Текст книги "Макар"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

– А я тебе жалів, падло!

– А я тебе не пожалію, козел! – з веселою злістю крикнув Макар. – До стіни! Мордами в стіну, руки назад!

Охоронці прилипли до стіни. Макар відскочив від переляканої Зіни, люто зиркнув на ошелешених заручників.

– Стояти, суки, й не смикатися, бо…

Похапав з підлоги зброю охоронців. Закричав:

– Повернуся на фабрику… Вас, суки, в охорону не візьму. Хрінові ви охоронці! Лицем до мене!

Охоронці обернулися. Макар стояв навпроти них – веселий, збуджений. З кишень стирчали мисливський ніж і точна копія «Макарова». У кожній руці по пістолету. Справжньому. Жестом указав на наручники на ременях охоронців.

– Надівайте наручники один одному. Ключі кидайте мені. Швидко, падли!

Пузатий заметушився. Горила не зводив з Макара налитих червоним очей.

– Ти й п'яти хвилин…

– Мовчати! У хол!

Підскочив до Зіни. Обмотав їй зап'ястки мотузкою.

Завмер. Озирнувся. І раптом тихо розсміявся.

– Друзі… Прошу! Ви на моїй фабриці! Хол! Давайте почнемо знайомство з моєю фабрикою з холу.

– Шановний пане Макаре. Це пропозиція? – перелякано пробелькотів літератор.

– Геракле! – весело вигукнув механік. – Це наказ, мать твою!

Горила зацікавлено примружив око, зиркнув на літератора.

– Ти знаєш цього…

– Мовчати! У хол! – Макар щосили вдарив руків'ям пістолета по стіні.

Ба-бах! Куля в стіні.

Заручники й охоронці вирячилися – хто від здивування, хто від жаху, а ноги тим часом уже рятували – несли їх до холу.

Тут похазяйнували чужі. Макар зиркав хижо, дивувався: пальми зсунуті в кут, крісла попереставлені, біля стіни поряд із кавовим автоматом з'явився стіл – на ньому комп'ютер, невеликий ящик, схожий на переносну рацію…

– Суки!

Кинувся до великих скляних вікон холу – закрити напівпрозорими портьєрами. Те, що треба! Ззовні, певно, видно силуети людей, а де хто – не роздивитися! Запаритеся, падли, вираховувати сміливця!

– На підлогу!

Заручники попадали там, де стояли. Ні! Не годиться. Розсадив їх при стіні. Поставив поміж них пальми та крісла. Отак краще! Не дотягнутися одному до одного, хоч би як прагнули.

Спробував зосередитися – головне ж попереду! Не виходило. Емоції рвали в шмаття. Нарешті! Нарешті! Через майже два місяці після захоплення фабрики він повернувся. Стіни рідні, машинки, тканини, манекени у кімнатці в кінці першого поверху… Манекени. То добре! Майже два місяці не бачив свого! Ясно у голові. Знає, як… А ті консультанти, потвори, півтора лимона вимагали за те, щоби він зміг на фабрику ввійти… Козли! Він і без грошей…

Зі свого кута пискнув літератор:

– Пане терористе! Даруйте… Пане Макаре! Дозвольте… Це ж усе не по-справжньому? Наші славні правоохоронні органи… Вони би ніколи…

Макар вишкірився. На «сігмівців» указав зухвало.

– Ось вони, твої славні правоохоронні органи, Геракле!

Дістав точну копію «Макарова», клацнув перед носом Горили – вогник спалахнув.

– Що, бійці, обісралися? Це запальничка, придурки!

Горила всміхнувся недобре.

– Грайся… Недовго…

– Мовчати!

– Матір Божа! Дозвольте мені взяти відгул! – схлипнув Пустовоєв.

– Розслабся, Геракле! Слухай музику, – спокійно відказав Костя Шнуровський.

Макар напружився. Побіг до столу. Вимкнув радіо, обірвав шнури на невеличкому ящику, схожому на переносну рацію.

– Пізно… – азартно всміхнувся Горила.

– Що за хрінь? Хто тут… – Макар прислухався.

Просто під парадним входом до фабрики бренькала гітара.

Зіна зітхнула.

– Це Тьомка… Старший мій…

Макар став проти Зіни – в очах німе питання. Зіна знизала плечима.

– Що?! Думала, і його влаштую на цю… роботу.

Макар ошелешено виматюкався.

– Чудовисько… Вставай. Дай допоможу! Ідімо до дверей! Скажи, хай валить звідси.

– Шкода, – сказала Зіна. – Нам гроші потрібні.

– А не боїшся двері відчиняти? – спитав Горила.

– Я тепер нічого не боюся! – зухвало закричав Макар.

За п'ять хвилин під будівлею стало тихо.

Макар сидів у кріслі навпроти заручників – тільки хвилина перепочинку. Багато чого зробити треба, перш ніж завтра зранку навколо фабрики з'являться люди… Міліція, преса, перелякані посадовці, цікаві нероби… Який скандал! Яке неподобство! За день до виборів! У самісінькому центрі столиці. Поруч із Генеральною прокуратурою! «Блін, точно! У неділю вибори. Як же все круто збіглося. Вони не посміють стріляти в заручників поряд із Генеральною прокуратурою та ще й напередодні виборів. Це мій шанс! Хай тільки відмовляться розібратися!»

Підвівся – до ранку фабрика мала перетворитись на фортецю. Та перш ніж зануритись у фортифікацію, замотав заручникам ноги скотчем – від колін до стіп. Не ворухнутися.

– Ти, часом, єгипетських мумій не бинтував? – сказала Зіна.

– Почую хоч один звук, прийду й уб'ю, – пообіцяв Макар і побіг з холу.

Заручники заклякли – що ще божевільний придумав?

Першим не витримав літератор. Витягнув шию, занурив лице в пальму, що відділяла його від Кості Шнуровського, пропік байдужого алкаша гарячим поглядом.

– Костю! – прошепотів. – Врятуйте мене…

– Добре, – тьмяно всміхнувся той.

– Я порядна людина, Костя! Я віддячу! Я віддам вам сто доларів, які повинен заплатити пан терорист.

– Зайве, – відповів Костя. – Якщо знову почнеться стрілянина, я готовий безплатно закрити тебе своїм тілом.

– Матір Божа! Ви шляхетна людина!

– А ти, Геракле, запиши мої вимоги! Чи просто запам'ятай. Душа болить, жити не хочеться. Якщо мене отут покладуть, віддаю тобі свої сто баксів.

– Краще мені віддай! – сказала Зіна. – Я за твоєю могилкою доглядатиму. А письменник не буде!

– Як ти смієш?! – засовався літератор. – Доярка!

– Сучок! – плюнула Зіна.

– Повірити не можу! – Горила підозріло примружився, смикнувся, щоби краще роздивитися заручників. – Ви не заручники. Ви просто так, за здорово живеш погодились…

– Не просто так! – занервував літератор. – За гонорар!

– За вшиві сто баксів? – подав голос пузатий «сігмівець».

– А я не за гроші! – сказав Вова. – У мене своя мета.

– Хворі! – Горила як ото батогом. – За сто баксів ризикувати життям у компанії з божевільним?… Ви геть хворі скоти, а не люди!

Зіна хмикнула тоскно.

– Ох-хо-хо-ох… Звідки ви звалилися, красавці?! Моєму чоловікові на будівництві сто баксів на місяць платили… поки одне падло з іншої бригади не зіштовхнуло його з одинадцятого поверху. А на смерть начальство ще сто баксів відстібнуло. Покидьки! А ти – «ризик»… Та я за сто доларів своїх шістьох дітей два місяці годуватиму!

– Так! Сто доларів – це прекрасно! – затріпотів зв'язаними крилами літератор. – Я врешті придбаю друкарську машинку… Навчуся друкувати і не виписуватиму так скоро кулькові ручки… Розпочну розмірковувати над епохальним романом, щоби років за сім-вісім… У мене тепер так багато неймовірних вражень!

– А до цього у вас вражень не було? – запитав Вова.

– Було. Одне. Ні, навіть два – Люся і кольки у шлунку. А от коли в мене буде сто доларів…

– Гроші – багно. Життя – теж, – сказав Костя.

Заручники замовкли.

– Котра година? – запитав Горила.

Зіна піднесла ближче до очей змотані мотузкою зап'ястки, глянула на годинник.

– Ох, час біжить… Уже одинадцята.

– Скоро наші підтягнуться… – Пузатий винувато зиркнув на Горилу. – Ваня… Я…

– Розберемося, – пообіцяв Горила.

– Ви Іван? – з чогось збадьорився літератор, витяг шию, щоби бачити Горилу. – Іван – це прекрасно. У моєму романі… з сільгосптематики… Там такий Іван… Ого! Усі доярки…

– Так, скоро наші підтягнуться, – сказав Горила, наче не почув Пустовоєва. – Буде вам «по сто доларів», виродки!

Тільки мовив – на ремені засигналила рація. Горила зловчився, боком притис рацію до крісла – на приладі загорівся червоний живчик вогника.

– Готуйтеся, юродиві, – пообіцяв Горила.

У центральному офісі «Сігми» проблеми на об'єкті «Есфір» відзначили саме о 23.00. Раз на годину, хоч як це не подобалося певним «бійцям» під час охорони окремих об'єктів, вони мали передавати до контори сигнал – усе без пригод. Об одинадцятій сигнал з об'єкту «Бсфір» не надійшов. Черговий вирішив не кипішувати, зателефонував Івану Корбуту, що відповідав за охорону об'єкту. У відповідь запульсував червоний вогник: тривога! Черговий заметушився, у той же час зв'язався з командиром, повідомив схвильовано:

– З об'єкта «Есфір» надійшов сигнал тривоги. Ваня Корбут не відповідає.

У двадцять хвилин на дванадцяту від центрального офісу «Сігми» від'їжджав бусик, напханий «сігмівцями», як новорічний кошик цукерками, – зо два десятки тіснилися, притискали до грудей «узі», що їх керівництво «Сігми» отримало з берегів Мертвого моря в рамках якоїсь суто гуманітарної програми; на ременях бряцали шумові гранати, капсули зі сльозогінним газом і ще якоюсь хімічною штукенцією. Перешіптувалися: що там?

– Викуримо, – пообіцяв підлеглим вусань із бритим черепом, явно командир групи.

На місце надзвичайної події дісталися у 23:34. Нагледіли ті ж самі кущі, що й механік, – огинали фабрику півколом. Вусань приклав до очей бінокль, хоч потреби в тому не було – усе як на долоні. Освітлене, запнуте зсередини приміщення, силуети людей у холі – сиділи на підлозі, сіпалися. Заручники чи злодії? З інших вікон першого поверху – картинка ще більш колоритна. Через цупкі портьєри було видно силуети людей, котрих хтось смикав, гнав до вікон, – люди застигали біля вікон, хтось упав…

– Що творять, суки, – процідив вусатий командир. – Заручників до батарей, щоб я здох!

– Може, там немає заручників? – поряд із вусанем у кущах причаївся безвусий – не росте! – хлопчина з рясним ластовинням на кирпатому носі. – Може, то терористів до дідька?

– Я, бля… – аргументовано відрізав командир. Додав: – Ваня Корбут із Потаповим точно до батарей прикуті.

Відірвався від бінокля.

– Покидьки не знають, що ми уже тут… Інакше би світло не вмикали, козли. Хочуть, суки, щоби ми по заручниках…

– Ми ж – охоронна структура. У разі надзвичайної події ми не маємо права самостійно… без правоохоронців… – нагадав безвусий.

– А хто, бля, знає, що тут надзвичайна подія? – запитав командир. – Поки ніхто не стрельнув… Самі розберемося.

Вусань на мить задумався, жестом наказав кирпатому підповзти ближче.

– Передай по ланцюгу! Наказ – затаїтися і до моєї команди не видавати нашої присутності.

– Зрозумів!

– І ще скажи: Ваню Корбута вбили… Хай хлопці озвіріють…

На протилежному кінці ланцюга наказ вусаня останнім вислухав міцний чоловік років тридцяти зі шрамом від різаної рани на шиї.

– Ваню?… – закліпав, різким рухом змахнув сльозу загарчав, і та сльоза враз стала наче крапля окропу, що вилетіла з бурхливого кипіння. Учепився поглядом у будівлю: скільки вас, підари?! Певно, немало. Спеціально світло врубили? Демонструєте, що заручників у вас до хріна?! А ми тут уже всі й обісцялися!

Макар повернувся в хол хвилин за десять після того, як навколо фабрики важкою ненавистю задихали «сігмівці». Волік за шию голий жіночий манекен. Кинув посеред холу. Сказав похмуро:

– Один заручник… зайвий!

Літератор зойкнув.

– Що… Що значить «зайвий»? Ми не зайві! Ми – за контрактом! Костю! Благаю! Поговоріть із паном терористом! Це ж неподобство! Він не сміє!

– Життя – багно, – сказав Костя.

– Письменнику, заглухни! – крикнула Зіна. – Осточортів!

– А що це ти з ляльками тягаєшся? – запитав механіка Горила. – Барикади з них набудував?

– Йолоп ти, йолоп тупий! – беззлобно й утомлено відповів Макар. – Я їх попід вікнами порозставляв. Твої друзі причвалають над ранок, глянуть у вікна – заручників до дідька. Крізь портьєри ж не видно, що ті заручники пластмасові. Розумно?

– Круто, – похмуро визнав Горила, глянув механіку у вічі. – Курити хочу! Останню сигарету навіть перед електричним стільцем дають.

Макар дістав із кишені цигарку, тицьнув Горилі в зуби.

– Кури! Ти ще непоганий вигляд маєш.

Утомлено всівся у крісло навпроти «сігмівця». Хай мордоворот покурить, і Макар врешті піде до свого кабінету. Копія реєстру має бути під диваном. На неї вся надія.

– Мені твою цигарку обсмоктувати чи вогню даси? – почув густий голос Горили.

– Як тебе звати, людино? – спитав холодно.

– Пане Макар! Дозвольте! – стрепенувся літератор. – У товариша військового прекрасне ім'я – Іван.

– А ви вже й познайомитися встигли?

– Блін, та дайте людині вогню! – психонула Зіна.

– Нащо курити? Життя і так багно! – спокійно сказав Костя.

Макар усміхнувся – дурні люди! – дістав із кишені точну копію «Макарова», жбурнув Горилі.

– Кури, Ваню!

Горила дотягнувся до пістолета-запальнички, підхопив закутими в наручники руками, підніс до цигарки, раптом напружився, виплюнув цигарку – тьху!

– Це не запальничка, падла! Руки! – спрямував на Макара зброю.

Макар відчув – кров залишає тіло. Ще немає в тілі дірки від стріляної рани, ще надії бісяться в голові, малюють версії жахливої перемоги, а кров – геть! Задихнувся: як просто… Зиркнув на пояс: що ж це він? Переплутав? Кинув Вані Горилі справжню зброю замість точної її копії? Яка фігня? Ну чому він не викинув ту запальничку геть? Чому?

Горила відслідкував погляд механіка.

– І не думай… Уб'ю!

Уб'є? А Макар хіба є?! Визвірився, зірвався з крісла. Став посеред холу.

– Вбивай, мать твою! Мені насрати!

– Добре…

Літератор закричав, закрив очі долонями.

– Матір Божа! Кров! Кров… Відпустіть мене! Ви не смієте робити мене свідком… У мене надто витончена душа… Я…

Горила прицілився і спокійно натиснув на курок. Клац! Замість «ба-бах!» затвор клацнув у мертвій тиші. Горила здивовано зиркнув на зброю, знову натиснув курок. Клац!

Макар закричав. Гарячково вихопив із кишень пістолети – на охоронця.

– Не фарт? Не фарт? – як навіжений.

Горила, здається, геть не помічав Макарового біснування. Обернувся до пузатого.

– Потапов, мать твою! Де набої?

– У столі… – Пузатий Потапов зіщулився від жаху.

– Козел! – Горила плюнув у бік Потапова, кинув пістолет на підлогу, застиг при стіні.

Макар буцнув Горилу ногою.

– Перевіряємо?

Підняв над головою праву руку зі зброєю, натиснув на курок – ба-бах! Штукатурка зі стелі посипалася.

– А! А! – кричав. – Справжній! Справжній! І набої є! Твій? Підняв ліву руку… Натиснув на курок… Зі ствола точної

копії «Макарова» вирвався тремтячий вогник.

– Газ закінчується, – зареготав. Кинув запальнику Горилі. – На! Кури, боєць! Вдруге не проколюся.

Підхопив з підлоги пістолет без набоїв. До столу. Знайшов набої. То діло! Ковбой! У кожній руці по пістолету!

– Макаре! – гукнув напружений Вова. – У мене в кишені є звичайна запальничка. Бери! Дарую. Бо ще один такий… вибрик, і Геракл усциться… Та й мені…

– Ти ж адреналіну хотів! То жери, чувак! На халяву! Безплатно.

Макар уже був хотів посунути до свого кабінету. Реєстр! Реєстр! Треба поспішати. До ранку має бути озброєний не тільки цими ідіотськими пістолетами. Реєстр! Він має знайти справжній реєстр!

Раптом зупинився, уважно обдивився заручників.

– Увага! Обшук! – сказав. – Зараз перевіримо ваші кишені…Чому Макар не зробив цього раніше? «Досвіду нема!» – констатував роздратовано. Блокнот, ручка, носовичок і серцеві краплі – Пустовоєв. Десять копійок, відкривачка, реклама магазину «Брокард» – Костя-алкаш. Рація, складаний ніж, жувальна гумка, портмоне, мобільний – Горила! Мобільний, пласка пляшечка горілки – пузатий Потапов. Запальничка, блокнот, диктофон, смартфон, у рюкзаку професійна фотокамера…

– Хто ти, Вово?

– Журналіст…

– Сука!

– Сенсація… Не кожен же день…

– Що ти розумієш?!

– Ну… Тільки камеру не бий. Редакційна…

– Козел!

А що в тебе, Зіно? Проїзний квиток, бутерброд у фользі, голодний гаманець, прозора силіконова кулька – світиться зсередини.

– А це для чого?

– Іграшка. Певно, діти підкинули…

– Так ти погратися прийшла…

Механік крутить у руках світну кульку. Як його утомлюють ці безглузді люди! Викинути їх геть! Вони заважають! Відволікають від головного. Вони…

Макар підходить до дверей. Відчиняє їх одним різким напруженим рухом, щосили кидає світну кульку в тиху, німу ніч. Які ще ігри?

Ніяких ігор! Усе по-дорослому Час уповільнюється до паралічу. Ось кулька мерехтливою зірочкою летить від дверей у темряву. Ось Макар тільки мить дивиться їй услід і вже хоче зачинити двері, як у темряві, в кущах спалахує короткий яскравий беззвучний вогонь і тої ж миті гасне. Макар тільки встигає здивуватися з дитячою цікавістю – що це? – як його відкидає у хол. Він падає на спину і чує тільки відчайдушний крик літератора:

– Матінко Божа! Пана терориста убили!

У-убили? У-у-у… суки! Механік тягнеться тремтячою рукою до плеча. Мокре. Плече мокре, ніби усцялося від страху, і пече… У-у-у… били? Двері зачинити. Зброя… Суки! Хто? Він спинається на ноги непевно, як новонароджене теля. Тьмяним поглядом – навкруги. У-убили? Дістає з-за пояса пістолет, стріляє у стелю. Раз! Ще раз! Пустовоєв – активним фоном:

– Матір Божа! Товариші! Урятуйте мене! Я вмію варити плов! Я нагодую вас, а потім напою! Костю! Ви ж професійний алкоголік! Ви ж повинні розуміти перспективи! Врятуйте! У мене роман… з сільгосптематикою! Я не маю права помирати!

Макар досягає дверей. Зачиняє. Хто?! Горила недобре всміхається.

– Ну, як? Сподобалося?

– Нормально… – шепоче, хоч перед очима пливе. Цілиться в заручників. – Що, суки, зраділи? Зарано веселитися. Я живий… Не рухатися!

– Спокійно, спокійно! Ми не рухаємося, – це Вова.

– Життя – багно! – бурмотить Костя. – Вимоги можна висувати?

– Випустіть мене! Мамо! Випустіть мене! – Пустовоєв раптом смикається, перевертається на живіт, як тюлень, нерівними ривками рухається до Зіни.

– Жінко! Свята Мадонна! Музо! Врятуйте мене!

Зіна тягнеться до літератора, обома зв'язаними руками щосили ляскає Пустовоєва по щоці.

– Та ти коли-небудь замовкнеш?! – дивиться на Макара. – Ей! Командире! Руки звільни мені! Перев'яжу тебе, бо кров'ю зійдеш…

Макар недоречно кліпає очима, наче піт заливає чоло. Зимно. Чому так зимно? Літератор… котиться по холу…

– Перев'яжеш… – ляскає зубами механік. – Потім…

Спрямовує пістолет на Пустовоєва.

– Геракле… Твій вихід…

– Ні! Пане терорист! Вельмишановний! Ви не посмієте…

Геракл Генрихович заплющує очі, верещить на високій ноті, смикається, наштовхується на голий жіночий манекен, що й досі валяється посеред холу. Збоку картинка стає веселою вкрай – наче сивий Геракл безнадійно силкується зґвалтувати байдужу пластикову ляльку.

Макар штовхає Пустовоєва ногою.

– Підйом!

– Ні! Я не можу!

Макар присідає біля трепетного письменницького тіла, зриває скотч із його ніг.

– Ходімо, Геракле…

Під кущами вусатий командир захлинається від люті, розмахує кулаком перед носом міцного бійця зі шрамом.

– Корнєєв, бля… Ти що, бля… План похерив! Тепер ті покидьки знають, бля, що ми тут… Баран, бля! Тепер ментам маякнути маємо!

– Пішов ти, – похмуро відказує Корнєєв. – Вони Ваню вбили, а я за Ваню… Чого телимося? Штурмувати треба. Я першим піду!

– Куди, бля?! Ти взагалі знаєш, кого підстрелив? А що, як то заручник? Може, терористи його спеціально на поріг випустили?!

– А мені по цимбалах! Вони Ваню вбили, а я за Ваню… – Корнєєв обертається до будівлі, наливається ненавистю. – Жодний з тої хавіри живим не вийде. Слово – закон.

– Корнєєв, бля… Карочє, бля! Капєц, бля! Ясно?

– Ясно!

– Все! На позицію, бля… Могли по-тихому, бля, розібратися! А тепер, бля… З твоєю стріляниною, бля! Капєц! Чекати ранку, ментів і кодло з начальників. Надзвичайна подія. Теракт, бля… «Сігму» трахнули!

– Ще невідомо, хто кого трахнув, – люто відказує Корнєєв.

Вусань матюкається довго й вигадливо, збирає в долоню талий сніг з вусів.

– Ну шо… треба ментам дзвонити…

Встає з-за куща, вдивляється в об'єкт і… завмирає. На порозі щось відбувається. Покидьки вимкнули світло перед входом – тепер і не роздивитися, хто там вошкається. Ніби двоє…

Бінокль до очей – точно двоє! Один тримає пістолет біля скроні невисокого, худого… Видно тільки смішній метелик на білосніжній сорочині.

– Ви мене чуєте, суки? – від порогу.

– Завмерти! – наказує вусань. Зараз подивимося, покидьку, що ти далі робитимеш… Тільки би Корнєєв…

– Відповідайте, бо смерть цього заручника на вашій совісті буде… – кричить механік.

– Люди! – верещить Пустовоєв. – Люди… Хелп! Хелп! СОС! Товариші! Рятуйте від звірів!

Вусань плює під ноги, роззирається: у вікнах навколишніх будинків вмикається світло. Цього тільки не вистачало… Ламає кущ під ногою, кілька кроків до фабрики.

– У чому проблема, синку? – гукає доброзичливо, ніби нічого не сталося.

Макар примружує очі, сильніше обхоплює літератора і тільки завдяки тому сам ще не падає.

– Я – Макаров. Олександр Миколайович Макаров! Це – моя фабрика! – виголошує з останніх сил. – Двадцять шостого листопада минулого року її захопили рейдери. Я… Ми… атакували рейдерів! Прокурора сюди! Відділ із боротьби з організованою злочинністю! Пресу, мать вашу! Усіх! І тільки спробуйте ще стріляти! Один ваш постріл – один мертвий заручник!

Погрожує пістолетом у темряву, тягне Пустовоєва до дверей.

– Зачекай, синку! – Вусань не вирізняється майстерністю вести переговори, але старається, як може. – Давай… поговоримо. Скільки вас там?

– Достатньо!

– Заручників багато?

– До дідька! – Макар не розуміє, про що його питає голос із темряви. Психує. – Усіх сюди! Ти зрозумів?! – Чіпляється за двері.

– Зачекай! – Вусань шкірою відчуває: щось не так. Бував він у таких забавах, та там усе зрозуміло було, а тут… Тут чогось не вистачало. Зметикував. – Ей! А термін? Термін твоїх вимог який?

– До восьмої ранку! – крикнув Макар. Поцілив у темряву, натиснув на курок. Куля над кущами – вжих! – у стовбур дерева.

– Не, ну не сука?! – образився вусань. Підізвав кирпатого. Наказав: – Передавай, бля, ментам повідомлення по формі – теракт, захоплення об'єкту, є заручники.

– Скільки? – запитав кирпатий. – Невідомо?

– Чому ж, бля, невідомо? – буркнув вусань. – Ти тих бідах біля батарей перерахував?

– Так точно. Десятка зо два. Було…

– Що значить «було»?

– Валяться…

– Не, ну не сука?! – засмутився вусань. – Передавай. Заручників – орієнтовно двадцятеро. Ведемо спостереження, чекаємо розпоряджень. Терористи висунули умови. Дурні якісь… Грошей не вимагають. О восьмій ранку почнуть розстрілювати заручників.

Скривавлене плече, справжня зброя у слабких долонях… Красава! Макар безпорадно розпластався посеред холу. Очі – синє небо, очима – в небо. Сходив жалем. Тільки одного би йому зараз – щосили ляснути дверцятами авта, щоби люди… озирнулися і побачили його. Бо він є.

Заручники заніміли. Навіть Пустовоєв притих. Тріпотів на підлозі поряд із безсилим механіком, силкувався щось сказати, та вуста тільки розтулялися беззвучно – риба.

– Так ось який терорист нам дістався, – зітхнула Зіна. – Хлопця голим по світу пустили…

– Блін, які ж баби дурні! – цвіркнув пузатий Потапов. – Ти кого жалієш, тітко? Він тебе не пожалів, коли під стволом тримав.

– Ти краще набої не забувай у свій пєстік вставляти, розумнику! Теж мені охорона, мать вашу! З такою охороною країну просрати – раз плюнути!

– Він ледве з глузду не з'їхав, коли дізнався… – глухо сказав Горила. – Усе рвався на свою фабрику, а потім щез. Я думав, здався… А він…

– Йому гроші потрібні… – зметикувала мудра Зіна. – Багато грошей, аби вирвати свою фабрику з чужих лап. А грошей у нього, думаю, дуля з маком.

– Панове! – Літератор Пустовоєв смикнувся, задер голову і став схожим на пам'ятник цирковому дельфіну, що йому на ніс м'ячик кидають. – Панове… Я прийняв доленосне рішення. Я… віддам свої сто доларів панові терористу!

– Життя – багно. Гроші щастю не товариш. Віддай і мої сто баксів, Геракле.

– Е, розтринділися вони! – засмутилася Зіна. – Хай спочатку заплатить!

– Про що ви мелете, придурки?! – уїдливо розсміявся Потапов. – Вам усім строк світить!

Пустовоєв не втримав пози, ляснув щелепою об підлогу.

– Що?! Що ви сказали? Строк? Який строк?

– Ви – співучасники! Ви за бабло погодилися…

– Матір Божа! Бог свідок – мене насильно затягли! – верескнув Пустовоєв.

– А ти, тітко, головна співучасниця. – Пузатий недобре зиркнув на Зіну – Приперлася ніби в туалет, а сама – під ствол!

– Під запальничку, ідіот! – Зіна обернулася до Потапова, роздивлялась уважно, ніби прагла запам'ятати так ясно, щоб уже як де перестріне, так не помилитися.

– Душа болить… – сказав Костя.

– Е, ти ще! – психонула Зіна. – Дати тобі п'ятдесят грамів, одразу заспіває твоя душа.

– Люди! Нащо сваритеся? Нам би живими звідси вибратися… – подав голос Вова.

– Це навряд… – сказав Горила.

– Чому?

– Ми охоронна структура. У нас обмеження. Ми просто так стріляти не маємо права. Хтось із наших проколовся… Тепер, певно, уже менти знають… Усі знають, кому треба. А менти… вони не розбиратимуть. Усіх покладуть.

На підлозі ворухнувся Макар. Спробував підвестися, завалився.

– Та розв'яжіть же мені руки хто-небудь! Він же кров'ю зійде! – так голосно і відчайдушно крикнула Зіна, що механік смикнувся, напружився, сів.

– Усе кльово… Зараз…

– Сашка! Олександр ти Миколайович! Дітьми клянуся – не втечу й інших не розв'яжу. Давай допоможу…

Горила насупився.

– Аптечка в столі, – сказав.

Макар сперся на Пустовоєва скривавленими руками – залишив на білій сорочці літератора червоні плями. Підвівся. Дошкандибав до Зіни.

– Ти ж… Я тобі вірю…

– Щоб я здохла! – запевнила Зіна.

В аптечці знайшлося усе для надання невідкладної допомоги. Зіна промила перекисом рану на плечі механіка, наклала пов'язку забинтувала міцно.

– Тобі би поїсти…

– У холодильнику… – сказав Горила.

– А можна я теж з'їм чогось… нешкідливого для шлунка? – попросив Пустовоєв.

– А я пити хочу – сказав Вова.

– А я випити… – висунув вимогу Костя.

За хвилину Зіна приперла з холодильника, що стояв у невеличкій кімнаті, переобладнаній на кухоньку, наїдків і напоїв на армію.

– Обжилися тут… – тихо-люто пробурмотів Макар.

Зіна націдила в пластикове горня горілки, змусила механіка випити.

– Давай, давай… Не зашкодить! А тепер їж!

Поки пан терорист ошелешено жував окраєць хліба, устигла тицьнути по бутерброду кожному. А Кості налила…

– Пий, заразо!

Макар дивився на заручників, душу огортала безмежна любов милосердна. Не сам… Не один!

– Пане Макаре. Перепрошую, – почув голос літератора. – Ви нас уб'єте?

– Безумовно, – на автоматі.

Устав. Реєстр. Нарешті треба знайти реєстр, інакше вся забава – коту під хвіст.

– Зіно! А ти їла?

– Я потім…

– Вона собі в пакет понаскладала, – видав Зіну пузатий.

– Дітям… Гостинчик, – пояснила Макарові Зіна. – Коли вони ще ту сьомгу скуштують…

Макар кивнув, посунув з холу.

– Ей! Командире! І не зв'яжеш мене? – гукнула йому Зіна.

– Я тобі вірю…

– Правильно. Зіна не підведе!

Макар вийшов із холу в довгий, як кишка, коридор, попрямував до свого кабінету. Чи вистачить сил диван відсунути?… У холі репетував Пустовоєв.

– Матір Божа! Ви чули? Він нас повбиває! А я ще хотів віддати пану терористу свої сто доларів!

– Старий сучок! У тебе немає ста доларів! – набундючилася Зіна.

– Крута історія… – сказав Вова. – Як виживемо, відомим стану. Тільки би цього Макарова хворим не визнали. Тоді сенсації не буде.

– А що, коли він справді божевільний? – захвилювалася Зіна.

– Шкода, – буркнув пузатий Потапов. – Шизиків не судять.

– У нього просто болить душа, – сумно всміхнувся розслаблений Костя.

– Коли ж він заплатить? – зітхнула Зіна.

Горила глянув на жінку уважно.

– Зіно! Розв'яжи!

– Е! Ти чого?! Сиди собі, охоронець довбаний!

– Розв'яжи. Тобі зарахується…

– Ну! Розв'яжу! І що далі?

– Нейтралізуємо… хлопця.

– А сто баксів хто мені заплатить? Ти? Отож-бо! Сиди, Ваню! І краще мовчи, бо візьму кляп і засуну в пащу.

– Розв'яжи! – і собі гаряче попрохав пузатий. – Завалимо – усі його кишені твої! Усе, що знайдеш, – тільки твоє. А в нього більше, ніж сто баксів є. Точно кажу!

– Ти… що верзеш? – підозріливо насупилася Зіна. – Ей, Ваню! Що твій кореш плете? Правду?

– Маячню! – рипнув зубами Горила. – Ніхто по чужих кишенях не лазитиме.

– Ну от! Аж полегшало, – трохи розчаровано відповіла Зіна.

Глянула на годинник – перша година ночі. А вона думає, чого очі злипаються? І не поспати… Стережи оцих мужиків! Була би в путах, уже би задрімала… Хоч би скоріше роботодавець повернувся… Несерйозний якийсь! У нього тут заручники, а він здимів…

Макар увійшов до свого кабінету, закляк від принизливого гидування: наче хто ляпасів надавав, а потім же й у лице плюнув. Його особистий недоторканний простір зазнав ще більшої шкоди від чужих рук, ніж хол. Меблі попересунуті, папірці розкидані, диван… Диван теж стояв не там, де за його часів. Можна було й не зазирати під нього. Реєстру тут не було.

Макар скривився, наче лимон зжував, нахилився до підлоги, роззирнувся – а раптом? Під диваном гуляла пилюка – нічого! Коліна підігнулися. Опустився на брудну підлогу, ледь стримав ридання. Кінець?… Сперся на ноги, побрьохав геть. Не до заручників у хол. Фабрикою… Зазирав у кожну кімнату, роздивлявся, наче прощався. На другий поверх. Цех. Машинки японські в кут зсунуті, поміж ними вода розлита… Скоти! А машинки до чого? Відчинив комору – тканини валялися просто на підлозі… Механік схлипнув, ухопив важкий рулон. На полицю. Ще один… Роззирнувся: посеред розгромленої комори біліли запаковані в прозорі поліетиленові пакети сарафани. Височіли немалим стосом.

– Готову продукцію теж… не відправили… – прошепотів безпорадно.

У душі не здійнялася буря ненависті. Учепився в черговий рулон тканини, поніс до полиці. Під ногами – брудний папір. Присів навпочіпки: а що, як реєстр? То була товарна накладна на сарафани. «Але десь же може валятися й реєстр!» – з останніх сил сіпнула механіка слабка надія.

– Може… – прошепотів. – Треба кожен сантиметр перевірити. Поки час є…