Текст книги "Гоцик"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Мама Марічка, мама Алмейда

Вісім місяців тому в рідній Нехаївці Гоцик кинув татові: «Куди? По борщ!» Й отепер, коли за спиною зник дивний дім з високою вежею біля моря, під ноги стелився горбатий шлях, а сонце шпарило у маківку, як найнялося, подумав: без варіантів. До мами. Забере її з наймів, подарунків накупить, автівку якусь… «Мерседес»! Ну, бо їм усім «мерседес» – як кінець світу! Без альтернативи. То й хай буде. З понтом селом проїхатися до подвір’я, де тато зневірився. Блін! Татові порося купить! От, щоб Гоцикові здохнути. Мале чорне азійське. Насмішка над татовими льохами. Може, усміхнеться?…

Думки про батьків розворушили серце. Йолоп, бля… Жодного разу матінці не зателефонував. І татові. Ну, з татом потім поговорить. А от мама…

Зупинився, віднайшов у рюкзаку мобільний, що він не тільки пилюкою вкрився, але й подряпався, і крихти у корпус понабивалися. Хотів було маму набрати, а останній номер в адресній книзі – мобільний ватажка хітанос Пауло.

– Блін, андалусійці!

Набрав рома. Тикав-тикав, ніяк не міг знайти зрозумілі іспанському цигану слова.

– Коні! Гроші… Ви де?

Табір Пауло рухався до печер Сакромонте, де хітанос жили споконвіку й донині. Чужих до своїх осель не впускали, хоча й вигод не випускали. Декілька печер перетворили на туристичний маршрут. Щовечора до Сакромонте спішили автобуси з цікавими, де після ситної трапези хітанос танцювали для них фламенко.

– Де те Сакромонте?

– Гранада! – відповів Пауло.

Гоцик усміхнувся: фарт… Від середземноморського іспанського узбережжя до португальського містечка Сініш, де працювала мама, маршрут пролягав через Гранаду і Севілью.

Табір Пауло фінішував не в печерах Сакромонте, що він був одним із трьох пагорбів, на яких у горах Сьєрра-Невада розкинулася Гранада. Гоцик довго кружляв вузькими вуличками міста, перш ніж дістався печер. Пауло? Хітанос гордо, зовсім як Ізідора, вигинали брови, лаялися красиво й емоційно: хай краще і не повертається! І коли Гоцик уже втратив надію відшукати бороданя, ляпнув спересердя – начхати йому на Пауло, він андалусійців розшукує, роми заґелґотіли всім кагалом: а-а-а… коней любиш?! Так тобі до Пауло Гомеса! А ми тут тобі – про Пауло Вегаса. А Гомеса за містом шукай! Його фамілія зазвичай біля ферми Уерта-де-Сан-Вінсенте зупиняється. Не знаєш Уерта-де-Сан-Вінсенте? Ганьба! Там Лорка писав.

Гоцик чув про Лорку. І оскільки запам’ятати прізвище славетного іспанця було набагато простіше, ніж Уерта-де-щось-там, то й питав людей: мені туди, де Лорка… Місцевий люд указав на містечко Фуенте-Вакерос. Гоцик пропиляв 17 кілометрів, що відділяли його від Гранади, і тільки під апельсиновими деревами біля фонтану на невеличкій охайній площі дізнався: тут Габрієль Гарсіа народився, а писати любив, дійсно, на фермі Уерта-де-Сан-Вінсенте. Тільки це не тут…

Табір Пауло Гомеса розшукав наступного дня по обіді.

Автівки з причепами і трейлерами окупували кам’янистий майданчик біля стрімкого гірського потічка. Гоцик помітив ромів здалеку, зі стежини посеред гір. Причаївся за каменем, вишукував очима коней. Помітив – тупцювали біля білого трейлера ватажка. Усміхнувся приголомшено: невже все це насправді? У нього будуть справжні андалусійці?…

У дупу припікало. Усівся під каменем. Задумався.

– З майном до ромів не поткнуся.

Відшукав примітне місце на горі – край вузької стежини посеред густих кущів. Вирив сокиркою невеличку ямку, поклав у неї рюкзак, прикидав камінням. У кишені лишився один великий смарагд. І сокира в руці.

З тим і пішов до ромів. Тільки біля самого табору схаменувся: нащо людей лякати? Сховав сокирку в камінні біля потічка – якщо біда, одним стрибком дістане.

Бородань Пауло одразу впізнав чужинця. Потер пальцями один об один: грошики, грошики!

– Давай уже… До трейлера свого веди, – похмуро відказав Гоцик. – Там поговоримо.

– Хвилину почекай!

Бородань лишив Гоцика біля вогнища, зник у трейлері – трейлер захитався, всередині здійнявся такий ґвалт – вуха різало. Верещала жінка, підгавкували діти, бородань покривав усіх басом.

Гоцик усміхнувся скептично, пішов до коней під наглядом десятків очей хітанос.

– Привіт, красені… Ну! Чого насторожилися? Тихо! Тихо… А хто гриви спутав? Біс?

Коні насторожено відводили голови від Гоцикових рук, косували на незнайомця. Гоцик обійшов андалусійців, став збоку, роздивлявся захоплено.

І раптом… Посеред веселого вітру, гомону ромів і шуму потічка розчув тихе відчайдушне скигління. Хитнув башкою. «Пес виє», – подумав, та щось особливе, знайоме до інстинктивних природних реакцій чулося у тому скиглінні.

Напружився, обережно повернув голову на звук – під колесами старого бусика лежала худа виснажена жінка з мотузкою на шиї. Другий кінець мотузки – міцно прив’язаний до фаркопа. Дивилася на Гоцика божевільними від відчаю очима, тихо скиглила. Гоцик остовпів: зі стуленими вустами жінка виводила «Несе Галя воду…»

Язик застряг у горлі. Волосся дибки.

– Українка? – прошепотів самими вустами.

Жінка закивала: умивалася сльозами, благально тягнула до Гоцика руки – врятуй…

Від білого трейлера до Гоцика вже йшов Пауло Гомес. «Ходімо», – покликав за собою одним жестом.

До сеї миті Гоцик був певен: із будь-якої халепи неушкодженим вискочить. Багатомісячні мандри викували у мізках: ніяких перешкод! Та нині… ялозив долонями по шкіряному кріслу в трейлері лукавого рома Пауло, похмуро косував на золоту цяцьку в його вусі, чув, як ватажок шарудить паперами, намагаючись переконати, що з ними покупець будь-який кордон перетне без проблем, і розумів: гайки!

Ні! Сил не поменшало. Та не на силу покладався Гоцик під час усіляких життєвих випробувань. Що та сила, коли всередині залізним кілком стирчав міцний стрижень упевненості і свавілля, тільки він і скеровував: зміцнював, падати духом не давав. Щелепи стиснув – і в бій! Які, нахєр, соплі?!

Та відчайдушне жіноче волання під колесами циганського бусика вимкнуло волю. Висмикнуло серце, кинуло долу – й не відшукати. Дихалку забило, упевненість втекла. Питання наївні-дитячі: та що ж це, блін, робиться?! І у голові… у голові паморочиться. Хоч помирай, така туга. І сльози… Сльози лізуть до очей.

– Ей! Аміго! – бородань відклав папірці, зиркнув на чужинця. – Заснув?

– Ні…

Гоцик смикнувся, повернувся в реальність. Спробував зосередитися, зрозуміти, що вчиняти, та процесор згорів – плавив мізки шаленим відчаєм, у голові вили вітри: «Несе Галя воду, коромисло гнеться… А за ней Іванко… Так! Іванко… За нею… Має прийти!»

– Ти гроші приніс? Гроші! – почув голос Пауло.

– Я… – видушив. – Приніс більше… Але й хочу… більшого.

Ром примружив очі, вдивився у незнайомця. Невже помилився? Ох, він багато люду бачив… Із першого погляду міг визначати: суперник, союзник чи просто жертва. Оцей дужий хлопець, що ледь складав докупи найпростіші іспанські слова… Попервах рому здалося: чужинцю й слова зайві. Зиркне – й усе зрозуміло. Чого хоче – знає. Добуде і не відступить. З такими – обережно. Такі – не прощають. Та нині перед ним сиділа розгублена знічена жертва. Пауло подався до хлопця.

– Кажи, – усміхнувся привітно. Знав, як приспати увагу жертви.

Гоцик дістав з кишені великий смарагд, поклав на стіл.

– Тут не п’ятдесят тисяч. Сто! Хочу за нього коней. І жінку…

– Жінку?!

Пауло відповів на автоматі, бо за мить уже забув про чужинця, коней, увесь білий світ – роздивлявся безцінний камінь, тремтів од збудження. Спробував на зуб, дістав лупу, схилився – цокав язиком, бурмотів щось незрозуміле.

– Камінь справжній… – Гоцика тіпало – нічого вдіяти не міг. Тільки й того, що сльозам волю не давав.

Бородань завмер. Раптом крикнув щось агресивно і голосно. Гоцик напружився, зиркнув у вікно трейлера – до нього вже бігли чоловіки-хітанос.

– Звичайне скло! – Пауло тицьнув у Гоцика пальцем. – Ти збирався за коней заплатити звичайним склом?!

…Був би це вчорашній Гоцик! За метр від крісла, у кухонній зоні на стільниці лежав немалий ніж, що ним і кабана завалити можна. А ром Пауло хоч і хитрий, та старий. Гоцик би одним ударом поклав його на підлогу! Забрав би камінь і з тим ножем пробився б на волю. Та у мізках не плани – «несе Галя воду…» Підвівся недбало, хитнувся. Та, слава Богу, у дупу припекло. Відштовхнув Пауло, рвонув до вікна на протилежному боці трейлера, відчинив, ледь продерся назовні – упав в траву, підскочив і дременув через потічок у гори.

У трейлері бородань Пауло збуджено роздивлявся смарагд.

– Е! Тихо! Тихо, хітанос! – мовив захеканим родичам, коли ті примчали доповісти, що не наздогнали втікача. – Він не повернеться. Такі, як він, – сміття.

Гоцик зупинився тої ж миті, як усвідомив: переслідувачі відступили і здалися. Причаївся біля розпеченої сонцем скелі, визирнув, ковзнув поглядом по потічку вверх за течією. Далеко відбіг: автомобільний табір ледь виднівся.

Видихнув спустошено, упав спиною на гостре каміння. Дивився у небеса, горло забилося відчаєм, сльози – десь поряд. Тремтіли, та не лилися. Несподіване безпорадне приголомшення відступало, звільняло місце холодній лютій ненависті.

Скреготнув зубами. Сів рвучко. Ляснув себе долонею по щоці. Крутнув башкою. Процесор врубився, запрацював. «Рюкзак відрити, поки сонце не сіло, – видавав холодні беземоційні накази. – Ночі діждатися. Сокирку прихопити… Тільки б із місця не зрушили, падли…»

Та перш, ніж іти на помсту, умився у потічку, перебрався на той берег, де маячив циганський табір, роздягся догола, розклав одяг на камінні – хай висохне. Вдивлявся у білі засніжені верхівки гір Сьєрра-Невада… Кривився: як тут у вас усе різко континентально! Вдень від спеки порятунку нема, вночі холодрига кістки виламує. Добре, що завбачливий Ілія вкинув до рюкзака теплу бавовняну спортивну кофту. Як до Гранади потрапив, допетрав: і від шалика б не відмовився.

Та за пусте недовго думав. Віднайшов місце, з якого проглядався і табір, і дороги посеред гір, і недалека Гранада. Заздалегідь прагнув означити шляхи відступу. «Тачку треба», – зрозумів нездійсненне: сонце уже котилося на захід. Схаменувся, рвонув рюкзак викопувати.

Спостережний пункт довелося облаштувати досить далеко у хащах над скелею – нависала над галявиною і потічком та закривала шлях, що він вів до табору. Ніч уже пробиралася льодяними пальцями під Гоциків одяг, а хітанос ніяк не вкладалися – посеред табору горіло високе багаття, одні цигани сиділи навколо нього, інші скупчилися біля білого трейлера. Ось із трейлера вийшов Пауло, коротким наказом розігнав одноплемінників по фургонах, причепах. Біля вогнища залишилися тільки кілька чоловіків.

Гоцик напружено вдивлявся в обшарпаний бусик, під колесами якого вдень лежала виснажена жінка, та темрява густішала і скоро у чорній ночі буяло тільки червоне полум’я вогнища, у його відблисках – чорні тіні. Халепа.

Гоцик стиснув щелепи: ну, що? Ближче підійти? По-звірячому безшумно спустився ближче до табору. Закляк у кущах. Матюкнувся подумки: тепер і не знайде те каміння біля потічка, де сокирку покинув.

– І хрін з нею… – прошепотів.

Дістав з рюкзака ніж. Завмер. Хай галасливі хітанос повкладаються врешті. Та у ромів на ту ніч намітилися інші плани. З вікон фанерних фургонів завзяті жінки гукали чоловіків, двійко дівчат у довгих пишних спідницях по черзі курили смердючу самокрутку, мале циганча вискочило з трейлера, подерлося у кущі, прямо на Гоцика. Зупинилося за метр, обісцяло кущ, побігло назад.

– Ху… – видихнув.

Все вдивлявся в обшарпаний бусик: тільки б жінку нікуди не поділи.

Від дороги – гуркіт. Чоловіки біля вогнища попідскакували. У руках одного Гоцик помітив пістолет, другий миттєво засунув ніж під штани у черевик. З білого трейлера вийшов Пауло. Гукнув щось коротко і різко. У фургонах і трейлерах повмирали жінки і діти – ані шурхоту. Чоловіки поважно порозсідалися біля вогнища, сам Пауло усміхнувся криво, став посеред галявини, вдивлявся у темряву, звідки сунула до табору важка автівка.

Гоцик і собі скосив очі у бік шляху. До табору вже спускалася звичайна вантажівка з критим фургоном, у яких зазвичай перевозять продукти. За нею сунув, кліпав фарами компактний поза-шляховик. Порівнявся із Гоциком, зупинився. Розвернувся мордякою у гірський шлях і завмер.

«Кепські справи», – подумав. Із позашляховика вийшли троє чоловіків, спокійно перевірили зброю, сховали, пішки посунули услід за вантажівкою, що вже заїжджала на галявину.

– Буде забава, – прошепотів Гоцик холодно. – Вчасно…

Напружився, подався вперед: поки роми із гостями стрілятимуться, непомітно підкрадеться до обшарпаного буса. Тільки би жінку знайти…

Зробив кілька непевних кроків, і щелепа відвалилася. Навколо вантажівки, що уже стояла біля вогнища, крутилися кілька величезних кошлатих псів. Захлиналися, рвалися до незнайомців.

– Не було ж вас… – прошепотів.

Два рази табором швендяв – і шавки малої не бачив. Певно, вдень пси ховалися від спеки, без потреби вислужуватися не спішили. А вночі варту несли.

– Щоб ви повиздихали! – психонув.

– Цитьте! – почув голос Пауло.

Пси замовкли, розсілися навколо вантажівки, не зводили очей з кремезного чоловіка, що лишився тут. Інші троє, що приїхали на позашляховику, разом із Пауло посунули до білого трейлера.

Гоцик роззирнувся, присів навпочіпки – отак і рухався до обшарпаного буса, про одне просив: хай пси втратять природну пильність. Кремезний чоловік біля вантажівки допомагав. Не стовбичив віхою, проходжувався уздовж вантажівки, дратував псів безмежно. Гиркали, крутили головами, слідкували за кожним кроком чужинця.

Гоцик дістався бусика, зазирнув під колеса – на землі, прив’язана до фаркопа, тремтіла виснажена жінка, дивилася на нього божевільними виплаканими очима.

Гоцик відчув: ще мить – вибухне. Розігне коліна, випрямить спину, перехопить ніж зручніше, піде на ромів – ніхто не зупинить. Лють у скроні.

Стиснув щелепи. Приклав палець до вуст: тихо… Дістав ніж, перерізав мотузку, ухопив жінку за зап’ястки, та відчув у долонях тільки кістки, вкриті шкірою. Твою наліво, падли! Поволік жінку з-під буса: тихо, тихо…

Жінка ледь рухалася. Гоцик визирнув з-за бусика: пси насторожилися, та біля білого трейлера розгорялася більш цікава забава. Пауло і троє гостей уже вийшли, стояли біля вогнища, вдивлялися у темряву. Гоцик і собі озирнувся – хітанос вели до вогнища сірих красенів андалусійців. Пауло оживився, зацокав язиком, показував чоловікам папірці – точнісінько такі, як перед тим демонстрував Гоцикові. Кремезний уже відчиняв дверцята вантажівки.

– Суки…

Видихнув, наче викреслив андалусійців. Показав жінці на найближчі кущі – нам туди. Кивнула, та зрушити не змогла. Гоцик підштовхнув її: треба… Жінка сперлася на землю руками й ногами, поплазувала накарачках.

– Тихо, тихо… – все шепотів Гоцик.

Озирнувся – вистава на галявині тільки набирала обертів. Коней саме намагалися загнати у вантажівку. Андалусійці опиралися, іржали стримано, відсахувалися.

Втікачі врешті дісталися рятівних кущів. Гоцик розігнувся, підхопив жінку на руки, побіг до гірської дороги. Зупинився поряд із покинутим позашляховиком, розгубився: далеко із такою слабою не втече, та й пси… Винюхають, віднайдуть. Але не зараз. Пізніше. А як автівку вкраде, за хвилину увесь табір разом із гостями на вуха встане. Та на автівці хоч якось відірветься…

Тихо відчинив задні дверцята, всадовив бідаху. Ускочив за кермо – ключ у замку запалення. Ну… Прощавайте, андалусійці. Будьте ви прокляті, роми…

Ніч видалася – хай Бог милує! Гоцик гнав автівку гірським шляхом навпростець, коли той роздвоювався, без вагань повертав праворуч – не усвідомлював чому, інтуїція – аби подалі.

Не знав – тої миті, коли на пагорбі біля табору загуркотів двигун позашляховика, гості вихопили зброю, заметушилися: й сумніву не мали – хітанос поцупили автівку, відженуть подалі від табору вантажівку без коней, спалять нафіг, а їх… вб’ють і в потічок. Роми наступали, били себе у груди – ми ні до чого! Пауло усю братію з кибиток-фургонів-трейлерів повиганяв: ось ми всі тут, перед вами, святі й невинні. Кілька чоловіків змоталися на пагорб – нічого! Ані засідки, ані логічного пояснення. Старі баби тикали у спутану гриву одного із андалусійців: диявол втрутився. Не хоче, аби коні чужинцям дісталися. Ой, не хоче… «Гроші віддайте!» – тим гостям уже андалусійці по цимбалах. Тикали пістолетами у Пауло, розлютилися – ще стрельнуть, не дай Боже. Юна дівчина років чотирнадцяти прослизнула за спини чужинців, різонула по шиї одного. Роми навалилися… Ну, як і планували. Душі – на небеса, тіла у потічок.

– Вантажівку відженіть у гори! Спаліть, – підтвердив Пауло припущення чужинців.

Підійшов до коней, потріпав по довгих шиях:

– Перехвилювалися?… Відпочивайте.

Зникнення слов’янської рабині виявили під ранок. Не побивалися: однаково ніякої користі. Геть випрацювалася, самі кістки лишилися. Десь здихає під камінням у горах – туди їй і дорога. Час іншу по емігрантських нелегальних осередках шукати. Та табір згорнули оперативно, зі сходом сонця вирушили на південь, щоб хазяї ферми Уерта-де-Сан-Вінсенте, що вона неподалік, боронь Боже, чогось не запідозрили, не звернулися до поліції. Бо що ті коні, коли у білому трейлері тугий пакунок марихуани на продаж. Клієнти на Коста-дель-Соль зачекалися…

Гоцик схаменувся, коли небо посірішало. Зупинив позашляховик під пагорбом біля високих кипарисів. Відчинив задні дверцята, присів перед жінкою – намертво вчепилася у ручку дверцят, озиралася на шлях позаду автівки, беззвучно ридала. На вигляд їй було років сорок – сорок п’ять. Лице брудне, волосся скуйовджене, щоки ввалилися, тхне гірше, ніж від волоцюжки. Очі – горе.

Гоцикове серце краялося, слова на язик не лізли.

– Українка? – прохрипів, наче мав пересвідчитися – не помилився.

Жінка кивнула, торкнулася худою рукою шиї, витягла назовні мідний хрестик.

– Ви… не можете розмовляти?

Жінка відкрила рот. Язика не було. Замість нього – обрубок, наче розпухла гланда.

– Вони… язик вам відрізали? – Гоцика тіпало. Плани летіли шкереберть. За кермо та до ромів. Бити падл, усіх підряд, поки не попадають і не помруть. І мертвих бити…

Відсахнувся, упав на шлях, кричав-плакав, бив каміння – всі руки в кров.

Жінка посунулася, сповзла з сидіння на дорогу. Упала біля Гоцика, обійняла. Плакала, притискала до себе, мичала скорботно і гірко. Залишку слабких сил вистачило тільки на короткий відчайдушний порив вдячності. Задихнулася, упала на дорогу.

Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до автівки.

– Не вмирайте! Прошу… Прошу…

Поклав жінку на заднє сидіння, змочив серветку, що знайшов її у автівці, обтирав жінчине лице, умовляв: не помирайте. Жінка розплющила очі. Гоцик напоїв її, дістав з рюкзака хліб, помідори.

– Не турбуйтеся більше ні про що. Я вас нікому не віддам. Поїжте… Я відшукаю безпечне місце. Ви відпочинете. Усе буде гаразд. Тільки ви тримайтеся. Добре?

Автівка посунула далі, та тепер Гоцик крутив кермо ліворуч. Хтозна-чому. Коли годинник повідомив – «дев’ята ранку», позашляховик чхнув і зупинився.

– Бензин скінчився…

Гоцик вискочив з салону, подерся на найближчий пагорб, роззирнувся – вдалині широкою блакитною смугою долину розрізала велика ріка. На березі жовтіло черепичними дахами немале містечко, а навкруги поміж зелених клаптиків кукурудзяних насаджень, городів, виноградників і апельсинових садів де-не-де виднілися фермерські садиби.

Гоцик озирнувся до жінки. «Геть слабка, – подумав. – Не дійде…» Та виходу не було. Допоміг жінці вийти, всадовив на свій рюкзак, вивернув кермо автівки ліворуч до упору – прямо у провалля посеред скель. Напружився, зрушив автівку з місця, штовхав до ями щосили: давай, давай…

Автівка кинулася у провалля, аж загуло – самогубця…

Гоцик хотів було пояснити жінці: їм вкрай необхідно дістатися найближчої ферми та молитися, щоб їх зустріли милосердні люди, бо хто знає – може, хітанос не відстали. Може, близько десь… Глянув на бідаху: безсило сунулася з рюкзака на землю.

Без варіантів! Закинути рюкзак на плечі, підхопити жінку на руки – і гайда. Задумався. Дістав золотий зливок, поклав на камінь, приставив до зливка ніж: бив-бив по ножу каменюкою – аж іскри у всі боки. Відколупав від зливку шмат завбільшки з волоський горіх, зважив на долоні – запас, про всяк випадок.

За хвилину важко сунув долу. Ніс на руках понівечену жінку, піт чоло заливав – долина як була перед очима, так і залишилася. Не бажала наближатися. Години за чотири після двох тривалих зупинок стояв перед міцним старовинним кам’яним будинком. Подвір’ям тинялися вівці, у затінку під виноградними лозами мухи дзижчали над горнятком з медом, що стояло на столі. Біля ґанку спав невеличкий песик, та Гоцик знав таких – верещатиме, за п’яти хапатиме. До хати не впустить, хоч і прикидається, що геть нічого не чує. Ближче ворогів підпускає.

– Люди… – гукнув. – Рятуйте… Чуєте?…

У хаті – наче тільки того й чекали. Двері розчахнулися, на ґанок вийшов чоловік середніх років – лице тьмяне, вироблене, руки міцні, погляд важкий. З-за його спини визирала насторожена жіночка з на диво красивим смаглявим обличчям – волосся зібране під білу хустину.

Гоцик не чекав запитань. Кивнув на бідаху, яку вже ледь втримував на руках, гукнув:

– Хітанос! Жінку замордували!

Хазяї перезирнулися, чоловік вигукнув у простір щось агресивно і коротко, жінка відсторонила його, заспішила до Гоцика.

– Ходімо, ходімо… – ухопила за руку, вела до будинку, косувала на напівпритомну українку, хрестилася: Пресвята Діво Маріє, збережи…

Два тижні щиросерда господиня синьйора Агуеда не відходила від полонянки. Гнала геть чоловіка Дієго і Гоцика: нащо ви тут?! Чоловічими справами займайтеся.

У перший же день тільки і попросила донести жінку до ванної – сама роздягла її, вимила пахучим милом з голови до п’ят, зрізала пасма скуйовдженого волосся, що його розпутати неможливо, потому допомогла вийти з ванної, всадовила у плетене крісло – голу, худющу – змащувала рани на тілі маззю з овечого жиру. Цокала язиком, бідкалася:

– Покарай їх, Діво Маріє!

Загорнула жінку у махрове простирадло, довела на гостьової кімнатки, на постіль поклала:

– Відпочивай, голубко… Зараз теплого молока принесу. І меду.

Гоцик переживав, рвався до жінки.

– Мені би хоч хвилину поговорити із нею, – пояснював синьйорі Агуеді.

Та господиня суворо зсувала стріли чорних брів – ні! Зарано.

Гоцик місця собі не знаходив, брався допомагати синьйорові Дієго, вошкався по господарству – підправляв дах сараю, стриг газон, збирав урожай, та серце не вгамовувалося. Одна думка скіпкою: як мама? Може, й у неї там біда… Кілька разів пробував додзвонитися – марно. Довгі гудки обривалися істеричним вереском – кінець зв’язку.

На третій день полонянка трохи прийшла до тями. Самотужки вставала з ліжка, аби дійти до туалету в кінці коридору, ковтала водянисту кашу, бо синьйора Агуеда усе чисто їй протирала крізь сито: ніяк не могла второпати, як краще підгодувати людину без язика. Хоч би не вдавилася.

Гоцик зайшов до гостьової кімнатки, коли українка тільки закінчила обід. Побачила рятівника, сльози на очі.

– Тихо, тихо… – Гоцик заспішив до жінки, присів поряд із нею на постіль, обійняв за плечі. – Я папір приніс. І ручку. Зможете писати.

Так, – кивнула. Тремтячою рукою потяглася до столика, розклала на ньому папір.

«Синочку… – написала. – До кінця життя за тебе молитимуся. З Теребовлі я. Марічка Саламан. У Португалії працювала. У місті Каштелу-Бранку. Цигани викрали… Іншим продали. А ті – далі. Давно… Три роки тому. Чи вже чотири…»

Гоцик читав слова гарячими, важке серце кам’яніло.

– В Україні… лишився хтось? – ледь видушив.

«Чоловік. Донечка» – не слабка рука вела, серце зболіле. Не втрималася. Розридалася, замичала гірко: ой, горе…

Обійняв ніжно.

– Можна звати вас «мама Марічка»?

Усміхнулася, як божевільна, долонями очі закрила, притулилася до Гоцика – горе. Ой, горе…

– Я зможу… до України вас вивезти.

Марічка потяглася до паперу. «Поможи, синочку. Хоч би глянути на доню. На чоловіка. Нічого не маю. Ані паспорта, ані інших документів. Помру я тут…»

– Усе гірке позаду. Присягаюся – повернемося в Україну. Тільки вам одужати треба. Сил набратися. Добре?

Добре, добре – закивала, руки на грудях склала, очі до Бога: дякую, святий Боже, що почув молитви раби твоєї Марічки Саламан.

Під кінець першого тижня турботливі хазяї, та й Гоцик, спостерігали швидке одужання полонянки. Підводилася без сторонньої допомоги, їла більш упевнено, тільки з дому виходити боялася, наче самі хітанос навкруги. Гоцик задумався про подальші плани, та на початку другого тижня після визволення Марічці різко погіршало. Горіла, на біль у нирках скаржилася. Гоцик повивертав кишені – виклав на стіл усі гроші, що виторгував за невеличкий смарагд.

– Це вам… Викликайте лікаря. Та такого, щоб до поліції нас з Марічкою не здав.

Лікаря привезли з міста. Гоцик ще в перший день розпитав синьйора Дієго: куди це їх занесло? Що за річка широка така? Садиба милосердних фермерів розташовувалася за кілометр від міста Пальма-дель-Ріо, що воно на півдорозі між Кордовою і Севільєю. А річка знатна – Гвадалквівір.

Сивий лікар з сумними чорними очима недовго оглядав хвору.

– Який день тримається температура? – спитав.

– Третій, – сказала синьйора Агуеда.

– Терміново до лікарні, – лікар відкинув легку ковдру з тіла Марічки, натискував одним пальцем на кістки ніг нижче коліна. – Дивіться, які набряки…

Гоцик витягував шию, супився: на худих ногах Марічки після кожного натискання лікаря залишалися ямки.

Лікареві заплатити, подякувати і відправили. Похмурий Гоцик сидів на кухні навпроти господарів, жовна ходуном.

– Не можна маму Марічку до лікарні. Нелегалка. Та і я…

Синьйора Агуеда гнівалася, енергійно доводила – тільки у лікарні врятують! Не хоче гріх на душу брати, залишати бідаху тут! І хай поліція прийде! Хай Марічка вкаже на хітанос! На сусідній фермі хлопець молодий помер, бо роми його на наркоту підсадили. А у них минулоріч овець покрали…

Гоцик супився, стискав кулаки від безсилля. Синьйор Дієго торкнувся жінчиного плеча.

– Терезі подзвони.

– Ні!

– Подзвони…

Синьйора Агуеда розгнівалася ще більше: вісім років з сестрою не розмовляє, поклялася до смерті про неї не згадувати, не простить ніколи і не подзвонить! Хіба що посеред білого дня ніч стане, грім у дім вдарить, розтрощить вщент, а вівці втечуть у гори, бо першими відчують Армагеддон!

– А хто… та Тереза? – спитав Гоцик синьйора Дієго.

– Монашка. У Севільї живе. Вони прихищають нужденних. І лікарня у них…

Хазяїн не встиг договорити. Гоцик бухнувся господині у ноги, дістав з рюкзака золотий брусок, два смарагди, виклав на підлогу.

– Подзвоніть! – їв очима горду хазяйку.

Синьйора Агуеда насупилася, віджбурнула скарби – сховай!

Наступного дня синьйор Дієго на старенькому «фольксвагені» віз українських нелегалів до Севільї, до монастиря Конвенто-де-Санта-Паула, де служила Богові і людям старша сестра синьйори Агуеди Тереза.

Агуеда проводжала гостей зі сльозами на очах. Обійняла Марічку, допомогла їй розміститися на задньому сидінні автівки. Поклала поряд торбину із одягом – від себе відірвала, усього наскладала полонянці. Хрестила, шепотіла:

– Збережи добру жінку, Свята Діво Маріє!

До Гоцика підійшла, зміряла очима уважно.

– Тримай багатство подалі від людей, кабайєро. І матері своїй передай: гарного сина виховала. Спокій серцю.

Сухенька літня сестра Тереза зустріла «фольксваген» синьйора Дієго неподалік Хіральди, змахнула сльозу, перехрестилася.

– І сподіватися перестала, що Агуеда…

– Вона так сумує по тобі, – сказав синьйор Дієго, указав на українців. – Це… Марія. І син її. Нелегали з України. Добрі люди.

Тереза всілася на заднє сидіння поряд із Марічкою, гладила по волоссю, указувала шлях не до монастиря – до лікарні благодійної організації, що вона опікувалася нужденними. Пояснювала: уже попередила лікарів, на них чекають.

Біла двоповерхова будівля у старій частині Севільї здалеку більше нагадувала саме монастир. Гоцик допоміг Марічці вийти з автівки, вів через масивну кам’яну браму до просторого внутрішнього дворика зі статуєю Діви Марії у центрі. Тримав жінку за гарячу руку, рота не закривав, навіював:

– Тільки нічого не бійтеся, мамо Марічко. Я поруч буду. Ясно, що до палати мене не пустять, але ви знайте: я – тут. На сторожі. Отут ви точно одужаєте. Тут Бог. І лікарі.

Перший же лікар, що він вийшов до сестри Терези, Гоцика і синьйора Дієго з кабінету, де оглядали Марічку, викликав у Гоцика неприємне розчарування. Ісусик, мать його… Молоде-зелене, борідка ріденька, одежина благенька, очі дитячі. Певно, не беруть ніде, то він і прилаштувався бідах калічити.

– Ви – моліться, ми – лікуватимемо, – сказав спокійно.

– А можна… конкретніше, – наполіг Гоцик.

– Пієлонефрит – точно, виснаження – точно, кишкова інфекція – стовідсотково, бо гній з язика увесь час потрапляє всередину, інфікує… Нервова система розбалансована – абсолютно. Ну, і… відсутність язика… Рану ніколи нормально не обробляли. Можливо, доведеться її трохи почистити…

Гоцик слухав – мурахи не бігали, лють колотилася, очі затуляла.

– Але ж… Ви таке лікуєте? – бовдуром.

– Моліться! А ми лікуватимемо, – повторив Ісусик.

– Може, вам… гроші які треба… – Гоцик ніяк не вгамовувався, начеб мав ще щось зробити для Марічки.

– Можете лишити будь-яку суму в скрині для пожертв. Особисто я все маю… Для лікування.

Ісусик пішов, попередивши, що відвідувачі благодійною лікарнею не швендяють, тільки волонтери.

– Я волонтер, – запевнив Гоцик. Нашвидкуруч розпрощався з синьйором Дієго.

– Дякую вам за все… Блін, так ви мені тата нагадуєте. Тільки у вас вівці, а в нього свині…

Синьйор Дієго усміхнувся зажурено.

– Не оминай, як поряд будеш… Про здоров’я Марічки від Терези дізнаємося.

Тереза не тільки доправила Марічку до лікарні. Навідувалася щодня. Як бачила, що Гоцик падає від утоми – драїв підлогу, виносив какашки, немічних дідів годував із ложечки, носа від запахів не затуляв, тільки очі примружував недобре, ніби самі хітанос перед тими очима – хрестила хлопця, всаджувала на лаву під апельсином: перепочинь, підміню. Сиділа біля постелі Марічки, вказувала у відчинене вікно, крізь яке видно ту лаву.

– Як не одужати? Син поряд. З ранку до ночі молиться за вас.

Гоцик не молився. Гоцик цинкував за Ісусиком, проходу не давав.

– Як моя мама? – звик уже до того, що для всіх вони тут – син і мати. Не пручався. А хто вона йому? Рідна? Рідна…

– Краще. Температура впала. З пієлонефритом успішно боремося. З нервовою системою складніше. І рана…

Тільки не про рану! Ніколи Гоцик за собою відразливості й страху не помічав, та про той язик і слухати не міг.

Підходив до вікна палати, в якій лежала Марічка, усміхався їй оптимістично.