Текст книги "Макар"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Причину доньчиного сяяння Ярослав Михайлович Новаковський встановив за кілька днів після походу Макара й Нані на Koстянтинівську.

– Зустрічається з директором фабрики «Есфір». Макаров Олександр Миколайович, вісімдесят сьомого року народження, – по-військовому сухо доповідав начальник його особистої охорони. – Батьки-інженери живуть у Миколаєві. Інтелігенція. На роботу – на тролейбусі. Макаров навчався в київській «Політехніці». На стаціонарі. Влітку минулого року став помічником Сердюка… У травні цього року викупив пакет акцій ВАТ

«Есфір» у громадянки Голобородько Ганни Григорівни. Директор і мажоритарний акціонер. Стара директорка переїхала в Штати до сина. Сума угоди достеменно невідома, але за оцінками експертів – понад півмільйона доларів. Виробництво – дрібне. Нерухомість цікава. Макаров, найвірогідніше, підсадна качка. Гроші Сердюка, думається.

– Де живе? Нані була в нього вдома?

– Орендує апартаменти в престижному будинку біля цирку. Нані там не була. Точно.

Новаковський налився гнівом – аж вуха почервоніли.

– Продовжувати… – прошепотів хижо. Кивнув доповідачеві – вільний.

Став біля вікна в кабінеті – навпроти доньчине архітектурне бюро. Увіп'явся очима. Ну… От це і сталося…

Він тисячу разів уявляв собі, як зустріне перше повідомлення про кохання Нані. У цих муках його реакція завжди була різною – від нестерпного гніву до поблажливої усмішки, але завжди там було одне: він дізнавався про доньчині почуття від неї. Вона сама спішила до нього, обіймала, сміялася радісно і натхненно: «Тату, я…» «Не продовжуй, доню, дай вгадаю. Закохалася?» – відповідав він. Нані кивала, знизувала плечима: «А як ти здогадався?» – «Мама так само сяяла…» Донька зізнавалася: «Ти перший, кому я…»

Дідько! Так було завжди! З будь-якою новиною Нані завжди спішила до нього. І раптом… Новаковський гарячково перебирав причини, які змусили Нані мовчати, і не знаходив жодної пристойної.

– Як справи? – запитав демонстративно-байдуже за вечерею.

– Дім у Процеві перебудую, – спантеличила черговою новиною донька.

– І… чому?

– Ти усе зрозумієш першим. – Цвяшок у долоню. – …Коли завершу.

– Добре…

Помовчав.

– Щось масштабне?

– Так, тату, – відповіла. Усміхнулася. – Нове життя…

І як розуміти? Новаковський стікав відчайдушними сумнівами, та – не слабак – напився терпіння, вирішив до часу спостерігати.

Макаров? Ні. Йому не подобався цей Макаров. Не боєць. Видно! Виник нізвідки. Такі шляхів не обирають. Навпростець. Може, справу з держзамовленням підштовхнути хоче? Так справа і без цього рухається. Іменем Сердюка розігріли двигун, іменем Новаковського набрали обертів… Та і яка його роль у цій справі? Шістка! Може, покохав? Маячня! Коли устиг?! Ні, тут щось інше. Що? Тільки би не скривдив дівчинку… Тільки би не скривдив! Поговорити з ним? Сьогодні ж! Повідомити: якщо Нані просто засмутиться, йому горло переріжуть. А що, як Нані про ту розмову дізнається? Аж зубами скригнув – ні, погрожувати не можна. Ще не забув історію власного кохання. Він народився в тисяча дев'ятсот п'ятдесятому в закарпатському Журавині. За рік радянська влада погнала журавинців на Південь, аж на Херсонщину. Звідти й до армії забрали. У військовому гарнізоні серед розпеченого казахського степу невисокий, кремезний, геть непоказний Ярик і зустрів доньку полковника Важі Кіпіані. Анука… Вони були геть різні. Не пара. Солдат і офіцерська донька. Гарбуз і виноградна лоза. Полковник із закоханими розібрався за день. Ануку – під замок, сміливця – в іншу частину. Його повернули до гарнізону з середини дороги. Солдатик-земляк розповів: полковницька донька вкрала татків пістолет і тільки щасливий випадок не дозволив їй вкоротити собі віку. Отакі справи. Ніколи горда Анука просити не вміла. Або за серцем – або ніяк. Нані… Нані така ж?

– Така ж… І чого я мордуюся? Кіпіані зміг же мене прийняти… Заради Ануки. Чому я повинен противитися Наниному вибору? – спробував себе умовити. – Вона ж – щаслива…

А серце не слухало – ярилося.

Нані стала музикою. Несподіваною для вересневої прохолоди грозою, веселим вітром, чистим потічком, святом. Вона прокидалася вдосвіта від телефонного дзвінка.

– Привіт…

– Я смажу грінку… Для тебе. Ти любиш грінки? – чула голос механіка.

– Ні. Я не люблю сухий хліб.

– Та ні. Ні, Нані! Ти нічого не розумієш у справжніх грінках. Я не про сухарики з тостеру. Я розбиваю яйце, розбовтую… Додаю сіль, спецій і трохи базиліку. Мій рецепт. Потім вкидаю у цю божественну суміш скибочки хлібу. Хліб повинен узяти яйце… Потім на сковорідку. До золотавої скоринки. Але обов'язково на оливковій олії. Що тобі покласти на грінку?

– А що є? – сміялася Нані.

– Сир… Усе! Більше нема нічого. Сир – банально. Краще свіжі помідори. У твоєму холодильнику є помідори?

– Так.

– А, круто! То ріж кружальцями. За десять хвилин снідатимеш.

Нані підхоплювалася, мчала на кухню. Сміялася, різала помідори… І все дивилася на годинник. Вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один… Дзвінок. Тато не спав. Чого йому не спалося? Поперед Нані йшов до дверей, дивився в екран домофона. Біля дверей під'їзду – посильний.

– Служба доставки. Посилка. Для Нані Новаковської.

– Ти щось замовляла? – дивувався тато.

– Так, – пирскала сміхом.

– І що?

– Грінку…

– Грінку?

– Так. Бач, яка я у тебе примхлива. Заманулося зранку… з'їсти грінку.

– Ну… Смачного, – бурчав тато.

Дивився, як Нані відкриває картонну коробку, викладає на таріль ще гарячі золотаві грінки.

– Яка ж делікатна служба доставки, – казав насторожено. – Вони всім додають до замовлення білу квітку?

– Це крокус, тату. – Нані ставила у велику скляну синю кружку білу квітку.

Щодня свіжу…

Це був знак. Ще того дня, коли ноги самі понесли Нані до фабрики дивного хлопця, що він приплив… приплив у її долю, коли вони йшли геть від «космосу» на Костянтинівській, він сказав:

– Ну, раз ти хочеш, щоби про нас ніхто не знав…

– Чому «ніхто»? Тільки тато… – сказала вона.

– Якщо дізнається хоч хтось, того ж дня знатиме і твій тато.

– Так, – погодилася. – Хай поки ніхто не знає.

– Добре. Гратимемо в партизан по-дорослому – Всміхнувся. – Щодня зранку надсилатиму тобі знак. Білий крокус – значить, я чекаю твого дзвінка і примчу, куди ти покличеш. Волошка… Волошка – значить, справи викрутили мені руки і я примчу, куди ти покличеш, як тільки розправлюся з ними. Жовтий тюльпан – справи так викрутили мені руки, що вони не можуть дотягнутися до білого крокуса. І до волошки.

– Згода.

Усміхнулася. Два тижні… Тільки крокуси.

Нані захопилася дивною грою. Вилітала з дому. У Проців. Сідала в траві навпроти дому, довго вдивлялася – намагалася уявити, як можна вилікувати хворий дім. Розгортала альбом, чіткими гармоніями креслень намагалася повернути здоров'я слабким маминим малюнкам. Потім раптом зривалася, йшла до лісу. Діставала мобільний.

– Сашо?…

Макар кидав усе і мчав. Ламав сушняк, продирався лісом. Галявина…

– Як ти знайшов мене? – дивувалася, коли посеред дерев бачила механіка.

– Не знаю, – спантеличено знизував плечима.

Сідав поряд із Нані на повалену сосну. Як же тихо… Нані скоса дивилася на механіка, ніяк не могла збагнути: чому їм так легко теревенити по телефону і чому так відчайдушно мовчиться, коли вони поряд?… Вона би хотіла сказати йому, що стала прокидатися раніше за його дзвінок. Що завжди була сплюхою і тато насилу розбуркував її зранку. Що тепер відкриває очі, коли сонце тільки попереджає про наміри піднестися над землею. Сидить на ліжку, дивиться на мобільний. Рахує хвилини… Тож точно знає, о котрій прокинувся Саша. Чому вона не може усе це сказати йому? І чому він… мовчить?

Поряд із Нані Макар забував слова. Відчайдушно намагався віднайти важливе і певне – та будь-що, вимовлене вголос, здавалося брехливим, пласким і безпорадним. Слова втрачали смисл. Смисл мали тільки дії і вчинки, і усвідомлення цього лякало механіка понад усе. Бо більше за безпорадні слова він боявся безпорадних дій. Два тижні! Він лише поцілував її долоню. З внутрішнього боку, там, де лінія долі. Себе боявся. Здавалося: варто лише торкнутися її вуст, як жадання вихлюпнеться нестримною наполегливістю чи навіть агресією і замість ніжності він побачить здивування і страх у її очах.

Вони мовчали доти, доки вистачало сил стримувати хвилювання. Нані завжди підхоплювалась першою.

– Ходімо… Тут… білки.

– Білки? – Макар ладен був говорити про що завгодно, тільки би зберегти ту крихку невидиму ніжність, що сповивала їх обох одним невагомим полотном.

– Так. Раз я бачила, як одна така нахаба плигнула на спину корові.

– Корові?

– Так, корові. Паслася собі на галявині біля лісу.

– Така корова? – Макар гладив по морді круторогу на околиці Процева.

– Більш енергійна, – сміялася Нані. – Наче сказилася, коли білка забігала по її спині…

– А ця, значить, на білку не відреагує? – розходився механік. – А на мене?

Усміхнувся, заскочив корові на спину… Тварина спокійно озирнулася. Опустила голову, наче до трави потяглася і раптом я-ак лясне по хлопцеві хвостом. Тому і вистачило – злетів, покотився.

– Сашо!

Макар лежав у траві, Нані схилилася над ним, але він бачив тільки великі перелякані сині очі. Простягнув руку, торкнувся її щоки. Повів долонею по шиї, несильно, але певно притяг до себе… Торкнувся губами дівочих вуст. Задихнувся, обхопив обома руками – нікому не віддам! – цілував губи, щоки, шию, плечі, волосся… Нані тремтіла. Шукала вустами його вуста. Шепотіла щось незрозуміле і трепетне… І хтозна, чим би закінчилася та божественна увертюра, якби цікава корівка не кинула жувати траву, не підійшла би впритул і не тицьнулася вологою мордою просто їм в обличчя.

– Що?!

– Му-у-у-у… – закоханим у вуха.

Нані підхопилася. Сміялася. Бігла геть. Макар спантеличено всміхався, йшов услід. Вона зупинилася посеред трав, застигла, стала серйозною і від того здалася йому ще більше вразливою і беззахисною.

– Відведи мене до себе додому, Сашо, – мовила вперто. Макар розгубився, почервонів, кивнув похапцем.

– Завтра… – сказав.

– Добре, – прошепотіла. – Хай це станеться завтра.

– Ти сумна? – Новаковський сидів за столом, чай сьорбав, косив на доньку. Зранку сама не своя.

– Сьогодні вісімнадцяте… – Нані дивилася на білу квітку в синій кружці, всміхалася збуджено. – Вісімнадцяте вересня, тату.

– І що?

– Я доросла… – сказала раптом.

Новаковський напружився. Второпив очі у чашку. Душа ридма – була б Анука жива, вона би знайшла слова, а він… Ну, що він має сказати єдиній дитині, коли вона йому серце крає так відверто, так радісно, так жорстоко…

– Ти… вже давно доросла, – безпомічно.

Нані всміхнулася, відсунула синю кружку, підсіла до тата ближче, обійняла.

– Татку, я…

– Не продовжуй, доню. – Новаковський говорив, голосу свого не чув. – Дай вгадаю. Закохалася?

І все сталося так, як він не раз уявляв собі.

Нані кивнула, здивовано знизала плечима.

– Як ти здогадався?

– Мама так само сяяла… – ледь вимовив.

– Ти перший, кому я…

Радій, тату. Чого перекосило? Новаковський учепився за чашку, ковтнув чаю, аби мати хоч мить для того, щоб узяти себе в руки. Йому не подобався цей Макаров!

– Ну… І хто він?

– Саша… – сказала Нані.

– І все?

– Так…

– Замало. Ти… Запроси його до нас. Сьогодні. Познайомиш нас…

– Згодом.

– Чому?

– Сьогодні… Сьогодні ж вісімнадцяте, – загадково відповіла Нані, поцілувала татка у лисий череп, помчала з кухні.

– Вісімнадцяте… – прошепотів ошелешений. – І що то має значити?…

Вісімнадцятого вересня Макар припхався на фабрику задовго до початку робочого дня з героїчним наміром умістити в один білий день як мінімум три надважливі справи, кожна з яких вимагала цілого білого дня. Для участі в тендері на держзамовлення від нього вимагали висновки аудиту, тож саме сьогодні сюди мали прийти спеціалісти з аудиторської компанії, і він оце вдосвіта готував документи, бо вирішив: бухгалтер Гурман упорається без нього, якщо він раптом… від'їде. Слава Богу, на фабриці не виникало питань, коли директор від'їжджав. Про можливе держзамовлення тут знали всі, включно з охоронцем Пилипенком, тож молилися, аби все вигоріло, і твердо вірили: якщо Саньок мчить геть, то виключно по справах «Есфірі».

На вісімнадцяте вересня у житті механіка вималювалися два взаємозаперечні маршрути. Марта… Марта почала хвилюватися, і, хоч Макар зі шкури пнувся, в очах коханки світилися вогники недовіри й підозри. Дурне утнула. Сердюк за кордон виїхав, і Марта забронювала на вісімнадцяте вересня номер у готелі приватної, закритої для простого люду, зони відпочинку поблизу Києва. Обіцяла коханцю день солодкої любові, пельмені з оленини, вино з Закарпаття, безлюдне озеро, де можна – хоч голяка, і пару чорних лебедів, що те озеро розсікають повсякчас на замовлення заможних клієнтів. Макар висловив енергійну готовність поплескатися з лебедями – безумовно! Марта пообіцяла дістатися зони на десяту ранку, щоби до дванадцятої дня, коли там мав з'явитися коханець, створити романтичну атмосферу всепоглинущої любові, перевірити якість вина та пельменів і навіть причепурити лебедів. А значить… в апартаментах біля цирку, теоретично, вісімнадцятого вересня Марта з'явитися ніяк не могла. Апартаменти стали ключовим місцем того дня. З ранішнім сонцем Нані отримала через посильного пишний букет білих крокусів. Посеред квітів – ключі й адреса апартаментів біля цирку. «Приходь у будь-який час… Хочу, щоб ти відчинила мені двері». Нані затисла ключі в кулачок. Усміхнулася зачудовано. Дивний… Який же він дивний і незвичайний. Невже прийде за мить після того, як вона увійде до простору, де він живе, дихає, тужить, сміється?… Чи, може, хоче, щоби Нані чекала? А що, як їй захочеться прийти туди тільки тоді, коли сонце заплющить очі? Він змучиться… Точно, змучиться… Тупцюватиме під під'їздом? Хай так. Нані не скаже Сашкові, коли піде до апартаментів біля цирку.

Макар контролював процес. За мобільний – спочатку у фірму з доставки квітів. «Замовлення отримане!» Чудово! Потім Гурману.

– Іване Маркевичу, сьогодні в нас аудит. Хочу бачити вас на робочому місці раніше за інших.

– Це неможливо! Я не встигну поснідати, і моя виразка…

– Це не прохання, Іване Маркевичу. Наказ!

І одразу ж Марті:

– Доброго ранку, сонце!

– Сашенько… Усе в силі. Збираюся…

– Я теж не запізнююся!

Мобільний відрубав. Кивнув – нормально! Доля не підведе. Опівдні зателефонує Марті, повідомить: аудит! Ніяк не зірватися. Але після обіду він точно зможе приїхати! Чи ближче до вечора. Марта чекатиме. Уже тільки тому, що заплатила за номер, оленину й вино заздалегідь. А він тим часом постукає в двері її апартаментів біля цирку. І йому відчинить мрія…

– Нані… – збуджено прошепотів уголос.

Знітився. Захитав головою. Не так! Усе не так. У Мартиних апартаментах із ким завгодно, тільки не з Нані… Ніби в болоті увесь – та по білому пір'ю. З нічора в білий день. Де існують прізвища… У Нані немає прізвища! Він зрозумів це вчора, коли дивився у безодню синіх очей. Вона просто – його повітря, і хай люди називають це любов'ю, пристрастю, божевіллям чи просто фізіологічним потягом, він точно знає: вона його повітря, тому що без неї… Хіба в повітря є прізвище? Гроші, жирний татко? Палаци і обслуга? Хіба вона звела його з розуму через те, що Новаковська? «Відведи мене до себе додому, Сашо…» Файні плани хитнулися, Макар зціпив щелепи і пожалкував, що віддав Нані ключі від апартаментів біля цирку.

Не так! Усе мало бути не так! Не в квартирі набридлої, розбещеної, наївної Марти. Не посеред інших справ. Без брехні за душею. Тоді, коли від Марти й сліду в Макаровому житті не залишиться.

– І що тепер робити? – рипнув зубами.

А що думати? Назад ходу нема.

Марта мала собі особливі сподівання на вісімнадцяте вересня, бо хоч Сашко і чухав систематично її потилицю – скоро дірка з'явиться! – хоч божився, що саму тільки одну Марту кохає, і не давав відвертих приводів для ревнощів, у Мартиному серці завелася миша: знай гризла те серце, спокою не знала. «А далі що? Далі що?!» – верещала фальцетом.

– Ну… Звісно що, – говорила Марта миші. – Собі генерала. Сасуньку – для серця.

– Так бери генерала! – наказувала миша. – Чи, думаєш, до скону чекатиме?

Марта знічувалася: ото біда. Був Баклан полковником, став генералом. Дружину покинув, переселився в квартиру на розі Саксаганського й Горького й одного запального вечора запропонував:

– Іди за мене, лялечко.

– Дайте хоч подумати, пане полковнику, – за звичкою ляпнула Марта.

– Генерал! – поправив Баклан. – Думай швидко, Марто. Як в армії. Генералові пристойну пані треба поруч мати. А ти… саме така!

Чи не вразив! Марта мізки на нитки порвала, усе гадала: і що робити? Генерал, звісно, файно, та під ним Марті – трудитися й трудитися, як тій хвойді. А з Сасунькою ж – розкоші. Бавить Марту, мов принцесу. І скільки їй того щастя лишилося? Кілька років… А потім уже і шкарпетки плести можна. Із генералом. Оце якби вмовити Сашка, щоби погодився на Мартин шлюб. Наче для діла гарно. Для них обох. Жив би собі й далі в апартаментах біля цирку, генеральша би до нього виривалася…

– Чорта з два! – зметикувала. То поки Баклан з нею потайки зустрічається, за інших не питає. А як уже на білий день вийдуть, він Мартині сердечні справи за мить вирахує.

– А він же й у відрядження може поїхати, – сама собі надію. Розбереться з генералом. їй би Сасуньку не втратити. Стільки оце в нього серця вкладено… І грошей.

Закинути вудку вирішила на свіжому повітрі – озеро, оленина, вино, лебеді… Із самого ранку мізки сушила: як сказати? Що відповість? А як скаже: обирай?! Марта не збреше: тільки Сашко! Жахнулася! То вона уже вибрала? Для чого ж розмова? А для того… Нерви коханцеві полоскотати! Аби знав, як за нею генерали впадають. Хай цінує, бо щось… гризе і гризе в серці.

Так знервувалася, що вирішила, як завжди перед важливими справами, вимолити помочі в Бога. Прибила пишну зачіску темною хустинкою, побігла до Чорнобильської церкви, що з Русанівки до неї найближче – через місток, залізничну колію і двісті метрів звичайного асфальту. Хай Господь допоможе, щоби Мартині перспективи вдало поєднувалися з Мартиними сердечними хотіннями. Хіба багато просить?

Богові, певно, оті Мартині прикрощі в печінках. Не дійшла до храму. По містку – дріб-дріб. Залізничну колію козою. На асфальтівку вискочила, через порожню пляшку перечепилася, упала – нижче коліна кістка хруснула.

– Закритий перелом, – байдуже повідомив лікар у приймальному відділенні лікарні швидкої допомоги.

Макар вухам не повірив!

– Правда? – перепитав на радощах. Зиркнув на Гурмана й аудиторів – дивилися на нього із цікавістю. – Тобто… Біда! Як же так?! Допомога потрібна? Я буду! Обов'язково! У мене тут аудит… Як тільки зможу…

– Я уже вдома, – простогнала Марта у слухавку. – Гіпс наклали, нога дерев'яна. Я тепер і з дому вийти не зможу.

– Вдома? – насторожився. Зиркнув на бухгалтера й аудиторів. – На Русанівці?

– На Русанівці…

– Буду, – зітхнув із полегшенням. Доля допомагала, як найнялася. Мало того, що Марта гарантовано не вийде з дому, тепер і для аудиторів аргумент має.

– Іване Маркевичу, – бухгалтеру значущо. – Сподіваюся, ви і без мене надасте аудиторам усі необхідні документи. Я – як знав. Зранку усе підготував.

– Що трапилося, Олександре Миколайовичу? – не втримався цікавий Гурман.

– Мама! – ляпнув. – Ногу зламала…

– Господи, Боже ти мій! – схопився за серце сентиментальний Гурман. – Біжіть, біжіть! Я сам тут…

– Безумовно! – відповів механік уже від дверей свого кабінету, де і товклися аудитори з бухгалтером.

Серце калатало: оце фарт! Вискочив у приймальню… Йому назустріч сунув Боря Рудь. Ніби такий, як і завжди. А нібито й ні…

– Боря?… Поспішаю. Давай, коротко.

Рудь мовчав.

Макар примружився, глянув на журавля уважніше.

– Ти набухався, чувак?

Рудь закліпав оченятами під окулярами. Непевно смикнув рукою і раптом закричав фальцетом:

– Покидьок! Залиш Нані у спокої! Ти… Ти її не гідний! Ти – скотина! Ти у гуртожитку… Я пам'ятаю, як ти в принципі ставишся до дівчат! Для тебе немає нічого святого! Ти… Якщо ти скривдиш Нані, я тебе знищу! Я тебе… розорю і пущу голим по світу! Я тебе попереджаю вперше й востаннє – залиш Нані! Вона гідна кращого, а ти…

Макар розмахнувся. Трах журавля в клюв. Боря хитнувся і впав на підлогу.

– Олександре Миколайовичу… – Борині волання змусили переляканого Гурмана визирнути з кабінету. – 3 вами усе гаразд? Хто це? Що сталося?

Макар обернувся до бухгалтера, позаду Боря корчиться: «Сука! Ах ти ж сука…»

– Продовжуйте! – процідив.

Іван Маркович закивав слухняно, зникнув у кабінеті, дверцята прикрив аж занадто обережно. Макар присів біля Рудя, видихнув із прикрістю:

– Ну… І якого біса, Борю? Тобі що до Нані?

– Пішов ти, виродок… – Боря сидів на підлозі, витирав кров з розбитої губи. – Ти… не розумієш! Нані… Вона особлива. Тобі ніколи її не зрозуміти! Ти не зробиш її щасливою, ти… тільки занапастиш її. Як інших!

– Я люблю її, – сказав Макар.

Журавель зіп'явся на ноги, зиркнув із ненавистю. Макар підхопився, учепився в Борю.

– Ну зачекай, зачекай… Що з тобою? Що за істерика, мать твою?

Боря набундючився:

– Ти не розумієш! Я… заради Нані…

– Ну. Це я вже зрозумів. Такі справи, чувак. Я ж у тебе Нані не відбивав. Якби вона була з тобою, я би ніколи… Чуєш, ніколи…

Боря поправив зламані окуляри, зиркнув на механіка збентежено.

– Що вона в тобі знайшла?

– Сам не знаю, – засміявся Макар. – Щастить… Мені просто щастить, Борю.

– А я твоє везіння нанівець зведу, Макаров! Розповім усе Ярославу Михайловичу. Він з тобою швидесенько розбереться. Буде тобі й Нані, і держзамовлення…

– Рудю, не сци! Я би сам розповів. Клянуся мамою. Нані просила тата не тривожити…

– Нані?

– Нані. Думала, що я з нею… заради держзамовлення. Маячня! У мене тих держзамовлень ще буде – як багнюки під нігтями тракториста, а Нані… Нані… Твоя правда. – Раптом захвилювався, розчулився. – Борько! Давай бухнемо! За Нані. Щоби їй щастя…

Рудь смикнув головою: ні!

– Ярослав Михайлович чекає на тебе.

– Жартуєш?

– …За годину. У «Царському казані».

– Де це?

– В районі Собачого гирла.

– А де Собаче гирло?

– Сам шукай, – смикнувся Рудь, вискочив із приймальні.

«Двадцять на дванадцяту». – Механік глянув на екран мобільного, лють хвилями.

– Новаковський, сволота! Якого біса? Чому саме сьогодні?!

Стіл круглий, а ілюзії навіть найменшого примарного об'єднавчого кола катма й шукати. Новаковський і Макар сидять один навпроти одного. Вороги… Посередині – смажена гуска, така велика, ніби Різдво. На її перерізаному горлі муха. Тріпотить крильцями, силкується втягти зі столу цілу пташку, щоб уже й діткам, і онукам, і правнукам, і цілому роду мушиному обжертися вистачило.

«Вона ж у павутинні сохла…» – подумки дивується Макар. Змахує муху з гуски.

– Ну… – чує голос Новаковського. – Розказуй!

– Що? – піднімає очі.

– Про себе розказуй. Хто народив, звідки приїхав, яку точку хочеш…

– Точку?

– Мета в тебе є?

– Безумовно.

– Ну…

– Рокфелерів і Гейтсів у роду не спостерігалося…

– Перший?

– Десь так! – нахабство проривається хльосткою фразою – на!

– Звідки гроші на справу взяв? Сердюк підкинув? – Новаковського важко вибити з колії.

– Ні. Все моє…

– Кому ти триндиш?

Вуста зціпив. Очі опустив. «Сам не тринди, козел!»

– Ну… Добре. Ближче познайомимося – розкажеш…

– Може…

Над гускою – муха й важка, як Земля на плечах титанів, пауза. «Чого він хоче?» – Макарові нутрощі заливає швидким бетоном. Сохне – й ворухнутися несила. У горлі сухо, та до склянки на столі не дотягнутися. Чого він хоче?

– Саша… – Новаковський вимовляє Макарове ім'я демонстративно зворушливо. – Саша… – повторює підозріло. – Що тобі треба від моєї доньки, Сашо?

Механік знизує плечима: і як пояснити? Хіба цей лисий зрозуміє?

– Не напружуй мене, Сашо! – наливається Новаковський. – Що ти тут мені оце плечиками соваєш, як те курво?! Ходить-водить… В очі мені дивиться, ніби нічого не відбувається!

– Не хотів, щоби ви знали…

– Та ти страху не маєш, покидьку! – шаленіє ніжний тато. – Нишком-тишком хотів дитину мою занапастити? Думав, не дізнаюся? Та я з тебе, Сашо… торбин для грошей нашию! А що в діло не піде, собакам віддам! І мила нароблю.

– Ви не розумієте! – плює механік. – Не хотів, щоби ви думали, що я… з Нані… заради держзамовлення. Потім колись… як справу буде зроблено… розповів би.

Муха жере гуску – людям не до неї. Новаковський їсть механіка очима. Ні! Йому не подобається цей Макаров! Знервував за мить, сука! А Новаковський так хотів залишатися незворушним. Не погрожувати, не залякувати. Просто дізнатися, що на душі у хлопа. Попередити обережно, а воно… І що Нані в ньому знайшла? Анучин тато перед очі. Роздивляється самого Ярика з прикрістю, Ануку – на попіл поглядом: «Що ти в ньому знайшла?!»

– Так… Досить! – Не Макарові. Спогадам. – Потеревенили, й годі.

– Добре…

– Що «добре»?! – знову не втримується. – Ти уважно слухай… Сашо!

Макар не відводить погляду.

– Зустрічаєтеся… Ну… То таке. Збіглися, розбіглися… Нині воно… Я – не проти…

– Добре…

– Що «добре»?! – аж тремтить. – Нані про нашу розмову… знати не треба. Ясно? Ми тут з тобою по-чоловічому…

– Згода.

– Що ти так швидко на все погоджуєшся?! – Новаковський ніяк не може заспокоїтися. Його геть усе дратує в цьому білявому виродку.

– Не на все…

– Правда? І що мені зась?

– Не покину…

– Нані?

Киває. За-араза!

– Ну, ти тут… фільтруй… У мене тільки одна вимога… – Новаковський не знаходить слів. Відводить погляд, хапає виделку, по гусці – а-на! Муху бив. Промазав.

– Отже, так… – наважується. – У Нані повинна… бути… перша шлюбна ніч. З тобою… Не з тобою… Час покаже. Ти розумієш?

«Авжеж! – подумки смикається механік. – Пересплю з Нані – загризеш, не подавишся!»

– Безумовно.

– Дивись… Слово – закон. Для справжнього чоловіка. Правда, Сашо?

– Безумовно, – повторює приречено.

Кидає погляд на годинник, що приліпився до стіни пафосного ресторану з гускою й мухою. «Блін, майже третя… А я ніяк до Нані не доїду… Мчати треба…»

Київ проти. У Києва свої прокляття. Жене автівки шляхами-венами, а вони тромбами – хоч вий. Уже і вітер помагати взявся – підняв куряву, підганяє – цабе! Та де! Верещать клаксонами, залізом труться, наче мить – і не втримаються, злигаються і перетворяться на один величезний рухливий організм із металобрухту. І де сором? Ще ж не вечір. Хоча й на день не схоже.

Макар від Оболоні до цирку скоріше би пішки добіг. Учепився в кермо, сумніви шкрябають: Нані не дочекається… Не дочекається, піде! А тут ще Марта скалічена жалів додає.

– Сашенько… – у слухавку. – Мені зле…

– Сонце! Я – на розрив! – нервово. – На фабриці аудит, а тут ще Новаковський…

– Новаковський?! – Голос Марти жвавішає.

– Так! Викликав мене до себе.

– Навіщо?

– Та нюанси… в нашій справі… – нейтрально. Марта сто разів нагадувала: по телефону про держзамовлення краще не базікати. – Приїду розкажу.

– Ти уже їдеш? – знов жалібно.

– Та де! У заторі стирчу! А мене аудитори на фабриці чекають. Уявляєш?

– Безумовно!

– Потерпи, сонце. Скоро буду…

Марта муркоче щось, додає обережно:

– Ти ж зателефонуєш перед тим, як їхатимеш?

Він усе розуміє. Недарма ж понад рік при старому тілі!

– Чекаєш ще на когось? – питає нахабно.

– Бог з тобою, Сашенько! Просто тепер мені треба час, щоб… до дверей дістатися.

– Вибач, – спустошується швидко, наче повітряна кулька. – Зателефоную. Безумовно.

Наче сигнал. Перебирає номер. Відгукнися, Нані… Довгі гудки. Довгий шлях… О пів на п'яту вечора «кіа» механіка врешті дошкреблася до апартаментів біля цирку. До під'їзду біг. А квіти? Чи цукерки якісь? Порожні руки тільки тим і гарні, що не мають банальностей. Хай вона дочекається… І – тпру-у… Наче хто за віжки смикнув. На лавці біля під'їзду сиділа Нані… Красиво так сиділа, їй-Богу Наче геть не тут, наче до неба линула. Й ані грози в очах, ані роздратування, ані суму. Вуста ледь розтулені. Повітря не буває веселим чи злим – тільки живим і справжнім.

Механік інстинктивно стис кулаки – опанувати! Задушити несподіваний їдучий страх. І сором. До лавки тихо. Присів поряд. А слів нема! Щезли вірні, саме безглуздя в мізках – «давно чекаєш?», «привіт, Нані» чи, приміром, «чому ти не піднялась до квартири?».

– Ти неправильно придумав, Сашо. Спочатку приведи мене до себе додому. Тільки опісля відкриватиму тобі двері.

Двері риплять – що ти твориш? Макар і сам знає – усе не так! Ухопити Нані за руку, тягти геть, шепотіти: «Мене тут немає, люба… Тільки нічір. Краще кохатися в траві… Щоби корова бачила. Ідеальний свідок! Скажи? Ми причепимо їй квіти на роги і поклонятимемось, як святій. А тут…»

Нані ступає в пафосну вітальню. Не може приховати розчарування.

– Ти… живеш тут?

Ошелешено озирається.

– У це неможливо повірити. Усі ці килими й люстри… Цей простір облаштований для немолодої і заможної, але одинокої й дуже нещасної жінки.

– Так і є, – видушує Макар. – Я орендую житло в однієї немолодої, одинокої… Не знаю, наскільки вона нещасна. Я… ще не заробив на власний простір, Нані. Тебе це… бентежить?

– Ні… Просто… Вона підглядатиме, Сашо.

– Хто?

– Хазяйка. Та одинока й нещасна…

Макар відчуває, як бурхливе жадання перемішується з раптовим гнівом. Тремтить…

– Ми… можемо зачекати. Скоро… Скоро у мене буде власний простір.

Вона киває, наштовхується поглядом на білі крокуси. Вони стоять у пластиковому відрі на підлозі.

– Наша квітка…

Макар ледь стримується: хочеться бігти геть. Ну якого біса він привів сюди Нані?! Помилка. Яка жахлива помилка.

– Ходімо звідси. Мені й самому не подобається тут. Дарма я…

Вона відчуває його приниження і розчарування. Підходить. Торкається щоки, зазирає в очі. І вже не відриває погляду.

– Сашо… Ти знаєш… Тепер… уже всі квіти… зайві. Немає волошок. І жовтих тюльпанів. Тільки білі крокуси… Ти розумієш?

– Розумію… – шепоче Макар. Він прекрасно розуміє: Нані манить його до себе. Дозволяє. Згодна. Пояснює: то обітниця. На все життя.

– Ні, ти не розумієш, – шепоче Нані. – Ти – перший… І єдиний.

– Ти… незаймана? – Макар говорить і сам не може повірити, що вимовляє це уголос.

– Хіба ти думав про мене інакше?

Макар мовчить. Серце стікає розпачем. Йому начхати на її чесноти, він любив би її, навіть якби вона виділила йому десять хвилин у перерві між попереднім і наступним коханцями. І як їй це пояснити?

– Я любив би тебе навіть тоді, коли би ти була… інакшою. Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива. Нащо говорити про любов? Однаково не пояснити. Ти… білий крокус. Інших квітів не існує.

Нані мовчить. Макар відчуває відчайдушну безпорадність. Колись це вже було… А-а! Люба! Космос на Костянтинівській. Люба придумала собі дурне: щоби її коханий Макс Сердюк не дізнався про її цноту. Вона обрала Макара. Він… випив тоді немало. І тільки після того… Помилка. То була найогидніша у його житті помилка.