Текст книги "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

– Та годі, Ваде! Сам знаєш, що це не так! Заплатили ми лиш за дорогу й харчі, а відповідальність, а розробка маршруту, а наше здоров’я – усе на них!

– Ну, за лекцію справді я не платив, то не переробляйся. Краще скажи, що вирішила з паті.

Бідний Кулаківський, ніяк не вибере, до якого берега йому причалити!..

– Ох, спасибі за паті, але краще піду спати! – вийшло з римою, тож обоє засміялись.

– Софко, ти завжди віршами говориш, я пригадую ще отой, що про дим в автобусі... Я все пам’ятаю, не думай!

Вадим нагадав Софійці давній романтичний епізод, коли вони удвох несли в рядні до смітника осіннє листя, і в душі мовби щось защеміло. Як давно то було! Ах, забута, окрема історія! Іти, бо добалакаються до чогось!

У наметі затишно вмостилась до сну, було і справді тепло, Туз угадав.

– Сплю під новою ковдрою, приснись той, хто... – рима щось не добиралась. —...Хто цікавиться... Іра підколола б «моєю мордою»... О: приснись той, хто цікавиться моєю вродою!

Звісно, це нескромно, і до власної вроди Софійка має чимало претензій. Але зараз це не важливо. Головне, що завтра – Ялта! Ось де справжня врода й краса!

34. НеПеРеДБАЧУВАНИЙ ПОЛІТ

Те, що сталося серед ночі, мало відрізнялось від сну. Здається, Софійка вже походжала під ялтинськими пальмами, Віта снила поряд минулим першим побаченням, Радзивілка мирно сопіла, як намет пронизало світло, потім у нього зазирнув якийсь військовий і наказав хутенько збирати речі.

Потім ті ж таки військові, попри чиїсь обурення й протести («Такий наказ»!), помагали їм під світлом прожекторів пакувати намети, а тоді трамбували всіх у вертольоти, які дзижчали-метляли своїми карлсонячими гвинтами тут-таки, на галявині. Далі був несамовитий відрив од землі, неймовірне зависання в зоряному безмежжі, зрештою, де небо, де земля, розрізнщи в темряві було неможливо. Колись Софійка мріяла політати, але зараз ніяк не могла пройнятись захопленням, узагалі нічого не розуміла, і треба було віддати Андрієві його ковдру, але Андрія ніде не було видно. Когось нудило – наче у хитавицю в морі на кораблі, але це ж не корабель і не море, їм роздали целофанові торбинки, і далі – трясливий, наче в старому автобусі до бабусиного Половинчика, політ.

...Приземлялись уже завидна. Під Вишнополем на військовому аеродромі їх зустрічали вкрай переполохані батьки. Теж нічого не тямили, усі усіх намагались про щось розпитати. Марно! Самовпевнені військові лиш бадьорю і гордо видавали – мало не під розписку – батькам їхніх дітей. Ірка, міцно закосичена-за-плетена, зачіска якої була єдина серед усіх пристойна, встигла відзначити, що вони – симпотні пацунчики. А ті кожному називали якусь суму, сонні дорослі, се-ред них і вчителі, відраховували якісь гроші, десь розписувались, і взагалі усе було незрюзуміло.

– Але в нас більше немає грошей! – розводила руками рюзгублена Ліда Василівна.

– Даруйте, пані, але міністеркггво з надзвичайних ситуацій приватних замовлень не фінансує. Пальне, пані, плюс задіяння людського ресурсу, плюс велика кількість гелікоптерів, плюс стресова ситуація, плюс погана видимість, плюс...

– Даруйте й ви, але ми зовсім не замовляли гелікоптерів, у нас під Зеленогір’ям зостався автобус, у нас, якщо хочете знати, завтра, тобто вже сьогодні, за планом Ялта! – до керівнички вже повернувся голос, і той голос був сердито-розпачливий.

Ялта! Господи, вони так і не потрапили в омріяну Ялту!

– Мовчу вже про елементарну людську вдячність, пані! – так само чемно й незворушно всміхався еменесний пацунчик.

– За що вдячність, перепрошуємо? – підключились фізрук та Олена Гаврилівна.

– Ну як же? Нам о дванадцятій годині ночі зателефонувала, – військовий зазирнув у записник, – Альбіна Петрівна Кулаківська, заявила, що в горах біля Панагії замерзає група малолітніх туристів і благала порятувати!

Всі очманіло заозирались. Яка Альбіна? Жодної Альбіни у них нема! Є, осьде він, Кулаківський Вадим. Але чого він зам’явся й і ніби намилився іти геть?..

– Вади-и-име! – левицею заревла ботанічна й ухопила його за рукав. – Ану признавайся, в чому справа?!

– А я що, я нічого, – задкував переляканий хлоп’як. – Я лише сказав мамі по трубі, ну, по мобілці типу, що холодно спати, хіба я що?

– Гаразд, якщо твоя мама така дбайлива, то чом не прийшла тебе зустрічати?

– А я що? Я до чого? – зацьковано оглядався Кулаківський, шукаючи, в яку б це шпарину втекти.

– Не прийшла, бо знала, що доведеться викласти бабки! – здогадалась раптом Завадчучка, яка тепер намагалася засвітитись перед військовими класними пацунчиками і ради цього, як і в Феодосійському музеї, пожертвувала Вадимом: так колись він пожертвував нею, здавши на Софійчину тітоньку.

– Атож, звісно, ми їй телефоном одразу назвали ціну, вона погодилась! – кивнув солдат.

– Тому й не прийшла-а-а-а! – загуділи вже майже всі вешники, бо добре знали кулаківську щедрість.

І знаєте що? – метала нерозчесаною гривою

Ліда Василівна, – ви їй рахунок поштою пошліть! Вулиця... Яка там?

Софійка добре знала Вадимову адресу і цієї миті переживала в душі тяжку боротьбу між бажанням справедливості-помсти й жалю до маминого синочка, якого, як-не-як, любила колись і який цеї ночі приніс їй ковдру, хоча й не свою.

– Малофонтанна, три! – військовий зазирнув до нотатника. – У нас, пані, вже усе на неї пробито, база даних наявна в повному обсязі!

– Ото й пошліть її... Пошліть їй штрафну квитанцію на ту базу даних, нехай оплачує, хай не буде така хитра! – заклекотіли батьки, і солдат мусив пристати на це колективне й одностайне рішення.

Помалу-помалу так усі й заспокоїлись, ні, скоріше змирились і стали розходитись. Бо що лишалося? Кулаківський щез, наче мильна булька, уже давно. Софійка обвела поглядом знайомий краєвид, звела очі на маму й тата (сонного Ростика покинули вдома на сусідку бабу Валю), і все було таке рідне, що забулась далека Ялта, і дівчинка, щасливо упавши в дорогі обійми, радо поспішила до найкращого у світі дому.

35. ДОМАШНІ НОВИНИ

Насолодившись домашнім затишком, рідним чаєм із баби-Валіними пундиками, натішившись Ростиком і Чорнобілкою (цікаво, як там Сніжана й малий Сергійко? Жаль, що Пустельник таки ж у Кореї, не може прибігти зараз у гості!), намірились проводжати на автобус Віту.

– Віт, розкажи ж нарешті, як минуло вчорашнє побачення? – тихенько спитала Софійка. Подружчині очі наповнились сльозами, і вона ледве прошепотіла:

– Ет, не пита’! То було так гарно, усе, можна сказати, лиш починалось, і так швидко обірвалось!.. Ні, я не мо’ про це говорити!

Ого, Ві-ку-куся таки добряче втюхалась, якщо й говорити не може! Тепер Софійка пригадала, як закохано і як страдницьки дивились Тимур і Віта одне на одного у мить прощання на аеродромі: хоч стояли не поруч і віддалялись у різні боки, їх наче відривали одне від одного по живому!

Озвався Вітин мобільник. По тому, як засвітилось її обличчя, Софійка збагнула, що то Альбабарін.

– Добре-добре! Я вийду у двір! Адреса? Соф’, яка ваша адреса? Тимур хо’ провести мене до автобуса!

Софійка назвала адресу і – самій було дивно – уже щиро втішалася тим, що леськівчанка, здається, розжилась на хорошого приятеля. А заодно, раз уже скасовується її власний похід на автовокзал, підступить нарешті до розмови з батьками, якої чекає мало не від початку морської подорожі.

– Мамо, тату, як ви дивитесь на те... Наша Олена Гаврилівна хоче безкоштовно подарувати... Словом, чому б нам не завести вдома тушканчика? – випалила, щойно за Вітою зачинилися двері.

Спершу була німа сцена, потім пішли багатослівні розпитування, з якої це, мовляв, речі Олена Гаврилівна проявляє таку нечувану щедрість, і до чого тут їхня, Щербанівська, й без того багатодітна (недавно у них квартирували всі три Сашкові сестри) й навіть

багатокігна (бо Чорнобілка на рибі вже стала ширша, як довша), родина.

І марно Софійка переконувала, що на цілу зиму тушканчик впадає у сплячку, а отже, економляться харчі й душевні затрати, – мамин присуд був категоричний:

– Бачу в ньому лише один плюс: він може стати харчем для Чорнобілки!

– Та Олена Гаврилівна казала, що він сам завбільшки як кицька!

– Тоді він поживиться кицькою! Словом, приймемо того твого звіра лише в тому разі, якщо хтось когось з’їсть!

І це каже вчителька, людина, що колись примушувала тата вивозити за місто, аби не вбивати, пійманих у пастку мишей!

З горя потелефонувала про свій несподіваний приїзд, себто приліт, і Сашкові.

– Виїжджаю найближчим автобусом! – радісно випалив хлоп’як.

Поки допетрала своєю невиспаною головою, звідки і з якого дива Сашко має їхати, а не йти, той уже стояв на порозі. Засмаглий, аж чорний, тільки зуби та очі світяться! Лише тиждень не бачились, а ніби змужнів, повищав і, ніде правди діти, дуже покращав. А як захоплено витріщався на Софійчину засмагу (очі в нього завжди широко розплющені, не те що в Андрія – завжди примружені)! Софійка аж зашарілась.

– Це тобі, – вже традиційно простягнув із-за спини букета, цього разу – садових тигрових лілій (Софійка, правда, більше полюбляє білі), – саме у Матвіївні зацвіли!

Виявляється, у Фадійчуковому житті відбулись неабиякі зміни. Він покинув свого шефа, а отже, й роботу в нього. Бо той обманув підопічних: запевнивши,

що відмовився від будинку, який раніше був більшовицькою тюрмою і в стіні якого знайшли замурованого скелета, насправді будівництво там відновив. Творити на трагічному місці щось торгово-розважальне Сашко не схотів – і шеф показав йому на двері.

– Це сталося ще до того, як ти збиралась на море, але не хотів захмарювати твоєї поїздки! Доведеться тимчасово пожити в Матвіївці у мами, – ніяково розвів руками. – Вони з бабою Ксенею там самі з городами не вправляються, то хоч поможу!

Як не ремонти, то городи, аби лиш без діла не сидіти!

– Та й знаєш, там дуже гарно! Куди не глянь – як не ліс, то поле, і липа цвіте-пахне! А ввечері – зірки, пахнота, і тиша кругом, тільки жаби й соловї! Сядеш собі за книжкою, читаєш-читаєш, і все воно, знаєш, у голову так і йде, це не те, що тут було! До речі, ось привіз твоєму татові прочитані, нових попрошу!

Ого, що зміни, то зміни!

– І сестри там прижились-прикипіли, їх місцеві учительки з першого вересня вже й до школи запрошують: у них у другому класі було шестеро, а з ними – аж дев’ять!

– А скільки з тобою разом буде у їхньому восьмому «В»?

– У них немає «Ве», у восьмому десять душ! І я туди поки що не збираюсь, ціле літо попереду – щось придумаю!

– А скільки дівчат серед тих десяти душ? – вела своєї Софійка.

– Дівчат? До чого тут дівчата? Навіть кицька наша Ромашка – і та повеселішала! Гіацюків-мишей не вспіває у двір тягати: на всій вулиці, мабуть, переловила!

Оце-то так! Ради тієї Матвіївни, Ромашки й городів її, Софійку, готовий кинути! Чого-чого, а такого егоїзму від Сашка не чекала!

– Але до тебе я завжди буду готовий приїхати, скільки там тої трясучки шосейною!

3 6. КАМІНЧИКИ Й КУЛОНЧИКИ

Софійка ж нарозказувала Сашкові про галерею Айвазовського, про Грінівський музей-корабель, про неземні (бо ж морські!) й космічні-меганомні краєвиди. Особливо щедро скаржилась на краєвиди сміттєві, розказала, як вони з Вітою, Лесею і Дмитром намагались хоч трохи поприбирати. Сашко слухав, замислено підперши голову руками.

– Знаєш, після того, що почув од тебе, що бачив у наших вишнопільських ярах сам... Я зрозумів: у майбутньому я побудую, крім сітки ресторанів...

– Сітки ресторанів? Ні, ти таки точно пінгвін, тобто, на мові Кулаківського, дуже самовпевнена людина! – вдавано сердито штовхнула його в плече.

– Чого ж пінгвін? – мовби захищаючись, він ухопив дівчинку за руку (Софійка напружилась, дослухаючись: ану ж, тане рука чи не тане, як це було з Козирним?). – Мій ресторан буде зватись на честь іншого морського жителя!

– Якого ж? – Ні, здається, не тане, хоч і точно не замерзає. Мабуть, їй приємні Сашкові дотики через те, що він дуже дотепно зараз пожартував.

– Тобі ще рано знати! – сильно-ніжно стиснув її руку (чи таки ж тане?). – То про що я? Ага, крім ресторанів, доведеться побудувати сміттєпереробний заводик! Невеличкий такий, скромненький!

– І назвеш його так само загадково, як і ресторан?

– Чого ж загадково? – Сашко так і не відпускав її руки. – Тут уже все буде просто й прозоро: «Сміттєвий завод імені Софії Щербань»! Як ідейка?

– Ото ще гуморист! – штовхнула Фадійчука кулаком у плече, і хлопець удавано безсило повалився на спинку крісла. (Ні, не тане, просто з цим хлопцем їй буває страшенно весело!)

– До речі, коли прийдеш до тями, розкажеш мені таємницю камінчика!

– Мені приємно, що ти носиш його на шиї, – відказав, підвівши голову. – А що, він справді виявив якісь магічні властивості?

Софійка переказала випадки з бджолиним укусом і з гасінням пожежі. Про метелики в голові й на дереві, очевидно, краще промовчати.

– О, як цікаво! – вразився Фадійчук. – Виходить, недаремно!..

– Що недаремно?

– Про це іншим разом! – зиркнув на годинник. – Через сорок хвилин останній автобус на Матвіївку!

– Але ж історію камінчика ти, мабуть, можеш і в п’ять хвилин умістити?!

– Еге, я ж тепер неспроста книжки читаю! – зробив загадкові очі. – Там же кожен розділ спеціально вривається на найцікавішому місці: щоб хотілось читати далі!

– Теж мені казки тисячі й однієї ночі! – обурено перегородила Сашкові вихід. – Скажеш – тоді й випущу!

Але Сашко так якось подивився... Якось так усміхнувся... Ух, невже й тут метелики? І камінчик не холодить, наче й нема його! Що ж це діється в світі, людоньки? Вди-и-их – ви-и-идих! Та ні, наче все гаразд! Ох, ліпше від гріха подалі: миттю відсторонилась від дверей. Що ж, щасливої дороги!

Він подзвонив наступного дня під вечір. Андрій Туз. Він, власне, і мав подзвонити, бо ж у Софійки так і зосталась його ковдра.

Зустрітись біля старого парку? Ні, краще в центрі, бо ж до парку далеко її тягнути! З нею можна не поспішати, навіть залишити її собі? Ні, Софійка звикла завжди віддавати усі борги! Іншим разом? Тоді нащо стрічатись? Є справа? Ну, так би й казав!

Козирний стояв біля умовленого кафе: високий і престижний, у, мабуть, недешевих, але навмисно потертих джинсових шортах (чухасах – сказав би Вад, гвинтокрил його побери) і в приношеній, але теж крутій футболці, які сиділи на ньому дуже, мовила б Ірка, стильно. А в руках – вони змовились чи знущаються? – букет тигрових лілій.

– Хотів щось прикольне, бо троянди вже банальщина, – простягнув Софійці квіти.

– Дякую, справді оригінально... А це тобі!

– Ти таки приперла цю ідіотську ковдру?!

– Дякую. Під нею було дуже тепло.

– Приємно почути. Ну що ж, давай, тепер доведеться тягати пакет за собою! В кафе?

– Ні, просто прогуляємось. Вона не важка, і я можу нести!

– Розслабся, що комар то й сила! – махнув рукою і запхав пакета під пахву, – Буде заміняти мені тепло твого крижаного сердечка!

– Спасибі. За ковдру, за комплімент... І яка в тебе до мене справа?

– Зажди, не рви кіньми! Пройдемось, поговоримо!.. Розказуй! Ну, про себе!..

– Вже краще ти про себе!

Розмова клеїлась так собі. Обговорили й карколомне завершення поїздки, і попередні Андрієві польоти: він літав на якомусь ту сто тридцять чотири і стрибав з парашута – джентльменський набір для кожного крутого хлопця, так Софійка й передчувала. Перемили кісточки Кулаківському і його «пришелепкуватій старій», згадали ще якісь дурниці. Закрапотів дощ, бо й тут погода не краща від кримської, і Тузові не зосталось іншого, як, ще раз почувши відмову сховатися в кафе, провести Софійку додому. Зо два рази, мабуть, задля сміху він пропонував, замість парасолі накриватись пакетом із ковдрою, але, мабуть, обоє уявляли це поганенько, тож ковдрасолі так і не використали.

– Так, а тепер головне, – урочисто промовив Андрій, коли зупинилися вже під козирком її під’їзду. – Давно хотів тебе попросити... Нащо ти носиш на собі цього, пардон, дурного мотузка з каменюкою? Ну бісить вона мене, реально! Можеш її зняти? Ну ради мене хоча б? В ім’я, так би мовити, порятування від змії і з прірви?

– Ого! Ну ти й наха-а-аба! – Софійка не могла збагнути, сердиться вона чи навіть... захоплюється?

– Який уже є!

– Тож слухай, Козирний! – відсторонилась, бо стояв надто вже близько, порушуючи цей, як його, її особистий простір. – Бісить тебе щось чи не бісить, а камінчика цього знімати я не буду! Змії та прірві – палкий привіт, а мені пора до хати!

– Я не просто так, – заступив дорогу Козирний. – Пропоную альтернативу. – дістав якусь оксамитову коробочку.

– Тобто? – перепитала ошелешено.

– Тобто я хочу тобі подарувати цього кулончика! Будь спок, проба не дуже висока, не дорого коштує!

І куплена за власні гроші, недурно ж я підробляю інструктором у фітнес-клубі! Мені дорожче, аби ти його взяла!

– Може, ти й Козирний, але з глузду ти точно з’їхав! – Софійка аж задихалась, тепер уже точно від обурення, а ще від того, що намагалась прорвати оборону і якнайшвидше втекти додому від такої халепи. – 3 якого дива ти маєш мені це дарувати, а я – приймати?!

– Ну чого ти, я ж, цей, як його, щиро, від усієї душі!

Я просто якось неправильно все це обставив, бо ніколи такого не робив, чесно! – стушувався хлопець, аж його навіть стало трохи шкода. – Ти більшого варта, це зовсім дрібниця! Ну заради мене, будь ласка!..

Леле, що робити в таких ситуаціях? Камінчику, порадь хоч ти!

– Вибач, ні заради тебе, ні заради кого! – відвела руку з коробочкою. – Лілії – дякую, метелики – дякую, змія і прірва – дякую, а цього – дякую, але не візьму! Все, я пішла, саме дощ перестав, до побачення!

І погналась догори сходами. Зовсім не переможцем і не метеликом. Фе, як некрасиво, як нечемно, як мо-ралізаторськи, як грубо вийшло! Але ж і гостинець – це... це... це вершина самовпевненості! Нащо впоров таку дурницю? Аж за нього соромно! І за себе! Тепер уже точно ніколи не схоче до неї і заговорити! Але й вона не схоче! Чи схоче? Боже, пошли розуму хоч на ранок, якщо вечір і справді видався не наймудріший!..

3 7. ЧХОНГЕЧХОН

Ой, сьогодні у Софійки чергове побачення! З Пустельником, але – віртуальне! По страшенній новинці техніки, яка з’явилась у Пустельникового друга – по скайпу! Це, каже тітонька Сніжана, як телефон, але співрозмовника бачиш на екранчику монітора! За півгодини вони зустрічаються в тітоньки і вже від неї всі троє (разом із малим Сергійком) ідуть до того приятеля на замовлену розмову. Софійка, власне, іти не збиралась: не псувати ж сімейну ідилію! Та й не до Пустельника зараз: тут Козирний допікає мовчанням, там Сашкова мобілка на тому Сахаліні вічно поза зоною. Цікавіше нині з Матвіївкою по тому скайпу зв’язатись, так де ж! Але Сніжана дуже просила з нею піти.

Виходячи, на сходах свого під’їзду зіткнулася з Іркою:

– Ти чого тут шастаєш?

Та несподівано засоромилась:

– Я не до тебе, мені до твоєї мами! І взагалі – не твоє діло!

– До моєї мами – й не моє діло? Ти що, скайпнулась, ой, схибнулась?

– Від такої чую!

А й правда, мама сьогодні зранку якась схвильована, кудись збиралася, очі ховала! Подружку знайшла чи що? Утім, Завадчучка вже пострибала сходами нагору, а Софійці до Сніжани бігти – потім ці загадки порозгадує!

Дорогою щасливо рапортувала тітоньці про подорож. Кортіло розказати й про кущ, із якого феєрверком злітають метелики (уже геть зациклилась на тому козирному крутякові!), але, прикусивши язика, хутенько

перевела мову на цікаву назву глоду – боярку, і на Глеваху, і на те, що такі населені пункти вони зі Сніжа-ною бачили, ідучи колись до Пустельникового Києва.

– Так он чому вони так звуться! – здивувалась тітонька, – А я лиш про Сніжки знала, бо вони з моїм іменем схожі! Уяви, Софійко, селище Сніжки – столиця підсніжників! їх там ціле море, Сергій мені звідти їх навіть привозив! А за Сніжками знаєш, яке село? Пролісок! Слухай, сама дивуюсь, як це цікаво! Бачу, коло тебе скоро мовником стану!

Щойно зайшовши в потрібну квартиру, Софійка вмить здогадалась, із якої речі її покликано. Справа, звичайно ж, не в Пустельниковій до Софійки симпатії! Справа у симпатії Пустельникового друга до Сніжани! Він так губився, нітився й кидав такі закохані погляди, що ясно: глибоко заміжній і глибоко закоханій у свого чоловіка тітоньці не випадає перебувати з ним наодинці, тож і прихопила компанію. І чого цим чоловікам, як лиш побачать гарну жінку, верха зриває? Утім, на красеня-Пустельника жіноча реакція така сама: від старої (згадала Елеонору Семенівну з тенет музейного лабіринту) до малої (згадала паскудницю Ірку).

Такою ж зайвою почувалась і при віртуальному побаченні. Справді, Пустельник на екранчику як живий, тільки носа веб-камера трохи збільшує: це, мабуть, і Софійчин йому завеликим бачиться? Утім, дядечко Сергій так захопився розмовою з дружиною та синочком, що на Софійчиного носа, на її кримську засмагу й тим паче, на нову заколку-мушлю (вже тут купила) – нуль уваги. Аж коли тітонька спохопилась і згадала про винахідливу племінницю, хоч-не-хоч, довелось приєднатися до розмови.

Уже вкотре знову рапортувала про музеї, море й пейзажі. Ну, й про сміття, звісно.

– Сміття, кажеш?.. – тріпнув просто у веб-камеру своїми патлами Пустельник. – Уявляєш, тут, у самісінькім центрі Сеула – столиці Південної Кореї, річка дуже красива... Чхонгечхон. «Чистий потік» у перекладі. Так-от, Чхонгечхон вся у фонтанах, у квітах, риба просто на тебе з води вистрибує... Кругом люди гуляють, у воді хлюпаються, милуються. Метелики над нею літають, комахи дзижчать...

– А сміття там пливе чи на берегах валяється? – хворобливо здригнувшись при згадці про метеликів, запитала вже трохи сердитенька від кримських спогадів та від сьогоднішніх Завадчучко-Сніжаниних інтриг Софійка.

– В тім-то й річ, Софіє, що сміття там було – колись! Над цією річкою тулились найбідніші райони, мешкали в них біженці з Кореї Північної, а їм, чужинцям, на чистоту берегів було начхати.

«Чужинцям? А хто ж тоді ми на своїй землі, якщо нам теж начхати?» – подумки бурчала Софійка.

Та Сергій уже вів далі:

– Більше того: років із шістдесят тому – сам не повірив, коли розказали! – річка була замурована в трубу, над нею проклали асфальтну дорогу! Оббудували бетонними багатоповерхівками, словом – похоронили. Проте недавно Чхонгечхон звільнили з-під шосе, випустили на волю! І вона – ожила, уявляєш? Навіть повітря над нею очистилось, риба завелась, птахи!

– Добре, все це гарно, але що мені до того? – насупила брови просто в камеру Софійка, хоч на душі мовби стало розвиднятись, оживати й дзвеніти, мов той чистий потік.

– Як це чому? Бо це ти в нас революціонерка, якій під силу братися до найнеймовірніших проектів і втілювати в життя! Це ти умієш всупереч усьому вірити

в диво, ні, не просто вірити – добиватися здійснення дива! Тож хто, як не ти, випадок із Чхонгечхон зрозуміє найкраще?!

Отже, усе в цьому світі не просто так? Отже, її наївні спроби рятування світу чогось варті? Отже, Пустельник Софійкутаки цінує?

– Д... Дя... Дякую, дядечку! – прикрила долонями щоки, аби дядечко не помітив її зворушених рум’янців. – До... До побачення!

Софійка знала, що розмови слід завершувати вчасно, тобто – на найприємнішому, на найкрасивішому моменті. Щоб саме він залишався в пам’яті співрозмовників!

Щаслива, діждалась, поки тітонька з малим попрощаються з батьком сімейства, поки віджартується від незграбних компліментів господаря квартири й розпрощається врешті і з ним. Не менш радо ґіровела тітоньку з Сергійком додому, роблячи добрий гак старим парком. З задоволенням посиділа зі Сніжаною за чаєм (тітонька скаржилась, що їй без Сергія-старшого дуже самотньо) і побазікала про се, про те, а точніше – про тих-таки обох Сергіїв. Підстрибці побігла додому.

«Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон!» – співала душа. «Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон!» – танцювало тіло.

38. ЛТБІДЬ

Уся родина була вдома, тож Софійка ще раз пережила насолоду від розповіді про щасливу річку, ще

разів із п’ятдесят повторила мелодійну назву «Чхон-гечхон».

Історія, звісно, вразила.

– Чхон! – повторював Ростик.

– Будьте здорові й не пчихайте! – жартівливо бажав йому тато.

– Мур! – озивалась на цікаве слівце й Чорно-білка.

– Як був оце у відрядженні в Запоріжжі, – тато згадав, – то бачив річку Червону... Правда, не знаю, чи здавна так зветься, чи вже нині перейменували. Тече з заводу простісінько у Дніпро. Вода – червона від заводських викидів, сполук заліза. Масляниста, брудна і завжди гаряча. Видно, від хімічних реакцій, що в ній вирують...

– Можна гарячі ванни брати! – зітхнула Софійка, яка знов починала сердитішати. На тих, хто загидив запорізьку річку, на власних, рідних чужинців, яким на все начхати.

– Або червону рибу ловити! – додав дотепник тато.

– А річка Либідь! – нарешті пафосно завела свою словесну партію мама. – 3 нею хіба не те саме?

– А що Либідь? – не второпала Софійка, згадавши легенду з читанки ще початкових класів про засновників Києва: братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь.

– Древні русичі річку назвали на честь своєї князівни, а сучасні – закопали її під землю.

– Атож, і закатали в бетон! – сумно додав тато.

– Як це? – не вірила Софійка.

– А так, як писав Микола Вінграновський: «Народжена для нас, вона убита нами. Від Либеді зосталось лиш ім’я»! – пристрасно продекламувала мама. Ніби

відчувала й себе винною і через те хотіла відволікп від пильного Софійчиного погляду власні очі.

– Атож, найбрудніша річка Європи... – переклав те на прозову мову тато.

– «Ще назва є, а річки вже немає!» – цитувала мама Ліну Костенко.

Ага! Це ж вона позаводила якісь непевні таємниці з іркою і тепер замилює Софійчині очі поезіями!

– ...Бо Либідь перетворена на каналізацію, – суворо підсумував тато.

– Мамо, до нас ніхто не приходив сьогодні в гості?

Але мама ніби не почула такого недоречного в цю

хвилину запитання:

– Тільки й зостається згадувати вірш Ірини Жиленко: «Либідь, коли твоя Божа вода вже не потрібна ні граду, ні світу – вільно течи під асфальтовим гнітом, вільно течи – і у вічність впадай!»

– Як мовить бабуся Ліна, варила не варила, аби добре говорила! Годі вам зі своїми віршами і зі своїми страшними фактами! – зовсім посердитішала Софійка. – Це найлегше: опустити руки, процитувати поета й заплакати над своїм безталанням! Чули он – Чхон-геч-хон! Тьху, ще одна рима вийшла! Я про те, що не плакати треба, а – робити щось! У Кореї знайшлись же розумні люди, і в нас знайдуться! В Коктебелі коштовні камінчики відродились, то й Либідь

в і д родиться!

– Навіть з каналізації? – раптом про щось своє замислилась мама, вже не так полохливо ховаючи від Софійки погляд.

– Якщо захотіти – то і з каналізації! – пропікала мамине збентеження (райдужки очей у неї, як і в Туза, сірі) своїми блакитними (татовими) очима.

– Але ж я їм так і сказала! – нарешті не витримала

доньчиного погляду мама і, напевно, стала здаватись.

– Кому сказала? Що сказала? – пішла у прямий наступ Софійка.

Тато, здогадавшись, що розмова перейшла на інше, з таємничим виглядом (його мама, видно, увела в курс!) прихопив Ростика й вийшов з кімнати.

Мама безпомічно опустила свої ще недавно сценічно заломлені руки.

– Це пов’язано з Іркою? Признавайся!

– Так, Софійко... Просто вона просила тобі не казати... Але я й так не могла б і не хотіла б мати від тебе таємниці...

Мама ніяково перебирала китиці скатерки, а Софійка терпляче, як і колись при розмові з Завадчучкою, робила вдих-видих.

– Тим паче, тут нічого такого... Це з Лізкою вашою пов'язано... Ну, ти ж знаєш, що з нею...

– Невже таки вагітна? – перелякалась дівчинка.

– Ні, тут Бог її милував... Але болячку таки підхопила... У венеричному диспансері лікується...

– Щось дуже страшне?

– Слава Богу, не СНІД... Так-от, Іра захотіла її в лікарні відвідати... Сама не зважується, туди дітей не пускають, попросила мене за компанію...

– В неї що, своєї мами нема для компанії? – ревниво спалахнула Софійка.

– Вона своєї боїться... Боїться бути такою ж побитою, як Лізка... Та й узагалі, на такі теми вони не спілкуються... Ні на які теми не спілкуються: кожен своїм зайнятий, батьки дбають лиш про те, щоб удягнена й нагодована...

«Може, їй бракує любові?» – мабуть, правильно колись зауважила про Ірку її, Софійчина, мама!

– І що ж? Навідали?

– Так... Ще й із Лізиними батьками здибались... Важко це все... Вони хочуть виїжджати з Вишнополя... Мовляв, подалі від ганьби... Я переконувала їх зостатись, товкла їм про ту ж таки любов, про те, що чутки можуть і десь-інде дійти, а тут згодом усе забудеться, якщо... Я і Лізці казала... Не можна себе в каналізацію заганяти, від світу тікати, навіть якщо десь вода й забруднилась... Віддерти асфальт, відкритись для сонця, очистити русло... Ні, ну я іншими словами, але точно мов про сьогоднішню Либідь... Я їм ще про твою Чхон-гечхон розповім, коли завтра до неї з Ірою підемо!

– Ви й завтра підете?

– Так, домовились... Треба її підтримати, зрозумій!

– За що підтримати? Що розум пропила, догулялася? Хто їй винен?

– Ти просто як її батько говориш, Софійко! Мовляв, сама винна, чого тобі бракувало, ми ж тобі, падлюці, і пити, і їсти, і вдягнутись, ти ж, гадюко, тільки пташиного молока не мала! Значить, не все!.. Треба не правильністю давити, не лекціями, а... Посадити дерево надії, помогти побудувати фонтанчики, пробач, що так пафосно це все звучить... Я, звісно, там простіше висловлювалась...

Он воно що!

– Та й узагалі, не всім же щастить на чужих помилках учитись, комусь і на власних доводиться!.. Хтозна, Софійко, може, Лізка цим мимохіть і нам урок дала?..

Софійка згадала метеликів у своїй голові й почервоніла, мабуть, аж до самих кінчиків свого темного волосся. Мама втаємничена в цю пригоду і, мабуть, натякає... А й справді, якби не камінчик тоді? А може, то й Лізчин досвід підсвідомо згадався і відвернув од дурниць?

– Лиш Ірі не признавайся, що я тобі це відкрила...

– Але ж тато знає?

– Яз татом радилась... Лише з ним... Бо для мене самої також це все... Як обухом по голові... Але більше нікому про це, будь ласка...

– Звичайно, мамо! Пробач, що я сердилась! І за те, що раніше тобі сама про ту Лізчину біду не зважилась розповісти! Я хотіла, однак...

– Та ні, чого ж. Ти правильно сердилась! 1 розумію, що хотіла розповісти, але... Бо це нелегко... Проте не має бути між матір’ю і донькою недомовок!

– Мабуть, від тих приховувань усі негаразди й починаються! – погодилась, обіймаючи свою таку зараз беззахисну, таку схвильовану, але таку мудру маму. -Шкода, що не всім дівчатам так пощастило з батьками, як-от мені!

– Переживеться, все і у них буде добре! Я знаю, я відчуваю це!

– Цілком із тобою згодна! – дзвінко цьомнула в щоку свою любу мамусю.

Так, усе буде добре! І в Лізки, і – в Либеді!