355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Марина Павленко » Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія » Текст книги (страница 1)
Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія
  • Текст добавлен: 28 сентября 2016, 22:56

Текст книги "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"


Автор книги: Марина Павленко


Жанр:

   

Детская проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

1. РУСАЛКА ЇДЕ  НА МОРЕ

Невже здійсниться, збудеться, станеться? Якихось кільканадцять годин цим просторим сяйливим автобусом – і Софійка побачить море!..

Дівчинка захоплено вбирає очима простору асфальтівку, яка стрімко намотується на автобусні колеса, жадібно роздивляється небачені мінливі зелені краєвиди.

Як добре, що їхня невтомна Діда Василівна, вкотре залучивши вчителя фізкультури й декого з кураторів інших класів, розробила й організувала цей загальношкільний канікулярний маршрут! Бо Софійчині батьки, заклопотані виплатою кредиту на куплену рік тому квартиру, навряд чи вибрались би поморитись усією родиною!..

Це ж скільки днів тепер Софійка не бачитиме Пустельника? Сумно, але й сум цей – такий же красивий, як її безнадійна любов... Та нещасна любов на тлі цього блискучого автобуса, на тлі цих безмежних просторів – ще зворушливіша, іще міцніша! «Розлука для кохання – що вітер для кострища: слабке він гасить, а сильне – роздмухує», – пригадується прочитане чи то в мудрих книжках, чи то в дівчачих анкетах.

До поїздки залучили усіх охочих, насамперед із їхнього сьомого «В», який тепер, на початку червня, є уже цілком восьмим: і сусіда по парті Дмитра Іваненка, і найкращу подружку Лесю Радзивіл, і противну кокетку Ірку Завадчук. Ба, навіть самозакоханий мажор Вадим Кулаківський (Софійка, молоде – дурне,ще кілька місяців тому була тяжко закохана в цього красунчика) – і той пожертвував гарячими Мальдівами заради збірної поїздки до Криму. Чи не в повному складі вирушив і їхній одвічний суперник з навчання й дисципліни – сьомий «А». Серед ашників і їхній найцікавіший хлопець – Альбабарін. їде ще кілька душ і зі старших класів.

А сині ж квіти які он о, ціле поле!.. Невже волошки? – Льон! – уточнює Віта.

Льон? Ось він який! Точнісінько як у дитячому віршику, де ото комбайн комбайнові гука: «Та що ж косить? Воно ж все синє: де льон, де небо, де ріка?» Або в улюбленого маминого поета: «У цьому полі, синьому, як льон»... Ах!..

– Ми вдо’ завжди лляну грядочку сіємо: і людей, і худобу рятує, – додає Віта.

Віта, або, як іменують її з легкої Софійчиної руки, Віку-ку, для швидкості часом трохи скорочує слова.

А ще вона дуже розуміється на рослинах: виростала-бо у селі. Віку-ку теж дуже гарна Софійчина подружка, хоч і надто балакуча.

«Сині, як льон», – це колись Фадійчук Сашко про Софійчині очі сказав. Може, трохи перебільшив: лише проти світла очі її синюваті. А волосся – то майже чорне. Тітонька Сніжана вважає, що це незвичне поєднання: темне волосся і світлі очі. Незвичне... Але – чи вдале? Софійка скосила погляд убік, на шибку, придивилась до свого мерехтливого туманного відображення. Що ж, на склі воно виглядає вельми загадково і романтично...

Лляне поле тим часом зникло з обрію, навколо завирували соковиті ясно-зелені жита.

– Зеленіють жита, і любов одцвіта... – пробурмотіла рядки Володимира Сосюри. Ні, Софійчина любов

до Пустельника зовсім не одцвітала, проте, хоч убий, тягло на поезію.

– Ку-ку! – повертає до реальності Віта. – Не бач’, що це пшени’?

Пшениця то й пшениця, хіба не однаково?

Може, хоч море здивує цю всезнайку?! Бо то Віку-ку для своїх Леськовичів є живою енциклопедією, а моря також не бачила. Софійка підмовила її на цю поїздку замість тих, що передумали. Тепер і рада, й не рада, бо хоч розірвись: і Лесі увагою не обійди, і Віти самої не кинеш. Навіть сісти мусила з нею: по троє в автобусах не садять, а леськівчанка майже нікого з вишнопільців не знає.

Отже, Вікуся біля самісінького вікна, поруч – Софійка, Радзивілка ж – навпроти через прохід... Між двох вогнів, можна сказати. Ні, то Віку-ку – палкий мінливий вогонь. А Леся – тверда поміркована земля. Вона ж, Софійка, між ними, як... Як вода, бо ж не дурно-таки Софійку здавна прозивають (здається, з легкої Фадійчукової руки) Русалонькою...

Софійка, щоб хоч якось утішити Лесю, попросила, щоб сів біля неї Дмитрик. Він погодився, однак теж розчарований, бо ж ясно, ясно як білий день, із ким хотів би сидіти!..

...Маки!!! Господи, маки! Як ото на картинах малюють! Як у віршах пишуть: «І сушить голову за цвітом своїм мак»!.. Цілісіньке поле! Навмисно сіяли чи що?

– Це самосій, – уточнює Віта. – Бур’ян, можна сказати.

Усю романтику зіпсувала! І думку якусь приємну... Ах, ну так! Саме ж думала про те, з ким би хотів сидіти Іваненко... Софійка досі слово у слово пам’ятає ту заповітну розмову... Тоді вона, Софійка, припустила, що Дмитро закоханий у Завадчучку. А хлопець так ідиро-прещиро здивувався, обурився навіть... «Хай би інші, —сказав, – так вважали, але ж ти! Хіба ти не помічаєш, що насправді...»

– ...А вивести з поля їх дуже важкої – продовжила Вікуся.

Кого вивести? АІ Утім, яке має значення? Важливо, що так само тоді хтось чи щось (хто-що – убий, не згадає) перебив їхню з Іваненком розмову, і Софійка так і не дізналася, що ж насправді мав на увазі Дмитрик... Тепер плутається в несміливих, але солодких припущеннях...

Софійка тихцем зиркнула через прохід: на Лесю та Дмитра Іваненка.

Погляд! Вона встигла перехопити його погляд!!! Отой – прихований, моментальний, на частку секунди (шкода, що погано вчила фізику: здається, таке називається «зі швидкістю світла»), але – на неї, на Софійку!..

Ой!.. Це так... Так чудово, так розкішно, так неймовірно!.. Закоханий хлопчачий погляд, швидка їзда, дивовижні пейзажі!..

І – все літо попереду!

І – море!..

2. МІЖ ТРЬОХ ВОГНІВ

О, журавель, погляньте! – Софійка аж тягнеться до вікна. – А онде ще один!

Як це бабуся Ліна казала? Якщо вперше побачиш птахів у парі, – то й сам цього року зустрінеш своє кохання!

– Не журавель, а лелека білий, – поправила бота-нічка Ліда Василівна.

Ну, Софійка це й мала на увазі, помилилась просто! І не білий, а чорно-білий! Щоб розігнати ніяковість, перейшла на жарти:

– Смішний: ходить за трактором, наче й не водяний, а земляний!

– Птах родини лелекових, ряду лелекоподібних, -спинити фанатку свого предмета Л іду Василівну тепер непросто. – Харчується не тільки річковими жабами, а й черв'яками-личинками, тож не дивно бачити його на полі. Дістає їх дзьобом, як пінцетом. А якщо трактор відриє ще й мишачу нору, чорногуз охоче поласує гризунами. До речі, ти, Софійко, обіцяла показати бузькову колонію в нашому Білокрилівському лісі, пригадуєш?

– Ви про лелечу колонію? Покажу якось, чом би й ні?

– Атож, у різних куточках України цей птах має багато місцевих назв: лелека, чорногуз, бусол, боцян, боцюн, бузько, бузьок, гайстер, бушель, бушля, бусень, буцюн, айстер, гастір...

До того, що кураторка завжди самовдосконалювалась, усі звикли. Але те, що, крім наукових і латинських термінів, вона перелічила ще й на народні назви, для всіх стало новиною.

– А ще – жабоїд, длекотень, бовдур, неклейка, – чесала, мов по писаному, вчителька. – Веселик, гова, кукостверк...

– А в Леськовичах його ще Максимом, Іваном або Василем назива'! – додала Віта. – І вірять, що, як погукати бузька «Дядь' Петре!», він обернеться!

– Дядьку Петре! – задерикувато гукнула Софійка у відчинене вікно, проте цибаті бусли подаленіли, ставши лише розмитими плямками.

– Га? – спросоння озвалась із переднього сидіння (займала всі двоє місць, бо була собі нівроку, огрядна) географічка-історичка Олена Гаврилівна. —Хтось тут пташок розводить? А тваринок домашніх не хочете? Мені на іменини тушканчика подарували – може, кому треба ?

Тушканчик? Щось бачила таке на малюнках! Симпатичний звірок, але тут однозначно треба з мамою радитись! І Чорнобілці компанія!

Радість від передчуття тушканчика, від того, що побачила птахів у парі, аж клекотіла («клекотень» – також лелеча назва!). Так хотілось дуріти, когось зачіпати, балакати, базікати, ляпати язиком, що геть забула за іншу бабусину Лінину пораду-прикмету: «В добрий час сказати, а в поганий – змовчати». Тим паче, нагода підкинути слово якраз підвернулась.

– Дивіться: чорний археолог! – ухопила Вікусю за лікоть і показала на картопляну плантацію за вікном.

Всі, надто ж Дмитрия, який зі своїм татом не раз ходив на пошуки нелегальних скарбів, ушнипились у чоловіка, на якого кивала Софійка і який швидко пропливав мимо.

Точнісінько таке спорядження бачила в Іваненкового батька: в руках на довгій трубці предмет, схожий на міношукач, за плечима – рюкзак, на голові – навушники...

– Але чого б йому ходити людськими городами, ще й серед білого дня? – засумнівалась Радзивілка.

– Дожились! – багатозначно зітхнула Софійка. Правда, відразу ж прикусила язика: чи не образила цим Іваненка?

Але він, здається, не слухав: примруживши очі, озирався на дивака.

– Гля’, вже й понавидумували! – здвигнула плечима незворушна Віта. – Дядь’ колорадів кропить, що ви з нього хо’?!

Ох, уже б хоч тут не мішалась, як не тямить! Ніби вона з чорною археологією діло мала!

– Точно, кропить! – аж пирснув сміхом Дмитро.

– Це ж пульверизатор! Ззаду – балон з отрутою! – підтримала його Леська.

– А... навушники? – не йняла віри Софійка.

– В навушниках музику слухає! – пояснив Дмитрик. – Сучасна техніка!

Це ж треба так помилитись! І бачила ж сто разів, як дідусь так само, лиш без навушників, кропив картоплі в Половинчику! Намагалась «тримати марку», але зрадливі щоки, здається, як завжди в таких випадках, уже зловісно палали, виказуючи її ганьбу.

Леська й Віта весело реготали. Могли бодай задля солідарності стриматись!

– Це, Софійко, просто твоя багата фантазія! – намагався згладити прикрість Дмитро.

– Цей хоч у навушниках, – врешті докинула Віта. – А мій сусід на все подвір’я вруба – ні солов’я, ні горобця не почуєш.

Але Софійка вже ображено втупилась у дорогу. І справді: в поганий час – змовчати... Ну переплутала, з ким не буває?..

Краще думатиме про того, хто справді вартий її думок! Як він там зараз, дорогий Пустельник? Сьогодні збирався на Київ... Це ж треба: дві людини, поєднані її, Софійчиним, неземним почуттям, які ніколи-ніколи не будуть разом!.. І десь цієї миті, якщо подивитись із космосу чи, може, нижче, з якоїсь літосфери чи стратосфери (знати фізику таки не завадило б), можна побачити відбитки їхніх облич на шибках автобуса – облич, що рухаються в протилежних напрямках...

А Сашкове обличчя у ці хвилини перебуває десь між ними посередині, вдома, у Вишнополі... Ясно, що воно стражденне, бо ж тужить за Софійкою. Сам винен: скільки не запрошувала, – затявся, що, бачте, всі гроші вклав у ремонт! і ще, бачте, шеф якусь роботу підкинув – нагода заробити підвернулась, гріх відмовлятись! Ну то хай і сидить собі зі своїм ремонтом і заробітками!

Десь у цій джинсовій куртці, яка так заважає на сидінні і якої Ліда Василівна не дозволила здати в багаж через «можливі червневі холоди», – Сашків гостинець. Оберіг, мовляв, а таємниця його відкриється потім. Неоковирний камінець, хіба що дірочка посередині. Ніби курячий бог, але не круглий, а продовгуватий, немов бумеранг. Натякав, щоб замість кулона його собі на шию вчепила. Мабуть, щоб Сашка не забула: таки раз по раз муляє у кишені, нагадує!..

Але про що на задньому сидінні шепочуться Ірка з аківкою Аською? Ще одна з їхньої святої трійці – Лізка – чогось не поїхала. Цікаво, чого? їм аж не личить без неї!

І чому гальорка мовчить? Геть Вадима не чути. Софійці, звісно, до того байдуже – незвично просто. Ах, там же десь Альбабарін. А він завжди обламує Кулаківського!

Софійка знічев’я озирнулась і... мов ошпарена, повернула голову назад. Вона перехопила Альбабарінів погляд!

Отже... Отже, і він?

Коли серце потроху вгамувалось, а від щік відлинула червона барва, спробувала міркувати тверезо. Оце лопала так попала! Мало того, що Дмитро, замість Лесі, на неї зирить, то ще й сердечне Лесьчине кохання – Альбабарін – до Софійки став небайдужий!

Нещасна Радзивілка: вона, нічого не підозрюючи, легковажно базікає з Іваненком!..

Нещасна й Софійка: відповісти взаємністю цьому симпатичному й загадковому ашникові не може навіть і думати, щоб не зрадити подруги!

Ні, ну, само собою, це неможливе ще й тому, що вірно кохає Пустельника...

Ох, як це витримати?!..

3. ОБСТАНОВКА ЕЛЕКТРИЗУЄТЬСЯ

З іншого боку, ну ніколи ще не була вона, звичайна Софійка зі звичайного сьомого... тобто вже восьмого «В», у такому центрі уваги! Ніколи не була об’єктом... симпатії кількох хлопців одразу! Невже таке може бути? Скільки прямих можуть проходити крізь одну точку? В Софійки поганенько з геометрії, але, здається, не менше десятка! Отже, два погляди на ній одній – не межа?

Звісно, якщо згадати каменюку, що калатає в кишені джинсової куртки, то, мабуть, так само десь калатає покинуте Сашкове серденько! Третя пряма!..

А якщо згадати... Так-так, віднедавна в Софійчиному особистому житті з’явився один серйозний ребус! Ще у квітні, саме на свій день народження, вона витягла з поштової скриньки листівку з загадковим написом:

«Кайфую від премудрих і прекрасних. Козирний Туз»! Потім на електронну пошту, яку відкрила для Софійки Леся, прийшов ще більш таємничий лист: «Привіт, Русалко! Запав я на тебе, от і скучаю. Обізвись! Чекатиму з нетерпінням! Я тя лафф! Тчг Ковуту)». Обидва послання Софійка сприйняла як помилку: тоді в їхньому класі ще навчалась незвичайна красуня Росава Піддісняк... Але коли зовсім недавно, в кінці навчального року, на Софійчин мобільний прийшла есемеска... Ось вона, і той незнайомий номер – у Софійки в телефоні збережено: «Прекрасних і премудрих вітаю з закінченням навчання! Бажаю цікавого і дуже-дуже класного літа! Козирний Туз...» Тоді стало ясно: хтось добивається саме до неї, до Софійки. Хто? Звісно, про те, щоб подзвонити на той незнайомий номер, мови немає. З Лесею порадитись теж не наважилась. Зостається іти методом пошуку й відкидання, спроб і помилок, а точніше – логічного мислення...

Може, привал цьому посприяє?

За наказом Ліди Василівни автобус зупинився.

З одного боку траси – низка магазинчиків-кафешок, із протилежного – зваблива галявка, що переходила в кручі й чагарники.

– А лісок – це, Лід Василівно, ви у саму точку бомбанули! Як мовиться, дівчатка наліво, хлопчики направо! – реготнув Кулаківський.

– Усі, Вадимчику, акуратненько переходимо трасу і повертаємо ліворуч: там біля кафе є всі вигоди, тож лісок у програму не входить!

– Пардон, я за Каїрами-Анталіями і не вкурив, що вже й до наших генделиків цивілізація добралась!

– Нагадую, що курити заборонено! – неуважно кинула вчителька й рушила переводити учнів через дорогу.

Правда, Софійка спостерегла, що перекурити Вадим таки вмудрився. Забігши тихенько за магазинчик. На пару з Аською, бо Ірка – і тут вона молодчина – як зав’язала, так і досі, хоч і з кислим виглядом, але трималась.

Вибрали «генделик» надворі. У ньому, спасибі, дозволили, крім замовлених страв, розкласти на широкому столі ще й привезене з дому (батьки надавали стільки, наче відправляли дітей у голодні краї).

їсти не дуже й хотілось, бо, по-перше, голова аж гула від вражень, по-друге, не напихатися ж перед, можливо, закоханими в тебе хлопцями, наче хом’як!

Хтось виставив кавуна, ще не баченого в цьому сезоні: ну хіба що його спробує!

– Уперше бачу такі кучері!

Це Альбабарін до Ві-ку-кусі.

Софійці знайома ця хлоп’яча метода: щоб привернути увагу дівчини, яка подобається, загравати до її подруги.

– Уяви собі, це – її власні! – підтримала хлопця, а заодно – відвернула увагу від себе.

– Клас! – Альбабарін захоплено.

Віта, від несподіванки мало не вдавившись налисником, тільки шарілась і мовчала. Сердешна, приймає комплімент і справді на свою адресу! Двоє-троє таких освідчень – і гаряче полум’я Вітиного серця переметнеться від зрадливого Павлика до міського майже красунчика! Тільки леськівчанки бракувало у цьому любовному чотирикутнику!

Леся! В Альбабаріна закохана Леся Радзивіл, і про це ніяк не можна забувати!

– Але хвилястим волосся зробити можна, а от випрямити кучеряве – набагато складніше! – скористалась бентежною паузою і Сніжаниними висновками. – Он у Лесі Радзивіл...

Шматок застряг уже в Лесиному горлі, але ж Софійка – заради неї, рідненької!..

– Отже, в Лесі – не повіриш! – якраз той рідкісний тип волосся, яке не в’ється! Пряме, наче лінійка!

Остання фраза, мабуть, виявилась трохи незграбною, бо Альбабарін вельми байдуже глипнув на Лесю, яка здивовано дивилась на Софійку, і знову повернув очі до них із Вітою. Ясно, чому повернув!..

Софійка нервово схопила призначену їй кавунячу скибку і вп’ялась зубами в солодкий десерт.

– А-а-а-а!!! – зойкнула тієї ж миті. Бо від скибки наче струмом ударило!.. Не дуже тямить у фізиці, але вольт із двісті двадцять, не менше!..

– Бджола! – зарепетували поряд.

– Оса! – уточнив хтось. Чи не всезнайка Віта?

Софійка й не второпала, оса чи бджола: тільки й відчула, що скинула з губи долонею щось крилате і дзижкуче.

А ще відчула, як за хвилю губа почала наливатись – явно не кавунячим соком – і напинатись аж під носа.

– Льоду, льоду прикласти б! У тебе немає алергії на комах? – шкільна медсестра кинулась до аптечки.

Ніби Софійка знає, чи є в неї та алергія!.. А як є – що тоді?.. Невже...

Губа надималась, мов пурпурове вітрило.

– Натуральна тобі Анжеліна Джоллі! – раптом захоплено вигукнула Ірка.

Всі засміялись. Мабуть, це було дотепно: у згаданої кінодіви чи від народження, чи від пластичної операції губи дуже пишні, але Софійці зараз зовсім не до...

– Анжеліна Бджолі! – бовкнув Кулаківський, і регіт гримнув, мабуть, не лише на весь генделик, а й до далеких зелених круч. Сміялись усі. Навіть Альбабарін – краєм ока помітила. Навіть Радзивілка з Вітою...

Добре, що якраз підійшла медсестра, тицьнула під рота у щось намочену марлю, взяла за плечі й відвела нещасну до порожнього автобуса.

4. ЕМІГЕЯ

Сиділа ображена, всіма покинута. А ще годину тому сміла припускати, що вона комусь потрібна!.. Ох, як же тяжко болить! А прикро ж як, людоньки!.. Ще й ця марля... Змочена водою (де ти льоду візьмеш?), уже нагрілась і, здавалось, розпікала боляще місце ще дужче. Якогось би заліза чи що... Чи бодай... О, камінь! Софійка дістала з куртки Сашків гостинець, поривчасто приклала його до губ. Трошки дугою, він щільно ліг на болячку. А головне – приємною прохолодою, мабуть, не згірше льоду тамував біль.

Якось одразу і в голові, й на серці виясніло. І тієї ж миті погляд ушнипився в мальовничу шалину край дороги. А ще за хвилину Софійка тихенько вислизнула з автобуса і, з каменем на серці, тобто на губі, подріботіла стежиною, що вела в гущавину. Тільки побіжить і гляне, поки ті егоїсти веселяться й животи набивають.

Те, що невдовзі відкрилось її очам, вражало. Вже за якихось двісті метрів зелені кручі вивищились у стрімкі химерні скелі. Здалеку почувся шум. Софійка ніколи не бачила моря, але вона про нього читала-чула: шуміло так, наче б’ються хвилі у берег.

Стежка все більше петляла між дрібних валунів. Притримуючи камінчика (він зовсім не нагрівався, а, здавалось, усе холоднішав), зустрічаючись з очицями то тієї, то іншої дикої квіточки, прямувала далі.

У деревцях і квітучих кущах шумували бджоли (ану їх!), щебетали птахи. То тут, то там в камінні вигрівались ящірки. З-під ніг невідь-звідки вискочила яскрава зелена жабка. Софійка на мить зупинилась. Іти далі чи ні? Роззирнулась і мало не скрикнула від несподіванки. Знову жаба? Лиш тепер – велетенська і кам’яна: вершина скелі навпроти мала точнісінько її форму!

Ну гаразд, ще трошки, ще до отого шуму...

Зупинилась на високому березі, а внизу між крутющими скелями шумувала-вирувала ріка! їхня вишнопільська Кам’янка завше несла свої води спокійно й тихо, а ця – наче в горах!

Заворожена гулом води, не зразу почула мобільника.

– Де те’ носить? Тут усі вже не знають, що і ду’! – репетувало в слухавку Віку-кусиним голосом.

Леле, це ж могли без неї поїхати! Кулею помчала до автобуса. Лиш вибігаючи з останнього зеленого повороту, ще раз озирнулась і зачаровано прошепотіла, вийшло – просвистіла, бо якраз у дірочку прохолодного камінчика: «Я хочу сюди повернутись! Я хочу сюди повернутись!»

– Софко, якої крейзухи тебе понесло чорті-куди, замість стерегти пустий бус?! – першим напав на неї Кулаківський.

– Не схотіла здобутків цивілізації біля генделика, пішла шукати романтичних кущів, – багатозначно хіхікнула Іра Завадчук.

– Та хоч би й пішла, якщо припекло, – психував Кулаківський, – але ж якого бен-ладана кидати двері навстіж?!! Не врубаєшся, що мерса кожну секунду могли бомбанути якісь гопники?

– Ну не бомбанули ж, заспокойся! – відрізала розлюченому Вадові несмілива селянка Віку-куся.

Що ж, мінімум одну подружку Софійка точно має!

– Як заспокоїтись?! – загорлав уже до Віти Вадим. – У мене тут фотик з ейч-ді камерою і зумом стократним! Та в ньому мега-пікселів більше, ніж на твоїй голові кучеряшок!

– Не знаю, як її кучерики, а твої прямі звивини зараз так позакручую, що й пікселі полускають! – де не взявся Альбабарін.

Вад миттю зник у глибині салону, а Софійка полегшено зітхнула: от, і цей ашник – таки ж за неї!

– Угамуйтесь, діти, маємо бути поблажливі до Софійки, хіба не бачили, що її сьогодні вкушено якимось складчастокрилим? – поставила остаточну крапку в дискусії Ліда Василівна. – До речі, як твоя вавка?

Ще одна людина переймається Софійчиною бідою!

– На ось, купив зумисне для твоєї губи! З холодильника! Прикладеш – буде замість льоду! – Іваненко простяг Софійці пляшку з крижаною водою.

– Ой, спасибі, Дмитрусю! – мало не заплакала від зворушення, що має ще одне віддане серце!

– Нема за що! – відмахнувся Дмитро. – Лесі дякуй: це вона додумалась!

І Леся – теж її золота подружка!..

Автобус відчалив і поволі набирав швидкості. Коли пропливав мимо вивіски з уже закресленою назвою населеного пункту, Софійка прочитала: «Е-мі-ге-я». Отже, це було село Емігея! Дивна і мелодійна назва!

Звідки взялась така у цьому степовому краї? Наче Енеїда якась чи Одіссея...

Відчула, що камінчик нагрівся. Прийняла його, торкнулась губи і здивувалась: укус не болів, а припухлості – мов не було!

«Емігея! Емігея! Емігея!» – радісно співала душа.

5. ВОГНІВ ДОДАЄТЬСЯ

А воду з Дмитрикової пляшки просто вип’є. Аби не сталось, як застерігає Ліда Василівна, зневоднення організму. В Софійчиному випадку (не пообідала до пуття, тепер-от смокче всередині) – знечаєння та знебутерброднення.

Утім, голод настрою не псував. Бо у вікні показувано все нові й нові краєвиди. А що то за чудернацькі горби на полях? І он, і отам...

– То могили, або половецькі кургани! – оголосила Олена Гаврилівна.

– Ті, що на них і кам’яні баби стояли? – здогадалась дівчинка.

– Саме ті, – погодилась учителька.

– Ой, то, може, трапиться якась і з бабою? – Софійці аж дух забило від захвату.

– О, вони лише в Асканії-Новій зостались! – похитала головою Гаврилівна. – Але наш маршрут мимо неї проходить! До речі, цікаво: чи є в Асканії тушканчики? Я би їм свого подарувала!

– Кам’яні баби, Софійко, надто дорого коштують, щоб бути на волі! – вів своєї Дмитро (таки ж слідкує за їх, Софійчиною, розмовою). – Порозтягували їх, по закордонах порозпродували, та й на приватних дачах модно ставити...

Ох, і тут ця чорна археологія!..

– Мій Пустельний розказував, що його прабабуся в київському Ботанічному саду їх ще застала, в ярку валялись!

Усі здивовано зиркнули на Софійку, а вона злякано телепнула долонею себе по надкушеній осою губі:

– Пустельник – мій дядько Сергій...

Запала чемна мовчанка. Всі повідвертались до вікон і вдивлялись у нові могили: тепер їх було видно цілу вервечку аж до виднокола. Що ми знаємо про ці віковічні степи? Не земля – загадка!..

От і могили розтанули в далині. Саме час помріяти й подумати, що ж колись мав на увазі Дмитро, коли промовив ото: «Хіба ти не помічаєш, що насправді»?.. Мабуть: «Хіба ти не помічаєш, що насправді у моїх думках – тільки ти»... Або: «Хіба ти не помічаєш, що насправді я вже давно...» Ні: «...що я, відколи перейшов учитись до вашої школи... кохаю тільки тебе»...

Господи, він знову глянув! Чи здалося? Ні, таки ж дивився! І, заскочений, скоренько відвів очі. А Софійчине серце щасливо завмерло.

Чим далі, тим більше зелені краєвиди перетворювались на зелено-жовті. І це на початку літа! Правду казали в новинах, що Херсонщина потерпає від посухи!

– Та ще й клімат – напівпустельний! – уточнила Гаврилівна, і Софійчине серце стрепенулося: «Пустельник!» – Минаємо унікальну для України і ще зовсім не досліджену місцину: так звані Олешківські піски!

– Але ж тут кругом ліси? – здивувався Дмитрик.

– О, ліси насаджені, колись їх не було, старі люди ще пам’ятають піщані бурі, які тут завивали!..

Ого!.. Проте найбільше лякали пожежі. Отак просто, наче так і треба, то тут, то там уздовж дороги палали цілі шматки підліску! Іноді за димом не видно було шляху!

– Лідо Василівно, чого воно все так страшно горить? – час від часу відчайдушно допитувалась Софійка.

– Здебільшого людський фактор! – понуро знизувала плечима вчителька. – Десь вогнища не загасили, десь недопалка з автівки викинули...

Людський?! Цих двоногих організмів ще Названо людьми?! Праведне обурення зашкалювало!.. Забивало подих не менше, ніж їдучий дим!..

– В наших у Лесько’ як було зайнялось у берегах, то потім мій тато страшну картину побачив! – сумно хитала головою Віта. – Лебідка гнізда не покинула, так і згорі’, крильми яйця затуляючи!

В Софійки від жалю аж серце зайшлося. Та й це – не те саме хіба? «Червень – місяць тиші»: ще в початкових класах проходили! Саме пташенята лупляться, а тут таке!..

– Лідо Василівно, а чом тут нема пожежних машин? Чому ніхто не гасить? – питала уже крізь сльози.

– Звідки я знаю? – вкотре знизувала плечима керівничка. – Мабуть, вогонь вважається несерйозним... Або техніки бракує...

– Софко, будь другом, не розпіарюй цієї теми в проблему! – кволо закотив очі Кулаківський, якого нудило від чаду, і він підсів наперед, помінявшися з кимось із відданих друзяк.

– Ти що не бачиш, яка тут біда?!

– Мені по шарабану, що там робиться! А ти мовчи, бо зараз наша Керя просльозиться, почне розчохлятися про любов до рідного краю, зупинить буса й пожене всю гоп-компанію рятувати світ! Мені ще від твого генерального прибирання над Кам'янкою зашпори не вийшли!

О, це було б непогано – колективне гасіння пожежі! Керя, згідно з Вадимовим сленгом, класна керівничка, не може такого не підтримати!

– Засічи: я пеньонзи втюхав у море, а не в курси молодих пожежників! – його тон був категоричний і навіть погрозливий.

Софійка спаленіла – вже від обурення. Але з тим, що не має права командувати людьми, які їдуть на відпочинок, мусила погодитись.

6. НА один вогонь менше

Далі Софійці спокійно вже не сиділось. І зовсім не через Іваненкові та Альбабарінові погляди, яких упіймала на собі ще кілька. Муляла посуха, муляли далекі й близькі дими, муляли вже згаслі, чорні від попелу ділянки з підсмаленими деревцями і спаленою травою... От чим, чим зарадити? Дзвонити сто один – то куди, куди викликати? Під п'ятнадцятий кущ четвертої лісосмуги?..

Тим часом попереду вдалині знову задиміло. Горіла придорожня трава, клаптик вогню був ще невеличкий, але за кілька метрів стоїть сосновий ліс, і... А в траві, може, теж чиєсь гніздечко!.. І якась пташина,може, теж зараз розпростерла крила над маленькими жовторотиками, закриваючи діток від вогню!..

– Зупиніть! – сама незчулась, як підхопилась із крісла й закричала до водія.

– Ти чого, Софіє? – в один голос Ліда Василівна й Олена Гаврилівна.

– Там... Вийти мені треба, от що!

– Стривай, ось під'їдем до...

– Зараз мені треба! Негайно!

Автобус загальмував, Софійка, вхопивши подаровану Дмитром пляшку води (ох, ще ця куртка тягнеться слідом: зачепилась, видно, пряжкою, за джинси!) рвонула до виходу. В паніці натикалась на чужі сидіння й зашпортувалась (і де набрались?) за якісь речі. Куртку, яка так і не відчіплювалась, довелось ухопити під пахву.

Вогонь лишився позаду, але якщо вернутись...

Тремтячими пальцями розкрутила кришечку, лила по краплині, затискаючи отвір. Але вода скінчилась, забризкавши тільки маленьку ділянку і майже не зарадивши. Господи, їх же вчили! З усієї сили смикнула на собі куртку – вона відчепилась – і забила нею по вогневі. А так тобі, а так тобі, а так!... Щось подібне траплялося в страхітливих снах: коли Софійці доводилось боротися з відьмою, в ній прокидалась шалена лють, вона боролась не на життя, а на смерть, укладаючи всі сили! Ох, як добре, що куртка важка (поважчав Сашків камінець у кишені?), і вона завдає вогневі сильніших ударів!.. Ой, там ще й мобілка – довелось зупинитись на хвильку, витягти телефона й... ні, в кишені шортів заважатиме!.. Відкинути подалі, в безпечне місце!

Уві сні відьма, хоч і відроджувалась раз-пораз після Софійчиних нещадних ударів, урешті-решт таки гинула. Так і вогонь, загрозливо посичавши й повигинавши спину, стих і змінився ріденьким димком.

Іще затоптати згарище! Забула, що босоніжки нові, забула, що може обпектись. Так, так, так!..

Ух, наче все?.. Стояла задихана, похитуючись від утоми й хвилювання. Що тепер? Куди це їй потрібно зараз?

– Соф', май же совість!– пробудило із забуття Вітине майже голосіння. – Чи ж ти при собі, що ти робиш? Гля', на що ти схожа!..

Віку-ку пирскала зі своєї пляшки – намагалася сполоскати Софійці обличчя та руки.

– Всі собі думали, що ти в кущі... Я теж спочатку... Потім зачула щось не те, зирк у вікно – аж ти таке... Хап свою пляшку – думаю, мо’, чим поможу... Ая-я-я, і чорна вся, як сажотрус... Аж коси пообсмалювала!.. Не стільки тієї пожежі було, як на тобі сажі

Так, Софійка – не взірець охайності, ну то й що? Потроху оговтувалась, обмивалась, обтрушувалась.

– На попелище... на попелище воду... зливаймо! – спромоглась на слово.

– А куртку хоч викинь – примовляла Віта, підтягуючи подружку в бік автобуса.

– Її не можна... викидати... в ній камінець Сашковий!.. —лепетала через силу.

– Гаразд, відперемо! Наче ж і температу’ нема, – Віта стурбовано приклала руку до Софійчиного чола. – Ходім, уже всі за чека’!

– Це камінець допоміг, я знаю!

– Нічо’, зара’ сядеш, вип’єш водички, попустить! – обіймала дівчинку приятелька.

– Ой, і мобілка! – Софійка, вирвавшись із упевнених Віку-кусиних лабет, попленталась по залишеного телефона. – Я зробила це, Віку-кусю... Тепер вона не згорить...

– Мобілка, Софієчко? – Віта, мабуть, від переживань, аж перестала скорочувати слова.

– Лебідка... І взагалі ніяка пташка...

– Таки є, мабуть, алергія в тебе на ті бджолині укуси, – подружка дбайливо тягла Софійку до автобусних дверей. – Але головне, що все добре закінчилось!.. Ще серветками щоки витреш, божзамурзалась!

7. ПЕРЕПОЧИНОК

Проте Софійка, знеможено добравшись до сидіння (хтось Вадимовим голосом буркнув, що від неї нібито смердить чадом і що він чогось там не витримає), про серветки і не згадала – її охопило солодке забуття.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю