Текст книги "Жорстоке небо"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

26

14 лютого 2013, 11:24 (UTC +2)

Серійний завод «Авіант», Київ

– Цією карткою розраховуватимешся за готель, сніданки, обіди та вечері, а також за таксі, якщо вони прийматимуть картки. Чеки зберігай, – Григорій Авер’янов підсунув Діані вкладені в прозорий файл документи. – Ось документи про відрядження і підтвердження того, що АНТК ім. Аронова доручає тобі представляти концерн і брати участь у слідчих діях у складі слідчої групи, сформованої ВЕА, – схиливши голову, росіянин глипнув на жінку. Тихо спитав: – Ти хоч знаєш, що таке ВЕА?

Діана заперечливо замотала головою. Авер’янов зітхнув.

– Це французьке бюро, мета функціонування якого – розслідування авіакатастроф на території Франції, а також укладання різних директив щодо безпеки цивільної авіації. Повна назва така довга, що самі французи її не пам’ятають, а скорочена – ВЕА.

– Зрозуміло.

По тому Авер’янов перейшов до купки папок, посібників та мануалів, складених на краю стола.

– Я також відібрав документацію, що може знадобитись тобі або слідчим з ВЕА під час розслідування, – він узявся зачитувати назви посібників, складаючи їх перед Діаною. – Ось Керівництво з льотної експлуатації «ААРОНа 44»; Технічний довідник по «ААРОНу» з кресленнями основних агрегатів (бажано, дуже його не афішувати); Інструкція з догляду та заміни двигунів Д-436-44; Керівництво з льотної експлуатації «ААРОНа 44» англійською мовою; Керівництво з льотної експлуатації французькою мовою, – Григорій знав, що часу в них обмаль, а тому просто пересунув решту документації на край столу: – Забирай усе, переглянеш у літаку. На ноутбуці всі документи збережено в цифровому вигляді.

Поскладавши один на одного, Діана поклала товсті томики собі на коліна. Ноутбук лишився на столі поруч із розкритою сумкою.

– Про те, що сталося з літаком… усе, що знаю на цю мить… розповім у машині. ВЕА не чекатиме. Та перед тим маю дати тобі ще дещо, – відштовхнувшись ногами, Авер’янов відсунув крісло від столу, висунув одну із шухляд і вийняв з неї продовгуватий конверт білого кольору.

Діана загальмовано спостерігала за діями першого віце-президента. Її думки, сумні й тривожні, витали далеко від кабінету.

– Тут дві з половиною тисячі євро, – він зазирнув у конверт, переконуючись, що світло-зелені стоєврові купюри на місці. – Це тобі особисто, на власні потреби. Про ці гроші ти не зобов’язана звітувати. Якщо затримаєшся в Парижі, ну, якщо раптом знадобиться ще, то я пришлю, – і чоловік передав конверт Діані.

Після останніх слів Григорія Діана стрепенулася. «Раптом затримаюся? Що означають слова «раптом затримаюся»?…»

– Скільки триватиме відрядження? – спитала вона вголос.

– Не знаю, – відверто відповів Авер’янов, – залежить від того, як будуть розгортатися справи в Парижі, хоча не думаю, що більше кількох днів, – тут чоловік злукавив: Авер’янов готовий був тримати Діану у Франції стільки, скільки знадобиться.

Діана відвела погляд, думаючи про синів. Чи впорається Гена? Він не раз залишався з малими і непогано справлявся, але зараз йдеться про кілька днів. А що, як він зап’є? А що, як відрядження затягнеться на тиждень? Діана на мить замислилася, чи не відправити малих до мами, і тут-таки відкинула цей варіант. Якщо Софія Борисівна, побувши з онуками повну добу, не повіситься сама, то після повернення дочки з відрядження капатиме на мізки доти, поки Діана сама не вкоротить собі віку у який-небудь жорсткий неприродний спосіб. Крім того, малим не подобалось у бабусі.

Григорій Авер’янов підвівся, підійшов до шафи, дістав пальто й одягнув його. Діана, механічно копіюючи начальника, вдягнула пуховик.

У коридорі, поспішаючи до центральної прохідної заводу «Авіант», біля якої на них чекала службова машина, Авер’янов озвався:

– Справа дуже специфічна, – чоловік говорив тихо й зосереджено. – Рейсом 1419 керував український пілот Радислав Ротко. Він серед тих чотирьох, що вижили в катастрофі. Зараз пілот знаходиться в реанімації Європейського шпиталю ім. Жоржа Помпіду[67]67
  Європейський шпиталь ім. Жоржа Помпіду (фр. Hôpital Européen Georges-Pompidou, HEGP) – французька клінічна лікарня, розташована в Парижі. Її утворено 2001-го в результаті злиття трьох інших лікарень: Boucicaut Hospital, Broussais Hospital та Laënnec Hospital. Жорж Помпіду (фр. Georges Jean Raymond Pompidou) (1911–1974) – французький державний діяч, прем’єр-міністр (1962–1968) і президент Франції (1969–1974).


[Закрыть] в критичному стані, і лікарі не знають, чи він опритомніє, – Авер’янов зиркнув на Діану, що крокувала поруч, щоб переконатись, що вона слухає і розуміє, наскільки важливо те, що він говорить. – Першим українським літаком, що розбився у Франції, керував пілот з України. Поки що французькі журналісти оминають цей факт, та я гадаю, що це не триватиме довго. Пам’ятай про це і дій обережно. Хай як розгортатимуться події, хай що там випливе під час розслідування, ти маєш бути на нашому боці, на боці… – пауза – …твого батька. Розумієш мене, Діано?

– Так, я розумію, – притискаючи до грудей сумку з ноутбуком, керівництвами та інструкціями, кивала Діана, – розумію, Григорію Макаровичу.

Авер’янов уважно подивився на молоду жінку і, залишившись задоволеним тим, що побачив, узявся спокійніше розказувати про снігопад і про велетенський снігоочисник, який минулої ночі загубився посеред аеропорту Париж-Північ…

27

14 лютого 2013, 12:06 (UTC +2)

Гостомель, 25 км на північний захід від Києва

Діані вдалось зателефонувати чоловікові лише з аеропорту, за кілька хвилин до вильоту службового «ААРОНа» до Парижа. Авер’янов привіз її до Гостомеля і відчепився тільки тоді, коли підвів до летовища і переконався, що Діана попростувала в напрямку літака, який чекав з уже прогрітими турбінами. Перед цим вона зателефонувала матері та, намагаючись говорити швидко й стисло, попросила її лишити Даньку на ніч. Після нетривалої суперечки Софія Борисівна погодилась; відтепер Діану було забезпечено косметикою і засобами гігієни від «Avon» до кінця року.

Геннадій відповів після першого гудка.

– Привіт ще раз, – почала Діана.

– Привіт, – у Гениній голові пікірували кулясті блискавки, чоловік з останніх сил старався говорити бадьорим, упевненим голосом. – Якщо ти переймаєшся, чи все гаразд з Артемом, можу заспокоїти: у нас усе чудово, він щойно пообідав.

– Я рада, – без помітного ентузіазму відповіла жінка, після чого рішуче випалила: – Пообіцяй, що не питимеш протягом наступних кількох днів.

– Що?

– Поклянись, що не торкнешся до пива хоча б до понеділка!

– Я не доганяю, – прогудів Гена.

Жінка зітхнула і, спробувавши приховати розгубленість, швидко заговорила:

– Мене відправляють у відрядження.

Гена зразу потверезішав:

– Як? Просто зараз? Куди? У перший же день? – і тут-таки виправився: – Та який перший день? Ти офіційно ще навіть на роботу не вийшла.

– Гено, я не маю часу на балачки. Минулої ночі у Франції розбився наш літак, і мене делегують як члена групи із розслідування причин авіакатастрофи.

– Я бачив новини, – промовив чоловік.

– Це літак мого батька, – надломленим голосом сказала жінка. Про літаки, над розробленням яких працював Родіон Столяр, Діана говорила так, наче вони належали її батьку.

«То й що?» – ледь не зірвалось у Гени з язика. Він вчасно стримався і спитав інакше:

– Тільки не сердься, але який стосунок ти маєш до розслідування авіакатастроф?

Секунду поміркувавши, Діана вирішила розповісти:

– Та реально там немає чого розслідувати. Літак розбився під час посадки через помилку аеропортових служб – влетів у снігоочисник, що стояв на посадковій смузі. Тому з боку АНТК зараз потрібен не так здібний інженер, як хтось, хто знає французьку, ознайомлений з «ААРОНом» і готовий захищати… – вона помовчала і, вагаючись, повторила фразу, вжиту Ревою, – «відбілювати» батьків літак перед французькою пресою, французькими слідчими і французькою публікою. Керівництво концерну вважає, що я найкраще підходжу на цю роль, – з того, як змінився голос дружини, Гена усвідомив, що не він один не поділяє думку керівництва з приводу доцільності вибору представника в слідчій групі. Діана помітно нервувала, боялась, що не впорається. – Мене запевнили, що в Парижі треба буде більше говорити, ніж розслідувати. Тому відряджають мене і програміста, який допоможе з розшифруванням «чорних скриньок».

Чоловік відважився поставити ще одне запитання:

– Ти впораєшся?

Діану пересмикнуло, як від удару струмом. На мить жінка відчула себе так, наче хтось зачепив відкритий нерв у пошкодженому зубі. Вона почервоніла від шиї до кінчиків вух і зірвалась на крик:

– Звісно, я впораюсь!! Блін, я не можу не впоратись! – хапнула ротом повітря. – Думаєш, я не усвідомлюю, наскільки важко виходити на роботу після майже чотирьох років відсутності й одразу братись за таку справу? Думаєш, я не знаю, що в мене для розслідування не вистачає ані знань, ані досвіду? Думаєш, я не запитувала себе тисячу разів, чому відправляють мене, а не когось іншого, і думаєш, я не замислювалась над тим, щоб відмовитись?!

– Вибач…

– Блін, Гено, ти довбаний ідіот! Якщо не можеш підтримати, то краще заткнися! Я б із величезним задоволенням сиділа зараз дома, ні про що не парячись, няньчила б хлопців, стояла біля плити, готувала вечерю і чекала, коли ти повернешся з роботи і принесеш мені багато-багато грошей, які я витрачу в наступні вихідні. Але я не можу сидіти вдома! І знаєш чому? Бо ти мутант якийсь, блін, каліка, бо ти не ходиш на роботу і не приносиш мені грошей! – Діана так розпалилась, що слова злиплись у грудку і спричинили напад кашлю. Прочистивши горло, вона продовжила: – Я пробувала відмазатись від поїздки, та не змогла. Я не можу відмовитись! Не можу, бо мені чітко дали зрозуміти, що в такому разі доведеться шукати іншу роботу.

– Будь ласка, заспокойся, – благав Гена.

Помітивши, що на неї оглядаються двоє працівників аеропорту, що стояли біля трапа «ААРОНа 44», Діана заговорила тихше, але від цього не звучала менш презирливо:

– Це мій останній шанс повернутись на роботу. І я не можу вчинити інакше, бо ти – безхребетний слимак, який тільки й робить, що жере пиво, виписує по два слова на день і не здатен заробити Дані навіть на підгузки!

Гена не заперечував і більше не заспокоював її. Діана розтулила рота, налаштувавшись пофілософствувати з приводу того, що буде, коли хлопчаки підуть до школи, однак раптом відчула, що виговорилась. Вона затихла; Гена теж не озивався.

«Образився, – подумала жінка. – Ну, й біс із тобою! Наче я перебільшувала чи казала неправду».

Піднявшись трапом, вона зайшла до салону. Пілот, що зустрічав її замість стюардеси, запитав, чи має бути хтось іще, чи вона остання. Діана, не прибираючи від вуха мовчазний телефон, знизала плечима.

– Чого мовчиш?

Гена не відповідав.

Діана пройшла глибше в салон, побачила худого, неохайно підстриженого хлопчину з обличчям землистого кольору, який, пристебнувшись, сидів на одному з крісел біля правого борту; вітаючись, кивнула йому, скинула сумку з ноутбуком під ноги й опустилась у друге від входу крісло з лівого боку.

– Ну, не злись, – вона заговорила м’якшим, хоч і далеким від примирливого тоном. Зрештою, якби не Гена, Діана просто не знала б, що робити з дітьми. – Зрозумій, це вперше я залишаю Даню й Артема на стільки часу. Я дуже хвилююся.

– Розумію, – буркнув Геннадій.

– Якщо хочеш, Данька сьогодні переночує в мами. Я поговорила з нею. Але зранку мусиш його забрати.

– О’кей, як скажеш.

– Завтра тобі доведеться піти до дитсадка і поговорити про Тьому з медсестрою. Вона впиратиметься, тому маєш постаратись, щоб її переконати. Даню можеш лишити на годину, нехай звикає. До понеділка я повернусь, – Діана чекала якоїсь реакції, але Гена не сказав ні слова. – Покличеш мені Тьому?

У слухавці зашурхотіло, було чути, як Гена гукає чотирирічного сина. Кількасекундна пауза – і Діана посміхнулась, почувши знайомий тоненький голосок:

– Мамо, приві-і-іт!

– Привіт, мій хороший!

– Ти на роботі? – не дозволивши їй вставити жодного слова, залопотів Артем.

– Так, я на роботі.

– Тато сказав, що ти сьогодні весь день на роботі.

– Я буду на роботі кілька днів, тому тобі доведеться пожити в тата.

– Кілька днів? – перепитав малюк. Із прикрістю Діана відзначила, що в голосі Артема не проступило жалю чи розчарування, радше легкий подив.

– Так, я лечу до іншої країни, до Франції, і кілька днів буду зайнята. Але телефонуватиму тобі кожного дня й обов’язково привезу подарунок.

– Класно! Хочу конструктор.

– «Lego»? – вона зауважила, що син збуджений і радісний, яким не був уже давно, і через це відчула шпильку ревнощів: малому зовсім непогано з Геною.

– Так, великий конструктор «Lego»!

– Добре, обов’язково куплю тобі найбільший з усіх, що знайду. – «Як просто все вирішується, коли тобі чотири роки…» – Ти там не сумуєш?

– Ні, – з того, як натхненно відповів зазвичай стриманий Артем, Діана збагнула, що із сином усе гаразд, ба більше – малому подобається в Гени. – Тато зробив яєчню, і ми запускали потяги, – захоплено розказував він, – а потім годували хом’ячків. Ма, вони такі смішні!

– Я рада… – на очі Діані навернулися сльози.

– Ма, я побіг, – розмова швидко набридла хлопчаку.

– Будь слухняним! – кинула жінка навздогін, хоча, судячи з шамотіння в трубці, мобілку взяв Гена.

Не знаючи, як завершити розмову, чоловік і жінка помовчали.

– Ну, все… – першою порушила мовчанку Діана. – Літак незабаром злітатиме, мушу вимкнути телефон. Гено, я дуже сподіваюсь, що на цей раз ти мене не підведеш. Не заради мене, заради малих.

Гена відповів якось не зовсім так, як вона очікувала:

– Чекай, у мене до тебе два запитання.

– Тільки не затягуй.

Молодий чоловік чмихнув і випалив:

– Ти справді купила мені хом’яків на День святого Валентина?

– Чувак, ти ідіот, – стисло і вичерпно відказала Діана.

– Гаразд, тоді останнє запитання: хто такий «Попіздунчик»?

Ямки на щоках поглибились – жінка не стримала пустотливої посмішки. Прибравши телефон від вуха, вона секунд п’ять дивилася на мобілку, після чого, посміхаючись не лише губами, але й очима, натиснула кнопку «Відбій». Гена залишився без відповіді.

Щойно екран погас, її обличчя посерйознішало. Вперши лікоть у бильце крісла, Діана повернулась до думок про те, чи правильно робить. Чи може вона покинути синів на стільки часу? Старший, Артемчик, якось перечекає, а як бути з меншим? Чи сумуватиме Данило? Чи, може, той розбишака взагалі не помітить її відсутності? Побачивши, як пілот зачиняє двері салону, Діана спохмурніла. Трап досі стояв під бортом «ААРОНа», вона ще могла плюнути на все і відмовитися.

Час спливав…

Зрештою, зваживши все, жінка усвідомила, що не має вибору: або вона відмовляється від відрядження, а тобто й від роботи, і мириться з Геною; або вирушає до Парижа, чіпляється за роботу в АНТК ім. Аронова і намагається облаштувати своє життя без того нездари.

– Я – Денис, – урвав її роздуми блідий хлопчина, що сидів у кріслі біля іншого борту. Він не любив озвучувати своє прізвище.

«Програміст», – зрозуміла Діана.

– А я Діана, – представилась вона, – Діана Столяр.

– А, – видав Денис таким тоном, наче йому все стало зрозуміло. – Ти, типу, слідчий чи… – смиканим порухом він звів руку і покопирсався пальцем у розкуйовдженому волоссі, -…чи – як це буде правильно – слідча?

Хлопець не збирався її ображати, хоча Діані здалось, що вона розрізнила саркастичні нотки в запитанні. Вона захотіла відповісти в’їдливо, бовкнути щось про його зовнішність, однак стрималась і відказала:

– Так.

– Це круто. Я допомагатиму тобі з «чорними скриньками».

Денис виглядав молодшим за неї на рік чи два. Діані не сподобалось, що хлопець, не запитавши дозволу, відразу перейшов на «ти». Крім того, програміст, голосно чавкаючи й вимахуючи щелепою так, наче вона кріпилась до верхньої частини черепа пружинами, жував жуйку. При цьому Денис що п’ять секунд схиляв голову то на правий, то на лівий бік, наче щось заважало йому тримати її прямо. Діана провела аналогію з поведінкою Гени: у стані граничної алкогольної інтоксикації, коли голову «веде», а очі не здатні сфокусуватись на одній точці, її чоловік схожим чином вимахує макітрою.

Зазвичай Діана не відважилася б таке запитати, але все ще накручена після розмови з Геною, випалила:

– Ти що, п’яний?

Хлопець потупився і сором’язливо буркнув:

– Я боюсь літати…

«Вау!» – Діана спробувала уявити, що про них подумають французи. Слідча група з України: двадцятивосьмирічна жінка, що ледве пам’ятає, де в літака елерони, і програміст, який боїться літати. Супер! Чудово! Краще не придумаєш.

Увімкнувся інтерком. Капітан лаконічно привітав нечисленних пасажирів і попросив застебнути ремені. Діана клацнула пряжкою, Денис побілілими пальцями затягнув пасок так, що ледве міг поворухнутися. Звук, що надходив від двигунів, змінився, став більш щільним і рівним, «ААРОН 44», здригнувшись, немов людина, що випірнула з кошмарного сну, рушив з місця і попрямував до злітної смуги.

Діана підтягнула сумку, щоб переконатися, що захопила з офісу всю документацію, яка може знадобитись у Франції. Дзизнувши блискавкою, заглянула досередини: Керівництво з льотної експлуатації літака «ААРОН 44», копії сертифікатів типу, технічний довідник з «ААРОНа 44», керівництва з льотної експлуатації англійською та французькою мовами, службовий ноутбук, закордонний паспорт, документи про відрядження, гроші – ніби все на місці.

Несподівано, коли літак розвертався, вирівнюючись стосовно осі злітної смуги, Денис бовкнув:

– Ми летимо на тому самому літаку, що розбився?

«Як можна летіти на літаку, який уже розбився?» – подумала Діана, хоча запитання зрозуміла.

– Так.

Його обличчя набуло блідо-зеленого відтінку, як серцевина щойно розрізаного огірка, а очі ніби звузилися, ставши замалими для очних впадин.

Оскільки розважальних глянцевих журналів, які зазвичай пропонують пасажирам на регулярних рейсах, не було, Діана дістала із сумки англомовне Керівництво з льотної експлуатації «ААРОНа 44» і почала гортати. Денис, учепившись пальцями в бильця крісла, злякано глипав на неї.

«Можливо, не все так погано, – міркувала жінка, – впораюся за день-два і швидко повернусь додому». Пальці перегортали сторінки Керівництва з льотної експлуатації «ААРОНа 44», очі блукали по тексту, не вчитуючись. І тільки тоді, коли літак почав розганятися, Діана згадала про Грубодупенка.

– О, Боже, ні! – скрикнула вона, затуливши рота долонею.

– Що таке?! – верескнув програміст, бліднучи ще більше. – Щось із літаком?!

– Заспокойся, – замахала головою Діана. – Я забула випустити кота на вулицю.

– І що?! Через це треба так кричати?

Лайнер відірвався від землі, тремтіння припинилося.

– Ти не знаєш мого кота…

І що тепер? Нехай перші два дні він зможе харчуватися вазонами. А далі? Ніхто його не випустить: ані в матері, ані в Гени немає ключів. Грубодупенко замурований, як мумія у єгипетській гробниці. Діана пополотніла, з жахом уявивши, на що перетвориться квартира до її приїзду…

Увесь час, доки «ААРОН 44» набирав висоту, легко протискаючись крізь розмазані по небу хмари, вона заспокоювала себе тим, що давно хотіла зробити у квартирі капітальний ремонт.

28

Поки Діана летіла до Парижа, Жан-Робер Ґуерін виступив на прес-конференції перед французькими журналістами і розповів про те, наскільки досвідченими були пілоти рейсу 1419, як відповідально у «Франс Континенталь» ставляться до технічного обслуговування та підготовки екіпажу, про негоду, яка вчора вночі накрила столицю, і жодним словом не згадав український літак. На численні прохання прокоментувати той факт, що літак, який розбився, було спроектовано і зібрано в Україні, та він – що важливіше – здійснював лише сьомий рейс у лівреї компанії «Франс Континенталь», Ґуерін натягнуто посміхався, розводив руками і просив усіх мати терпіння й почекати перших результатів офіційного розслідування, яке буде проведено під егідою французької агенції ВЕА.

Розділ IV

29

 
14 лютого 2013, 13:57 (UTC +1)
Париж, Франція
 

Станом на першу годину дня за французьким часом аеропорт Париж-Північ усе ще залишався закритим для прильотів – стоянки біля терміналів пустували, аеропортова техніка відстоювалась в ангарах. Єдиним винятком став чартерний «ААРОН 44» у лівреї «Aronov Airlines» з Діаною Столяр і Денисом Плюйком на борту. Щоб зекономити час, представники ВЕА оглянули смугу 04L-22R, паралельну тій, на якій відбулась катастрофа, переконались, що вона чиста від уламків, і дозволили українському літаку сідати в Париж-Північ.

Над Парижем висіли свинцево-сині хмари, намертво припаяні до горизонту. Опадів не було, зате всюди, куди не глянь, землю вкривав товстий шар незайманого снігу, який через низькі, обвислі хмари здавався сірим і брудним. У декількох місцях суцільну снігову ковдру розтинали сталеві нитки розчищених доріг, де-не-де чорніли крівлі, з яких сніг зсунувся під власною вагою, проте решта простору аж захлиналась від навального й усюдисущого брудно-білого кольору.

«ААРОН 44», перед тим як порівнятися з віссю смуги 04L-22R, розвернувся навколо аеропорту Париж-Північ. Коли після другого повороту лайнер перетнув нижню межу хмар, Діана побачила аеропорт як на долоні. Вона ахнула, одночасно притуляючи голову до вікна. Сніг не йшов, тож за межею хмар видимість була чудовою. Діана могла бачити щонайменше на три кілометри від літака.

– Що там? – витягуючи шию, вовтузився на своєму кріслі Денис. – Що там, Діано?

Зрештою, не витерпівши, програміст наважився відстебнути пояс, пересісти в крісло біля іншого борту, навпроти Діани, і визирнути в ілюмінатор.

– Ого… – промимрив хлопець.

Денис та Діана почувалися героями голлівудського кіно. Вони чітко бачили тільки одну смугу – 04L-22R. Паралельна їй 04R-22L майже повністю ховалася під снігом. На її присутність вказували розкидані по всій довжині лячні почорнілі уламки, а також протоптані слідчими ВЕА і працівниками аеропорту стежки, що, наче артерії, обплітали рештки згорілого лайнера. З майже двох десятків руліжних доріжок розчистили лише ті, що вели до пожежної станції, ангара технічного обслуговування та центру управління польотами. До терміналів не тяглося жодного сліду. Притрушені снігом пасажирські рукави з висоти нагадували всохлі, атрофовані відростки на тілі доісторичного чудовиська. Аеропорт Париж-Північ виглядав мертвим – мертвим у прямому значенні цього слова.

«ААРОН 44» огинав летовище з північного сходу. Літак йшов достатньо низько, щоб Діана та Денис розрізнили сплющену й розвернуту поперек посадкової смуги турбіну, таку ж, як і та, що мірно стугоніла під крилом за кілька метрів від ілюмінаторів, крізь які вони оглядали аеропорт. Від удару об землю нижню частину зовнішнього кожуха зірвало, лопатки вентилятора пообламувало, через що здалеку потрощений авіаційний двигун скидався на верхівку людського черепа, який надщербленими зубами вгризається в бітумне покриття посадкової смуги. Трохи далі й лівіше, неподалік невисокої будівлі ангарного типу, лежала – зовні майже непошкоджена – задня частина літака. Нерівний розрив фюзеляжу, з якого стирчали обривки дротів, згладжував оплавлений пластик. З правого боку, поряд зі смугою 04L-22R, на яку їм дозволили приземлятись, знаходився носовий фрагмент лайнера. Від центральної частини «ААРОНа 44», його крил і снігоочисника не лишилося сліду – нічого, крім купи уламків, розмазаних по смузі 04R-22L. Перед тим як літак розвернувся на південний захід і летовище зникло з поля зору, Діана розгледіла червоні прапорці та розтягнуті поміж невисокими опорами стрічки, якими було позначено й відгороджено вибрані уламки, а також двох працівників в оранжевих жилетах, які щось вишукували посеред згарища.

Від побаченого жінку замлоїло. Проте ще гірше стало, коли шасі торкнулися землі і літак, опустивши закрилки і задерши спойлери, помчав посадковою смугою. І Діана, і Денис сиділи біля лівого борту, а тому хоч-не-хоч мусили бачити присипане снігом згарище зблизька. Лайнер загальмував якраз навпроти місця, де зупинилась носова частина «ААРОНа 44» рейсу 1419. Точніше, те, що від носової частини залишилося. Чартерний літак, помалу втягуючи закрилки, сунув повз пом’ятий, непристойно брудний від сажі й налиплого ґрунту фрагмент фюзеляжу. Датчики швидкості та кутів атаки[68]68
  Кут атаки – кут між напрямком швидкості потоку рідини чи газу, що огинає тіло, і характерним поздовжнім напрямком цього тіла; наприклад, у крилі літака – хорда крила, у снаряда чи ракети – вісь симетрії.


[Закрыть] зігнуло; місце розташування стійки шасі виглядало так, наче його розстріляли з крупнокаліберної гармати; віконні рами в кабіні пілотів перекосило, покорчило – дві з чотирьох вискочили зі своїх місць, у решти двох, тих, що лишилися, товсте композитне скло через рясну сітку тріщин стало непрозорим. Заглядаючи, наче в очниці черепа, у моторошні похмурі провалля порожніх отворів на місці вибитих вікон, Діана дивувалась, як Радислав Ротко зміг вижити в катастрофі. Під правим вибитим вікном, у місці кріплення двірників, можна було розгледіти плями засохлої крові. Діана знала, що то кров. Ані бруд, ані авіаційне мастило не мають такого кольору.

– Смерть добряче розгулялась тут минулої ночі, – похмуро промовив Денис.

Діана подивилась на програміста і нічого не сказала.

За кілька секунд «ААРОН 44» досягнув доріжки Ліма-Ромео, розвернувся і поїхав до термінала.

Термінал не працював, тому український літак спинився на відстані двадцяти метрів від ґейта В1, не під’їжджаючи до рукава. Двоє працівників наземних служб поклали колодки під колеса, а спеціальний тягач підкотив до овальних дверей авіалайнера невисокий трап. Розстебнувши ремінь, Діана помітила, що з-за будівлі Термінала 1 вийшли двоє чоловіків і, грузнучи у снігу, оминаючи найглибші нерозчищені замети, попрямували до «ААРОНа».

– Нас зустрічають, – відзначила вона; Денис не почув. Закинувши на плече чималий рюкзак, він поспішав до виходу з літака.

Один з чоловіків, що поспішали до трапа, видався Діані великим незграбою: чималий зріст, масивна голова, довгі руки, дебелий тулуб. Солідності йому додавало довге, до колін, темно-синє пальто і громіздка, кучерява й розкошлана, кучма волосся кольору воронячого крила. Чуприна у здорованя розрослась просто розкішно, цілковито прикриваючи вуха, цупкими завитками сповзаючи з потилиці на шию, нависаючи над бровами. З відстані кількох десятків кроків чоловік змахував на розгодовану (або вирощену на стероїдах, – подумала Діана) копію Пушкіна. Напарник «Пушкіна» був не такий високий і худіший, з видовженим обличчям інтелігента і темними тінями під очима, що впадали в очі навіть зі значної відстані і вказували чи то на хронічну хворобу, чи то на затяжне безсоння. На худих плечах обвисала шкіряна куртка, за гострий ніс чіплялись великі круглі окуляри, що зовсім не пасували до тендітного лиця.

Пілоти «ААРОНа 44» не глушили двигунів, плануючи відлетіти назад до Києва щойно заправляться авіаційним пальним. Другий пілот відчинив двері і випустив Діану й Дениса із салону. На виході перед трапом хлопець раптом схаменувся і пропустив жінку вперед, тим самим виставивши напоказ своє невігластво: на трапі чоловік повинен виходити першим і подавати руку жінці.

Діана першою спустилась на летовище.

Французи, стоячи по кісточки в неторканому снігу, зсутулившись від холоду (певно, тільки-но вийшли з приміщення, – вирішила Діана), зиркали на новоприбулих. Нижчий стискав під пахвою прозору герметичну папку з паперами.

Коли під ногами зарипів сніг, Діана здивувалась, зрозумівши, що «інтелігент», який здавався невисоким і худим, насправді вищий за неї на цілу голову. Він виглядав тендітним і миршавим лише поруч із кудлатим «Пушкіним», який зблизька виявився справжнім гігантом. Його зріст перевищував два метри (з яких сантиметрів п’ять припадало на шевелюру); навіть тупцяючи за кілька кроків від чоловіка, Діана мусила задирати голову, щоб заглядати йому в обличчя. Водночас вона збагнула, що перше враження про те, начебто француз є вайлуватим незграбою, виявилось хибним. Чоловік не виглядав одороблом, його тіло було великим, але пропорційним, на шиї не проступало складок – ознак надмірної ваги, а обличчя мало правильні риси, якщо не зважати на «роздутий», як у Жерара Депардьє, ніс і рельєфне підборіддя з такою глибокою ямочкою, що в неї, здавалося, можна застромити соняшникову насінину. Лице велета відсвічувало приязню, у великих задумливих очах кольору холодної ртуті відбивалося закутане хмарами лютневе небо; тоді як його напарник хмуро зиркав на українців крізь скельця окулярів, а верхня частина його лівої щоки час від часу конвульсивно смикалась.

Обидва французи виглядали сконфуженими, і Діана знала чому. Їх попередили, що з України прилетить жінка, але ніхто з них не очікував, що вона буде настільки молодою (в сенсі – молодою, як на слідчого, якому довірили розслідування такої резонансної аварії). На програміста вони не зважали.

Зрештою, «Пушкін» ступив крок уперед і заговорив французькою.

– Вітаю в Парижі, – поважно прогудів здоровань (Діана вирішила, що голос у нього якраз такий, як вона уявляла), – мене звати Марсель Лакруа, я старший слідчий з ВЕА, і я курую розслідування інциденту, що призвів до катастрофи вашого літака. А це, – велет показав широкою, мабуть, удвічі ширшою, ніж у Діани, долонею на свого супутника, – мій колега Даніель Монін.

– Я Діана Столяр, – представилась Діана, зненацька розуміючи, що не подумала про те, що казатиме про свою посаду. «Менеджер зі зв’язків з іноземними замовниками у відділі маркетингу, продажу та післяпродажного обслуговування» звучить ніби-то солідно, та насправді зовсім не стосується розслідування авіакатастроф. Пом’явшись, вона звернула увагу співрозмовників на напарника. – А це Денис… – ще один прокол: прізвища програміста вона не знала, – …ем-м, він допомагатиме із розшифруванням записів «чорних скриньок».

– Ласкаво просимо! – посміхнувшись, Марсель вручив Діані та Денису візитки. – Ми вас чекали.

Даніель Монін не сказав ні слова, тільки м’яз під оком двічі скубнувся.

– Якщо ви голодні, можемо з’їздити пообідати, недалеко від аеропорту є пристойна забігайлівка, – запропонував Марсель Лакруа. – Заодно я проведу вас через митницю. Це формальність, та все ж в’їзний штамп про прибуття в Шенгенську зону треба поставити.

Діана переклала пропозицію Денису. Позеленілий програміст, який не відійшов від перельоту і раз по раз позирав через плече на останки рейсу 1419, розкидані летовищем, заперечно мотнув головою. Їсти він не хотів.

– Ми не голодні, – сказала Діана французам. – Давайте зразу до справ.

– Чудово! Тоді питання зі штампами в паспортах владнаємо пізніше, а зараз, поки ми на місці, можемо оглянути місце катастрофи.

Діана помітила, як Денис здригнувся. Вона сама почувалась незручно через те, з яким спокоєм, ледь не байдужістю, Марсель говорив про катастрофу. Француз промовляв так, наче запрошував їх на екскурсію Парижем.

– Ходімо, – подаючи приклад, дебелий Лакруа першим подався в напрямку доріжки Ліма-Оскар і далі навпростець до смуги 04L-22R. – Ми вже встигли багато зробити: зібрали повну інформацію про пілотів, що керували літаком; систематизували дані про погоду в день катастрофи; дістали всі відеозаписи, що так чи інакше стосуються вчорашніх подій, – несподівано француз зупинився, простягнув ручища до напханої інструкціями Діаниної сумки і чемно запропонував: – Дозвольте допомогти.