Текст книги "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

49.« ПОВЕРНИСЬ. ПОВЕРНИСЬ. ПОВЕРНИСЬ!»

У таборі панували сутінки. Стихав останній шум на таборовій кухні, люди перевдягалися по наметах (не стільки для тепла, скільки від комарів), рихтуючись виходити до традиційного вечірнього багаття.

Софійка вже сиділа біля майбутнього вогнища і знічев я першою намагалась розпалити купу сухого паліччя.

Туз, віддавши байду, побувавши в руках медсестри та наслухавшись зойків і дорікань від учительок, із забинтованою головою підійшов і вмостився на розкладному стільчику поряд. Мовчали, і паліччя в Софійчиних руках ну ніяк не збиралось займатися! Ага, ще покаже себе перед ним повною нездарою і в цій справі!

– Знаєш, Софіє... Тільки тепер, коли все позаду, починаю уловлювати всю небезпеку халепи, в яку потрапив! – сказав по якомусь часі. – Взагалі дивуюсь, як вижив! Кілька разів точно був на межі цього і того світу!

– Та тіпун же тобі на язик! Ти сьогодні, Їй-Богу, накличеш на свою голову!

– Саме зараз я дуже серйозно! Розумієш, мене щось наче вело, з води виводило... Отой камінь, на якому тоді ми сіли спочити... Де ти спочатку за мною спостерігала...

– Ну і що камінь? – не зрозуміла, але чомусь насторожилась.

– Витягав мене! Я об дно головою б’юсь, а мене мов якась сила виштовхує – і до каменя того тягне! Ніби кличе: «Сюди, сюди!». Е ні, якось так: «Повертайся, повертайся, повертайся!» Чи «Повернись»... Коротше, ти зрозуміла.

Софійка так і завмерла з запаленим сірником у руці, і якби Туз не задмухав його, попекла б пальці. Сашків камінець під штормовкою відгукнувся на слабкий сірниковий вогник шалено-несподіваним жаром.

– ...Так, знаєш, наче мусиш вижити, аби конче туди потрапити! – задумливо продовжував Туз, втупившись якимось тепер аж справді нетутешнім поглядом у ледь зажевріле багаття. – Наче забув щось важливе на ньому!

«Повернись, повернись, повернись!» Її, Софійчина, енергія, помножена дивним Сашковим камінцем, тобто перуновою стрілою, спромоглась повернути з води цього хлопця!

– А може, то ти... Молилась за мене, га? – Андріїв погляд знову зробився фірмовим.

Як можна такі серйозні речі переводити на смішки?

– Ти чого, Софіє? Образилась? – простягнув руку – обняти.

Боже, чого він її іноді так виводить із себе? Правду, правду казали про нього Віта і її баба! Різко відкинула простягнуту руку:

– Більше так ніколи не роби, чуєш?!

Аж сама здивувалась серйозності власного тону.

– Чого не робити? Не пливти байдаркою чи не обнімати? – Неподобство! Цей топляник досі не може зійти зі своєї донжуанської хвилі!

Кресонула таким сердитим поглядом, що й сірника замінив би.

– Та ж не буду, не буду!

– Ці гори й ця вода жартів не люблять!

Здавалось, дивне відлуння прокотилось, якимось

далеким громом відгукнулось, і вогонь загрозливо зашипів. Чи то камінчик-громова стріла, наче мікрофон, примножив силу й проникливість звуків?

У будь-якому разі – щось таки було. Андрій вражено витріщився на неї.

– Що за суперечка? Чом не розгорається вогнище? – підійшов до багаття Альбабарін.

– Розгори, хто боронить?! – розвела руками Софійка.

– Чого така люта? А сама?

– А я – іду спати!

– Уже? Знову спати? – Туз розчарований. – Ну ти й Со-о-оня! Правильно тебе називає той свисток... Ой, пардон, твій малолітній фанат Колян: натуральна Соня!

– На добраніч!

І Софія попрямувала до свого намета. Бо й справді відчула, що страшенно втомилась. Просто смертельно! І голова розвалюється. Видно, енергетичні передачі просто так не минаються!

Але сон її все одно буде легким, як пір’їнка!

5о. РОЗМОВА

Наступного дня, вмостившись на своїй улюбленій скельці, придивилась до камінчика. Звичайнісінький, посірів навіть! Невже справді колись саме звідси вирвало його якимось вихором, кинуло грозою в Сашків-колись-Софійчин двір, загнало глибоко в землю, щоб потім Сашко викопав його й подарував Софійці? Невже сила тутешнього, рідного, так би мовити, дому підсилила його магічну дію? Русалка-Росавка запевняла колись, що найбільшу силу маєш у тих місцях, де народився. Мовляв, там усе: і земля, і харчі, й повітря, й енергетичні поля – найвідповідніші твоїй душі і твоєму тілу...

А може, тут задіяні інші сили? Космічні? Камінь – це ж, здається, не лише символ вічності, на відміну

від минущого дерева? Це ж – ще й п’ята стихія! Після вогню, повітря, води й землі.

Ой лелечко! Та ж Софійка, можна сказати, за останній рік, за свій такий непростий і такий цікавий, такий короткий і такий довгий сьомий клас пройшла всі ці чотири стихії! Ну так, звісно: коли звільняла Кулаків-ського від прокляття, мусила здолати вогонь, бо там була історія з блискавкою... Визволяючи Загубленого у часі, зіткнулась із таємницями висоти, швидкості часу і вітру – стихії повітря... Протистояння з русалкою з Білокрилівського лісу – це історія вишнопільських вод... Тенета лабіринту з галереєю, Сашковими розритими канавами та коренями родоводу в прямому й переносному значенні – земля. Ну, не лише це було, звичайно... Але ж – було й це!

Ет, немає поряд Сашка, з яким пережили всі ці пригоди, з яким єдиним можна все це до пуття обговорити!.. І не дзвонить же, безсовісний! Що? Що мусить вона пізнати, зіткнувшись тепер ще й із Камінням? Неспроста ж люди вірили споконвіку в його особливу силу, в силу кам’яних баб-мамаїв, у сліди Богородиці на камені, в магічні Красні гірки!.. У Перунові стріли врешті-решт!..

– Кого видивляємось?

О ні, це зовсім не Сашко! Лише цей баритон міг поставити таке тупе запитання, і цей баритон останнім часом, на жаль, поєднує для Софійки і вогні-блискавки з громовими стрілами, і повітря, наповнене метеликами, й екстрим на воді й на землі – з п’явками та зміями включно, і – камінь: скеля, цілі пороги водночас!

Софійка знизала плечима. Бо як іще відповідати на запитання ні про що?

– Можна біля тебе?

– Можна то можна, але ж бачиш, тут мало місця! —

відсторонилась невдоволено.

– Та бачу: скеля для самої русалки – хвостиком обгорнутись! – пожартував, але, як той вовчик-бра-тик із казки, вмудрився сісти ніби й близько, проте не торкаючись.

– Ну, розказуй!

Ще одне безглузде, але яке ж типове запитання!

– Як голова? – відповіла ухильно.

– Жити буду! Сподіваюсь, до весілля загоїться!

– Ящірка! – скрикнула пошепки: попереду на схилі зарослого каменя промайнула салатово-блакитна стьожечка.

Козирний безшумно встав і за хвилину приніс до Софійки беззахисну впійманку: її животик злякано пульсував, а різьблена голівка здивовано лупала очицями.

– Не родичка твоя? – підморгнув лукаво.

– Знаєш, може, й родичка, бо вона така... – потягнулась до ящірочки – погладити чи захистити. – Ми всі на цій землі родичі...

– Гм, ти у своєму стилі!

– Ну годі, відпусти її вже, будь ласка...

Андрій відпустив полонянку в траву і сів, на цей раз уже легенько притулившись до її плеча.

– Ти її більше жалієш, ніж мене! – вона просто-таки знала, що він це скаже, таким собі вдавано жалібним тоном! І вже, здається, здогадується, про що говоритиме далі!

– Слухай, Андрію, – акуратненько відсторонилась, хоч для цього довелося зсунутися зі скелі і тепер, зіпершись на неї, майже стояти, – можеш ти говорити про щось...

– Про щось високе, хочеш сказати? Бо, типу, про що цей бритоголовий качок може говорити, як не про... катамарани, байдарки і... і вродливих дівчат, еге ж?

– Типу того! – зраділа його догадливості, хоч фраза про вродливих дівчат і змусила почервоніти.

– Гаразд, будь ласка, твій улюблений топік: Емігейські пороги тісно пов'язані з історією Запорізької Січі й війська Низового – нормально почав?

Софійка здивавоно подивилась на юнака, але, не витримавши його погляду, відвернулась, згідливо кивнувши.

– А нижче за течією, біля злиття річки Ташлик із Бугом, на острові, знаходився Гард, можна сказати, один із центрів Запорізької республіки. Там теж були пороги, пам’ятки, на одному острові нібито була козацька дерев’яна церква, зроблена без жодного гвіздка. Коротше, унікальні місця, рідкісна природа, схожа на цю.

– Чому – були? – насторожилась, забувши і про примружений погляд, і про метелики.

– Бо коли добудували Ташлицьку ГЕС, той заповідник пішов на дно.

– Як це – на дно? – згадала штучне море, під яким поховано древнє місто Орду. – А! За більшовиків?

– Будь спок, це вже зробили в часи незалежності! Софійка вражено мовчала, а Туз вів далі:

– Ага, ще одна твоя фішка: екологія. Так-от, коли торік до Емігеї тягнули газ, то обрали найкоротший шлях – крізь цей заповідник. Рили тут канави й спилювали дерева, і нічого нікому за це не було. Ти задоволена?

– Ні, не задоволена! Бо чого, чого ми, люди – такі свині?!

– Ну, до мене цього ярлика не чіпляй! Ми, бувалі туристи, завжди після себе сміття прибираємо й вогнища гасим, а за інших – не відповідаємо! 1 прибирати, як дехто, після інших не збираємось.

– Ну, але ж навіть дискотека, яку ми робили... Вона ж птахам заважала!

– Наша кишенькова дискотека? Смішна ти, Їй-Богу! Ти б чула, які цієї ночі, коли ти спала, як убита, в Емігеї салюти лупили: мабуть, ювілей якогось крутелика відзначали. Ото на птахів давало! А ти – про дискотеку! Її ми й сьогодні організуємо, якщо Соня не буде проти, звичайно!

– Того, мабуть, птахів тут якось і не видно? – зістрибнула зі слизького запитання.

– Може, й того. А може, ще з яких причин... Колись же всіх шкідників нищили дустом, а птахи тих мишей та жуків їли і самі гинули. Отрута ж досі в землі!..

– Ага, так: дустом же навіть пересипали в архіві сторінки документів! – згадалося пережите.

– Еге ж, це був модний продукт! Хоча – тітка в селі капусту ним досі кропить, і так гарно йде на базарі!.. Та й сама їсть...

– Ох... Ну то скажи їй, тій тітці!

– Ага, послухає! Ти така наївна!

– Ліда Василівна казала, що за сто років кількість птахів у нашій області зменшилась на третину. Що ж далі буде?

– О, до речі, твій третій улюблений топік: що все має закінчитись добре. Я вгадав?

Ого! Хоч тем-топіків у Софійки ще казна-скільки, але його розвідка працює непогано!

– Так-от, наводжу приклад! У Чечельнику на вокзалі (це звідки моя дустова тітка) стеля – з балок-шпал викладена. І по ній упритул – гнізда ластовині, сам бачив. Ластівок тих – море! А я автобуса жду і ніяк не можу в’їхати: що на цьому вокзалі, крім ластівок, не так? А тоді як пробере мене: та тут же мухи жодної! Все виловили пернаті!

– Слухай, ти... Ти такий розумний! – захоплено стрінула його погляд.

– А ти думала! – трохи запишався, а тому забув гіпнотизувати Андрій. – Мене, гадаєш, чого наша класна керівничка Олена Гаврилівна так любить? За гарні очі? А не показую на розумного, правда? – ніби ненароком легко обняв за плечі.

Софійка зашарілась і втопила очі в прибережному татарському зіллі. Над травою саме літали метелики: білі, блакитні (ще сірих бракує!) і один – великий, незграбний, чорно-білий. Здається, це знак: пора змотувати вудочки з цього берега, поки вони, ті метелики, не перебрались у Софійчину голову! Принаймні по спині вже точно щось повзає!

– Знаєш, мені... вже треба йти... – насилу відірвалась від скельки. – Ти... Дуже було цікаво, дякую...

– Та спинися, куди женеш? Я тобі ще щось розумненьке розкажу! – притримав її долоню Туз.

– Н-н-ні-ні, дякую! – з усіх сил висмикнула руку, – Ттт... треба дуже!

І бігом (ну наче дика, якась перелякана, точно!) помчала стежкою, що вела до табору.

51.  ДИСКОТЕКА

Ух, нарешті добралась до рідненького намета! Це останній острівець, куди вона може заховатись від суцільного моря навкруг, від свого дев’ятого валу, тобто – Андрія Туза! Він оточив її водою, ой, себто своєю постійною увагою, топить своєю присутністю навіть тоді, коли його і близько немає поруч! Десь там, за синьою лінією океану, лишився прекрасний і далекий, як сама Чхонгечхон, Пустельник (хоч він, казала мама, вже повернувся з Кореї). Десь там, за обрієм, примарним пустельним кактусом виживає і вперто не телефонує колючий Сашко (квітка, за маминими словами, від зміни обстановки таки відпала, але наклюнувся новий пуп’янок). Десь там фараончиком відпочиває у своєму теплому й комфортному Єгипті уже і зовсім забутий Софійкою Вадим... А Козирний – тут, він скрізь, і від цього нікуди дітись.

Це він – Софійка певна – цього вечора організував чергову тиху дискотеку. І звичайно ж, запросив її на повільний танець. Здається, було справою принципу, щоб мелодія була та сама, під яку попереднього разу потанцювати не вдалося: «Лиш вона, лиш вона».

Це був другий танець із хлопцем у її житті: колись танцювала з Дмитром Іваненком на новорічнім балу. Як і тоді, ноги немилосердно підкошувались, долоні тремтіли й пітніли. Втішало хіба те, що й Туза пробивала непомітна дрож, видно, і він хвилювався.

Потім... Що це було потім? Софійчина голова, забита міллю, ой, мутля... метеликами! – торопала не дуже. Ах так, потім приперся Колян, приволік величезного різнокаліберного букета (видно, весь домашній квітник бомбанув), і Софійка мусила квіти занести в намета, де вже сушився цілий гербарій.

Не пригадує, про що вони з Коляном говорили, а про щось таки говорили, бо ж той не збирався так просто відчепитись. Поки не заграла мелодія наступного повільного танцю...

– Потанцюємо? – навпроти знову стояв Андрій.

Ш Софійка так боялась, щоб її, чого доброго, не запросив Колян (а той відчайдух міг учворити й таке!), що поспішила в Тузові обійми, мало не зашпортнувшись за якогось корча. Хоч спиною відчувала і ревність юного Мамаєнка, і наскрізь пропікальну заздрість Завадчучки й Аськи.

Вона знову хвилювалась, і було так за себе ніяково, що не хотілось уже ні цього вечора, ні Мамаїв, ні танцю. Стурбувалась ще більше, коли помітила, що Андрій осмілів і пригортає її значно ближче, ніж робив це попереднього танцю, ніж це взагалі годилось би. Акуратно відсторонилась.

– Так давно тримаю тебе на мушці! – півголосом воркотів Андрій. – У школі боявся підійти... Прошмонав увесь «Контакт» і всі можливі соціалки – ото й тільки, що адресу якусь електронну знайшов, писав на неї, не знаю, чи дійшло, – навіть фотки, тобто авки твоєї нема!

Так он хто переробив грузинську пісню про Суліко на ту, що її наспівував Кулаківський: про аватарку й Софіко!..

– ...Марно виглядав тебе на всяких тусах чи на вулиці...

Тільки зашарілась ще більше й здвигнула плечима (уперто відсторонившись від хлопця), бо, власне, думок у голові, здається, і не було.

– Ти якась невловима! Навіть не вірю, що я оце з тобою танцюю... Мріяв про це весь останній рік...

Ой, рятуйте, хто може!.. Ой, захлинеться у цьому потоці солодких слів, у цьому погляді! Ой, мамусю, ти неспроста застерігала берегтись і бути розумненькою дівчинкою!

– Ти... ти наївна, як маленька дівчинка... – ніби читаючи її думки, шепотів майже у саме вухо, і якось

так хитромудро шепотів, ідо те сердешне вухо палало, вяло і розквітало водночас. – Ти мудра, як... як доросла жінка... Ти прекрасна, як...

Ціла череда... себто зграя метеликів так заполонила усе навколо, в тім числі й звуки, що... Що Софійка не почула: вона прекрасна, як хто?..

– Це мене дуже заводить... – знову пригорнув міцніше, ніж належиться для просто танцю.

Господи, він про що?! Але табун цих, як їх... так затупотів... залопотів... затріпотів крилами, так забив баки, що...

Леле, здається, кілька легких, як ці... метелики, поцілунків легенько опустилися їй на волосся... Звісно, це не гучний незграбний поцілунок навмання, що було раз у них із Сашком... Це щось нереальне...

Здається, музика вмовкла. Чи ні? Принаймні вона точно звучить у Софійчиному тілі.

– Мені так багато треба тобі сказати, – обволікали сивою пеленою Тузові примружені очі. – Лише не тут... Ходім поговоримо десь наодинці?

«Ти така класна, пішли, типу, десь у затишному куточку поговоримо», – десь Софійка вже чула ці слова... Може, це було в її попередньому житті?..

Але там... Там ніч, куди ж вони підуть? Вони не можуть вийти за це освітлене коло, бо ж, навіть захищаючись од відьми, людина обводить кругом себе крейдою... Там темно і страшно... Хоча... З нею ж буде цей сильний і відважний хлопець!

Зазвучала нова мелодія. Ах, дискотека, музика, палкий погляд сірих очей!.. Це єдине, що існує зараз на світі, але чи ж є щось прекрасніше?!

– Бо той гном так витріщається на нас, що починає мене потрохи бісити! – кивнув у Миколчин бік.

Колян?! О Боже, вона ж кинула напризволяще дитину, яка приперла їй букетяру і якій ще поночі добиратись додому!

– Він бісить мене навіть більше, ніж цей твій, пробач, ідіотський камінець на мотузці!

Камінець?! Останні метелики повідлітали у вирій, надворі зосталася тільки ніч. Як побажати Андрієві на добраніч і попрощатись? Це робила вже стільки разів, що треба по-новому!..

– Шановний сьомий «В», – раптом озвалась Ліда Василівна.

– Восьмий! – ревнуло у відповідь.

Так-от, восьмий «В» і всі інші діти, дискотеку закінчено, бо вже пізня година! – рятівні слова проказала за неї учителька.

Лід Василівно, ще ж тільки одинадцята! – забурчали Ірка й Аська. – Того разу ви до дванадцятої дозволили!

Щ

– А цього разу не дозволяю! – біологіччин голос звучав так незвично-категорично, що заперечувати ніхто не одважився. – Усі по наметах, місцеві діти – по хатах!

Софійка сказала «па-па» Андрієві (мовляв, ти ж бачиш, обставини змушують), тепло попрощалася з Коляном, побажавши йому щасливої дороги (і куди тільки його батьки дивляться?) і не без полегкості поспішила у рідненький намет. Поряд, так само слухняно, облягались навпомацки Віта й Леся, дискотечну музику надворі одразу замінив класичний окрестр цвіркунів і жаб, а Софійка залазила в спальника й міркувала про те, яка в них і справді класна-класнюча класна керівничка.

52. КЛІТИНКА НеЗАПЛДНОВАНОгО КРОСВОРДУ

Не пригадує, чи казала заповітну примовку цієї ночі. Здається, таки звучало щось на зразок «Сплю на спальному мішку, приснись, майбутній женишку!». Взагалі після цих примовок – дякувати Богові й Бугові – і Софійці, і Лесьці, і Віті, майже щоночі хлопці, хороші та різні, снились і снились. Навряд чи всі вони мали стати майбутніми нареченими, та веселого настрою ті сни додавали неабияк!

От і тепер... Спершу здавалось, що від пережитих за день хвилювань вона зовсім не здатна заснути, а потім зненацька опинилася в іншій реальності.

...Вона міцно пригортається до Нього, уткнувшись обличчям кудись у шию. Заховатись на цьому найдорожчому, найнадійнішому у світі плечі! Так затишно, так тепло! Наче вдома, куди нарешті повертаєшся після довгих блукань! Та вона ж кохала Його завжди! Кохала, але все заважали якісь нагальні справи, усе кудись мусила бігти, щось вирішувати-розгадувати!.. Але тепер годі! Найважливіші справи й найцікавіші загадки не заступлять їй більше цієї наймилішої людини!

...Здається, на них дивляться... Вокзал? Ресторан? Але Софії зовсім байдуже, вона ще міцніше тулиться до Нього, єдиного. Торкає незграбними поцілунками Йому шию, чистий комір, напрасовану сорочку... До вуст дотягнутись не зважується: вона зовсім не тямить цілуватись по-справжньому! Він теж не тямить (звідкись вона це точно знає), хоч і лагідно цілує їй волосся. І це так зворушливо, так гарно: вони долатимуть науку цілування разом, у них іще все попереду, і все у них вийде!..

– Я чекав тебе все життя! – ледь чутно шепоче їй на вухо, міцно-ніжно притуляючи її до себе одною рукою (в іншій – букет розкішних білих садових лілій).

Боже, звідки взявся на шиї цей рубець? У Нього були непрості роки... Ті роки були без неї, вона не підтримувала його у важку хвилину! Здасться, зі сльозами йому на сорочку покапала туш, але Він їй пробачить, бо ж – найрідніший, найкращий, найдорожчий! Вона сама потім випере плями... Зацілує, залікує всі рубці, всі рани...

– ..А я – ішла до тебе ціле життя! Тільки до тебе!..

...Софійка прокинулась від гучного калатання камін... та ні – власного серця. Воно мовби аж вискакує зі спальника!

Дивно, як цим калатанням не побудила людей! Ві-ку-ку й Леська мирно посопують. Ледь-ледь починає світати, надворі тихо й сіро.

Страшенно захотілося повернутись у сон: хай би доснився, хай би ніколи не закінчувався! Проте сон не вертався, тільки й того, що прокручувала ще і ще його запаморочливі миті...

Тихенько виборсалась зі спальника, вибралась із намету. Софійку, мов князівну, зустріла симфонія світанкових цвіркунів, цикад, пташиних голосів (ого, та птахів тут, виявляється, море, лиш озиваються вранці)! Довкола наче аж подзвонювали краплі густої роси, у переливах якої зароджувався новий день. Після такого сну день має бути тільки прекрасний!

День видався хай не прекрасним, але в цілому непоганим. Насамперед уже в обід примчало юне лошатко Микола Мамаєнко, а це значить, що вчора додому воно дострибало вдало, бо ж ніби чула за нього відповідальність.

По-друге, дитя прийняло за чисту монету її умову не приходити без нової історії. Колян притарабанив на подарунок Софійці... Ще як тільки розгортав зашкарублий згорток, камінчик на шиї почало кидати з жару в холод... Власне, якби не він, то Софійка подумала б, що божеволіє, адже коли нарешті полотно розрівнялось...

– Іго-го-го! – стріпнувся намальований кінь. Притримуючи бандуру і склавши ноги по-турецьки, просто до Софійки всміхався... козак Мамай! Здається, тут щойно прошуміла гроза, і він накривався ще мокрим сідлом... «...Гуп!.. Гуп!.. У тебе, сестро, гості?.. Так, сестрице!... Чи носять на різдвяні свята вечерю, чи ходять в гості кум до куми, брат до брата, сестра до сестри, чи піють півні?..» – промиготіло в уяві те, що примарилось було в музеї, при першій зустрічі з кам’яною бабою.

...Невже – і Мамай той самий? Наче відповідаючи, намальований козак (чи це тільки їй бачиться?) – підморгнув. Золота сережка-півмісяць у його вусі зблиснула (так он звідки пішла Вадова мода носити кульчика в одному вусі!), за нею чорною змійкою вився оселедець. І в очах (чогось аж Андрій згадався!) серйозність і лукавинка, янгол і біс, чернецтво й чаклунство, гультяйство (такий точно у гречці сидітиме!) і готовність до боротьби... Шукай-вітра-в-полі й у-ступі-товкачем-не-влучиш однією персоною!

Словом, то була... картина з Мамаєм!

– Ти... пограбував свою хату! – зойнула Софійка.

. – Нєа, це не та, що висить у хаті, – браво заперечив Мамаєнко. – Це стара! Усе прабабине горище перерив, поки знайшов! Чоботи в нього бач які?

– Коричневі, а що?

– Но-ві! Нові чоботи! Значить, це він уже після того, як турки... Ну, ти зрозуміла, – примружився змовницьки.

– О, це про таку я ще у Феодосії казав: дуже цінна картина! – вразився Іваненко, який наспів саме на процес дарування.

Взяти це просто так?!

«Знов підфортило так підфортило!» – відлунюю Вадимовим голосом.

«Бери, бери!» – шепотіли чортики в Мамаєвих очах.

«Нізащо!» – протестували залишки Софійчиноїсовісті.

Проте як не відмовлялась, хлопчина таки втелющив гостинця – запхав його власними руками в її намет!

Після такого було гріх відмовити дитині в екскурсії до гідроелектростанції, що її Колян обіцяв провести особисто. Тим паче, до походу зголосилися Дмитрик із Лесею, отже, Софійка не буде з Коляном сам на сам. А Туз, Богу дякувати, гасає десь на байді, отже, буде шанс обдумати вчорашній вечір і сьогоднішній сон.

І Ліда Василівна дозволила. Та й цікаво нарешті побачити споруду, яка то збільшує, то зменшує рівень води для спортсменів-водників!

Дорога неблизька, трохи через сільські вулички й городи, трохи через якісь річечки й місточки, Колян безперестанку щось торохтів, Леся й Дмитро весело підтримували розмову, а Софійка дріботіла за ними й тяжко думала.

Що це було – у її сьогоднішньому сні? Хто це був? Чомусь зненацька примарилась стара прабабусина шафа: урочисто-лискуча і водночас трохи набурмосена. Здається, той сон – аж ніяк не про Андрія. Але про кого?.. Тоді куди подіти суцільне шаленство останніх

тижнів під назвою Туз Козирний? Гм, нічого не ясно! Пазлик із якоїсь неймовірно чарівної складачки!

А Радзивілка з Іваненком – на них же любо глянути! Як невимушено спілкуються, як усе легко й по-дитячому, здається, у них іще й натяків нема на жодних метеликів. Це й у Віти з Тимуром так само, лиш там Ві-ку-куся більше загадковості на себе напускає, хоч Софійка знає: це – від надмірної соромливості (Леся каже: комплексів) і непевності, що на неї звалилось аж таке велике щастя. Але ж їм так добре, цікаво й вільно – зовсім не так, як Софійці з Андрієм! Вони чимось схожі на Софійку й Сашка, але як давно то було, той паскудник сто років не дзвонить, і взагалі, те зосталося в якійсь наче іншій, дольодовиковій ері, в іншому вимірі.

За думками не помітила, як прийшли на станцію. Ого, які водні простори! Ого, скільки різних вод: стоячих, біжучих, «сидячих» – одночасно! Бо старовинна кількаповерхова будівля (Колян запевняє, що до революції тут був млин), майже зусібіч оточена водою: попереду вона вирує, збоку – відстоюється, ззаду – помережана острівцями, а ген решту простору – кипляче широке водяне плесо, з хвилями й перепадами.

– А що я казав?! – сяяв новою копійкою Колян, помітивши Софійчин захват. І похапцем клацав фотоапаратом, запам’ятовуючи розгублену Русалку на тлі усіх цих можливих вод. І навіть те, що, як з’ясувалось, це стара, закрита станція, а та, що регулює – значно вище за течією (то Софійка неправильно зрозуміла), не зіпсувало настрою.

Раптом задзвонив телефон, і Софійка, з якогось дива розхвилювавшись, вихопила з кишені мобільни-ка й щодуху побігла через головний місток у бік дороги: водяний шум не дасть нічого розчути!

«Сашко» – висвітлював екранчик: саме тому, саме тому й хвилювалась!

– Ти мені сьогодні снилась! – казав після коротких привітань і розпитувань про життя-буття, без особливих церемоній і жодних пояснень свого дурного мовчання.

– Як? – водночас гаряча і крижана хвилі ошпарили Софійку. Хоч годилось би кокетливо образитись: «Що, тільки сьогодні?». Або ще краще: «Тому нарешті зволив подзвонити?»

– Ну... – голос на тому кінці наполохано

зам’явся. – Снилась та й усе!

Хвилі потроху відступили: дуже їй треба знати про чиїсь там нічні марення!

– Ну... – Сашко шукав, на що перевести розмову. І добре робив, бо Софійчині думки були ще надто розкуйовджені. – Цікаво, як там у вас удома твоя старенька шафа?

– Шафа?! Чого це ти раптом її згадав?

– Сам не знаю. Уявилась чогось...

– Як уявилась?

– Уявилась та й все!

Поговорили, називається.

– Якщо все, то я піду? – вже й зовсім опанувала себе. – Ми тут саме на електростанції гуляєм, дуже вода шумить, важко говорити.

– З ким?

– З тобою, а з ким же?

– Ні, з ким гуляєте?

Ах, ми ще й ревнуємо?! А всі ці дні на губу замка почепив у своїй поза зоні й не цікавився, з ким вона тут ходить!

– З Лесею, Дмитром і одним місцевим хлоп’ятком. Коля Мамаєнко, десять років. Які ще запитання?

Запитань більше не було, і Софійка завершила розмову. Хоч насправді білих клітинок у сьогоднішньому клубкові-кросвордові було значно більше, ніж заповнених.

53. ЩЕ ОДНА ЕКСКУРСІЯ

– Чув, що дехто з місцевих шанувальників тобі екскурсію влаштував? – підійшов до Софійки Туз. Як завше: цілий день мовби її в очі не бачив, а коли сонце вже повертає на захід, починає говорити і діяти. – Хочеш, покажу щось набагато цікавіше? Це в протилежний бік од вашої ГЕС, ти й не уявляєш, наскільки там круто!

– В протилежний? Це за скелястим хребтом? – показала на скелю-жабу й скелю-черепаху. Звісно, Софійці хотілось побачити, як там! – Добре, я лиш Ліду Василівну попереджу!

– Будь спок, я вже в Олени Гаврилівни за обох відпросився. Бо та ваша керя якась нервова, на мене взагалі дивиться, як на якогось шуліку, а над тобою тру-

і ситься, наче квочка над курчам!

– По-моєму, не більше, ніж ваша Олена Гаврилівна над своїм тушканчиком!

– Ходи вже, розумнице! Давай руку, бо дорога нелегка! – мертвою хваткою пірвав її за правицю, і непримітними гірськими стежечками вони подерлись до черепахи.

 – Ого, яка виднота! – захоплено відхекувалась,

озирнувшись з вершини. Внизу дрібними недбалими купинками лежав табір, далеко, за хащами, теж

ховалась якась туристична стоянка, подекуди чорними тачечками на сонці мигтіли поодинокі рибалки. А далі, скільки сягало око, – річкові звивини, скелі-острівці, зелені безмежні простори!..

– Нічого так, правда? – недбало підморгнув Туз, ніби ненароком обняв Софійку й розвернув у протилежний бік: – Але нам туди!

Простори тут були не такі зелені, все більше піски та щебінь. І все це – покрите велетенською тінню від Черепахи та її кам’яних сусідок.

– Бр-р-р, ніби космічні пейзажі Меганома! – здригнулась од видовища, а заодно делікатно прийняла його руку з плеча.

– Я знав, що русалки від таких пейзажиків копилять свої підшмалені носики, тому на цьому не зупинимось, підемо далі!

Підсмалений? Та вона ж постійно користується Сніжаниним кремом! Софійка засоромлено почухала носа і вже рвонулась іти далі, проте Андрій її зупинив словами:

– Обожнюю, коли отако встидаєшся і червонієш! Ой лишенько, він знов на неї так дивиться, і щоки,

щойно про них згадали, вмить залилися своїми звичними рум’янцями!

– ...Такою вперше тебе й помітив – уторік, на першовересневій лінійці. – Андрій знову зупинив її броунівський рух і притягнув до себе. – Ти соромилась, бо в тебе тоді був синяк під оком, пригадуєш? Ото я через те й звернув на тебе увагу!

– То я з горища падала, – згадала свою історію із Загубленим у часі. – Я ж... Наче тональним кремом замальовувала! – Людоньки, яка ганьба! Софійка хотіла прикрити від сорому лице, але, оскільки права рука була в Тузових лещатах, вільною долонею затулила тільки очі. Отже, все почалось іще з тієї безглуздої пригоди!

– Та нічого, тобі личило! – не надто вдало заспокоїв юнак. – Спочатку дивитись на тебе мені було просто по приколу, а тоді раптом аж пробрало: яка ж ця семикласниця справжня кралечка-лялечка! І це ще не все: яка ти... Не така, як усі! І холодна, як вода, і дика, як вогонь, і розсудливо-правильна, як земля, і невловима, як повітря!

– ...1 кам’яна, як камінь! – промовили разом, зиркнувши на камінець на її шиї, і розсміялись.

Ой, любий камінчику! Приклала його, проходного, до чола, аби хоч трохи зменшити жар.

– То куди нам далі? – домагалась продовжити їхню екскурсію.

Козирний повів стежкою вниз, при цьому не забуваючи нагнітати її рум’янці:

– І знаєш, що найбільше заїдало? Що – жодної уваги на мене! Ти не подумай, що я хвалюсь, але всі дівки, пардон, мені на шию вішаються, навіть ота новенька, що без року тиждень провчилась у вашому класі і на яку всі наші хлопці запали, – і та бісики мені пробувала пускати! А ти – нуль на масу!

Софійка старанно дивилась під ноги – і щоб не зашпортнутись, і від того, що тут не заперечиш: вона справді абсолютно не помічала цього самозакоханого індика!

– Мені ж видавалось, що ти була трохи небайдужа до того вашого придурка Кулаківського, правда?