Текст книги "Гоцик"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Упав на коров’ячу шкуру, хитнув башкою: пахне… Ілією. Ізідорою.

Надвечір усе населення сусіднього селища знову переполошилося не на жарт. На високому березі, де ще тільки позавчора лякаюче й містично каплиця за якісь, певно, смертні гріхи покарала трьох людей та стала їм останнім прихистком, у легких сутінках розгорілося високе міцне багаття. Не вщухало й не згасало, наче вправна рука вчасно підкладала їжу ненаситному полум’ю. Деякі цікаві не втрималися, і хоч стара донья Марія шепотіла похмуро: «Бісівське місце! Не ходіть…» – таки пішли хто з відрами, хто з лопатами: як не гасити, так від чортів відбиватися.

Гоцик палив згадки про Ілію й Ізідору. Одяг палив, черевики, стіл, за яким любили збиратися, плетені крісла, кошики з гнилими овочами і фруктами, зім’яті простирадла, Іліїн рюкзак, лляні покривала і біло-коричневу коров’ячу шкуру…

Кидав до ясного багаття посеред кам’янистого подвір’я, усе роззирався, ніби мав би знищити геть усе, чого торкалася рука Ілії. Чи Ізідори.

Поява місцевих збила програму. Знітився. Упав біля багаття, дивився на полум’я, мовчав спустошено.

Синьйор Костелло підсів. Обережно поклав долоню на Гоцикове плече.

– Кабайєро… Певно, ви стільки випили, що вам би варто і поїсти…

Гоцик зиркнув на нотаріуса тьмяно. Той усміхнувся сумно.

– Не лишайтеся тут сьогодні. Важкий день… Тяжкі спомини. Порожнеча… Ходімо до мене. Дружина приготувала смачну печеню і наказала, щоб я обов’язково запросив вас…

Гоцик сунув за нотаріусом услід у бік селища, озирався спустошено: у сірих сутінках двійко місцевих чоловіків спритно і швидко гасили вогнище. Набирали у відра дрібного каміння, кидали на багаття. Відсахувалися від пекучого полум’я, косувати на пагорб, набожно хрестили безсмертні душі, той же час поверталися до роботи, бо над головами, у похмурих небесах уже готувалася відридати по трьох нещасних сама матінка-природа. Хмари опустилися – підскочиш, то й рукою дістанеш, перші краплі дощу впали на землю, вітер розминався зухвалими поривами.

– Ходімо! – гукнув один чоловік другому.

– Ще води з потічка на багаття хлюпну, – відповів другий, побіг з відром до стрімкого потічка під вежею.

– Вода геть стіну вежі підмила, – сказав першому, коли вже не йшли, бігли під дощем до селища.

– Хай це хазяїна турбує, – розсудливо відповів перший.

Вдруге за тиждень середземноморське узбережжя Андалусії стогнало від важкого, як солдатський чобіт, буревію. Бив, гадюка, навідмаш без розбору праворуч-ліворуч, нишпорив, як той мародер, по хазяйських засіках, вивертав дахи, ламав дерева, заливав землю холодними брехливими сльозами: мало мені, мало… Ще дайте!

Міцний будинок синьйора Костелло і черепинки не віддав, а от апельсини посипалися – вранці садок нагадував сюр: голі чорні віти, уся земля вкрита помаранчевими плодами і зеленим листям.

Гоцик виспався – усі трусилися, а він спав, як убитий. Вранці разом із хазяями збирав апельсини у плетені кошики, одне в голові: до Севільї мчати треба. Ілію з Ізідорою втратив, бо то до коней, то до тої… синьйори Алмейди сіпався. Тепер до Марічки запізниться. Обіцяв за два дні повернутися, а вже третя доба пішла…

Гукнув нотаріуса: подякувати, попрощатися… Синьйор Костелло стояв біля вибагливої кованої хвіртки, дивився на високий берег.

– Свята Діво Маріє… – шепотів вражено.

Гоцик підійшов, став поряд, глянув на кручу, де височів дім, більше схожий на палац. Нема дому! І вежі нема! Здалеку тільки пагорб побачив. Звів брови насторожено: наче дім – тільки перший у списку. А Гоцик другий…

Синьйор Костелло уже заводив таратайку.

Гоцик не опирався. Усівся на вузьке сидіння, трусився поряд із нотаріусом, вдивлявся у місце, яке ще кілька днів тому гордилося міцними кам’яними стінами, живилося божевільними людськими мріями. Та чим ближче під’їжджали, тим спокійнішим ставав. Може, так і треба?… Потічок довго трудився – розмив фундамент дебелої вежі. Буревій завалив її на будинок, а той ніби чекав. Третій поверх обрушився всередину. Зверху його присипало уламками стін другого поверху, а перший став надійним вмістилищем для всього того.

Гоцик зупинився за кілька метрів від зруйнованого обійстя. Тільки тепер помітив – буря відірвала верхівку тополі, вирівняла пагорб: й не здогадаєшся, що рукотворний… Підійшов ближче – змії нікуди не поділися. Їх не зацікавили руїни вежі, не перебралися у черево будинку, не розповзлися десятьма гектарами, звивалися на пагорбі – й не підійти.

– Охороняють… – повторив слова старої доньї Марії.

Ошелешеного нотаріуса більше хвилювали справи реальні.

– Вам знадобиться немало коштів, аби відбудувати все це, – бідкався, ходив руїнами, заглядав у всі дірки. – Вигідніше продати… Багато не попросиш… Така біда!

– Переоформимо сьогодні ж… – похмуро відказав Гоцик.

– На кого?

– На громадянина Вяйно Кірвеса. До речі, – додав тужливо. – Ваша таратайка часом не «SEAT Arosa» зветься?

За чотири доби старенька автівка синьйора Костелло, що він і не сподівався від неї колись здихатися, повільно під’їжджала до околиць Севільї. Щедрий кабайєро Семен Гоценко на прізвисько Гоцик відвалив нотаріусу шістсот євро, хоч чесний пан відверто признався: бензину-то небагато бере, в економному режимі 3 літри на 100 км, але рухається тільки в економному режимі. Трохи більше на швидкість натиснеш – зупиниться і може більше не зрушити.

– Беру…

Гоцик роздивлявся блакитну, як мрія, сестру Ізідориної жовтогарячої автівки, у горлі грудка. Зі справами розібрався швидко. Виклав майже всі гроші, що мав, за переоформлення Іліїного спадку на громадянина Вяйно Кірвеса. Нотаріус напружено вивчав паспорт естонського громадянина, в якому супилася та ж пика, що і в українському документі кабайєро.

– Він… Ви… маєте якісь плани щодо цієї власності? – допитувався нотаріус.

Гоцик похитав башкою.

– Хай… відпочине. Від людей. А там побачимо.

Перед від’їздом востаннє пішов до руїн. Приклав долоню до земляного пагорба.

– Прощавайте…

Сумніви не відпускали. Щось важливе мав сказати їм… Живим. Із чимось вкрай важливим повертався до Ілії й Ізідори, та звістка про наглу смерть розтрощила мозок, нині – останній шанс згадати все і таки прошепотіти. Хоч мертвим.

– Іліє… Ти помилявся. Бухгалтера не варто було вбивати, – сказав, бо увесь час від португальського Сініша до цього іспанського високого берега тільки й думав, що про синьйору Алмейду. Похнюпився. – І не мордуйся на небесах, що не встиг за життя покарати… Пусте.

– Ізідоро… – мовив. – То не любов, якщо вбиває і виймає душу. То щось інше… Таке потужне й міцне, що світ зникає, але… не любов. Навіть якби підкорився, наробив тобі дітей, у морі з тою рибою скнів… Сама б утекла. І… правильно б зробила.

Зітхнув.

– Спіть…

Пішов до зруйнованого дому. Став перед ним – ялозив поглядом по міцних, здавалося б, не підвладних будь-яким стихіям, кам’яних брилах, з яких він був викладений. Під півокруглою аркою тераси посеред сміття блимнув ясний вогник, наче одинока сльоза не пішла у землю, скорботно тремтіла, згадуючи вчорашній буревій.

Гоцик нахилився, підняв невеликий ясний діамант. Усміхнувся сумно, бо саме думав, як на бензин до рідних країв нашкребти. «Може, Бог дає людині стільки грошей, скільки їй потрібно саме зараз?…» – подумав. А розкопувати яму під тополею – і думки не промайнуло.

Учепився очима за пагорб востаннє, пішов геть. Забере Марічку і гайда додому. Ні! Спочатку продасть букіністу Алваро діамант, щоб вистачило грошей додому дістатися. Ні! Спочатку Ісусика розпитає: чи витримає Марічка шлях… додому. Ні! Спочатку з Марічкою поговорить… якось.

Ще й не спустився з високого берега – назустріч андалусієць рідкісної білої масті міцний візок тягне. Хотів було крикнути: «Повертай! Приватна власність!», та на коня задивився. Гарний… А серце не тьохнуло. «Чому?» – здивувався.

Візок зупинився, з нього зіскочила жінка з незворушно-прекрасним блідим обличчям.

– Міліца? Міліца з роду Црноєвичів? – здивувався.

Міліца підійшла ближче, дивилася крізь Гоцика на пагорб.

– Дозволь оселитися. Поряд із пагорбом. Охоронятиму… вічний спокій.

Гоцик знітився, знизав плечима.

– Де там жити? Одні стіни…

– У мене є час… Збудую собі прихисток. Поряд із пагорбом.

– Живи… – прошепотів.

Міліца схилила голову із вдячністю.

– Візьми коня.

Хитнув башкою – ні.

– Живи… – повторив, заспішив до блакитної «SEAT Arosa»: самотньо скніла на околиці селища, чекала на нового хазяїна.

Міліца провела Гоцика скорботним поглядом, важко посунула до руїн. Зупинилася біля земляного пагорба.

– Дякую… Що дочекалися, – мовила зміям.

Гади не шипіли, німо розповзлися – хто куди. Міліца опустилася на камені біля пагорба. Над високим берегом тихим стогоном закружляла чи то молитва безсмертної, чи то рядки безсмертного Негоша…

Севілья зустріла Гоцика теплим осіннім сонцем. Не пекло, заспокоювало, а на душі тривога. Хоча б тут не запізно стало.

Залишив блакитну автівку за огорожею лікарні. Йшов двором до будівлі, в якій розташовувалися жіночі палати, все навіював собі: «Не запізнився! Ні…»

Ще здалеку побачив Марічку – сиділа на лаві під кипарисом: худенька, як підліток, сумна. Дивилася на горобців, що вони затято билися за малу скоринку на піщаній стежині.

Підійшов. Присів поруч.

– Мамо Марічко… Я повернувся.

Жінка відразу ж помітила дивні, незрозумілі сторонньому оку зміни, хоч Гоцик з усіх сил пнувся виглядати впевненим і сильним. Глянула на хлопця з тривогою. Обійняла за плечі, притулила до себе, ніби казала: тихо, тихо, дитино, усе добре, не один… Гоцик відчув себе малим і беззахисним. До очей поповзли сльози. Припав до худенького жінчиного плеча. Мовчав, як та зараза, ковтав підлі сльози. Лаяв себе подумки останніми словам: «Ну, козел, бля… Якого?! Ти ж підтримати її маєш, а не висмоктувати з неї останні сили…» Та худеньке Маріччине плечико не тремтіло, не гнулося. Рука вела по Гоциковому волоссю упевнено і ніжно: тихо, тихо, дитино… Не один. Уперше за майже рік нелегких мандрів хлопець раптом відчув спокій і віру – як за міцнющим кам’яним муром.

– Мамо Марічко… – прошепотів. – Не покидай мене…

Жінка обережно відсторонила Гоцика, глянула в очі, усміхнулася всесильно і хоробро. «Не покину…» – прочитав у зажурених очах.

Диво… Гоцик мав стати слабким, аби Марічка почала не просто одужувати – черпати сили звідусіль: з небес, сонця, височезних кипарисів, цвірінчання горобців, суворих вказівок лікарів, допомоги сусідкам по палаті, перетертих супів і молитов файній статуї Діві Марії, що вона стояла посеред лікарняного двору.

Гоцик сіпав лікаря Ісусика, якого, до речі, звали Хесусом. Хесусом Луїсом.

– Коли вже маму відпустите?

Ісусик не радив вирушати в дорогу раніше середини листопада, а то й ще зачекати.

Гоцик не вибухав. Таємнича смерть Ілії й Ізідори розшматувала принципи: а здавалися ж вічними і непорушними! Вгамовував себе безжально: чекай, терпи… Колупався у блакитній автівці, ходив за слабкими чоловіками, драїв туалети у лікарні, а як втомлювався до нестями, сунув до книжкової крамнички привітного синьйора Алваро, і той завжди знаходив час для кремезного чужинця з такою розхристаною душею, що й сліпий побачив би, хоч ніяких справ до хлопця не мав: з усім розібралися у перший же день після повернення Гоцика від дому Ілії. Букініст продав чистий діамант, хлопець отримав 10 тисяч готівки, хоч камінець коштував вп’ятеро дорожче, і цілий пакет документів, аби без клопоту перетнути кордон України: і візи, і запрошення на кілька міжнародних семінарів у різних галузях, аби обрати найбільш підходящий, коли прийде час вирушити в дорогу.

– Чув, благодійна лікарня для нужденних отримала неймовірну пожертву, – сказав раз синьйор Алваро.

Налив сухе червоне вино у келихи, поставив один на письмовий стіл, біля якого сидів Гоцик.

– Так… І я чув.

Гоцик відпив із келиха, насупився роздратовано: якого дідька ковтає оце пійло для манірних панянок? Йому би горілочки чарочку. Якого дідька не наважується сказати букіністу, що горілка – фореве, а все інше… Що з ним таке?!

– Щоразу, коли людина відмовляється від грошей, – то подвиг духу, – синьйор Алваро присів у крісло навпроти Гоцика, із задоволенням смакував вино.

– Може, йолоп який, – відсторонено відповів Гоцик. – Чи грішник… Накапостило, падло, аж самому страх, а тепер грішми собі шлях у рай прокладає.

– Усі ми – йолопи і грішники. Та лише одиниці вільні: не підкоряються диктату грошей.

Гоцик згадав тата… Синьйора Алмейду…

– То у вас їх забагато. Можете філософствувати…

Букініст усміхнувся.

– І у вас, кабайєро… Завжди будуть. Та тільки не через край. Рівно стільки, щоб не витрачати життя на їх охорону. Згадаєте мої слова.

Гоцик зиркнув на інтелігентну пику іспанця, знизав плечима.

– Шкода, не матимете змоги перевірити… Я сюди повертатися не збираюся.

Синьйор Алваро розсміявся, ухопився було за пляшку, аби підлити хлопцеві червоного вина, та зупинився…

– Думаю, ви б не відмовилися від чогось більш міцного. Гоцик випростав руку: ні!

– Давайте чогось міцнішого… на коня вип’ємо. Коли прощатимемося.

На початку грудня пили горілку. Букініст не відставав.

– Я сумуватиму за вами, кабайєро…

– Нормальний ти мужик… Правильний, – варнякав Гоцик. – Не брешеш? Як тобі вдається? А я брешу… Буває.

Букініст хитав головою: ох, як же я розумію вас, кабайєро! Поткнувся Гоцикові подарунок на згадку про Севілью шукати. Рився на книжкових полицях, шарудів у шухлядах письмового столу.

– Не те, не те…

Врешті віднайшов великий – сантиметрів 5 у діаметрі! – мідний медальйон. Перехрестився, поцілував медальйон, повісив Гоцикові на шию.

– Мадонна… – пояснив схвильовано. – Санта Марія де ла Есперанца Макарена. «Та, що подає надію». Їй поклоняються справжні чоловіки – тореадори. Севільська мадонна захистить вас, кабайєро.

Маму Марічку і її працьовитого сина проводжала вся лікарня. Лікарі потискали Гоцикові руку, медсестри цілували у щоки: щасти! Санітарки і волонтери шкодували: важко без Гоцика стане.

Прийшла і сестра Тереза. Принесла теплий одяг для Марічки, хоч Гоцик і не хотів брати: усе самі купимо. Хрестила жінку і хлопця, дякувала…

– За що?! Це ми перед вами у боргу, – сказав Гоцик.

– За те, що з сестрою помирили. Вісім років зі мною не розмовляла…

– Синьйора Агуеда – горда жінка, – Гоцик згадав подружжя милосердних фермерів, що вони і доправили сюди їх з Марічкою.

– Коли їхній син Сантьяго покинув семінарію, Агуеда дуже засмутилася. Покликала мене. Просила, аби я відмовила Сантьяго кидати навчання. А він так мріяв мандрувати з отарою… І я благословила його.

– Сантьяго? – Гоцик згадав наївного іспанського пастуха: лежав під сикомором у напівзруйнованому храмі поруч із скринею, очі в небо…

– А тепер мордуюся… Нащо те скоїла?! Уже скільки років нічого про Сантьяго не чули. Щодня молюся за нього.

Гоцик потьмянів.

– Прощавайте, сестро Терезо, – мовив розгублено. – І за мене помоліться…

Блакитна «SEAT Arosa» виїхала з Севільї восьмого грудня, коли місто вже починало готуватися до свята Різдва Христового.

До французького кордону – без варіантів. А далі… Карта автомобільних доріг пропонувала десятки маршрутів, та Гоцик повернув до середземноморського узбережжя. Рухав час у зворотному напрямку, вдивлявся у навколишні краєвиди: отут вони з Ілією чалапали. За тиждень перетнули Францію, Італію, Словенію, забурилися в Угорщину. Звідти б – до українського кордону. Та Гоцик повернув на північ – отам, поблизу польського Хелма зустрів Ілію. Туди і повернеться…

– Через Словаччину й Польщу поїдемо, – напружено пояснив Марічці. – Мені так… треба. Ви вже потерпіть…

Марічка терпіла. Трималася, поки бачила розгублений погляд хлопця, та чим ближче під’їжджали до рідних країв, тим більше журилася, не могла втримати сліз.

В угорському мотелі, де зупинилися переночувати, Гоцик власноруч розім’яв варену картоплю на пюре, залив юшкою з гуляшу, відніс Марічці в номер. За дверима чекав, поки поїсть: стидалася при хлопцеві давитися, руками допомагати їжі потрапити у стравохід. Відніс тарелі до ресторанчика при мотелі, замовив гарячого чаю, підсів до жінки.

– Мамо Марічко… Боїтеся?

«Так!» – зіщулилася, показала жестами: паперу дай, ручку… Давно не розмовляли. Гоцик більше балабонив, Марічка тільки кивала та плакала. І нині сліз не тримала – крапали на цупкий папір. Не помічала. Виводила.

«Каліка… Ярмо для всіх. Чоловікові – яка радість від такої дружини?…»

– А донька?

«Донька – глухоніма. Мріяла навчити її розмовляти. Сама німою стала… Тільки б побачити її. А тоді й померти можна».

– Нащо ви всі туди пнетеся?! Ну, нащо?! – не втримався. – Що ті гроші?! Чоловіка полишили! Доньку…

Закляк. Почервонів…

– То я не про вас. У мене мати… У Португалії заміж вийшла. За пердуна. А ми з татом…

Марічка опустила голову. Поклала прозору долоню на важку Гоцикову руку: тихо, дитино, тихо…

– Ви не думайте, що я вас через кордон переправлю і покину посеред дороги, – заговорив глухо. – Я би просто так вас мамою не називав. Хочете чи ні, а маєте тепер ще й сина. Так що…

Зиркнув на Марічку напружено.

– …Не хвилюйтеся ані на йоту. Розберемося. Усіх знайдемо… Подивимося, як вони там…

Напередодні нового 2010 року блакитна напівіржава залізяка з гордою назвою «SEAT Arosa» дісталася Ягодина. Українських прикордонників вельми здивували естонські громадяни, що через Польщу прямували до Києва на конференцію з питань обмеження виробництва, використання, ввезення та розповсюдження в Україні полімерних пакетів. Навпростець через Білорусь – набагато коротший шлях. Перемовлялися тихо.

– Де вони цю тачку відкопали? Брухт! – казав один.

– Тихіше, – застеріг другий. – Ще образяться… А раптом то сімейна реліквія?

– Не образяться, – заперечив перший. – Глянь! У них на пиках написано: ми ні бельмеса…

– Хлопці, – встряг естонський громадянин Вяйно Кірвес. – Є проблеми? Як ні, то ми б уже й поїхали. Бо без нас з тими пакетами не розберуться.

– Ви файно українською розмовляєте, – не втримався один із прикордонників. – Вивчали?…

– Та ні, – видав Гоцик чисту правду. – Тато в мене українець. Шкода, не зміг з нам поїхати. Свиней багато тримає. Часу нема.

Прикордонники віддали паспорти дивним естонцям, Гоцик керував на Ковель, усміхався.

– Ну, от і все… Мамо Марічко! Ми вдома!

Скосив очі на жінку: Марічка притисла руки до грудей, зболілими очима роззиралася навкруги, по щоках текли сльози. Хитала головою скорботно, ніби говорила: сили небесні, невже це не сон?…

– У Луцьку заночуємо, – сказав. – А завтра… у Теребовлі будемо.

Готель на околиці Луцька немов чекав спраглих по дому. Надворі вечір, а в ресторанчику готельному тобі на вибір: і юшка грибна, і борщ справжній, і вареники, і крученики, і налисники, і голубці, і ще зо два десятки усього того, за чим і Гоцик, і Марічка скучили до біса.

– Два борщі для початку, – скомандував Гоцик.

Ледь умовив жінку не їсти в номері.

– Кидайте то, мамо Марічко. Ви сильна. Таке здолали – ворогу не побажаєш. У нас свято нині. І новий рік за кілька днів. Святкуємо і начхати на всіх. І по сто грамів. Га? Давайте. Горілочки…

Повів жінку до столика біля вікна, що стояв окремо, – щоб не у всіх на виду. Власноруч розім’яв усі овочі у борщі, сметанку розколотив.

– Смачного…

Марічка дуже старалася. Із зімкнутими вустами ковтала борщ, перехилила разом із Гоциком чарку горілки. Дивилася у вікно зачудовано, усміхалася сумно. Від вареників відмовилася.

– А я порубаю, – сказав Гоцик. – Посидьте зі мною. Я швидко.

І добре, що не відпустив. Вареники з картоплею ще, певно, булькали в окропі, коли Марічка зблідла, схопилася за серце.

Гоцик підскочив, як ошпарений.

– Що?! Серце?

Так – ледь змогла кивнути. Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до номера.

– «Швидку» викличте! – кричав переляканій офіціантці.

Замість спокійного сну на батьківщині, першу в Україні ніч Гоцик провів у коридорі місцевої лікарні, куди «швидка» доставила Марічку із серцевим нападом. Черговий лікар у приймальному відділенні лаявся:

– Та вона просто п’яна!

Гоцик тицьнув йому під ніс естонський паспорт і сказав чистою українською:

– Роби щось, бо вб’ю.

Подіяло. Лікарі заворушилися. Повезли Марічку по коридору на каталці. І хоч Гоцик брехав красиво: іноземні громадяни, поспішають на важливу конференцію, хочете міжнародного скандалу – зволікайте! – поки не дістав 100 євро, медики усе кивали на вміст алкоголю в крові Марічки й розводили руками. Та найтяжчим було пояснити: у жінки немає язика. Обережніше б, тактовніше… Враховуйте, прошу! Черговий лікар вислухав і в той же час попросив Марічку відкрити рот.

Гоцик оскаженів. Бігав коридором, стукав у всі двері: хто головний?! Переколошматив усю лікарню. За годину черговий лікар викликав завідувача кардіологічного відділення і все враз стало на свої місця. Поважний мужчина середнього віку беземоційно вислухав Гоцика і звелів чекати в коридорі. Напівпритомну Марічку поклали до окремої палати, приставили до неї санітарку, видали Гоцикові довгий список ліків, що їх можна було купити у будь-якій цілодобовій аптеці міста.

– І ви… чекатимете, поки я привезу ліки?!

– Ні! Використаємо наші запаси, але на ранок ви мусите поповнити їх, – усе так же спокійно і безбарвно відповів завідувач кардіологічного відділення.

Ближче до півночі Марічку врешті почали рятувати. Гоцик скнів у коридорі, згадував чемного Ісусика, навіть поцілував медальйон, з якого дивилася на нього Санта Марія де ла Есперанца Макарена. Уздрів завідувача кардіології, кинувся до нього:

– Що?

– Електрокардіограма підтвердила передінфарктний стан. Екстрасистолія, декомпенсація кровообігу. Пароксизмальна тахікардія…

– Не розумію. Без термінів!

– У палаті інтенсивної терапії пані…

– Марії!

– Я думав, вашу матір звати Айне…

– Айне-Марія! – рипнув зубами Гоцик.

– …пані Айне-Марії поставили крапельницю: нітрогліцерин внутрішньовенно. Спазмолітики й антикоагулянти допоможуть зупинити напад. Не хвилюйтеся, пане Вяйно. За тиждень зможете продовжити вашу подорож Україною.

За тиждень? Нормально. Гоцик раптом зрозумів: нормально! Не варто спішити. Ніколи і нікуди. Тицьнув медбратові десятку, пробрався у палату інтенсивної терапії, нахилився до блідої Марічки.

– Я тут… Поряд. Просто сюди до вас не пускають. Але я буду навідуватися. Як зранку мою пику не побачите, значить, в обід чи під вечір обов’язково проберуся. Я вас не покину.

Вийшов з палати, зиркнув на годинник: третя ночі. Почалася остання доба року 2009-го. Усміхнувся затято. Встигне до Теребовлі змотатися. Зранку Марічка розплющить очі – а біля ліжка чоловік і донька. Звичайне новорічне диво. Марічці наразі вкрай необхідні дива.

31 грудня 2009 року вранці міцний парубок заливав у стареньку блакитну автівку пальне на автозаправній станції на околиці Теребовлі. Похмуро спостерігав за літнім чолов’ягою – поки бензин лився у бак, вправно тер гумовим шкребком лобове скло.

– Пане, ви з Теребовлі? – запитав.

– Так, – кивнув заправник.

– Саламанів знаєте?

– Так, – повторив чоловік. – Сусіди мої.

– І що за люди?

– Добрі люди, – заправник підозріло зиркнув на Гоцика. – Справу яку до них маєте?

– Передачу. Для Дори… Є у ваших Саламанів донька Дора?

– Е, пане! Де її тепер шукати, ту Дору… На заробітки поїхала.

– Куди? – Гоцик перелякався.

– Галя, жінка Стефана, казала, що до столиці.

– А хіба жінку Саламана Галею звати? – насторожився Гоцик.

– Галею, – кивнув заправник. – Марічка… Перша дружина Стефана – пропала на заробітках кілька років тому. Галя Стефану шукати її помагала. Вона в міліції працює. А потім жити разом стали. Хлопця народили. Добрі люди.

– І де живуть? – одними вустами запитав Гоцик.

– Під горою неподалік ратуші.

Сніг падав. Вибілював біди, та вони пробивалися – чорними гілками голих дерев, круками, облупленими стінами старовинних будинків. Не затьмарювали новорічної радості – кружляла у повітрі, сяяла яскравими кульками на ялинках, лоскотала дітлахам щічки, розливалася смачнющими запахами здоби, – та й не зникали без сліду.

На горі над містом привидом давньої слави височіли замкові руїни. Гоцик завмер, наче Іліїн дім побачив. А поряд дві людські фігури. Ілія. І Ізідора.

Струсив спомини. Роззирнувся – де тут Саламани?! – хоч і не розумів, навіщо пнеться.

– Щоб усе перевірити, – сказав сам собі вголос.

Вправний будиночок нагорі крутого узвозу мав газду. Хазяйська рука скинула сніг з даху, розчистила доріжки, огорожу з металевого профілю поставили геть недавно, старі дерева восени були обрізані ретельно – місце кожного зрізу акуратно пофарбоване зеленою фарбою. А у дворі, що невеличкий шмат його можна було роздивитися крізь кований отвір хвіртки, стояли дитячі санчата і складена колясочка-крісельце. Не брехав заправник…

З будинку надвір визирнув худорлявий чоловік років сорока п’яти. Помітив чужу людину біля хвіртки, зник у хаті. За мить з’явився знову – у теплій куртці і чоботах. Тільки лисину не прикрив – ішов до Гоцика, світив блискучим черепом, вітерець розвивав довге ріденьке волосся на потилиці. «Митець…» – спустошено подумав Гоцик. Аж захотілося закрутити ту гриву у хвіст.

– Добридень, – привітно усміхнувся чоловік. – Ви на поетичні читання? Оргкомітет знаходиться…

– Ні, – обірвав чоловіка Гоцик. – Я не на читання.

– А…

– Стефан Саламан? – холодно запитав Гоцик, аж уявив себе слідчим з якогось міліцейського бойовика.

– Так, добродію. А власне…

– Марічка Саламан – ваша дружина?

Чоловік зблід, подався до Гоцика.

– Марічка… Де вона? Вона жива?!

Гоцик кивнув насторожено. Наперед намалював собі Стефана Саламана підлою вражиною, та перед ним стояв немолодий розгублений мужчина: одного разу доля уже смикнула за вузду, розвернула його життя на перпендикуляр – у стару колію не повернути, і от тепер знову тягла кудись, поміж двох колій…

З дому визирнула міцна молодуха років тридцяти п’яти. З тривогою зиркнула на Стефана і незнайомця, рішуче попрямувала до них.

– Стефане…

– Галю… – безпорадно пробурмотів Стефан.

Гоцик скосив на Галю очі. Ого! Сніг з даху точно вона скидала, і доріжки порозчищала, і паркан з профілю, певно, теж… Галя.

– Добридень, – привітався чемно.

– Галю… – Стефан ледь стояв. – Марічка знайшлася…

Треба віддати Галі шану, не визвірилася хижо, не погнала Гоцика: геть! Завмерла на мить, схлипнула, захрестилася набожно: хвала Ісусу! Роззирнулася.

– А де… Марічка?…

– У лікарні… Тут неподалік, – сказав Гоцик.

Трійця завмерла. Галя похнюпилася, опустила голову… З хати визирнула стара жінка, гукнула:

– Галю! Малий їсти просить…

– Та заждіть, мамо!

Галя звела брови. І Гоцик, і Стефан дивилися на неї, ніби від неї одної залежало геть усе. Галя усміхнулася гірко.

– От бачиш, Стефане… Не дарма молилися. Я з малим до мами переїду. Сьогодні ж. А ти за Марічкою рушай…

Стефан заплакав.

– Галю! Ні…

Галя видихнула важко.

– А що робити?!

– Не знаю! Не знаю. – Стефан не втирав сльози. – До себе Марічку заберемо… Хата велика.

– Що ви, добродію, мелете? – кинув Гоцик похмуро.

Стефан зіщулився, мов від удару, забалабонив гарячково.

– Який на нас гріх?! П’ять років минуло. Ми шукали. Де ми тільки не шукали. Дві теки листів і запитів у шафі зберігаються. І Галя шукала. Скажи панові, Галю!

Галя зітхнула важко.

– Збирайся, Стефане. Разом до моєї мами переїдемо. Хата Марічці лишиться.

– Марічка… не зможе сама жити, – видушив Гоцик.

– Чому?

– У полоні всі ці роки була. У циган. Виснажена вкрай. Цигани язик їй… відрізали.

– Боже правий! – Стефан затулив лице руками, заридав.

Галя зблідла, щелепи ходором.

– Добре… Не переїжджатимемо. Заберемо Марічку… до нас. Хата… велика… Доглянемо…

– Та вона не помирає, щоб ходити за нею, – сказав Гоцик. – А отут із вами… точно помре.

Біля файної нової огорожі з металопрофілю, над крутим узвозом, над усією Теребовлею затремтіла хитка тривожна тиша. Гоцик спустошено дивився на двох приголомшених людей: що робити? Були б покидьками, кричали б на всю вулицю: «Нічого не знаємо! І знати не хочемо!», отоді б він не розгубився – врізав би поміж очі і поетові, і міцній Галі. Та поряд із ним товклися ошелешені безпорадні люди, і тільки одне ясно: не хочуть одне без одного… Отакі справи.

Зітхнув.

– Добре… Поїду. Адресу доньки тільки дайте. Повезу Марічку в Київ до Дори.

Галя звела на Гоцика мокрі очі, захитала головою.

– Вези нас у лікарню до Марічки, – сказала. – Як уже Бог дасть…

193 кілометри між Теребовлею і Луцьком «SEAT Arosa» подолала, коли годинник показував першу годину дня. Гоцик залишив знічених Саламанів у коридорі, увійшов до палати, де лежала Марічка.

– Мамо Марічко… Як ви?

«Краще», – закивала головою Марічка. Гоцик скосив очі на інші постелі – порожні.

– Що? Усіх на новий рік додому повиганяли? – запитав.

Так…

Напружився. Може, й дурне робить, та й брехати – язик не повернеться. Права Галя – як Бог дасть. Відчинив двері, гукнув у коридор: ходіть уже…

До палати обережно ввійшов Стефан Саламан. За ним Галя… Марічка завмерла, відсахнулася, застогнала, простягнула було руки до чоловіка, та здригнулася, закрила лице долонями…

– Марічко… – Стефан злякався. Тупцював посередині палати, із жахом роздивлявся худу, майже незнайому йому виснажену жінку.

Галя обійшла його, упала біля ліжка, обійняла руками Маріччині ноги, заридала – вихлюпувалося, не зупинити.

– Прости, голубко! За все прости… Кажи – усе зробимо! Покарай, тільки не гнівайся! Не гони! Допомогти тобі хочемо. І я… І Стефан! Шукали тебе. Хрест святий – шукали, аж поки останню надію не втратили. У Стефана душа плакала… Я – все життя самотня… Отак і притулилися одне до одного… Разом жити стали… Синочка народили. Прости, Марічко! Щодня за тебе Бога просили. І думки злої на душі не мали, щоб щезла навіки, щоб у біді згинула. Прости нас із Стефаном. Прости, голубко. Дозволь поруч бути, допомагати…

Марічка чула. Гоцик бачив, як здригнулися пальці, як жінка прибрала їх від лиця. Як приголомшено вдивляється у важку Галину потилицю, бо тільки її й видно – зарилася Галя лицем у Маріччині ноги, ридає-волає… І Стефан врешті отямився. Підійшов ближче, сльози по щоках котяться.

– Марічко…

Простягнула руки – наче увесь білий світ обійняти має. Нахилилася вперед, одну руку на Галине волосся поклала, другою Стефанового зап’ястку торкнулася. Усміхнулася гірко, головою захитала: он воно як… Галя кинулася Марічці на груди, Стефан припав. Марічка усміхалася світло і ніжно, мовби казала: живий… Щасливий… Хвала Всевишньому!

Та от у зболілих очах тінь промайнула. Ухопила Стефана за плечі, у вічі заглядала, стогнала зімкнутими вустами.

«Дора?» – здогадався.

Так, так! Де?!

– У Києві… Працює… Відвідував її… влітку. І… нещодавно, – прибрехав Стефан. – От відпочинеш трохи, ми з тобою… – зиркнув на Галю напружено. – …Обов’язково до неї поїдемо. Чи викличемо, щоб приїхала. Доросла така стала. Самостійна…