Текст книги "Гоцик"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

– Мамо Марічко! Мені нині у дворі один дядько про вас, знаєте що, сказав? «Твоя мати – рейна! Гуапа!»

Брехав, сука, як пес шолудивий! І не те, щоб геть нахабно. Бо як вдивитися пильно, то й сліпий побачить: Марічка – рейна! Королева! Гуапа – красуня. Тільки понівечена, скривджена. І хоч із дядьками розмов не вів, мізки зламав, бо що не скаже Марічці – у тієї тільки сльози. От і з королевою тою.

Глянула на Гоцика ошелешено, руками очі затулила…

– Ей! Мамо Марічко, – перехилявся через підвіконня. Зазирав у палату. – Тільки не плачте, прошу. Ви – сильна… Сильна…

Ісусика за шкірку.

– Робіть щось, щоб віру повернути. Радість…

Та радість ніяк не поверталася до Марічки. І серпень добігав кінця. І в дупу пекло.

Одного дня Гоцик перестрів сестру Терезу біля лікарні.

– Мені тут на пару днів в одне місце змотатися треба, – мовив напружено. – Чи не могли б ви в ці дні біля мами Марічки побути?

Сестра Тереза, певно, святою була. Погладила Гоцика по плечу, бо до голови не дотягнулася, перехрестила: не хвилюйся.

Гоцик підхопив рюкзак і гайда. Від Севільї до португальського Сініша – шапкою докинути. Вийшов на околицю міста, дістав мобільний… Матюкнувся і… набрав рома Пауло.

Слів не добирав.

– Андалусійців купити хочу. Андалусійців не продав?

– Ні.

– Камінь маю… справжній. Ви де?!

Табір саме трусив туристів на узбережжі Кадиської затоки поблизу Коста-де-ла-Луз: ворожив, торгував сувенірами і наркотою, цупив гаманці і витанцьовував фламенко.

Гоцик усміхнувся люто: ну, вже зовсім трохи почекай, мамо. Я… миттю!

Гоцик упевнився в головній ідеї звичайного буття: по землі бажано ступати босими ступнями, аби не втрачати з нею зв’язку, рухатися тільки пішки, бо то і є природна швидкість, з якою варто йти по життю. Та нині звичайне життя зникло. Нині било у дзвони надзвичайне.

До Кадиського узбережжя дістався на таксі вже проти ночі. Відшукав поміж пагорбів неподалік дюн і соснових лісків скупчення старих автівок з фургончиками, причепами і трейлерами.

– І ви тут… – гірко усміхнувся, побачивши під соснами двох сумних сірих коней.

Завмер на верхівці дюни поблизу табору. Ночі чекав. Плану не було. Відступати не збирався. Напружено вдивлявся у млявий рух у циганському прихистку: декілька чоловіків лежали під соснами, молода вагітна жінка лупцювала маля, а те видиралося, верещало. Тільки надвечір до табору потягнулися роми. Жінки тягли на собі важкі торби з товаром, що, певно, увесь день втюхували його заїжджим туристам. Під’їжджали автівки з відкритими фургончиками замість салонів – ущент набиті хітанос. Роми ґелґотіли, вивалювали крам, розбирали по фанерних домівках.

Ніч ковтала світло, та неспокійні роми й не збиралися спати. Запалало вогнище, зазвучала гітара. У хиткій тиші молодий циган сумно і проникливо співав про «корасон»…

– Суки ви, суки… – прошепотів Гоцик знічено. Наче вривався на чужу територію зі своїми правилами. Наче засумнівався. Наче не мав права мститися…

Плану так і не з’явилося. Відступати… передумав.

Табір заснув далеко за північ. Догоряли дрова багаття, місяць визвався присвітити місце забави. Псів не видно. Коні на місці. Гоцик затамував подих, пішов до табору.

Віднайшов андалусійців.

– Вибачте…

Перерізав шкіряні паски, що ними коней прив’язали до сосен. Ляснув їх по боках.

– Геть! Геть!

Коні відсахувалися здивовано, не іржали, мовчали. Відступали від сосен, від незрозумілої хижої людини.

Гоцик напружився, тихо пішов до автівок. У відкритому причепі однієї – купа лахміття, схожа на секонд-хенд. Підхопив ще червону вуглинку з багаття, закинув у причіп – лахміття задиміло.

Збудився. Вихоплював з багаття гаряче вугілля, кидав на капоти автівок, на фанерні дахи фургончиків. Учепився у великий пекучий шмат, і хоч табір уже просинався, побіг до білого трейлера, одним ударом кулака вибив скло.

– Привіт, Пауло!

Вкинув усередину чорний камінь із червоними язиками полум’я.

З фургончиків уже вискакували роми.

Гоцик роззирнувся, побачив чималу дровиняку біля трейлера Пауло. Ухопив. Ускочив усередину. Одним ударом зніс бороданя, що в самих тільки білих трусах уже спішив до дверей.

– Лежи!

Бив усе, що бачив: посуд, меблі, Пауло, знову меблі, Пауло… Матюкався, захлинався. У вухах дзвеніло.

Нахилився до бороданя.

– Я, сука, увесь час поруч буду… Допетрав?!

Відсахнувся, побіг у дальній кінець трейлера – до туалету. Буцнув ногою по стіні – проломилася, вивалилася разом з унітазом.

Вискочив у ніч, дременув до дюн. Упав на пісок під сосною, зиркнув на табір. Роми й не сіпнулися переслідувати нападника. Метушилися-волали, гасили лахміття-дахи-автівки. З вікна білого трейлера густими клубами валив сірий дим. Біля розкиданого вогнища набундючений злий Пауло прикладав ганчірку до скривавленого лоба.

Гоцик усміхнувся винувато.

– Ну, не до смерті ж…

Важко посунув геть, радості катма: наче відрізали язик – що не роби, не повернути.

Під ранок дійшов до узбережжя. Дивився на білий пісок, синю воду. Гармонія. Жодної людини. Тільки вдалині дві сірі цятки поміж синім і білим. Вдивився – берегом уздовж затоки стрімко мчало двійко гордих вільних андалусійців.

– Красені, – усміхнувся зачудовано.

Поправив рюкзак, насупився. Плани прості: сьогодні ж іспано-португальський кордон перетнути.

Колись мама захоплено писала: яке ж гарне місто Сініш! Чистюсіньке, акуратнюсіньке. Від океану свіжий вітер лине, апельсиновий фреш отут – як у нас із моркви. А пляжі такі чисті, ніби ніяких обгорток і порожніх пляшок не існує в природі, а існує тільки гармонія, радість і величезні порції у місцевих тавернах.

Перше, що побачив Гоцик ще здалеку, – великий промисловий порт, термінал танкерів, з усіх боків якого стирчали труби нафтоочисного заводу. Та проблеми захисту навколишнього середовища в цьому конкретному місці земної кулю хвилювали Гоцика найменше.

– «Дом Васко»! – показував місцевому люду фотокартку чепурненького білостінного готелю з кремовою прибудовою, що вона стирчала на розі, хизувалася величезними літерами на фасаді – «DOM VASCO».

Фотокартку свого часу надіслала мама з написом на зворотному боці: «Працюю поряд із цим чудовим готелем. Іноді можу поплескатися у його басейні. І випити тут кави». Коли мама встигла каву полюбити?

Перехожі роздивлялися світлину, кивали, лопотали привітно, махали руками: це досить близько. Не беріть таксі. Пішки!

Пішки… Гоцик ледь вгамовував живий букет яскравих, таких різних – від радості до приголомшення і люті – почуттів, що охопили серце. Мама… Сьогодні ж! Нахєр оте найманство! Воно так кривдить, нікому не побажаєш. Додому…

Готель уже виднівся в кінці вулички. Гоцик зиркнув праворуч, на яскраву вигадливу вивіску місцевого ресторанчика, й остовпів. На відкритому майданчику закладу за столиками під великими парасолями відвідувачі відпочивали від спеки. Їх було небагато – голів з десять на двадцять круглих столиків, укритих помаранчевими скатертинами. За одним із них біля великого глиняного горщика зі звичайними українськими чорнобривцями сиділа мама… Весело усміхалася високому жилавому дідугану років сімдесяти в білих шортах і смугастій футболці.

– Мамо…

Гоцик застиг біля парасоль. Підступні сльози, мать їх, де й взялися. Проковтнув, крикнув гучніше, бо мама не почула: нахилилася до моряка, турботливо витирала серветкою залишки помаранчевого фрешу на його вустах.

– Мамо!

Мама здивовано озирнулася. Очі на лоба. Учепилася у стільницю, підводилася важко, а очі метушилися: то на Гоцика, то на моряка.

– Семен?…

Обернулася до діда, щось плела йому схвильовано. Дідуган насупився, підвівся, як не розсипався. Пошкандибав геть. Лише кивнув Гоцикові, коли повз нього сунув.

– Здрасьтє… – сказав Гоцик.

Мама проводила моряка полохливим поглядом, раптом розплакалася, заспішила до сина. Обійняла.

– Сьомочко… Синочку… Ну, як це ти тут об’явився?

– А по борщ… Борщу твого давно не їв.

– Господи Боже… А худий. А неголений!

– Пішли… – Гоцик відсторонився від мами, обійняв за плечі.

– Куди? – мама заклякла, закліпала повіками.

– Та до тебе. Де ти тут живеш? Показуй. Голитимуся, а ти борщу навариш.

Мама усміхнулася розгублено.

– Сьомочко… Давай отут за столик присядемо. Поговоримо спочатку.

Гоцик зиркнув на маму насторожено. Пішов до столика, упав на стілець, кинув рюкзак під стіл. Мама присіла поряд. Збентежена, знічена.

– Добре, що ти тут. Я тобі роботу тут знайду…

– Чого про навчання не питаєш?

– Як університет? Усе добре? – наче схаменулася.

– Покинув.

– Що? – мама розгубилася ще більше, та не розгнівалася. Сіпала край помаранчевої скатертини. – Ну… Нічого. Працюватимеш. Я – поряд.

– Ма… Я по тебе. Поїхали додому.

– Та що ти?! А хто гроші зароблятиме? Хто татові допоможе?

– Не треба татові твоїх грошей. Він за тобою журиться…

Мама сплеснула руками, приклала їх до грудей.

– Господи, Боже мій…

– Ма… У мене грошей тепер – до фіга, – сказав Гоцик. – Ти «мерседес» хочеш? Давай на «мерседесі» додому поїдемо. Га?

Мама не встигла відповісти. До столика підійшла чорнява дівчина у фартушку, ввічливо усміхнулася.

– Синьйоро Алмейдо! Що запропонувати вашому гостеві?

Мама почервоніла до скронь, видушила привітну посмішку.

– Дякую, Валсо. Нічого… не треба.

Дівчина щезла. Гоцик усміхнувся спустошено.

– Ма! Чому ти тут синьйора Алмейда? Часом, заміж не вискочила?

Мама видихнула безпорадно.

– Я… не повернуся, синку. Розумієш… Тут… чисто. Привітно. Тут… цей народився… Васко да Гама. Моряк відомий… Люди за столиками каву п’ють. А не самогонку під парканом. Тут квіти увесь рік. Ніколи багнюки нема. Біля плити стояти не треба. Тут… завжди усе свіже. Усе… На підборах ходити можна. А ти…

Гоцик закляк.

– Ма… Ти здуріла?

– А ти залишайся, Сьомочко! Хіба ти зайвий? Я тобі роботу знайду. У порту чи на нафтоочисному заводі.

– Ма! Ти здуріла?! А як же тато?…

Мама замовкла. Опустила голову. Знизала плечима.

– Ти дорослий… Ти ж розумієш… І Джало… Синьйор Алмейда. Він любить мене.

– Оте старе опудало у білих шортах, якому ти слину підбирала?!

Мама насупилася роздратовано. Сильніше засіпала край скатертини.

– І що мені тепер… вбити тебе?! – сказав Гоцик спустошено. Мама відсахнулася.

– Господи, синочку! Та що ти таке верзеш?! Хіба ми з татом… перші люди, що розвелися, бо…

– Бо скурвилася ти, мамо! – прошепотів Гоцик байдужо і холодно.

Всі емоції померли, полягли під час короткої розмови, тільки тоскна холоднеча полірувала реальність металевим блиском.

– Ну, знаєш…

– У мене брат є! – уп’явся у маму поглядом. – Батько покинув їх із матір’ю, коли той ще малим був. Так він мріяв убити його. А я казав: правильно, чувак. Тільки так і треба. А тепер… Мені що робити?

Мама зціпила руки.

– Сьомо… Заспокойся. Ти… надто близько усе до серця береш. Ну, навіщо ти так? Тато… теж знайде собі… А ти… Порадувався б за маму. Що щаслива… Я… познайомлю тебе із Джало. Ви обов’язково потоваришуєте. Ти гостюватимеш у нас. Купатимешся в океані будь-коли. Тут цей… віндсерфінг. Ну, кому із твоїх товаришів так пощастило? Щоб в океані…

– Та ти геть здуріла!

Гоцик важко підвівся, підхопив рюкзак. В очі впало глибоке декольте трикотажної футболки – обтягувало маму, наче пута.

– Цицьки прикрий, синьйоро Алмейдо!

Горілки! Багато! Перехилити пляшку. З горла! Щоб мізки вщент, лють назовні: вбити безпорадність, поки безпорадність не вбила. Кам’яні сходи якоїсь фортеці… Пальми віялами. Місцевий люд зиркає підозріло, та не чіпає дивного мандрівника: тулиться до сходинок, мов той божевільний, куйовдить волосся, гиркає.

– Ей! Людино… Тобі погано? – українська мова звучить за метр від Гоцика.

Підводить очі: худа дівчина в потертих джинсах дивиться зацікавлено.

– А ти тут… звідки?

– Я… всюди…

– Гоцик.

– Це ім’я?

– Тобі не однаково?

– Однаково. А мене тут звуть Ясмін.

– А вдома як звали?

– Ясею… – Дівчина дивно регоче, сідає на сходинки поряд із Гоциком. – Тобі погано?

– Тут горілку продають?

– Як і всюди…

– Купи мені багато горілки.

Гоцик лізе до кишені, дістає пожмакані євро – так і не взяли грошей добрі фермери Дієго й Агуеда. Чи то всі, хто на землі живе, святі? От і синьйор Бонвіссуто у своїй Італії… Ех, шкода сокирку погубив! Була б пам’ять про гарну людину.

– На всі? – дівчина жваво хапає гроші. – Я собі трохи лишу?

– Їж! У мене ще є…

– Багато?

– Горілки хочу!

– Ага!

Дівчина біжить сходами долу. Гоцик дивиться їй услід. Така худа! Треба було з нею піти, бо як ту горілку дотягне?… Думка обривається. Перед очима сумний тато, глибоке декольте, білі шорти старого пердуна Джало Алмейди…

Рипить зубами, хитається: блін, хіба повернутися і ноги козлу повисмикувати?!

Ясмін повертається скоро. Тягне на спині целофановий пакет, регоче, як божевільна.

– Пляшки дзеленчать! Чуєш?

– Давай сюди!

– Е! Ти що?! Тут не можна! За хвилину поліцейські наскочать!

– А де можна?

– Ходімо!

Бруковані тротуари вигинаються, наче дівки під хлопцями, апельсини на гілках – голими цицьками. Мамо! Мамо… Ну, ти утнула! Дорога повертає до моря. Чи до океану, хай би він… За спиною залишаються жовтогарячі дахи Сініша. Пустинний берег вкритий целофаном, порожніми пляшками, обгортками…

– Тут можна!

Гоцик киває. Мовчки дістає з пакета пляшку горілки. Відкорковує, перехиляє. Буль-буль-буль із горла. Нема пляшки. Роззирається спустошено, ховає порожню пляшку у пакет. Дістає другу. «Не бере!» – холодно констатує подумки.

– Ти чудний!

Яся сидить на піску, курить довгу дивакувату трубку з круглою ямкою на кінці.

– Хочеш? – простягає Гоцикові.

– Що це?

– Хеш. Хліб.

– Гашиш?

– Будеш? – Яся усміхається розслаблено. – На твої купила.

– Травися, чортику…

– Ідіот!

– Пішла звідси!

– Я?! – Яся дивиться крізь Гоцика, мружить очі. – Дай грошей!

Гоцик хитається, ковтає з пляшки. Падає поряд із Ясею.

– Якого ти тут трешся? Теж океану захотілося?

– Океан всюди…

– Ти звідки?

– З Києва.

– Вдома є хто?

– Мама. Бабця. Малий.

– Брат?

– Син.

Гоцик збуджується до люті, грубо штовхає дівчину.

– Коза!

– Дай грошей!

– Зароби!

– Добре. Що робити? – Яся регоче, кашляє, падає на пісок. Завмирає.

Гоцик напружується, штовхає Ясю черевиком.

– Е! Коза…

Яся не рухається. Гоцик нахиляється до дівчини, ллє з пляшки горілку – просто у писок. Дівчина відкатується убік, сідає на піску.

– Що ти робиш, потворо?!

– Чуєш, коза. Тобі скільки років?

– Двадцять три.

– І давно тиняєшся?…

– Чотири роки.

– Поїхали додому…

Яся хитає головою, як китайський порцеляновий бовдурчик.

– Дай, дай, дай… Даси грошей – поїду додому.

– Добре.

Гоцик перехоплює Ясину руку: дівчина вже тягнеться до рюкзака.

– У чому справа?!

По-хазяйськи спокійно відкриває торбину, дістає золотий зливок.

– Бачила? Поїдеш зі мною – не пошкодуєш. Ти чого хочеш?

Яся усміхається неадекватно. Спинається на ноги. Суне геть.

– Тільки нікуди не йди, – гукає.

– Ти куди?

– По лахи.

– Не барися. Скоро вечір…

Дівчина побігла берегом до міста. Гоцик зиркнув на горілку, зітхнув: пити не хотілося. Тверезіти – також. Втопив очі в океанській воді: мамо, мамо… За що тебе убивати? За те, що сама мене вбила?! Треба б Ілії сказати: забудь, хай живе бухгалтер…

У сечовому міхурі штрикнуло. Підвівся важко. Хотів було нахабно насцяти в океан. А чи просто – посеред безлюдного брудного берега. Та чогось передумав. Покинув рюкзак посеред піску, посунув до чималої зграї приморських сосен з довгими темно-зеленими голками на узгір’ї.

Довго поливав сосну під корінь. Врешті застібнув штани, притулився до деревини.

– Отакі справи, – п’яно проварнякав їй.

Зітхнув, глянув на берег. У перших сутінках до рюкзака сунули троє: худа Яся йшла попереду, за нею непевно волочилися – ніби всі шарніри розхиталися! – двійко хлопців.

Гоцик зсунув брови. Міцніше притулився до сосни.

Яся побачила рюкзак, побігла.

– Там! Там золото!

Хлопці перезирнулися, рвонули вперед. Яся вже упала на коліна перед рюкзаком, рвала його, витрушувала. На пісок випав золотий зливок. Яся учепилася в нього.

– Я ж казала! А ти не вірив! – горлала, била долонькою по щоці худого високого хлопця зі світлою шевелюрою.

Хлопець тріпонувся усім тілом.

– Ясмін, сучка! Не торкайся мене!

– Ідіот! Ми багаті! Де твій ніж?! Убийте! Убийте його… Він тут! Він десь тут, – горлала-хрипіла, каталася по піску. – Ей! Земляче! Ти де? – реготала, мов навіжена.

Хлопці перезирнулися, одночасно накинулися на дівчину. Гоцик й оком змигнути не встиг. Високий хлоп ударив Ясмін ножем у груди, другий вирвав з руки золото, підхопили мертву попід руки, потягли в океан.

За два дні чорний, як демон, Гоцик драїв підлогу у благодійній лікарні Севільї, заглядав до Марічки, та надовго не затримувався. Так і не знав, як і про що з нею розмовляти, аби хоч трохи розрадити. Ісусик підтримував:

– Вашій мамі краще.

– Дякую…

Повертався до роботи. Годував з ложки немічних чоловіків – чорних, жовтих, червоних. Яких тут тільки не було: інтернаціонал у повному складі. Хіба що чукчів і зулусів не вистачало. Старенький в’єтнамець ледь розмовляв російською.

– Ты карош! – хвалив хлопця.

– Та й ти нічого… – хмикав похмурий Гоцик.

І так би ті розмови на двох фразах й обривалися, та одного дня сивий азіат попросив Гоцика про послугу.

– Один хороший человек… Паспорт обещал сделать… Хочу домой. Дома умирать. Найди его… Скажи – Данг очень просит.

Гоцик заприсягся: зробить. Попхався шукати блошиний базар на вулиці Ферія, що на ньому, за словами Данга, і крутиться ота добра людина. Дійшов до базиліки Макарена, неподалік палац герцогині Альби. А де ж базар? В’єтнамець пояснював – поряд із палацом і базилікою. Сіпнув місцевого: базар тут, кажуть, а вулиця Ферія – порожня…

– По четвергах, – пояснив той.

У четвер зранку Гоцик уже шльондрав рядами з пістрявим крамом, розкладеним прямо на бруківці. Чого тут тільки не було: від антикваріату до звичайних старих речей, на кшталт давнішніх ластів для підводного плавання. Розглядав не товар, продавців уважно, бо Данг клявся: Гоцик одразу впізнає синьйора Алваро, що він торгує тут старовинними книжками.

Чоловік років шістдесяти, дійсно, виділявся у натовпі геть не смаглявою блідою шкірою, вигадливо постриженою борідкою і солом’яним капелюхом з такими широкими крисами, що ще б трохи – і сомбреро. Під його ногами на газетці – кілька старовинних видань Сервантеса.

– Я від Данга, – сказав Гоцик.

Блідолиций здивовано підняв брови.

– Данг! Азієць Данг. З В’єтнаму… Казав – ви обіцяли, – Гоцик подався до букініста, прошепотів: – Паспорт! Розумієте?

Синьйор Алваро жваво підхопив із землі фоліанти, кивнув привітно.

– Прошу за мною, – сказав так просто, ніби запрошував на каву.

За кілька хвилин Гоцик сидів на диванчику у задній кімнатці невеличкого книжкового магазину. Синьйор Алваро перебирав папірці в ящику письмового стола, зосереджено пояснював:

– Ні! На жаль! Жодного підходящого справжнього документа, що він підходив би… азіату похилого віку, не маю. Можу замовити тільки фальшивий паспорт. Але передайте шановному синьйору Дангу: ми гарантуємо високу якість документа, але й попереджаємо про можливі проблеми.

– А справжні документи для слов’ян… Хлопця мого віку. І жінки років сорока п’яти.

– Можна, – кивнув синьйор Алваро. – Є кілька естонських паспортів старого зразка. Переклеїмо фотографії, і матимете справжній документ.

– Скільки коштуватиме?

– Триста дев’яносто євро за один паспорт. Плюс ваші фотографії. Гарної якості й у світлому одязі.

Гоцик завмер, напружено подивився на блідолицього.

– Перепрошую. Ви… не боїтеся?

Синьйор Алваро усміхнувся, наче обеззброїв, поплескав Гоцика по плечу.

– І вам не раджу. Не допомагає. Я, кабайєро, ніколи людям не брешу. Найкраща гарантія.

Гоцик задумався. Кивнув напружено.

– Добре… То, може, й на це глянете? – поклав на стіл великий смарагд.

Тільки він і лишився після відвідин португальського міста Сініш, де жила тепер така собі синьйора Алмейда. На Гоцикових очах двійко худих, жадібних покидьків вийняли розхристану душу з землячки Ясі. Сидів під сосною до ранку, бідкався:

– Дурна… Ой, дурна… Ну, нащо…

Як сонце встало, перебрав розірваний рюкзак – нічого. А були ж камінці! Розгрібав пісок: та мають же десь бути! Паспорт свій український знайшов, матюкнувся: не почав би шукати камінці, паспорта б не відшукав, а потім би нізащо не здогадався, де загубив. Суки кляті! Зиркнув на пісок – є! Знайшов один камінець. А другий так і лишився у пісках…

– Смарагд.

Синьйор Алваро без здивування взяв камінь. Підніс до світла.

Розглядав уважно.

– Чистий смарагд, – усміхнувся. – Давній… Нині так камені не обробляють.

– Продати допоможете?

– Можу! Є люди, яких це зацікавить. А… звідки?

– Без питань.

– Зрозуміло, – кивнув синьйор Алваро. – Тоді й ціна значно впаде.

– Хай. Тільки мені б пошвидше. І паспорти… Мама хвора. Треба додому везти.

До лікарні повернувся на крилах. Зайшов до палати, де лежала Марічка. Присів на край ліжка. Нахилився до обличчя жінки.

– За три дні у нас будуть легальні справжні паспорти. Додому поїдемо.

Жінка сумно усміхнулася краєчком вуст, простягнула до Гоцика худу руку, погладила по щоці. Перехрестила і вперше… не заплакала.

– Правда, паспорти естонські… – глузливо усміхнувся Гоцик. – Ви тепер Айні Кірвес. А я – Вяйно Кірвес, ваш син. Та то таке… Зате без проблем. Даю вам, мамо Марічко, тиждень. Дивіться мені, щоб одужали.

Жінка закивала, на очі набігли сльози.

– Ні, ні! Годі! Додому їдемо. Які сльози? – захвилювався Гоцик. – Завтра зранку поїдемо фотографуватися. За три дні матимемо паспорти. Потім я на пару днів змотаюся… в одне місце. Тут недалеко. Майно треба забрати.

Майно, закопане під тополею, і справді було вкрай необхідне. Досвідчений у сумнівних оборудках синьйор Алваро пояснив: краще з великою сумою готівки через кордон не пхатися. Покласти гроші, виручені за смарагд, у банк. На легальне ім’я – Вяйно Кірвеса… Гоцик покумекав-покумекав… Ну, не розповідати ж привітному інтелігентному букіністу, що в нього тих смарагдів під тополею закопано до біса! Ще встигне банк ощасливити. Забрав готівку, заплатив за паспорти, лишив 2 тисячі євро. Усе інше вкинув у скриньку для пожертв благодійної лікарні. Ісусика перестрів.

– Ви там скриньку для пожертв звільніть, бо хотів пару євро вкинути – не лізуть.

Згадав ошелешену фізіономію лікаря біля забитої грішми скрині, усміхнувся.

– Сьогодні у нас яке, мамо Марічко? Двадцять п’яте вересня? Найпізніше першого жовтня вирушаємо. Ви мені вірите? Усе позаду!

Марічка закивала ще дужче, витерла долонею мокрі очі: мовляв, усе позаду… І життя.

Гоцик залишив жінку наодинці з моторошними думками – ніяк не відступали! – пішов до в’єтнамця Данга погану новину про фальшивий паспорт повідомляти.

– Помер… Три години тому, – сказала медсестра, якій він допомагав ходити за дідами.

– Я сам йому яму на кладовищі викопаю, – спустошено відповів Гоцик.