Текст книги "Макар"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

– Штурм! – наполягали «альфівці».

Міліцейські чини би не проти, щоби уже до сьомої не тільки халепу ліквідувати, але й устигнути підлогу від крові вимити, та посеред них якогось біса товкся Новаковський, виявляв індивідуальну ініціативу всупереч жаданням правоохоронців підірвати халупу на фіг і роз'їхатися по домівках. Ігнорувати цей факт правоохоронці не наважилися, тож вирішили діяти за компромісною схемою:

– о шостій Новаковський передає свої пропозиції терористу, дає йому час на роздуми – не більше, ніж півгодини;

– о пів на сьому в разі провалу переговорів Новаковського міліцейська група спеціального призначення «Альфа» штурмує об'єкт.

Новаковський міряв кроками тротуар неподалік фабрики – туди-сюди, гарячково вимислював найнереальніші пропозиції, які змусять Макарова припинити забаву, яка з кожною новою хвилиною все більше загрожувала перетворитися на криваву баню. Час стікав. Менти зиркали роздратовано. Ще зірвуться…

Плюнув під ноги: блін, що він коїть?! Раптом застиг. Рішення прийшло несподівано.

Зіна глянула на годинник, торкнулася Макарового плеча.

– Шоста…

Тої ж миті задзеленчав мобільний механіка.

– Директор фабрики «Есфір» Макаров Олександр Миколайович, – мовив у трубку уїдливо.

– Так, Миколайович… Слухай уважно, якщо хочеш живим звідти вийти, – почув голос Новаковського. – За півгодини почнеться штурм твоєї фабрики. Боюся, після цього не буде ні тебе, ні заручників. Та й від фабрики твоєї навряд що залишиться. Маєш лише півгодини для того, щоби пристати на мої пропозиції.

– Слухаю… – прошепотів Макар.

– Твоя правда… З судами, розбірками й пошуками винуватих – то маячня. Діло помре. Давай так… Я – гарант. Моє слово. Я беру на себе розв'язання проблеми.

– Яким чином?

– Призупинимо дію судового рішення про права нових власників. Це реально. Повернешся на фабрику, ну, а вже потім почнемо розбиратися. Рейдерів шукати… Згода?

– Я вам… вірю.

– Ну, втішив! Тоді так: зараз до дверей підійде Рудь.

– На фіга?

– Передаси йому реєстр. У тебе ж є справжній реєстр?

– Є! І реєстр. І підроблений протокол зборів.

– Віддаси Рудеві. Хай у мене будуть. Надійніше. Боря передасть тобі декілька… технічних деталей, які обов'язково необхідно виконати.

– Хай підходить…

– Тоді – все. Не підведи мене, хлопче. Я власною шкірою ризикую, аби тебе…

Макар розсміявся азартно й нахабно.

– Я – до чого? Мабуть, у вас є вагомий аргумент клопотати… Нані привіт!

Відрубав зв'язок, весело зиркнув на заручників.

– Що, брати? І ти, сестро… От і світанок…

– Світанок нашої красної долі. І сонце нашої вільної волі! Вірші! Матір Божа! Я почав писати тут вірші! – натхненно вигукнув літератор.

– Тихо! – гаркнув Горила. – Замовкніть усі, бо дзвінка не почую.

– Що за нерви, Ваню? – спитав Макар. – Не схоже на тебе.

– Мобільний мій дай, – сказав Горила. – Дочка має подзвонити. Ми щоранку о шостій зідзвонюємося, коли я на чергуванні. Не відповім – хвилюватиметься.

– Спокійно, Ваню. Зараз принесу, – підхопилася Зіна. Побігла до купи мотлоху з кишень заручників – валявся посеред холу на підлозі.

Макар вишкірився недобре, різко підняв руку догори, натис на курок – трах!

Зіна застигла, обернулася до Макара знічено.

– Ти чого? – кинула із прикрістю.

– На місце! – хижо прошепотів Макар.

– На яке місце, козел ти довбаний?! Я з тобою отут півночі вошкалася, щоби ти мені тепер місце вказував?

– На місце! Без мого дозволу…

– Тьху на тебе! – Зіна плюнула Макарові під ноги, демонстративно всілася поряд із Горилою на підлогу. – Телефон людині дай! – крикнула. – Сволота! Дітей не маєш, так хоч про батьків своїх подумай!

Вова зняв бейсболку, утер нею лице:

– Яка задуха! Це від вашої гризні…

– Журналісте! Ти без бейсболки на Макара схожий, – сказав Костя. – Такий же білявий і геть зелений – життя не нюхав.

– Спокійно! Завтра я прокинуся відомим, – азартно всміхнувся Вова.

На підлозі поряд із Макаром задзвонив мобільний.

– Твій? – запитав Горилу.

– Мій…

– Зараз дам. Без жіночої самодіяльності! – Кинув мобільний Горилі, обернувся до Зіни. – Чого надулася, Зіно? Ти тут заручниця, а не командир! Не забула?

– Пішов ти…

– Закрий же ти свій рот, проклята! – продекламував літератор. – Щоб Ванькова доня почула тата!

Горила тільки головою захитав: ну, юродиві…

– Алло, Вірочко? Доброго ранку, доню, – так ніжно й зворушливо сказав у трубку, що Макар вразився: скільки любові… Повний… патронташ. Ніколи не вичерпається. До кінця життя Ваня заряджений любов'ю до дитини.

– Ваня… Тебе що в «Сігму» привело?

Механіку раптом до всцячки сильно захотілося розпитати Горилу про життя: сім’ю, бойовий шлях, що чітко проглядався в кожному жесті, кожному слові охоронця. Дружина, певно, не дуже задоволена його нинішньою службою.

Відповідь не розчув – у вхідні двері хтось нервово застукав.

А! Рудь. Певно, трусишся від жаху, журавель. Макар підвівся з крісла – голова обертом. Приклав долоню до лоба – горить. Нічого… Скоро… це все скінчиться… вікторією, як сказав би Геракл… На столі – тека з реєстром, у рюкзаку документи, що їх колись Ваня Горила передав як привіт від рейдерів. Пістолет у руці, документи до душі, посунув до дверей.

– Не бійтеся, люди… Усе гаразд… Це… посланець… від дядька-чарівника… – хитнувся.

– Давай-давай… Сам! – ображено вигукнула Зіна. Макар ледь із дверима впорався. Впустив усередину тремтячого Рудя. Тицьнув йому документи.

– Йди…

– Зачекай! – Боря вражено зиркав на скривавленого, знесиленого механіка: окуляри на носі підстрибували. – Ярослав Михайлович наказав передати тобі…

Витягнув шию – страх керував кожним рухом. Вдивився в лиця заручників, що сиділи при стіні.

– А де… Хлопець у бейсболці де? – прошепотів напружено.

– У чому справа, Рудю?

– Ярослав Михайлович наказав, щоби ти все чітко виконував. Я передам йому твої документи… Він зателефонує тобі – це знак, що можна виходити. Що безпечно… Ти… Ти першим повинен вийти. Інші… услід. Хлопець у бейсболці… останнім.

– На фіга?…

Рудь почервонів з роздратування.

– Хтось же повинен відповісти за цей… балаган… – прошепотів нервово. – Накажи, щоби він бейсболку натяг, – додав.

Макар завмер. Перед очима – терези. На одній шальці – все, геть усе, а зверху ще й медаль за відвагу. На другій – Вовка, що вже плюнув на камеру, клацає смартфоном, аж дрижить від збудження. Сенсації хотів… Ну, то Макар влаштує йому сенсацію. З допомогою пана Новаковського, якому… вірити можна? А хіба він збрехав Макарові? Його одного пообіцяв витягти, фабрику повернути. Іншого ж Сані Макарову не треба? Нема питань? Усе попереднє життя: зусилля і муки, надії та мрії, перспективи і радощі – гупнули і розлетілися, як непотрібний мотлох. На уламках – новий вагомий аргумент.

– Відчини… мені… – почув Рудя.

– Зачекай… А давай, ми тебе тут самого залишимо! А, Борю? – вчепився в журавля, дихав в очі.

– Макаров! Дідько! Що ти робиш? Не чіпай мене! Там Нані… Нані! Якщо дізнається, що ти отут… Ніхто тебе не рятуватиме.

– Нані? Ти мене дівчиною лякатимеш? Та як ти тільки смієш… як каже одна велика людина! Помилка, Рудю! Помилка! В особистому житті святих нема. Сам чорт знає, що в особистому житті поміж двох людей відбувається. І не тобі, козел, туди свого носа пхати. І – нікому! Табу, суко, зрозумів? Мужчина по життю не за жінок своїх відповідає. За справу! І я отут не для того, щоби з тобою про Нані теревенити! Справедливість! Усьок?! Справедливість…

– Нані хоче, щоби ти жив! Якби не вона… Усе тебе, падло, жінки прикривають. Альфонс! Відпусти, сволото!

Макар закричав відчайдушно. Вирвав з Бориних рук документи, жбурнув у хол. Тремтячими руками відчинив двері, штовхонув Рудя назовні.

– Пішов!

– Макаров, блін… Що ти робиш?! А документи… – Рудь задки-задки, перечепився, упав… Сидів на землі, дивився, як зачиняються рипучі двері.

Раптом схлипнув.

– Блін, Саню… Це ж усе по-справжньому, – прошепотів. – Ти труп…

Макар побачив у вікні промінчики сонця і раптом зрозумів: крапка. За будь-якого розкладу. Сидів у кріслі, дивився на стривожених заручників… Блін, треба якось людей визволити. Далі – сам… Один. Стільки запитань у голові… Чому? Раніше у його житті ніколи не було запитань – ясно. А тепер…

– Котра година?

– П’ятнадцять на сьому… – В Зіниному голосі з’явився страх.

Макар посміхнувся приречено.

– Так! Кінець забаві. Зіно! Давай, золотко! Розв’язуй мужиків. Усі до мене. Гонорар – свята справа. І… гуляйте.

Зіна підхопилася, аж загуло. Зривала скотч, мотузки розв’язувала. Горила першим підвівся, підстрибнув – ноги заніміли, відібрав у механіка зброю, підняв із підлоги реєстр.

– А це? Уже й не потрібно?

– Потрібно. Чуєш, Ваню. Гроші візьмеш?

– Ні…

– Крута ти людина…

– Та й ти не кисіль…

– Вовчику! Ей, чувак! Зніми бейсболку, мать твою. Це наказ. Сто баксів даю! За твою бейсболку!

– Макар! Ну, в тебе і пика! – Вова поправив бейсболку на голові. Клацав камерою смартфона: хол, заручники, скривавлений Макар, менти навколо фабрики, реєстр, світанкове сонце. – За хвилину в Інтернеті буде.

Макар підтягнув до себе рюкзак, дістав гроші, роздавав-осміхався.

– Ну… Вибачайте, як що не так… Ідіть, люди. Скоро менти схаменуться… Давайте. Усі – по домівках.

Заручники тупцяли на місці.

– А ти що робитимеш? – Зіна звела брови, дивилася на Макара з материнською тугою.

Макар махнув рукою втомлено.

– А-а… Я знайшов, що шукав. У мене є козир… Реєстр… Я з ним…

– Який козир? – здивувався Ваня. – Зараз тебе завалять…

– Ні, ні, Ваню! Не завалять, – брехав Макар.

Горила насупився, наказав заручникам:

– Так, слухай мою команду. Виходьте по одному! З піднятими руками.

Пузатий Потапов знітився.

– А ти, Ваня?

– Тут побуду. Якщо він тут сам лишиться, його точно пристрелять… А мене знають… Спробую скорегувати події.

– Життя – багно! Я теж залишаюся, – похмуро розсміявся Костя.

Вова знизав плечима:

– Я теж. Можна? Зніму штурм. Круто. Сенсація…

– Матір Божа! Чому ж для вас усе так просто? А для справжнього інтелігента завжди існувала проблема вибору. Навіть у безальтернативних ситуаціях, – розгубився літератор.

– Попутного вітру, Геракле, – зітхнула Зіна.

– Доярка! Як ти тільки смієш… – пхикнув Пустовоєв. – Я залишуся, щоби на власні очі побачити нашу спільну вікторію… з якогось небезпечного кута.

Макар ошелешено дивився на заручників. Зіна… Зіна – міць! Із Зіною хоч на Еверест. Літератор… Геракл нещасний! Дитя наївне й чисте. Костя… Костя – філософ, мать його. Внутрішня еміграція. Скільки таких… Вовчик, блін. До чого ж вони схожі! І не тільки білявим волоссям. Тільки драбину бачить. Вовчику конче треба по драбині дертися… Краще, ніж під драбиною скніти чи знизу ніжки їй підпилювати. Ваня… Ваня – людина. Отой другий – слабак, а Ваня… Треба буде у Вані якось розпитати: як жити?

– Люди… Схаменіться. Ідіть геть, – прошепотів. – Це моя гра. Я ж вас не всиновлював, щоби ви оце біля мене товклися.

Ваня простягнув руку, як той безхатченко, наказав заручникам:

– Давайте. Кладіть гроші назад. Щоб у ментів запитань не виникло. Чуєте? Не було ніяких грошей. Вам ніхто нічого не обіцяв. Заручники, й крапка.

Костя легко розстався зі здобиччю, Зіна віддала гроші з прикрістю, штовхонула Пустовоєва.

– Діставай свою сотню, Геракле, бо зараз знову почнеш скиглити про проблему вибору.

Літератор дістав гроші, схлипнув.

– Матір Божа… Дякую, що путь указала… Я ж міг проспати цю ніч удома… Як проспав ціле життя…

Ваня склав гроші, простягнув механіку.

– Тримай. Думаю, згодяться… Твоя гра, хлопче, тільки починається…

Макар покрутив у руках гроші, поклав у Зінину долоню.

– Зіні гроші більш потрібні.

Зіна взяла гроші, обійняла механіка, притисла до себе. Схлипнула.

– Ох і сука ти, Сашко!

– Так, Зіно. Я ще та сука, – прошепотів Макар. Глянув на чоловіків. – Я Зіні жодних грошей не давав. Усі чули?

– Матір Божа! Пане терористе! Та хіба ми глухі… до страждань материнських… – вигукнув літератор.

Ваня Корбут підняв вгору руку – всі стихли.

– Як жити хочете, годі базікати. Слухайте уважно. Усі сідайте в кут. Зіно! Давай, люба, зв’язуй усіх знову. Заручники. Ви – заручники, тож перестаньте всміхатися, як божевільні. Побільше жаху на обличчях! Потапов! Віддай свій бронежилет Зіні. А я свій – тобі віддам, терорист хріновий.

– У тебе був бронежилет? – Макар дивився, як Ваня швидко знімає камуфляжну форму, розстібає бронежилет.

– Був, був… Слухай уважно. Ми з тобою окремо від інших сядемо. Біля столу навпроти дверей. Так для інших безпечніше. – Ваня вдягав на Макара важкий бронежилет, пояснював: – Тебе не тронуть. Не переживай. Хтось із «Сігми» обов’язково увійде… Коли мене поряд побачать – не тронуть.

– Ваня! Сховай реєстр у себе, – сказав механік. – Для мене він – останній шанс.

Ваня кивнув, заховав теку з реєстром під камуфляж. Усадив слабкого механіка на підлозі біля столу, посунув до дверей.

– План такий… Саша телефонує і каже, що здається. Я зараз обережно відчиняю двері, і ми… чекаємо гостей. Не сціть, люди! Прорвемося.

– Товаришу військовий! Ваня! Мені дуже страшно! – зізнався Геракл.

– Агонія, агонія… Скільки можна? Коли стрілятимуть? – захитався Костя.

Зіна вхопила його за руку.

– Замовкни, алкаш! Померти поспішаєш?

– Краще у гівні жити?

– Костю, Костю! Отак і сидіть! – Вова навів на алкаша смартфон, клацнув. – Супер!

– Вовчик! – Макар раптом зрозумів, що готовий до всього. Навіть померти. – Якщо мене… завалять… Розкажеш?…

– Ми вже в Інтернеті, чувак, – усміхнувся Вова.

– Круто… Ну, тоді гра справді тільки починається.

Стиснув долоні в кулаки.

– Вов’! Подаруй бейсболку! На пам’ять…

Вова жбурнув бейсболку з кута через увесь хол до механіка.

– Лови!

Бейсболка не долетіла, впала посеред холу.

– Годі гратися. Приготуйтеся! – Ваня Корбут швидко йшов від прочинених дверей. Підняв бейсболку, кинув Макару, впав поряд.

– Зачекай! – Макар згадав про Марту. Вийняв із кишені пакет із компроматом, дав Вані. – Це треба під холодильник у кухоньці сховати.

Ваня кивнув, побіг з пакетом на кухоньку.

– Не ворушіться! – наказував на ходу.

– А давайте зробимо групове фото! – відчайдушно хоробро запропонував із кута Геракл. – Потім… Коли все скінчиться.

– Обов’язково, – прошепотів Макар і натягнув на голову бейсболку.

– О! Тепер наш терорист – викапаний Вовчик, – сказала Зіна.

Усе тільки починалося.

«Сігмівці» рвалися, як пси з ланцюгів, та їх відсунули менти: охолоньте! Треба було краще охороняти! Без вас управимося! «Альфівці» перевіряли набої, цивільні переполошилися: невже без штурму не обійдеться?… Місто прокинулося. На вулицях з’явилися люди. Місце події оточили, щоби ніхто й на сто метрів не наблизився. Цікавим відповідали: антитерористичне навчання. Коли скінчиться? Усе тільки починалося.

Блідий розлючений Новаковський учепився в руку командира «Альфи», уперто дивився на захоплену будівлю.

– Тільки без фанатизму!

– Ярославе Михайловичу! Це падло на ваші переговори насрало, а ви… «без фанатизму»! Він мені за цю ніч… під цим кущем… по повній заплатить…

– Заручників збережи, мать твою… Хлопця пораненого до лікарні треба… – навіював Новаковський.

Підбіг переляканий Рудь – мобільний у руці тремтить.

– Вас…

– Алло! – крикнув Новаковський у трубку. – Макаров! Ти?

– Вхід вільний. Забирайте заручників, – почув голос білявого гада.

Не встиг і усвідомити почуте. Клац. Немає зв’язку.

– Що? Що? – Новаковського оточили офіцери.

Новаковський обернувся до захопленої будівлі: на слабкому вітрі рипіли прочинені двері парадного входу.

– Усе, – прошепотів. – Штурм відміняється. Ідіть, хлопці. Він віддає заручників…

Рівно о пів на сьому раптом усе стихло. Навіть відчинені двері фабрики хилиталися беззвучно. Тільки нахабні горобці не прислухалися до моменту, цвірінчали як навіжені. Люди навколо будівлі завмерли, як звірі перед нападом. Командир «Альфи» махнув рукою: вперед! Сіра маса стрімко, хижо, беззвучно полилася до фабрики. Новаковський застиг: усе, що міг… Усе!

«Альфівці» вже дісталися будівлі. Шарпонули двері, відскочили на крок, ніби ті двері зараз вибухнуть, завмерли… Напружилися – порвемо сук!

Уперед! Зірвані з завіс двері розбили вітринне скло холу. Посипалося… Світ умить наповнився багатоголосим метушливим гамором. «Альфівці» ввірвалися в хол – одна група до заручників у куті, друга – до Макара і Вані Корбута, третя коридором…

– Наших не видно, не ворушись… – устиг прошепотіти механіку Ваня.

Макар кивнув, слабка рука смикнулася, упала на підлогу – поруч валялася клята запальничка, точна копія «макарова».

– У нього зброя! – крикнув «альфівець» з кута від групи заручників.

– Ні! – Ваня випростав руку…

Повітря розірвала довга автоматна черга… І – тихо. «Альфівці» хижо застигли навпроти двох недвижних тіл – ті не сидять уже, зсунулися на підлогу. Лежать у червоній калюжі…

З кута істеричний крик. Глушить геть усе.

– Матір Божа! Вони вбили їх! Зіно! Костя! Вони убили Сашу і товариша військового!

«Альфівець» біля недвижних тіл обертається… Худий сивий чоловік відчайдушно сіпає міцну тітку, кричить, ніяк не зупиниться:

– Зіно! Матір Божа! Зіно!

Жінка не чує. Закрила лице долонями – ридає гірко й скорботно. Блідий, як молоко, світловолосий хлопчина поряд із нею тремтячими руками ховає під курткою смартфон і клацає, клацає, клацає… Чоловік у спортивках з пропитою мордою раптом підхоплюється так швидко, що «альфівці» не встигають відреагувати.

– Стріляйте у мене, суки! Я вимагаю… Стріляйте!

Костю збивають з ніг. Знадвору в хол уже спішать відповідальні цивільні, «сігмівці».

– Що тут за стрілянина? – кричить на ходу вусань із «Сігми». – Він же віддавав заручників!

Зупиняється біля недвижних тіл.

– Ваня… – шепоче приголомшено. Падає на коліна біля мертвого здорованя, розриває одяг, не ховає сліз.

– Ваня… Жилет… На тобі мав бути бронежилет!

На широкій Ваниній грудині – тільки скривавлені, пробиті кулями шматки реєстру.

Вусань роздирає сорочку механіка. Завмирає…

– «Швидку»! – кричить, поглухнути можна. – Цей ще живий… Жилет! На ньому бронежилет…

Не все…

Макар прийшов до тями в лікарні. За п’ять діб після трьох складних операцій – під час однієї з них механіку видалили розбитий кулею правий ліктьовий суглоб, імплантували штучний – безшарнірний, силіконовий.

Повів очима – у вікно шкірився місяць, на стільці біля постелі дрімала немолода жіночка у білому халаті, на тумбочці в склянці – вода. Макар спробував підняти голову – і місяць, і жіночка на стільці, і вода в склянці загойдалися, наче вся палата розмістилась у дешевій плацкарті. Опустив голову на подушку, спробував поворушити руками-ногами, хоч усе тіло повнилося невпинним терпким болем – він і висмикнув Макара з мандрів підсвідомістю. Він ще не знав, що права рука на півроку закута у спеціальний прилад-фіксатор, що ворушити нею він зможе ще не скоро, якщо взагалі зможе.

Він багато чого не знав… Що «сігмівці» поховали Ваню Корбута. Що Вовчика, Зіну, Костю і Пустовоєва дві доби вправно мордували менти, та потім чогось враз випустили і наказали усе забути. Що Новаковському коштувало немало грошей і нервів відмазати Макара від ментів, звалити усю провину за інцидент на «Есфірі» на провокаційні дії охоронця Івана Корбута, якого і зробили цапом-відбувайлом, царство йому небесне. Що Вовчик по тому отримав круту роботу, хоч його знімки в Інтернеті протримались усього лише кілька годин. Що Пустовоєв зліг. Що Марта по церквах свічки щодня ставить і дає гроші санітарці, щоби та переповідала геть усе про Сашка. Що Нані вийшла з палати п’ять хвилин тому, а її тато платить оцій немолодій медсестрі не за те, щоби вона спала…

Напружився. Знову спробував підвести голову. Не навкруги роззиратися – хоча б себе роздивитися. Зиркнув, здивувався: без бинтів тільки лице і ноги нижче колін. Права рука у сталевому манжеті. «І куди оце я так вляпався?» – перша думка тихим сплеском.

Пам’ять схлипнула від тужливих спогадів, взялася за роботу – Сашкові Макарову його власне життя переповідати. За останній непростий місяць. Перед очима – звуки, кольори, розпливчасті силуети… Дівчина з чорним волоссям і шрамом на литці… Білий крокус. Чоловік із лицем горили на порозі його фабрики. Стіна. Він б’є головою в ту стіну – а не пробити. Стрибає на неї – не перестрибнути. Людей би… А он і люди. Стають один на одного – цирк! – а Макар по них шкарябається, та – по головах, щоб аж по голові верхнього потовктися, примірятися і таки перескочити через стіну. Велика сила – люди. Гуртом воно…

Пам’ять старається – уже не годує сумнівними метафорами. У людей є імена, лиця… У ніч проти суботи… він зайшов на свою фабрику. До ранку – втримався. Новаковський – сука! Правильно, що не віддав йому реєстр… Ваня Корбут поправляє на механікові бронежилет. Люди в сірому розбурхують простір мисливським азартом. Макар поправляє бейсболку, рука падає на підлогу, поруч із запальничкою, точною копією «макарова». Все!

Все! Яке складне слово. Двозначне до кипіння мізків. Все – розкинув руки, гребеш усе до себе, гребеш… Все – руки хрестом, бо тобі… кінець. Механіку що випало, якщо він отут на ліжку весь скалічений скніє? Ні те ні се? Ще один день нічора? Ох і запитань… Оклигати би скоріше. До Вані Корбута піти. Запитати: що сталося? Ваня – сила. Ваня знає…

Мізки відмовляються аналізувати події, голова знову наповнюється непевними кольорами, звуками. Макар заплющує очі, мучиться подумки: що сталося? Сон не ворожить. Сну нема. У нічній тиші тільки їдкий запах ліків і ритмічне, як стукіт коліс, хропіння лінивої медсестри. Макар силкується обмацати власне тіло – болить… Усюди болить. Зігнута права рука у металевій обгортці. Зламав?

Тьма-тьмуща питань раптом, умить, розвертається в протилежному напрямку, наче табун коней, наляканих сіроманцями. Зіна, Пустовоєв, Костя… Вовчик, Ваня… Справжні друзі. Де вони?

Друзі? Перед очима – Люба, Гоцик… Мать твою, оцих би побачити! Хай би Люба сміялася: «Ох, голото!», Гоцик би займав увесь диван, скидав механіка на підлогу… Друзі. Тільки тепер защемило: оці останні роки він страшенно скучив за друзями. Не конкретно за Любою й Гоциком, за самим фактом наявності у житті друзів. Хоча – і за Любою з Гоциком.

«Друзі – категорія шляхетна, – снувалася думка. – Негідникам судилося мати кого завгодно – колег, партнерів, знайомців, підлеглих. Коханих, бо любов сліпа. Тільки друзів – ні. А в мене… У мене колись були справжні друзі. Певно, я гідно жив… А потім… багато жив, перспективно. Фабрика… Нані… Інше – маячня. Фабрика й Нані. Справа й любов. Без друзів… Та варто було тільки згадати про гідність… Не змиритися, боротися… і вони знову з’явилися. Друзі. Зіна, зараза! Гераклище… Костя і Вовчик. Ваня… Які шляхетні люди. Одужаю, піду їх цілувати… Чому я раніше думав, що в злиднях немає гідності? Що бідні – вбогі апріорі? Що згода скніти – ґандж? Що поваги заслуговує тільки той, хто не погоджується жити у злиднях, рветься геть?… Зіна, Геракл, Костя, Вовчик… Якщо вони шляхетні, чому за копійку продалися? Чому не бунтують їхні душі проти тої біди, яка дихати не дає, крила обрізає, таланти губить і принижує, принижує?… Може, я чогось не знаю? Чи не розумію? Може, їхня шляхетність у тому, що не здатні підлістю та обманом від злиднів відкараскатися? Не трахали би стару тітку заради грошей? Не підтирали би зад нардепу і не вимудровували складні схеми, аби за чужий рахунок отримати зиск? Певно, так…Що за парадокс? Шляхетних більше, а життя – багно. Може, тому що серед багатих мало шляхетних? Я би таким став… Став би. Стану… Оце одужаю…»

Одужає… Це ж скільки йому тут валятися? Хто його на шмаття рвав? За що? Ні рукою, ні ногою не ворухнути. Поки вилікується – фабрика помре! «Хіба є мені час вилежуватися? Справ страх скільки. Ні! Одна – фабрику запустити. А якщо суки знову на дорозі стануть, так у мене є реєстр… Новаковський допомогти заприсягся! Марту би… Ні, без Марти! Сердюк… Хоч чорт лисий, тільки би фабрика працювала», – гарячково перебирав можливості повернути до життя… без шляхетності, без друзів.

Думка обірвалася – всередині Макара гірко сміявся він сам, Саня Макаров. Отой, що друзів має. «Схаменися! Ус е позаду, – казав хворому, скаліченому. – Єдиний шанс вислизнути з цієї пригоди і вижити – забути про фабрику. Тоді й про тебе забудуть, бо поважні пани з капіталами шуму не люблять, а ти їм і так улаштував концерт на замовлення. Тобі фабрики не бачити за будь-яких розкладів. Усе, чувак! Проїхали! Шукай у житті інших радощів…»

Механік шпарко вдихнув, заплющив очі.

– Яких ще інших? – прошепотів гірко.

А надія, стерво, ніяк не сконає! Мордує ту душу: не кінець, не кінець… Так розходилася, хоч вовком вий. Не втримався. Штовхонув ногою медсестру-хропуху:

– Ей… Сестро…

Підхопилася:

– Слава Богу! Вам краще…

– Що з моєю фабрикою? – прошепотів Макар.

– Тільки не хвилюйтеся. Вам не можна хвилюватися. Вас привезли з кульовими пораненнями, ви перенесли кілька складних операцій.

– Що з фабрикою? – захрипів. У роті стало солоно: кров. «У мене стріляли?» – промайнуло. Механік сіпнувся і знепритомнів.

Ненадовго.

Голову не зачепило. Голова працювала. На ранок наповнилася новими жахами. Черговий лікар ще вночі ґрунтовно поінформував про перспективи одужання. Поранення м’яких тканин – дрібниці. Кулі видалили, час і ліки загоять. Ліктьовий суглоб довелося видалити. Повернути рухливість правої руки – справа копітка, недешева і довготривала. Якщо вже абсолютно відверто – то справа всього життя, бо штучний протез треба час від часу міняти, а це знов операції, гроші… Але то – колись. Зараз пацієнту імплантували дорогий силіконовий штучний суглоб, тож скоро зможе…

– Коли? – Механік вів відлік на дні.

– За півроку, – розвів руками доктор.

Макар не запитав: «Що з моєю фабрикою?» Доля певно вела до опанування нових реалій.

– Все… – прошепотів механік, і значило те тільки одне – кінець. Фабрику втратив – ніякі реєстри не допоможуть, даху над головою нема, сил боротися нема: інвалід, права рука пліттю висітиме, а коли рухатися зможе – невідомо… Свого – нічого. Хіба хто милостиню кине! І ця, певно, крута лікарня теж – чиясь милостиня. Новаковські? Знову Нані?…

У роті – кисло і гидко. Спробував дотягтися до склянки води на тумбочці, та в цю саму мить двері відчинилися і в палату влетіла схвильована Нані.

Зітнулися поглядами, і за одну безкінечну мить Макар встиг здивуватися тільки одному незрозумілому факту – він не зрадів…

«Саша… Живий!» – кричали її очі. «Помер, Нані… Помер… Для тебе», – відповіли Макарові очі. «Ні, любове моя! Ні. Амнезія… Ми забудемо багато чого. Ми зможемо». – «Забути? Не проблема… Як далі жити? Між нами – прірва, дівчинко. Мене… викинуло на той берег, з якого тебе не роздивитися… Не раджу рватися сюди. Тобі тут… не сподобається…» – «Я люблю тебе! Не покину, де би ти не був!» – Нані закусила губку. Ступила крок до ліжка механіка. «Прощавай!» – Макар напружився і… заплющив очі.

Вона – вперта. Вперта і горда. Не вірила. Не йшла… Макар не розплющував очей, та по звуку Наниних кроків і рухів визначав: ось підійшла до вікна, відчинила, і простір заповнився морозним повітрям. Ось присіла на край ліжка. Певно, обурено дивиться в його закриті очі, нервується: ну скільки можна?!

Скільки можна? Вічність… У механіка є вічність, щоби лежати з заплющеними очима і слухати музику відчаю. Нані – зайва…

Час тік, і що довше Макар лежав із заплющеними очима, а Нані вперто сиділа на краю його ліжка, то більше все те скидалося на дурнуваті егоїстичні змагання. Суддею став Ярослав Михайлович Новаковський. Увійшов до палати, за мить оцінив ситуацію.

– Нані… Вийди, доню, на хвилину. У мене до… Олександра чоловіча розмова. Заважатимеш, – мовив спокійно.

Макар відкрив очі, побачив круглу лису башку турботливого Наниного татуся.

– Живий? – уїдливо запитав Новаковський.

– Що з моєю фабрикою? – вишкірився Макар.

– Ет, сученя! Ніяк не заспокоїшся, – здивувався Новаковський. – Тобі голову треба відбити, аби ти про ту фабрику забув? У тебе тепер інших проблем вистачає. Наробив біди – усім вистачило.

– І вам? – не утримався.

– А мені ти взагалі поперек горла, покидьку білявий! – процідив Новаковський. – Карочє… Про Нані я тут із тобою говорити не буду! З Нані ви… самі розберетеся. Розбіжитеся – перехрещусь і Богові подякую! Возз’єднаєтеся – спробую… полюбити тебе, щоби ти був ніколи не з’явився у нашому житті!

– Щедро…

– До справ!

– Хто?

– Що?

– Хто фабрику мою зажував? – спитав механік. – Ви ж знаєте! Ординський?

– Хто такий Ординський?

– Є така людина. Він?

– Якби ж я знав… – процідив недобро. – Мова не про те.

– Нам з вами, окрім фабрики, балакати нема про що, – нахабно сказав механік. – Чи вирішили слова дотриматися?

Новаковський матюкнувся. Виродок! Ох, і впертий же виродок… Таких, справжніх, з характером, тепер зі свічкою не знайдеш…

– Реєстр давай! – буркнув. – Усі папірці давай, що маєш. Де вони?

– У Вані…

– Якого ще Вані?

– Охоронець. Ми з ним поряд сиділи… Окремо від інших.

– Здоровий такий лось…

– Він, він! – Макар забув про безсилу руку. Надія співала гімн: «Голова працює, то справа буде. Гріх не використати Новаковського! Хай допомагає! Фабрика… Фабрика – все! Гроші, перспективи, дах над головою. Макар повернеться, візьме на роботу всіх… друзів. Зіну до швачок, Вовчика – піарщиком, Геракла – заступником директора, хай відчує власну значущість, Костю до Пилипенка в охорону, а Ваню… А Вані подарує частину акцій і зробить співвласником. Разом вони усіх сук порвуть! Ваня…»

– Убили… – сказав Новаковський.

Люди геть по-різному реагують на приголомшливі новини – тьмяніють, ридають, застигають скорботно й спустошено, та то лише зовнішні прояви. Приголомшливі новини – завжди переосмислення. Комусь для цього потрібен певний час, хтось усвідомлює нові реалії миттєво.

Голову не зачепило. Голова працювала. Механік відчув, як серце стихає, ніби утомилося стукати, очі наповнюються сльозами.

– Як «убили»? За що?…

– Дурна смерть… – Новаковський супився, дивився у вікно. – Поряд із тобою запальничка валялася… Як пістолет. Який дурень приніс?! Менти подумали – зброя. Відкрили вогонь. Той лось… не мав шансів. Тебе бронежилет урятував. А де він реєстр сховав? Де його тепер шукати?

Макар не чув. Ваня… «А я тебе жалів, падло!» – сказав Ваня, коли Макар наставив на нього ту дурну запальничку. Ваня тоді нічим не ризикував – у бронежилеті був! Він запросто міг убити Макара і всю компанію скоріше, ніж Макар устиг би зойкнути, не те що Зіні загрожувати. А Ваня… Убили?…

Новаковський кахикнув.

– Ну? Що?…

– Пане Новаковський… – прошепотів механік тоскно. – Хто за моє лікування платить? Ви?…

– Ну?…

– Забирайтеся… – попросив і заплющив очі.

…То була складна гра. Він не хотів жити, усім іншим – по цимбалах його бажання. Він не хотів нікого бачити, та перед очі все нові й нові лиця, звуки, кольори… Як спав? А поїсти? Процедури, уколи, тут пігулки, масаж…