Текст книги "Макар"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

– Сашенько! – перелякалася.

Присіла біля нього.

– Сашенько…

Він відкинув трояндове стебло, закривавленою долонею провів по лицю, примружив очі, намагаючись усвідомити, хто це його кличе. Уздрів Мартазавру, налився червоним, як ті пелюстки, і тільки був рота розкрив, щоби зухвало плюнути їй в лице те, що безперервно повторював останні кілька годин: «Щоби ти була здохла, суко!», як Марта раптом хитнулася і повалилась поряд з механіком на підлогу. А й те! Не дівчинка, щоби отак немилосердно здоров’я не берегти. Наїлася на халяву донесхочу, перехвилювалася вкрай – у її віці, щоби перекинутися, більшого і не треба.

Механік враз протверезів. Смикнувся на підлозі, торкнувся недвижної коханки.

– Сонце…

Сонце ніби здохло. Макар вразився: як же так?! Зарано! А його плани? І взагалі… Він же без даху над головою лишиться!

– Марто! Марто! – жінку за плечі. Спробував підняти. Ніяк! А воно, дурне, ще на руках планувало її до вітальні занести. – Марто!

Ухопив коханку за руку, спробував намацати пульс. Застиг, насторожився: є? Стукає! Підхопився. Забігав по ванній. Що робити? «Швидку»? І як він пояснить оце все – пелюстки, непритомну бабу на підлозі?… Він їй хто? Колега? А-а-а… Колега… Блін! Ще Сердюк дізнається. Що робити? Підскочив до вмивальника, змив кров з долонь, ухопив Марту під пахви, поволік із ванної в хол. Рятівна думка виникла несподівано. Чен!

– Чен?! – Макар нервово тупцював біля Марти, притискав до вуха мобільний. – Чен, це Олександр Макаров… Так! Постійний покупець твоєї чудодійної трави. Тут у мене проблема… Жінка… знепритомніла. Ні! Не під час сексу… Просто знепритомніла… – Макара трусило від хвилювання. – Не можу «швидку»! Мені треба, щоби без питань… Щоби з якоїсь приватної клініки приїхали. І якомога швидше. Ти чуєш?

Чен чув. Чен розумів. Чен допоміг. За десять хвилин делікатні лікарі приватної клініки метушилися навколо все ще непритомної Марти, виміряли тиск, вкололи якийсь укол, від якого жінка здригнулася і прийшла до тями, поставили крапельницю і, перш ніж підхопити носилки зі слабою, оголосили Макарові рахунок і поцікавилися: чи зможе він завтра зранку піднести до стаціонару клініки паспорт хворої?

– Зараз дам… – процокотів зубами Макар.

Паспорт знайшовся там, де й гроші, – у Мартиній сумці.

– Ви можете поїхати з нами й на власні очі пересвідчитись: у нашій клініці найвищий рівень лікування й комфорту, – запропонував один із лікарів.

– З…ранку під’їду…

Похапцем нахилився до Марти, зазирнув у скляні очі. «Спи з миром…» – промайнуло.

– Зранку… – повторив розгублено.

Півночі знервований механік знищував сліди свого неймовірного і, як з’ясувалося, драматично-приголомшливого для Марти сюрпризу. Покидав у відра колючі трояндові стебла, виніс на смітник. З пелюстками – складніше. Надто вже багато дріботи насмикав – вивалювалася з целофанового пакету, ніяк не трамбувалася. Врешті знайшов у шафі велику, як парашут, лляну торбину – у такі зазвичай упаковують ковдри чи перини. Заповнив по самі краї, а пхатися вдруге до смітника – в падло. Вийшов на балкон, розкрив торбину, трухнув – на землю посипалися три тисячі пурпурових пелюсток, якщо й бутони рахувати. Макар ціну питання вирахував ще до початку дурної забавки. З однієї квітки виходило максимум десять пелюсток, тож із трьохсот троянд – близько трьох тисяч.

Він раптом подумав, що, за звичайною банальною логікою, саме в цей час під балконом мала би проходити закохана парочка… Він шепоче їй на вушко щось звабливо-збудливе. Вона знічена. «Ні, ні!» А тут – диво. Трояндовий дощ. Скажи йому «так!», дівчинко. Йому вже несила… терпіти.

Визирнув. Під балконом курив худий наркоман. Струшував з плечей пелюстки. Задер голову, закричав у небо:

– А де мак, мать твою? Скінчився?

Макар вишкірився, плюнув худому в маківку.

– Пішов у жопу, покидьок закумарений!

Дива не сталося.

Не розчинились у ночі й Макарові проблеми. Стояв на балконі, дивився услід худому наркоману: сунув геть, бурмотів щось ображено собі під ніс, розмахував руками-шарнірами – і… лякався. Проклинав придурка Моргана з його гнилою філософією «позбудься страху!». І як позбутися страху, коли Макар не знає відповіді на одне-єдине запитання: коли саме Марта ввійшла до ванної? А що, як розчула в ображеному скиглинні – «щоби ти була здохла»?… А як він взагалі формулював? Може, ляпнув: «Щоби ти здохла, Марто!» Ну, і тітка з копит.

– Не пам’ятаю, блін! Не пам’ятаю! – аж зубами скреготнув.

Над ранок розпач поступився місцем відчайдушній хоробрості.

– Чула? Та покласти… З прибором! Куплю квіти! Крокуси! Білі! Я з ними теє… під лікарнею усю ніч просидів… Боявся потривожити… Божеволів од відчаю…

– Хвилювався… Місця собі не знаходив, – бурмотів уперто, ступаючи вранці комфортним коридором приватної клініки. В одній руці пакет з китайським іграшковим ведмедиком – купив біля залізничного вокзалу, де торгують цілодобово, у другій – хімічно-фіолетові хризантеми звідти ж.

Назустріч уже поспішав один із лікарів, що йому Макар відвалив бабла за нічний виклик.

– А ви тут… безвилазно?! – безсонна ніч перла з механіка нахабною зухвалістю.

Лікар тренованим рухом змусив вуста до усмішки.

– Чергую до восьмої.

– А тепер?

– Двадцять хвилин на сьому.

«Оце я припхався з переляку!» – подумав Макар.

– А… де?

– Прошу! – Лікар уже йшов коридором, мастив шлях добрими новинами. – Нічого страшного. Перевтома, стрес… Нормальні явища нашого напруженого життя. Порадьте вашій… – лікар замовк, аж зупинився від прикрощів. Він теж провів безсонну ніч, утомився вкрай і тільки тому так легковажно зайшов за прапорці і тепер не розумів, як викрутитися. – …вашій…

– То що порадити? – холодно запитав Макар.

– Дієту! Легку їжу, вечеряти не пізніш як о сьомій, – із полегшенням заторохтів лікар. – Прогулянки на вільному повітрі, невеликі фізичні навантаження. Велосипед…

– …Мотоцикл, скутер! – пробурмотів механік. Зупинився біля дверей, на які передбачливо вказував лікар, зиркнув на нього недобре. – Я зрозумів!

– Гаразд.

– Далі я сам.

– Прошу, прошу! Якщо у вас виникнуть питання, я в ординаторській до восьмої.

– Я зрозумів, – повторив Макар і вже хотів був одчинити двері палати, коли лікар обережно торкнувся його руки.

– Вибачте.

– За що?

– Одномісна палата звільниться тільки після дванадцятої. Ми були змушені помістити вашу… – лікаря знову заклинило. – Вашу…

– Маму! – нахабно видав Макар.

– …Маму у двомісну палату, але там не гірші умови, а навіть кращі! І це тільки до дванадцятої дня!

– Я зрозумів, – утретє повторив Макар, узявся за ручку дверей, зачекав, поки лікар здимить, і тільки потім реально зрозумів: він назвав Марту мамою прямо біля дверей її палати. Якщо почула… Дідько!

«Та де там! Мабуть, накачали снодійним, щоби не смикалася зайве», – підбадьорив себе і врешті вже відкрив двері палати.

На широкому ліжку сяяло бадьоре сонце. Механік напружився. «Ти зможеш, Саню!» – стимульнув себе. Ступив крок до ліжка, упав на коліна, головою у лікарняний матрац… Прошепотіти – «прости!». Безпрограшний варіант.

– Не спиш? – ляпнув натомість і аж виматюкався подумки. Ну що із ним таке? Помилка за помилкою.

Вона всміхнулася азартно і весело. Як молода.

– Який чудовий ранок, Сашенько!

Він зиркнув на неї здивовано…

– З днем народження, сонце, – пробелькотів розгублено. – Я тут… Квіти… Подарунок…

Вона кивнула з тією ж азартною, веселою усмішкою.

– Ти розбираєшся в шитті?

– В житті?

– У шитті, коханий! – сміялася так радісно, ніби тільки-но – з прохолодної прозорої ріки. Свіжа, чиста, натхненна.

– Марто… Може, я зарано потурбував тебе… Ти вчора… Я так перелякався… Подумав – ти померла, а я… Як же я без тебе?… Всю ніч…

Макар уже приготувався повідати Марті казку про нічні блукання навколо клініки, та вона простягнула до нього руки, й механіку не залишалося нічого іншого, як обійняти коханку і констатувати подумки: «Не чула! Вона нічого не чула! Точно глуха!»

– Тобі краще. Я бачу: тобі набагато краще, – бурмотів напружено. – Шкода, що пелюстки зів’яли… Ми би…

Вона раптом розчулилась, ухопила Макарові руки. Обціловувала поколоті пальці, притискала їх до серця, бурмотіла щось незрозуміле і щире. Він спробував підіграти. Шепотів вистраждано:

– Не лякай мене так більше, сонце. Я цього не переживу.

Вона так же раптово відпустила хлопцеві долоні, глянула йому в очі.

– Це доля, – сказала упевнено.

За десять хвилин Саня Макаров і сам не знаходив іншого пояснення карколомній перспективі, що несподівано виникла у його житті цієї ночі.

– Доля, – вразився. Розхвилювався, як малий. – Марто! Ти… неймовірна. Ти читаєш мої думки. Це… реально?

– Ганні Григорівні дякуй. – Марта кивнула у бік вікна.

Макар озирнувся і тільки тепер побачив на ліжку біля запнутого вікна сухеньку літню жінку – спала з дитячим усміхом на вустах.

Посеред ночі Марту привезли до стаціонару приватної клініки, поклали на кушетку в процедурній і перш за все опитали і обстежили більш ретельно, ніж під час оперативних рятівних дій в апартаментах біля цирку. На ту годину слаба Марта уже могла ворушити язиком і мізками. Їй промили шлунок, підкріпили вітамінами, а от від заспокійливого і снодійного пацієнтка відмовилась.

– І так засну, – запевнила лікарів.

Порожнім коридором молодий кремезний медбрат котив каталку, на якій виляглась Марта, до палати, перепрошував на ходу: усі одномісні палати зайняті, тож до ранку… Вибачте! Як правило, у нас тільки планові пацієнти. Ми за викликом не виїжджаємо. Виняткова ситуація. Тільки заради вас…

Марта махнула рукою: чи не однаково?!

– Сподіваюся, ви мене не в чоловічу палату покладете?

Медбрат знизав плечима.

– Не хвилюйтеся. Пан Голобородько ввійде в ситуацію…

– Ви везете мене до чоловічої палати?! – не повірила Марта.

– Син… Чергує біля хворої матері. Ніяк не можемо умовити його перепочити. Дуже сердечна людина, – пояснив медбрат.

У просторій палаті біля ліжка сухенької літньої жінки в зручному кріслі дрімав лисий здоровань під п’ятдесят. Прокинувся від шуму, підхопився… Допоміг медбратові посунути ліжко, щоби Марті було зручніше перебратися на нього з каталки.

– Сергій Голобородько, – представився. – Не заважатиму?

– Подивимося, – відповіла Марта.

З годину обживалася на зручному, але незвичному ліжку, крутилася, зиркала на здорованя і шкодувала, що так легковажно погодилася терпіти його присутність. Попросила Голобородька покликати санітарку – чаю би… З лимоном.

– Я пригощу вас своїм чаєм, – усміхнувся, підхопив термос із тумбочки.

Чи то чай був із побажаннями, чи то ніч надто тоскною, але як пішли язиками чесати – не зупинити. Спочатку, звісно, за погоду, політику і бідну Україну зачепилися, а потім про особисте насмілились. Марта не сповідалася. Забобонна. Обережно, загальними фразами. А пан Голобородько як на духу: ще до розвалу СРСР до Штатів виїхав. Громадянство має, бізнес який не який, сім’ю. Маму ніяк не міг умовити переїхати. Тільки тепер і погодилася. Він примчав, а вона злягла… От і залишився. Чекає, поки мамі покращає і лікарі дозволять їй довготривалий переліт. Однаково треба тут справи порозв’язувати: квартиру продати, інше розрулити…

– Не кращі часи для продажу квартири, – поспівчувала Марта.

– То ще півбіди, – пожалівся чолов’яга. – Не знаю, як її бізнес продати… Така морока.

– Що за бізнес? – запитала Марта просто так, для годиться.

– Колишній будинок побуту. Мама в ньому невелику швейну фабрику зорганізувала. Була би юридично єдиною власницею, покупці би знайшлися. Приміщення непогане, у центрі міста. Виробництво налагоджене, прибуток є.

– А в чому проблема?

– «Акціонерка»! І треба було мамі те акціонерне товариство?! Усе за трудовий колектив переживала. А мені тепер розбирайся з тими акціонерами. І покинути шкода. Стільки грошей вкладено… Швейні машинки з Японії, тканини дорогі… Були би родичі – я б на них залишив. Та в нас тут – нікого.

Марта завмерла, зачудовано глянула на американського громадянина і раптом твердо сказала:

– Я куплю!

Операція «Фабрика»

Двадцять восьмого квітня дві тисячі дев’ятого року на світанку Саня Макаров стояв у тихому печерському провулку поблизу Генеральної прокуратури навпроти наново відремонтованого двоповерхового будинку. «Фабрика швейних послуг “Есфір”», – педантично повідомляла вивіска на фасаді. Затамував подих, пішов по периметру – уздовж високого паркану, що він огороджував немалий внутрішній двір колишнього будинку побуту. Марті саме ставили крапельницю, хоч і пручалася, а він мав майнути до її квартири на Русанівці, привезти чистий одяг, пообіцяв – обернеться за хвилину, та не втримався, повернув на Печерськ.

Дихати боявся: здавалося, видихнеш і – нема! Ні цієї фабрики, ні карколомної пропозиції, ні самої Марти. Віри не йняв. Хіба так буває? За майже рік тирлування біля владних тільки один шлях до багатства і незалежності вирахував: настільки втертися у довіру до Сердюка, щоби за його спиною від його імені вирішувати «питання» і брати за це немалі гроші. Так робила Марта. Він знав. Це вимагало бійцівських якостей: і розуму, й хитрості, й передбачливості, немалої виверткості й самовладання – не кидатися на будь-яку пропозицію. Та механік планував спробувати… Щоб років за п’ять-шість накрасти стільки, щоб відчалити і розпочати власну справу. Хоч у статусі нардепа, хоч без нього. Однією нічною розмовою вправна Марта вибила з його життя кілька небезпечних років сумнівних заробітків, прошепотіла:

– Це доля, Сашенько! Таке трапляється раз на життя. Сусідка по палаті продає невеликий бізнес. Файно для початку. А з бізнесом і в депутати – набагато простіше. Ти, звичайно, планував автомийку відкрити, але шиття – перспективніша справа. Як думаєш?

Макар – хоч мордуй! – ніяк не міг пригадати, про яку автомийку згадує Марта. Він взагалі мало чого пам’ятав з хмільних годин. «Мабуть, п’янючим був і щось ляпнув. Треба припиняти», – напружився.

– Шиття? Хіба це реально?

– Завтра зустрінемося з паном Голобородьком, зрозуміємо, – упевнено кивнула Марта. – Не думаю, щоби колишній будинок побуту коштував, як «ферарі».

Макар обійшов будівлю, знову став перед парадним входом. Про Мартин записничок згадав. «Невже просто купить мені фабрику? – збентежився. – А як виставить такі умови, що я під ними стану рачки? Це ж Марта!»

– Рано радіти… – прошепотів роздратовано.

Помітив біля вхідних дверей порожній пластиковий стаканчик, підняв, вкинув в урну.

– Якого тут… смітити? – по-хазяйськи.

Марта раптом усвідомила: вона на вершині. Не на тій благословенній, що дарує задоволення, спокій і радість після неймовірного сходження. Ні. Тут місця того – клаптик ґрунту для однієї ноги! Вітер дме: мить – і скине. А до спини торба прилипла, і не знати, що в ній – парашут, що врятує й перенесе на іншу, вищу вершину, чи каміння – ляп на землю! І тільки жижа…

– Як же його все викрутити? – Лежала під крапельницею, схеми – торговками на базарі: кожна своє пропонує.

Гроші знайти – півсправи. Як Сердюкові все подати, щоби не психонув, не поруйнував, допоміг чи хоча би не заважав? Сашко, фабрика, шеф, політика, вибори, гроші, гроші, гроші… Вони з Голобородьком домовилися зустрітися сьогодні надвечір. Марта мала глянути на фабрику, обговорити ціну, щоби уже остаточно вирішити, чи варто у халепу лізти.

– На роботу, коханий! Ти – на роботу! – наказала Макарові, коли той привіз одяг. – Раптом Володимир Гнатович повернеться.

– А як же фабрика? – ляпнув наївний механік, ніби однієї нічної розмови достатньо і вже цього дня він мав стати хазяїном невеличкого двоповерхового приміщення у центрі з усім, що є всередині.

– Думаю, любий, думаю… – ошелешила.

Макар ледь стримався: значить, питання ще не вирішено?

А він знав… Такого не буває. Маячня. Вона просто знущається! Подався геть, а Марта обережно встала з постелі, пішла до ліжка Ганни Григорівни Голобородько, що так і спала собі біля вікна, ніби за все життя відсипалася.

Надвечір, енергійна й збуджена, мов кобила на іподромі, навантажена вкрай корисною інформацією після розмови зі старенькою мамою пана Голобородька, Марта стояла перед колишнім будинком побуту на Печерську, обмацувала його чіпким поглядом.

– «Фабрика швейних послуг “Есфір”», – мовила вголос. Обернулася до Голобородька, що він тупцював поряд. – Чому «Есфір»?

– У мами близька подруга була. Есфір Мойсеївна… Видатна людина. Через Майденек пройшла. Рано померла. На її честь мама назвала фабрику.

– У вас надзвичайна мама…

– Ходімо всередину. Побачите, як вона виробництво налагодила. Усе блищить, працює.

Марта йшла охайним довгим коридором, та дивувалася не чистоті й порядку. «Як такий ласий шматок прямісінько у центрі міста досі нікому в око не втрапив? Вчасно я…»

У директорському кабінеті присіли.

– Ну? І скільки просите? – без церемоній запитала Марта.

Американський громадянин виявився справжньою капіталістичною сволотою – затребував півмільйона доларів і гарантії того, що профіль виробництва буде збережено.

– Це важливо для мами, – пояснив.

Марта гідно витримала удар.

– Справедлива ціна.

Задумалася. Несподівана думка – пунктир, не більше – раптом окреслила настільки несподіваний вихід, що Марта ледь втримала себе у вузді.

– Може, уже й квартиру покажете? – мовила байдуже. – Що, як вона мене зацікавить і за два об’єкти ми з вами… поторгуємось.

За півгодини тремтіла від паморочливих перспектив на розі Саксаганського й Горького. «Господи праведний! – очам не вірила. – Саме те, що треба!»

Немала квартира була на третьому поверсі старовинного будинку за номером 33, що він до революції належав багатію Хаїму-Беру Гронфайну. Тому самому, чия донька Євгенія полюбила бідного студента Київського комерційного інституту Ісака Бабеля… Усупереч татковій волі вийшла заміж за коханого, що набагато пізніше став знаним письменником.

Марта не знала, хто такий Бабель, а тим більше Хаїм Гронфайн, та оповідь пана Голобородька про історію будинку таки вразила. Усе ж ясно! Доля! Вона – багата і красна, як та Євгенія, а він… її Сашко… точно Бабель.

– Ох, тут ремонту… – йшла квартирою, своє правила.

– Так. Як я поїхав, мама з того часу нічого не робила. Така сентиментальна. Отут на стіні біля дверей і досі позначки… Мама відмічала, як я ріс…

Голобородька залило спогадами. Та про справу не забув – за дев’яносто метрів запросив скромні триста тисяч баксів.

Марта тільки кивнула у відповідь – ціна вже не мала значення. «Аби тільки Баклан не підвів», – плигали азартні думки. Та виказувати справжні наміри не збиралася.

– Скільки вступите? Давайте тисяч сто скинемо на фабриці і п’ятдесят на квартирі.

– Ні! Ні…

Голобородько почервонів, розхвилювався, душу навиворіт: він цих грошей дуже сподівається, бо у Штатах хоч і не бідує, але й не розкошує. Такі часи… Дітей треба навчати, а бізнес ледь дихає, а ще кредит, та й для мами треба відкласти.

– Двадцять тисяч… Більше не можу, – резюмував, наче перепрошував. – Згоден усе віддати за сімсот вісімдесят тисяч.

– Дайте мені тиждень, – попросила Марта. – Тільки сім днів.

– Не можу! Для мене час – гроші.

– Ви мене не зрозуміли, шановний, – пояснила Марта. – Не для прийняття рішення. Рішення я прийняла. Гроші треба зібрати. Немала сума, хоч і не космічна.

– Марто, ви ангел! Мені вас Господь послав, – розчулився американський громадянин. Тиждень? Прошу! Він устигне підготувати документи.

«І я за тиждень викручуся», – поклялася собі Марта.

У тиждень не вклалися.

Травневі свята, БТІ, ЖЕК, термінові збори акціонерів в «Есфірі»… На п’ятнадцяте травня обидві сторони врешті заявили – готові.

– Пропоную не відкладати справу, – сказала Марта. – Зустрінемося завтра в нотаріуса.

– Завтра ж субота, – здивувався американський громадянин.

– Тим краще. І в нотаріуса, і в банку люду менше, – відповіла Марта. Пояснила: – Та й не можу я таку велику суму готівки вдома зберігати. Вкрай небезпечно. Ви ж розумієте?

Ох, як же Голобородько розумів бідну Марту… За місяць повторного знайомства з реаліями колишньої батьківщини американський громадянин тільки те й робив, що вигинав брови від здивування та підтримував щелепу, що вона відвалювалася. Кожен крок вимагав грошей, будь-яке питання вирішували тільки після того, як на стіл лягала купюра. Голобородько шкірою відчував, як його роздягають зацікавлені погляди будь-де, де він з’являвся. Інстинкт самозбереження волав: з України треба виїхати наступного дня після того, як квартира і фабрика будуть продані. Одне гріло: доля послала йому Марту. Як же допомогла йому ця симпатична ділова шляхетна пані.

– Пане Сергію. Якщо ми з вами хочемо не втратити немало грошей на податках, маємо піти перевіреним шляхом, – пояснила Голобородькові. – Офіційно продати і фабрику, і квартиру за копійчаною залишковою вартістю. І з тої невеликої суми заплатити податки. Основну частину грошей ви отримаєте готівкою і зможете розпоряджатися нею вільно: покласти в банк чи забрати з собою у валізі…

Американський громадянин перевірив інформацію у фінансових консультантів: запропонований Мартою варіант ощадив немалу суму на податках.

– Дякую, що напоумили… – сказав Марті.

Домовилися зустрітися шістнадцятого травня о десятій ранку в нотаріуса. Американський громадянин ще на початках переговорів наполіг: нотаріуса обере сам. Вбачав у тому гарантію безпеки, та й офіс нотаріуса розташовувався поряд із банком, де Голобородько мав рахунок.

– Що робитимете до завтра? – запитала Марта, коли вони з Голобородьком обговорили найдрібніші деталі завтрашньої угоди. – Із Києвом прощатиметеся?

– По квиток на літак їду. Хочемо відлетіти сімнадцятого зранку, – відповів той.

– А я до церкви… – мовила партизанка. – Знаєте, Бога попросити про поміч не зайве.

Марта дивилася Богоматері в сумні очі, шепотіла: «І ти, Матінко Божа, поможи», усе прокручувала в голові кожен крок карколомного плану, що завтра повинен був або піднести її, або жбурнути у таку безодню, що з неї й сонця не побачиш.

– Хіба я не заслужила щастя?

Крок перший – Сердюк.

– Володимире Гнатовичу, – закинула наживку. – Є варіант прибрати до рук підприємство, через яке можна гроші на вибори збирати.

– Кажи, – наказав Сердюк.

– Олександр Макаров… – обережно, – вийшов на цікаву пропозицію. Невеличку фабрику продають задешево. Мріє купити. Якщо допоможемо – матимемо свою людину й підприємство, через яке…

Сердюк думав кілька днів.

– Хай купує, – дозволив. – Після виборів віддаватиме половину прибутку.

– Безумовно! – підтвердила Марта. Перехрестилася подумки: головне вирішено.

Крок другий – Баклан.

– Пане полковнику, є апартаменти для вас, – вони вечеряли за містом, бо Бакланова дружина чогось вередувала й кинулася у підозри.

– Скільки?

– Метрів?

– І метрів…

– Саксаганського. Історичний центр. Дев’яносто метрів…

– Замало!

– …За п’ятсот тисяч…

– Ти здуріла, Марто?!

– …Гривень.

– Гривень? – примружився полковник. Трохи більше шістдесяти тисяч доларів – ціна однокімнатної на Троєщині. Не вразила. Тобто – вразила! Що натомість попросить?

– За певних умов зможете й ці гроші повернути, – заінтригувала Марта.

– Нормальна схема! – запевнив Баклан, коли Марта стисло виклала йому суть свого плану і роль у ньому полковникових людей.

Крок третій – Сашко.

Марта не посвячувала коханця у план. Спостерігала, як нервується, як гарячково розпитує… «Щось зрушилося, сонце?» Заспокоювала: терпіння, любий. Обережно готувала – доведеться працювати під Сердюком, без згоди Сердюка їм фабрики не бачити, тож після виборів треба буде ділитися. А до виборів… Марта пізніше пояснить. Звична схема. У виграші всі.

– Краще скажи: невже тобі цікаве шиття? – осміхалася, притулялася до свого Сасуньки горда й натхненна.

– Мені цікава перспектива. – Макар ледь стримував хвилювання. Обіймав коханку, а перед очима Мартин записничок:

«17900 дол. США – автівка; 5324 дол. США – одяг; 2767 дол. США – киш. гр., моб., інші витрати».

Певно, вже немало дописала.

Одного дня наважився.

– Марто! Я навіть радий, що з тою фабрикою усе так повільно вирішується, – сказав.

– Чому? – здивувалася Марта.

– Ще маю час відмовитися. Точніше, я точно відмовлюся, сонце. Зайве стараєшся.

Почервоніла до скронь, вирячила очі – оце тобі маєш! Вона жили рве, усим ризикує, а він ще розмірковує.

– Не розумію тебе, любий… У чому справа?

– Ти головного не кажеш, сонце! Скільки те коштуватиме і хто платитиме? – ва-банк. – У мене грошей немає. Твої не візьму. Я не альфонс, Марто! Ти й так зробила для мене… немало. Певно, тисяч тридцять уже витратила на мене…

– Двадцять вісім тисяч триста доларів, любий, – ляпнула педантична Марта і тим ледь усе не зіпсувала.

Механік сіпнувся, підскочив.

– А ще живу безплатно у твоїх апартаментах! Виїду! Гроші… поверну! Усі до копійки! Ти ж з роботи мене не виженеш, Марто? Чи… дарма сподіваюся? Ти вже скажи мені все, бо мальчіком почуватися став!

– Сашко! Сашенько! – учепилася у нього. – Ти все неправильно зрозумів. Ну, як ти міг подумати?! Не треба нічого повертати. Хіба близькі люди не допомагають одне одному? А скільки ти для мене зробив!

– Що я для тебе зробив? – щиро здивувався механік.

Практична Марта замовкла. А й справді?

– Ну… Не варто все вимірювати грошима…

– Не можеш знайти аргументів?

– Я люблю тебе.

– Ні, сонце! Це я люблю тебе! А ти… – Ох і ризиковий. – Ти рахуєш…

– Сашко! – обхопила його руками, притулилася.

– Не збуджуй мене, сонце! Не хочу! – Хитрий.

– Прости! Ну прости… Стільки років усе одна й одна. Звикла рахувати… Не буду! Йди до мене!

– Ні!

– Коханий…

– Облиш, Марто! – відштовхнув її. Зиркнув похмуро. – Ця розмова давно назріла. Фабрики не буде. Точка.

– Та чому? Я позичу тобі гроші.

Лізла до нього, тягнула руки. Душа співала. Ох, і файно розмову раптом повернуло. Марта мізки парила, ніяк насмілитися не могла сказати Сашкові, що дасть йому гроші на фабрику в борг. Ні, справа була не в самих грошах. Прив’язати міцніше мріяла. Надовго. А він сам… Наскільки ж Мартина людина! Вона з першого погляду зрозуміла: її людина!

– Позичиш? – Макарова душа співала. Будуть гроші! І фабрика буде! А що потім – тепер не так уже й важливо. Може, Марта раптом помре. Чи ще якась приємна халепа…

– Так, любий. Позичу. А ти віддаси. Потім. Добре?

– Скільки?

– Триста тисяч…

– Доларів? – злякався механік.

– Гривень, любий. Смішні гроші…

– Смішні… – Серце упало. – Хіба за такі гроші продають фабрики? Хай навіть такі невеличкі, як «Есфір»?

– Ми ж із тобою не пересічні громадяни. Нам Володимир Гнатович помагає, – збрехала. – То домовилися?

Кивнув, наче рот багнюкою заліпило. Є! І страшно… Ні! Моргана правда: треба вбити страх. Та й хто знатиме, що він винен Марті…

– Чудово! – почув голос коханки. – Напишеш розписку, і наша угода…

Макарові здалося: не розчув. Розписку? Клята Марта.

– Безумовно, – підтвердив серйозно.

За хвилину Марта акуратно вкладала у прозорий файл аркуш паперу з письмовим потвердженням: Олександр Макаров позичив у неї триста тисяч гривень і має віддати їх на першу Мартину вимогу.

– Сподіваюся, завтра не вимагатимеш? – запитав підозріливо.

– Формальність. Стандартна форма, – знизала плечима обережна Марта. – Не зважай, любий. Коли зможеш, тоді й віддаси. Нам ще треба її викупити, ту фабрику…

Аби усе пройшло без збоїв, у Мартиному плані залишався останній крок, четвертий, – знайомство Сашка з полковником Бакланом, а також їх обох з американським громадянином Голобородьком. Для кожного з трьох у Марти малася своя версія подій, тож хвилювалася вкрай.

– Чоловіки… – дратувалася. – Бовдури! Аби хтось не ляпнув зайвого.

До діла підійшла ретельно. Спочатку привела коханця на фабрику. Пану Голобородьку сподобався незворушний, як Будда, майбутній молодий хазяїн з розумними очима – його не збила з ніг ціна питання у півмільйона баксів, він поважав шитво і не збирався перепрофілювати «Есфір». І де йому знати, що перед зустріччю Макар пройшов суворий інструктаж коханки: нічому не дивуватися, нічого не заперечувати, з усім погоджуватися. Так і робив, а волосся дибки: «Блін! Про які півмільйона баксів мова?!»

Тим часом стараннями Марти американський громадянин познайомився з полковником Бакланом у материній квартирі. Баклан знав суть плану, тож усе пройшло гладесенько і навіть закінчилося чаюванням у вітальні.

За тим – суперскладне завдання. Баклан, Макар і Марта мали повечеряти в «Егоїсті». І тільки задля того, щоби полковник допетрав, коли мова зайде про фабрику і про те, що платять за неї його грошима: Макар і Марта виконують замовлення Сердюка, Баклану з того діла перепадає квартира, тож сіпатись і задавати зайвих питань не слід. Зокрема й Сердюку. Макар, натомість, не повинен був зрозуміти, що Марта не вкладає у справу жодної своєї копійки.

Полковник врубався після першої чарки.

– А! Маячня! Я свого не втрачу, – облизнув Марту хтивим поглядом. – Тебе, лялечко, першою в нову хату запрошу. Давно мріяв про холостяцький барліг. Служба, мать її, напружена… Життя на вістрі. Злочинці, суки, передихнути не дають. Свої, суки, копають…

Макар уперше бачив коханчиного коханця так близько. Мовчки їв-пив – помічник Сердюка, не більше. Виконує завдання шефа. Вдивлявся у рельєфну грубу морду полковника, навіть жалів Марту: хіба з доброї волі під такого ляжеш? А дядько, певно, впливовий…

– Чуєш, хлопче! – запитав Макара, коли сечовий міхур загнав Марту у туалетну кімнату і чоловіки залишилися за столиком удвох. – Не бачив… Марта ні з ким там не… зустрічається?

– Не розумію. Про що мова? – нахабно запротивився Макар. – Марта щодня з десятками людей зустрічається.

– Що ти не розумієш? Мужика має чи ні?

– А-а… Он ви про що. Звідки мені знати, – видушив механік. – На роботі всі дуже помірковані, а що в кожного вдома відбувається – таємниця. – Помовчав. Піддав жовчі: – Певно, має. Жінка інтересна. Недарма ж Володимир Гнатович при собі тільки одну жінку тримає – Марту.

– Ну, так… Інтересна… – буркнув Баклан. Насупився. – Забудь. Я тебе про Марту не питав.

– Безумовно, – ввічливо всміхнувся Макар.

Марта повернулася аж занадто швидко, підозріло стрельнула оченятами по задумливим лицям чоловіків, та питати не стала.

– Сподіваюся, завтра усе пройде успішно, – запевнила схвильовано.

– Їдьмо, Марто. Відвезу тебе. – Баклан підвівся, гикнув – переїв. Простягнув Марті руку.

Ошелешений механік лишився за столиком. Второпив очі в стільницю: дивитися на Марту не міг. Усе ж зрозуміло! Злигаються прямо в автівці, як полковник до постелі не втерпить. Нащо Марта звела його з ментом? Що, взагалі, відбувається? До чого тут якась квартира, яку необхідно купити разом із фабрикою, яка тут роль Баклана і чому Володимир Гнатович Сердюк наполіг, щоби Саня Макаров здав посвідчення помічника нардепа, якщо стане фабрикантом? «Начхати! – рознервувався. – Я придурок! Написав розписку на триста тисяч гривень. Навіщо? А що, як завтра… нічого не відбудеться? Що, коли я частина якоїсь афери? Полковник цей… Сердюк… Цікаво, куди Марта мою розписку сховала? Треба дізнатися…»