Текст книги "Жорстоке небо"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

25

14 лютого 2013, 10:49 (UTC +2)

Серійний завод «Авіант», Київ

Після розмови з Гараганом Захаровича довго теліпало. Ельдар Юліанович не кричав, не перебивав Реву, обмежившись коротким «Я зрозумів» наприкінці розмови, але саме мовчанка найбільше лякала й насторожувала. Анатолій Захарович не знав, що чекати від людини, яка збудувала свою фінансову імперію за допомогою далеких від економічних методів: два десятки років назад найімовірнішим варіантом завершення незадовільних з точки зору Ельдара Гарагана переговорів був розстріл опонента, нерідко просто за столом переговорів. Рева запевнив олігарха, що хвилюватись немає про що: він контролює ситуацію, хоч розумів, що Гарагана це не переконало.

Щоб хоч якось заглушити стугін у наполоханій голові, Рева ввімкнув телевізор. Якщо раніше він не міг знайти французькі чи франкомовні канали, то тепер вони, наче навмисне, впадали в око. Після кількох натисків на кнопку перемикання каналів на екрані виник «La Chaîne Info», кабельний канал новин. Картинку показували таку ж, як і на «CNBC», тож Анатолій збирався перемикатись далі, коли його увагу привернула фраза, що повільно сунула справа наліво внизу екрана: «Cinquante Français sont morts dans un l’accident de l’avion ukrainien ce soir. BEA demande l’inspection d’un permis qui a été délivré à l’EASA».[66]66
  Сьогодні вночі півсотні громадян Франції загинуло в катастрофі українського літака. BEA вимагає перегляду виданої EASA ліцензії (фр.).


[Закрыть]

Анатолій Рева не зрозумів ні слова, а тому міг би проігнорувати текстовий рядок, якби не слова «BEA» та «EASA». Обидва йому страшенно не сподобались. Якщо до справи долучиться Європейська агенція авіаційної безпеки, їхньому контракту гайки. Анатолій Захарович узяв до рук чашку прохололої кави, за сьогодні вже шосту. Відпив ковток, тішачись, що гіркий напій нарешті перебив кислуватий присмак жовчі й блювотиння, але з прикрістю розуміючи, що не може позбутись відчуття падіння в прірву. У потилиці й десь глибоко під скронями, пульсуючи, розростались клубки холодного болю. У сусідній кімнаті розривались телефони: газетярі наввипередки намагались дотелефонуватись до президента ДП «Аронов», щоб вихопити коментар з приводу катастрофи найновішого лайнера.

На столі тихо пискнув внутрішній телефон. Рева натиснув кнопку для з’єднання його із секретаркою.

– Анатолію Захаровичу, до вас Григорій Макарович, – долинуло з динаміка.

– Нехай заходить, – і перед тим як секретарка відімкнулась, спитав: – Що там із журналюгами?

– Нервують. Спроваджую всіх на прес-конференцію.

– Добре.

Рева потягнувся до пульта і вимкнув звук у телевізорі. Зображення не прибирав. Він призначив початок власної прес-конференції на 13:00, через годину після прес-конференції Жана-Робера Ґуеріна, щоб мати змогу скоригувати власний виступ залежно від того, що наплете француз.

Двері кабінету розчинилися, у проході з’явився причесаний і вмитий Авер’янов, який стримано посміхався. Зважаючи на те, що запропонована Гришею кандидатка на членство у міжнародній слідчій групі на півгодинну нараду не з’явилася, Анатолій Захарович вважав усмішку, м’яко кажучи, недоречною. Підсвічене півмісяцем пухких губ округле обличчя й дбайливо викладені кучері кольору курчачого пуху розлютили його. Невитравлювані думки про останню розмову з Ґуеріном також не сприяли відновленню душевної рівноваги.

«Чого вишкіряєшся, імбецил чортів?!»

– Де твоя Столяр? – рявкнув Рева, стискаючи кулаки. – Літак уже двадцять хвилин чекає в Гостомелі, а вона…

– Зачекай зі Столяр, – посерйознішавши, перебив Авер’янов. – Дем’ян приїхав з Парижа.

Він увійшов до просторого президентського кабінету, і лише тоді Захарович помітив, що за першим віце-президентом стоїть Дем’ян Шафін. Останній був міцним, середнього зросту, з високим лобом, звуженим до підборіддя обличчям, рідким рудуватим волоссям, із по-боксерськи короткою шиєю і прищуленими вухами. Шафін спершу заглянув до кабінету, окинув його швидким поглядом (наче боявся засідки) і лише тоді зайшов. Широкими кроками подолав відстань до столу, за яким сидів Рева, і простягнув руку для привітання. Його очі нагадували шматки піщаника з вкрапленнями жовтого, коричневого і сіро-синього кольорів. Зіниці безперестанку бігали, не фіксуючись довго на жодному предметі. Дем’ян виглядав значно молодшим за свої сорок із лишком років і однозначно не справляв враження людини, якій варто довіряти. Хоча – Рева мусив це визнати – за весь час роботи Шафін жодного разу його не підвів.

– Сідайте, – запросив Анатолій Захарович, потискаючи простягнуту правицю.

Авер’янов і Шафін опустилися в крісла по різні боки стола переговорів.

– Розказуй, – Рева тицьнув пальцем, який через каву тремтів ще більше, ніж від алкоголю, на Шафіна.

Дем’ян зиркнув на Григорія, витиснув невиразну посмішку і сказав:

– Усе добре, Анатолію Захаровичу.

– Що добре? – цвіркнув Рева, опустивши погляд у філіжанку з кавою. Він уявив, як, підірвавшись, дотягується до Шафіна і засаджує чашку разом із потрощеними зубами йому в горлянку.

Зачувши бурю, Дем’ян додумався прибрати посмішку.

– Запевняю вас, – якомога серйозніше мовив Шафін, – у Франції зараз усе гаразд.

«Усе гаразд із чим?!» – ледь не закричав Захарович. Стримався. Напруження виснажувало, Рева це чудово розумів. Крім того, він збагнув: якщо Авер’янов і Шафін не мають наміру розказувати, інформацію з них не витягнеш. Він не хотів грати за їхніми правилами, а тому погамував напад гніву й удавано спокійно відкинувся на спинку крісла.

– Що ти робив у Парижі? – ліниво, майже байдуже поцікавився Рева, спостерігаючи за Дем’яном. Краєм ока він помітив, як тривожно заворушився Авер’янов.

– Отримавши звістку про катастрофу, Григорій заїхав до мене, – пояснював Шафін, – ми обговорили ситуацію і вирішили, що комусь потрібно негайно вирушити до Парижа, на місце катастрофи, щоб мати можливість безпосередньо впливати на… – Дем’ян змахнув рукою і клацнув у повітрі пальцями, показуючи, що не може знайти потрібне слово, – на непередбачені обставини, що могли б позначитись на розслідуванні аварії.

Авер’янов дивився на Шафіна і кивав. З уст Анатолія Реви так і рвалося запитання, хто їм надав повноваження приймати такі рішення. Дем’ян правив далі:

– Тобто, якби раптом виникли обставини, котрі за умов незалежного розслідування завдали б шкоди нашому концерну, на місці катастрофи мав бути хтось, хто нейтралізував би ці обставини ще в зародку. Ми ж не знали, що насправді сталося в аеропорту Париж-Північ, і тому перестрахувалися. Тому я полетів до Парижа.

Уголос Рева витиснув:

– І що?

– Усе добре, – на цей раз без натяку на посмішку повторив Шафін. Побачивши, як ущільнилися складки на лобі Захаровича, він похапцем додав: – Я переконаний, що нічого, вартого хвилювання, немає. Розслідування, яке проводить ВАЕ, не зашкодить репутації «ААРОНа 44» і не вплине на підписання контрактів з Європою.

«А хіба раніше було щось варте хвилювання?» – зиркаючи то на Шафіна, то на Авер’янова, подумав Рева.

– Скажіть мені одне: він сідав на свою смугу?

– Це не підлягає сумніву, – встряв у розмову Григорій Авер’янов.

Анатолій Захарович з виглядом «а-ти-хоч-знаєш-синку-що-таке-смуга» перевів погляд на Шафіна.

– Абсолютно точно – так, – підтвердив фінансист. Дем’ян із Григорієм обмінялись поглядами, після чого Шафін, подавшись уперед, стишив голос: – Стосовно вашої останньої розмови з Ґуеріном, – не стримавшись, Шафін зиркнув на те місце на столі, де раніше стояв телефон, – старий шахрай блефував.

Рева ніяк не відреагував.

– Переговоривши з людьми в аеропорту Париж-Північ, я впевнився, що його вимоги абсолютно безпідставні. Ви правильно зробили, що відшили його.

Очі Дем’яна бігали так швидко, що іноді Захаровичу здавалося, наче вони смикаються асинхронно. Він вигнув донизу кутик губи, висловлюючи скепсис стосовно того, що почув. Шафін роззирнувся, відшукав плазмовий телевізор на стіні біля входу до кабінету і тицьнув у нього пальцем.

– Знайдіть «Sky News», «France 24» чи «CNBC». Сподіваюсь, хтось уже підготував матеріал.

– Матеріал про що? – Анатолій Рева ввімкнув звук і швидко відшукав англомовну версію каналу «France 24».

– Жерар Пеллерін, старший диспетчер, чия зміна почалась якраз перед катастрофою і якого призна…

– Я знаю, хто такий Жерар Пеллерін.

– Він скликав пресу до аеропорту і збирався виступити із заявою з приводу деяких обставин учорашньої катастрофи через півгодини після мого відльоту до Києва. Гадаю, ви маєте почути, що він сказав.

Рева зиркнув на Авер’янова; той кивнув і сів упівоберта, щоб, повернувши голову, міг бачити телевізор. За хвилину почався десятигодинний випуск новин. Перший сюжет – про авіакатастрофу. Спочатку автори сюжету повторили відомі факти для тих, хто почув про аварію вперше, підтверджуючи їх знайомими Реві знятими на телефон кадрами з понівеченими тілами, складеними на засніженому летовищі. Потому кілька секунд транслювали нинішній стан летовища: обгорілі уламки, над якими повзуть низькі хмари. Насамкінець постало зображення зали прильотів аеропорту, порожньої тому, що Париж-Північ не відкрили після авіакатастрофи. У центрі зображення знаходився високий чорноволосий чоловік із невиспаними очима і рельєфними зморшками на щоках, настільки глибокими, що здалеку вони скидались на шрами від порізів ножем. Із нижньої частини екрана до обличчя чоловіка тягнулись різнокольорові мікрофони. Зліва і справа його обступили газетярі з диктофонами і блокнотами. Внизу екрана – підпис: «Жерар Пеллерін, старший диспетчер аеропорту Париж-Північ».

Пеллерін говорив англійською, тому перекладати не доводилося:

– Нам ще належить дізнатися, чому саме снігоочисник опинився на активній смузі. Я особисто віддавав розпорядження водію «Øveraasen’а» і чітко вказав номер закритої смуги, – Жерар кашлянув. Відчувалось, що намагається говорити впевнено. – Це підтвердить запис переговорів між мною та водієм снігоочисника. Я вважаю, що зіткнення сталося передусім через снігопад. Ви не уявляєте, як було жахливо. Сніг сипав феноменально щільно, що дезорієнтувало водія і позбавило пілотів можливості розгледіти перешкоду на смузі. Втім, я…

– Тобто ви стверджуєте, що пілоти не винні? – перебив один із журналістів.

Жерар насупився, виказуючи невдоволення, що йому не дали закінчити думку:

– Панове, поки що я нічого не можу стверджувати, остаточні відповіді на всі запитання можна буде дати після отримання підсумкового звіту слідчої групи з ВЕА. Нам варто почекати результатів розшифрування бортових самописців, але, на мою думку, вини пілотів у катастрофі немає. – (Журналіст, по-старомодному схилившись над блокнотом, похапцем записував почуте). – Насправді я мав на меті повідомити інше. Під час радіопереговорів з водієм снігоочисника я запідозрив щось недобре. Голос шофера звучав незвично, не так, як завжди. За кілька секунд після того як назвав йому смугу для очищення, я вирішив знову викликати водія і запитати, чи в хлопця все гаразд, чи він нормально почувається. На що отримав ствердну, однак невпевнену відповідь. Записи нашої розмови збереглися, я особисто передав їх слідчому з ВЕА, – Пеллерін зробив паузу. – Можливо, водій просто втомився – закінчувалась його зміна, а можливо… – і він театрально замовк.

– Можливо, що? – заохотив Жерара Пеллеріна інший репортер.

– Припускаю, підкреслюючи, що це моя особиста думка, яку не слід розцінювати як офіційну заяву, що водій «Øveraasen’а» знаходився в стані інтоксикації. Ймовірно, це стало безпосередньою причиною того, що снігоочисник опинився на діючій смузі.

– Інакше кажучи, водій був п’яним? – голос із натовпу.

– Так… – диспетчер повернув голову в напрямку, звідки надійшло запитання. – Так, саме це я мав на увазі.

Обличчя Шафіна та Авер’янова сяяли від задоволення: ніхто не згадував про літак. Рева, не стримавшись, піддався лоскітливому розслабленню, що затопило груди. Отже, не все так погано. Він не знав, що Пеллерін, прикриваючись снігопадом і неадекватним станом водія «Øveraasen’а», насправді рятує власну шкуру. Диспетчер усвідомлював, що, формально, його не можна в чомусь звинуватити: він справді вказав правильну смугу, – й у той же час його гризло почуття вини, оскільки він здогадувався, чому Ноель Леґрас виїхав на ліву смугу. Хай там як, але така позиція (та ще й озвучена перед прес-конференцією месьє Ґуеріна) цілком влаштовувала українську сторону.

«Треба буде зателефонувати й розповісти Ельдару Юліановичу. Негайно!»

– Це твоя заслуга чи він сам вирішив виступити? – вигнув брову Захарович.

– П’ятдесят на п’ятдесят, – удавши скромність, відказав Шафін.

Рева повернувся до Авер’янова і наказав:

– Перепиши прес-реліз з урахуванням нової інформації.

– Буде зроблено, Захаровичу, – кивнув росіянин.

Розуміючи, що інших подробиць поїздки Шафіна йому не дізнатися, Анатолій Рева змінив тему:

– Тепер скажи мені, Гришо, де твоя Столяр і чому ми досі не відправили офіційного представника до Франції?

– Я телефонував їй десять хвилин тому. Проїжджала в таксі Шулявку. Думаю, вона вже чекає в моєму кабінеті.

– Приведеш, щойно з’явиться. Якщо її не буде протягом десяти хвилин, збирайся сам – полетиш замість дівки, – чоловік жестом дав зрозуміти, що на цьому розмову завершено.

Дем’ян і Григорій підвелись й вийшли.

Менш ніж за три хвилини Авер’янов повернувся і не стукаючи зазирнув до кабінету начальника:

– Вона тут, – сказав росіянин.

Рот Анатолія Реви скривився, кутики губ опустились так низько, що контур нагадував розплескану літеру П.

– Веди, – звелів він так, наче йшлося про злочинця чи полоненого.

Григорій Авер’янов відступ убік, на мить сховавшись за стіною, і пропустив уперед перелякану й досі захекану Діану Столяр.

– Анатолію Захаровичу, пробачте! Вибачте мені, будь ласка, – промимрила Діана, переступивши поріг. – Я не встигла на нараду…

«А то я не бачу».

Рева не відповів і не запропонував сісти, прискіпливо роздивляючись молоду жінку. На ній були прості сині джинси, ледь потерті над колінами, і біла кофта з коротким рукавом і стилізованим малюнком чорного серця на грудях. На тілі – жодних прикрас, окрім тонкого шкіряного браслета на лівому зап’ястку і якоїсь підвіски, схованої під кофтою. Волосся, що вибилося з хвоста, рівними пасмами обрамляло бліде обличчя. Анатолій зиркнув нижче і побачив забрьохані брудом синьо-зелені гумові чоботи у квіточки, що вийшли з моди рік тому. Захарович знав про це, бо його дочка привезла кілька пар таких із Лондона, і тепер вони валялись, забуті й нікому не потрібні, у квартирі на Печерську. В одній руці вона тримала зимовий пуховик, іншою притискала до тіла чорну сумку із штучної шкіри.

Він упізнав Діану. Впізнав упертий погляд, яким стільки разів штрикав його Родіон Столяр.

– Я не могла раніше, – продовжувала виправдовуватись Діана. – Ви так зненацька подзвонили, а в мене двоє дітей, і я мусила кудись їх подіти.

Рева скоса зиркнув на Авер’янова. Торкнувшись долонею Діаниної спини, Григорій підштовхнув її ближче до столу переговорів.

– Забери в неї куртку, – холодно наказав Анатолій Захарович, не запрошуючи жінку присісти. Авер’янов узяв пуховик і, пом’явши в руках, відклав на один зі стільчиків, що рядком стояли під стіною кабінету.

Уставши з-за столу, Рева заклав руки за спину і підступив до вікон, що тяглись уздовж усієї лівої стіни кабінету. Чверть години тому він готовий був розірвати на шматки і Діану, і Григорія. Зате після того, що почув у новинах на «France 24», настрій умить поліпшився. Ситуація лишалась вельми непевною, але скидалось на те, що крізь хмари пробився перший промінчик. Захарович вирішив пробачити Діані запізнення, хоча сідати не запропонував.

– Як ти? – спитав він, відгорнувши рукою смужку вертикальних жалюзі і повівши очима по вогкому, неживому небу. – Як ти після смерті Родіона?

Жінка здригнулась. На округлих, дещо зашироких вилицях проступили клубки м’язів. «З характером», – відзначив Рева.

– Дякую, нормально, – не піднімаючи очей від підлоги, відповіла Діана.

Анатолій повернувся спиною до вікна. Діана чекала, що президент щось скаже про батька, натомість він сухо запитав:

– Закордонний паспорт із собою?

– Так.

– Шенгенська віза дійсна?

Чотири роки тому працівникам, що займались просуванням «ААРОНа» за кордоном, відкрили п’ятирічні Шенгенські візи.

Діана мотнула головою:

– Так.

Рева повернувся до столу і важко опустився в крісло. У вухах гуло, у нижню частину черепа, під потилицю, хтось наче залив розплавленого металу. Чоловік утомився настільки, що, постоявши півхвилини на ногах, відчув, як затремтіли коліна. Зиркнувши на Авер’янова, Рева повернув обличчя до Діани і сказав:

– Ми з Григорієм Макаровичем вирішили відправити тебе до Франції.

Жінка підняла підборіддя і зацікавлено вигнула брови:

– Для чого?

– Круасанів накупляти, – глумливо чвиркнув Рева; Авер’янов підлесливо гигикнув. – Будеш офіційним представником концерну в слідчій групі, що займається розслідуванням катастрофи «ААРОНа 44».

– Але… – Діана голосно ковтнула слину, задумалась і таки наважилась сказати. – Я ніколи не брала участі в розслідуванні авіакатастроф.

– Я знаю, – безпристрасно зауважив Анатолій Захарович. – Тобі й не доведеться займатись розслідуванням.

– Я вас не розумію.

– І це не дивно, адже ти пропустила нараду, де всім зацікавленим розповідали відомі на цей момент подробиці катастрофи, – Рева бачив, як жінка, що стояла перед ним, густо почервоніла, щоправда, на цей раз не опустивши голови. – Телефоном я тобі розповідав, що ситуація з контрактом між нами й компанією «Франс Континенталь» незрозуміла. Катастрофа сталась не через проблеми з нашим літаком, та, попри це, ми маємо чимало «доброзичливців» у Франції, які тільки й мріють про те, щоб випхати АНТК ім. Аронова із французького ринку. Наскільки я знаю, Європейська агенція авіаційної безпеки вже заявила про перегляд виданої «ААРОНу» ліцензії. Словом, нам не потрібно розслідувати аварію, нам треба відбілювати літак і захищати контракт. Захищати «ААРОН» перед французькою пресою, французькими слідчими і французькою публікою. Ти будеш усміхатись, братимеш участь у нарадах слідчої групи, а потім доповідатимеш нам, куди дме вітер у Парижі, – Анатолій Захарович указав пальцем на Авер’янова. – Оскільки ти не з’явилась на нараду, Григорій Макарович розкаже деталі і надасть необхідну документацію дорогою до Гостомеля.

Діана тільки зараз усвідомила, що її не просто відряджають до Франції займатися тим, чим вона ніколи не займалась, – їй потрібно вирушити негайно.

– Що? – підборіддя задерлося, складка між бровами поглибшала. – Ви хочете, щоб я вилетіла просто зараз?

– Ну, якби ти прийшла вчасно, то, можливо, ще мала б час з’їздити додому, захопити якісь речі, – Рева впер у неї сердитий погляд. – Службовий «ААРОН 44» давно готовий до відльоту, грошима ми забезпечуємо, все необхідне зможеш купити в Парижі. Які проблеми?

– У мене діти, – розгублено кліпаючи, пролепетала Діана. – Я навіть не знаю… не уявляю, як…

– Ти що, мати-одиначка? – фиркнув Рева. – А бабусі з дідусями?

Діана прикусила губу. Навіть якби хотіла, вона не змогла б дати однозначної відповіді.

– Вони не допомагають, не хочуть…

– Тоді нехай за дітьми нагляне чоловік.

– Я ще не залишала їх самих… ніколи, – вона говорила, не відпустивши губу, через що слова злиплись у безформну купу.

– Ти відмовляєшся? – Захарович виклично звів брову. Діана подивилась на нього, не відчуваючи ненависті. Обличчя було зжовклим, темні кров’яні плямки на шкірі набули фіолетового відтінку. Попри пафосні, подеколи знущальні репліки, Анатолій Рева виглядав затурканим і зломленим старцем. Жінка не знала, що весь учорашній день Рева дико пиячив, а потім цілу ніч не спав. – Якщо відмовляєшся, то так і скажи, не соромся. Просто врахуй, що після цього тобі доведеться шукати нову роботу.

Діана переступила з ноги на ногу і, дратуючись, що не має часу все продумати, здалася:

– Я їду сама?

– Ні. З тобою летить програміст. Як там його? – Рева наморщив лоба, згадуючи.

– Денис, – підказав Авер’янов.

– Ага, Денис. Він, наскільки я розумію, вже у Гостомелі?

– Так, – сказав Авер’янов.

– Тоді, гадаю, вам також час вирушати…

Жінка майже не чула чоловіків. У грудях кипіло від образи через те, як з нею говорив Рева, через те, що він згадав, але не сказав жодного доброго слова про її батька, через те, що вона не знала, куди подіти Артема й Даню, й узагалі не уявляла, як хлопчаки проживуть без неї протягом кількох днів.

Яка Франція? Яке, у біса, розслідування? Вона не пригадувала, як виглядає зсередини кабіна «ААРОНа 44»! Вона осоромиться сама, зганьбить пам’ять батька і повернеться ні з чим!.. І в той же час понад мінливою образою розросталось нове відчуття – щось гаряче, затяте, щось таке, чого вона саме не розуміла, але чим однозначно пишався б її татко, – і Діана зціпила зуби, втримуючи під повіками невчасні сльози.