Текст книги "Гоцик"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Спи…

Ілія скнів на верхівці круглої вежі, вмовляв себе настирливо: давай уже, спускайся! Квітів нарвати чи що? Жовта кам’яниста дорога давно проковтнула Гоцика, сонце дедалі відчайдушніше видиралося з моря у небеса, вітер розгулявся, штовхав, а Ілія все тупцював на невеличкому майданчику за двадцять метрів над землею. Підійшов до краю вежі, глянув униз, відсахнувся перелякано, та відчайдушна думка застрягла у голові, як та мотика у круглій башці Ізідориного жадібного тата. «Стрибай!» – пекла.

Заметушився, заспішив широкими кам’яними сходами долу. Хлюпнув у лице холодної води із потічка – не допомогло! Безпорадно покрутився по подвір’ю: хоч би Ізідора ще поспала.

Серце тьохнуло. Пішов у дім. Обережно ступив на рипучі сходи: та тихо ви! Зазирнув до кімнати Ізідори.

Нага Ізідора спала на високих подушках. Тонке покривало сповзло, не ховало принад юного тіла. Підклала долоні під потилицю – з неї Гойя маху малював. Тільки тим і різниться, що на картині великого іспанця кучерява красуня, а Ізідорині довгі коси не знають компромісів – прямі, мов дощ, ллються до пупка.

Ілія завмер, забув про пересторогу. Безсоромно роздивлявся кремово-рожеве в променях вранішнього сонця прекрасне наге тіло. Воно не лякало, не бентежило так фатально, як того дня, коли Ілія вперше побачив Ізідорину наготу. Не викликало неконтрольованої ерекції, не штовхало в той же час накинутися на дівчину. Ні… За ці дні Ілія звик тримати себе в руках: наге тіло належало не йому… Гоцику. Та нині у величезному порожньому домі, що вони й досі не знайшли приводу піднятися на його третій поверх, Ілія й Ізідора лишилися удвох. Ілія вперше поцілував поглядом Ізідорини груди так, ніби тільки він один має те виключне, дароване коханням право.

Запаморочилося. Відступив тихо: спи… Спи. Хай очі розплющаться, тіло відірветься від подушок. Ноги йдуть, руки куйовдять волосся. Усміхайся, пливи і їж той твій улюблений виноград, але… спи! Не питай, де Гоцик, не намагайся приховати гнів і розпач, бо все то сон. Спи… Ні гніву, ні розпачу – безкінечний білий день без ночі, і в ньому тільки двоє: Ізідора… Ілія…

Примарні фантазії заполонили серце – пішов на кухню, сам наче уві сні. Різав гострим ножем червоні стиглі помідори – бачив себе. Й Ізідору. Виколупував зернятка з помаранчевих пузатих перців – бачив себе. Й Ізідору. Кришив білий сир, фіолетову цибулину – бачив себе. Й Ізідору. Вимріяне кохання коливалося у мізках збоченими оргіями. Кинув ніж.

– Матір Божа…

Упав на лаву біля столу, обхопив руками кучеряву голову.

– Матір Божа… Допоможи!

Ізідора прокинулася близько полудня. Ілія чув, як рипнула мостина, як зашуміла вода у душі… Тріпонувся всім тілом: мамо… Гоцик перед очі. Скривився зухвало: «Не сіпайся! Ти мужик, чи як?!»

– Господи! Ти ще…

Ілія прожогом – до плити, турку на вогонь! Каву… Він оце саме каву заварює… Каву будеш?…

– Доброго ранку, Іліє.

На голих плечах Ізідори – краплі води. Обмоталася рушником, босі мокрі ступні лишають сліди на дерев’яних сходах. Пішла кухнею, роззиралася напружено, ніби Гоцик під стіл сховався. Зупинилася біля столу. Відкинула з чола пасмо волосся.

– Каву будеш? – ні в тин, ні в ворота ляпнув Ілія.

– Ні.

Тихо відповіла, майже нечутно. Зсунула брівки, прискіпливо глянула в очі Ілієві. Очі кричали: де він?!

– Чому?… – прохрипів Ілія.

– Дуже… дуже… дуже зголодніла!

Ізідора рвучко розправила плечі, вигнула спину, гордо підняла підборіддя, пішла до Ілії. Зупинилася за крок. Чорними очима Ілії в душу. Кликала і гнала геть, провокувала…

– Добре… Є салат. Грецький. З фетою, – мимрив. – Є яйця. Підсмажити тобі яєчню? Я вмію…

Ізідора примружила очі, обхопила руками-зміями Іліїну шию.

– Нагодуй мене, Іліє… – прошепотіла збуджено.

«Що?! Отут? Прямо зараз?!» – ледь не вмер.

На плиті зашипіло – кава, чорти б її… Кинувся до турки, відставив. Озирнувся – Ізідора вже сиділа за столом. Рушник сповз, оголив ліву грудь. Не зважала. Дивилася крізь шибку вікна в синє море.

– Яєчню… – чи то попросила, чи то наказала безбарвно.

…Яєчня втупилася мертвими жовтими очима у стелю. Укритий снігом білої фети грецький салат пустив сльозу. Кава простигла. Ізідора відсунула таріль, пішла з дому.

– Ізідоро… Ти куди?

– До моря.

– Я з тобою… – наважився.

– Ні.

Вежа. Тільки й залишалася та клята вежа. Ілія шкрябався нагору, констатував розпачливо: боїться висоти. У голові паморочилося. Дуже сумнівні думки огортали в той же час, кликали відірвати ноги від кам’яного майданчика на верхівці. «Пішли! Пішли геть!» – трусився та хапався на камінну огорожу вежі, вдивлявся у синє море – бо тільки звідси й можна було… не загубити Ізідору.

Рушник на березі. Нага Ізідора падає у хвилі, як у забуття, колишеться на них – розкинула руки й ноги, очі в небеса. Ілію охоплює відчайдушне жадання. Матінко Божа! Хай… Хай вона отак і лежить. Не рухається. Він підпливе – сильний, відважний – припаде губами до голої ніжки, обхопить її обома руками та так, аби не потривожити, не змусити відсахнутися, зімкнути руки. І ноги…

Вітер у лице – йолоп, йолоп! Здуває жадання, відкидає до краю вежі.

– Ні!

Ілія поспіхом біжить долу, падає, здирає коліна, завмирає на землі біля вежі.

– Збожеволію… – констатує пригнічено.

Того дня ще тричі підіймався на вежу, бо вже й супу наварив, і підлогу на кухні вимив, щоб блищала, і віднайшов посеред речей, що купував їх у селищі, коли по продукти ходив, стильні смугасті шорти, вліз у них, крутився перед дзеркалом: ніби гарно, футболку не вдяг, залишив голим засмаглий підтягнутий торс, а Ізідора все не поверталася.

Не втерпів. Уздрів її на сірій кам’яній брилі – стирчала з води за кілька метрів від берега, підставляла себе хвилям – бийтеся! А тим у радість – набігали, сердиті, розбивалися білими бризками, обдавали Ізідору солоним феєрверком. Вона ніби не помічала. Сиділа на брилі – гола, нерухома. Очі не в море – уздовж берега, на захід вдалечінь. Туди, де заходило сонце. Де Гоцик…

– Ізідоро! – Ілія безпорадно тупцював на березі, вдивлявся у дівочий силует.

Ізідора повільно повернула до Ілії голову. Підвелася.

– Ізідоро! Благаю… Повертайся! – закричав щосили.

Ізідора усміхнулася зухвало.

– Забери мене! – кинула азартно.

Ілія знітився. Хтозна: може, він боїться не тільки висоти, але й глибини?… Не плавав ніде, крім ванни. Ніколи. Якщо не рахувати екстремального занурення у вкрите льодом озерце…

– Так! Зачекай! Зараз! – закричав, сам себе здивував безмежно. Справді? Зараз і полізе у воду?

Сонце котилося з небес, прозоре синє море потемнішало, тільки на поверхні – м’які рожеві відблиски. Ілія перехрестився подумки, ступив у воду. «Я… не бухгалтер! Не бухгалтер!» – підхльостував себе подумки. Бив ноги об гостре каміння, бовтався у хвилях, та сунув до брили. Дошкрібся, ухопився за край брили, усміхався, як дурний.

– Я… донесу тебе. До берега! – натхненний.

Ізідора розсміялася задьористо.

– Спочатку дожени!

Стрибнула з брили у хвилі, попливла до берега. «Вона… замордує мене. До смерті…» – подумав Ілія. Здивувався. Твердження не викликало розпачу, тільки всеохоплюючу безмежну радість.

Вікна навстіж – від моря прохолода. Ніч перемішує тишу зі стрекотінням цвіркунів, тихим шелестом дерев. Море завмерло. Перша ніч… без Гоцика.

Ізідора врешті вдяглася. Довгий до п’ят бавовняний сарафан – білий, укритий дрібними компромісними квіточками, коливається від кожного кроку.

Ілія безпорадно завмер у плетеному кріслі, спостерігає: Ізідора кружляє просторою вітальнею з каміном, топче коров’ячу шкуру, кинуту біля нього. «Ні! – переконує себе подумки. – Нізащо першим не заговорю про Гоцика. Нема його. Щез. Тільки я… Й Ізідора».

Ізідора чує Іліїні думки. Завмирає, дивиться на нього уважно. «Ані слова про нього! Ані слова!» – наказують її очі.

– Корюся… – шепоче Ілія.

– Що?!

Ізідора рвучко подається до Ілії, падає на коліна перед плетеним кріслом, обхоплює його ноги руками, кладе голову на Іліїні коліна.

– Люблю тебе… – шепоче вперто. – Ти мій…

Ілія задихається. Торкається долонею шовковистого чорного волосся, веде по ньому ніжно, тремтливо.

– Розкажи мені… – наказує Ізідора.

– Що? – хрипить, голосу свого не чує.

– Головне…

– Я… кохаю тебе. Безмежно і… назавжди, – слова ллються всупереч наказам і лівої, і правої півкуль Іліїних мізків. – Ти… єдина. Прекрасна… Жадана…

– Добре, – буденно киває Ізідора.

Підхоплюється. Сміється. Куйовдить руками довге чорне волосся, наче струшує з нього залишки Іліїних пестощів. Біжить до сходів. Завмирає біля них. Усім тілом обертається до закляклого у кріслі хлопця.

– Добраніч, Іліє! – вимовляє сухо. Зникає на другому поверсі.

Підлога під кріслом – гойд-гойд. Ілія впивається пальцями в тугу лозу билець, нахиляється вперед, до власних колін. Думок немає. Жодної.

Першу ніч без Гоцика Ілія проведе тут. У плетеному кріслі біля коров’ячої шкури. Без сну. «Тільки б не покинула мене! Тільки б не покинула…» – билося.

Ані жестом, ані раптовим полохливим поглядом Ізідора намагалася не виказати упертого сердечного сподівання: Гоцик обов’язково повернеться. Щоранку легким пір’ячком злітала з другого поверху на кухню. Дзеленчала каструлями-пательнями.

– Ей! Іліє! У нас є салат рокет?

– Що це?

– І анчоусів немає?! – запитання вихлюпувалися бурхливим потоком.

Жбурляла каструлі на мармурову робочу стільницю біля плити.

– Ні! Це неможливо! Сьогодні готуватимеш ти!

Ілія усміхався винувато: вчора їй зажадалося артишоків. Здолав три кілометри до селища за півгодини, розшукав. Он вони… І досі валяються у корзині біля вікна.

– Анчоуси? Не проблема.

– І салат рокет! – гукала услід, коли Ілія уже мчав геть від дому.

У селищі звикли до дивного чужинця – ледь не щодня скуповував продукти. З ґанку нотаріальної контори Ілію виглядав синьйор Костелло, щоб повідомити: з дня на день з’явиться хазяїн будинку. То купуватимете? Бо оренда орендою, а перспективи розуміти потрібно.

Ілія приготувався добряче поторгуватися. Відверто здивувався ціні – півмільйона євро, спробував опустити хоча би до чотирьохсот, та нотаріус Костелло лише плечима знизав: хазяїн не погодиться. Разом із садибою продається десять гектарів землі. А це – вельми приваблива перспектива. Ніяких сусідів.

– Без сторонніх очей… Це добре, – сказав Ілія. Уявив голу Ізідору – біжить до моря, падає у хвилі.

– Ізідоро… Завтра… Підеш зі мною до селища?

Сиділи за столом, навпроти одне одного, як вороги. Посередині парував таріль із запеченою свининою.

– Навіщо?

– Дім купуватиму, – видихнув. Завмер.

Боявся тих слів. Зараз зійде з лиця, зведе брови, зиркне гнівно. І – прощавай… Ізідора завмерла, кинула швидкий погляд на стару Гоцикову футболку – валялася біля каміна на коров’ячій шкурі. З того самого дня, як пішов, і валялася. Ілія не чіпав, Ізідора обходила, як чуму. Та той швидкий полохливий погляд змусив Ілію затремтіти. Чекає? Чекає…

– Купуй, – Ізідора уже дивилася Ілії у вічі, усміхалася.

Він… все мріяв: куплю дім, пригадаю Ізідорі її ж слова. «Мужчина кохану у свій дім веде… А дарують доми шльондрам!» Вона ж не забула? Як пояснити їй: кохана, ти хазяйка у моєму домі… А хочеш – подарую! Ти як… хочеш?!

Ізідора шаленіла – геть нічого не зрозуміти. То затихала, чи дихає – не почути, застигала на вежі, вдивлялася у жовту стрічку дороги. То раптом захлиналася від сміху, обіймала Ілію, притискала до себе жагуче: ти мій?

– Ізідоро…

Після одного такого вибуху – цілувала в губи посеред просторої вітальні біля каміна, відірвалася, примружила очі лукаво, побігла до спальні – не витримав. Пішов услід. Біля причинених дверей Ізідориного прихистку зупинився, тремтячими руками стягнув файні смугасті шорти разом із трусами, задихнувся і рвучко розчахнув двері.

Нага Ізідора сиділа на ліжку, склала долоні молитовно, дивилася у стелю, шепотіла щось вистраждано, жагуче. Озирнулася – брови злетіли. Розсміялася – аж відлуння попід стелею. Зіскочила з ліжка, ухопила черевик… Як жбуроне в Ілію!

– Геть! – закричала.

…Голий Ілія лежав посеред вітальні на коров’ячій шкурі. Жорстка щетина колола живіт. Пахла… Гоциком.

– Ненавиджу, ненавиджу… – шепотів, ковтав сльози.

Дочекався ночі, вдягся у дитячій кімнаті, зазирнув до Ізідориної спальні – дівчина спала, усміхалася уві сні. Ілія перехрестив її спустошено: щасти тобі. Віднайшов лопату, що придбав у селищі. Оте й лишилося від мрій: відкопати скарби і зникнути.

Навіть дошкандибав до тополі. Навіть відкинув руками кілька важких каменюк. Озирнувся на дім. Та як же він без Ізідори?…

На ранок смажив яєчню, вислуховував бурхливі спалахи Ізідориного гніву, що цього ранку їй знову чогось не вистачало, усміхався зажурено.

– Ізідоро… Я кохаю тебе. Я тебе ніколи не покину, – сказав.

Ізідора замовкла на півслові. Опустила голівку – чорне волосся закрило біле личко.

– Ти… смажиш яєчню? – мовила. – Я дуже люблю яєчню.

І хоч горло собі поріж! Дні минали, випробовували Іліїну волю відчайдушним божевіллям. «Дім… Куплю дім і все зміниться!» – тулився на жорсткій коров’ячій шкурі, замість розкинутися на білих простирадлах широкого ліжка. Марив мріями… Ізідора полюбить… Ілію.

Придбання старовинного триповерхового кам’яного будинку, більше схожого на палац, круглої вежі край крутого берега, кам’янистих десяти гектарів з оливковими садами на горизонті на коротку мить заполонили Іліїне серце бурхливою радістю.

Мамо рідна! У тісній кімнатці старенької халабуди на холодному балтійському узбережжі роками бачив неприступний замок на високому березі, віри не йняв: здійснилося?!

Накупив делікатесів на скажену прірву грошей, замовив, щоб доправили новому хазяїнові до нової хати. Щось незнайоме і вільне оселилося в серці, розбурхувало душу. Зазирнув до ювелірної крамнички: чому б Ізідорі не купити щось виняткове і неймовірне? Схаменувся. Має таке, що тій крамниці і не снилося… Нахабно обірвав усі маки біля задньої стіни будинку. Не пов’януть! Не посміють! Сьогодні особливий день.

Увірвався до вітальні вільним вітром.

– Ізідоро! Тобі… Маки!

Ізідора була не в гуморі. Взяла букет, дивилася на нього, як кат на жертву, безжально обривала пелюстки.

– Маки… Що ще?!

Ілія хотів було вихлюпнути: дім… Мій дім – твій дім. Чи щось на кшталт того. Та знадвору засигналила автівка: Іліїне замовлення приперли під поріг.

– Що це? – Ізідора напружилася.

– Там… багато чого. Кав’яр? Гусяча печінка? Трюфелі? Розбирала величезні пакети зацікавлено. Пожвавішала, не супила брівок. Вино? Віскі? А є шампанське? А хай би хтось приготував справжнє французьке фондю і привіз гарячим!

– Як забажаєш! Ти… хазяйка у моєму домі, – вимовив врешті.

Ізідора завмерла.

– То усе це…

– Відзначимо? Цей дім – віднині наш… – Ілія заплутався, розгубився. – Звичайно, якщо ти хочеш… То ми вийдемо… Надвір. І я скажу: кохана, це мій дім. Ходімо… туди.

Ізідора примружила очі. Довго мовчала.

– Зайве, – вимовила врешті.

Спритно відкоркувала червоне вино, відпила з пляшки. Підійшла до старої Гоцикової футболки, що вона так і валялася біля каміна на коров’ячій шкурі. Ухопила. Викинула у відчинене вікно.

– То святкуватимемо?! Так?! – пожвавилася. Розсміялася із полегшенням.

– Так! Чого ти хочеш?

– Я? Зараз!

Покинула пляшку на підлозі, побігла у двір. Віднайшла Гоцикову футболку, ухопила, стала на самісінькому краєчку крутого берега, кинула її у море.

– То святкуватимемо? Так? – перепитала Ілію зухвало.

Що то було? Один Бог знає. Напилися в зюзю. Повідкривали всі пляшки, що їх Ілія замовив немало. Зливали в один келих горілку, вино, лікер, віскі…

– Іліє… Це неможливо пити! – ледь ворушила язиком Ізідора.

– Оце усе… геть неможливо, але ми… – хитався Ілія.

– Неможливо! Але ми… – Ізідора уперто супилася, ковтала вибухову суміш. – І ти пий!

– Я? Так! – Ілію нудило, з відразою нюхав алкоголь у келихові, кривився, ковтав. – Ізідоро… Навіщо ми це робимо?

– Тому що ми… дуже, дуже, дуже самотні нещасні люди, – раптом сказала Ізідора.

Ілія ледь відірвав дупу від стільця, підвівся з бокалом, вигнув шию, спантеличено спостерігав за дівчиною: упала на коров’ячу шкуру, притислася до неї животом, усім тілом, стогнала збуджено і тоскно.

«Я… люблю тебе!» – хотів сказати Ілія. Та перемогла нудота. Вибіг на подвір’я, ригав під зірками, завалився перед порогом і відрубався.

На ранок – тверезі, спустошені, прозрілі – сиділи поряд край крутого берега. Мовчали. Одне на одне не дивилися. Під ногами билося море.

– Він… не повернеться, – раптом сказав Ілія.

Ізідора й не ворухнулася.

– Ми… говорили… напередодні. Я проводжав його. Він сказав: перетнемося якось при нагоді, але не тут.

Замовк, скосив на дівчину очі.

– Якщо ти тут тільки заради того, аби дочекатися…

– Ні!

– …То знай: чекати марно.

– Ні…

– Що?! Не розумію… Я не розумію тебе! – підхопився.

Стояв над прірвою, горлав відчайдушно і тоскно.

– Ну чого… Чого ти хочеш?! Скажи, Ізідоро! Все зроблю!

Ізідора вигнула спину, наче всередині завівся пекучий незламний стрижень – не дозволяв опускати плечі, гнути хребет.

– Побудуй мені капличку, Іліє, – сказала відсторонено, наче з інших світів.

Майстри з сусіднього селища з’явилися біля Іліїної приватної власності наступного дня о восьмій ранку. Ізідора вже прокинулася. Уже збігала до моря, повернулася – волога, радісна, заварила кави і навіть пообіцяла трьом кремезним чоловікам, що вони підрядилися каплицю зводити, на обід прохолодного вина і гарячого супу.

– Тільки працюйте з молитвою, – попросила.

Ілія спостерігав за Ізідорою, не впізнавав: світилася. Клопоти й самого заспокоювали, відволікали від сумних дум. Та він заради цього не каплицю – храм зведе! Землі, слава Богу, вистачає. Радився з майстрами: де краще споруду поставити?

– Подалі від берега, біля дороги, – відповідали в один голос. Ілія уже дав сигнал: починайте! Глянув на Ізідору, сполошився.

– Щось не так?

– Моя каплиця стоятиме там, де я хочу.

– Добре! – знітився. Побіг до робітників. – Зачекайте! – Галопом назад до Ізідори. – То… вибирай місце, Ізідоро.

– Давно вибрала. У перший же день, – упевнено пішла до самотньої тополі. Вказала на неї. – Тут!

Ілія розгубився.

– Дерево шкода. Живе…

– То хай живе у каплиці, – відрізала Ізідора.

Дядьки з сусіднього селища перезирнулися: ого, та тут, певно, такі гівнюки поселилися, що їм і з Господа позбиткуватися – не проблема. Ще б зоопарк розмістили там, де люди молитися мають. Мовчали, їли Ілію очима: що скажеш, кабайєро?!

Ілія почервонів од прикрощів: знав би, що таке діло, переховав би скарби в інше місце. А тепер тополю чіпати – ніяк. Та раптом каплиця над закопаними скарбами здалася більш надійним сховищем, ніж купа каміння під деревиною.

– Екологічний проект, – промимрив. – Бережемо довкілля.

До ночі не відходив від копачів, що рили навколо тополі метрової глибини рів під фундамент каплиці. Товкся собі без діла, скарби охороняв. Командувала Ізідора. Задала тон з самого початку. Тільки визначилися із місцем, пояснила все щодо форми і розмірів.

– Фундамент має бути у формі шестикутника, – наказала. – Тополя у центрі. Відстань від центру до кожного з шести кутів – п’ять метрів.

Майстри взялися відстань вимірювати: а не виходіть! Тополя – за п’ять метрів від крутого берега. Або в іншому місці каплицю ставити, або меншу робити.

– Меншу! – вирішила Ізідора.

Нарештв радіус споруди скоротився до трьох метрів.

– Шість метрів у діаметрі. Хіба мало, Ізідоро? – питав Ілія.

Не відповідала. Захопилася. Сиділа на сходинках вежі, малювала каплицю. На цупкому папері виростали важкі стіни. Чотири арочні вікна з двох боків від дверей, на протилежній від входу стіні – глибока ніша.

– Для Діви Марії.

– Так гарно…

– Правда? – очі заблищали. Обійняла Ілію. – Я люблю тебе Іліє!

Ох, Ізідоро… Будувала свою віру, наче наказувала Ілії: і ти вір. Сподівайся…

За тиждень цегляні стіни закрили грубий тополиний стовбур. Піднялися на три метри. Майстри наполягали: хай з місяць стіни вистояться, висохнуть. Та Ізідора і слухати не хотіла.

– Ні, ні! Перекриття! Дах!

Чоловіки хитали головами: дурне діло, нізащо не станемо таке робити! Та Ілія дістав гроші і питання відпали.

За два тижні невеличка, здалеку кругленька, невисока каплиця з дивакуватим скляним дахом, крізь обрізаний конус якого стирчала тополина крона, наче хвіст відьмацької мітли, стояла на краю крутого берега. Залишилося небагато – викласти підлогу з піщанику та дочекатися гіпсової Діви Марії, що Ізідора замовила її ще на початку будівництва.

Зморені за день – з ранку до вечора на тій капличці трудилися без упину, допомагали чим могли – Ілія й Ізідора лежали на коров’ячій шкурі біля каміна. Ілія дивився на точений профіль, смагляву шкіру, чорні очі. «Чи це все, Ізідоро? – думав. – Побудуємо каплицю, ти захочеш ще чогось… Тільки не мене. Я… змирився. Прийняв. Однаково. Тільки ти… І я. Одного прошу – щоб Гоцик не повернувся. Добудуємо… Я помолюся, щоб він ніколи…»

– Добудуємо каплицю… – прошепотіла раптом Ізідора. – Я помолюся, щоб…

Замовкла на півслові, задумалася. Ілія завмер. Заплющив очі: не вбивай!

– Ізідоро… – мовив раптом. – У мене ніколи не було жінки. Тому що у мене ніколи не було… тебе.

Свіжа, як гаряча булка, каплиця нудьгувала без людських молитов укупі з гіпсовою Дівою Марією, що стояла у глибокій ніші, бачила перед собою тільки грубий тополиний стовбур у центрі споруди. Майстри закінчили дивне замовлення, отримали гроші, перехрестилися на тополині гілки над стріхою, похитали головами і пішли. Ізідора полетіла до каплиці, розчахнула двері, наштовхнулася поглядом на тополиний стовбур в центрі, завмерла, відступила на крок і пішла до вежі. Вишкрябалася на верхній майданчик – до ночі простояла. Отакі справи!

Ілію не мордувала похіть. Ілія приречено жадав єдиного: хай Ізідора просто буде поруч. Хай казиться, бешкетує, увесь день не встає з ліжка чи, навпаки, ніяк не вкладеться. Хай кричить на нього, ляскає по щоках, цілує, припадає до грудей, обіймає і тихо, як дитина, жаліється… Тільки хай завжди Іліїне вухо вловлює її дихання.

Не пхався крутитися поруч. Дивився на високу вежу, де який день поспіль тоненькою гілкою скніла дівчина, займав башку справою – то вирішив ретельно обдивитися будівлю, аби зрозуміти, який їй ремонт може знадобитися, то придумав за домом тенісний корт розбити. Чи вертолітний майданчик. А одного дня обірвав прозорі нитки вигадливого павутиння над сходами, що вели на третій поверх, – час і туди зазирнути.

Тут пахло пилом і таємничими страхами. Довгий темний коридор розрізав простір уздовж черева, вузькі дверцята по обох боках його вели до крихітних тоскних кімнаток. Приміщення праворуч мали маленькі віконця: крізь них – тільки море. Кімнатки ліворуч являли собою глухі келії без вікон, бо виходили на задній бік будинку.

Ілія нарахував дванадцять кімнат. Зазирав по черзі до кожної, намагався зрозуміти їхнє призначення. Кімнатки мовчали. По білих стінах без жодних інтер’єрних декорацій, залишках розвалених меблів, битому посуду, зваленому в одну велику фаянсову миску геть неможливо було уявити, що за люди і чому скніли тут двісті років тому в ті часи, коли перший поверх збирав гостей, щедро частував, коли другий вабив дзеркалами, розкішними постелями, рідкісними фоліантами і мелодійним звучанням рояля. Слуги? Бідні родичі? Неслухняні діти? Янголи?…

Ілія зазирнув ліворуч, до передостанньої кімнати. «Метрів десять, не більше», – подумав. Побачив вузький диван при стіні. Усміхнувся розчулено: точнісінько на такому провів більшу частину свого життя. Хвала всім силам земним і небесним – більше ніколи… Усівся – під дупою жорсткі пружини. І спав же. І мріялося…

Улігся. Душу огорнув теплий спокій.

– Як добре… – прошепотів. Заплющив очі.

Двері рипнули, причинилися – ніщо не потривожить солодкого сну.

Не знав – сонце впало. Не чув – з вежі спустилася Ізідора. Пройшлася вітальнею, не знайшла Ілію, гукнула щосили примхливо:

– Хочу їсти!

Прислухалася до дзвінкого відлуння. Звела чорні брови.

– Іліє!

А – тихо. Побігла на кухню. Обурено кинула на плиту пательню, била яйця – шкаралупи по всій кухні. Смикала плечиком гордо: як знаєш!

Поставила таріль на стіл. Завмерла. Роззирнулася.

– Іліє… – покликала стривожено.

Пішла на другий поверх. Перш за все зазирнула до своєї розкішної спальні, наче Ілія мав бути саме тут. Нікого. Розчахнула двері сусідньої кімнати з двома одномісними ліжечками, хоч Ілія давно не ночував там – усе на коров’ячій шкурі біля каміна тулився, – на вішаках гойдався файний одяг, що Ілія накупив його собі невдовзі після придбання дому. Наче мав відповідати багатій приватній власності.

– Іліє…

Тихо посунула геть. Вийшла з дому – ніч. Моря не видно, та є – шумить. Сіла край крутого берега, обхопила плечі руками, завмерла… Прислухалася: от і Ілії не видно, але ж… є?

Ілія прокинувся від яскравого дивного сну. Сидів на вузькому диванчику, намагався пригадати найменші деталі.

Посеред безкрайого зеленого лугу, вкритого незнайомими червоними і синіми квітами, лежить Ізідора. Розкинула руки, очі в сині небеса. Усміхається Ілії. Він тут – тихо опускається на траву, торкається пальцями Ізідориної щоки, шепоче слова кохання. Ізідора заплющує очі. Вуста трохи відкриваються.

– Коханий… – шепоче жагуче.

Простягає до Ілії руки, та тут – бджола. Зла, сердита. Дзижчить, б’є в Ізідорину щоку. Наче у прикрощах: ти що робиш, дівко?! Ізідора підхоплюється, сміється. Хапає Ілію за руку: біжимо! Ілія мчить за Ізідорою вслід. Регоче, а як вдуматися – чому радіє?! Безмежний луг раптом обривається – далі тільки холодне, вкрите уламками білого льоду, море. Ізідора зупиняється, відсахується.

– Ти звідки тут?! – гонорово кидає морю.

Морю – начхати. Наступає. Ковтає зелену траву, ясні квіти – не встигають втрачати кольорів, крижаніють, перетворюються на червоно-сині скляні фігурки. Ілії геть не страшно. Бере за руку перелякану Ізідору.

– Мріє моя! Життя моє! Повір: варто взятися за руки, разом зрушити вперед – море відступить.

Ізідора недовірливо зиркає на хлопця.

– Море таке безмежне… Мені страшно, Іліє.

Ілія лише усміхається. Натхненний, сильний, обіймає її за талію, разом роблять крок у холодну крижану воду. Море гнівно хлюпає хвилями, та відступає. Лише на крок. Під ногами Ілії й Ізідори оживають скляні квіти. Ізідора здивовано посміхається: диво…

– Геть не страшно! – гукає захоплено.

Відсторонює Ілію: не заважай! Робить крок… Море ковтає її так швидко, що Ілія не встигає й жахнутися.

– Ізідоро…

А море наступає. Жере луг, змушує Ілію відступати, відступати.

– Ізідоро!

Ілія зупиняється. Ані кроку більше! Крижана вода цілує щиколотки, дістає до колін, лине вище, вище. Ілія заплющує очі і робить крок вперед. У море.

Серце охоплює незбагненна радість. Під водою тепло і затишно. Усміхнена Ізідора оповиває жагуче.

– Ти мій… – шепоче.

– Як же я люблю тебе, Ізідоро! – шепоче приголомшено.

Ізідора усміхається. Розкидає у воді руки. І ноги. Отак і опускається біле, як простирадло, дно. А то і не дно зовсім – білі простирадла на широкому ліжку в Ізідориній спальні.

– Йди до мене… – шепоче дівчина.

Ілія зриває одяг, повільно опускається на тремтяче гаряче тіло.

– Я змастила себе олією з каперсів, – винувато мовить раптом Ізідора.

– Навіщо? – вперше за все життя Ілія зливається з трепетним жіночим тілом, захлинається від незнайомих, божевільних відчуттів.

– А ти не знаєш? – чує голос Ізідори. – Від олії з каперсів шкіра стає ніжною, волосся блискучим, а жага розпалюється так сильно, що вже й неважливо, хто поряд – коханий чи ні…

«Не розумію. Не розумію тебе!» – хоче відповісти Ілія, та ритм довгоочікуваної близькості затуляє вуста, очі, вуха. «Моя! Моя…» Вивільняє сім’я і тільки потім помічає поряд з Ізідориним ліжком незнайомого сивого дідка. Стоїть спокійно, геть нічому не дивується, чекає, поки вгамуються пристрасті.

– Ви… Хто такий? Що тут робите? – Ілія сидить на постелі, затуляє собою голу Ізідору, ошелешено кліпає повіками.

Дідок суворо супить брови.

– А помолитися?! – шипить невдоволено.

– Так! Помолитися! – винувато шепоче Ізідора, уже мчить до каплиці.

Ілія роздратовано шикає на дідка, а того уже й нема. Роззирається, вимовляє упевнено:

– Нащо там молитися? Там не Бог. Там скарби…

Струсив видіння.

– Дурний спав – дурне снилося.

Так мама казала. Покинув затишний прихисток, спустився на другий поверх, без вагань розчахнув двері Ізідориної кімнати, наче дівчина мала бути саме тут. На розкішному ліжку тільки покинутий білий сарафан із компромісними дрібними квіточками.

– Ізідоро…

Підійшов до відчиненого вікна – ніч. Скільки ж проспав? Перехилився назовні, намагався вежу роздивитися. Нічогісінько не уздрів.

Подався на перший поверх. «На корові спить. Чи на кухні вино дудлить», – думав. Та коров’яча шкура дратувала око біло-коричневими плямами. У кухні на столі холодна покинута яєчня.

Серце бухнуло й розбилося.

– Ізідоро…

Кинувся надвір, до вежі. Дерся вгору, хоча ніякого сенсу – і знизу видно: немає на вежі Ізідори.

– А роззирнуся… – шепотів гарячково.

Видерся на верхівку, примружив очі: темрява навкруги велична, могутня, непрозора, як важкі портьєри.

– Ізідоро! – загорланив відчайдушно. Схлипнув, проковтнув сльозу. – Ізідоро…

Ніч зашурхотіла у відповідь: нема тобі Ізідори, поганець…

«Каплиця!» – думка рятівна.

Бігом униз.

– Молишся? Молишся? – хрип – не слова.

Розчахнув важкі двері, врізався лобом у тополиний стовбур, обійшов його – за тополею самотньо скніла скорботна Діва Марія. Могла б, то розвела б руками, сказала б Ілії:

– Ізідора? Ні! Не було…

Ілія вийшов надвір, безпорадно опустився на сходи вежі – ну, от і все. У голові гули злі бджоли, кусали безвільні думки. Не гнав – а навіщо?… Навіщо все це – дім, вежа, земля, оливи і каплиця – без Ізідори…

Слушна думка промайнула раптово. Підхопився – дожене. Не могла далеко втекти. Побіг до будинку, лаяв себе на ходу: чому автівку досі не придбав?! Чи хоча би дирчик який по горбах ганяти! Віднайшов ліхтарик, вкинув готівку в рюкзак, трусів-шкарпеток і уже біг з дому, а тут – сон. Море…

– Матір Божа…

Перелякався: а раптом кинулася з вежі в море?

– Ну, навіщо? Навіщо?… – біг до краю крутого берега, від якого до моря спускалася вузенька стежина.

Темрява різала очі. Дістався урвища – усе намагався ту стежину роздивитися, зиркнув ліворуч і застиг. За метр від стежини над безоднею моря тріпотіло щось біле.

Ілія ще не роздивився, що то було – рушник, біла сукня чи просто простирадло, в яке обгорнулася дівчина, та знав – то вона.

– Ізідоро…

Радість стекла жахом. Впав на коліна, поплазував до дівчини.

– Ізідоро, – ридма.

Обхопив обома руками голі ступні – цілував, як божевільний, до нестями. Знесилився, застиг біля Ізідориних ніг. Схаменувся – кинув на дівчину полохливий погляд.