Текст книги "Макар"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

– Ходімо звідси, Нані!

– Ні…

– Це… неправильно. Ми… Нам треба заспокоїтися… Тут… Усе не так! Тут немає повітря. Я…

Він меле і меле, відводить погляд, ковзає ним по тих клятих люстрах, килимах, пафосних статуетках, шикарних диванах і кріслах. У просторі віє солодкий, як смертні гріхи, запах Мартиних парфумів. Макар лякається – дідько, не провітрив! Напружено зиркає на Нані, стовпіє від захвату. Вона все дивиться на нього, не відводить погляду. Тонкими пальчиками розстібає ґудзики вишуканої суконьки. Пальчики тремтять. Макар простягає до Нані руку і… забуває про все. Про кляті люстри, килими, крісла, солодкі, як тлін, парфуми Марти й абсолютну відсутність повітря. «Чому Люба так боялася своєї цноти? Це прекрасно…» – кліпає гарячими повіками.

– Я люблю тебе…

– Сашо… Я тільки твоя. Назавжди.

Нані лякає фанатичною категоричністю. Механіку не до аналізу слів. Ну нащо знову говорити про любов?!..Кохати.

Вітер творить дива. З'являється в задушливих апартаментах нізвідки, підхоплює тремтячі тіла. Люди ще пручаються, ще похапцем зривають одне з одного байдужі речі, та вихор уже кидає їх в обійми, зліплює в одне ціле, кружляє над підлогою… Куди? Поряд тільки диван. Той самий, на якому колись Макар ковзнувся ліктем на міліцейській спермі, та він думає не про те. Тремтить, дивується – як це? Тіло рухається самостійно, пославши на фіг логіку й думки, та думки не здаються. Строчать короткі тези, як ті телеграфісти з давніх кінострічок. Близькість… Люди недарма придумали для близькості стільки визначень, бо одна аж ніяк не тотожна іншій. Кохання, пристрасть, просто секс, а іноді тваринне трахання… А що у нього? Тіло рухається самостійно. Губи обпікає гаряча Нанина шкіра нижче грудей, а думки все мордують. А що у нього? «Оволодіння!» – божевільна радість. Задихається – контролювати тіло! Треба би – ніжно і так… щоби вона теж відчула насолоду. Він уміє… Він… Думки розлітаються сполоханими птахами. Макар підхоплює Нані на руки, та в останню мить, коли він уже готовий опустити трепетне тіло на розбещений диван, над головою заводиться… нагла муха. Збиває з ніг істеричним дзижчанням. У ньому голоси, голоси… «У Нані повинна бути… перша шлюбна ніч!» «Голото! Ну, не сумуй! Я знаю – ти не покидьок!» Люба?…

Макар сіпається. Черкає ногою по відру з крокусами – перевернув! Вихор тягне долу – підлоги нема. Розлита вода – дзеркало посеред лісу крокусів. Закохані летять прямо у квіти і воду. Перемішуються із ними, і Макар оговтується тільки тоді, коли по прозорому дзеркалу розпливається яскрава, як саме життя, плямка червоної свіжої крові…

«То не я… То вона… Оволоділа мною…» – зізнається приголомшено.

За вікном – цілина. Тільки отут і орано – дерева проросли, квіти, трави. Метелики метушаться, сонечка на коліна лізуть, лоскочуть, а цвіркуни – ті вкрай допікають: стрекочуть, стрекочуть… Макар не хоче вірити: то його мобільний. Вони з Нані – голі, ще збуджені – обійнялися посеред озера: йому не розімкнути обійм. Він так… думає.

– Люди не знають, що телефонувати марно, – шепоче. – Тут живуть тільки білі крокуси. Ніяких справ… Ніяких волошок і жовтих тюльпанів.

Нані завмирає. Смішно супить чорні бровки.

– Гаразд, іди. Повідом їм усім, що жовтих тюльпанів немає… Мені би тепер теж хотілося побути на самоті.

– Навіщо?

– Щоби ти скучив і засумував! Хоча… Дивно… Що ми розлучаємося так скоро.

– Я… не затримаюся, – бреше механік.

– Ти йди…

– А ти?

– А я посиджу тут трохи сама. Мені так хочеться… Дивне місце для народження… почуттів. Хочу відчути його.

Макарові вуха стають некрасивими, червоними. Дідько!

– Добре, – із зусиллям. – Я залишу тобі ключі. Коли захочеш вийти…

– А я… не виходитиму. Чекатиму тебе тут. Відчиню тобі двері…

– Добре. – Холоне. Новаковський у душу пече. – Ти… Татові зателефонуй… Щоби не тривожився.

– Татові?

Нані задумливо всміхається, хитає голівкою.

– А я й забула, що у мене є тато…

– Дарма…

– Так. Дарма.

Нані підхоплює з підлоги білий крокус. Притуляє до щоки, і Макар знову заводиться.

– Іди до мене…

– Тюльпани…

– Люба… Йди.

– Я змерзла… – раптом зізнається Нані.

Макар підхоплюється і тільки тепер розумі: й сам тремтить. Десь тут має бути плед. Мартин! Дідько. Хапає свою сорочку, огортає Нані.

– Гарячий чай… Зараз… Швидко…

– Можна, сьогодні я поїду до тата, Сашо? – раптом питає Нані.

– Безумовно, – ненависне слово виривається саме, б'є Макара навідліг. Повітря зникає, озеро, дерева і сонечка тануть. Тільки калюжа й розкидані зім'яті квіти посеред чужої багатої вітальні.

На коні

Мама навчила механіка вгамовувати емоції ще тоді, коли в нього й вуса не намічалися. Клала перед розбурханим Сашком, що повертався з синцем під оком чи без одного, втраченого у вуличних війнах, кеда, звичайний аркуш паперу, малювала на ньому лінію. Посередині – нуль.

– А тепер думай, скільки у тому плюсів і мінусів, – радила. – І рахуй. Ліворуч – мінуси, праворуч – плюси.

Малий кумекав. Несправедлива насмішка – мінус. Синець – мінус. Не засцяв – плюс. Бився – плюс. А той козел Панчик, до речі, на два роки за Макара старший. Плюс? Ще б пак! І в Панчика тепер два синці. Плюс!

З двох боків від нуля виникали риски плюсів і мінусів. Мінусів тільки два. Плюсів аж чотири.

– Усе гаразд? – питала мама.

Сашко кивав. І з усього кодла різноманітних емоцій на серці лишалася тільки одинока хвалькувата гордість.

– Треба плюси порахувати… – пригадав давнє.

Гнав автівку на Лівий берег. На Русанівку. До Марти. Наказував собі заспокоїтися, та всередині рипіла примхлива прикрість… Чи то душа гойдалася-жалілася?

– Нані… Плюс, – пробурмотів, здивувався: що це він? Якщо вже рахувати, так тактичні здобутки: аудит скаже «гут!», грошей буде – завалися, Новаковський фактично благословив, Рудю врізав, щоб не забувався чувак, Марта так вчасно… Жодного мінусу Тільки вагомі плюси. Нані – не з плюсів чи мінусів. Нані – його любов… Нані – його тепер! Чого ж невидержка йому?

Нані… Чому йому здається – сам у мінусах? Зім'ята квітка… Усе мало бути не так. І той поспіх, з яким Нані раптом підхопилася, вдяглася, помчала геть… Дівчата, певно, якось уявляють антураж і ситуацію, у яких утратять цноту. Певно, Нані сподівалася поринути в космос… А він привів її до занюханого Мартиного барлогу… Йолоп!

У душі – буря. Він… намагався! Умовляв Нані залишити прихисток самотньої, старої, багатої… Вона ж сама… Може, дарма він себе накручує? її очі блищали божевільною відвагою, вуста горіли-кликали, і усе, геть усе, що сталося поміж ними лише кілька годин тому, не мало ніякого стосунку до часу, простору, ситуації, космосу і будь-яких інших сталих понять.

– Моя… – прошепотів хижо, наче сам собі додавав упевненості розірвати ту прикрість, упасти в хвалькувату гордість. – Моя…

З неба місяць – в око, у темну воду дніпровську, у вогні Лівого берега і десь там, далеко над місяцем у чорному небі, Макарові раптом привиділася… Люба. Ображалася, в очах питання. «Мене ти своєю не назвав!»

– Ну, так… – уголос. Думки ланцюжком. Так он учому ідея! Аби сказати «моя», близькості замало.

Знітився, у кермо учепився – чортівня. З Любою… Та й з Нані… потім! Марта на порядку денному. Розсміявся недобре.

– На порядку… нічному, – процідив. На годинник зиркнув – о пів на одинадцяту. – Хоча би не спала…

Остання думка не пришвидшила рухів. Вийшов з автівки біля Мартиного дому на Русанівці, закурив… Темно якось. Тільки й світла, що від червоного хреста на фасаді цілодобової аптеки на розі. Ноги не несуть. Нані в голові. Нані-на-ні-на… Ніякої концентрації.

Крутнув головою, як циркова коняка, – зосередься, чувак! У Марти око гостре.

– Блін, ідіот! – вилаявся. – Із порожніми руками пруся!

Забобонна Марта поламану ногу сприйняла як кару Божу.

– За що? – усе намагалася вирахувати. Невже Бог проти, аби їй і генерала законного мати, і Сасуньку біля серця зігрівати? А може, то Господь хоче Мартину кар'єру поруйнувати, а? Бо оце ж вона уперше за всі роки служіння Сердюкові звалилася. А тут – вибори на порозі. Усі, як ті кроти, – риють і риють. Ой, біда… Знайде шеф Марті заміну, й не змигне.

Сердюкові зателефонувала, коли їй ще й гіпс на кінцівку не наклали.

– Володимире Гнатовичу, – дзеленчала віддано. – У мене невеличка проблема, але я швидко оклигаю.

– Захворіла? – спитав Сердюк.

– Ногу зламала, – обережно повідомила Марта. – Геть простий перелом. Скоро бігатиму.

На превеликий Мартин подив, шеф не тільки не нагримав, а й прислав власного водія з автівкою – Марту до домівки довезти, грошей підкинув і навіть запитав, чи не потрібна допомога. Та найбільше Марту вразив Баклан. Припер дебелий – такі генсекам за радянських часів вручали, – букет червоних троянд – кілограмів на вісім тягнув, – торбу з файним харчем, пляшку ризького бальзаму для підтримання тонусу. І милиці. Хотів був і сам залишитися…

– Маю годину-другу… Побуду з тобою, лялечко. Води там піднесу.

Марта ледь відкараскалася.

– Пане генерале, дякую красно, але що ж це ви з мене каліку робите? – плела. – Онде милиці привезли, так я тепер можу сама про себе потурбуватися.

Баклан насупився з прикрістю.

– «Пане генерале»… – буркнув роздратовано. – Мене Вітєю звати, Марто! Звикай уже, чи що…

Хвала Господу, вимівся, а Марті й порадіти оце ніколи, що доля їй такого турботливого генерала відпасувала. Розібрати торбу з харчем сил вистачило, а куди той віник подіти – не знає. Викинути не можна – генерал Вітя завтра прийде і запитає: «А де квіти?» І залишити ніяк – Сашко з'явиться, вкрай здивується: «Тільки не кажи, що від шефа. Такі троянди тільки коханим дарують…»

– На балкон віднесу! – зметикувала. У голові-то воно просто лягло: поки тут Сашко буде, квіти на балконі перечекають, а як він піде, Марта Вітін віник назад до квартири затягне.

На милиці сперлася – стоїть. А вигоди – дуля: у милиці вчепилася. Хоч у зубах ті троянди на балкон неси!

– Сили небесні…

Нахилилася, однією рукою важкий віник підхопила і… кинула на підлогу уперед, до балкону ближче. Отак… Дошкандибала до букету: декілька кидків, і буде – так нова халепа! Як його нахилитися й ті квіти підхопити, щоби не гепнутися на підлогу поряд із трояндами? Учепилася однією рукою в милиці, присіла – загіпсовану ногу вперед. Не виходить. Губи зціпила. Знову. Загіпсовану ногу назад – ластівка, мать її… До букету тягнеться… Ніяк.

– Милиці! – здогадалася.

До букету доплигала, милицею підштовхнула його до балкону. Ще…

– Сонце, ти спітніла, наче трудилася, не розгинаючись, – насторожено мовив Макар, ледь переступив поріг.

Довго товкся під дверима, настирливо тиснув на кнопку дзвінка, та коханка відчинила лише хвилин за десять.

– Мені тепер і ходити – робота, Сашенько, – відповіла вкрай знервована Марта.

На балконі валявся Вітін букет, та по вітальні густо червоніли пелюстки, наче хто всіяв. Марта хотіла була відволікти коханця, додати жалів і навіть показати рентгенівський знімок зламаної кінцівки, та зиркнула на нього, завмерла.

– Що з тобою, Сашенько?

Він знітився, почервонів.

– Аудит… – буркнув. – До ночі… Що перевіряти, якщо питання вирішено в принципі? Не розумію…

– Ти такий… свіжий…

– Безумовно! Мене щойно випекли і вийняли з печі, – спробував віджартуватися. – Тому я хочу… чаю. Ти… відпочивай. Я на кухню, сонце. Заварю чай, а ти з'їж мене. Як булку з чаєм.

Насупився, простягнув Марті чималий пакунок. Вчасно допетрав: їй важко відірвати руки від милиць. Поклав пакунок на стілець.

– Тут… бинти, ліки… Я подумав – згодиться…

Марта не відводила від механіка підозріливого погляду.

– Що з тобою, Сашенько? – повторила тьмяно.

Занервувався.

– Сонце! Та все добре! Отримаю держзамовлення, повезу тебе на острови. Куплю діамант, викупаю у шампанському, покатаю на яхті! Чи на верблюді… Перспективи, сонце! Я врешті відчув перспективи. Віриш?

– Безумовно… – ще супилася, та голос потеплішав.

Макар напружився, підхопив сонце на руки, що воно з гіпсом мало немале брутто. Аж поперек виматюкався.

– Розказуй… – Ледве допер бабу до дивану. – Що сталося? Як ти?

– Біда…

– Яз тобою сьогодні лишуся.

– Що?

– Ти проти?

– Ні, але… тобі ж зранку… на фабрику…

– Не переймайся. Устигну. Приберу тут у тебе. Пелюстки якісь…

– То я… – Марта не встигала за думкою механіка. – Залишишся?

– Так. А що, як ти вночі захочеш води? Чи… ще чогось? Зранку зроблю сніданок, нагодую своє сонце…

– Коханий мій… Обожнюю… – попливла.

– Це я тебе обожнюю. Ніхто на цілому світі не зробив для мене так багато добра, як ти, сонце. – Концентрація врешті

повернулася. – Про одне мрію… Віддячити… Діаманти, яхти, острови… Фігня! Хочу зробити для тебе щось неймовірне… Карколомне… Таке, щоби ти…

У самий розпал гарячої промови мобільний механіка – дзелень. Підскочив.

– Хто це? – зиркнула Марта.

– З фабрики… – збрехав. Телефон до вуха. – Алло…

– Сашо… – почув голос Нані. – Я хочу запам'ятати не тільки цей день… Але і цю ніч…

– Добре… – видушив.

Нані засміялася тихо і ніжно – дзвіночок у темряві.

– Опівночі… – прошепотіла.

– Добре! – збудження залило миттєво і невідворотно – цунамі. Радість під кадик: значить, дарма він мордувався? Нані пофіг той задушливий простір і зім'яті квіти. Вона знову хоче його тепер… Він – завжди… Що вона придумала? Відправила кудись татка, його чекає? Де? На Оболонській набережній? У Процеві?

До вікна. Подалі від Марти.

– Опівночі біля Софії… – сказала Нані.

«Де?» – ледь з язика не впало.

– …Добре.

– Під Богданом…

– Я зрозумів, – кивнув діловито. Відрубав зв'язок.

– Щось сталося? – Марта тяглася до милиць, силкувалася встати.

– Нічого. Бухгалтер… З приводу завтрашнього аудиту.

– А хіба сьогодні аудитори не працювали?

– Працювали. Думаєш, такі справи за день робляться? – обійняв Марту, допоміг підвестися.

Серце співало. Розсміявся. Цьомкнув коханку у лоб.

– Сонце! – гукнув весело. – Та що з тобою? – притис до себе. – Давай чаювати, їй-богу. Я з тими аудиторами й перекусити не встиг.

І – наче шило в дулі. Допоміг Марті пересісти у крісло, мотнувся на кухню – дзень-дрень чашками. Чай, цукор… До холодильника – що є? Сир, копчене, ікра. Жирно живеш, Марто! Усе файно на тацю виклав. У бік вітальні озирнувся. Обережно дістав із кишені конвалюту снодійного – недарма ж до аптеки забігав. Виколупав пігулку, вкинув до чашки.

– Блін… Чашки не переплутати…

За п'ятнадцять хвилин Марта-костяна нога густо сопіла на Макаровому плечі.

– Сонце… – голосно.

Ноль на масу.

– Сонце! – контрольний.

Ні!

Усміхнувся, вислизнув з-під тушки. Опів на дванадцяту! По вітальні насторожено – устигне до Софійської площі. Місто порожнє – за мить домчить. У нього ще тут справа є…

– Розписка… – прошепотів.

По шухлядах, поличках, під диван, по сумках, у шафу… Де?!

Наштовхнувся поглядом на тацю з наїдками – так і стирчала посеред вітальні. Чай, сир, копчене, ікра…

– Холодильник! – аж сіпнувся.

Рвонув… Шарудів під двокамерним «Бошем». Не забув… Рік тому у цій самій кухні Марта витягла з-під холодильника пакунок із грішми. «Кіа», шмотки… Усе сучка записувала! Рука наштовхнулася на щось пласке, загорнуте у целофановий пакет. Яка ж ти передбачувана, сонце! Папірці, гроші… розписка. Є розписка! Є! Часу на роздуми нема. Підхопив пакет, помчав до дверей – до півночі хвилин десять. Марта проводила коханця густим, як бас похоронного оркестру, хропінням.

Коли ж ти спиш, бідолашне місто?! Дванадцята є, спокою катма. Фари, люди, ліхтарі, вікна кліпають тьмяним світлом, під деревами сміх, пляшки дзеленчать – дзвонів не розчути, Богдана обліпили… Нащо?

Макар залишив автівку біля Михайлівського, спішив до пам'ятника гетьману, був певен: побачить Нані здалеку. Обмацував площу поглядом – де? Тремтів: моя… Скучив. Уже й скучив. Бачити її повсякчас, укласти на одну свою долоню, до серця приліпити – назавжди. Змахнув піт з чола, аж став – знову руки порожні! Гаком – до скверику між Михайлівською і Софійською. Гілку ялинки відламав – до Хмельницького. Нані-на-ні-на…

Вона стояла далеченько від кінного гетьмана. Посеред площі, лицем до Софії. Тонка шаль – навколо шиї, по плечах, до колін. Наче упакована у дорогому бутику спеціально для нього, Макара. Роззирнувся нервово. Здалося – хтось інший уже обігнав його на шляху до Нані. І побачив… Борю Рудя. Журавель товкся на розі Малої Житомирської і Володимирського проїзду навпроти Софії.

Макар завмер. Обернувся до Нані… Знову до Рудя… Боря зник, наче не було ніколи.

– Шиза… – Стояв за десять кроків од дівчини. Колов пальці гілкою.

– Нані… – прошепотів. Вона озирнулася…

Площа хитнулася і потекла талою водою. Несла за течією геть людей, будинки, дерева, лавки, пляшки, гетьмана на коні…

– Я запізнився? – Механік не чув свого голосу. Тільки дивне відлуння, наче опинився посеред величезного порожнього храму.

– Я прийшла раніше…

– Я… так скучив!

– Ідімо…

– Куди, Нані?

– Покажу тобі свій космос… – простягнула до нього руку, торкнулася щоки.

– Тут? – прохрипів механік.

Стояв пнем, колюча гілка в руці. Що вона з ним робить? Що? Чому він забуває геть усе, варто лише побачити… ні, лише подумати про неї? Не втримався. Обійняв поривчасто.

– Люба… – шепотів гаряче, цілував щоки, вуста. – Моя… Космосу немає, Нані… Космос – це ми. Не йди більше від мене. Ніколи…

– Добре, добре… – Тремтіла, цілувала. – Сашо… Сашо…

– Блін, народ! Припиніть цілуватися, бо завидки беруть! – просто над вухом.

Нані притулилася до механіка щільніше, розсміялася, потягла в бік Софії.

– Я люблю тебе, Сашо!

Він хотів сказати – «Ти моя!», та вихопилося інше:

– Я твій…

Отака дурня. І вже по цимбалах – куди, навіщо. Аби з Нані…

Брама Софійської дзвіниці відчинилася тільки для цих двох.

– Тут працює мій приятель, – казала Нані, дерлася крутими сходами наверх. – Коли таке буває… або життя, або смерть… мене тягне на дзвіницю…

– Хіба тепер…

– Так! Любов – життя… Без любові…

– Забудь! Життя. Тільки життя…

Вони стояли на найвищому рівні дзвіниці. Просто у небі. Посеред дзвонів і вітру.

– Летімо? – прошепотіла Нані.

Макар задихнувся – так, люба… Хіба треба говорити про любов? Кохати… Рвонув з плеча піджак, кинув під ноги – заважав розправити крила. Птахи… Вони не одягаються, бо хочуть літати. Люди би мали зрозуміти… Хіба полетиш у пальті? Сорочку геть… Шаль з Наниних плечей… Кохана… Коханий… Люба… Мій! Єдина… Сашо…

…Як приземлилися, ще довго дивилися на осяяне вогнями місто. Механіка відволікало тільки одне – у кишені піджака, на якому вони сиділи, просто під його дупою лежало щось грубе й нахабне: немилосердно кололо зад. «Мартині секрети», – розсміявся подумки. Зиркнув на годинник – п'ята ранку… «Добре би повернутися на Русанівку, перш ніж Мартазавра прокинеться», – промайнуло. Та потривожити замріяну Нані не посмів. Дихав у такт…

– Знову розлучатися… – прошепотіла раптом Нані.

У нього вистачило кеби промовчати.

– Малюватиму дім… І думатиму про тебе.

– Не йди! – влучно пришвидшив події.

Нані підхопилася.

– Як дивно… Несила без тебе, Сашо, але й не смерть, бо ти є… у мене. Можна дихати, рухатися… І навіть малювати дім.

– Я відвезу тебе додому, – запропонував Макар, коли, щасливі й світлі, вийшли на площу.

– Боря відвезе…

Тіло ще гаряче. Печуть думки, не те щоби слова… Макар летить на Русанівку, б'є кулаком по керму. Так ти вмієш мордувати, Нані? Витончена, норовиста, до божевілля прекрасна! Оволоділа без атаки, не віддала жодного наказу, відпускаєш – наче від серця відриваєш, а сама… Чого хочеш? Аби казився від ревнощів? Та Макар цього Рудя просто приб'є на фіг, гниду! Шістка підневільна. Ніякої гордості! Наказала Нані відвезти її до Софії, чекати всю ніч – прошу! Рудь… Та ні! Справа не в ньому! Чому Нані так вчинила?!

– Вона його просто… не помічає, – прошепотів уражено.

Так і є. Цілувалися біля новенького «БМВ» на розі Малої Житомирської і Володимирського проїзду. Рудь стирчав в автівці, дивився ніби в інший бік, а механіка аж крутило від жорстких хвиль Бориної ненависті. І Борині пальці на кермі – аж сині. Автівка уже зрушила з місця, Нані сиділа позаду, дивилася на Макара крізь затемнене скло із таким відвертим жаданням, що механікові – хоч услід біжи. Борю вона просто не бачила. «Якщо Нані розлюбить… не достукаюся», – зрозумів раптом.

– Фігня! – на весь салон. – Вона моя… Моя!

Та заспокоїтися не вдалося. До вітальні Мартазаври ввійшов – супермен у лігві злих сил. Роззирнувся: що тут у нас? До смерті готові всі, хто тільки нявкнути посміє?!

На дивані мертвою тушкою валялася Мартазавра, і тільки легке підхропування свідчило: жива, бідаха.

Механік упав у крісло навпроти коханки, витяг із кишені клятий пакунок, що від нього на дулі дірка.

– Ну… І що маємо?

Пакунок виявився – куди там Аладдіновій печері. Грошей – сто тисяч гривень. Папірці цікаві. Що не папірець – діамант. Вонючий, щоправда. Смердить… Механік найперше свою розписку відшукав.

– Ось вона… Перепустка на волю!

На радощах хотів був попрацювати шредером – на порох ту розписку, та зупинився. Сховав у кишеню, взявся інші папірці перебирати.

– Оце ти вляпалася, сонце…

Розписки від незнайомих Макарові людей, законспіровані телефони на кшталт «маг. персонально». Це що? Магазин? Магістр? А може, справжній маг-чарівник, що до нього – виключно персонально? «Іванко – примусове поглинання». Кого поглинати зібралася, Марто? Тепер Макар тебе поглинути може, бо посеред смердючого мотлоху – цікава річ. Мартина розписка! Єдина тут. У двох десятках скупих слів Марта свідчила: отримала від якогось Токо Моно десять тисяч доларів «…за розуміння його дружніх стосунків із пані Євгенією Сердюк».

– І як ти вишкрябала з нього свою розписку, сонце?

Задумався… Мать твою! Токо Моно. Дизайнер! Убили торік.

Люба… Люба ж розповідала: Токо Моно трахався з Сердюковою жінкою. Йо-пе-ре-се-те! Отже, Марта знала! Знала і не розповіла шефові. Націдила грошей із кутюр'є. Бомба! Підкинути Сердюкові! Від Марти й капця не лишиться.

Зиркнув на скалічену бабу. І здалося – ніби вона спостерігає з-під опущених повік. Похапцем покидав папірці у пакет. До душі.

– Марто… – контрольний.

Марта перестала хропіти, ледь змогла розплющити очі.

– Сашенька? Невже всю ніч біля мене просидів?

– Зараз сніданок приготую, – розсміявся. Підскочив. Цьомнув Марту в щоку, помчав на кухню – вітер.

Ярослав Михайлович Новаковський усе думу думав: що ж у їхній дім прийшло – щастя чи горе? Як на Нані глянути – оце тільки перехреститися й радіти: світиться дитина. А на душі екскаватор яму риє: дивишся, ще трохи – й гухнеться Новаковський у безодню. Пробував доньку розговорити – тільки всміхається.

– Усе чудово, таточку.

– Та познайом уже мене зі своїм таємничим Сашком.

– Ще не час, – вислизала. – Згодом.

А одного разу поклала на стіл великий альбом, розкрила.

– Мама… – сказала. – їй Саша сподобався.

Новаковський глянув на сторінку й остовпів. На пишній тахті у розкішній вечірній жовтій сукні… Анука.

– Що це? – тільки й зміг.

– Курцвайль… – прошепотіла Нані. – Давно віднайшла… Усе боялася тобі признаватися, а тепер… геть нічого не хочеться приховувати. Ні почуттів, ні страхів, ні… мами.

Тата обійняла. Заспішила:

– У Процеві буде пагорб. На ньому капличка. Замовлю копію… Це ж містика – маму написав Курцвайль… Колись… Коли вона ще й не народилася… І дім перебудую… Наново. То точно буде мамина мрія…

– Чого ж коханого свого ховаєш, якщо геть нічого приховувати не хочеться? – тьмяний.

– Не приховую, тато. Бережу… Хочу так.

От і маєш! Йому би втіхи, а доня жалів… Анука… Новаковський до ночі просидів над картиною австріяка. З Анукою говорив. Чи бачить, як Нані розквітла? Може, знак би якийсь дала, що все з дитиною добре, бо ж переймається тяжко. Інші дівчата як не в клубі, так на шопінгу. Батьківські гроші завжди легкі, від них у голові вітер. Тринькають, радіють. А Нані щось не дуже до світських розваг… Задумлива. їй би все хати креслити. Пані архітектор. Думав – файно. А серцю не легше.

– Треба білявого попитати, – вирішив врешті.

Привід – залізобетонний. Під кінець вересня після складних багатосторонніх переговорів Новаковський на дев'яносто п'ять відсотків міг стверджувати: держзамовлення для фабрики Макарова буде найближчим часом. Навіть пожалів малого. Знав: політики підставляють під державні гроші такі свої конторки, де їхніх слідів не відшукати. А кошти однаково до них перекочовують. А як раптом рак на горі свисне: хто державні гроші зжував?! Так усі проблеми конторкам та таким молодим спритникам, як цей білявий…

– Ярославе Михайловичу? – Макар підхопився з крісла у своєму кабінеті.

Не чекав? Серйозний такий… Більше – упевнений. Спокійний.

Новаковський розгубився. Сподівався побачити такі ж сяючі, як у Нані, очі. Щоби з ніг збивали. Щоби приховати – неможливо! А цей білявий щось… Серце упало.

– Саша… – з прикрістю.

– Доброго дня, – уже з-за столу вийшов, спішив назустріч гостю. Руку потис. – Ви… у справах?

– А ти думав, цілуватися із тобою прийшов?! – вибухнув Новаковський. Ні, хай йому грець, йому не подобався цей білявий покидьок! Дратував з першого погляду, з першого слова.

– Вибачте. Подумав… Може, ви за Нані… переживаєте.

– А мені є за що переживати? – насторожився. Обмацав механіка хижим поглядом.

– Ні…

– Тобто… Мужик? Слово тримаєш?

– Безумовно.

– Ну… добре, – видушив. – Ти тут… на зв'язку будь. На днях рішення має бути прийняте. Щоби готовим був…

– Готовий…

І про що говорити? Новаковський важко посунув до дверей, від порога обернувся.

– Щось ти не дуже радісний… Сашо!

«А ти думав, обніматися кинуся?…» – плюнув механік подумки. Знизав плечима.

– Усе нормально, Ярославе Михайловичу. Справ багато…

– А на Русанівку до кого ночами їздиш? – раптом спитав Новаковський.

Механік лиця не втримав. Сіпнувся. Зиркнув на Новаковського ошелешено. Ярослав Михайлович не пропустив. Насторожився. Його охоронець жив на Русанівці, доповів: бачив машину Макарова поблизу свого дому. Новаковський запитав просто так. Щоби піти від білявого зі своїм останнім словом. А білявий раптом заметушився…

– Що таке, Сашо?

– Продукти відвозив. Марті… Колезі своїй… У Володимира Гнатовича разом…

– Та знаю я Марту, – підозріло насупився Новаковський. – Ти в неї кур'єром чи як?

– Ногу зламала. Я їй і раніше допомагав… Самотня… – замовк. І раптом додав. – Нані знає…

Новаковському стало соромно. Як старому рибалці, що він спіймав рибину, палкою по голові, щоби не тріпотіла, а потім ще й плюнув. Навіщо?

– Ну, Марта – то таке… Давай… Щоб усе без збоїв. І… Нані…

– Не скажу.

Новаковський кивнув і врешті вимівся.

Механік стовбичив посеред кабінету, дивився на причинені двері – мороз під шкірою… З Мартою треба якось… згортати усе.

А коли? Закрутило, аж заскиглив – дідько, забагато усього одразу! Сарафани шити, за держзамовленням по сто разів із документами у різні інстанції, Сердюк Рому Шиллєра на фабрику все посилає – контроль, Новаковський у душу пече, Нані в мрії тягне, Марта загіпсованою ногою погрожує… Забагато… Тільки один удар відбив, двері відчиняються і на тобі…

– Нормально, нормально… – Рома Шиллєр суне фабричним коридором, зацікавлено крутить башкою. – Оце і є твоя фабрика? Шкода, раніше не навідався…

– І що було б?

– Раніше би перепросив…

– За що? – Механік дивується. Від Сердюкового іміджмейкера доброго слова не дочекатися.

– Ну, назвав же я тебе колись куркою…

– Не пам'ятаю.

– А я все пам'ятаю. Усе, – уїдливо посміхається Рома. – Помилявся… Зі мною таке практично не трапляється.

– Співчуваю, Ромо. Втрачаєш форму…

Ледь Шиллєра здихався – Нані на дроті.

– Сашо… Хочу перевезти до тебе свої речі… – бац по маківці.

– Я так чекав цього… – А що йому казати? Облиш, Нані! Це Мартина квартира, я оце метикую, куди звідси виїхати, як урешті наважитися на розмову з Мартазаврою і вже тільки опісля… розкласти по поличках нового життя твої речі… Та й Новаковський… Не йолоп. Дідько! Новаковський не простить.

– Я тепер тут… у тебе… Знаєш… Готуватиму. – Дівчинка смішна. Тобі ж з дитинства усе на тацях подавали.

– Перша спроба? – Всміхається. Нані… Нані можна геть усе. Нані – його розкіш. Він ні в чому не хоче їй відмовляти. Хай собі бавиться.

– Обіцяй, що обов'язково скуштуєш. – їй до вподоби роль турботливої Попелюшки.

– Люба… З твоїх рук…

– А як вийде неїстівне? – лякає Нані.

– Теж нормально. Як і впаду, так тільки до твоїх ніг…

– Сашко! Нога… – Марта на дроті!

– Слухаю, сонце.

– Сьогодні мають контрольний знімок робити. Нарешті цей клятий гіпс…

Механік завмирає: невже місяць пролетів?

А тут бухгалтер Гурман до кабінету.

– Олександре Миколайовичу, я вийшов на чудову бязь. Купувати?

– Яка бязь?

– Тканина.

– Нащо вона нам?

– Під держзамовлення. Ми ж солдатикам спіднє шитимемо? Так бязь…

– Держзамовлення ще нема.

– А коли буде, ми не матимемо бязі. Це звичайна драма для завдань подібного роду.

– А ми зможемо пошити з тої бязі щось інше, крім солдатського спіднього?

– О! Бязь таки… Так!

– Купуйте!

– Саша… – А ось і Новаковський! Тільки його сьогодні й не вистачало.

– Слухаю, Ярославе Михайловичу.

– Не знаєш, де Нані?

– …Ні. Домовилися ввечері зідзвонитися.

– Ти… Давай уже… Що завгодно роби, але хай Нані нас урешті… познайомить. Мені ці партизанські ігрища уже…

– Мені теж. Зроблю, Ярославе Михайловичу.

Мобільний вирубив, навкруги – куди спершу бігти? Сарафани, солдатське спіднє, бязь, Нані, Марта, Новаковський… Усе разом назовні полізло, як ті будяки під весняним сонцем. А чуйка є таки. «Новаковський!» – допетрав. Підпис під платіжкою – даєш бязь! І до апартаментів біля цирку.

Нані смажила грінки – дим коромислом. Вікна відчинила, сміялася…

– Проектувати будинки легше…

Вимкнув плитку, підхопив Нані на руки, поніс на все той же розбещений диван.

– Познайом мене зі своїм татом, Нані, – у лоба.

Завмерла.

– Навіщо?

– Якщо ти зважилася переїхати до мене, то спершу… познайом мене з Ярославом Михайловичем. Не думаю, що це нормально… коли дівчина починає жити з хлопцем, а її тато навіть не знає, хто він.

Нані смішно насупила бровки. Задумалася. Макар зиркнув на кохану спантеличено.

– Нані, люба… Є про що думати? – обережно. – Навіщо ми… ховаємося? Не тільки від твого тата. Від усіх… Ти й досі… не віриш мені?

Вона образилася. Вона вперше по-справжньому образилася. Смикнула гострим плечиком.

– Усіх?… їх просто нема тепер, Сашо…

– Безумовно! – Механіка повернуло до звичного сленгу, ніби від того аргументів більше. – Безумовно, сонце! Але рідних… їх треба жаліти… Зробімо це не для нас із тобою. Для твого тата…

– Тебе так хвилює мій тато!

– Добре! Добре… Давай не зустрічатися, аж доки всі мої справи з твоїм татом не вийдуть у нуль. Хочеш, я просто розірву всі домовленості? Я… більше не хочу про це говорити! Справа не в мені чи твоєму татові. Ти, Нані… Ти! – замовк, напружився. – …Не любиш?

Нані сиділа на розбещеному дивані – свіжа гілка на трухлявому пні. Дивилася крізь механіка допитливо й здивовано, наче отам, за спиною коханого, коливалася невагома абсолютна істина.