Текст книги "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

– Жаль, бо то дуже симпатичний тушканчик! – зітхнула історичка.

І вже лиш тепер, заднім числом, Софійка второпала, що «бан» – це англійською заборона, а банити – значить забороняти, і Алі-баба, він же Тимур, підтримує їхню розмову про переінакшення назв та імен!

– Атож, і твоє, і моє прізвища погано вкладалися в прокрустове ложе радянської логіки! – це вже озвалась Радзівілка. Ох, розумнюща – і квит!

– А в діда моєї мами хоч і було наче звичайне собі прізвище Вишня, а й те в життєвих перипетіях ненароком помінялось на «Ягода»! – Софійка теж не ликом шита!

– Прикольно! У тебе, Софіє, взагалі, як бачу, бомбезні предки! – ой, Алі-баба пам’ятає ту фразу про козаків,

яку вона сказала йому біля Генуезької фортеці! Явно не байдужий до її розповідей, а отже... до неї самої?!

– А ще класно мати прізвище Терен! – як же правильно, як делікатно Тимур зачепив увагою і Ві-ку-кусю, адже та сидить, усіма забута й червона, як рак, від своїх дурних комплексів і такої ж нерозумної закоханості!

– Атож, терен є терен, не треба ні під кого підроблятись! – підбадьорливо потисла подружчину руку Софійка.

– І завжди цвіте! – може, не надто дотепно, але ж пожартував Тимур.

– Ага, і теж ягода! – спромоглась на усмішку й Ві-ку-куся і ще більше зашарілась.

Засміялись. Веселість об’єднала, і всі перезирнулись, і Софійка оглянулась на Тимура. І мабуть, теж природно, що... Що при цьому ненароком своїми блакитними очима зіткнулась із очима сірими! Старшокласник Андрій теж не дрімав і стежив за веселою компанією із автобусної гальорки!

За компанією чи за Софією?.. За Софією чи – за Вітою?..

Як би там не було, а деталі веселої розмови, як і красу навколишніх краєвидів, Софійка після того ловила вкрай неуважно.

28 НАД ПРІРВОЮ

Наступні назви куди цікавіші: селище Зеленогір’я, урочище Панагія (схоже на Емігея!), річечки Панан’ян-Узень, Арпат і Ускут – суцільне диво й краса! Перш

ніж розбивати табір, вирішили залишити речі в автобусі і навідатись до якогось унікального озера з назвою не менш прекрасною: Смарагдове. А ще – до водоймища з природними каньйонами, порогами, джакузі, каскадами, зі штучними підвісними сходами, повітряними мостами й тарзанками! Звісно, всі жваво рушили вслід за невеличкою групкою туристів: кому не хочеться побачити видатного озера?

Скелі тут прямовисніші й химерніші, хащі – густіші й зеленіші, стежки – загадковіші й романтичніші. Море тепер видніється далеко внизу, і то лиш крізь скелі та віття. Навіть погода інакша: сонце, а зовсім не жарко. Ось уже якесь озеро – ні, це ще не Смарагдове, це рукотворне, а над ним – троси, щоб перебиратись на протилежний берег. Але на троси нікому не дозволили: спершу Смарагдове, тоді все інше!

Онде на вершині, гляньте, – дві біленькі кізочки! Дикі, чи що? Ой, а ось у долинці – кізочок ціла зграя: сірі-білі-волохаті, ніколи ще так багато зразу не бачила!

– Ма-а-алако козьє, віно кізільє, пірожкі горя-а-ачій! – О, тут місцеві мешканці живуть торгівлею і покладають надії на туристів, що вдієш?

– Малако кізільє, віно ко-о-озьє! – перекривляє Кулаківський. О, і він той самий, куди подінешся?

Озеро все не показувалось, і в нетерплячці Софійка пришвидшувала крок. На грудях так само прискорено калатав почеплений на шнурочку Сашків камінчик, ніби підганяючи дівчинку. Ото буде гарно, коли саме вона, Софійка-русалонька, перша натрапить на омріяне водоймище!

Шльопанці вже давно теліпались на поясі: аби не розгубити, їх довелося зняти й просилити в пасок від шортів. Легко й спритно перестрибуючи з каменя на

камінь, здіймаючись усе вище й вище, Софійка раптом уперлась у суцільну кам’яну стіну: далі нема куди. Унизу простяглися стрімкі скелі, заліснені гори й добрячий шматок лазурового неба з ледь помітними пір’їнами хмар. Краса – несказанна, проте як же тепер... Ой-йой-йо-о-ой!..

Ой люба розумнесенька Ві-ку-кусю, яка вирішила перечекати внизу! Ой мамо, тату, Ро-о-о-стику! Ой пресвітлі душечки предків Щербанівських, ой свята іко-нонько з Вишнопільського музею! Ой Господоньку-Бо-о-оже! Ой, а як же тепер спускатонькатись наза-а-ад?

Мов на підтвердження, з-під босих ніг висковзнуло кілька дрібних камінчиків і, подзенькуючи, пострибало в прірву.

Але, мабуть, Софійчині молитви таки почуто, бо цієї хвилини – ні, не з небес, а знизу – пролунав рятівний баритон:

– З’їжджай по камінню, я тут піймаю!

Андрій? І тут звідки взявся? Прилипла до кам’яної стіни, аби не звалитись у прірву з несподіванки. Але робити нічого, слухняно й обережненько всілась на схил. Трохи посовавшись-повагавшись, ще раз глипнула навкруги. Ні ліпшого виходу ніхто не пропонує! І – поїхала, наче по дитсадківській ковзанці. Приземлилась просто в обійми юнака, що стояв на вузькій приступці скелі. Утім, приземлилась – надто оптимістично сказано. У кращому випадку прикамени-лась: земля ще була ген далеко.

– Я бачив, що ти рвонула до самісінької вершини, – хлопець ще мав силу жартувати. – Рушив за тобою, але далі навіть я вже не ризикнув!

Здається, її серце калатає на всю околицю. Вона досі тремтить і відсапується, вчепившись однією рукою у свого рятівника, а другою за якийсь кущик. Скеля під

ногами така ж стрімка, але падати з неї удвох буде принаймні веселіше...

– Що, перелякалась? – він міцно, надто міцно (хай яка небезпека їх єднає, але Софійка все одно відсторонюється) обхоплює її за талію. – Ні, це ж попхатись на таку висоту! Ні страховки, ні спорядження! О, замість кросівок шльопанці, дуже розумно! Добре, хоч додумалась прив’язати, бо межи цими скелями ніякий принц їх не позбирав би!

Принц? Софійка мало знову не посковзнулась. Коли вона згубила черевичка на бруківці у Феодосії, саме він їй набивався у принци!

Та не встигла навіть зашарітись, як ізгори сипнулась чергова порція каміння. Якась величезна тінь зметнулась над ними, перекрила сонце, за нею – друга...

Зойкнула, вчепилась у рятівника вже мертвою хваткою і ледве стрималась, щоб з переляку не вткнутись лицем у його плече.

– Орли! – від несподіванки якимось горловим шепотом сповістив юнак.

Несміливо підвела голову і побачила двох здоровенних птахів із широченним розмахом крил. Орлів бачить уперше не лише в цьому сезоні, а й у житті. У парі, отже, радій, Софійко... Птахи, роблячи кола в повітрі, віддалялись одне від одного.

– Ти, мабуть, потривожила їхнє гніздо!

Вдивились угору. Десь там, під самими хмарами,

скелястий виступ укритий білим посльодом, як у лелечій колонії Білокрилівського лісу. Утім, якби лелеки чи бодай якісь голуб’ята, було б трохи романтичніше...

Прірва під ногами, гніздо й орли над головою... І сіроокий принц у міцному дочіпку. Пригодка – куди там Смарагдовому озеру!..

29. ЩОЖДАЛІ?

Ні, вона таки русалка! Водяна, морська, лісова чи навіть польова, але точно русалка, а не яка-небудь літавиця чи повітруля! І вже тим паче не скелелазка! Цікаво, а цей, хто зараз іде з нею поряд, за чию руку мусить час від часу триматися (лиш у крайньому разі), – він хто? Той, що в скалі сидить, який ото заманив до себе нещасну Мавку з «Лісової пісні»? Перелесник, що ту Мавку зваблював? Чи, навпаки, вічний рятівник (Мавці такого не трапилось)?

– Хто ти? – так прямо й запитала, коли вийшли на рівнішу стежку.

– Як хто? – юнак, здавалось, був прикро вражений, – Ти що, досі не знаєш? Ну, даєш! Андрій я! Андрій Туз! Пацани мене ще прозивають Козирним: ну, нік такий, чи псевдо по-твоєму!

Андрій Туз? Він же – Туз Козирний, він же – «А. Т.»! Он воно що! Альбабарін, отже, тут ні до чого?

– Ну, знаєш, це перший раз мені такий облом, – ніяк не міг подолати розчарування Андрій. – Як правило, дівчата ду-у-уже добре знають, як мене звати!

Така самовпевненість трохи кольнула Софійку, тому довелось одрізати:

– А я не правило, я – виняток!

– Ну, це я помітив...

– А ми так вийдем, до речі? – зіскочила зі слизької теми і зупинилась перед роздоріжжям.

– Ми так вийдемо не до речі, а до своїх! – Дотепничає!

Назустріч їм уже біг фізкультурник, а внизу на них накинулись і Ві-ку-куся, і вчителі.

Розпалився навіть цілий диспут на тему «Як можна було вести дітей нерозвіданим маршрутом і хто за це має відповідати». До того ж, як з’ясувалось, озера ви-шнопільці так і не знайшли. Очевидно, вчителі перед мандрівкою нахапались неправдивої інформації.

Вирішили вертатись до автобуса й підшукувати місце для стоянки. Софійка з полегкістю перестала бути центром уваги й затесалась між однокласників. Більше вперед не вириватиметься, отак собі посередниці, як усі!

– Ох, Софко, розколюйся: чого це ви з Козирним усамітнювались? – прошипіла, гадючкою тернувшись об Софійку, Завадчучка. Ні, не брехав Андрій, що всі дівчата його знають!

– Я ні з ким не усамітнювалась, просто хотіла до озера вийти першою!

– Гарний прийомчик, щоб пацика закадрити, хвалю!

– Іро, я вже давно помічаю, що тобі аж двоє очей – завелика розкіш! – вдавано загрозливо потягнулась нігтями до Ірчиного обличчя.

– Та добре-добре, ніхто ж не проти! Та й пацунчик же який – м-м-м! Пальчики оближеш! Бомба! Куди тому твоєму здихлику Сашкові!

– Боюсь, що зараз у твоєму роті може поменшати на один діамант, із зубом разом!

– Ой, не прикидайся чайником! Типу сама не січеш, що чувачок крутий, повний комплект і суцільний престиж, так би мовити!

Невже Ірка права? Справді: високий, спортивний (ах, куди худенькому Сашкові чи товстенькому Павликові!), популярний (для самого Альбабаріна він авторитет, а крутячок Вад і новачок Дмитрик узагалі відпочивають!), значно старший (ах, куди всяким неповнолітнім Фадійчукам, Іваненкам і Кулаківським разом узятим!)...

– Лізка й Аська колись за ним помирали! – вела своєї Завадчучка, хоч згадка про Лізку зараз була навряд чи приємна і їй. – Аську аж покоробило, як вас удвох побачила!

– То хай забирає, хіба я держу? – ні, тікати від цієї упирки до Віку-кусі чи Лесі, бо добалакаються!

– Ну чогось же його на тебе заглючило! Від гадюки урятував... Хоч, пардон, тупо не врубаюсь, що він у тобі знайшов! Дрімуча провінція!

– Іро, благаю тебе: слідкуй за своїм Вадимом, бо ще десь штани загубить у хащах! Він же і городський, і столичний, до провінційних стежок не звик!

– Штани загубить або в штани наробить! – мимо якраз випадково (чи не випадково?) проходив Альба-барін, а йому тільки дай нагоду познущатися з сердеги Кулаківського!

– Що ти на нього в’їдаєшся? – орлицею кинулась на Тимура Завадчучка. – Зшизів на тому Вадові!

– О, а ти чого стартуєш? Він тобі хто?

Здається, розгортається маленька буря. Софійка скористалась моментом і залишила гарячу парочку. Бо справді має над чим подумати. Висновки чітко в’язались один до одного. Отже, на останній день народження вона витягла з поштової скриньки листі-вочку без конверта-адреси: «Кайфую від премудрих і прекрасних. Козирний Туз». Тоді зовсім не сприйняла її всерйоз: у всіх були надто свіжі спогади про русалку з Білокрилівського лісу, і Софійка вирішила, що то якийсь черговий Росавин шанувальник ненароком переплутав її скриньку з сусідською.

...Потім на її електронну адресу надійшов лист. «Привіт, Русалко! Запав я на тебе, от і скучаю. Обізвись! Чекатиму з нетерпінням! Я тя лафф!», підпис – «Тиг Ковугпуі». Тоді й листа сприйняла як помилку.

І аж коли в день останнього дзвоника отримала есемеску: «Прекрасних і премудрих вітаю з закінченням навчання! Бажаю цікавого і дуже-дуже класного літа! Козирний Туз», – повірила, що той невідомий Туз цікавиться не ким іншим, а таки нею. «Премудра» – обіграний переклад з грецької саме її, Софійчиного, імені. «Прекрасна»... Ну, це, звісно, трохи перебільшено, але... Але як же приємно, Господи!

Нині – пурпурові вітрила, світлина коктебельської русалки, гадюка, орли...

Прикрила долонями палючі щоки і... знов наткнулась (он леле, мало не зашпортнулась об камінний виступ!) на його пильні-пильні сірі очі! Це – як відчувати в горлі дрібнісінькі волоконця шипшини після того, як зїси кілька ягід! Як невеличкі електричні розряди! Як... ох, навіть не знає, з чим порівняти! Але оця стежка, ці гори, ця зелень, усе навколо – відразу набуває якогось нового, зовсім незрозумілого, але неймовірно важливого значення!

Отямилась аж біля автобуса. Вчителі й школярня стояли біля якогось покажчика й голосно реготали. «Смарагдове озеро», – сповіщала табличка. Ну і що ж смішного?

– А ти подивись, куди стрілка! – сміялись однокласники.

Справді, стрілка показувала... у зовсім протилежний бік! А як же вони?.. Чому не туди повернули?

– А ми собі автоматично за групкою туристів рушили! – ніяково усміхалась Ліда Василівна.

Софійці чомусь було не зовсім до сміху. Подумала про інше. Вона, Софійка, часом ніякого покажчика не пропустила? Чи правильної дороги тримається? Може, так само автоматично понесло її у зворотній

30. В ПОЛОНІ У МЕТЕЛИКІВ

Утім, Софійку, здається, несло й несло, наче суху травинку в стрімкому потоці річечки Арпат. Бо як не понесе? Весь наступний вечір: з пошуками зручного місця для табору, облаштуванням намета, вечерею та умощуванням до сну – під прицілом сірого погляду. Кожен твій вчинок, кожне твоє слово помічені-почуті, а кожне його слово – так чи інакше стосується тебе. Просто все закодоване-зашифроване, лиш розгадай. Це взагалі ніби така собі гра: крадькома оглядаєшся на гурт старшокласників – і знаєш, що один із них озирається на тебе. Намагаєшся той погляд зловити – знаєш, що він зараз від тебе заховається-втече. Коли ж, навпаки, аж фізично відчуваєш сірі очі на собі, коли вони зумисне хочуть зустрітися з твоїми блакитними, – удаєш, ніби тебе цікавить лиш оцей закіптюжений казанок, якого тобі доручили драяти, а ще – пісок і цей жмут жорсткої трави, якою того казанка вшнуровуєш. Але казанок при цьому аж співає, і трохи похмура погода – найпрекрасніша в світі, й навіть те, що море далеко й до нього сьогодні не поведуть, – це така дрібниця!

Знемагаючи від цілоденної втоми, нині особливо приємно в унісон з Віку-кусею прошепотіти в подушку:

– Сплю в урочищі Панагія – приснися, хлопче моєї мрії!..

Сон був теж солодкий: ніби звичайна мішанина хмарок, зелені й гірських стежок, але все – крізь легенькі лоскітливі шипшинові уколи сірих очей... А ще – з передчуттям чогось гарного, невимовного, невловимого...

Тож коли підійшов Альбабарін і відкликав її вбік, Софійка сприйняла це як логічне продовження. Боляче різонув хіба Вітин німий зойк. Вона ж не знала, що Тимур прийшов сьогодні як посланець від Андрія. Софійка у жодній книжці не читала про те, що хлопці в сердечних справах часто користуються послугами молодших. Але якось наче передчувала. Може, тому, що чекала новин саме від Козирного?

...І ось вони вже прямують удвох із Тузом однією з тисячі лісових стежинок. Він обіцяє показати щось прецікаве, повсякчас норовить узяти за руку, і рука вмить починає танути (хто б подумав, що русалки можуть танути, наче снігуроньки?) в його сильній широкій долоні, і Софійці ледь стає сили ту руку постійно висмикувати. Майже не розмовляють, бо стежка в’юнка й вузька —для одного. Нарешті Андрій стишує хід, потім загадково прикладає пальця до вуст, легенько таки ж бере дівчину за руку й далі рухаються майже навшпиньки. Внизу нуртує гірська річечка, замість стежки – самі непролазні хащі.

– Ставай тут! – прошепотів, підвівши Софійку до куща глоду, внизаного дрібними ягодами-зелепушками. Ну і що?

– Берись сюди, – одну її руку приклав до стовбура, другу ж міцно тримав у своїй лівій жмені. Своєю правою теж узявся за стовбур. Ну а тепер що?

Андрій почав легенько трусити деревцем, і раптом... Те, що побачила, не могло приснитись і в найкращому сні, не могло прочитатись і в найромантичнішій книжці! Цілий феєрверк, ціле багаття, ціла хмара метеликів безгучно зірвалась із куща, засвічуючи супроти сонячних променів золотаво-коричневі крильця з барвистими цятками!.. Метелики літали, мерехтіли, танцювали, сідали на плечі, волосся, одяг!..

– Ну як? – переможно примружив сірі очі юнак.

Софійці забракло слів, боялась навіть дихнути, аби не сполохати, не порушити цього метеликового раю, цієї диво-казки!..

Тим часом сірі очі метеликами обліплювали її тоненьку постать, легенько торкались її очей блакитних, лоскотали щоки, шию... Вона нічого не знає про цього хлопця. А чи потрібно? Хіба усіх, кого знаємо, хочеться поцілувати? Хіба не досить оцього пронизливого, до дна її душі й тіла, погляду, в якому так і тягне розчинитись? Цих гарячих надійних і ніжних рук, у яких... Не треба бути експертом, аби знати: після таких сцен у всіх фільмах і всіх романах має бути поцілунок, і не вона це придумала...

Струснула головою, щоб отямитись, але марно: метелики вже пурхали в голові (повнісінька голова метеликів!), метеликами тріпотіли її вії, метеликами палали на її засмаглих щоках рум’янці, метеликами розкрилювались її вуста... Ніколи не переживала такого, але ж, справді, й метеликів так багато ніколи не бачила... О, та сама вона вже перетворилась на метелика, вона злітає і підіймається над землею, і зараз, уже ось-ось...

31.УСЕ В ТВОЇХ РУКАХ

І ..Але зненацька різко опустилась на землю. Бо в ній боляче і гучно загупало серце: зовсім не метеликове, кам’яне! То шматком колючої криги запульсував на її грудях Сашків камінчик, гойднувшись на мотузочку! Софійка відразу прийшла до тями, неначе

вихмелилась. Глибоко вдихнувши, вона остаточно намацала під ногами ґрунт, а з ним – і рятівну соломинку розмови.

– Боже, яка краса, як ти на неї натрапив? – рука мимовільно вивільняється з його, пальці ніжно хапають за крильця надто довірливу комаху.

– Я... Ну... – він ще пурхає десь між цих гілок глоду, але він уже схоплений, він уже починає думати і відповідати на її запитання, ситуація вже контролюється. – Це ми випадково... З Альбабаріном тут лазили, вистежували, чи рибна ця річка. Коли чесно, – квіток якихось нормальних шукали. Для декого. Торкнули ненароком – а тут отаке!

– Атож, усім букетам букет! – схвально похитала головою і повернулась зором до свого крилатого бранця.

– Ну, ми й домовились: кожен своїй дівчині це покаже, і я перший, на правах старшого! Бо й любов моя —давніша!

Своїй дівчині? Це ж чи не її збирається ще раз привести сюди й Алі-баба? Своїй дівчині? Чи не вважає цей Туз її своєю? Ба ні, Софійка ще вільна, ще нічия! Дума, якщо врятував од гадюки й від провалля, то вже й Козирний? І взагалі, хіба про таке домовляються, хіба таке потім розказують? Хіба словом «любов» – давніша вона чи не давніша (ясно ж, що Тимур закохався в Софійку вже тут, на морі, а цей пасе її принаймні з квітня) – так одразу й так просто розкидаються? Сашко б – ніколи! Це ж... Це ж має бути щось таке особисте, щось таке!.. Романтика розвіялась, і Софійка тішилась, що не встигла накоїти дурниць. Балачка потекла вже невимушено:

– В житті не бачила такого! Ліду Василівну сюди – вона умерла б від щастя!

– Ага, із сачком! Прикольна вона у вас! Фанатка свого предмета!

– Ніби ваша Олена Гаврилівна не фанатка історії та географії?

– Стопудово! Якщо не рахувати...

– ...тушканчика! – продовжили разом і засміялись.

Небезпека для Софійки минула, ризик залишався

тепер лиш для оцього трепетного створіння з коричневими, у червоно-білі цятки, крильцями!

– Ти теж фанатка. Ти взагалі якась... Не то ботанка, не то взагалі якась дика, може, й дивачка. Коротше, для мене ти – екзотика.

– Зрозуміло, – згадала Ірчині розповіді. – Мене ще немає в твоїй колекції. Ти як: уперед заморюєш-засушуєш чи одразу шпилькою приколюєш?

Говорила й дивилась на свої складені човником долоні. Тепер у них, як у в’язниці, пульсувало суцільне беззахисне серце.

– Го-го! – він був неабияк вражений її відповіддю (ще б пак, аж самій сподобалось!), бо, видно, жоден метелик із його колекції ще не зважувався на таке зухвальство! – Ну, ти даєш! Ти... Та я за тобою, знаєш, скільки стежу?.. І знаєш, скільки підступити боюсь?

– Рідкісний екземпляр? – підвела на нього свої блакитні очі й сумно всміхнулась.

– Та ти... Навіть сама не уявляєш... Та ти мене отак тримаєш, як цього мутля, серйозно!

Софійка зараз була цілком задоволена собою, крижаний холод камінчика перейшов їй із серця в мізки, і вона говорила зважено, як ніколи:

– Притчу знаєш? – лукаво зиркнула на хлопця.

– Що-о-о? – насупив брови, намагаючись розсердитись.

...Про те, як один багатій вирішив перевірити мудрість і дар пророка-мудреця. Узяв отак-от метелика

за «рильця, заховав його собі за спину й питає: «Вгащо там: живе чи мертве?»

Андрій Туз слухав, цілком по-дитячому витріщив  свої завжди примружені очі.

А собі думає: «Якщо мудрець скаже «живе», візьму й задавлю метелика. Якщо скаже «мертве», залишу  живим! – Софійка ніби між іншим уже прямувала до стежки, яка веде до табору, Андрій, звісно, покірно плентався слідом. – І знаєш, що відповів мудрець?

Туз явно не знав.

–А він відповів, – Софійка, за нею Козирний уже вибрались на стежку, – він відповів дуже просто: «Все у твоїх руках!»

Софійка зупинилась, великодушно розтулила долоні-човники й відпустила метелика. Той радісно замахав крильцями й попурхав геть.

– Обережно, не зашпортнись! – жартівливо підтримала юнака, який від несподіванки не лише не міг промовити слова, але й забувся дивитись під ноги. Тепер вона сміливо тримала його за руку і навіть (май же впевнено) глянула йому простісінько в очі. Він І  справді на мить заточився, аж наткнувся обличчям на колючу гілку.

–І очі побережи! – відскочила так само хитро. —

Вони ще згодяться – вистежувати матеріал для поповнення колекції!

–Ну ти даєш! – відмахнувся, чи то від її слів, чи від гілки.

А вона вже поспішала стежкою далі, весело підганяючи:

–Скоріше, бо там уже десь Альбабарін у черзі заждався!

Тепер вона знов почувалась метеликом, але метеликом вільним, легким, прудким. Метеликом, який дзвінко й розкотисто (на весь ліс, либонь!) сміється. Метеликом, за яким онде ледве встигає такий діловий і такий накачаний пацунчик!..

32. ОКО ЧАРІВНИКА

Решту дня Софійка думала. Насамперед вона почувалася переможницею: так легко, без жодних образ уникнути, може, навіть дуже великої дурниці! По-друте, чітко усвідомлювала, що власного розуму їй би нізащо не вистачило, це – справа таємничого Сашкового камінчика, якого (камінчика, не Сашка!) з вдячності навіть поцілувала. Також передчувала, що від Туза тепер слід чекати нового підступу, хоч як старанно він удає, ніби не знає ні Софійки, ні метеликового раю. І те передчуття, треба визнати, приємно хвилювало.

Усе це, затесавшись якнайглибше в юрбу, осмислювала, поки помагала Ліді Василівні зашивати тента (збиралось на дощ), поки обідали, поки, щойно виступило сонечко, вони чалапали нарешті все вгору та вгору до Смарагдового озера, поки лазили драбинками-мостами над водоспадиками й природними джакузі (хоч їй побачились, крім кам'яних, і бетонні підпорки).

Трохи повернулась до реальності, аж коли стали нарешті перед самісіньким озером. Воно справді було безмежно смарагдове, зворушливо кругле і невеличке. Воно було чудове!

– «Озеро, хто ти?.. Кругле свічадо? Ні, я – око чарівника!» – та ж слова маминого улюбленого поета Свідзинського мов про це озеро писані!

– Ай правда, тут якісь чари, – озвалась Віта, яка цілу дорогу не зронила й слова, тільки мовчки дріботіла, мертвою хваткою вчепившись у Софійчину руку. Правда, Софійка, зайнята своїм, насилу завважила і Вітине мовчання, і саму Віту.

– ...Як і в усьому, що сього’ сталось, – глибоко зітхнула подружка, і Софійка нарешті насторожилась:

– Що? Ану розказуй!

Ві-ку-куся перепалала-перечервоніла, а потім, знову зітхнувши, почала:

– Коли ото Тимур підкликав і забрав кудись тебе... То десь через годину знову підійшов... І... як це сказати...

– Так і кажи, не муч! – аж тіпало Софійкою (невже у хлопця стало нахабства відкрити нещасній дівчині свої почуття до Софійки?). – От уже б не подумала, що ти можеш бути такою неповороткою на язик!

– Так-от, він... заявив, що хоче мені щось цікавезне показати... Ухопив за руку, отако, як оце зара’ я тебе... Повів якимись хащами...

Так он чому не знайшла Віти, коли мала зашивати тента!

– ...Потім ми стали під високим кущем... Він сказа’, що якби моє прізвище справді було Кущ, то... А так моє прізвище Терен... А цей кущ, каже, не терен...

– Віто, нащо ці ребуси? – уже здогадалась, куди привів Альбабарін Віту, але не розуміла, чому він її туди привів. Тобто чому привів саме її. Хоч усередині похололо від недоброго передчуття.

– А я йому: це не терен, це глід... У нас ще кажуть на нього боярка. А тітка мовить – гльод...

– Ще по-латині назви? – втрачала терпець Софійка, хоч десь у підсвідомості й проскочила назва «Боярка» – бачила, їдучи з Пустельником і Сніжаною до столиці. Невже пішла від глоду?

– Латиницею не зна', але російською – боиришник... Це вже Тимур сказав... Ну, коли я назвала боярку...

– Отже, він привів тебе побалакати про назви рослин? – поцікавилась не без єхидства.

– Ой, у тому й справа, що ні... Спершу він труснув куща... І з нього розлеті' купи-купезні метеликів... Це бу' дуже гарно, але... Але те, що він сказав потім...

Софійка терпляче кидала в озеро один за одним дрібні камінчики.

– ...Він сказав, що як тільки мене побачив... Бо він ніко’ не ба’ таких кучерявих дівчат і таких... таких симпати’... І що він всю доро' не зводить з мене очей...

– Можеш не так скорочувати слова: я щось нічого не второпаю! – потрусила головою Софійка, хоч, здається, починала торопати досить чітко.

– І що я не така, як всі... А така, як ніхто... І що він такого ніколи не почував... І ні до ко'... І що я йому дуже подо'... Коротше, він хо' зі мною дружити!..

– Ви там і поцілувались? – не з великого розуму бовкнула Софійка й мало в озеро не звалилась від сорому.

– Ти що? Як мо'? – обурилась Віта, – ми ж іще тільки познайо'!

Ох, ще одна моралізаторка!

– Я, звичайно, про це мрію! Це так, між нами... Це все між нами... Але цілува' – це вже коли ми заручимось!

– Ага, і одружитесь, і будете жити довго, і ти забезпечиш йому смерть у один із тобою день! – Софійка

все більше робилась сама собі схожа на Завадчучку, але нічого не могла вдіяти. – Згадай своє листування з Павликом: ти його додавила своїм натиском і скувала довічними обіцянками!

– Я пам’ята’ про це, Соф’! – сумно кивнула Віта. – Тому нічо’ цей раз не каза’... Але він... Він сам говори’ про те, що хо’, щоб це було на все життя...

– А тоді?

– А тоді ми пішли назад... Він запросив мене сього’ увечері на поба’ біля табору на галявині! Уявляєш, перше справжнє побачення в моєму багатостраждальному житті!..

– Діти, вертаємось назад! – загукали вчителі.

Дівчата рушили за всіма стежиною вниз.

– А ще я його спита’ про пурпурові вітрила... Але він нічо’ не зна’, але, мовляв, якщо я хо’, то він удома їх мені зробить, бо він майструє моделі кораблів...

– Віт, не хвилюйся, вітрила мені подарував не він, а Туз Андрій. Просто ініціали збіглися!

– Отой старшокласник?! – одразу пожвавішала Віта. – Я ж каза’, що він на те’ витріща’! А ти ще сум-ніва’!

Атож, вийшло все навиворіт! Старшокласник, якого приписувала Віті, підбиває клинці до неї, Софійки, а Тимур, чиї погляди, здавалось, ловила на собі... Виявляється, адресував їх Софійчиній сусідці! Ух, наче в якомусь паршивому кіні! Чи не паршивому? Чим далі згадувала подробиці, тим більше впевнялась, що всі Альбабарінові слова, жарти, натяки стосувались якраз Ві-ку-кусі. А вона, дурна Софія, вважала, ніби через подругу він підбирається до неї! Як і з Лесею та Дмитром! Два обломи за кілька днів! А вона ще ж навіть посміла Віту жаліти!

–А ще, Соф', я хтіла тобі подякувати! – зам’ялась

подружка – За що?

– Ти ж сердоліка мені подарува’! – Віта дістала з кишені куртки (прохолодно, тому повдягались) Софійчин гостинець. – Я певна: це через нього так мені пощасти !

От і сердься на цю Ві-ку-кусю!

33. КОЗИРНА КАРТА КОВДРА ВІЯ КУЛАКІВСЬКОгО

Зрештою, чого сердитись? Здається, сьогоднішній день Софійці дуже навіть удався, має за що дякувати долі! А те, що завтра вони вирушають у теплу Ялту, це ж узагалі! Вершина щастя!

...Увечері, поблагословивши Віту на побачення, вже рушала до намета спати, як дорогу перепинив Кулаківський.

– Софко, вгадай, як би тебе називали по-місцевому? – став перед неї, щось наспівуючи під ніс.

Вгадувати не зважилась, тільки здвигнула плечима.

– Софіко!

– Як ти знаєш?

– Гм, так я і виклав карти! Пісня така є: «Де ж це ти, моя Софіко?», – і Вад, чи не вперше в житті, заспівав, хоч і кривляючись: – Я її в «Контакті» шукав, але з цим у мене прокол... Аватарку я б її скачав! Де ти є, моя Софіко?»

– А ну тебе! То ж давня грузинська пісня про втрату коханої, зветься «Суліко»!

– Нічого не знаю: він співав «Софіко»!

– Хто?

– Е, ну... Коротше, проїхали! Тут ось тобі передача! – невдоволено простягнув... ковдру.

– Хто? – перепитала.

– Хто-хто? Ти наче перший раз замужем, в натурі! Отой пац, що тебе від змії рятував! Якраз, каже, тоді й підзирив, що спальничок твій тю-тю, фуфлижний, тоненький типу. Переживає, видно, щоб ласти не відморозила!

Ого, Андрій не забарився про себе нагадати! І бач, як хитро, як делікатно!

– Чого ж він сам не приніс?

– Звідки я знаю, що там між вами за шури-мури?

Чи я винен, що до тебе вже гуру, ну, типу старші мегабайти почали підїжджати? Покрутіла ти, Софко, не підступись! Зо мною колись ні в кафешку, ні в рестик не схотіла, а тут!.. Ото лиш апофігейно, що вони мене грузять, знайшли лоха!

– Було б не слухатись!

– Ага, з тими Алі-бабами й Тузами зв’яжись! Там типу такі запаковані, що ну! Та в мене тут, як хочеш знати, самі плавки половину цього автобуса потягнуть! Та в мене самі тільки ці штори – торкнув затемнені окуляри, підняті на лоба, бо ж вечір і сонця немає, – коштують, як усе їхнє бабло, разом узяте!

– Чого ж ти, такий навернутий, та у них на побігеньках?

– Ну, я маю на увазі, що вони вже в мене давно на мушці, це я навмисне перед ними гусей жену, типу дурня клею. Все буде пучком, але поки що в реалі з

тими гоблінами краще не перетинатись, бо й так уже повна глеваха!

– Глеваха – це що? – Софійка згадала, що, крім Боярки, під Києвом бачила назву й такого селища.

– Глеваха – це гаплик типу, капець, що ж не ясно?

– Тепер ясно! А якщо я попрошу тебе цю ковдру назад Козирному віднести?

– Оце вже що нє, то нє! Сама, Софко, сама!

– Гаразд, візьму, візьму! Що ж, дякую, на добраніч!

– А якщо ми той... – Кулаківський засовав по землі своїм коштовним кросівком, – пройдемось ще десь, побазаримо? Ой, нє, треба якось, щоб не світитись... Бо той же Козирний наче клонується: скрізь за тобою нюшить і мені проходу не дасть! Може, давай паті на хаті: в моєму наметі потусуємось, у мене там ще торба з чіпсами завалялась і банка з ікрою – на хліб намазати... Бо це казенне хавло, як і ці убиті дороги, мене вже дістали! Вони всі, – цвиркнув крізь зуби, – і наша колба, і той канат, і та корова зі своїм тушканчиком, на нас бабло косять, а сервісу ніякого!