Текст книги "Макар"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

– А бери у шафі що хочеш, – відказав Фома.

Їжа і тепла вода запустили мізки. Фома погнав до ресторану – борги віддавати, волю здобувати. Макар бродив Фоминим прихистком на вулиці Новоросійській, що вона одним боком ще в Києві, а другим уже в лісі. Дві кімнатки, одна менша за другу, крихітна кухонька – стіл-стілець-плитка, туалет і душ. Блін, стайня! На задвірках! Він ніколи не буде так жити! Вийшов на подвір'я. Напівзруйнований гараж… Отут мала бути Фомина автомийка?

– Треба йти, – прошепотів уперто. Купити одяг, під'їхати до фабрики – а що, як «Сігма» здиміла? Тоді би він потрапив на свою фабрику… Навіщо? Аж похолов. Є задля чого! Реєстр! На фабриці є справжній реєстр акціонерів, де чітко стоїть: Макаров Олександр Миколайович – мажоритарний акціонер, директор і фактичний хазяїн ВАТ «Есфір».

Заметушився – не кінець! Реєстр – це все! Можна подати до суду, смикнути Сердюка. Діяти можна! Згадав: ну, приміром, не реєстр, нотаріально засвідчена копія. її затребував Новаковський для держзамовлення. Макар пообіцяв підвезти, закрутився, усі необхідні документи Рудю передав, а копію реєстру… Копію кинув так незграбно, що документ завалився за диван у його кабінеті. Не встиг тоді дістати копію. Біг кудись…

– Нормально… – прошепотів збуджено.

З реєстром до Сердюка. Я ваша людина, Володимире Гнатовичу! Не дозволяйте топтатися по ваших людях!

До рюкзака. Фома, сука! Всюди устиг свій ніс… Скільки бабла лишилося? Мало би тисяч шістдесят п'ять. На двадцятку скромно вдягнеться. Те, що лишиться, сховати кудись… В автівку

– Зразки!

Перетяг зразки тканин на диван у кімнатку з радянською стінкою, врешті перерахував гроші. У рюкзаку лишилося трохи більше шістдесяти тисяч гривень. Спробував пригадати: коли й куди міг витратити? У Ковелі? Хабар Пішольському лежав в окремому конверті. Бензин, обідав у ресторанах разів п'ять. А-а… Запальничку купив за п'ятсот баксів – точна копія «Макарова». Не відрізнити. Десь на задньому сидінні валяється. Йолоп!

– Треба йти.

Джинси високого Фоми тяглися по землі. Курточка з фільмів про перших ковбоїв. Макар усівся за кермо, аж матюкнувся – машина страх яка брудна!

– Фома, придурок… Відкрив би автомийку, я би тепер не витрачав часу намарне.

Завів двигун… Насупився. Вимикнув і дістав мобільний. Марту стимульнути суворим нагадуванням – землю рий, сонце, бо Макар довго не чекатиме! Здасть тебе Сердюкові з усім потрухом!

Рука сама набрала номер Нані.

Довгі гудки – чує… Чує! Певно, завмерла, дивиться розгублено: що робити?

– Відповідай! – прошепотів недобре.

Довгі гудки. Та скільки можна? Урвав зв'язок. Ще є SMS-ки. «Викреслила вона»… Так просто не вийде!

– «Не зраджуй мене!» – текст уголос.

Віджбурнув мобільний на сидіння і врешті виїхав із подвір'я Фоми.

«Есфір» манила механіка сильніше, ніж біблейська героїня Ксеркса. Устигне шмоток накупити. В кінці чорного тунелю – слабкий вогник надії. Дістати реєстр.

Мчав, роздмухував вогник на полум'я: фабрику точно перестали охороняти. Судове рішення йому вручили. Певно, на цьому місія «Сігми» вичерпана. Думки виструнчилися у чіткі плани: добути реєстр, перевдягнутися у пристойний одяг, і до Сердюка. Повеселішав:

– Ні, я у цій халепі не сам. Сердюк повинен допомогти.

А та «Сігма» – наче з двожильних. На порозі курив боєць. Холом ступав Горила, розмовляв по мобільному, жестикулював недолуго.

– Тварюки! Коли ж ви відпочиваєте, падли?…

Механік стовбичив неподалік фабрики, товк собі: треба йти геть, та ноги не несли. Не міг відірвати погляду від вікон, думки метушилися: це не кінець, не кінець. Вихід має бути. Якось пробереться, проповзе, просочиться на фабрику… На поріг вийшов Горила, роззирнувся. Макар пригнувся за засніженими кущами, побіг до автівки. Думки підганяли: вихід завжди є. Має бути. Він не в пустелі. Знайдуться люди! Обов'язково допоможуть розібратися. У нього зв'язки! У нього документи! Він сам по собі такий, що його одним ударом з ніг не збити!

І сам не помітив, як відчай поступився місцем упертому оптимістичному твердженню.

У житті повинно відбуватися хоч щось добре, має бути хоч дріб'язок, хоч усмішка випадкового перехожого, аби останній промінчик надії не згас остаточно. Тиждень упертої віри – фабрика моя за законом! – випив механіка до денця, залишив на серці тільки брудну пляму чужого харкотиння.

Першим плюнув Сердюк. Макар підловив колишнього шефа біля його будинку в Царському Селі, коли нардеп був за п'ять кроків од автівки. Не вийшло з реєстром явитися – вирішив без реєстру спробувати.

– Володимире Гнатовичу! Вислухайте мене! – виник нізвідки. Поспішав, плутався. – Ви, певно, не знаєте… Мою фабрику захопили рейдери! Наші з вами плани…

Сердюк вирячив очі, пішов на колишнього помічника.

– Які ще «наші з вами плани»?! Ти хто взагалі такий? Що ще за фабрика? Та я знати нічого не знаю. І тебе не знаю. Слава Богу, звільнив вчасно… Була би мені тепер морока. Давай… Геть звідси! Ще раз побачу – пожалкуєш.

– Але, Володимире Гнатовичу… Якщо плюють на ваших людей, значить, і на вас…

– Що?! Погрожуєш? Мені?!

– Ні, я просто ставлю вас до відома, що людина, на яку ви могли би покластися… у скрутній ситуації… тепер нічим не зможе вас… підтримати. Я думав, ви… це розумієте.

Сердюк зміряв механіка презирливим поглядом.

– У мене не буває скрутних ситуацій, Макаров! Тому що я вчасно виключаю зі свого кола людей, які впевнені, що колись я звернуся до них по допомогу… І тому ведуть себе… як останні козли.

– Але я нічого не зробив! Нічого! Задля вас старався! Щоби фабрика працювала. Прибуток збільшити… А якісь падли… Допоможіть! Володимире Гнатовичу! Допоможіть! Усе віддам, тільки би фабрику повернути.

– І що в тебе є? – скептично скривився Сердюк.

– Фабрика…

– У тебе немає фабрики! – вбив останній цвяшок, пішов до автівки. Кинув через плече: – Зроби так, щоби я про тебе забув.

Механік відчув: помиї ллються прямо на голову. Смикнувся, хотів був крикнути: «Сука! Завтра усі знатимуть, що твоя дружина трахалася з Токо Моно. Ти його вбив?!» Вчасно схаменувся. Дивився, як машина Сердюка виїжджає на Старонаводницьку, захлинався від люті. Нічого, нічого… Радій, старий покидьку. Є проти тебе козир. Зарано діставати. Може, Марта щось дізнається…

Другою плюнула Марта. Просто поміняла номер мобільного, хоч і попередила про те дзвінком.

– Ніколи не дзвони і не шукай мене, Сашо. Це небезпечно не тільки для мене. Якщо мої папери потраплять до… сам знаєш кого… І якщо про це дізнається… генерал… Я змушена буду розповісти про наші стосунки… І тоді тобі… теж доведеться захищатися.

– А мені начхати! І так уже всі знають! Нані знає! Новаковський, певно. Хто вкрав мою фабрику? – гарчав у слухавку Макар. – Ти дізналася?

– Я… спробую, але це – довга історія. Може, за кілька місяців. Після виборів… Я сама зателефоную.

– Що?! З глузду з'їхала? Кожен день простою – збитки! Сьогодні взнай! – кричав, кричав, аж доки не зрозумів: Марта давно відімкнула дзвінок. Сиділа на дивані від Зузунага, крутила в руках мобільний і думала про те, що Нані Новаковська, певно, дуже гонорова панянка, раз і досі нікому не розповіла про листівку й каблучку білого золота… Завтра в апартаменти біля цирку в'їдуть нові квартиранти, квартира на Русанівці теж здана, а сама Марта живе тепер на розі Саксаганського й Горького і демонстративно радісно приймає вітання із законним шлюбом, що сипляться й досі. А що на серці… Того Марта нікому не повідає. Навіть Богові.

Добив Рома Шиллер. Коли Сердюка не було в офісі, Макар потикнувся до Роми з божевільною ідеєю вивідати, що неформальне й ефективне можна вдіяти, коли твоє майно захоплюють рейдери. Шиллєр відмовився розмовляти в офісі, призначив зустріч у дорогому ресторані біля Золотих Воріт, наївся і напився на халяву, вислуховуючи Макарову історію, усміхнувся уїдливо.

– Ну… Тепер розумієш різницю? Геть неважливо, кого ти трахав чи трахаєш! Головне, аби не трахнули тебе!

– Про що це ти, Шиллєре? – Механік ледь стримував лють. – Мені твоя філософія – до сраки карі очі! Що робити? Чи ти просто вирішив повечеряти на халяву?

– Що робити? До суду йти, – сказав Рома і тим, певно, настільки вразив бідолашного механіка, що його аж перекосило від гніву.

Шиллєр розреготався, кинув на стіл серветку, ледь на ноги зіп'явся, побрьохав геть.

– А я з першого дня казав: курка… – хитався, бурмотів собі під ніс.

За тиждень напрацьовані ділові зв'язки у кількості «три» – Сердюк, Шиллєр, Марта – вичерпались. Щоранку Макар прокидався на дивані у хатинці Фоми, їхав до фабрики. Він більше не підходив до порогу, не спілкувався із Горилою, не задавав дурних запитань і не кричав, що фабрика повинна працювати. Стовбичив, як те теля, що мамку загубило, дивився на будівлю і, тільки коли хтось із «Сігми» врешті не витримував, човгав до Макара, зривався і мчав геть.

– Усе. Поїхав дах у хлопця, – сумно констатував Горила. Макар і сам не розумів, що робить. Після відвідин фабрики наступний пункт щоденної програми: набирав номер Нані, слухав довгі гудки, надсилав повідомлення. «Не зраджуй мене». Пробував писати інше, та тільки дратувався, знищував інший текст і знову писав: «Не зраджуй мене». Хтось же повинен був залишитися поряд!

Озирався: при світлі дня, вночі – нікого. Він думав: може, то нічір править. Усім непереливки, та брехати собі сил не вистачало. Бачив: в інших є день, вечір, ніч… Життя. Сердюк не тужить, Шиллєр посміхається, навіть Марта генеральшею стала, а він… Кому він потрібен? Фома? Фома – не рахується. Бухає, пропиває бабло, на Карпати компанію збирає і щовечора пресує механіка дурними розмовами.

– Усе! Я придумав, – верзе. – У тебе є гроші, у мене ідея. Давай! П'ятдесят на п'ятдесят. Бізнес. Кіоск відкриємо. Чи ще якусь лабуду У мене є один чувак знайомий… Він торгівельне місце у підземному переході з усіма документами і дозволами продає за копійки. Давай купимо. Два дні ти торгуватимеш, два дні я…

– Фома, їдь у Карпати!

– Грошей мало лишилося.

– Ще тисячу дам. Вали… А я твою хату постережу.

Наступного дня після від'їзду Фоми – пожалкував. І слова сказати нікому. Щоранку – фабрика, SMS-ка Нані… А далі що? Усі знайомі, малознайомі і ті, до кого можна було постукати від імені Сердюка, сахалися від Макара, як від заразного. Гроші танули. Кмітливий адвокат у приватній юридичній консультації взявся підготувати документи для подання у суд: і півсправи не зробив, запросив такий аванс, що у механіка занило під ребрами.

– Справи про примусове поглинання не дають швидкого результату. Вимагають багато часу і грошей. Ви… готові до великих витрат? – запитав байдужо.

– Готовий, – збрехав без вагань. Заплатив аванс, щоби хоч докричатися, щоби до суду дійшла хоч заява про незаконне захоплення фабрики «Есфір»… Більшого вже не сподівався. Навколо нього вирувало життям велике місто. Просто у ньому тепер не було Сані Макарова. І геть ніхто тим не переймався.

– Мотузка – гидко, – розмірковував цілком серйозно. – Знеболювального купити побільше. Наковтатися, поки Фома з гір не повернувся…

Двадцять п'ятого грудня прокинувся вдосвіта не від нічних жахів чи лаю сусідської вівчарки. Наснився вихід. Макар побачив його ясно і чітко. «Ну? Рейдери? І що? Треба самому стати рейдером. І захопити свою фабрику» – промайнуло, і механік розплющив очі.

– Нормально… – прошепотів нервово. – Продам Марті її папери! І на ці гроші… захоплю фабрику!

Безглузда ідея сотворила диво. Помчав до фабрики. Зупинив автівку просто біля порогу. Вийшов, ляснув дверцятами, пішов до Горили.

– Щось ти сьогодні веселий? – Горила підозріло розглядав вкрай збудженого механіка.

– Дай прикурити! – смикнувся Макар. Усміхнувся. – Дякую…

Відійшов від порогу на метр, дістав мобільний. «Скоро зустрінемося, Нані!» Сунув до автівки, земля під ногами горіла. Кишеню пік аркуш з компроматом на Марту «Іванко – примусове поглинання». І номер мобільного. Його цікавить поглинання! Хай на нього попрацює та Іванка. Він почекає години до дванадцятої, зателефонує тій Іванці і скаже, як колись швачкам, – арбайтен!

О десятій терпіння луснуло. Ухопив мобільний, гарячково набрав номер.

– Слухаю, – почув спокійний чоловічий голос.

– Мені потрібна Іванка, – у лоба.

– Тут немає ніяких Іванок. Це телефон Миколи Іванка, – почув роздратоване.

Психанув: клята Марта!

– Вибачте. Я від Марти, помічниці пана Сердюка, – гарячково видав фразу-пароль. – Справа в тому…

– Що? Знову поглинання? – перебив Іванко.

– Ми можемо зустрітися сьогодні? – спитав якомога спокійніше, хоч губи тремтіли.

– Ну, раз ви від Марти… О другій вас влаштує?

– Безумовно.

– У парку біля Михайлівського, – повідомив пан.

– На свіжому повітрі? – не втримав іронії.

– Як показує досвід, усі попередні розмови краще починати саме так, – менторським тоном повідомив пан Іванко. – Ми чекатимемо на вас біля виходу з фунікулера.

– Ми?…

– Я буду з партнером. Ви упізнаєте нас одразу.

І як не впізнати цих двох? Молоді, у сонцезахисних окулярах, хоч хмари аж сині. З кейсами. Один нагадував святкову розцяцьковану паску для VIP-персон, другий – свічку, яку в цю паску мали би встромити. Разом вони цілком могли би зійти за гей-парочку, що процесом мало відрізнялося від першого варіанту.

– Іванко, – представилася паска.

– Серьожа… – сказала свічка.

– Макаров, – зверхньо повідомив механік.

Паска вказала на найближчу лаву на оглядовому майданчику біля фунікулеру. Змахнули сніг, повсідалися.

– Слухаємо уважно, – почув голос свічки.

– Я… зацікавився однією фабрикою… – обережно почав Макар.

– Об'єкт. Ми кажемо: «об'єкт», – сказав Іванко.

– Серйозно? Ну, і скільки «об'єктів» з вашою допомогою змінили власників? Мене цікавить ділова репутація людей, з якими я наважуюся… на непросту справу.

– Одинадцять успішних поглинань.

– Рейдерських атак? – уточнив механік.

– Ми не користуємося вульгарним сленгом. Ми кажемо: «недружнє поглинання». У нас – одинадцять успішних поглинань. За останній рік. Усе законно і легально. Ми не працюємо за «кривими» схемами. Невже пані Марта не говорила вам? – похвалилася паска.

– Білі й пухнасті?

– Точно, – здивовано відповіла паска. – Можемо довідку показати.

– Ліцензію на вбивство?

Парочка перезирнулася.

– Пане Макаров. Ви не схожі на серйозного замовника, – сказав Серьожа.

– Ще й як схожий! – агресивно відповів механік. – Давайте! По суті, детально і з цифрами. Для мене ця справа нова. Хочу зрозуміти… перспективи.

Паска кивнула.

– Як правило, ми розбиваємо операцію на п'ять етапів. Спочатку досліджуємо об'єкт.

– У першу чергу, його здатність захищатися, – пояснив Серьожа.

– А якщо в хазяїна об'єкту надійний дах? – запитав Макар.

– Тоді складаємо схему нейтралізації всіх, хто намагатиметься захистити об'єкт, – роз'яснив Серьожа. – Непробивних практично не існує. У кожного є… скелети в шафі.

Іванко кивнув:

– Так. Наступні етапи найбільш витратні – організація і проведення захоплення. Тариф загальновідомий. Підраховуємо натуральні витрати, помножуємо на три. За досвідом знаємо – в середньому виходимо на півтора мільйона. Доларів. Не враховуючи попереднього «зажахування».

– Зажахування? – перепитав механік.

– Негативний розголос у пресі щодо об'єкта. Чи, наприклад, відкриття карної справи проти його хазяїна… Бажано за зловживання і розповсюдження наркотиків, протидію міліції чи розбещення неповнолітніх… Публіка це любить.

Макар відчув: ще слово, і його знудить. Брудні. Мамо рідна, які ж брудні й вонючі!

– Що… далі? – процідив.

– Далі? – паска всміхнулася. – А далі – «винос тіла». Ви створюєте паралельний орган управління і встановлюєте фізичний контроль над об'єктом.

– …І перед вами просте, як зад макаки, завдання, – сказав Серьожа. – Зайти на об'єкт і втриматись.

Зайти й утриматись

Дні минають, дарують лише божевілля. Третій тиждень Макар не виходить із хатинки на Новоросійській. Новий рік – а от і дві тисячі десятий, Різдво, скоро вибори, трясця їм, Фома загубився в горах… Макар забув, коли писав Нані. Прости, Нані! Стіни виймають душу! Та й про що писати? Справа не в Марті. Марта – фігня! Він сам тепер інший, геть не такий, якого ти знала, Нані, і він новий – злиденний, побитий, принижений і безсилий – тобі не пара. Доля?

Перед очима Іванко й Серьожа. Скоти! Півтора мільйона за те, щоби повернутися на власну фабрику! Значить, це робиться саме так. Де взяти півтора лимона? У Марти немає таких грошей! Можна й не рипатися. А у нього скоро на шматок хліба не стане… Дах їде…

Тоді, у парку біля фунікулера, він довго теревенив з консультантами з несподіваного розору. Випитував деталі, намагався усвідомити строки.

– Операція забере півроку, якщо хочете без проблем з прокуратурою і ментами, – убив Іванко.

– За кілька місяців зможемо, але гонорар… подвоєний, – додав Серьожа.

Кілька місяців? Якщо фабрика не працюватиме ще кілька місяців, фабрики… не стане. Стіни. Голі стіни. Цікава нерухомість у центрі столиці? Начхати! Макарові потрібна фабрика з живим життям – щоби машинки цокотіли, швачки перегукувалися, старий Гурман бурчав і жалівся на виразку, Пилипенко під парканом дрімав. Щоби сарафани…

Божевілля! Що він отримає за півтора лимона? Право зайти на власну фабрику? Зайти?… Остання думка, хоч тисячний раз у голові, раптом змушує рухатися. Механік вмикає старенький телевізор Фоми. Ялинки, сміх, відповідальні, як перед візитом до нарколога, лиця політиків.

– Що за день? – отямлюється врешті. На каналі новин у кутку екрана завжди світиться дата. Чотирнадцяте січня…

Скільки ж днів він просидів отут? Та за цей час не те що «Сігма» з фабрики – півлюдства з планети щезнути могло.

– Так, так… – підхоплюється. Вдягається метушливо. Фабрику точно уже не охороняють. Навіщо? Він зник. Нема! Фініш! Будівля порожня. Зайде без півтора лимона. Знайде реєстр… Адвокат, певно, давно підготував заяву. Зарано помирати. Зарано. І звідки ти вилізла, надіє?

Автівка мчить, як на пожежу. Механік не помічає новорічної радості міста – скоріше, скоріше. Побачити порожній хол, мертві вікна фабрики. Він не хоче бачити людей. Взагалі! Хай щезнуть люди! Залишає автівку за рогом, обережно суне до фабрики, визирає з-за рогу і відчуває, як серце зупиняється. У холі Горила розмовляє з пузатим бійцем років сорока. Пузатий сміється, показує Горилі щось на екрані мобільного.

– Ні… – шепоче Макар гарячими вустами.

Притуляється до льодяної стіни будинку. Паморочиться. Були би у нього люди… Він би атакував… Шалена думка не зникає, чіпляється за свідомість. Атакував би. Були би люди… Трудовий колектив, швачки… Тварюки! Були би людьми, він зібрав би їх тут, вони би гуртом… І ця «Сігма» обісралася би. Двійко всього… Та він би їх загриз! Були би в нього люди…

– У мене немає людей… – виголошує собі вирок.

…На Лівий берег мостом Патона кволо суне «Кіа Сїїд». Механік відчуває дивний незрозумілий спокій. Він ніколи не потрапить на фабрику. Вони охоронятимусь її доти, доки зупинка остаточно зруйнує виробництво. Вони так… мордують його?! Вони знають, що його це… мучить, чи просто їм на фіг не потрібні швачки і сарафани?

– А чи мені тепер не однаково?

Зупиняє автівку посеред мосту. Виходить на вітер і сніг. Чотирнадцяте? Нормальний день, щоби… померти. Перший день старого Нового року. Підходить до мостової огорожі, вдивляється у крижане скло Дніпра, помічає чорну діру вимоїни – вода у ній дрижить, наче наперед знає: хлоп спробує стрибнути саме сюди, у чорну воду.

– Люба… – чогось шепоче механік.

На байдужому дніпровському льоду – вітер. Просто під механіком малює примарні спогади: Костянтинівська, тремке дівоче тіло, а він…

– Ох, вар'ят! – Любин сміх за Макаровою спиною. – Годі уже гризти себе. У чому винен? Я сама схотіла тоді… у заручниці…

Макар утомлено озирається: що це? Жодної автівки на мосту, люди кудись щезли.

– Люба?…

Ляскає себе долонею по щоці. Е, чувак! Ти чого?!

– Люба… – каже упевнено. – Я не божевільний. Я… тебе чув! Не примарилося. Ти…

Замовкає. У мізках – несподівана божевільна думка. Задихається: вихід! Справжній, реальний вихід.

– Козли! Я вас зроблю! – Механік стоїть посередині мосту Патона, кричить так відчайдушно і бурхливо, що його чують навіть круки на акаціях обабіч Дніпра.

За півгодини вкрай збуджений метушиться в кімнатці на Новоросійській. Ручка! Ручка де? Папір.

– Так, тільки спокійно. Слова знайти… правильні, – ніяк не вгамує істерики.

Біжить на кухню з аркушем і кульковою ручкою – тільки тут у Фоми стіл є.

– Я вас зроблю, козли!

Розправляє аркуш, видихає і починає писати.

«РОБОТА!

Для участі у реаліті-шоу проводиться набір ЗАРУЧНИКІВ.

100 доларів за добу. Контактний телефон…»

– Номер… Який у мене номер? – психує, наче під дверима черга охочих стати заручниками. Новий дешевий мобільний, новий незручний номер… Ніяк не запам'ятати! Стоп! А навіщо номер? Без номера! Відбір проводиться… Де? А, наприклад, у будинку культури отут, на ДВРЗ, що біля нього кінцева маршруток, а далі вже не столиця – ліс.

Жмакає зіпсований аркуш, кладе перед собою чистий і тепер уже без похибок пише…

«РОБОТА ДЛЯ ПОВНОЛІТНІХ!

Для участі у реаліті-шоу проводиться набір ЗАРУЧНИКІВ.

Гонорар – 100 доларів за добу.

Набір обмежений.

Добір проводитиметься в п'ятницю, 15 січня 2010 року, у будинку культури біля кінцевої зупинки маршрутних таксі.

Початок добору – 10.00».

Дивне оголошення з'явилося на стовпах у районі ДВРЗ у четвер по обіді. У Макара не було плану. Тільки ідея і уривки спогадів з американських трилерів.

Багатодітна мати Зіна Мандрик, тридцятип'ятирічна молодуха з-поміж тих, які чоловіків обіймають так, що тим аж паморочиться, завжди вивчала оголошення, розвішані на стовпах, бо колись, років десять тому, вона, отак випадково, відірвала від подібного оголошення клаптик паперу з номером телефону і знайшла роботу, яка харчувала сім'ю до цього часу, – клеїла конверти за копійки. Зіна ще тоді побачила перспективу і не помилилася: діти підросли, стали вправними домашніми конвертосклеювачами, звільнили мамі час інше ярмо шукати. Шестеро – не один, тож Зінин день починався о п'ятій ранку. Готувала дітям сніданок, вихором до банку, де до восьмої підлога мала блищати, потім спішила на базар, де з ятки торгувала господарською дріботою позмінно з товаркою. Опісля й уже до ночі мила посуд у занюханій кафешці за три копійки і торби з недоїдками. Олів'є з дешевим майонезом – кожен день на столі, хай би йому грець!

Того четверга в ятці поралася товарка, тож зранку Зіна вимила підлогу в банку і поїхала на Дарницький ринок, де продукти найдешевші в столиці, вторгувала свіжої риби, картоплі підкупила, цукру й гречки – мала що на горбі тягти. До зупинки трамваю на Алма-Атинській торби в руках доперла – економила. Щоби вже без пересадок. Доїхала до свого дому на ДВРЗ, і перше, що побачила, – кількох молодиків із тих, у кого в одній руці вічно цигарка, у другій пиво, а кеба відпочиває. Реготали біля стовпа з оголошеннями, підстрибували, намагалися дотягнутися до аркушу паперу. А той височенько на вітру тріпотів.

– Розвод для лохів! – верещав один з молодиків. – Не, я серйозно. Сто баксів за добу?… Вася, ти віриш?

Зіна почула головне – сто баксів за добу.

– Ану… – протаранила молодиків, стала біля стовпа, легким рухом – немала на зріст – зірвала оголошення.

Пробігла очима, мовчки згорнула аркуш, поклала до торби, посунула геть.

– Е, тітко! Що за понти? А може, ми теж… – почула за спиною.

Озирнулася, розшматувала молодиків презирливим поглядом.

– А ви неповнолітні…

Сто баксів. За добу! Ось те натхнення: перла важкі торби, ніби вони не картоплею й гречкою – пір'ям набиті.

– Оце фарт, оце фарт, – щастю не вірила.

На подвір'ї старого будинку зі шлакобетону – сиплеться, холера, хоч Зіна його щороку підмазує, – у кучугурі двійко чотирирічних Зіниних синів Аркашка і Пашка билися пластмасовими шаблюками. Зіна насупилася.

– Тьомка! – гаркнула.

З дому визирнув худющий підліток років п'ятнадцяти з гітарою.

– Чому малі тут самі вовтузяться? – суворо йому – Кому було сказано, слідкуй, бо ще очі одне одному повиколюють?! Я задля чого тобі дозволила до школи не йти? Аби ти за малими не дивився? А ти одне на своїй гітарі бренькаєш!

– Я слідкував…

– Слідкував він…

Зіна загнала малечу до хати, присіла на кухні біля столу, розгорнула оголошення й тепер уже уважно перечитала його знову. Задумалася.

– Тьомо… – гукнула старшого сина. – А йди до мене.

Разом з Тьомкою до мами прибилися й малі. Кричали наввипередки.

– А Тьомка з картоплі м'ясо виїв! Геть усе виїв!

– Я росту, – буркнув Тьомка.

Зіна зітхнула.

– Тьомо… А дівчата ще зі школи не поверталися?

– Ні…

– Тьомо… А скажи, синку. З нашої банди хтось змахує на повнолітніх?

Тьомка знизав плечима.

– Тільки я…

Зіна скептично усміхнулася.

– Ну звісно… Якщо очі заплющити… – На сина уважно глянула. – Ти собі, Тьомо, на завтра нічого не плануй. Працюватимемо. Заручниками.

– У мене гітара! – обурився Тьомка.

– Мамо, заручників убивають, – значущо сказав малий Аркашка.

– Хай тільки спробують, – спокійно відказала Зіна.

Аркашка кивнув, простягнув Тьомці пластмасову шаблю.

– Тьомо! На! Порубаєш усіх… на олів'є.

Тьомка зиркнув на матір ображено.

– Мамо! Якщо я пропускатиму уроки, ніколи не навчуся на гітарі грати!

– Тьомо, якщо ми не заробимо на твої уроки, ти точно не навчишся грати на гітарі, – відрізала Зіна. Нагадала: – Щоби завтра вдома був.

У ніч проти доленосної п'ятниці Макарові не спалося, хоч як він умовляв себе заснути, щоби набратися сил. Дурні думки полишили голову, розповзлися тілом – нервово рухали руками, шарпали серце. Завтра! Уже завтра він повернеться… Заплатить найманій армії, захопить фабрику. Заплатить? Підхопився з дивана. До грошей. Скільки лишилося?

– Дванадцять тисяч вісімсот гривень, – констатував напружено. – Шістнадцятьох заручників найняти зможу… Із шістнадцятьма я двох «сігмівців» покладу…

Як? Плану не було. Уява малювала жахливі картини: ось він стоїть неподалік фабрики, упевненим жестом указує юрбі найманців – атакуйте. Ті рвуться до фабрики, на поріг вискакує Горила, стріляє в юрбу, хтось падає, інші тікають, і… він сам. Знову сам! Ні! Якось інакше. Як?! Одного найманця поставити біля фабрики, приставити до його скроні запальничку – точну копію «Макарова», що й досі десь на задньому сидінні автівки валяється. Ультиматум: або «сігмівці» йдуть геть, або він уб'є цю людину. Людину. Вони… можуть не повірити. І для чого тоді інші п'ятнадцять заручників? Група підтримки?

План тріщав і рвався, але не розпадався на шматки. Щось таки було в ньому… Думати, думати! Шістнадцять – забагато. Армія не потрібна. Потрібні саме заручники. Якось пробратися за фабрику… Вікно! Незаґратоване вікно на першому поверсі! Слава тобі, охоронцю Пилипенку, ліниве бидло, яке так і не спромоглося виконати доручення директора, і нарешті повісити ґрати на те вікно. Склоріз. Він і група заручників проберуться на фабрику. І отоді – ультиматум, точну копію «Макарова» до скроні заручника. «Сігма» повірить… Він же – вірить!

Над ранок забувся непевним нервовим сном. Прокинувся від гавкоту – на сусідському подвір'ї заходилася вівчарка. Підхопився. Мать його… Котра година? На екрані мобільного висвітилося: 8:02.

Макар вискочив на поріг босоніж, товкся по свіжому снігу, вдивлявся у той бік, де за приватним сектором біля лісу поряд із недобудованою церквою стояв колись велелюдний повсякчас будинок культури… Серце тьохнуло.

– Ніхто не поведеться… – пробурмотів гірко.

О восьмій ранку в сумній однокімнатній квартирі Геракла Генриховича Пустовоєва, що вона була на другому поверсі багатоповерхівки навпроти будинку культури і не пам'ятала добрих часів, розігрувалася класична сімейна драма, за авторство якої могли би посперечатися Шекспір з Островським. Дружина Геракла Генриховича Люся, хижа молодиця років тридцяти – широка кістка, мідна горлянка, – сиділа на засцяному улюбленою болонкою Пустовоєва килимі посеред кімнатки, зосереджено жмакала списані чорною пастою аркуші, запихала їх у мокрі чобітки. Навколо Люсі сизим зраненим птахом вився сам Геракл Генрихович, висушений до кісток невдалим життям артистично нервовий літній чоловік з довгим сивим волоссям, що робило його схожим на скрипаля-волоцюгу з андерсенівських казок. А уже навколо Геракла Генриховича моталася його улюблена болонка Маркіза.

– Люсі! Це ж… Це ж мій роман! – волав Пустовоєв. – Справа мого життя! Тут… Тут є ти, Люсі! Три рази. Я зробив тебе безсмертною… Ти не смієш…

– І за ці двадцять рядків я віддала п'ятнадцять років своєї молодості?! Старий ти козел! Ні, я божевільна! Я – дурепа! – Люсі стало так шкода себе, хоч вішайся. Не втрималася, відкинула чобіток геть.

Геракл Генрихович тренованим рухом перехопив чобіток, усівся в крісло, взявся рятувати рукопис – виймав списані чорною пастою аркуші зі взуття, розгладжував любовно, складав на письмовий стіл, оббитий зеленим сукном. Бурчав:

– Як ти насмілилася?! Ти… Я пожаліюся на тебе в мемуарах… Невдячна муза!

– Дурепа! Господи, яка ж я дурепа. – Люся так і сиділа на килимку, з неприхованим презирством дивилася на Геракла Генриховича.

Пустовоєв зиркнув на дружину. Усміхнувся уїдливо.

– Звичайно, ти дурепа, Люсі! А я… Я – геній! Я грант виграв! Мені тепер сто доларів платитимуть! На день! Я собі таку… доярку знайду!

Люся жваво підхопилася, та, перш ніж її міцні молоді руки встигли дотягнутися до худої шиї творця, Пустовоєв ще більш жваво і треновано підскочив із крісла і разом з улюбленою болонкою Маркізою зачинився у ванній.

– Знайду! Знайду! – верещав зі схованки. – Отак і знай, невдячна корово!

Люся підійшла до зачинених дверей, буцнула по них босою ногою.

– Тільки спробуй, стара сволото! Ноги повідриваю!

О дев'ятій ранку відчай усе ж таки потяг Макара до будинку культури. Одягся в найкраще – як на смерть. «Нікого там не буде. Люди… Вони ж – люди! Не лохи. Посміються і забудуть… От і все, – плакало серце. – На міст і в Дніпро. Недарма ж я там Любин голос чув. То вона мене кликала… Я тільки гляну… Просто так. Хай доля наостанок ще раз мене – під дих. Щоби уже не будував божевільних планів. Нема мені фабрики. Ну… Тинятися отут поміж тисяч таких же лузерів теж не хочу!»

Сунув, вдивлявся, наче перевіряв – правильно вирахував черговий вибрик долі чи вона вкотре сюрприз підкине. Ще здалеку побачив немалу юрбу біля будинку культури.

– Маячня… – буркнув. – Виставка якась чи шоу…

Підійшов ближче. Став на кінцевій зупинці маршрутки, що тут-таки, перед будинком культури, – ніби йому їхати кудись. Озирнувся. У юрбі зачинався скандал. Десятки зо три людей рвалися всередину осередку культури, розмахували Макаровими оголошеннями, кричали:

– Пропустіть! У нас тут добір на шоу!

У дверях стояла розгублена жіночка у кролячій шубі і домашніх капцях.