу, яка тепер під Каховським водосховищем, – продовжив Туз.

– «Не раз я кораблем на дно піду, шукаючи нової Атлантиди»... – трохи невчасно прийшла цитата з Лесі Українки. – це про наші землі!

– О, і за це я тебе теж!.. – ніжно-насмішкувато глянув своїми сірими. – Коротше, фанатію від твоїх дивацтв! Але годі про сумне. Милуйся, яка тут екзотика!

– Щось теж із космічно-нереального! – похитала головою.

– А яка видимість! Недурно ж з історії вчили: стратегічно вигідна позиція, нам згори цілий світ як на долоні, а нас тут ніхто не бачить!

– Як не бачить? По-моєму, наші дві постаті теж далеко видно!

– А ти присядь, то й переконаєшся! – смикнув її за руку донизу, на хвилі шовковистої трави.

Як завбачлива, завше обережна й насторожена Софійка – і так утратила пильність? Як отак, без жодної темної думки, присіла перевірити, чи справді вона сховається од світу?

Не встигла нічого усвідомити, як Андрій стиснув її, мов лещатами, і присмоктався своїми губами до її вуст. Це вже далеко не метелики, це вже безжальне цунамі, розжарена вулканна магма, яка заповнює все навколо, не лишаючи нічого живого, о, Софійка добре знає картину «Останній день Помпеї»!..

Пробувала відірватись, але Тузові вуста, здавалось, росли, і вже заліплювали її всю. Так липла й тягнулась жувачка, в яку Софійка ненароком сіла колись на лавці старого парку!

– Розслабся, ми ж того... Типу любим одне одного!.. – встиг прошептати між поцілунками. Відповісти не було жодної змоги, та відповіді, власне, й не вимагалось.

«Заморозити жуйку в холодильнику й потім відламати-відчистити! Відпарити праскою! – крутилось у голові. – Але ж тут, на вершині, немає холодильника, немає праски!» – бились безпомічні й цілком недоречні думки.

З усіх сил гатила кулаком (правиця досі перебувала десь у Тузовому полоні), намагалась штурхнути коліном в, як ото пишуть у книжках, больову точку – у пах, але куди їй боротися зі спортсменом-розрядником! Усі її потуги вгрузали у все нових поцілунках («Не ламайся, ну чого ти!»). Спробувала кусатись: зуби вгрузають у ще липкішій жувачці! А виштрикнути око – шкода ж ідіота як-не-як!

...Ще трохи – й вона задихнеться, захлинеться, загине, здохне!.. Вже навіть уявила слід від свого скелетика, відкопаний нащадками через пару мільйонів років у закам’янілій жувачці. Або – на дні ціанового озера, біля затопленого екскаватора. Поруч зі скеле-тиком фарбованої чорнявки і, очевидно, ще чиїмись... Але здаватись не збиралась. Загине, але – в боротьбі!

...Дзвінок мобільного, що пролунав у її кишені, тільки на секунду послабив Андрієві клешні, але за ту секунду дівчинці вдалось відповзти убік, ухопитися рукою за якийсь штурпак і, підтягнувшись на ньому, випорснути з тягучої лавини. Мить – і, сковзаючись, обдираючи руки й ноги, перекидаючись, вона вже сторчма летіла донизу.

За нею ніхто не біг, але помітила це аж внизу, в космічній долині.

Дзвінок не втихав, це трохи привело до тями. «Сашко» – ще встигла помітити на екранчику (чого він, адже сьогодні вже розмовляли?), але поки додумалась натиснути слухавку, мобільний уже розрядився.

54. ШТОРМ І ШТИЛЬ

На вечерю не пішла, бо яка може бути їжа?.. Побігла спершу на свою улюблену русалчину скельку, потім, не знаходячи місця від клекоту почуттів, побрела в якесь заховане від людського ока джакузі, залізла по саме горло і, змішуючи сльози з водою, давала їм зми-

ти з подряпаного, пом’ятого тіла все пережите. Гарно, гарно ж завершились її стосунки з тим придурком Андрієм! І вона не краща: попхалась за ним чортзна-куди (хоч озеро, нічого не скажеш, вражає), сприйняла за чисту монету його джентльменський набір компліментів, які, ясно ж, навішував усім попереднім, таким же наївним дурепам! Потім теж вчинила не краще: нема, щоб відбитись якимось красивим прийомчиком дзюдо чи карате (до речі, треба буде зайнятись цим видом спорту): вона смикалась, як останній черв’як! Звісно, він тепер остаточно її зневажає. Звісно, вважає повною істеричкою, закінченою ботанкою, останньою мауглі. Але, зрештою, яке їй діло до того, що він про неї думає?..

Сиділа, поки не змерзла. Вибралась із води на камінь. Обгорнувшись мокрими пацьорками волосся, обсушувалась і втирала сльози. І все-таки – нащо? Нащо він так вчинив, убив її віру у світле й чисте кохання, так грубо висмикнув її з дитинства? Та на ньому ж, можна сказати, ще й кров не обсохла під пов’язкою: від ран, завданих порогами і порятованих Софійчиним камінчиком, а він – уже таке!..

Але ж ні, попри все, вона зробила все, що могла. Вона мало не зубами вирвала собі те дитинство назад, слава Богу, що все вийшло, що задзвонив той рятівний мобільник! Сашко як відчув, що вона в біді! Хоч навіть із ним розмовляти зараз не має бажання, проте Фадійчук – молоток, він би точно ніколи такого не впоров!

...Продовжила дитинство! Хоч нехотячи й зробила величезний крок у цю таку не завжди привітну дорослість!.. Крок-урок... О, це був гарний урок. Розпізнавання давньої, як світ (навіть не з Шевченкової нерозумної Катерини починаючи!), технології навішування локшини, запудрювання мізків, напускання туману (в її випадку – напускання метеликів). Треба просто відфільтровувати мутлів-одноденок від справжніх цінностей, тобто, як з тією гречкою, відділяти зерно від полови. Навіть коли дуже хочеться прийняти симпатичну лушпайку за добірну крупину!..

...У Біблії чи де це сказано? «І нема в мене ворога, є тільки мій учитель»... Андрій Туз – її вчитель. І вже точно – не коханий. Зрозуміти це остаточно теж було нелегко, і він поміг зробити це сьогодні! Він – персонаж не її сну, герой не її роману, принц не з її казки!

Коси потрохи висихали й починали розвіватись на вітрі, в думки приходила більша ясність. Є ще один плюс у цій буремній, штормовій, чи ураганній історії. Хай Софійка постала в Андрієвих очах загубленою в джунглях дикою тарзанкою, хай він, згідно з його логікою (леле, вона вже міркує так, ніби щось тямить у чоловічій логіці!), тепер знов одвернеться від неї, можливо, й назавжди. Але ж вона – не стала пройденим етапом! Яким стала та чорнявка, стали ще якісь його нерозумні фанатки. У цьому навіть є якась приємність: уявляти, що на старості літ він згадає її – можливо, єдину з усіх дівчат, – як ту, що не стала його пройденим етапом!

Шторм потрохи переходив у штиль. Русалка на камені заспокоєно зітхала, і навіть потрошки вчилася знов усміхатись. Прикро, що розкусалися комарі, пора вертатись до людей і вдягатись у якусь серйознішу одежину. Але це нестрашно. Тобто навпаки: це – щастя! Яке щастя, що з прикрощів – самі комарі! А ця краса навколо, а Софійчина воля, її віра у власні сили, в гарну казку, зрештою, зостались!

Виявляється, Туза теж не було на вечері. Він повернувся до табору тільки щойно, буквально хвилин за десять перед Софійкою, аж Олена Гаврилівна, замість видзвонювати невістку з тушканчиком, сто разів безрезультатно набирала його номер. Добре, що Віта ще не сказала їй, що чула від Альбабаріна, ніби Туз тричі перепливав кар’єр (повний дурень, а якби вхопила судома в тій крижаній воді?), тобто окейно провів час. Як мовиться, аби лиш на здоров’я!

Вечір був нудний і тихий, дискотеки ніхто не робив, а пісні під гітару жевріли кволо. Гукали до співу Туза, але він, пославшись на втому і пославши всіх у баню, звісно ж, абсолютно не помічаючи Софійки (як і вона його), подався спати. Софійка шкодувала хіба про одне: що не зробила цього перша, бо теж ледве трималась на ногах. Утім, поки сюди не припхався ще й Колян, з яким говорити нині не мала ну ні найменшого бажання, поспішила в намет і собі. Мабуть, чи не вперше за всі літні мандри, цієї ночі, пакуючись у спальника, принципово не сказала жодної примовки.

55 . ТА, ЩО ЙДЕ ПО ХВИЛЯХ

Сьогодні, мабуть, знов у когось із емігейців свято. Лиш ці відзначають не салютами, а катанням на катамарані. Саморобному, збитому з чотирьох машинних скатів. Без рятувальних жилетів, правда, зі справжніми веслами. Вже десь утретє ці чоловіки з дрібними хлоп’ятами пропливають біля Віти, Лесі й Софії, що читають, паралельно загораючи, на бережку.

– Бо’, вони ж щораз – п’яніші! – стривожено зойкнула всезнайка Ві-ку-куся. Справді, Радзивілка та

Софійка й не надали значення все бурхливішим веселощам, якими озвучила весь Буг їхня компанія! Таке враження, що, поки вони переносять своє диво водної техніки вгору за течією для чергового запливу, добряче встигають заправитись і самі.

– Тим часом води сьогодні набагато менше! – помітила схильна до точності Леся. – Жандарм онде стримить із води майже весь, а поруч із ним видніється менший, досі схований у воді!

– Ет, їхнє діло! – махнула рукою Софійка, яка відучора стосовно чоловічих компаній узагалі виробила особливу думку, і вшнипилась у книжку.

На четвертій ходці дівчачу увагу привернули вже не буйні веселощі, а раптове мовчання, потім – добірні матюки. Ой леле, катамаранники, видко ж, на п’яну голову, наїхали на Жандарма і його малого каменя-сусіда! Наїхали – і застрягли серед річки!

Як не намагались повернутися до читання, метушня на катамарані не давала спокою. Як не борсались чоловіки, зрушити махінерію так і не могли. До того ж низ катамарана став потроху просідати (скат пробився, чи що?) й наповнюватись водою. Паніка, переляканий гвалт і дитячий плач гучнішав. Навколо – вирує течія. П’яні ж дорослі не те що катамараном – собою не керували. Тільки розгубено кліпали очима й вивергали нові порції матюків.

– Треба кликати фізрука! – Софійка полетіла до табору.

Але вчителький намет був порожній, нікого з керівництва не було й біля кухні.

– Кого шукаєш? – нарешті неохоче озвався Туз, який саме валявся в холодочку. – Вчителів нема: всі пішли з рештою дітей на ГЕС, а в Олени Гаврилівни кінчився рахунок на мобільнику і якісь пігулки від стресу, побігла в село купувати поповнення, а мене лишила за старшого.

Господи, це ж поки вона прибіжить, то всі потопляться !

– Там... Там люди на катамарані застрягли.

– Наші? – підхопився Туз і вмить заспокоївся. —

Наші човни і байди всі тут!

– Не наші, місцеві якісь!

Туз ліниво розтягнувся на туристичному кили мікариматі.

– Ти оглух? Люди в біді! – зараз дівчинка зовсім забула про вчорашнє, і бісив її цей тип уже зовсім не через поцілунки.

Уривчасто виклала суть справи, після чого Андрій уже геть демонстративно повернувся на інший бік.

– Що робити, що робити, що робити? – металась туди-сюди, але, на жаль, жодна розумна ідея не навідувала її розгарячілу голівку. – О, мотузка! – і гадки не мала, чим їй поможе скручена мотузка з великим ґудзом на кінці, але вхопила її і побігла до місця пригоди.

– Зашморг у руках скаженої русалки – це справді небезпечно! – буркнув собі під носа, зірвався на рівні й побіг слідом Андрій.

Уже тут знайшли застосування мотузці, яка, виявляється, мала романтичну назву: лебідка. Прив’язали її до верби, а вузол кинули потопельникам. Крізь шум течії ледве пояснили (треба визнати, це все робив Андрій), щоб ті прикріпили лебідку до скатів й відштовхувались веслами, а самі звідси, з берега, взялись учотирьох тягнути катамарана.

Марно. Катамаран сидів надійно, він і не думав рухатись, а голосіння з нього вже мало не глушило шуму води.

– Що робити, що робити? – у відчаї кусала пальці Софійка.

–Через кілька годин вода підніметься, катамаран

підпливе, й вони зрушать! – спокійно заявив Козирний.

– Кілька годин – ти при своєму розумі? – напалась на нього. – Там же діти, глянь, навіть маленька дівчинка є! А він просідає, води набирається!

Туз її знищив одним із найпрезирливіших своїх поглядів і закричав потопельникам:

– Лізьте по одному сюди! Чіпляйтесь за мотузку й добирайтесь по воді по одному!

Але марно галасував, марно показував на мигах, що робити. Компанія чи сп’яну, чи з переляку, чи за шумом не чула й нічого не тямила.

Раптом, заламуючи руки, Софійка налапала Сашків камінець. Рішення прийшло здразу:

– Я піду заберу ту дівчинку! – вчепилась за мотузку й полізла по ній у воду.

– Не смій, я сказав! – зарепетував Андрій не своїм голосом. – Мені байдуже за твоє нікчемне життя, але мені не хочеться відповідати за нього перед начальством! Ми зробили все, що могли, тепер ті п’яндюжки-екстремали хай самі розбираються! Теж мені мати Тереза!

– Замість молоти дурниці, краще стань за лежаком і підстраховуй! – уже впевнено спокійна Софійка, тримаючись за лебідку, пройшла кілька непростих кроків од берега.

– Тоді вже краще я сам! – кинувся до неї, готовий, здавалось, її роздерти. – Раз уже так припекло!

Мов зеленого реп’яха, Туз одним рухом легко відірвав би її від нещасної мотузки. Але Софійка так подивилась на хлопця, що не посмів. Лиш люто вилаявся

(за шумом води Софійка вже того не чула) і неохоче поплівся до лежака – каменя, що нижче за течією (Софійка вже того не бачила). Якщо Софію знесе течією, він мав її там зловити.

– Спасика вдягни! – де не взялась Віта, яка встигла зганяти до табору за рятувальним жилетом.

– Чи ж ти зовсім? – покрутив біля скроні Туз. – її ж у ньому швидше знесе!

Якщо не дивитися вниз, то не дуже й страшно. Намагалась бачити лиш мотузку на рівні очей і якнайчіткіше відчувати ногами дно. Течія сильна, але річка, слава Богу, тут широка, й не надто глибока, ще й вода спала. В найглибших місцях по плечі. Змій теж не страшно, бо ж вони, мабуть, полюбляють плавати ближче до берега, де тепліше. «Та, що іде по хвилях» – якби це Феодосія, то можна було б уявляти, що вона майже героїня повісті Олександра Гріна. Неабияк додавав сили Сашків камінець: він пульсував разом із серцем і наче казав: «Усе буде добре, все буде добре».

Нарешті катамаран. Тримаючись однією рукою за лебідку, другою притягла до себе дівчинку, вчепила її задубілі пальчики до мотузки, однією рукою притримуючи дитину, взялась за лебідку сама. Наказала держатись міцно і рушила. Дівчинка мертвою хваткою вчепилась за Софійку («Відпусти!» – прохрипіла через кашель, коли якоїсь миті мала вхопила її за шию), і вони вдвох потрохи-потрохи, але добрались до прибережних валунів. Тут уже підоспів той великий начальник Козирний, вихопив дитину й поніс на сушу.

– Заспокойте дівчинку! – гукнула Віті й Лесі, а сама пішла по наступного.

Інші діти були старші й переводити їх виявилось легше, бо на мілині йшли самі. Коли всі четверо малих опинились у безпеці, пяні дорослі роззяви, мабуть Нарешті, вихмелились, уторопали, що робити, і, повагавшись, рушили до берега по мотузці самостійно Коли всі вибрались, порожній катамаран піддався посмикуванню лебідки, зійшов із каменів і його легко притягнули до власників.

Софійка вже було готувалась прочитати лекцію про шкідливість алкоголю, дурної легковажності й неприпустимості на катамарані бездоглядних дітей, але прислухавшись до Тузових криків та матюків, які він щедро адресував порятованим, зрозуміла, що сказати переконливіше у неї точно не вийде.

Тож знеможено впала на покривало, де забуто лежали ще недавно такі захопливі книжки, і, відчуваючи тремтіння у всьому тілі, просто відхекувалась.

– Ідіотка, ну повна ж ідіотка! – це вже пролунало від Андрія на її, Софійчину, адресу. При цьому він, так само сердито (не торкаючись її!), підсунув їй під голову якийсь клунок замість подушки, так само не торкаючись, накрив великим пухнастим рушником і, сплюнувши, пішов геть. Сердитись чи сміятись?

«От я вже стала сонею і серед білого дня!» – весело подумала русалка і блаженно заплющила очі.

56. НА ЯКОРІ

До вечора, правда, тремтіння й веселість перетворились на головний біль і гарячку. Невже простигла? Тоді-бо холоду навіть не відчувала! Просто перехвилювалась? Останні два дні видались не для слабких нервів! Хай там як, але, поки люди збирались до вечірнього багаття, Софійка лежала в наметі й цокотіла зубами.

– Як ти, Софійко? Не захворіла часом? – стурбовано зазирнула в намет медсестра.

– Ні, дякую, просто втомилась, – не бажала круг себе зайвої метушні, бо її вже й так у таборі сприймали наче героя.

Подружки принесли чаю з бутербродом. Чай надпила, проте їсти не хотілося.

От де справедливість? Як мовить бабця Ліна, хто кислиці поїв, а на кого оскома напала. Тобто в холодному кар’єрі купався Туз, а захворіла вона, Софійка! О, про вовка промовка:

– Ти куди поділа ту лебідку? – сердито зазирнув до відхиленого Софійчиного намета Андрій.

– її заносила Радзивілка! – пролепетала пошерхлими губами. Наче він сам цього не знає!

– Що ти там мурмотиш? – здається, це тільки привід, аби запхатися всередину і забалакати, що, власне, Туз і зробив.

– Радзивілка її знімала й змотувала! – мовила, прокашлявшись.

– Слухай, та ти не тільки на всю голову, ти взагалі хвора! В прямому й переносному смислі хвора! – Його лють не знає меж, долоня грубо тягнеться до її лоба перевірити температуру, але Софійчин погляд (Андрій тепер ніколи до неї не посміє торкнутись!) знов зупиняє його. – І що, рятівнице світу, задоволена? Чого добилась? Простуди? Та ті, кого ти так самовіддано рятувала, досі вже знову квасять, обмиваючи свій порятунок! А ти?! Оце тобі їхня вдячність, маєш!

– Якщо в тебе все, то, з твого дозволу, я подрімаю, – може, Софійка й не тямить у чоловічій психології, але певна: Туз і сам знає, ідо меле дурниці. Сам думає не так.

Видно, в Туза ще було не все, бо він і далі стримів у проході. Знічев’я роззирнувся по намету й осудливо похитав головою: справді, в ньому, на Софійчину чергову ганьбу, якраз мов цигани перекинулись. На довершення він підняв очі на стелю. Помітивши ряд підвішених догори стеблами букетів, та свою лілію серед них (по боках висіли ще ж Лесині й Вітині, подаровані Дмитром і Тимуром), – аж присвиснув. Мовляв, як тут усе запущено!..

– Може, знайти ще одну ковдру? – спитав, аби спитати. Ніби не бачить, що вона й так аж двома укрита!

Потім Леся принесла кілька чайних троянд від Коляна. Мовляв, той не зміг прийти сам, передав через когось із пацанів. То й добре, бо тепер не до нього. Відстаньте усі!

Проте їй, недужій, давати спокій, здається, ніхто не збирався. Здалеку наближався гамір, і згодом до неї долинуло:

– Де тут дівчина, що нас рятувала?

– Вона втомилась і лягла спати, нащо вона вам? – ревно тримав оборону Козирний.

– Я... подякувати хочу! – гість явно побоювався лихого Андрія, але стояв на своєму. – І тобі, – згадав, що й Андрій у цьому замішаний.

– Давай свою подяку, я пізніше їй передам!

Гість щось передав Андрієві, і той, видно, глянувши на подарунок або й сам бажаючи зайвий раз допекти свой жертві, реготнув і знов умовно постукав в умовні двері:

– Твій подвиг оцінено. Порятовані прийшли з дарами. Принесли могорича! – і єхидно простягнув...

пляшку горілки! – Ще й із закускою, – показав пакета. – Заробила так заробила! Вдоволена?

– Це – нашій головній рятівниці... Красуні, спортсменці й русалці, так сказать... – чулось невпевнене пояснення.

– Вдоволена, питаю? – в’їдливо розсміявся Андрій. – Віддячилось добро? Сторицею?

– Я... Ви пробачте, звичайно... Це дядьки втелющили, а я, не подумавши... Справді, нащо дівчині – горілка? Правда, мені котрась із ваших, Аня чи Ася, жалілась, що ви тут як у резервації, без горілки скоро порозсихаєтесь. Словом, розіп’єте в компанії!

– Ага, вже одні розпили! – аж кипів Козирний.

– Ти, той, – у прохід засунулось винувате обличчя гостя, – вибач, будь ласка!

Мабуть, Софійка марить. Або вона лежала без тями вже багато-багато років. Бо не може так вирости за один день той мізер Колян Мамаєнко! А зазирав до намету саме він, рудющий і кароокий, тільки – вже кремезний повнолітній парубок.

– Колян? – прошипіла не своїм голосом.

– Ні, я Толян, його старший брат! Коляна мама у врем’янці зачинила, бо мало не всі квітки в її городчику пообносив!

Ого, як усе заплутано! Софійка така безсила, що навіть не годна пересунути в темний кут недавно принесеного букета чайних троянд. Дасть Бог, цей не стане дуже роззиратись! А також буде непогано, якщо Мамаєнкова мама не стане шукати на горищі картини з Мамаєм!

– Це мій День народження відзначали, – вів далі юнак. – Вісімнадцять – не щодня, сама розумієш... Ти не думай, я не п’ю... Це з нагоди свята чогось перебрав... Але більше не буду, точно! Я й зараз: хлопці

просять виставлятись, а я проти! До тебе оце прийшов... Подякувати... Слухай, ти часом не хвора? А хай тебе горілкою натруть – завтра будеш як новенька!

І гостинець згодиться!

– Альо, імениннику! Щось забагато собі дозволяєш! – обірвав його Туз. – Припхався тут, впередняк мене до намета заскочив! Самі розберемось, ще твоїх порад не питали!..

Не надто церемонячись, він виштовхав Толяна геть, Софійка ж, замотана, мов кокон, зосталась у самотині цокотіти зубами. Здавалось, камінчик теж стукотить в унісон, і це нагадало Софійці Сашкову розповідь. Вода, перелита через отвір, може вилікувати від... Може, в Софії зовсім не ангіна, але чом не спробувати? Де той недопитий чай? Де ще одна, порожня, кварта? Нею так трусило, що половину розхлюпала. Але те, що вдалось націдити, змусила себе випити, видзвонюючи зубами об вінця чашки.

Щось було й далі, але Софійка те вже погано тямила. Здається, Козирний привів медсестру, і її таки натерли горілкою. Здається, ще давали якісь ліки, вкутували й тривожно гомоніли. Софійка ще чомусь дуже просила, щоб, як летітимуть гелікоптером, прихопили і її скрученого рурочкою Мамая. Час від часу чула Андріїв голос, і, здається, теж невідомо кого благала, щоб Туз, боронь, Боже, не посмів до неї наближатись. Після чого баритон кудись винувато зник, а далі – провалля сну.

 57. ЗМІНА КУРСУ

Мабуть, Перунова вода, а ще Толянова горілка (хоч тут зробила добру послугу) таки подіяли, бо вранці недугу не те щоб зняло рукою, але вона майже зникла. Софійка знов почула щебетання птахів, сюрчання коників, шум вітру й води, на повні груди вдихнула свіжого повітря й навіть захотіла їсти!

До обіду почувалася зовсім добре. Вже б і купатись полізла, та медсестра не дозволила. Леся й Віта догоджають подружці, як можуть. Туза майже не видно й не чутно: мабуть, учора в гарячці бовкнула щось таке, що він знов, за словами Кулаківського, ввімкнув повний ігнор, ніби Софійки не існує. Нехай!

Під вечір почали стягуватись до прощального багаття: завтра приїде замовлений автобус, здують усі катамарани й надувні човни, складуть у мішки всі намети, байди і каяки, завершить, перемовини Олена Гаврилівна з сином про доставку тушканчика щасливій власниці, і – прощай, Емігеє!

Смуток вчувався у всіх діях, рухах і навіть поглядах. Сумно звучать усі пісні під гітару. Без жодної іронічної бравади виконується Андрієм пісенька про забудькуватого короля, про юну діву, якій не можна довіряти весла, і про те, що «Ло-мами, ло-мами-мами б’ють, ломами б’ють»... Хоч Аська й Іркою так само захоплено пищать:

– Вау! Круто-круто-круто!

І вже по-справжньому сумно звучить коронна Тузова «Дівчинко моя», якої він ніяк не хотів співати – ледве умовили:

– ...Жаль, від стрічань до розлук часто відстань – лиш крок. І під сосною бурштинною плаче струмок. Жар від багаття на попіл і погас: Ось і скінчилося все, розлучатися час!.. Дівчинко моя, сонце над травою, де, в яких краях зустрінемось з тобою?

Цього разу Андрій дивився не на Софію, а кудись у вогонь, а може, навіть у себе. Це йому личило, і хоч подумки він уже звертався, скоріш за все, до якоїсь наступної своєї пасії, і спів, і пісня від того – так само душевні.

– ...Ось помаленьку задкує вже трап від крила, Справді, це прірва між нами навік пролягла! Що ж, це співак як у воду дивиться!..

Віта й Леся втирали сльози, Альбабарін і Дмитро теж чомусь опускали очі.

...Знову прийшов Толян, прихопивши, певно, для сміливості (бо таки остерігається Туза), когось із учорашніх потопельників. Підкликав Софію. Цього разу, наче виправдовуючись, сором’язливо простягнув коробку цукерок. Шоколад з горішками, саме те, що вона любить і за чим в Емігеї скучила, але аж ніяково за таку увагу й гостинці!

– Такій красивій дівчині... І такій сміливій!.. – незграбно виправдовувався Толян.

– Дякую, не варто було... – невпевнено взяла коробку й відразу її розкрила-розділила на всіх. – Частуйтесь!

– А як ти на те... щоб дати свій телефончик? – геть осмілів Толян, користуючись Тузовим невтручанням. – Я маю на увазі номер...

– Викличеш, як знову будеш тонути? – прискалила око Софійка.

– Та ні! Я іноді буваю у Вишнополі, могли б зустрітися...

Ну от що робити? В принципі, дивлячись на таких однакових братів, можна передбачити, що їхні смаки також збігаються...

Ситуацію врятував, як не дивно, Колян, що, як підсмалений, прилетів до табору. В руках тримав нового букета чайних троянд (видко, минулого разу не всі обніс). Помітивши старшого брата, помітно зів’яв (Колян, а не букет), але відважно простягнув їй квіти.

– Як ти виліз?! – напався на малого Толян.

– Ага, бо одне діло, коли мама зачиняє, тоді все хоч справедливо! – зайняв оборонну позицію Колян. – А як старший брат, то яке ти на мене маєш право?

– Я зараз покажу право! – мало не кинувся до малого старший.

Софійка заступила дитину своєю, хоч і не надто широкою, спиною:

– Не сваріться, ви ж рідні!

– А дівчину в мене відбивати – яке маєш право, га? – відчувши силу на своєму боці, осмілів, стиснув кулачата й показав язика братові Микола.

– Та я... Зараз я зроблю тобі секир башка! – грозився Анатолій, але більше для годиться: не лупцюватиме ж брата при Софійці!

– Не знаю, кого ви там не поділили, – насилу погамувала сміх, – та якщо мене, то ви обидва мені дуже подобаєтесь, але у мене є хлопець! – І що вона морозить? У неї ж нема ніякого хлопця! Не рахувати ж Сашка? Це камінчик дав їй у голову.

Толян і Колян понуро перезирнулись.

– Але ви класні! Ви – справжні чоловіки, можна сказати, козаки, чесно! І я вдячна вам обом: тобі, Толяне, за цукерки і за пляшку... натирання, яке мене дуже вилікувало. Тобі, Коляне, за букети (удома не лайте його, будь ласка, бо завтра ми вже від’їжджаємо,

і квітника більше ніхто не патратиме!) й за карт... І за картину з Мамаєм, яку знайшов на горищі і яку, якщо треба, я готова віддати назад, бо не можу прийняти такого дорогого подарунка! О!

– Ти посмів подарувати... красуні, спортсменці, русалці, так сказать... те старе дрантя? – знову сердився Анатолій.

– Бо ти нічого не тямиш в історії! – знову показав йому язика менший.

– Якщо та картина хоч трохи цінна, – спохопився Толян, – то будемо раді, якщо ти її приймеш! Від нас обох!