Текст книги "Макар"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Вагомий аргумент

О другій годині ночі про нагле захоплення фабрики знав Ярослав Михайлович Новаковський. Усе просто. «Сігмівці» маякнули в Печерський райвідділ, ті – черговому Головного управління МВС у столиці, звідти інформація розлетілася – до ГУБОЗу міністерства, у прокуратуру Києва, СБУ… З ГУБОЗу стуконули начальнику охорони Новаковського, бо той свого часу передав прохання шефа: повідомляти про все, що стосується громадянина Макарова Олександра Миколайовича. За десять хвилин до другої ночі в квартирі Новаковського на Оболонській набережній пролунав дзвінок. Ярослав Михайлович не спав – надто дивною і лячною видалася та п'ятниця, і, хоч колишній вояка Новаковський на забобонність не хворів, крутився, крутився у ліжку, намагаючись розгадати таємничі знаки дня, зрозумів, що не засне, поплентався на закриту терасу і там курив одну за одною, наче чекав чогось…

П'ятниця розпочалася з того, що великий портрет Ануки у вітальні раптом покосився, і не було тому геть ніяких пояснень. Полотно в багатій рамі кріпилося до стіни надійно. Зверху два великі гачки трималися на міцних дюбелях, знизу картину підтримували ще дві витончені декоративні підпорки. Ярослав Михайлович підійшов до портрету ближче й очам не повірив – двох декоративних підпорок знизу як і не було ніколи. Тільки дві дірки в стіні. Портрет Ануки похитувався на двох гачках, покірно й трагічно, як би розхитувалося мертве тіло вішальника.

– Добре, що Нані не бачить… – тільки й порадувався. Викликав майстра і, поки той відновлював рівновагу портрету, усіх замордував – і служницю Галю, що прибирала тут щодня, і кухарку Люду, що вона з кухні Новаковських не вилазила – не те щоби апартаментами вешталася: хто?! Ніхто – ні сном, ні духом.

Удень Ярослав Михайлович заїхав додому пообідати й застав там Нані.

– Доню?… Мала ж до понеділка в Процеві працювати? – запитав обережно.

Нані відвела погляд, насупила тонкі брівки.

– Тату… З Сашею щось трапиться…

Новаковський розгубився. Жодного разу після повернення Нані до батьківської оселі вони не говорили про доньчиного залицяльника. Нані не впускала татка у душу. Мовчала, і це лякало його ще більше. Він і досі не знав, що саме сталося між донькою і білявим покидьком. Після бурхливої істерики в батьківській автівці біля апартаментів білявого Нані більше тижня просиділа у своїй кімнаті, усе малювала, малювала, малювала… Майже не їла, не розмовляла, і Новаковський уже передзвонив лікарям у Німеччину, де свого часу лікували доньку, та раптом вона зібрала усі свої малюнки та креслення і переїхала до Процева.

– Слава Богу, не убив козла… – тільки й порадувався Новаковський, бо геть не міг зрозуміти, що в дитини на душі. Як тепер ставиться вона до білявого? Ненавидить, зневажає, гидує ним чи… страждає безмірно і любить? Не знав! Не впускала удушу. І він не міг ляпнути щось на кшталт «забудь його, доню» чи «ти ще думаєш про цю тварюку?! Дарма!». Не нашкодити. Понад усе Ярослав Михайлович Новаковський боявся нашкодити рідній дитині.

– Ну… І як ти це зрозуміла? – пробурмотів.

– Мама наснилася…

– Мені мама щоночі сниться… – відповів обережно, зиркнув на стіну, де знову висів портрет Ануки, перевів погляд на єдину доньку. – Хочеш зустрітися з ним?

– Ні. З друзями-архітекторами зідзвонилася… Зараз прийдуть до мене у бюро. Хочу порадитися, як дім перебудовувати.

– То, може, мама тобі на те й наснилася… – закинув гачок тато. – Певно, хоче, щоби ти перебудувала…

Нані знизала плечима, побігла на зустріч із такими ж недосвідченими, як сама, гоноровими друзями-однокурсниками, що гордо йменували себе архітекторами. Новаковський ухопив слухавку, зателефонував начальнику власної охорони.

– Про Макарова щось чути?

– Нічого, – відповів охоронець. – Давно ніде не з'являвся. Щось трапилося?

– Краще, щоби не трапилося, – відповів Новаковський і поклав слухавку.

Коли пролунав нічний дзвінок, заздалегідь знав: зараз почує про Макарова. Не здивувався: цей день мав закінчитися незвичайно. Анука, виходить, не тільки Нані попередила, а і його… Але коли вислухав коротке повідомлення про нічну забаву механіка, аж почервонів од прикрощів.

– Що?! Ти з глузду з'їхав? – гаркнув на підлеглого.

– Я чого телефоную, Ярославе Михайловичу. – Начальник охорони пропустив повз вуха грубощі шефа. – Макаров цей… Ви ж розумієте – менти не чекатимуть. Завалять там усіх на фіг по-швидкому Будівля ж не на околиці. Поряд із Генеральною прокуратурою. У неділю вибори. Нікому не хочеться, щоби назавтра вся преса, політики та інша голота кричали про повернення дев'яностих…

– Ну, то й нехай… – і закляк.

На порозі закритої тераси стояла Нані.

– Зачекай! – гаркнув охоронцю у слухавку. Прикрив її долонею. – Чого не спиш, доню?

– Врятуй його, тату… – сказала Нані.

О пів на третю ночі менти, «сігмівці» і нажахані чиновники різного рівня ошелешено зиркали на Ярослава Михайловича Новаковського, що він стояв напроти фабрики, чорний, як той диявол. І що тут робить? Запитати в лоба не сміли: надто велике цабе. Поряд із Новаковським тремтів Боря Рудь, байдуже позіхав Рома Шиллер. Ще дорогою до фабрики Новаковський висмикнув з ліжка Рудя, наказав зателефонувати і Сердюкові: хай приєднується, мать його так! Хай дивиться, що його колишній помічник витворяє. Та Сердюк не приїхав. Шиллєра прислав, сука!

– Ну? – Новаковський недобро зиркнув на Шиллєра. – І що Сердюк велів мені передати?

Рома смикнувся, зиркнув на ментів-чиновників-«сігмівців».

– Відійдемо?

Відійшли до рогу.

– Володимир Гнатович певен: немає жодного ланцюжка, який пов'язує вас і його з оцим… об'єктом, – сказав Рома. – Ну, працював колись Макаров у Сердюка. Ну, брала його фабрика участь у тендері на держзамовлення… І що? Сердюк давно його здихався. Держзамовлення теж, слава Богу, в надійних руках. Володимир Гнатович уважає, що ні йому, ні вам не варто тут… світитися. Хай менти розбираються. Володимир Гнатович взагалі не розуміє, чому вас так стривожила ця прикра подія. Ну, завалять цього Макарова. Навіть краще, коли завалять. Що – хіба вперше помічника народного депутата завалюють? Стільки нечисті прослизає… Вагомий аргумент.

– Краще? Мабуть… – Новаковський примружився, глянув на захоплену будівлю. Чогось таким слимаком йому той білявий здавався, а він, бач… Як донька в ньому характер розгледіла?… Хай його завалять? «Урятуй» – сказала Нані.

– Їхали би ви додому, Ярославе Михайловичу, – почув Ромни голос.

– Ти мені тут поради не роздавай, – відказав хижо. – Сам їдь, а я хочу зрозуміти, як менти діятимуть.

– Ну… Бог у поміч. – Рома позіхнув, поплентався геть.

Новаковський гукнув Рудя.

– Дзвони йому! – наказав хижо.

– Я уже пробував, – забелькотів Боря. – Не відповідає. Номер міг змінити. Точно змінив. Нані…

– Що Нані?!

– Нані знає…

– Ти що верзеш?! Звідки?

– Він їй SMS-ки щодня надсилає… надсилав… Тобто… Я бачив… випадково.

– І чому ж, Борю, я цього й досі не знав? – Новаковський ледь утримався від бажання ляснути Рудя по окулярах.

За п'ять хвилин рівним, як мертва ріка, голосом Нані продиктувала татові новий номер механіка. Запитала:

– Де він?

– Тобі тут бути не треба, – вислизнув Новаковський. – Тут… усе за планом. Нормально… буде.

Макар утратив кров і відчуття часу. Хитався, блукав фабрикою, заглядав у кожен куток – реєстр… На стіни витріщався: ви реєстру не бачили? Без реєстру вся забава ніц не варта. Хіба що переконатися: ті нові хазяї – скоти. Усе шкереберть: тканина по підлозі, машинки у воді… Навіщо витрачати півтора лимона, захоплювати фабрику, щоби потім знищити її? Не розумів.

Сил бракувало. Падав-спинався. Пов'язка на плечі давно промокла. Сів на сходи, що вели на другий поверх, притулився до стіни.

– Ну… Принаймні зайшов… І втримуюся поки…

Отут, на сходах, його і знайшла Зіна. Присіла поряд.

– Е! Командире! Пішли. Справу робити треба…

– Яку справу? – запитав тоскно.

– Добу протриматися.

– Що станеться за добу?

– Я сто баксів отримаю, – обережно нагадала Зіна. – Якщо твоя ласка…

– А-а… То ти по гроші прийшла…

– А ти по що? – образилася Зіна. – По сині очі? Ходімо вже, бо мужики кіпішують. Кості в туалет конче треба, Геракл гикає від жаху… Надворі метушня якась…

– Добре, – погодився смиренно, та встати сил не стало.

Допінгу би… Хльоснув би хтось по мордяці, крикнув би: «Ах ти ж, падло!» Механік безпорадно глянув на Зіну, і тут задзвонив його мобільний. Зіп'явся – як не було відчаю. Хижо зиркнув на телефон.

– Боря?… – здивувався. Налився гнівом: раз телефонує Рудь, значить, з фабрики його викинув Новаковський! Що? Не сподівався реакції? Лікті кусає?

– Директор фабрики «Есфір» Олександр Макаров, – нахабно.

– Макаров?… – голос Рудя трепетав. – Ти… Це ти вчудив?

– Ти придурок, Рудь? Я на власну фабрику повернувся! – процідив. – Що треба? Тобі чого не спиться? Спи!

– Зачекай! Ярослав Михайлович питає: чого добиваєшся…

– Ти здурів, юродивий? Думаєш, я з тобою обговорюватиму свої вимоги? Я вже все сказав: прокурора, УБОЗ, пресу…

– Що ти пред'явиш? Пресі…

– Є дещо! Вагомий аргумент, – хижо прошепотів Макар, відрубав зв'язок. «Реєстр знайти!» – билося.

– Пішли! – наказав.

– Що? Справи зрушуються? – обережно запитала Зіна.

Макар не відповів. Хитнувся раптом і завалився би… Зіна підхопила командира, потягла до холу.

– Міг би вже й доплатити, – бурчала. – За те, що оце тягаю тебе, ніби мені нема чого робити…

Марта знала про захоплення фабрики раніше за Новаковського: близько півночі Баклану зателефонував черговий по місту. Генерал спересердя луснув кулаком по стільниці новенького італійського столика так хвацько, що від ніжки відвалився різьблений завиток.

– Ну чому всі покидьки просинаються саме перед виборами? – засмутився.

Цьомнув у губи насторожену Марту:

– Не хвилюйся, лялечко! До ранку ще встигнемо… погратися…

Зібрався і геть. На розі Саксаганського й Горького генерала вже чекала службова автівка.

Марта сповзла з виснаженого надмірною вагою молодят та їхніми жорстокими інтимними пестощами ліжка – ні жива, ні мертва.

– Господи! – до ікон. – Що робити?!

Розревлася коровою – ох, Сашко! І ті її папери… Що, як при ньому? Ну за що, Боже правий? Мартине серце онде й донині ридма: убив коханий! Убив, і дихнути несила. А ще Баклан зверху як уляжеться… Одне діло раз на тиждень по-швидкому а інше – щоночі ті півтораста кілограмів слюнявити. Та коли вже Марті спокій буде?! День у день тільки й думає, як свої папери повернути, – навіть намагалася обережно дізнатися, хто на ту кляту фабрику око поклав, – усе марно. По руках і ногах зв'язана!

Години зо три мучилася – що робити? Генералові телефонувала: як справи, бо вона… хвилюється за Баклана надто. І тільки коли почула, що до ранку «інцидент буде вичерпано за будь-яких умов, так що чекай, лялечко!», перехрестилася і набрала номер механіка.

– Марто?… – Він відповів одразу, та не це вразило бідаху в саме серце. Ніколи раніше в коханого не було такого чистого, наче прозорого, сумного голосу.

– Сашко… – прошепотіла безпорадно. – Нас можуть чути… Де мої… Ти розумієш…

– При мені, – тихо розсміявся механік.

– Мені треба…

– Ти не виконала мого прохання, сонце!

– Дай мені двадцять хвилин. Я… спробую…

– Чудово. Ти пам'ятаєш? Ім'я замовника і… Нані. Ти говорила з Нані?

– Я… спробую.

– Чудово… – повторив утомлено.

– А як… я отримаю свої… папери?

– Хочеш, викину тобі у вікно?

– Господи, Сашко!

– Жартую, сонце… – ледь прошелестів. – Не хвилюйся… Є в мене тут надійна схованка. Нікому не скажу, та ти здогадаєшся. Ти би теж там сховала… Якщо зі мною щось… Отам і відшукаєш… Зрозуміла?

«Під холодильником?» – ледь не ляпнула Марта. Схаменулася.

– Безумовно… Я… зателефоную… За двадцять хвилин.

– Чудово, – безбарвним голосом утретє повторив механік і відрубав зв'язок.

Марту підкинуло: скоріше, скоріше! З ім'ям замовника – просто. Поки їхатиме на Оболонську набережну до Нані Новаковської, придумає, на кого звалити. Хіба мало покидьків навкруги? Та Марта з ходу зо два десятка прізвищ назвати може тільки з найближчого оточення Сердюка. І як вона раніше до цього не додумалася? А от чим панянку переконувати…

Таксі мчало надто швидко – геть нема часу слова дібрати. Марта знічено зиркала у вікно – сніги, сніги, – перебирала думки – ніяк не могла зрозуміти, що повинна сказати суперниці. Дівчина, може, взагалі спить… Може, давно забула хлопця. А Марта як із конопель. «Однаково, – вирішила. – Головне, щоби підтвердила, що я з нею розмовляла. І хай зрозуміє… Це просто доля. Мужчина… Справжній мужчина… горить коханням лише після того, як під його ногами підґрунтя справжньої справи. І що тут поробиш? Я би сама не зрозуміла Сашка, якби він кинувся каятися перед Нані, а не рятувати свою… фабрику…»

Остання сентенція здалася Марті беззаперечною істиною. І з нею, Мартою, Сашко… заради справи. Як гірко! Варто попередити юну панянку. Ну навіщо їй таке горе?

Нані сиділа у вітальні з альбомом Курцвайля на колінах. «Жінка у жовтій сукні». Так і прикипіла, коли служниця Галя посеред ночі повідомила:

– Гостя до вас…

– Знаю… – сказала чогось.

Не відірвала погляду від репродукції. Знаєш, мамо… Оце майже два місяці – тільки про нього… Саша сказав: «Я любив би тебе навіть тоді, коли би ти була… інакшою. Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива»… А їй? Хіба їй не однаково, який він? І хто був у нього до неї? Нані ж є з чим порівнювати. Вона навіть не шукала аналогій – самі випливли з підсвідомості. Твій відхід, мамо. Тоді теж… було так само страшно і боляче. І відчайдушні Нанині думки так само, як і тепер, керували її безпорадними вчинками. Бігти… Не знати, куди й навіщо, але бігти далеко-далеко, поки ноги не зіб'ються у кров, поки світ не укриє невагомим покривалом, не накаже заплющити очі, не пообіцяє, що у снах не буде так страшно і боляче. Саша ж помер? Для неї? Вона поховає його тихо й скорботно. Вибудує на могилі дивакуватий пам'ятник. Такий же безглуздий і неоковирний, як процівський дім… А може, Саша живий? Для неї? Може, досить трагічних помилок? Ось процівський дім… Після твоєї смерті, мамо, не було у Нані іншої мети, ніж утілили в життя твої мрії про дім. Хворобливі фантазії! І ця огидна любов до власних болів! Тільки вони не давали Нані усвідомити всі вади цього безглуздого будівництва. Прости, мамо… Прости. Нані обов'язково перебудує, щоби тобі з небес дивитися приязно стало. От і Саша… Що скажеш, мамо? Хіба варто Нані подумки креслити надгробок коханню, що першої ж миті після несподіваних викриттів виник у мізках і тепер добрішав усе новими і новими архітектурними деталями? Увесь цей час без Саші вона так уважно прислухалася до себе, роздивлялася світ: де радість? Та без Саші радість потьмяніла до сірого, мамо. Як далі жити? Чи – не жити?… Що ж ти, мамо… Снишся доні, та не розмовляєш із нею…

– Доброї ночі… – Марта стояла у дверях вітальні.

Розгубилася, засоромилася вкрай, наче та дівчинка, що сиділа на дивані з розгорнутим альбомом на колінах, набагато старша і мудріша за Марту

– Хіба вона добра?… – сказала Нані.

Марта хотіла сказати: ти, дівчинко, краще забудь його, бо розбите серце – надто хибний орієнтир, заведе у такі хащі, що й не вибратися, а Сашу… Його треба забути, і не тому, що ти чуєш ці слова від жінки, яку він покинув заради тебе, ні! Тому що він – справжній мужчина, а такі люблять тільки свою справу, а вже опісля – жінок. Про це думати тяжко, жити з тим – неможливо.

Глянула у стривожені очі Нані, сльози душать:

– Ти… не зрадь… не покинь його, дитино…

Нані брови звела, закусила губку

– Де він?

– Він… захопив свою фабрику, – мовила тоскно.

Нані здивовано вигнула брову. В очах запитання німі. Ця дівчинка нічого не знала: ні про рейдерське захоплення фабрики, ні про відчайдушні спроби Сашка повернути її. І як Марті тепер оце все переповідати?

– Наприкінці листопада… минулого року… Сашину фабрику відібрали рейдери. Він… намагався боротися… Та хіба одному?… А потім зник… А вчора ввечері… якимось чином пробрався на фабрику, захопив заручників…

Марта замовкла. Знітилася ще більше.

– Піду я… – винувато.

Вийшла з під'їзду, перехрестилася на небеса, тремтячою рукою дістала з сумки мобільний.

– Сашко, – повідомила глухо. – Кажуть, Ординський свого часу цікавився твоєю фабрикою.

– Хто такий Ординський? – почула слабкий голос механіка.

– Бізнесмен. У Лондоні живе, в Україну нечасто навідується, але його бізнесові інтереси тут. Кажуть, дочка його тепер живе в Україні. Може, це пов'язано. Але інформація неперевірена…

– Дякую, Марто…

– А Нані…

– Ти бачила Нані?

– Вона любить тебе, – ледь стримуючи гіркі сльози, видушила Марта.

– Марто… – голос механіка став ще слабкішим. – Я обов'язково поверну тобі всі борги. Чуєш? Обов'язково.

Марта схлипнула, усілася в таксі, що чекало її під під'їздом. Автівка понесла на ріг Саксаганського й Горького, хоч Марті до крику не хотілося повертатись у розкішну, обставлену наново домівку подружжя Бакланів. Щось не те було в тій домівці. Уже і прозорі портьєри понакупляла, і меблі замінила на білі, а світла і радості як не було, так і не з'явилося. Марта не знала: то нічір…

Служниця Галя зателефонувала Новаковському за мить після того, як автівка Нані від'їхала від дому.

– Ярославе Михайловичу, – перелякана. – Нані посеред ночі кудись рвонула. Сама за кермом.

Сама за кермом? Від дня смерті Ануки Нані торкнулася керма тільки раз: коли рвалася геть від свого Саші. А тепер, значить, до нього мчить…

Зиркнув у бік фабрики люто: Саша, мать твою! Покидьок затятий. Сам би йому руку потис – не слабак. Та… не сьогодні! Не вистачало ще, щоби Нані стала свідком короткого і гарантовано кривавого штурму. Цей білявий гад не для того фабрику захопив, щоби з ментами ручкатися. «Він помре», – проста думка вразила. Усю ту годину з гаком, поки Новаковський тирлувався біля фабрики, слухав версії «сігмівців» і ментів, їхні плани з захоплення будівлі, він геть не думав про те, що механік може померти. Йому просто до усцячки хотілося, щоб усе скоріше закінчилося.

– Ні… – прошепотів затято.

Підійшов до групки міліцейських офіцерів і «сігмівців», – обговорювали надзвичайну подію тихо, бурхливо. Тут він був своїм. Це якби хто Ярослава Михайловича закинув у сільгосп-сектор питання розв'язувати, отам би міг схибити. А тут – ні. Армія і правоохоронні органи – його парафія.

Офіцери замовкли насторожено: не розуміли, чому впливовий пан тут товчеться.

– Хлопці, що робитимемо? – запитав похмуро.

– Убозівці тут. «Альфа». Заступник міського прокурора обіцяв за півгодини під'їхати, – доповів один з офіцерів. – Спробуємо провести переговори. Якщо відпустить заручників…

– Якщо заручники вийдуть, ми тих падлюк порвемо! – запевнив «альфівець».

Новаковський насупився…

– Я… піду до нього.

– Ярославе Михайловичу! – Офіцери заметушилися. – Це небезпечно. Не треба! Однаково він не бажає розмовляти ні з ким, крім убозівців, прокурора і преси. Ми вже одного «альфівця» перевдягли – зіграє журналіста. Може, хай із вами піде? Зброю приховає… А там… завалить цього Макарова. Ви знаєте, який він з вигляду? Бо в нас тільки поганеньке його старе фото з паспортного столу. Та й невідомо: може, він там не сам.

Нарікання здалися провокаційними.

– Що ви тут розвели, мать вашу? Сам піду… Поговоримо… Спробую зрозуміти його вимоги. Чи ви хочете, щоби оця баланда ще кілька діб варилася? – вибухнув. Додав упевнено: – Нічого він зі мною не зробить!

Поряд уже стояв Боря Рудь, тремтячою рукою притискав до вуха мобільний.

– Макаров? До тебе Ярослав Михайлович іде. Сам. Без зброї, але з вагомими аргументами для переговорів. Відчиниш?

Двері рипнули. На Новаковського з прикрістю зиркнула дебела тітка років тридцяти п'яти, набундючилася:

– Ну?! І чого стовбичите? Заходьте вже, раз прийшли!

– Ти хто? – Новаковський ступив крок у хол, обернувся до тітки: швиденько зачиняла двері, ще й стільцями підпирала.

– Я? Зіна. Заручниця. А ти… ви?

– Заручниця?

– Е, пане-товаришу! Не треба мені тут питаннями очі виїдати! Ви до кого прийшли? До терориста нашого? То й ідіть собі до нього. Воно, бідне, охляло геть… Чи зможе говорити?

Новаковський ступив у хол… Мать твою… При стіні на підлозі сиділи зв'язані люди. Двоє чоловіків у камуфляжі, певно, охоронці, мали цілком пристойний вигляд. Ще трійко цивільних – більш розхристані й… колоритні. Молодий хлопчина з довгим світлим волоссям у бейсболці цікаво роздивлявся гостя, тип середніх років у спортивках неадекватно всміхався, наче випив перед тим бутель самогону, а літній чоловік зі смішним метеликом на худій шиї тягнув до Новаковського зв'язані руки…

– Матір Божа! Ви прийшли… Ви прийшли!

Новаковський зупинив бідаху впевненим жестом: мовляв, спокійно, допомога близько. Роззирнувся і врешті побачив білявого гада. Він сидів у кріслі, стискав у руках зброю – по пістолету в кожній руці. Та лише на перший швидкий погляд здавався безжальним хижим звіром. Новаковський вдивився: не хлопець сидів у кріслі, радше воно прийняло знесилене тіло і тепер підтримувало його щосили. Руки – плітьми, на плечі скривавлена вогка пов'язка. Поранений? Тільки очі горять невблаганною жагою.

– Макаров… – Новаковський розгубився: інакше уявляв барліг терориста.

– Сашо! Що? Води? – Зіна уже стояла біля крісла, зазирала Макарові у вічі.

– Зін'… Відпочинь… – прошепотів механік.

Новаковський аж зубами скригнув з прикрощів.

– Ти… Де тут у тебе поговорити можна? Без свідків? – сказав демонстративно жорстко.

– Тут, – прошепотів Макар твердо.

Новаковський застиг на мить. Кивнув: добре. Сперечатися – ніякого сенсу. Цей білявий покидьок був готовий до того, що за мить помре. Не відступить – видно. Новаковський на своєму віку всякого бачив. І такі погляди… Останні, як правило.

– Одного не втямлю… – пробурчав знічено. – Якого біса ризикувати життям заради грошей Сердюка? Ти що – своє втратив?

– Своє!

– Ну… Припустімо. Чого хочеш?

– Фабрику! Рейдерів знайти. Повішати! Сам повішу…

– Ти думай про те, щоби тебе самого…

– За що? За те, що я прийшов на власну фабрику? Це те саме, що ви… додому повернулись. І запросили до себе… гостей.

– Ці люди – заручники!

– З них і волосина не впала. Геракле!

Літератор стрепенувся.

– Я… всім вельми задоволений! Пан терорист, перепрошую, пан Макар нагодував мене. І напоїв… Але я дуже… дуже хочу додому! Мене чекає роман…

– Літератор із сільгосптематикою трахається, – посміхнувся Костя.

– Замовкніть! – гримнула Зіна. – Не заважайте переговорам, бо ніколи додому не потрапимо.

Новаковський глянув механіку в очі:

– Ти… хоч би про Нані подумав.

Макар здивувався безмежно.

– Нані? Хіба Нані потрібна шістка? їй потрібен мужчина, а мужчину випробовує справа. Тож я тепер у своїх справах… по вуха.

– Та що ти тут верзеш, мать твою? – не втримався Новаковський. Білявий дратував його, як і раніше. – Яка «твоя справа»? Ще невідомо, де ти гроші взяв на ту свою справу, негіднику!

– Ваша правда – негідник! У злиднях – геть ніякої гідності, хоч як шукай! Суцільна смердюча біда. Не бажаю в біді жити! У тому винен? Хай! А гроші… Первинне накопичення капіталу – суцільна мутка! – огризнувся механік. – Неважливо звідки! Важливо – не просрати!

– Яке первинне накопичення? – Новаковський відчув: кров під кадик. – Усі первинні накопичення давно в дев'яностих залишилися!

– Для кого? Для вас? Для вашого покоління? А нам що робити? Дивитися на те, як ви все поділили, і зади вам облизувати?

– Життя – багно! – вигукнув Костя.

Літератор витягнув шию, озирнувся ошелешено.

– Матір Божа! Про що говорять ці люди? Про які капітали? Зіно! Мадонно! Заклинаю! Скажіть їм: хай схаменуться! Тут же… люди! Заручники! Нас же розстріляють і вб'ють! Хай думають, як нас визволити! Зіно! Не мовчіть! У вас же діти!

– Геракле, всохни, – утомлено сказала Зіна. – їм до моїх дітей, як мені – до їхніх капіталів.

Новаковський напружився.

– Відпусти людей…

– Ні, – хитнув головою механік. Несподівана суперечка забрала останні сили. Учепився в пістолети, тримався за них. – УБОЗ сюди, прокурора, пресу… Правді – воля! Сукам… смерть!

– І що ти тій пресі скажеш? Я знаю дещо… про такі примусові поглинання. Ти замовників роками шукатимеш, а твоя фабрика тим часом…

– У мене реєстр є! Справжній! А протокол зборів підроблений. Там є підписи акціонерів, яких тоді не було. Надя… Закрійниця, інші…

Новаковський зиркнув на механіка уважно.

– Гівняні рейдери, – сказав. – Погано попрацювали. Якщо так, то… Спробую тобі допомогти. Відпусти людей, підемо до суду…

– Маячня. Мене завалять, тільки-но заручники залишать будівлю. Чи закриють… у коробку для посилок. На роки.

Новаковський підійшов до вікна.

– Світає… – сказав. – Думаєш, хтось допустить, щоби посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою… Та ще й напередодні виборів…

– Тільки цього й сподіваюся! – відповів Макар. – Посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою, та ще й напередодні виборів менти побояться штурмувати. Ще в заручника влучать… Неподобство! А преса… Хай тільки сонце зійде. Сам запрошу. У мене тут мобільних – сім штук! А Інтернет… Шкода, кляті рейдери всі компи попсували. Певно, справжній реєстр шукали, а він…

– У нас є своя преса! – бовкнув Пустовоєв.

Горила зиркнув на нього насторожено.

– Письменник знову марить, – сказав Новаковському.

Пустовоєв образився, обернувся до хлопчини.

– Вово! Скажи їм… Нас же тут тільки двоє… з інтелігенції…

Молодий хлоп у бейсболці знизав плечима.

– Без камери я…

– Я і без Вови всю пресу на ноги підніму! – сказав Макар.

– Спокійно. Не роби зайвих рухів! – занервував Новаковський. – Так домовимося. Я суть справи зрозумів. Подумаю, що можна зробити. Дай годину. За годину зателефоную. Зі своїми пропозиціями на твої вимоги.

Макар кивнув.

– Зіно. Проводи гостя. Та обережніше там! Світає. Ментам нас тепер добре видно.

– Товаришу Макаре! Дозвольте і мені піти з оцим паном… Я розкажу всьому світові, як вас жорстоко і несправедливо обікрали, – закричав літератор. – Я битиму в усі дзвони і стукатиму в усі двері…

Новаковський подумав, що цей неврастенік міг би немало розповісти – як не світові, то принаймні йому.

– Олександре! І справді. Відпусти дідуся…

– Який я вам дідусь?! – отетерів літератор. – Як ви тільки смієте?! Ви… Невіглас! Ви ніколи не читали журнал «Жовтень», так будьте ж ви за це прокляті!

Новаковський вирячив очі.

– Ти цих божевільних десь спеціально добирав, щоби в полон узяти?

– А ви думали, ми просто так? З вулиці? – захлинався літератор.

Горила напружився.

– Геракле! Та помовч хоч хвилину!

– Товаришу військовий! Хто ви такий, щоби мені вказувати? – Геракл косив словом усіх без розбору.

Зіна підійшла до Пустовоєва, нахилилася та я-ак лясне літератора по щоці.

– Ну що? Попустило? – сказала. – Мовчи, зараза, бо ноги повисмикую…

– Ноги повисмикую… Та як ти смієш?! Доярка! Так має право казати тільки моя Люсі!

Новаковський сунув до дверей, ловив себе на думці, що йому буде шкода, якщо ці дивакуваті люди… загинуть. Вийшов у холодний січневий світанок: посеред камуфляжного одягу чоловіків навколо фабрики, сірого ранкового снігу око різала біла, наче квітка крокусу, пляма. Новаковський напружився. А от і доня…

Його тої ж миті оточили міліцейські офіцери, цивільні, «сігмівці».

– Що? Який він? Який з вигляду, щоби не помилитися?

Який з вигляду? Новаковський аж закляк від несподіваної думки.

– Дайте хвилину… Зараз повернуся, все розповім.

Ішов до Нані, карколомне відкриття прибивало до землі, та не зрушило твердині принципів: є тільки одна людина, заради якої Ярослав Михайлович Новаковський ладен Богові глотку перегризти. Нані…

– Урятуй його, – уперто повторила доня.

– Уже рятую, – утомлено сказав Новаковський. – Іди до машини, Нані. Нема чого тобі тут робити. Боря!

Новаковський стояв посеред схвильованих міліцейських чинів і цивільних, проводжав поглядом Нані, яку Боря Рудь уже садовив до позашляховика.

– Терорист такий… Молодий, довге світле волосся. У бейсболці. Не помиліться. Там заручників до біса…

– А той, що його поранили? – втрутився вусань із «Сігми».

– Заручник… – хижо вишкірився Новаковський.

Вова й гадки не мав, що став мішенню. Крутився джиґою на підлозі.

– Макаре! Будь людиною. Розв'яжи руки й дай камеру, – благав. – Фотографуватиму. Чи просто дай мій смартфон. З нього – відразу в Інтернет. Точно! Смартфоном краще. Круто. А ноги хай будуть зв'язані. Зараз забава почнеться. Хіба можна таке пропустити?!

– Життя – багно! І нам уже ніхто не допоможе! – вигукнув Костя. – Бо ми – скоти…

– Котра година? – спитав Макар. Сидів у кріслі посеред холу – блідий, як та примара.

– Пів на шосту, – зітхнула Зіна. – За півгодини тобі має зателефонувати той пан, і всі твої біди скінчаться. Підеш собі до лікарні…

– У мене нема реєстру, – прошепотів. – А без реєстру… мені уже ніхто не допоможе. Костя має рацію: життя – багно. Якщо тебе дрючать так нахабно, навіщо бовтатися в тому багні? Правильно я кажу, Костю?

– Безумовно! – потвердив Костя.

Макар здригнувся від того слова. Глянув на руку з пістолетом. На другу. Відклав один пістолет, другий підніс до скроні. Зіна заплющила очі, зашепотіла затято:

– Заплати, Сашо! Заплати спочатку!

– Ей, терористе! Стріляй у мене! – загорлав Костя.

– Матір Божа, Костя! Яка ви непорядна людина! – утрутився літератор. – Ви ж обіцяли закрити мене своїм тілом!

– Що за реєстр?! – намагаючись перекричати заручників, гукнув Горила.

– Реєстр?! Це моє спасіння… – Макар тримав руку з пістолетом біля скроні, дивився на Горилу. – Головний документ. Правда. Без нього…

– Там, під столом… У пакеті… Якісь папірці лежать. Зібрав, бо по всьому першому поверху валялися… – Горила говорив напружено, ніби над силу. – Може, й реєстр твій там…

Макар спробував підвестися. Зіна підбігла.

– Кинь той пєстік! Давай уже… Поможу. Відштовхнув.

– Сам! Сам, Зіно!

Підвівся. Витяг з-під столу пістрявий целофановий пакет, вивалив з нього геть усе на підлогу.

– Реєстр… – притис до грудей тоненьку теку з документом, по-дитячому бурхливо схлипнув. – Ваню… Дякую. Ти – людина…

– Давай уже! Роби щось із тими папірцями, щоби люди… додому пішли.

– Тепер ви нас відпустите? – захвилювався Пустовоєв.

– Якщо він нас відпустить, його тут порішать, – сказав Костя. – Треба якось усім колгоспом…

– Е! Заручники! Що за сторонні розмови? Страх загубили? – Настрій механіка явно кращав. – Ніхто нікого не завалить. За півгодини мені зателефонує дядько-чарівник, і тоді… гуляйте собі!

– Нас не забудуть! – Вова уже цілився смартфоном у заручників.

– А відсвяткуймо, поки час є, – запропонував Костя.

– Нема чим, – сказала Зіна. – Ти все видудлив, алкаш клятий!

До шостої ранку – хвилин десять, а Новаковський і гадки не мав, як витягти білявого гада з болота. Менти заметушилися: зверху надійшла безапеляційна вимога – до сьомої ранку інцидент має бути вичерпаний і ліквідований будь-якими засобами.