Текст книги "Макар"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Частина друга

Хто?

У понеділок, тридцятого листопада дві тисячі дев'ятого року, коли формальне сонце останнього осіннього дня долало лише перші сходинки на шляху до неба, брудна, як зараза, «кіа» в'їжджала до столиці. Двигун роздратовано бурчав: тяжко! Задні сидіння завалені тюками зі зразками нових тканин, каталогами, на них пакунок із невагомим білим шовком. Розкішна мрія вартістю понад триста баксів за метр. Механік купив його для Нані. Без натяків на весілля. Білий крокус… Вона зрозуміє…

Порожні вулиці просиналися від руху перших поодиноких авто, густий туман розгойдував меч у руці Батьківщини-Матері, бродячі пси кволо перетинали проїжджу частину з упевненістю пішоходів на смузі, і тільки повсюдні горобці цвірінчали на тій же істеричній ноті, що й завжди.

Механік не відчував утоми. Усміхався розслаблено. Усе клас… Пішольський отримав свій «кеш», на радощах показав нові зразки, Макар затарився – згодиться! – тканини почали відвантажувати, він усю ніч гнав автівку до Києва і думав тільки про те, як огорне Нані невагомим білим шовком, але тепер раптом вирішив спочатку заїхати на фабрику, залишити зразки – однаково до апартаментів проїжджати повз рідну «Есфір». Зупинив автівку навпроти парадного входу фабрики, усміхнувся з прикрістю: ключі від воріт внутрішнього дворика в охоронця Пилипенка, а охоронець Пилипенко, ясна річ, ще тільки очі продирає. Вийшов з автівки, ляснув дверцятами – фініш, приїхав! Ступив крок до фабрики і… очам не повірив. Двері парадного входу були розчинені. Макар не думав – просто рвонув до дверей. Пролетів кілька сходинок, уже вчепився в ручку дверей, коли перед ним виріс суворий мужик років сорока у формі захисного кольору з парадоксальним обличчям горили – квадратна щелепа, глибоко посаджені дитячі наївні очі.

– Доброго ранку. Що ви хотіли?

Макар остовпів.

– Відійди, – прохрипів.

– Не можу, – зважено пояснив Горила. – Я співробітник охоронного агентства «Сігма». Охороняємо об’єкт. Стороннім вхід заборонено.

– Який я, в біса, сторонній?! Я – мажоритарний акціонер! І директор цього… об’єкту, мать твою! Макаров! Олександр Миколайович Макаров! Що тут відбувається?!

Горила заступив прохід.

– Макаров? Хвилинку.

Озирнувся в хол фабрики, гаркнув:

– Документи! Для Макарова!

Поряд із Горилою виникло двоє бійців у такій же захисній формі. Один із них подав Горилі теку. Горила простягнув її Макару.

– Прошу, пане Макаров. Вивчіть і дійте відповідно до вимог закону. Якщо є претензії – звертайтеся краще до суду, – порадив чемно, але твердо.

Макар не аналізував учинків – жбурнув теку, кинувся до вход у.

– Ви що тут робите, суки, мать вашу?! – кричав, аж хрипів. Учепився в Горилу, намагався відтягнути від дверей.

Горила тренованим рухом викрутив механіку руку, бійці тої ж миті притисли його до землі.

– Суки! Падли, козли, мать вашу! Я вас зарию! – хрипів Макар. – Ви знаєте, хто за мною стоїть?! Та я вас…

– Викликайте ментів, – спокійно наказав Горила.

«Не бідуй раніше за біду», – любила примовляти Сашкова бабуся, коли він нервувався перед шкільними екзаменами чи просто психував, передбачаючи потенційну невдачу.

У нього вже біда? Чи ще… Під ребрами діра, у голові паніка. Нижня щелепа не рухається. Руки зідрані до м'яса – менти тягли до «бобика» по землі, Макар пручався, кричав, чіплявся за кущі, ямки в асфальті, за ноги «стражів»… Трійко дужих мужиків ледь спромоглися запхати сміливця у заґратовану будку автівки, везли до відділку, скаженіли, стусанів не жаліли: «Ах ти, виродок, мать твою… Та ми тобі тільки за протидію правоохоронцям статтю припаяємо! Усьок, падло?»

Брудна камера завбільшки… така, як мамина кухня у Миколаєві. Метрів шість, не більше. Там вистачало місця для всієї сім'ї – і для мами з татом, і для бабці, і для самого Сашка. А тут… Тісно! Може, це карцер? Макар же… нічого про це не знає! Обписані матюками стіни, заґратоване віконце під стелею. І геть неважливо, що є всередині. Дерев'яний топчан зі смугастим матрацом, поламаний унітаз, умивальник. Чи не однаково? Стіни – головні. Стіни правлять. Свідчать: це не дім, хлопе. Коробка для посилок. Тебе поклали сюди, як річ, – можуть відіслати, куди захочуть, а чи просто забути надовго.

Не слухав стін. Як у лихоманці, тремтів посеред камери. Коліна підгиналися – просилися: сісти, сісти! Гидував і глянути на топчан. Страшенно боліла голова. Хотілося пити. Та усе те було повною маячнею! Одне питання перекреслювало всі болі й негаразди.

– Що відбувається? – прошепотів урешті.

Під горло – сльози. Ковтнув поспіхом, наче хтось бачить. До дверей. Гамселив-кричав:

– Відчиніть! Відчиніть!

Ззовні – металевий звук. Шурхіт. На порозі виникає дужий мент. Одним ударом збиває механіка з ніг.

– Ну, відчинив… І що далі?…

Коли отямився? Хтозна. Лежав на брудній підлозі, трусився від страшних думок. Що, в дідька, відбувається? Чому його не пустили на власну фабрику? Чому викликали ментів? Він же просто хотів потрапити на власне підприємство. Чому ніхто не слухав, коли він кричав, що сторонні люди розгулюють його фабрикою? Хто найняв охоронну структуру, щоби вони?… Здригнувся. Прояснилося. Хто?! Марта! Баклана нацькувала! Метаться. Чи Боря Рудь! Розорити грозився. Падло! Тоді до чого тут охоронна структура? Ні… Щось інше. А! Може, на фабриці сталася надзвичайна подія. Пожежа, боронь Боже, крадіжка чи… убивство. Органи розбираються, стороннім вхід заборонений… Так він же не сторонній! Що сталося?! І чому його ніхто не визволяє?! Новаковський, приміром! Нані…

Згадав про Нані – думки сторчма. Тільки тепер і допетрав: чотири дні, поки його не було у Києві, Нані не дзвонила. Дідько! І з фабрики… Та що відбувається?! Може, у Нані біда, а він і не знає. Тато там, приміром, перекинувся чи ще якась прикрість… Інакше б… Нані уже давно… змусила би Новаковського… Нічого, він вийде і запитає її… Попливло. А як не вийде? А що, як він геть нікому не потрібен?! Загирчав: маячня! А чорне все мастить і мастить мізки. Скривився безсило, наче живий лимон у пащі, і тепер уже без сорому заплакав.

– Не хочу…

Якби удар не був таким несподіваним і нищівним, на зап'ястку лишився годинник, а в Макара дістало би сил будувати плани, він би точно почав відлік часу свого полону. Та годинник після спілкування з правоохоронцями щез, а сили стекли сльозами, бо удар… був неймовірно разючим і приголомшливим.

Макар не усвідомлював, скільки часу провів на холодній підлозі. Годину? День? Добу? Скрутився, зціпив зуби і, хоч як умовляв себе: «Треба зібратися! Заспокоїтися! Почати думати! Усе роз'ясниться! Це помилка! Я не залишуся тут… надовго!» – та подумки вив од відчаю. Башка не працювала, як не просив. Крім переляканих безпорадних питань, не лишилося нічого. Коли двері камери раптом розчахнулися, перелякався до смерті, як маля чорної руки. Відсахнувся, поліз у кут і тільки там обережно підвівся, зацьковано зиркнув на міліціонера, що стояв на порозі.

– Макаров?

– Так…

– Іди за мною.

Глухий коридор – байдужий до криків і голосінь. Сходами вниз. У коробці для посилок є поверхи? Знову коридор – тут двері кращі. Красивіші. Це… щось значить? Запитати? Страшно! Куди його ведуть? Чому ця людина попереду так упевнено йде, не обертається?

Кабінет. Сивий чоловік із погонами майора кладе перед ним папірець.

– Підписуй.

– Що це?

– Що не маєш претензій до дій правоохоронних органів. Чи в тебе є претензії?

– А я…

– Вільний.

– Ні! – вихоплюється.

– Що? – супиться майор.

– Пре… тензій не маю. Ні! – зуби цокотять, калічать слова.

– Підписуй. А свідчення співробітників про протидію правоохоронцям у нас залишаться. Про всяк випадок. Що рота роззявив? Підписуй!

Де? Макар не читатиме дрібний текст на півсторінки. Він… вірить людям у погонах. Людям… Ручку. Дайте ручку. Як нема, він – кров’ю: ніяких претензій.

– Гуляй, красава… І речі свої в чергового забери. Це тобі подарунок від міліції… на день народження…

– Що?…

Майор презирливо супиться: пішов уже!

Дя… дякую! Далі сам. Виходить на поріг відділку міліції так обережно, ніби той замінований. Серце калатає: ніхто не ухопить ззаду за руку? Усе по-справжньому? Він… вільний?…Під густою ялинкою за метр від відділку – журавель. Поправляє нові окуляри на клюві, супиться, мне в руках теку. Ту саму теку, що її намагався вручити Макару схожий на горилу охоронець біля фабрики. Боря помічає Макара раніше, ніж очі механіка звикають до світла дня і він роззирається, ніби вперше бачить білий світ. Рудь суне до нього, приголомшено розглядає побиті руки бранця, синець на всю щоку. Кривиться гидливо.

– Макаров…

Макар здригається. Його кличуть? А-а… Комусь він та й потрібен…

Рудь ніяковіє.

– Поговорити треба. Давай десь сядемо. В кав'ярні! – бурмотить демонстративно нахабно, хоч серце в п'яти. Небитий страшиться битого. Небитий не розуміє, чому битий мовчить.

У кав'ярні поблизу Арсенальної натоплено, як у сільській хаті, – можна топлес каву пити. Журавель витирає спітніле чоло білосніжним носовичком, дратується. Що за фігня?! Чому Макаров мовчить? Так! Вочевидь, йому тепер не позаздриш, але він заслужив… Заслужив свій безумовний крах. Це йому… за Нані! І Боря… не принизиться, не почне першим! Цей покидьок не витримає Бориного гидливого презирливого погляду і сам…

Макар не помічає нервових рухів Рудя, щосили намагається угамувати нестерпне тремтіння. «Як же зимно. Там, усередині», – констатує приголомшено і раптом усвідомлює, що страшенно хоче їсти.

– Макаров… – Боря не втримується. Цвіркає на високій ноті.

– Який сьогодні день? – обриває його Макар.

– Вівторок.

– Число!

– Перше грудня…

– A… Так. Мене вже привітали… – Механік недобро зиркає на Рудя, ніби той усьому вина. Значить, добу просидів? Хіба так? Ціле життя.

– Макаров. Я прийшов не слину тобі підтирати. Ярослав Михайлович…

– Пішов він! Мені менти руки викручували, а він… Нормальний родич!

– Ти божевільний? – Боря шаленіє. – Якби не Новаковський, ти би ще сидів… Ні! Ти би просто сів! Надовго!

– За що?

– За напад на співробітників міліції.

Макар відчуває, як звичайне життя повертається, заповзає під шкіру. Розполохує жахи, і вони ховаються по камерах, по коробках для посилок.

– Хто тир дується на моїй фабриці? – питає хижо. – Знаєш, Рудь?

Боря поправляє окуляри.

– Ти коли з Києва до Ковеля виїхав? Двадцять шостого?

– Ну?…

– Двадцять шостого листопада по обіді на твоїй фабриці були ініційовані збори акціонерів. – Рудь виголошує вирок, ледь стримуючи бурхливу радість.

– Не жартуй так, суко, – спокійно і люто шепоче Макар.

Подається до журавля, тягне до нього руку… Боря встигає відсахнутися. Знизує плечима, дозволяє собі розкіш – посміхається ледь помітно.

– Ти уже не директор, – намагається якомога спокійніше сповістити Макарові вбивчу новину. – І, думаю, не акціонер. Суд підтвердив легітимність зібрання. Певно, реєстр акціонерів уже переписали. Двадцять сьомого представники нового хазяїна провели силове захоплення твоєї… колишньої фабрики. Класична рейдерська схема.

– Хто…

– …Знає про це? Усі знають. Сердюк оперативно надав документи своєї іншої структури для отримання держзамовлення. А Ярослав Михайлович радить тобі залишити столицю. І не влаштовувати істерику. – Боря включає менторський тон. – Це наказ, Макаров. Ти звідки? З Миколаєва? То і їдь у свій Миколаїв.

– Хто це зробив? Новаковський? – Механік не чує власного голосу.

Боря ошелешено кліпає. Ні, цей Макаров точно несповна розуму. Що Нані знайшла у ньому?!

– Ти хворий? Говорив би я з тобою, якби Новаковський викинув тебе з фабрики! Я би тоді… напився на радощах. Ні! Це не він.

– Хто?

– А цього ти не дізнаєшся ніколи. Коли люди наважуються на такі… методи, вони ретельно готуються.

Боря ще говорить, говорить, та Макар не чує. Єство заповнюється вогким, важким, сирим, неїстівним тістом. Забиває усі порожнини, щілини, судини, вгризається в душу, тягне долу. Усе? У нього більше немає фабрики? Отак просто – раз, і нема? Хто?… Хто?! Чому Новаковський, падло, не захистив мужчину, якого обожнює…

– Де… Нані? – ледь розліпляє вуста.

– Згадав нарешті! – зарозуміло всміхається Рудь. Зосереджується. – Нані… викреслила тебе зі свого життя, Макаров! Це її рішення. І не чіпляй до цього Ярослава Михайловича. Нані сама зрозуміла, що ти не вартий її слідів, не те щоби… Нані…

Механік важко підводиться, мовчки суне геть.

– Ні, ну що за скотина?! – обурюється Рудь.

Наздоганяє ворога, тицяє йому теку.

– Тут судове рішення… Про зміну власника фабрики. Ярослав Михайлович сказав, щоби ти…

Макар хапає Борю за горлянку, сичить-плює у вічі:

– Я цих сук вирахую! Ти чув, Рудь? Вони за все заплатять. Передай Новаковському: краще, щоби він справді не був причетний до цієї справи. Нічого в нього не вийде! Тепер – не початок дев'яностих! Це тоді за хвилину грабували і на смітник. А тепер… Часи інші, країна інша. Падли! Погратися захотіли? Не вийде! Я поверну! Спочатку фабрику! А потім Нані!

Механік не чує, що белькоче Рудь. Відштовхує незграбне худе тіло. Нема коли йому з депутатськими шістками теревенити. У нього діло є… Йому на виробництво час.

Нані-на-ні-на… Печерськими пагорбами до фабрики – без сну і їжі який уже день. Нані-на-ні-на. Хитається – чи то земля під ногами ходором? їсти, спати… Що сталося, дівчинко? Не розлюбила. Ні! Він би відчув… шкірою. Злиднів злякалася? Так ти багата, люба. У тебе тато жирний. Ти за будь-яких умов у шоколаді. Це для нього, звичайного хлопця з Миколаєва, фабрика – єдиний у житті шанс! Він за цей шанс… Розлюбила? Щось тут не те. Може, Марта вигулькнула? Нашепотіла щось Нані? І Новаковський дозволив якимось покидькам украсти його фабрику, тільки тому що Марта нашепотіла, і Нані… викреслила його? Дуже вчасно! Сучка! Нані-на-ні-на!

Неподалік фабрики – сирітка «кіа». Зрадів, ледь не розплакався – привіт! Зразки тканин по всьому задньому сидінні. Білий шовк. Нані-на-ні-на… Не задарма. Він надолужить, бо є тільки одна квітка, інших – не існує… У кишені ключі від автівки й апартаментів біля цирку: тільки це менти й віддали, їсти, спати… Зараз! Він тільки посидить трохи в автівці, прийде до тями і обов'язково зрозуміє, з чого починати. Торкається долонею капота автівки… Почекай! Суне до фабрики. Щойно… зрозумів… Люди. Його люди. Швачки, бухгалтер Гурман, Пилипенко… Він покличе своїх людей – вони йому не збрешуть. Вони його захистять.

З порогу на Макара спокійно дивиться суворий мужик у камуфляжі з лицем горили. Зупиняє застережливим жестом.

– Зупинись! Далі ходу немає.

Макар завмирає.

– Люди… – хрипить, ледь стримуючи лють. – Поклич мені когось із людей… що працюють… на фабриці.

– Нема нікого, – відказує Горила.

– Не гони!

– Нема нікого, – повторює Горила.

Прискіпливо зиркає на механіка, подається до нього.

– Ей, хлопче! Тобі зле?

Макар осідає на землю. їсти, спати… Горила підхоплює його, тягне до порогу.

…Вони сидять на порозі поряд – Макар і Горила.

– Фабрика не працює? – видушує Макар. – Давно?

– З того часу, як ми тут. З двадцять сьомого…

– …Чому?

– Не знаю. Нас у такі справи не втаємничують.

– Я кістьми лягав, аби налагодити… Аби працювати без збоїв. Фабрика має працювати. Ти доганяєш? Чому не працює?

Горила супиться, нахиляється до механіка.

– Змирися, хлопче. І не ходи сюди, бо звихнешся. Я знаю… Не перший об'єкт охороняємо.

Макар підхоплюється – де й сили беруться.

– Пішов ти… – цокотить зубами. – Чуєш, людино! Ти ж людина? Пропусти! Пропусти мене на фабрику. Мені треба… Там обладнання. Машинки швейні. З Японії. Дорогі! їх не можна просто так кидати. А тканини? Що з тканинами? Пропусти!

Горила заступає двері, кладе на Макарове плече важку долоню.

– У тебе хвилина, хлопче. А потім викликаю ментів.

Навіщо менти? Не треба ментів! Зразки тканин – по всьому салону. Б'ють механіка в спину, галдикають: та годі возити! Залиш нас на фабриці. Дурні! Макар теж хоче… залишитися на фабриці, а «кіа» суне геть. Двигун бурчить, нарікає: де був, де був? Треба би машину помити, гроші з бардачка забрати, бо залишки від Мартиних ста тисяч і досі там валяються.

– Козли, блін! Чому фабрика не працює?! – кричить механік на весь салон.

Б'є кулаком по керму. Хто?! Чому? І… куди?

– Надя-закрійниця, – раптом бурмоче люто. – Праску не вимкнула чи газ на плиті… Не пам'ятаю… Троєщина… Знайду!

За півгодини грюкав у двері.

Закрійниця відчинила двері, пополотніла.

– Олександре Миколайовичу. Здрасьтє…

– Надя, ти… Зайти можна?

– Ні! – перелякалася. – Я теє… вдома сама, а в мене чоловік теє… ревнивий… Ще подумає…

Зиркає гнівно, наливається червоним.

– Добре, – цідить. – Тут поговоримо.

– А про що? Про що? Я нічого не знаю, Олександре Миколайовичу. Я теє… хворіла трохи. Без мене теє усе, а я – що? – чи то благала, чи то перепрошувала.

І звідки їй знати, закрійниці, що тепер вона не потрапляла в коло захищених під назвою «моє» – бо Макар тільки свого не чіпав, а Надя тепер – геть чужою стала.

Ухопив жінку за зап’ясток, смикнув до себе.

– Кажи, сучко, бо зарию!

– Що? – ледь не розревлася. – Що казати? Не знаю нічого!

– Хто знає? Де Бубнова живе?

– Тут. Неподалік. На Сабурова.

– Дім, квартира? Кажи, Надю, інакше буде тобі повна безнадія…

Певно, закрійниця перелякалася аж не настільки, щоби за мить після візиту колишнього директора не зателефонувати Златі Бубновій, бо коли Макар підлетів до будинку швачки, пишна Злата товклася біля під’їзду, роззиралася грізно.

– У чому справа, а?! Ти чого руки розпускаєш? – завелася з півоберта, тільки побачила начальника.

Макар ішов до Злати, ледь сльози стримував. Оце зранку, коли менти випустили, думав – край, гірше не буває. Як дізнався, що фабрика не працює, зрозумів: добили, суки, отепер точно гірше нема куди. А виходить, то ще не все! Оці швачки… Оці тітки, що клялися захищати свого любимого директора… Вони, суки, на зборах акціонерів його здали!

– Злато, золотко моє! Я ж вас любив, – сказав тихо і хижо. – Я ж хотів вас… нас усіх багатими зробити. Я ж місяцями з тої фабрики не вилазив. За що, Злато?…

Швачка знітилася, закліпала оченятами.

– Саш… Ми тебе теж… Ти ж знаєш. Може, ходімо до мене? Я тебе борщем нагодую. Щось ти… поганий вигляд маєш. А, Сашо?

Макар упав на лаву біля під'їзду, наказав:

– Давай, Злато. Сповідуйся…

Швачка примостилася поряд, зиркала на механіка співчутливо, безпорадно.

– А чорти вас там розберуть, – сказала врешті. – Роберт прийшов, каже: збори.

– Роберт?

– Еге ж. Василь Васильович Роберт. Технолог, якого ти звільнив. Він же залишився акціонером. Газетку приніс. Каже, у нас планові збори. Ми йому: з якого це?! А він каже: газети треба читати. Ну…

– Що?

– А що? Сказав, що ти якось незаконно прийшов, що справжній хазяїн через суд добився справедливості, що ми усі… – замовкла, перейшла на шепіт. – Саш! Вони нас лякали. Не жартома, Сашо! По-дорослому. Гурмана ледь відкачали. Думали, перекинеться старий.

– Тахто… Хто лякав? Роберт?!

– Який Роберт? З ним ціле кодло припхалося. Нас по черзі до твого кабінету викликали. Мені сказали: тітко, хочеш, щоби твоє янголятко дихало, мовчи, як та колода. А мені кого жаліти, Сашо? Тебе чи доню свою?!

– У тебе є донька?

– Ангелінка. Янголятком зву. Астма в неї, Сашо. А ти… Ти де був, мать твою? Був би ти на фабриці, ми би гуртом…

– Роберт…

– А що Роберт?! – зітхнула. – Роберта обдурили, як і нас. Роберт нам на зборах перспективи малював, бо певен був, що директором стане. Казав, запрацюємо тепер інакше. Гроші прийдуть, інвестиції… А ввечері телефонує мені й ледь не плаче. Нові хазяї, каже, вирішили фабрику зупинити. Ніби для обліку майна. А Роберт сказав: капєц, Злато…Кажуть, зліг Василь Васильович. Шкода його.

Макар байдуже пропустив повз вуха прикрість щодо технолога.

– Хто вас усіх обдурив, Злато? Знаєш? – запитав тоскно.

– Звідки? На зборах усе казали – фірма «Ліс» тепер хазяйнуватиме. А хто там у тому «Лісі», сам чорт знає.

– Роберт знає, – процідив Макар. – Де живе, підкажеш?

– Я в нього в гостях не була. Телефон знаю. Записуй. Простий номер. Самі шістки й дев'ятка на кінці. Запам'ятаєш?

– Не забуду.

– А ми оце тепер удома сидимо, – пожалілася Злата. – Уявляєш, як воно мені? Я зроду-віку більше двох днів удома не стирчала. Навіть коли спину скалічила. А тепер взагалі незрозуміло: чи нову роботу шукати, чи добра чекати від нової влади. А краще би ти, Сашо, повернувся… Ох, ми би раді були… Давай! Постарайся. Ти ж можеш. Працювали би…

«Працювали би?! – Макар подумки вчепився залізними кігтями у Златину шию. – А не залипне? Суки! Залякали їх… Кому ти триндиш, корово?! Від сорому не знаєш, куди очі подіти! Здали! Отак просто взяли і здали, падли. Поверну фабрику – усіх до одної за поріг викину! Ти мене ще згадаєш, Бубнова!»

– Сашо… А може, борщу? – почув голос Злати. – Чи помився би в мене? Від тебе тхне, вибачай…

Сіпнувся. Зиркнув на швачку недобре.

– Це від тебе тхне, Бубнова. Від вас усіх тхне за кілометр!

Ішов до автівки, матюкався вголос. Злата Бубнова провела колишнього начальника поглядом, спокійно посунула до під'їзду. Є їй за кого душу рвати… За своє.

Макар не кинувся шукати Роберта тої ж миті через просту прикрість – його крутий мобільний тепер радував око міліцейського сержанта чи лейтенанта з-поміж тих, що буцали його ногами біля фабрики.

Потреби зумовлювали плани: купити мобільний, Роберт, по тому… По тому – в залежності від розмови з Робертом. Макар вибрав недорогий «Самсунг» яскравого червоного дівчачого кольору, новий номер до нього, вже зателефонував Роберту, та раптом скинув. Поспіхом набрав Нані. Незнайомий номер… Вона відповість!

– Алло…

Макар розгубився – де ті слова, що вхоплять Нані за душу?

– У мене тут… жовтих тюльпанів до біса! Розгребу і відразу до тебе! – хрипів агресивно, збуджено. – Ти… Хоч ти не зраджуй мене, Нані! Ти почула? Не зраджуй мене! Я без тебе…

Відрубав зв'язок, завмер за кермом «кіа» – Нані-на-ні-на… Підхопив згорток із білосніжним шовком, раптом зарився лицем у коштовну тканину: тер брудне обличчя білим, тремтів. Нані-на-ні-на… Схаменувся. Біле – сіре. Відкинув. Набрав Роберта і попросив Бога тільки про те, щоб язиката Злата не встигла зателефонувати Роберту раніше за нього. Слухавку взяв сам технолог.

– Охоронна фірма «Сігма», – сказав Макар упевнено. – Документи для акціонера ВАТ «Есфір» Василя Роберта. Це ви?

– Я… – прошепотів ошелешений Роберт.

– Маю доставити вам документи під розписку. Диктуйте адресу, – наказав Макар.

Технолог не пручався. За десять хвилин украй збуджений механік стукав у двері Роберта.

– Макаров? – Роберт допетрав, та пізно було.

Механік ухопив технолога за барки, притиснув до стіни у під'їзді. Запитання поставити не встиг. Василь Васильович схлипнув.

– Олександре Миколайовичу, рятуйте! – зарепетував гірко. – Страшно, так страшно! За Оленьку, не за себе… Якби ви тільки знали. То не люди – гієни. Мені погрожують. Я… Я боюся! Вони хочуть з'їсти мене, але перед тим хочуть, щоби я помер…

Макар відпустив Роберта. Що за фігня?! Чому ці кляті падли після всього, що накоїли, плачуться йому, які ті убогі?

– Колися, Роберт, – сказав утомлено. Коротка хвиля бурхливої енергії всередині безславно згасала, поступалася місцем вселенській утомі. їсти… Спати… Хто? їсти… Спати…

– Колися, Роберте. І буде тобі щастя, – повторив глухо.

Технолог не додав до картини жодної нової барви. З усього його безпорадного плачу механік зрозумів головне: Роберт не знає імені справжнього хазяїна і замовника захоплення фабрики. Він контактував з його представниками – консалтинговою компанією, а та вже шаруділа на фабриці, розмахуючи довіреністю від фірми «Ліс».

– Ви… боротиметеся? – з надією запитав технолог.

– Ні, – відказав Макар. – Подякую красно… За те, що обдерли вас, сук продажних!

Хто?! Чому?… І… куди тепер?! Перший день зими наостанок вітає механіка – цілує пронизливим вітром. Уже не хочеться їсти. І спати. Холодно. То не вітер – страшні питання виморожують до кісток: хто, чому і… куди йому тепер? Відповідь одна.

– Марта! Марта знає геть усе!

Макар тягне «кіа» на Русанівку, як ото старий віл важкий віз – його зусиль більше, ніж машини. З-за Мартиних дверей – ані шурхоту. Падає за кермо – до цирку. Він знайде паскудну падлюку ще сьогодні до ночі. Хай тільки не допоможе! У нього козирі… там десь, у Мартиних апартаментах.

Уже перед дверима апартаментів біля цирку – риється у кишені, шукає ключі – плани різко міняються. Завтра… Він знайде Марту завтра, а сьогодні… У ванну, поїсти, упасти й заснути. Уві сні побачити вихід. Вихід завжди є…

Ключі вислизають, беззвучно падають на килимок перед дверима. Нахилятися з біса важко, наче сили щезли.

– Завтра… – клянеться.

Піднімає ключі, намагається вставити у замок, та ключ не лізе. Механік помічає на дверях сліди недавніх слюсарних робіт.

– Замки поміняла? – буцає носаком у двері, труситься. – Сучка! Думаєш, допоможе?!

Двері розчиняються несподівано і безшумно. Марта стоїть стовпом – не здивована, не знічена, – хитає головою, як на похороні:

– Сашенько, Сашенько…

Макар не помічає – схудла, навіть погарнішала. Кидається до Марти, обома руками стискає коханчині зап'ястки.

– Хто?! Ти?!

– Сашенька… – з Мартою щось сталося. Шепоче трагічно й утомлено. Без переляку. Наче зелена жаба, що її придавило камінням, тож кожен рух – тільки такий, щоби на нього вистачило сил.

– Ти! Знаю!

– Ні…

Макар дряпає поглядом коханчині очі й раптом усвідомлює – Марта не бреше.

– Хто?

– Не знаю…

Макар відпускає Мартині зап'ястки, обіймає поривчасто й хижо.

– Допоможи мені! Допоможи, Марто! Ти усе можеш! Я знаю! Треба дізнатися, хто за цим стоїть! Підключити Сердюка, усіх… Ми їх, блін, порвемо! Ти…

– Сашенька…

Це відмова. Макар відштовхує Марту, ногою по дверях – буц! Закрилися.

– Не треба так зі мною! – йде на коханку, тремтить від люті. – Краще давай по-людяному Я ж можу дістати твої розписки, Мата Харі, блін!

Марта відступає у вітальню. Крок за кроком. Посміхається сумно. Макар переступає поріг вітальні, на мить забуває про все. Чорна стеля, запах гару, вигорілий шмат паркету посередині, прямо під люстрою, а при стіні – новенький диван від Зузунага і крісла від Казалі.

– Що тут…

– Нані… Речі твої палила.

Гар виїдає очі, шкребе горло. Макар безпорадно озирається.

– Як… вона дізналася? – питає врешті.

– Подарунок мій для тебе під холодильником знайшла… – каже Марта. – Я заздалегідь купила… Сусіди зателефонували… Що тут горить… Приїхала… Двері навстіж. Одяг твій димить… Посеред кухні каблучка… Листівка моя… Це доля, Сашенько…

– Доля?! – визвіряється. – Тільки не треба мені тут про долю! Як дурна з тими холодильниками! У тебе не вистачає розуму надійнішу схованку знайти?! Доля… Давай! Думай, як мені фабрику повернути, бо Сердюк із тобою валандатися не буде!

– Віддай мої папери…

– А не злипнеться?! Так! Ти… давай… Іди звідси. Мені відпочити треба. Завтра зустрінемося, і щоби ти уже знала…

– За півгодини по мене чоловік приїде.

– Який ще чоловік?

– Законний…

– Блін, ну ти швидка! І хто у нас законний чоловік?

– Генерал Баклан…

– Ну… Це не міняє діла. Хай приходить… Я йому поясню популярно, з ким його обраниця трахалася, як та навіжена! Хочеш, аби вбив?

– Спочатку він уб'є тебе.

Точно! Макар біжить до балкону. Порожньо! Відриває з підлоги дошку, намацує пакунок. Є! Тремтить: хоч би Баклан не з'явився, бо не викрутиться. Навіщо йому менти? Ментів не треба! Біжить до дверей, розмахує пакунком.

– Дірка під підлогою на балконі… Рекомендую! Мало хто здогадається. Я пішов. Завтра зателефоную. Хочеш отримати назад оцю фігню, знайди мені рейдерів! І з Нані поговори! Придумай щось! Ти ж не дурна, сонце! Що хочеш ліпи, але Нані повинна повірити, що ми з тобою тільки колеги. Ясно?!

Салон автівки – останній притулок.

– Ночувати нема де. Круто… – засинає прямо за кермом.

Ляскає себе по щоці. Не можна! Не можна спати в автівці, ще й під Мартиними апартаментами. Як не волоцюжки пограбують, так Баклан придушить. Вмикає двигун. Зараз, зараз… Готель… «Либідь»… Поряд. У нього є гроші. Це доля, що він… прихопив у Ковель Мартині сто тисяч… Уже не сто. Білий шовк. Триста баксів за метр. Десять метрів… Чи трохи більше. Двадцять п'ять штук гривнями Пішольському віддав.

– Сімдесят п'ять… залишилося…

Гальмує біля «Либеді», виходить з автівки, скидає в рюкзак усе цінне – документи, ключі, гроші. Розгублено дивиться на забитий зразками тканин салон: а як розкрадуть за ніч?

– Привіт, покидьку!

Макар не реагує. То не до нього. Його нині вже трахнули. То когось іншого намірилися.

– Макаров, сволота!

Що? Механік повертається на звук.

– Фома? Блін… Ти ще…

– Сука! Мені через тебе місяць безплатно пахати! – Фома суне на Макара, вишкірився, аж зуби назовні. – Я тебе, падло, зарию…

– Фома… Давай… завтра…

– Мені збитків нарахували на п'ять тисяч! Зуб вибили! Сука! Ти ж обіцяв заплатити…

– Так, не сци! Зараз… – Макар витягує з рюкзака упакований банком стосик – Десять тисяч. – Ось… Тут десять… Відрахуй собі п'ять…

Ковтає голодну слину і раптом додає:

– Зачекай! Залиш усе… Можна, я в тебе перекантуюся? І… довезеш мене… до себе? Щось я…

…Патлатому Фомі цікаво: крутить кермо, зиркає на механіка. Брудний, побитий, тхне від нього, як від волоцюги. І спить дивно – як ото мертвий. Ледве дихає.

– Середній клас, блін… – кривиться Фома скептично. Зосереджується на дорозі. Міст Патона, Ленінградська площа, Празька, Алма-Атинська до кінця. Поки до ДВРЗ доїдеш – виспатись можна.

Наступного ранку Макар прокинувся від запаху яєчні. Розгублено заборсався у квітчастому, як луки, простирадлі. Усівся на розкладеному дивані посеред невеличкої затишної кімнатки з радянською стінкою, до краю була забитою не кришталем – книжками. Роззирнувся безпорадно: де я? Портрет Олежки Фоміна на стіні – патлатий на якійсь горі. Два пальця догори – вікторі!

– Фома…

– Блін, я вільний! – веселий Фома спостерігав, як механік похапцем ковтає яєчню, колотив каву в турці. – Звільняюся! Круто, що ми тоді з тобою… Тепер є бабло. Може, бізнес якийсь замучу… Ми ж, блін, середній клас збиралися… піднімати власним прикладом. Ти як? Хто лице попсував?

– Менти…

– Що сталося?

– Потім…

– Добре… Ти надовго? Ні, я не проти. Удвох навіть веселіше. Просто люблю ясність.

– Не знаю… Може, тиждень-два…

– Нормально. Чуєш! Погнали в Карпати?! Снігу, кажуть, завалися…

– А як же «бізнес замутити»?

– А… Встигну, як гроші будуть. Відпочити час. Поїхали?

– Ні… У мене тут…

– Ще скажи – «фабрика». Умієш лапшу на вуха… А самому жити нема де.

– Є… Просто… так треба. Для діла. Залягти…

– Макаре, ти грабонув когось? У рюкзаку бабла… Менти застукали? Ну давай уже… Колися! Мені ж цікаво.

Макар насупився, стис виделку.

– Фома, блін… Відчепися. Без тебе…

Принюхався – звідки смердить?

– Дай мені якихось шмоток своїх. Помиюся, перевдягнуся…