Текст книги "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

39. ПІВДЕННИЙ БУГ

З магазину поверталась довшою дорогою. І все поглядала навколо, зачіплюючись поглядом за кожні спортивні парубочі плечі. Не він, не він, не він!

Містечко потопає в липовому цвіті, він дурманить, п’янить, його хотілося би внюхати, ввібрати у себе, в ньому хотілося б розчинитись, якби на одній із вулиць... Ну хоча б у найдрібнішому завулку їй зустрівся...

Софійка зовсім не виглядала Туза. Дуже він їй потрібен зі своїми примітивними золотими кулончиками!

Але... Але ж не можна від неї так різко відкинутись, так безбожно забути, так не передавати знаків уваги, не озиватись, не приходити, не дзвонити, навіть не писати есемесок!.. Ото як із самого початку показала себе дурепою, так і до самого кінця!

Власне, тільки ради цього вона й хотіла його побачити. Щоб довести, що не дурепа. От раз тільки зустріти, довести, що не дурепа, – і все!..

А тут ще й Сашко поза зоною! Лиш раз після того вийшов на зв’язок, устигли привітатись, і знов – абонент не в мережі!

Липи несамовито пахли. Бджоли загрозливо гули (Софійка торкнулась до своєї багатостраждальної губи). Козирний не зустрічався.

Зате назустріч прямували Дмитро з Леською. Веселі, балакучі! Ото вже в кого жодних проблем!

– Софійко, ти на цій вулиці? А ми якраз до тебе! – широко всміхнувся Іваненко.

– Несем новину! – щасливо блиснула скельцями окулярів Леся.

–Уявляєш, наші вчителі як компенсацію за зіпсовану кримську поїздку вирішили зробити нам ще один тур! Виїжджаємо за два дні!

– Таки ж до Ялти?! – зраділа Софійка.

– Ні, вже ближче! На річку!

– На річку? Не поїду! – аж застогнала з пересердя. – На жодну річку не поїду! Хіба що це буде Чхон-гечхон!

– Чхонге – що? – не зрозумів Дмитрик.

– Річка така – Чхонгечхон! – трохи запишалась Софійка.

– Чхонгечхон?То ж...у Південній Кореї, здається? – ні, Радзивілка таки нестерпна своїми знаннями! – То Південна Корея, а це хоч і теж Південний, але Буг!

– Південний Буг – це ж знаменито! – вигукнув Іваненко.

– Хоч на південний, хоч на північний – і не подумаю!

– Там будуть природні пороги! Оті, що їх колись запорожці долали й за ними селились!

– Ага, знаю навіть місто таке: Запоріжжя, там річка Червона тече! Від заводських стоків червона!

– Скелі! – не вгавав Дмитрик.

– Хоч і гори! – заперечливо похитала головою.

– Альбабарін їде, я гадала, ти Ві-ку-кусі потелефонуєш, запросиш! – шепнула Радзивілка. – А як ти запросиш, коли сама не хочеш?

– Не хочу! – на мить завагалась: ану ж і Туз буде? Вони з Алі-бабою приятелюють!

– А ще – рафтинг! Це таке сплавляння порогами, як у справжніх спортсменів-водників! Ліда Василівна казала, що фізрук уже домовився за байдарки й катамарани! – переконував Дмитро.

– Не хочу, бо... – ет, потрібен їй той Туз! – Там буде знов грандіозний смітник, а я всього не приберу, я цього не переживу!

– То природно-ладшафтний заповідник, там із цим суворо, сміття не буде! – заспокоїв хлоп’як.

– Ага, не буде! Де це в нас ще немає сміття? – не повірила.

– Ну, це парк «Гранітно-степове Побужжя». Біля селища одного, ми в ньому зупинялись дорогою на море! Якось зветься так... Емігея!

– Е-мі-гея? – аж підстрибнула від несподіванки.

«Емігея!» – відлунило в камінчику. Не інакше як

саме він наворожив їй це диво!

– Ні, справді Емігея, ви не жартуєте?

Леся й Дмитро згідливо кивнули.

– Тоді я – їду! їду, їду, їду! – Софійка стрибала, танцювала, розчинялась нарешті до останку в липовому ароматі й розціловувала обох своїх найдорожчих друзів та камінчика.

Радзивілка з Іваненком тільки здивовано перезирались.

40. ГРОМОВІ СТРІЛИ

Сашко приїхав хоч і без попередження, зате на цілу добу. Пообідає-повечеряє в Щербанів (так Софійчині батьки наполягли), переночує у своїй відремонтованій квартирці й завтра знову на Матвіївку. Там зараз гаряче, селом газ проводять, роботи повно. Гм, було б дивно, якби інакше!

А поза зоною він, бо хата бабина трохи в ярку, та й узагалі по селі мобільник погано ловить.

– Хоч бери та листи пиши! – ніяково жартує Сашко. Бо ж знає, що грамотність у нього не дуже, а принципова Софійка на помилки не змовчить.

– Зате сьогодні цілий вечір – наш! – аж світився призахідним сонцем. – Як тобі ідея побродити старим парком?

– Ідея гарна, як і погода! – всміхнулась. – Саме теж про це подумала!

...Від поїздки на Південний Буг Сашко навідріз відмовився. Бачте, під баби-Ксеніним будинком усе розрито під труби, як же він те покине?

– Он у нас біля Холерного Яру теж ще відколи газ мали прокласти й не проклали, рівчаки розриті, і нічого! – умовляла Софія.

– Ох, яке ти ще дитя! – зітхнув і трохи наче аж зверхньо усміхнувся Фадійчук (як і... Андрій?). – Дай, Боже, тобі й надалі не знати отих хазяйських заморо-чок! Та й узагалі, може б, тобі на літо в Матвіївку до нас? Там і річка, і природа – куди тому Бугові!

– Якийсь... нудний ти, Їй-Богу! Ну, а я поїду, поки молода! Хоч світа побачу!

– ...Та я тебе й не тримаю! – сумно обізвався хлоп’як. – Це я в рівчаках загруз, а ти... Чого маєш удома сидіти?

Ну й справді! Таки не має чого!

– ...Це якби я міг тобі щось краще запропонувати, якби міг купити не те що катамарана, а цілу яхту, із парочкою скель та річкою на додачу... І не іграшкові, а справжні... червоні вітрила!..

Натяк на Андріїв сувенір у Софійки на шафі? Сашко ж досі його ніби й не бачив!

– Але ні, я й тоді б не вказував, куди і з ким тобі мандрувати! А зараз – то й узагалі... Це кожен мусить вирішувати сам для себе... Та й хіба ж можна русалоньці забороняти воду?.. – перевів на жарт.

Леле, а балакати навчився ж: чисто як загублений у часі аристократ Казимір Дашківський!

– Ох, ну, годі про воду! – зістрибнула з незручної теми, бо чомусь зробилося тяжко на серці. – Давай краще про камені! Колись ти обіцяв розказати про цей камінчик.

– А, ну так, – ще не відійшов од розмови про чергову довгу розлуку Фадійчук. – Хоч тут наче й розказувати нема чого... Це ще одна знахідка з колись нашого спільного сусідського, а тепер лиш мого дворища. Коли ото копав рівчаки під труби місяць тому, відкопав цю штуковину... Мовби звичайна, якби не та дірочка посередині... Пацани з мого класу казали, що

то курячий бог. Що він бажання виконує. Ну й залишив собі. А коли став більше читати... Вичитав одну прецікаву штуку: що саме отакі, продовгуваті, викривлені трохи і наче кулею пробиті камінчики називаються громовими стрілами. Або ще Перуновими: ти ж знаєш – дохристиянський бог такий був. Це ж, мабуть, із тих часів і легенда!

Якраз переходили Чортів місточок – струмок із хитким каменем посередині, і Сашко притримав Софійку за руку. І, як це в нього траплялось, руки вже не відпускав, промовляючи далі:

– Пишеться, що, за повір’ям, ці перунові стріли падають із хмар у грозу на всяку нечисту силу. Зариваються тоді глибоко в землю і виходять ближче до поверхні аж через три або сім років. І мають вони тоді цілющі або магічні властивості. Ніби такі громові стріли всяку біду одвертають. А водою, перелитою через отвір, лікуватися можна... Від ангіни чи що...

Над ставочком Софійка вирішила, що, мабуть, не стане забирати руки.

– А як почув, що тобі в дорогу – він легенько стиснув її долоню, – занепокоївся, бо ти ж ніколи ще так далеко не їздила! То відразу й вирішив: правда чи не правда про ті громові стріли, але якщо вже така знайшлась, то хай вона тебе захищає, раз я не зможу!

Софійка зашарілась і акуратненько визволила свою руку з мозолястої Сашкової. Не до речі зараз якісь серйозні розмови перед наступною далекою дорогою. Але камінчик! Це ж треба!..

– Чого ти мовчиш? – запитав по хвилі.

– А що казати?

– Просто здебільшого ти говориш, а мені й слова нема куди вставити!

– Угу, дуже дотепно! – хотіла за звичкою ніби сердито штовхнути хлопця в плече, але думки про камінчик відволікали від жартів.

Так вони й ішли якраз на досить чемній відстані, коли з-за повороту алеї, обнявшись, виринула закохана парочка. Туз із якоюсь – волосся фарбоване в чорне, аж синє (мабуть, чорнявки – його слабинка).

І якби зараз біля них на алею грякнула блискавка, Софійка здивувалась би менше. Від несподіванки й привітатись забула. Той також не був готовий до зустрічі, тільки муркнув щось невиразне, пронизавши поглядом.

Ет, шкода, що вони з Сашком бодай за руки не тримались, хай би побачив, що вона... Що в неї теж є хлопець!

– Гм, дивно, – здвигнув плечима Сашко, як уже відійшли.

– Що дивно? – зопалу трохи переборщила зі здивуванням.

– Що він свою дівчину має, а на тебе якось так... дивиться!

– Ет, чи ж мало на світі... дурнів? – мимоволі озирнулась на Козирного, втішаючись, що сутінки приховують від Сашка її спаленілі щоки.

...Туз також озирався! Ух, такий погляд метнув! Камінь би зворухнувся. І зворухнувся, здається. Сашків. На грудях.

Сашко не сказав нічого. І мовчав до самого її двору.

– Знаєш, я, мабуть, поїду з самого ранку, – заговорив уже біля хвіртки.

– Стривай, ти ж хотів аж увечері!

– Тобі на післязавтра збиратись, не заважатиму... Щасливої дороги!

– Що ж, тобі теж... – відхилила скрипучу хвіртку й непевно рушила до під’їзду.

Не сміла підвести очей, але відчувала, що він дивився їй услід. Сумно-сумно-пресумно. На мить захотілось махнути рукою на ту поїздку й вернутись, кинутись Сашкові на шию, розплакатись у нього на плечі!..

Проте блискавка сірих Тузових очей, що муляла зараз більше, аніж Перунова стріла, не дозволила озирнутись.

41 ЕМІГЕЯ

Ось уже й на місці. Облаштували табір, підкріпились привезеним із дому. Нарешті можна все роздивитись.

Ох, держіть її вдвох, бо одному нема чого! Софійка в Емігеї чи – в справжнісінькому раю? Краса ж яка, а пахнота! Липи не видно, але десь вона, мабуть, неподалік, бо п медвяний дух огонрув усе узбережжя. Глід, терен, ще якісь дрібненькі зелепушки-ягоди, кущі шипшини...

А квіточок же, людоньки! Оно зграйка ромашок, он хмарка якихось бузкових! Самих тільки жовтеньких кілька десятків різновидів! А вишневі, темно-бузкові, небесно-блакитні!..

– Цикорій дикий, по-народньому Петрові батоги! Бо стебло міцне й гнучке! – захоплювалась іще з автобуса Ліда Василівна.

Атож! Росянка, гикавка, деревій, очанка, подорожник, калюжниця, свербіжниця, чаполоч, грицики, грабельки, косарики, звіробій, вовконіг, дивосил, чортополох, мати-й-мачуха, бабині воші, куряча сліпота, собаче мило, гусячі лапки – ні-ні, це не персонажі каз-

нового зоопарку чи музею дивовиж! Це, згідно з Лідою Василівною, народні назви цього всього розмаїття!

А ще ж мохи, сукуленти, лишайники! Що не камінь – то ціла тобі альпійська гірка!

А он і ти, вже бачена дорогою до Криму скеле-жабо! Хоч обтикалась зеленню, але, здається, трохи обсипалась – а кажуть, що камінь символізує вічність!..

Ой, а онде скеля-черепаха! Ну точнісінько ж – гігантська черепаха нависала-дерлась угору! Незграбна, мов от-от ізсунеться й загримить донизу.

А на дрібних каменях – блакитні (хіба такі є?) і зелені ящірки, уже живі-живісінькі!

Птахів якось не видно й не чутно: певно, саме діток годують. Зате гуркіт безмежно прудкої і невимовно прекрасної ріки – здрастуй, Південний Буже! – знову щасливо глушить усе навколо! Ох, майже по-шевченківськи: «Реве та стогне Буг широкий!»

Кажуть, рівень води тут залежить від якоїсь електростанції, зараз вода, за словами фізрука, висока, хоч білі поперечні смуги на скелях показують, що буває і вища.

Софійка сміливо зайшла в бурхливий потік. Ого, треба держатись за гілля й за каменюки, бо знесе течією! Але її не змиє, вона ж русалка! Вишнопільська русалка, грецька німфа-сирена, югославська віла, азійська албаста, західноєвропейська ундина, агов, чи хто там іще?

І байдуже, що б про неї подумав отой Козирний Туз!

– Добрий день, водичко-орданичко, найстарша царичко! – згадалось раптово замовляння Русалки з Бі-локрилівського лісу. А ще Русалка-Росавка шанобливо зверталась: «Водо Уляно!», і Софійка в цю мить абсолютно її розуміла, і, якби знала, звернулась би до во-ди-Уляни й по-батькові! Ба, якби не стрімка течія, Їй-Богу, варто би впасти перед цією величчю на коліна!

–Тимур ка’, що там далі є ще й тиха вода! пробився крізь шум до Софійчиних вух Ві-ку-кусин голос. О, Віта щодо поїздки в Емігею не вагалась ані хвилини. Хоч для цього їй довелось довгенько вмовляти батьків, ще й просити мол’брата відпрацьовувати на господарстві наперед за обох.

– Ходім поди’! – манила рукою подруга. – Догани', туди подався вже цілий гурт!

З готовністю вилізла на берег і побігла разом із леськівчанкою пологим підйомом, супроти течії, між акаціями та глодом. Річки звідси не видно: стежка веде навпрошки, оминаючи звивини русла.

Аж он і гурт, тобто поки що широка фігура Олени Гаврилівни, яка, відстаючи й перевалюючись із боку на бік, той гурт замикає. Олені Гаврилівні тяжко і фізично, й морально. Дочка відмовилась на час її поїздки глядіти тушканчика, і тепер він тимчасово квартирує у сина, а це далеко, а син не дуже відповідальний, а невістка попалась якась нервова!..

А онде – засмагла потилиця Андрія Туза. Ясно, хто підбив Альбабаріна, аби той попросив Ві-ку-ку-сю, аби та загітувала Софію рушати на тихі води! Втім, може, й ні: Туз від самого ранку на дівчинку і не глянув. Правда, й фарбованої чорнявки з собою чомусь не взяв. Мабуть, щоб заскучати за нею більше.

Нарешті вийшли на встелену шовковою травою галявину довкола тихого плеса. Аж не віриться, що це той самий ревучий і пінистий Південний Буг!

А кругом – ой людоньки! – бузковіє іван-чай, стримлять із води якісь гострокрилі біленькі квіточки, пахне аїр, він же, як ось каже Діда Василівна, лепеха, чи татарське зілля (Мамаева Золота Орда і тут наслідила?)!.. Та головне – латаття біле, згідно з уронами ботаніки, німфея кандіда, а згідно з давньою народною назвою – крин!

– Латаття біле, як і жовте, спроможне рости тільки в дуже чистій воді! – серед захопленої тиші урочисто проголосила Ліда Василівна. І, надихнута загальною увагою, осідлала улюбленого коника: – Археологи вважають цю рослину найдавнішою квіткою на землі! Адже з'явилась вона ще в крейдяний період, сімдесят -вісімдесят мільйонів років тому!

Боже, скільки дива на світі! Можна сказати, просто під боком! Недаремно, мабуть, Софійка з усіх квітів найбільше обожнює лілеї білі садові й лілеї водяні!

Уже традиційно високий пафос Ліди Василівни ревниво перехопила захекана від швидкої ходи Олена Гаврилівна:

– Вважається, що ця місцина точнісінько так виглядала й триста п’ятдесят тисяч років тому! Бо це залишки древніх гір, останні шість мільйонів років тут не було льодовика: він сюди так і не дійшов, зупинившись десь під Києвом!

Леле, балакають про ті мільйони років та льодовики, наче про давніх знайомих!

– Мабуть, у цих місцях є багато стоянок давніх людей? – це вже, звісно, археолог Іваненко.

Знову нагода показати свої знання історичці-географічці:

– Саме на цьому березі навряд чи селились, бо навесні тут сильно розливається вода, але в районі найближчих кілометрів люди мешкали ще з епохи палеоліту, включаючи, крім праукраїнців, і кіммерійців, і трипільців, і сарматів та римлян... На цій території, кажуть, побував давньогрецький історик Геродот, який нібито й назвав її Емігеєю, що в перекладі з грецької

означає «моя земля». З якого дива мала би бути ця земля його – то вже питання інше.

– На нашу землю хто не ступив, той бігом розставляє руки: «Моє!» – зіронізувала Ліда Василівна. – Тільки ми самі почуваємось наймитами і ждемо, щоб хтось порядок навів.

– Колись козаки наводили. І, звісно ж, було тут чимало стратегічних споруд!

– А народна, перепрошую, колишня назва річки – Бог! – знову спромоглась уставити мудре слівце біологічка.

Бог? Ну та й не правда хіба, що мова – це наша найправдивіша історія? Ось чому Софійку тягнуло впасти навколішки! Навіть само собою промовилось «Їй-Богу»! Коли б і зараз річка для людей була Богом, хіба сміли б кидати в неї сміття?

– Це як і з недалекою відсіль притокою Південного Бугу Синюхою: та колись теж мала іншу назву! – не зосталась у боргу Олена Гаврилівна. – Синіми Водами звалась! Це саме там була битва 1362 року, яку ми на уроці вивчали!

– Ого, які давні всі ці річки! Як же люди колись, не маючи ні пошти, ні мобілок, умудрялись називати річку протягом усієї довжини однаково? – запитала Софійка.

Відповіді ніхто не знав, тож зависла мовчанка. Мабуть, запитання безглузде. Таки безглузде: он як зверхньо-здивовано кольнув її сірим поглядом Козирний! Нарешті згадав про неї?.. Знов має її за... наївну ботанку-зубрилку?... Ет, нехай собі!

Головне – що довкола так гарно й зелено, що милує зір тиха вода й латаття біле. Що є в неї Емігея – її, Софійчина, земля!

42. МЛЕЛ І КАКТУС

– Он ви де! – зненацька підоспів до гурту фізрук. – Дивитесь, із якого місця будемо сплавлятись? Атож, оце звідси – і вниз течією! Завтра обіцяють підвезти з турклубу катамарани, байди і каяки! О, буде в нас рафтинг крутіший, ніж на каналі «Діскавері»!

Юрба загула: дівчата і вчительки перелякано, хлопці – захоплено. Ірка з Аською то й узагалі по-голлівудськи заверещали, плещучи в долоні: «О майн ґот, о майн ґот, о майн ґот!». Поглядаючи на старшокласників, звісно. Вадимчик-бо їхній від поїздки відмовився, та чи й узяли б його після тої капості? Лиш Софійка мовчала, бо взагалі не надто уявляла, що воно за сплавляння, чи ба – рафтинг.

– А скупнутись тут можна? – заблагали хлопці.

– Не можна, а треба! – з готовністю погодився учитель. Не вспів доказати, як хлоп’ячий народ (Козирний із перших) роздягнувся й побулькав у воду.

Але не Софійка! Як не вмовляла її Віку-куся, та цього разу русалонька зрадила свої принципи. Бо її знову стало все виводити з себе: і незрозумілий рафтинг, і пискляві дівки, і той дурний Туз!

Гордо й самотньо рушила стежкою назад, туди, де перед цим так гармонійно медитувалось-милувалось і звідки її вирвала Віта. Спина рівна, крок поважний і незалежний: саме так це мусить виглядати збоку. Щоб знали, щоб вони всі знали!..

Отак-отак, на цьому камені буде мальовничіше! Сісти, щоб профіль – на тлі води? Ні, ліпше стати, одну ногу сюди, на підвищення, руки скласти перед собою.

Ага, і щоб волосся на вітрі маяло – так буде зовсім добре. Погляд кудись удаль, брови трохи насупити. Русалці все паралельно! Ні, ліпше: албаста нервує! Ні, не так: ундина сердиться! Або: сирена зараз завиє (теж нічого)! Жаль, цього ніхто не бачить. Дехто не бачить! А то знав би, як їй до нього зовсім байдуже!

– Це ти Соня? – зненацька увірвався в її живописну композицію хлоп’ячий писклявий голосок.

– Яка ще Соня? Зараз когось точно присплю! – розгнівана віла-горгона загрозливо-повільно розвернулась із профілю на три чверті, потім анфас і метнула сніпок блискавиць у мале веснянкувате створіння, яке посміло порушити її неприступність.

– Ну Сонька ж ти? Щербань? – то була мізерія років дев'яти.

– Софія, а не Сонька! Тобі чого?

– Осьо) Просили передати! – мізерія простягнула їй квітку жовтого латаття з довжелезним хвостом-стеблом.

– Хто просив? І взагалі, як це розуміти?

– О, він попередив: буде, каже, виступати, ставити з себе ділову, але ти, каже, не слухай, віддай квітку й чеши назад!

– Ого, заявочки! Хто ж це такий розумний? Чи не отой накачаний, з побритою головою?

– І в синіх трусах! – згідливо покивало рудим чубом парубча. Воно досі тримало перед собою хвостату лілею.

– Лелечко, з корінням вирвав! А на стеблі, та й на листі осьо – п’явки сидять, ще й риб’яча ікра відкладена! – вжахнулась Софійка.

– Це жаб’яча!

– Яка різниця? Воно жити хоче, а ти – по сонцю її?!

– Так він і казав: може, трохи моралі почитає, але твоє, каже, діло не слухати, а віддати! Чуй, ти, Сонько, йому не признавайся, що з ікрою і п'явками, лади? Бо це ж я виривав! Він мені десятку пообіцяв: запливи, каже, вирви отуго квітку й занеси туди-то й такій-то! Мені що, моє діло маленьке: пірнув, зубами відгризти не вийшло, то вирвав з корінням, дістав п’ятірку на лапу – й до тебе!

– Він що, не бачив, що ти вирвало?

– Нса! Я й сам тільки дорогою роздивився! Бери скоріще, бо мені ще ж по інших п’ять гривень вертатись! А як не візьмеш, то плакали мої грошики! І взагалі, каже, буде тоді мені секир башка! – хлопчик красномовно провів ребром долоні по шиї.

– І де ти взялось, таке доскоцьке? – ундина поблажливо усміхнулась, перетерла стебло об камінь і, викинувши у воду коріння з усією живністю (може, десь зупиниться й приросте), собі залишила квітку.

– Аз села, тутешній! Звуся Колян!

– Ну чеши ж, Коляне, звітуйся своєму шефу про гарну роботу! – албаста вже ледве стримувала сміх. – А то ще справді – кирдик башка!

– Секир, Сонько!

– Ну, за Соньку буде ще й секир! – розсміялась.

Колян-Миколка чкурнув берегами, аж закуріло.

Сирена, помалу перетворюючись на німфу з квіткою латаття, забувши за профіль, анфас та розмаяне вітром волосся, умостилась на камені й задумалась.

Що це? Поганий жарт? Чи закон парних чисел?

...Бо вчора хлоп’як-посланець, лиш чорний, мов циганчук, прибігав од Сашка. Отже, Фадійчук, сумно тоді попрощавшись, не поїхав у Матвіївну з самого ранку, як обіцяв, а навідався ще, видно, у квітковий магазин, потратив, мабуть, серйозні гроші, а може,

теж заплатив ще й десятку посланцеві і передав Софійці... кактуса.

То був дуже красивий кактус, із ніжно-рожевим пуп’янком, який ледь-ледь пахнув: чи то цукерками, чи то ліками. З дуже гострими – в Софійки досі під нігтем ниє, бо ненароком одну загнала, насилу виколупала! – колючками.

І – міцно заклеєний конверт. Хоч якби й відкритий: Сашків незграбний почерк із помилками і виправленнями навряд хтось, крім Софійки, вчитав би це. Усе там було «стисло, сильно і страшно».

«Справжні почутя можна роками ни поливати. Вони здатні пройти пустелю. Але ними не можна крутити туди сюди, бо квітка не розпусти ця або вітпаде. Справжні почутя це боляче».

Ще й із розмазаною крапелькою крові, бо, видно, й сам поколовся об свого подарунка.

Отакі-от невизнані Омар Хайям і Шота Руставелі в одній, мало не тигровій, шкурі, себто особі!..

НЕ з дієсловами вже окремо написано...

Хоч як гонила від себе цей спогад, але усвідомлювала, що кактус і досі не йшов із голови, не забувався ані на мить. Може, тому, що поболювало під нігтем?..

Тепер це нещасне латаття. Як мусить із ним чинити? Заплести в коси й показати, що воно для неї щось значить? (До речі, вельми підійшло б до її жовтої маечки). Викинути? Заховати?..

Цікаво, той пуп’янок зараз удома на її підвіконні відпав чи зацвів?.. Можна було б запитати про це маму телефоном. Проте є речі, на які не зможе відповісти навіть мама...

43 СОНЦЕ НААТРЛВОЮ

Правда, вечір змусив забути й кактуса з колючками, і лілею з ікрою-п’явками. Бо то був вечір біля багаття. Ох, які ж прекрасні й романтичні вони – вечори біля вогнища! Ти сидиш у колі кругом палаючої ватри, яка наче відбивається в небі круглим оком червоного місяця. Час від часу підкидаєш у ту ватру якийсь штурпачок (хлопці перед цим наносили купу хмизу) і слухаєш... пісні під гітару! Виявляється, тут справжнісінькі барди і канат-фізрук, і – їхня ботанка Ліда Василівна (тоді у Крим просто забула взяти гітару)! А як гарно підтягує географічка-історичка! Відчувалось, що це вже давно сформоване коло туристів, і пісні їхні – пов’язані з якимись пережитими історіями, це розмова утаємничених. Прем’єрою стала хіба «Пісня тушканчика», пронизливо й задушевно, навіть з деяким екзальтованим надривом виконана Оленою Гаврилівною.

Приємно було й собі по суті входити у коло втаємничених. Віта від захвату взагалі втратила дар мови й сиділа, притримуючи жменями захоплені-закохані багаття-рум’янці. Хто б подумав, що за хвилину так само буде й Софійці?

– Ну, а тепер ти, Андрію! – впевнено скомандувала географічка, і фізрук зі знанням справи, не вагаючись, передав гітару... Козирному!

З’ясувалось, що той розкішно грає на гітарі! А співає! Недбалим спокійним баритончиком, ніби трохи речитативом, але ж – ох! «Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає!» Гак, здається, казала Мавка у Софійчиній змалку любленій «Лісовій пісні»?

Ну, спочатку, як це, очевидно, в Андрієвому стилі, звучала досить жорстока пісенька про равлика, який «вирішив помандрувати в світ», але дорогою надибав його «якийсь китаєць» і, його ж таки, «намастив старанно на окраєць». Після біологіччиних коментарів, що, мовляв, у Китаї та Кореї справді їдять древніх наземних молюсків, зокрема равликів виноградних, які латиною звуться гелікс, а в народі – слимаками чи завитками, були пісні про необачного короля, який забув пароль і не міг потрапити додому, і його вірну, але трохи підсліпувату дружину; про те, що юній діві не можна довіряти весла; пародію на якусь знамениту старовинну зарубіжну пісню «Ло-мами, ло-мами-мами б'ють, ломами б’ють»...

Словом, отакі собі недбалі й дотепні пісеньки, які, треба визнати, всіма сприймалися на ура.

– Вау! Круто-круто-круто! – пищали Завадчучка з Аською.

Софійка мовчала. Намагалась уторопати, чим так приваблює (і чи приваблює?) всіх (і її?) Тузова розхристаність.

Раптом Козирний різко поміняв тон, посерйознішав, трохи помовчав і почав зовсім іншої;

– Дівчинко моя, сонце над травою, де, в яких краях зустрінемось з тобою?..

Якимось мов охриплим голосом, із внутрішнім, глибоко схованим почуттям. Мабуть, це стосується тієї фарбованої брюнетки, з якою зараз наш герой не може бачитись... Але чому тоді Софійка боїться дихнути?

– Крила намети згорнули, мов зранений птах. Всіх нас чекає вже вісник розлуки літак...

Боженьку, як же!.. Душевно! Аж... аж слів нема!

Коли нарешті зважилась підвести на виконавця очі, переконалась у своїх передчуттях. Ледь примружений Андріїв погляд, звичайно ж, спрямований на неї, на Софію. Вона скоренько відвела свої блакитні, але знала, що його сірі від неї не відвернулись: вони просто впивались у неї, мандрували по ній тисячею метеликів, насолоджуючись її беззахисністю і сум’яттям.

Ясно: він співав для неї! З якого дива? Навіть її реакції на вчорашню квітку, яку Софійка таки заховала, він не знає, нащо він так?..

– Облиште розради слова, бо мені не до них: мені б відшукати струмок біля тої сосни!.. Може, там ще дотліває багаття одне, Може, десь там хтось чекає і досі мене?..

Ірка з Аською поковтали свої проколоті пірсингом язики і тільки витріщались по черзі то на Туза, то на Софію. Ві-ку-куся мовчала так красномовно, як може мовчати людина, що все розуміє. Зрештою, вона ж сиділа поруч і не могла не відчути, як мимо проходять, просто-таки пропікаючи довкілля, магнітні хвилі маршрутом Туз – Щербань...

Софійка ж тільки й тямила, що в неї потроху зсувається дах, хоч внутрішній голос (чи камінчик на шиї?) і підказував, що зсувається він не зовсім туди, куди треба. Здається, поки він остаточно не з’їхав, найрозумніше мерщій піти геть, тобто – в намет, у люлю, як мовить Вад. Тож тихесенько підвелася, змійкою прослизнула між слухачами, вповзла у намет і в спальник...

«Сплю на новому місці...» – присипляла себе, хоч серце гупало зовсім не сонно.

– Дівчинко моя, сонце над травою, де, в яких краях зустрінемось з тобою?.. – безцеремонно заважав дрімоті баритон.

– Повернешся додому – стрінетесь, – згадала фарбовану чорнявку. – І нема чого іншим баламутити мізки. Чого маєш удома сидіти? – з жалем проганяла якісь невиразні, хоч і рожеві, мрії-передчуття.

Андрій доспівав. Трохи повисіла тиша, потім озвалися хлопці: «Давай, Козирний, вали далі! Про короля! Ні, жени «Якось у Карпати я попав», – і пішли нові й старі пісні по другому й третьому колу.

Софійці ж усе бриніло «Дівчинко моя, сонце над травою», поки нарешті й вона не намастилась на окраєць, змішавшись із ло-мами, ло-мами-мами й тривожним утомленим сном.

44. РАФТИНГ! РАФТИНГ!

Наступного ранку привезли купу водно-туриського спорядження: якісь гостроносі човни, звані каяками, залізно-брезентові конструкції, звані байдарками, та надувні і наче подвійні човни-подушки, звані катамаранами. Усе табірне чоловіцтво зосередилась біля тих дивовиж і ладнало, складало, обговорювало й підганяло човни для емігейських порогів, або, як їх називали чомусь туристи, Червоних воріт.

Потім почалося священнодійство. Досвідчені водники стали надягати чудернацькі спідниці-фартухи (це щоб у човен не затікала вода), каякери ще й чіпляли собі на носи прищіпки (щоб вода і туди не забігла). Всі вони брали на плечі байди і каяки і йшли вже знайомою стежкою на місце старту. А чайники, себто

новачки й перелякані дівчата, сиділи на фініші, (якраз Ш там, де ще вчора дихала вогнем розгнівана ундина) і з білою задрістю зустрічали сміливців. Байдарочники дозволяли сідати комусь із найвідважніших чайників посередині байди, називаючи таких пасажирами. Найдосвіченіші каякери на глибині зумисно валились набік разом із каяком і, перекрутившись у воді (трюк називається ескімоска: ось де потрібні прищіпки!), випірнали нагору й підганяли човна до фінішу під оплески, свист і величальні крики.

Чи не найбільший захват у публіки викликало прибуття катамарана, який мав аж чотирьох веслярів, спритно маневрував між порогами і церемонно заходив на причал. На таке диво позбігались дивитися навіть місцеві. І серед малолітньої пацанви-босоти Софійка завважила й руду кучму підприємливого Коляна.

– Попливеш із нами?

Софійка не здразу второпала, що питання стосується її. Хоч сторонні уже встигли упасти в шок: Козирний Туз запрошує Русалку на катамаран!

Звісно, попливе!

– Тоді тримай! – Андрій урочисто вручив Софійці весло, а сам із хлопцями завантажив на плечі катамарана, й усі бадьоро покрокували до місця сплаву.

Потім Софію було вдягнено в рятувальний жилет, хоч вона й противилась, бо він страшенно спотворює фігуру, ніякої талії! Але Козирний і не думав її слухати, навіть особисто перевірив, чи міцно затягнуті кріплення. Потім їй, схожій на помаранчевого балончика, нап’яли на голівку – зачіска ж помнеться! – не менш бридкого шолома, і Андрій знов особисто перевірив міцність пряжок.

Коли ця екзекуція скінчилась, дівчинку нарешті було урочисто посаджено на місце «моряка» попереду, капітан – він же Туз – сів ззаду, видав короткий інструктаж, і вони відчалили.

Ой! Ой-ой-ой!.. Це вперше в житті вона отак пливе: споглядаючи краєвиди, яких не побачити з берега!

Спершу ішли просто й легко, але далі течія швидшає. Це значить, треба швидше гребти, і Софійка молотить веслом з усіх сил.

– Ліве табань! Праве табань! – командував Туз, і Софійка, забувши, що «табань» означає «гальмуй», налягала на весло ще дужче.

– Попереду бочка! – закричав капітан, і Софійка насилу згадала, що бочка – це такий собі вертикальний вир. – Проходим на швидкості!

Всі завеслували швидше, натомість Софійчине весло чомусь почало зашпортуватись, і вона проти власної волі стала табанити.