Текст книги "Макар"
Автор книги: Люко Дашвар
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)
Що ви робите, люди?! Це ж ви… Такі ж, як ви… щодня й повсюди калічите одне одного, щоби потім отут рвати серце, відтягувати собі подібних від рятівниці-смерті, як від близького небезпечного вогнища. Що у ваших мізках? Вам насрати на життя як вселенське диво? Вам важливо виконати свій конкретний професійний обов’язок у часовому відрізку з восьмої до п’ятої, аби потім із полегшенням похлюпати багнюкою життя далі, калічити такі ж, як ваші, безсмертні людські душі байдужістю, грубим словом, зневагою і відчайдушною невмотивованою ненавистю? Й отримувати адекватну відповідь? Вам не цікавий контекст, завбільшки в неосяжний Усесвіт, де Господь Бог перед сном запалює свічки зірок, щоби вони несли світло не одній конкретній людині – всім?… Ви зможете вказати місце, де у вашому тілі живе душа? Чи тільки заздрісний шлунок?
І тоді Макар придумав хитрість. Мовчав, як та зараза. Смиренно їв, ковтав пігулки, підставляв під уколи дупу. І тільки вперто заплющував очі, коли до палати входили Нані чи Новаковський. Ні, тільки не ви… Скоріше би на ноги. Бігти… У тумбочці – випрасуваний одяг. Той самий, у якому він гордо сунув на свій теракт.
Рухатися самостійно зміг тільки за три місяці. Теплого квітневого ранку тихцем від лікарів скинув лікарняну робу, ледь зміг натягти власний одяг. Пошкандибав геть. Вийшов на поріг лікарні, ледь не розплакався: повітря… Жити не хотілося. Помирати – теж. До біса гостро кортіло поспостерігати за собою: як воно живеться, коли не хочеться жити. Усміхнувся тоскно. Бігти? Маячня! Слабкий, права рука зафіксована. Ледь ноги переставляє. Сам-один… Були би друзі… Ваню згадав. Схлипнув. На ДВРЗ поїхати? Лазо… Здається, Зіна казала, що живе на Лазо. Просто побачити… Скригнув зубами й пішов. До фабрики.
Порожня будівля – наче вік без люду. Пилом припала, павутиння на сонці ніжністю мерехтить. Зачинені двері, на розбитих вікнах замість скла – фанера. І – ні душі. Макар посунув навколо будівлі, дійшов до задніх воріт, що вели в дворик. Ворота хилитались на одній завісі. Штовхонув. Увійшов. Нікого… Замість Пилипенка під горіхом – бродячі пси на сонці гріються. Макар сів на лавку, усміхнувся тоскно: ну, от він і на фабриці… Увійшов. Утриматися може – нікому не потрібний на нікому не потрібному об’єкті. Чомусь Марта перед очі. Дарма він Марту образив. У Марті хтивості не більше, ніж у самого механіка. Та він – брехав, а вона… Як там вона, бідолаха? Був би мобільний, Макар би зателефонував. Сказав би: «Прости, Марто…» І обов’язково би збрехав: «Я люблю тебе!» І хіба то брехня? Під оцим горіхом поряд із бродячими псами на тлі закинутої фабрики гріх не признатися: Марта не просто коханка чи спонсорка. Марта – друг. Яке страшне, приголомшливе відкриття.
Опустив голову, погладив рудого пса, що лежав найближче до лавки.
– Панове… Ви не проти, якщо я отут заночую… на вашій території? – сказав тварині.
Реальність нагадала про себе вже за годину. Змерз, як цуцик, хоч день щедрився. На Новоросійську – вирішив. У хатині Фоми лишився який не який одяг, трохи грошей. Щось же таки ще є в механіка. Не все втратив. Не все?…
Грошей – катма. Навіть на маршрутку. Довгенько до лівобережної околиці столиці пішки добирався. На мості Патона притулився до огорожі, очі у воду.
– Любо… – попросив. – Хоч ти не зникай назавжди…
У річці – тільки сонячні відблиски.
– Прости… – прошепотів. Приречено посунув далі.
До ДВРЗ дошкандибав надвечір. Зупинився біля стовпа, що колись на ньому тріпотіло дивне оголошення. Отут його й побачила Зіна.
– Сашка! – вигукнула.
Макар озирнувся. Зіна вже бігла до нього, руки простягала, ридала ридма. Усе їй одразу, тій Зіні.
– Сашка… Ну, нарешті! А нас із Вовкою до тебе в лікарню не пускали. Хто це там у тебе суворий такий? Сашка! – підбігла, завмерла, сльози по щоках. – Геракл помер! Чуєш? Повісився! Хто би міг подумати? Таке верескливе… Як же тепер без нього… та сільгосптематика…
– Зіна… – прошепотів механік, і стільки жагучого болю було в тому простому слові, що Зіна знову схлипнула, заплакала.
Обійняла механіка.
– Ваня загинув. Знаєш?
– Знаю…
– Суки! Таку людину вбили!
– Я винен…
– Е, командире… Не мордуй себе. У кожного своя доля. Ніхто нікого не ґвалтував. Дорослі люди. Забава – неповнолітнім вхід заборонено! Ти фабрику свою повернув?
– Ні…
– Ходімо до мене, – запросила Зіна. – Пом’янемо Геракла, Ваню. Я тут недалеко живу. На Лазо.
…На охайній кухоньці пили самогонку – Зіна сама з шовковиці вигнала, – тужили…
– Вовчик тепер крутий журналюга. Ну, сам так принаймні каже, – розповідала Зіна. – Костя квасить, зараза. Такий стрес переніс…
– Ми всі…
– Е ні, командире. Костя… Він за Гераклом ходив. Ми як додому повернулися, так Геракл і зліг. А жінка в нього – молода така швендя. Ну, і втекла. Костя прийшов Геракла провідати – двері відчинені, Геракл плаче… Костя в нього й лишився. Ходив за Гераклом, як за рідною дитиною. Не пив. От хрест, не пив, бо я щодня їм борщі носила і на власні очі бачила… А раз Костя за цигарками побіг… Повертається… А Геракл висить… Отаке діло…
– Багно… Життя – багно.
– У тому-то й річ! Висить, а на грудях записка теліпається: «Життя прекрасне». Ну, Костя й з копит… Не просихає…
Макар опустив голову, завмер. Зіна зітхнула, обійняла хлопця.
– Тобі є де жити?
– Ні…
– Залишайся в мене. Місця вистачить.
– Ні…
Двадцять сьомого квітня дві тисячі десятого року рівно опівдні перукарка Ліда, що їй від бабусі у спадок залишилася мала хавірка на Костянтинівській, сиділа у плетеному кріслі на веранді, пояснювала молодому білявому хлопцю, що стояв перед нею – худий, похмурий, правиця на перев’язу:
– Ти не дивися, що квартира мала. А на веранду вийдеш – космос. Сама би жила, та дуже гроші потрібні. Та й небагато прошу. За все – три тисячі гривень.
– Підходить, – прошепотів Макар.
Ліда примружила око, зиркнула на хлопця підозріливо.
– Так ти мені одного мого квартиранта колишнього нагадуєш. Макаров такий собі. Сашко був. Це не ти, бува?
– Ні… Макарових отут… ціла країна…
Ліда не стала сперечатися. Вона квартиранту не батюшка, щоб він сповідався. Гроші ухопила – за місяць навідається.
Макар усівся на дерев’яну підлогу веранди. Незграбно дістав з кишені «Прилуки»…
– Усе спочатку? – вимовив тихо.
Епілог
Марта загубила сліди механіка в квітні, коли він утік із лікарні. Обережно поцікавилась у Баклана – мовляв, колишній помічник Сердюка ніде не засвітився? Та Баклан тільки відмахнувся: не до того. Зміна влади похитнула залізобетонні позиції генерала, він почав подумувати про береги Мертвого моря і навіть узявся шукати в собі єврейське коріння по маминій лінії.
– До Ізраїлю поїдемо, лялечко, – оголосив на початку літа. – Тут спекотно.
Припекло, певно, миттєво, бо вже за день валізи подіставав.
– Не поїду, – сказала Марта і, як не вмовляв Баклан, тільки головою хитала: ні, ні…
– Ну й дурна, що лишилася! – поставив діагноз Рома Шиллєр, коли в офісі Сердюка Марта розповіла про терміновий від’їзд законного чоловіка. – Тут нині такі мутки починаються – рятуйсь! І Сердюк уже… далеко не константа. Нові хвилі… Я онде Макарова нашого на Андріївському відшукав. От для нього цікаві часи починаються, а тобі, Марто…
– Ти бачив Сашка? – обережно запитала Марта.
Рома кивнув.
– Кумекає, каліка! Усе красиво… з точки зору іміджу. Не підкопаєшся. – Задумався. – Час базу міняти, Марто. Якщо ми з тобою вже отут застрягли. Я працюю в цьому напрямку. І тобі раджу.
Замість звичного «безумовно» Марта всміхнулася сумно, захитала головою:
– Яке ж кляте життя! Яке ж кляте…
– У монастир зібралася? – спитав Рома.
– У монастир? – Марта зачудовано глянула на Шиллєра. – Ти дуже розумний, Ромо. Дуже… Колись же треба і каятися. Правда?
– Бог з тобою, Марто! – відхрестився Шиллєр.
У середині спекотного літа дві тисячі десятого про появу Макара на Андріївському знав Новаковський. Виматюкав білявого подумки: світлини кривавої події, розміщені в Інтернеті, і досі змушували Ярослава Михайловича виправдуватися, бо одна з них зафіксувала біля фабрики і його постать… Налетіла преса: усім чогось здалося, що саме Новаковський міг бути отим рейдером, який відтяпав Макарову фабрику. А Новаковському – начхати на ту фабрику. Нані би… розрадити. Як білявий вижив після своєї забавки, пожвавішала, завелася, очі горіли, як у тій лихоманці. І коли мовчав у лікарні, як та колода, не здавалася. Усе дивилася на нього, стукала в його серце. А коли білявий з лікарні втік, геть змарніла. Та спокійною стала. Надто спокійною. Аж дивитися на неї страшно.
– Він на Андріївському, – сам вирішив повідомити доньку. Кивнула…
– Так. Від Андріївського до космосу – рукою докинути, – відповіла незрозуміле.
З першого ж дня після переїзду на Костянтинівську Макар уважно прислухався до себе. Жити не хотілося, помирати – теж. Усе так же сильно хотілося зрозуміти: як то – жити, коли жити не хочеться. Він сподівався – повернення до їхнього з Любою й Гоциком космосу наситить душу новими відчуттями, та жити однаково не хотілося. І помирати.
Не виходив із прихистку кілька тижнів – тільки по цигарки та їжу. Курив, дивився у потріскану стелю, міркував уголос:
– Як жити?
Не знав. І з усього скопища колишніх мрій, чітких планів і нахабних зазіхань віднайшов лише одну слушну думку. Бруківку на Андріївському мав полагодити. Любі ж заприсягнувся…
На початку літа – худий, як та примара, із прив’язаною до тулуба правицею – почвалав на узвіз. Сидів на камені біля пам’ятника Булгакову, дивився на художників, що вони і тут розфарбовували реальність примарними фантазіями, відчував себе логічною частиною цього окремого світу, де самореалізація не вимагала чужої крові і не гнала геть отих, що вони приходили пізніше… Усюди би так…
Відтоді щодня навідувався.
– А ти ще не малюєш, Макаров? – почув раз над вухом на-смішливий голос.
Підвів очі – на нього уїдливо дивився Сердюків іміджмейкер Рома Шиллєр.
– Що треба? – спитав недобро.
Рома всміхнувся:
– Круто! Наш епатажний хлопчик-скандал! Наш мануфактурщик… Зірка Інтернету… На узвозі! А ти тямиш! Творча богема, вільна воля… Ефективний відхід. Поважаю. Стовідсотковий іміджевий хід. Після такого не соромно повертатися… Навпаки!
Рома роззирнувся, приклав палець до вуст.
– Макаров! Тс-с… Хочеш грошей? Багато…
– За що? – байдуже запитав Макар.
– За себе, чувак! Ти ж тепер – крутий мен! Новонароджена легенда політичних кулуарів. Вчинок! Людина ледь без руки не лишилася, захищаючи власне майно від рейдерів. Красиво зробив! Заручники, постріли, ультиматуми, кров… І час гарно дібрав. Добре, що вижив. З оцим можна працювати. І є люди… Повір, дуже впливові серйозні люди, які шукають нові обличчя. Скоро нові вибори… Час казки складати. А про кого? Наші дядьки як не піонерів трахають, так п’яними по чужих аеропортах гасають. І усі, блін, у Кончу пруться… Хоч би один мудак усвідомив: Конча – серпентарій учорашніх і колишніх! Географічна ознака минулого. Тупі! А ти… Ти ж у нас геть не дурник, правда?
Макар мовчав. Рома закивав, мовляв, правильно мовчиш. Є на чим подумати.
– Пропозиція конкретна і прозора, – манив. – Важить півтора лимона… Погоджуйся, Макаров, не пошкодуєш. Це я тобі кажу, Рома Шиллєр. А Рома Шиллєр знає геть усе!
– Хто мою фабрику зажував – не знаєш.
– Знаю, – розсміявся Шиллєр.
Були б у Макара дві руки при силі… Ухопив би Рому – не відкараскався. Та слухалась одна рука. Й то – не тепер. Гарячково підвівся, потягся до Роми.
– Хто?…
– А ти й досі не знаєш? – відверто здивувався Шиллєр. – А я докопався за два дні після твоєї терористичної феєрії! І ти міг би здогадатися…
– Хто?
– Е ні, Макаров. Хвилиночку! І яким би я був стратегом, якби не скористався твоєю жагою помститися? Терпіння, мачо! Думай про півтора лимона! Тепер ти чекатимеш мене! Правда? Зустрінемося за декілька днів! Ти даєш ствердну відповідь на мою пропозицію, я називаю тобі ім’я.
– А без понтів – ніяк?
– Ніяк! Ти ж у нас хлопець гарячий. Ще побіжиш квитатися, зіпсуєш перспективні плани щодо твоєї непересічної персони. Скандал… він не завжди на користь… До зустрічі, Макаров!
Рома Шиллєр махнув Макарові, всміхнувся криво, пішов геть.
– Стій, Шиллєре! – крикнув Макар. – Одне скажи: я тих людей знаю?
– Людей? Одна людина. І ти її прекрасно знаєш, Макаров, – відповів Шиллєр.
…Уже й стемніло, і ліхтарі вкотре взялися вивчати азбуку Морзе, і місцеві коти перестали швендяти під ногами, повлягалися по кутах, а механік усе сидів біля бронзового генія. Знову вибирати?… Марта вигукнула би: «Доля! Хапай шанс, Сашенько!»
– Бляді… Що ж у вас усе нічір і нічір?… – прошепотів тьмяно. – А коли ж день?…
Роззирнувся, наче відповідь – ось вона, поряд. Безлюдним узвозом, назустріч одна одній рухалися дві чоловічі постаті. Зверху вниз легкою ходою швидко йшов один, ярився, бив чоботом по розбитій бруківці. Та й цього йому здалося замало. Нахилився, підняв камінь, жбурнув зі шляху. Знизу нагору важко дерся другий. Не поспішав, піднімав каміння під ногами, укладав у розбиту бруківку. Вони були ще далеченько – облич не роздивитись, і Макарові раптом захотілося дочекатися, поки ті люди, що, здається, знали, як жити, зійдуться отут, поряд із ним, і від того він теж зрозуміє щось украй важливе.
Обернувся до того, що він дерся знизу.
– На Гоцика схожий, – прошепотів.
Підвівся, приголомшено вдивлявся у міцну статуру. І не тому, що до біса зрадів би тій скотині! Ні! Згадка про Гоцика розбурхала в мізках лавину думок. Вони плели логічні ланцюжки, викидали їх на поверхню…
– Я здогадався, Шиллєре, – прошепотів Макар люто. Аж голова обертом.
Здавалося, варто лише озирнутися на чоловіка, що легко котився згори, – і Макар побачить того, хто вкрав у нього більше, ніж фабрику. Сенс…
Макар видихнув і озирнувся.
