Текст книги "Гоцик"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Ілія ляснув себе по щоці – комахи не перелякалися. Із ще більшим завзяттям билися об Іліїне лице.

– І я так… І я… – затявся. – Не зупините! – погрожував у темряву. – За тиждень Грасса дістануся!

Сів під оливковим деревом, переклав шкатулку з рюкзака у штани. Щільніше затягнув пасок, аби не вивалилася крізь штанину. Зціпив щелепи і побрьохав на захід, бо щойно у голові Ілії вилупився новий план: удень відсипатися, вночі йти.

На сході починався новий день. Четверте березня…

Алхімік

– Ну, от ми і прийшли…

Ілії здалося – то не тарган прокинувся, прошепотів у вусі, – вітерець. Застиг посеред вузенької, брукованої вулички французького містечка Ле-Бо-де-Прованс: стікала зі скелі в долину, вилася примхливо. Затамував подих: сонце. Теплий вітер. Лаванда. Розмарин.

– Що?…

– Ми прийшли, – розбірливо повторив тарган.

Ілія розгублено роззирнувся: вуличка вела до невеличкої площі, де під великими смугастими парасолями привітні спокійні люди пили каву і цитрусовий фреш.

– Тут?

З вікон другого поверху звисали випрані сорочки, біля важких дерев’яних дверей з кутими ручками розляглися пузаті діжі з яскравими квітами. Уздовж кам’яного муру на полотнах – соняшники, Альпи, зелені долини і море… До біса моря!

– Тут?

Ілія не повірив. Матір Божа! Майже місяць збивав ноги до кривавих мозолів, тремтів од страху від випадкових зацікавлених поглядів, не їв нормально, спав у дешевих мотелях, де зазвичай не ставлять зайвих запитань, про ванну забув, мився у потічках, заріс по брови, та не те найгірше. Альпи! Кляті Альпи ставали на шляху – Юлійські, Приморські, ось ці французькі у Провансі – Малі… Здавалося, уся планета – суцільні підлі хижі непривітні Альпи! Ілія зненавидів… Альпи!

Проковтнув хвилювання. Опустився на велику кам’яну брилу при стіні вузенької вулички. Торкнувся неголеної щоки. «Борода цап’яча…» – промайнуло.

Насупився підозріло. Пахло квітами і кавою. Ніяк не таємницями і магією.

– Тут живе алхімік? – повторив недовірливо. – Не може того бути.

– Чому? – запитав Горе.

– Тут же – люди! Повно людей! Хтось би та й знав… – недовіра трансформувалася у роздратування. – Ти… брешеш!

– Годі! Не змушуй мене весь час виправдовуватися! Перепочинь і підемо.

– Куди?

– До алхіміка!

– Зараз же хочу!

– Ні. Зараз не вийде.

– Чому?

– Тільки після заходу сонця, – відповів Горе. – Відпочивай. Святкуй. Вітаю, до речі.

– Зарано. Спочатку з алхіміком поспілкуюся. А потім привітаєш, якщо… не збрехав!

Горе розсміявся тихо і сумно.

– Вітаю з днем народження!

– Сьогодні перше квітня? – Ілія завмер. Усміхнувся тоскно. Довго йшов… Що ж. Непоганий дарунок отримає, якщо…

– Мені двадцять п’ять… – мовив спустошено. – І у мене ще ніколи не було…

– Кохання?

– І… жінки.

Горе зашарудів у вусі.

– Знаєш… Не варто сумувати у такий день. Давай піднімемося. До замку.

Ілія глянув на скелю – виростала відразу за кам’яними стінами містечка, на вершині – руїни старовинного замку Ле Бо.

– Навіщо? Мені остогидло по горах лазити.

– У тому замку колись був «двір кохання». З усього Провансу збиралися трубадури, щоб позмагатися у піснях про любов.

– Начхати! Тепер там тільки тлін.

– І звідти краще видно дім…

– Алхіміка? – Ілія підвівся. Поправив рюкзак на плечах. – З цього і починав би.

Вузенька вуличка тепер не лилася в долину, круто підіймалася вгору. Ілію оминали метушливі групки туристів, завмирали біля сувенірних крамничок, знову доганяли його. Хлопець вдивлявся у залишки міцних замкових стін. Хвилювання щезло. Сумніви, мордування і безпорадна спустошеність залишились у днях минулих. Наче все, до чого прагнув і що мало статися, уже сталося, і тепер варто було лише відпочивати, насолоджуватись…

«Чому так?» – дивувався. Учепився поглядом за круглу дупку стрункої туристки у драних джинсах, йшов за дупкою… Чому так? Разом з туристами доплентався до замкових руїн, мацав долонями мури.

Туристи заґелґотіли, заспішили замковою вулицею до кам’яного вікна. Услід за ними Ілія підійшов ближче.

– Post Tenebras Lux, – прочитав незрозуміле.

– За темрявою – світло, – переклав Горе.

Ілія всміхнувся втомлено.

– Нічого не буде… Я знаю. Нічого! Алхіміків немає. А я… Я повірив таргану, тому що за все життя ніхто й ніколи не розмовляв зі мною… по-людськи. Крім мами! Але то інше! Не чув моїх мрій. Я не шкодую. Що пішов… Певно, ти дуже мудрий, Горе. Ти знав, що мені коштувало вийти… з дому.

– Читати чужі історії – легко, – відповів Горе. – Та цікавіше виживати у своїх.

Ілія закивав: маєш рацію. Вдихнув на повні груди.

– А додому однаково повертатися не хочеться, – сказав.

Роззирнувся: під ногами – долина. Оливкові дерева впереміж із кипарисами.

– Добре. Я не гніваюсь. Не вижену тебе з вуха і не відкидатиму твої поради. Але скажи, навіщо ти збрехав про алхіміка?

– Гайочок зі старих оливкових дерев у долині бачиш? – замість відповіді запитав Горе.

Ілія вдивився, мотнув башкою: так.

– Я все думаю, чому алхіміку так подобається саме тут?… – прошепотів Горе. – Може тому, що оливкові дерева у тому гаю старші за оливи у Гетсиманському саду?…

Ілія напружився. Підійшов до краю скелі, в’ївся очима у верхівки старих розлогих олив. Байдужий філософський спокій розчинився у сяйві безсмертя і золота.

– Піду туди! – видихнув нервово. – У долині заходу сонця почекаю. Біля дерев…

Сонце зникло за горами, та все не згасало: пробивалося рожевими променями до небес, відкидало м’які відблиски на долину, вкриту виноградниками. Край долини за розкішним, як саме життя, оливковим гаєм біля скелі причаїлися три міцних кам’яних будинки з жовтими черепичними дахами. Навколо будинків – високі кипариси. Оточували надійною завісою, здалеку дивитися – й не здогадаєшся, що за кипарисами людське житло.

Ілія сидів під оливою, очей від жовтих дахів не відводив. Віри не йняв: хіба може алхімік жити поряд зі звичайними людьми? Та питаннями таргана не мордував. Скоро… Надто скоро всі відповіді сам отримає. От тільки сонце сховається…

Сонце залишило на небосхилі тонку блідо-рожеву смужку, та за кілька хвилин густі вечірні сутінки проковтнули і її. Вікна таємничих будинків засвітилися.

Ілія підвівся, обережно пішов на тепле м’яке світло. Зробив кілька кроків, зупинився. Що робити? Стукати у кожні двері із запитанням: «Алхімік тут живе?!»

Аж зопрів від хвилювання. Нервово ляснув долонею по правому вуху.

– Горе! Горе! – зашепотів, наче хто підслуховує. – Мені зле! Я зараз впаду… Я… не розумію, куди мені йти!

– Коли мрія на відстані погляду, забудь про емоції. Стань холодним, як камінь.

– Конкретніше! – прошипів Ілія.

– Заспокойся…

– Досить!

– То не порожні слова. Заспокойся, інакше не зможеш розпізнати золотавий відтінок диму, – пояснив тарган.

– Якого диму?

– З димаря будинку алхіміка витиметься золотавий димок. Ілія примружив очі, учепився поглядом за димарі на дахах.

– Золотавий димок? Ніякого немає!

– Почекай…

– Квітень! – Ілія зривався на істерику. – Хто на півдні Франції у квітні піч розтоплює? Тут взагалі печі є?

Горе не відповів. Ілія стиснув щелепи і кулаки, опустився на землю, в’ївся очима в димарі і завмер.

Минула година. Друга… Очі пекли, ніби піском засипані. Мертві димарі під незнайомими зірками не дихали.

Ілія заплющив очі. «Боже ти мій! Яка маячня! Що я роблю?!» Розплющив очі – з димаря одного з будинків вирвався сірий непрозорий клуб диму.

– Матір Божа… – Ілія зіщулився, зацьковано вдивився у димарі, наче всередині дивних кам’яних будинків почали ворожити темні сили.

Ось такий же густий дим повалив з другого димаря. З третього… Линув у чорне небо, розпорошувався, та Ілії здавалося – хмари над будинками густішають, нависають усе нижче.

Підхопився, витягнув шию, напружив очі – дим прозорішав. За кілька хвилин над димарями усіх трьох будинків вився прозорий, ледь помітний дим, що Ілія розрізняв його лише за коливанням гарячого повітря.

– Горе… – прошепотів. – А якщо я не розпізнаю золотавого відтінку?

– Не зустрінешся з алхіміком, – відповів тарган.

І це за крок до омріяного! Ілія забув про димарі. Прискіпливо роздивлявся будинки, ніби ті самі мали вказати правильний шлях. Біля одного на масивний кам’яний мур хазяйська рука кинула яскравий килим, аби він набрався весняної свіжості. Біля дверей другого дзеленчав дзвіночок, але туди так ніхто і не зайшов. І не вийшов звідти. А у вікнах третього Ілія помітив силуети трьох людей: двох чоловіків і жінка. Здається, вони танцювали. Жінка спочатку вальсувала з вищим мужчиною, потім до них підійшов ще один, нижчий і перший відступив, передав партнерку по танцю другому.

«Третій дім відпадає автоматично! – гарячково розмірковував Ілія. – Перший – теж! Алхімік не буде чистити килимів. Алхімік може скупити всі килими світу, а от другий дім… Другий – таємниця. Кого кличе тихим дзвоном? Може, саме мене?»

Підвів очі на димарі і закляк: із димаря першого будинку, що на його подвір’ї висів килим, вилітав прозорий дим ледь помітного золотавого відтінку.

Ну, от і все! Вперед! А ноги не йшли. Наче не стояв біля чужого дому за тисячі кілометрів від рідного, а сидів у власній кімнаті і знав: ніколи з неї не вийде. Полохливі думки обв’язали канатами, серце било у грудну клітину: геть, геть…

Ілія затамував подих, увіп’явся очима у золотавий димок, видихнув і пішов до першого будинку повз яскравий килим, що звисав з муру. Загрюкав у двері поспіхом – відрізав собі шляхи відступу.

За дверима почулося шарудіння, щось із грюкотом упало на підлогу, заворушився замок, і двері врешті розчахнулися. З порога на Ілію дивилася молода жінка.

– Ти хто?! – запитала із викликом.

Очі обпекло неймовірне золотаве світло. Тисячами яскравих голок бризнуло крізь розчахнуті двері в лице Ілії, тому він не одразу роздивився жінку, не одразу знайшовся, що відповісти. Сподівався побачити чоловіка. Мріяв з першого погляду розпізнати у ньому таємничі ознаки вічності. Навіть передбачав: на вигляд алхіміку має бути не більше сорока. Та перед ним стояла молода жінка, супила чорні брови, повторювала не французькою, англійською, польською чи ще якоюсь із мов, які Ілія міг би розрізнити на слух:

– Ти хто?!

Він розумів.

– Я шукаю нічліг, – мовив безпорадно.

– Проходь, – сказала жінка.

Ілія учепився у рюкзак, переступив поріг таємничого дому. «То дружина алхіміка. Дочка! А може, служниця», – торохтіли розгублені думки. Та у кімнаті, яку вже можна було розгледіти від порога, не було нікого.

Ба-бах! Чи то від вітру, чи то від злих пружин за спиною Ілії з таким грюкотом зачинилися двері, що здалося: там, знадвору, сеї миті руйнується і щезає у чорній безодні увесь білий світ, геть усе – гори, ріки, люди… Зиркнув на жінку полохливо.

– Коли у домі немає чоловічої руки, у жінки з’являється так багато проблем, – зітхнула та. – Ось і двері… Давно час послабити пружину.

– Як це «немає чоловічої руки»? – не втримався приголомшений Ілія. – Не може бути…

Захвилювався. Затупцював у передпокої. Хвилиночку! Сюди його привів довгий, виснажливий, важкий шлях. Він пройшов його тільки заради того, щоб знайти алхіміка. У нього точна адреса, а золотавий димок із димаря тільки підтверджує, що він не помиляється, а тому…

Схаменувся. Втома всіх місяців подорожі і кожного конкретного дня окремо навалилися разом – відчищали реальність від мрій…

– Матір Божа! – схлипнув, затулив долонею рот.

Жінка підійшла до Ілії, погладила по чорному волоссю. Хлопець відсахнувся. Ніхто й ніколи не вів по його волоссю так ніжно і трепетно. Хіба що мама. Та не маминих ласк жадалося Ілії, коли він мріяв про величні замки і волооких красунь.

– Я йшов до алхіміка, – признався.

– Знаю, – сказала жінка. Пішла до просторої кімнати.

Ілія сунув услід, серце калатало.

– Ти знаєш алхіміка? Він є?

– Знаю, – повторила. Глянула на Ілію суворо. – Час спати. Завтра поговоримо.

Дістала з шафки чисте простирадло, взялася стелити на широке дерев’яне ліжко, що стояло при стіні.

«Господи, як же сильно я втомився! Як хочеться спати…» Ілія опустився на рипучий табурет поряд із ліжком: тільки тепер міг роздивитися і дім, і його хазяйку.

На вигляд чорнокоса красуня мала не більше рочків, ніж сам Ілія. Заприсягся б, що й менше, якби не дивна, лякаюча, ніби застигла її врода: незрозумілої незрушності не могли приховати ані біло-молочна шкіра без єдиної зморшки, ані гордовиті коралові вуста, ані надламані тонкі брови, ані сіро-смарагдові, як листя оливкового дерева, очі. Волосся ховалося під тонкою білою хустиною з мереживом ручної роботи – крізь нього пробивалися окремі русяві пасма. Одне, довге, спадало від потилиці на плече, на грубу фуфайку з невідбіленої вовни.

«Чому вона у фуфайці? – здивувався Ілія. – Тут же так тепло. Так… золотаво. І безмежно…»

Замкнений простір кімнати розривали примарними перспективами три дзеркала: одне висіло на стіні над консоллю, друге, видовжене, стояло навпроти першого, а третє, овальне, як яйце, розташувалося поміж ними. Саме дзеркала відбивали жовтогаряче світло свічок у важких кутих свічниках. Свічники стояли всюди – на низькому столику з мармуровою стільницею, на книжковій полиці поряд із фоліантами у палітурках зі свинячої шкіри, на комоді чорного дерева і навіть на дивній споруді, що вона нагадувала чи то давній ткацький верстат, чи то середньовічне приладдя для катування. «Геть неекономна, – подумав Ілія. – Навіщо запалила так багато свічок?»

Жінка закінчила стелити постіль, пішла до комода, на якому стояла велика фаянсова миска й алюмінієвий глечик.

– Тут ніколи не буває ночі, – сказала.

Ілія знизав плечима: чи не однаково? Йому поспати б…

Жінка поставила на стіл з мармуровою стільницею фаянсову миску і глечик. Поклала поряд жмут сухої трави, великий льняний рушник.

– Умийся. І лягай… – пішла з кімнати у передпокій.

Ілія із підозрою понюхав суху траву: що воно таке? Вдихнув незнайомий гіркуватий запах, занурив долоні у теплу воду, потер їх жорсткою травицею… Від кінчиків пальців уверх, по всьому тілу полилася радісна легкість. Ілія скинув одяг, нахилився над мискою – лив на маківку воду з глечика, усміхався спантеличено: здавалося, бруд відвалюється шматтями не від тіла, прямісінько від душі.

Обтерся жорстким льняним рушником. Уже хотів було лягти на біле простирадло. «Може, свічки задмухати?» – подумав. Та робити по-своєму в чужому домі не насмілився.

Вирівняв хребет на рівній постелі. «Невже я зможу заснути при такому яскравому світлі?» – подумав. І заснув. Останнє, що бачив Ілія крізь напівзакриті повіки, – маленькі пласкі золоті від-дзеркалювачі, що були прикріплені біля кожної свічки. «Так он у чому справа… – констатував байдуже. – Світло кожної свічки відбивається не тільки у дзеркалах. А ще й у віддзеркалювачах. Ось чому так неймовірно золотаво… і яскраво».

Ілія усміхався уві сні, бо хтось невідомий лоскотав йому шию, вів по плечу: прокинься!

– Нізащо! – відповідав.

Та чужа рука уже не голубила, смикала настирливо: та прокинься ж! Ілія продер очі: біля ліжка стояла молодичка у кошлатому рудому пальті з чорними ґудзиками.

– А… Ти! Віддай мої десять євро, курво! – буркнув недобре. І тільки потім здивувався. – Як ти тут? Ти… відьма? То кажи: як мені у хазяйки випитати, де алхімік?

– А ти й досі не зрозумів? – насупилася молодиця. – Ти ж усе бачив! І дивну застиглу хазяйчину вроду. І золоті віддзеркалювачі, що відганяють ніч…

– І що з того? – Іліїні мізки ледь ворушилися, ніяк не заводилися.

– Як немає ночі, то не настане і завтрашній день, – сказала молодиця. – Прокинешся – а нічого немає. Ані дзеркал, ані свічок, ані алхіміка.

– Хазяйка цього дому – алхімік? – не повірив Ілія. – Маячня! Жінка не може бути алхіміком!

– Та прокинься ти вже! – вигукнула молодиця. – Якщо не поговориш із нею зараз же, то не узнаєш того ніколи!

– Але я… сплю. Йди геть. Хочу, аби мені снилися приємні люди… – прошепотів Ілія і заплющив очі.

Молодиця у рудому пальті загарчала із прикрістю. Всілася на табурет, прискіпливо зиркнула на хазяйку. Та не зважала на гостю. Безшумно рухалася кімнатою, складала теплі речі у велику то р бу.

– Не їдь! – мовила молодиця. – Він так довго йшов… Він мріяв…

– …Убити мене, – упевнено відповіла хазяйка.

– Тебе можна вбити? – здивувалася гостя.

– Ні. Але я мала б захищатися і вбити його, – хазяйка зупинилася, стала навпроти гості. – А мені не хотілося б… На моїх руках і так надто багато крові.

– Сумніви, сумніви… Каяття і прозріння. То для смертних! Якої кари страшитися тобі, безсмертній?!

Хазяйка сердито зсунула чорні брови.

– Геть, руда! – наказала.

Молодиця позадкувала до дверей.

– Не йди! Поговори із ним… – уперто гукнула від дверей. Вислизнула з дому.

Двері розчахнулися… Ба-бах!

Ілія прокинувся і сів на постелі.

– Ну, чому мені завжди сниться маячня? – пробурмотів.

Потер долонею лоба: треба хазяйці розповісти… Одне руде стерво вважає її алхіміком.

Роззирнувся – хазяйка сиділа біля столу. Прикривала долонями дві тонкі книжечки, що вони лежали на мармуровій стільниці.

Ілія не встиг побажати хазяйці доброго ранку, та й не розумів, що нині – ніч, ранок чи день. Невисокі вікна ховалися за цупкими білими завісками, а безліч свічок наповнювали кімнату все тим же таємничим золотавим сяйвом.

Жінка звела на Ілію сіро-зелені очі. Вказала на одну з книжечок.

– Тут рецепт еліксиру безсмертя, – сказала спокійно і сумно. Перевела очі на другу книжечку. – А тут формула виготовлення золота.

Ілія дурнувато всміхнувся. Щелепа відвалилася і застигла. Якось інакше уявляв доступ до найвеличніших таємниць буття. Фантазії малювали хитру стратегію, карколомні комбінації інтелектуального натиску і фізичної спритності, коли доведеться ризикувати, геройствувати, страждати, та все ж перемогти і вирвати з рук алхіміка…

Почервонів до скронь, наче продовжував брати участь у неймовірній грі, де роль його від самого початку і до сеї миті тільки одна – лох!

– Як тебе звати? – запитав обережно.

– Міліца з роду Црноєвичів.

– Ти… алхімік?

– Так, – Міліца говорила все так же спокійно й зажурено. – Здивований?

– Я вже нічому не дивуюся, – признався Ілія. – Просто я думав, що все…

– …Буде не так? – Міліца примружила смарагдові очі. – Питай! У мене небагато часу. Поспішаю…

– Куди ж поспішати, якщо у тебе в запасі вічність? – збентежився.

– Якщо часу забагато, його доводиться підганяти, – сказала Міліца.

Ілія напружився, подався до жінки.

– Чому ти віддаєш мені рецепт еліксиру безсмертя і формулу виготовлення золота?

– Щоб не вбивати тебе. Бо ти ж просто так не повіриш, що вони… не згодяться тобі.

Ілія відсахнувся.

– Тобто?… Не розумію! Я… хочу пити!

Міліца всміхнулася. Прибрала долоні від книжечок. Пішла до комода чорного дерева, дістала з нього два старовинних срібних келихи і великий срібний глечик з вузьким горлом.

– Будемо пити, – оголосила, наливаючи в келихи густе червоне вино.

За півгодини Ілія захмелів, розім’як. Ковтав вино, тер очі, вдивлявся у Міліцу з роду Црноєвичів. Жінка, здавалося, геть забула, що поспішає. Підперла кулачком білу щоку, жалілася хлопцю:

– Якби ж я тільки знала, як усе те жахливо!

Ілія відчайдушно співчував. Шумно зітхав:

– Міліцо… Може, можна усе змінити?

– Еліксир безсмертя не має зворотної сили. Хто спробував його хоч раз, житиме вічно, бо вбив свою смерть.

– То що ж тобі не подобається?! – хлопець кліпав повіками від здивування: дурепка!

– Як же набридла мені ця вічність! – скорбно захитала головою Міліца.

– Та чому?! Ти ж можеш… Можеш усе! Побачити світ. Медитувати у Гімалаях чи зустрічати схід сонця у Куско! Плескатися у Адріатичному морі чи підгодовувати білих ведмедів. Ти… була у Гімалаях?

– Ні… Навіщо? Цікаво побачити те, що, можливо, більше ніколи не доведеться. А я можу побачити Гімалаї будь-коли! «Будь-коли» набагато страшніше за «ніколи». Воно перекреслює прагнення. Розумієш?

– Не розумію…

Міліца розсміялася глухо. Потяглася до глечика, налила червоного вина у високі келихи.

– Прагнути можна лише того, що до часу недоступно. Люди так чіпляються за життя тільки тому, що не в змозі відмінити смерть. Якби ж вони знали, наскільки абсурдна і безглузда вічність. Парадокси нецікаві! А варто задуматися… Більшість люду не бачить сенсу навіть у своєму швидкоплинному житті, та всі прагнуть жити вічно. Але якщо не має сенсу відрізок життєвого шляху, навіщо перетворювати його на безкінечний абсурд?! Шкода, що я зрозуміла це тільки після того, як проковтнула лише краплю еліксиру безсмертя…

У роті Ілії раптом стало сухо. Від відчайдушної спраги могла врятувати тільки одна крапля… еліксиру безсмертя.

– Міліцо, – прохрипів. – Але ти могла б поділитися еліксиром з друзями… Родичами. Просто добрими людьми. У світі так багато добрих людей. Тобі не було б так самотньо.

Міліца відпила з келиха. Відставила його.

– Виходить, я не розповіла тобі головного, – мовила. – Мій еліксир безсмертя не дає вічного життя всім і кожному. Тільки мені! Бо вбиває одну-єдину мою власну смерть. Якщо ти вип’єш навіть усе, що лишилося, однаково помреш.

– Значить, смертей багато?

– Як і життів! Як і рецептів еліксиру безсмертя. Для кожного він свій – єдиний і унікальний.

Підсунула ближче до Ілії одну з книжечок.

– Можеш прочитати рецепт мого еліксиру. Але він не вб’є твою смерть і не подарує тобі безсмертя.

Ілія зиркнув на непотрібну книжечку. Напружився, вмить протверезів.

– А золото? Невже і золото… тільки для тебе?

– Золото? – Міліца з роду Црноєвичів презирливо розсміялася, поманила Ілію в кут кімнати, де стояло дивне доробало, більше схоже на старовинний ткацький верстат чи прилад для катування.

За годину з невеличкої плавильної печі довгими металевими щипцями витягувала форму з незнайомого Ілії чорного каменю – всередині, у неглибокій, схожій на могильну ямі булькав жовтий розплавлений метал.

Міліца опустила форму в тацю з холодною водою, потримала декілька хвилин, рвучко вийняла, перевернула і кинула на мармурову стільницю – з форми випав довгастий жовтий брусок.

– Бери! – вигукнула.

Ілія ухопив золото так жадібно, що у першу мить не відчув болю, та метал був пекучо-гарячим. Ілія зойкнув, відпустив брусок – пальці вкрилися пухирями.

– З чужим золотом так завжди, – почув голос Міліци. – Воно стає твоїм тільки тоді, коли ще гаряче…

Ілія не зважав. Підхопився, кружляв навколо столика, на якому стигло золото. Дмухав на пальці правиці. Присідав біля мармурової стільниці, вдивлявся: мамо рідна, справжнє золото!

Врешті наважився. Простягнув ліву необпечену руку, одним пальцем обережно торкнувся бруска. Золото вже не обпікало. Ілія затремтів і ухопив теплий брусок.

– Поклади на стіл, – наказала Міліца.

– Ти ж сказала: бери! Ти ж сама… – Ілія притискав брусок до грудей, відступав до ліжка.

– Коли дозволила взяти – не зміг! Тепер поверни.

– Але я спробував узяти… Спробував! Ні! Зумів! Хоч мить, та протримав в руці. Хіба то не рахується? – Ілія наштовхнувся спиною на бильце ліжка, сіпнувся – брусок вислизнув, із дзвоном покотився по підлозі, завмер біля ніг Міліци.

Ілія безпорадно опустився на ліжко, проковтнув сльозу.

– Міліцо… Змилуйся. Дозволь взяти. Мені потрібне це золото.

– Навіщо? – запитала жінка.

– У мене мама важко хворіє. Я і відправився у путь, бо сподівався добути еліксир безсмертя для неї, – тремтів. – Але якщо з цим еліксиром усе так складно, то золото… Я зможу купити ліки, відвезти маму до найкращих лікарів…

– Не існує причини віддавати людям своє тепле золото. Кожен має добути власне. Ще гарячим… Тоді його не відберуть інші.

– Ти помиляєшся, помиляєшся! Є причина!

– Яка?

– Щастя! Золото потрібне мені для щастя!

– Щастя у тому, що ти є! Щас! Ти! Є! Щастиє – щастя…

– Маячня! – Ілія підхопився, упав біля ніг Міліци, їв очима золотий брусок. – Добре… Може, ти і права. Не хочу твого золота. Віддай мені формулу. Своє виплавлю. У чому секрет? Чи знову скажеш, що твоя формула не допоможе мені?!

– Немає секрету.

Міліца віджбурнула брусок у кут. Присіла біля столу. Підсунула до Ілії другу книжечку.

– Усі компоненти відомі. Крім одного. До суміші інгредієнтів треба додати краплю… свого еліксиру безсмертя.

Ілія відчув, як серце, мізки, думки і сподівання зливаються в одну важку гнітючу кулю, стрімко летять униз, у безодню.

– Матір Божа… Чому ж усе так погано?! Чому удача завжди відвертається від мене?!

– Не завжди, – почув голос Міліци. – Скоро ти теж знайдеш своє золото.

– Коли?! – закричав Ілія і прокинувся.

Ковдра зволожніла від гарячих мрій. Ілія сидів на постелі, ніяк втямити не міг: Міліца з роду Црноєвичів, золото, еліксир безсмертя… Здається, плакав од прикрощів. Так то був сон? Чи ні? Усе той самий дім. Вікна з важкими білими завісами. Комод чорного дерева і стіл з мармуром. Куті свічники…

До кімнати увійшла молода жінка.

– Міліцо! – вигукнув мимоволі.

Жінка насупилася, здивовано зиркнула на Ілію.

– Мене звати Софія.

– Але вчора… тебе звали Міліцою. Міліцою з роду Црноєвичів.

– Вчора ти спав цілісінький день.

– Не може бути! Я пам’ятаю, як розмовляв…

– …Уві сні. Ти проспав майже дві доби, – жінка пішла до столика, заходилася витирати його м’якою льняною серветкою. – Певно, дуже втомився. Я не стала тебе будити, хоча зараз надворі ніч. Час знову вкладатися спати.

– Ніч? Але тут не буває ночі, – Ілія геть розгубився.

– Там, де немає ночі, немає і майбутнього…

Софія дістала з комода важкий фаянсовий таріль, поставила поряд із каструлею – над нею здіймалася прозора, ледь золотава пара. Жінка зачерпнула з каструлі, вилила у таріль черпак гарячого запашного супу.

Ілія ковтнув слину не голоду – ошелешення. Без засторог роздивлявся хазяйку, кімнату… Тут існувало все те, що було й того вечора, коли він наважився постукати у двері будинку, над яким вився золотавий дим. Столик з мармуровою стільницею, комод, свічники… Не вистачало хіба що пласких золотих віддзеркалювачів, що вони кріпилися біля кожної свічки. Віддзеркалювачі щезли. Від того світло у кімнаті враз втратило пекучий блиск, стало м’яким, заспокійливим. Та й обличчя Софії, приголомшливо схожої на Міліцу з роду Црноєвичів, не лякало маскою застиглої вроди. Здавалося, від жінки линуло таке м’яке світло, що воно розливалося кімнатою. Та в куті Ілія помітив дивне доробало, на якому вночі Міліца виплавляла золото.

Підвівся. Пішов до незрозумілого механізму.

– Що це? – запитав хижо, ніби тільки-но підловив Софію на брехні.

– Він приносить мені золото, – відповіла жінка, вказала на шмат зітканої візерункової тканини.

Обережно взяла до рук таріль з гарячим супом, поставила на стіл.

– Це тобі… Скуштуй. Це особливий суп.

Пропозиція скидалася на прохання задовольнитися одноєвровою монеткою після того, як втратив мільйон.

– Дякую, – видушив Ілія. – Не можу…

– Спробуй… Не пошкодуєш, – відповіла Софія зі значенням, наче гаряче вариво мало занурити Ілію у чергову таємничу реальність.

Ілія скривився, взяв ложку, та піднести до рота не встиг.

Двері відчинилися. Поріг переступив високий кремезний хлопець.

– Доброї ночі, – мовив украй ввічливо. – У вас тут не зачинено… Дозвольте переночувати?

Ілія підвів очі і ледь не впав зі стільця – перед ним стояв Гоцик.

– Проходь, – почув голос Софії. – Зараз наллю тобі гарячого супу.

Гоцик кивнув, роззирнувся і побачив Ілію.

– Гоцику… Радий тебе бачити, – ляпнув ошелешений Ілія.

Дупа прилипла до стільця, уздовж хребта до тієї ж дупи стікала цівка холодного липкого поту. У голові метушилися думки, намагаючись зліпити якусь виправдальну легенду несподіваного зникнення Ілії з садиби синьйора Деметріо Бонвіссуто.

– Привіт, бухгалтер, – відповів Гоцик.

Ілія відчув – щока гаряча від нещадного образливого ляпаса. Задихнувся від ненависті. «Курвел! Покидьок!» Учепився в ложку, опустив очі у таріль. Черпав гарячий суп, їв варену моркву очима, тільки б не бачити Гоцика.

Гоцик уже сидів за столом навпроти. Подякував Софії за гостинність, їв із апетитом.

– Смачно, – почув Ілія.

Поспіхом доїв, поніс таріль хазяйці.

– Дякую, Софіє…

– Спати час, – відповіла Софія. – Завтра рано вставати.

Ілія не запитав: а чому, власне, рано вставати? Мишою шмигонув на простирадло під ковдру, відвернувся до стіни. «Раніше за всіх прокинуся! Втечу. Однаково втечу!» – тремтів. Заплющив очі, ніби й найменший шурхіт не заважає – спить, хоч убийте! І закляк: шкатулка з цяцьками і грішми у рюкзаку… Ото горе! Поцупить клятий виродок! Та встати з постелі не наважився. Чув, як Гоцик пішов кімнатою: точно, рюкзак Іліїн шукав, сволота!

Задзеленчала порожніми тарелями Софія – певно, мила посуд. У кімнаті раптом стало темніше, ніби господиня погасила більшу частину свічок.

Ілія відчув, як повіки злипаються, хоч, як вірити жінці, проспав дві доби. «Точно, щось у вариво підмішала!» – перелякався. Спробував чинити опір всесильному сну, та у голові паморочилося, і останнє, що почув Ілія, перш ніж провалитися у тривожний сон, був голос Гоцика.

– Геть не хочеться спати, – сказав Софії.

Жінка глянула Гоцикові у вічі.

– Мене звати Міліца. Міліца з роду Црноєвичів, – сказала, пішла до важких кутих свічників.

Запалювала свічки, хоч ще мить тому гасила одну за одною. «Дивна жінка», – подумав Гоцик, мимоволі примружив очі: свічки палали тепер незвичайним яскравим світлом, віддзеркалювалися у пласких золотих пластинах, прикріплених біля кожної свічки.

– Але… той хлопець, – Гоцик кивнув на ліжко, де спав Ілія. – …Звав тебе Софією.

– Він спить. Разом із ним заснула і Софія. А ти зви мене Міліцою.

– Як забажаєш, – знизав плечима Гоцик. Відчув незрозумілу сухість у горлі: певно, суп надто наваристий.

– Пити хочеться, – сказав.

– Будемо пити!

Міліца дістала з комода чорного дерева два старовинні срібні келихи, срібний глечик з високим вузьким горлом.

Гоцик повільно цідив червоне густе вино, дивувався примхам долі. Це ж треба знову зустріти на своєму шляху метушливу суку Ілію. Майже увесь березень Гоцик не розгинав спини на виноградниках Деметріо Бонвіссуто, залишився б і довше, та Деметріо сказав:

– Краще заходь у гості на зворотному шляху. Буду радий. А допомога мені вже не потрібна. За все відпрацював, хай береже тебе Бог.

Увечері перед Гоциковим від’їздом пили грапу і «Шардоне» в компанії Фонтани, лікар хвалився, що вважає Гоцика своїм найцікавішим і найважчим пацієнтом, розповідав: завтра вирушає провідати брата у Вентимілью, що вона розташована поряд із французьким кордоном.

– Мене прихопите? – запитав Гоцик.

Міг би і не просити. Фонтана зрадів компанії, а Деметріо наскладав чималу торбу наїдків: не забувай, обов’язково повертайся…

– Обіцяю, – Гоцик обійняв старого, ляснув важкою долонею по спині. – Деметріо… Ви на тата мого схожі. Тільки у нього свині, а у вас виноград.

– Як зустрінеш Ілію, то не кривдь.

– Не зустріну, – відповів.

Деметріо закивав: може, й так! Простягнув Гоцикові маленьку гостру сокирку.