Текст книги "Гоцик"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

«Ні, ні…» – Марічка захитала головою скорботно. Жестами пояснила – нічого Дорі про мене не кажіть. Папір ухопила. Ручку. «Побожіться! Дорі про мене нічого не скажете! – написала. – Як сама насмілюся, то пригорну до душі, а ви – ні!»

– Як скажеш…

Найстрашніше було позаду. Стефан розгубився вкрай. А далі що? Забирати Марічку? Додому везти? Зиркнув на Галю безпорадно.

– Поїдемо додому, Марічко, – мовила Галя.

Марічка зіщулилася, усміхнулася спустошено, захитала головою – ні, ні…

– Як лікар відпустить, тільки тоді, – сказав Гоцик. – Ви… додому повертайтеся. Марічка одужає, я вам… повідомлю.

У переддень православного Різдва луцькі лікарі відпустили дивну естонську пацієнтку, перехрестилися: синочок такий у пані дурнуватий, боронь Боже! Усі кишки повимотував, сволота!

Гоцик усівся за кермо, зиркнув на німу, мовби скам’янілу жінку.

– Нітрогліцерину накупив до біса. І ще якесь нове. Для серця, – сказав. – Керуй, мамо Марічко. Куди їдемо? До Києва?

Захитала головою, дістала з кишені блокнотик, бо куди тепер без нього. Написала тремтячою рукою. «Хай береже тебе Господь, синочку. Облиш уже мене. Живи своїм життям…»

– Так… – насупився. – Зрозуміло! – помовчав, завів двигун. – На Київ їдемо.

«Боюся із Дорою зустрітися… Тільки горе дитині принесу. Не маю права. Їй поміч, підтримка потрібна, а не ноша важка… Тільки би здалеку глянути…»

– Глянемо, – пообіцяв Гоцик.

За ці дні вже встиг сто разів набрати телефонні Дорині номери, що їх Стефан Саламан записав на звороті тоненької книжечки власних вибраних поезій. Довгі гудки не обривалися дзвінким схвильованим голосом.

– Йолоп! Вона ж глухоніма… – допетрав.

Написав СМС-ку: «Доро! Де тебе знайти, щоб передати інформацію про маму Марічку», та відповіді не отримав.

– Чому ваша донька не відповідає? – зателефонував Стефанові.

– Може, номер змінила? – сказав той. – Маю адресу її роботодавця…

– То вона у служницях? – здогадався.

– У добрих людей… – запевнив Стефан.

Гоцик відрубав зв’язок і вирішив діяти інакше. На те була ще одна причина. Поки їхали засніженою Європою, грошей не рахував. Мовчки діставав з кишені купюру за купюрою: бензин, ночівля, їжа… Виїхали з Луцька, кинувся автівку заправляти – у кишені грошей як кіт наплакав.

– Швидко впорався, – пробурмотів.

Від’їхали від Луцька, Гоцик закинув обережно:

– Знаєте, мамо Марічко… Ми спершу додому заїдемо. До нас! Бо мій дім – ваш. Отак і знайте. Відпочинемо, бо вже та дорога в печінках. Дізнаємося усе чисто про Дору, опісля того до Києва і поїдемо. Бо оце припхаємося, як з конопель… Ви у Києві бували? Ні? А я там майже чотири роки промордувався. Знаю, що кажу. А наш дім – поряд. Недалеко від столиці. Згідні?

Марічка глянула на Гоцика із довірою, кивнула: як скажеш, дитино. Гоцик повеселішав. «Не зупинятимуся! – затявся. – Вночі навіть краще… Рух не такий жвавий… Не засну ж я кермом, коли дім поряд».

Сьомого січня ще до півнів у Нехаївці біля акуратного паркану міцної хати зупинилася замурзана старенька автівка. Гоцик грюкнув дверцятами, роззирнувся схвильовано, наче за рік село мало вигоріти, вмерти й щезнути. А стоять… Хати, дерева, генделик «Марія Магдалина»…

Озирнувся до Марічки – тупцювала біля автівки, села не роздивлялася. Очі у землю, ніби геть перед усіма завинила, місця їй на цій землі нема.

– Ходімо, мамо Марічко! Ми вдома…

Двері розчахнулися, перш ніж Гоцик відчинив рипучу хвіртку, На порозі стояв сивий тато. Гоцик захлинувся: ще більш постарів, сірий увесь. У руці дрючок. Певно, подумав, злодюжки якісь у світанку на подвір’я пнуться.

– А… Ти… – мовив стримано.

Всю довгу безкінечну ніч, поки Гоцик гнав і гнав стареньку автівку в геть не економному режимі до рідної хати, тисячі разів намагався уявити, як зустріне тато. Спочатку перелякав сам себе: тато помер… Гоцик зазирне до порожніх кімнат… Ні! Ще тільки побачить вулицю, дім, як зрозуміє: нема… Свині – сироти. На хаті дах поїхав від горя.

– Тьху ти!

Хитнув башкою: маячня! Тато в нього – кремінь! Такого розбити – сто років сіпатися… Вийде на поріг, усміхнеться уїдливо, мовляв, дурне ти, дурне… А батько казав… А чи, навпаки, й слова не мовить. Насупиться сердито, піде до хати, а дверей за собою не зачинить… Нізащо не зачинить, аби Гоцик не психонув, не побіг геть. Знає синову вдачу. Сам – мов той віслюк упертий. А може, не втримається. Змахне сльозу, відвернеться, аби син не помітив…

У сірому небі тільки зачинався перший день Різдва Христового. Тато стояв на порозі.

– А… Ти… – мовив стримано. Віджбурнув дрючок.

– Привіт, тату…

Тато мовчки розвернувся, пішов до хати. Та дверей не зачинив.

Гоцик напружився, озирнувся до Марічки, взяв її під руку.

– Мамо Марічко! Прошу!

Завів жінку в дім.

– Зараз воду зігрію. Умиєтеся. А поки… Ходімо! – тяг до своєї кімнати. – Отут відпочити можете, перевдягнутися. Хай це буде ваша кімната? Не проти?

Залишив Марічку у власній кімнаті, пішов хатою.

– Тату!

Тато на кухні чайник ставив. Гоцик підійшов впритул, глянув йому в очі.

– Жінку… з полону циганського в Іспанії визволив. Наша… Українка. Марічкою зветься. П’ять років мордували. Язик відрізали. Ти… врахуй! Бо тут житиме. У моїй кімнаті.

Тато звів брови, скосив очі у бік синової кімнати. Кивнув.

– Голодні? – вимовив врешті.

– Та поїли б. Усю ніч їхали.

За круглим, як земна куля, столом мовчки сиділи. Тато готувався до Різдва – свиню зарізав, тож є і кров’янка, і печеня, домашня ковбаса з салом і гречкою. Гоцик рубав усе підряд, Марічка тільки чай пила.

Тато першим підвівся. Дістав із шафи рушник. Простягнув жінці.

– Марічко, – сказав. – Ходімо зі мною. Покажу, де вмитися можна.

Гаряча вода зробила своє діло: втомлена Марічка заснула у Гоциковій кімнаті.

– А тобі де постелити? – запитав тато.

– Та ніде! Не хочу спати. Піду…

У дупу пекло. Вискочив надвір. Пішов вулицею. Серце хвилювалося, та не гірко-насторожено, ні – наче дочекалося врешті, чого жадало. Наче варто було збити ноги в кров, аби тільки зуміти повернутися саме сюди.

Дійшов до Тайчиного двору. Штовхонув хвіртку. Собаки ланцюги рвуть.

– А вам чого?!

Стукнув у двері Тайчиної хати. Гукнув.

– Тайко…

На поріг вийшла Тайчина мати.

– Стиць, приїхали! А ти звідки намалювався, Семене?

– От вам не однаково… – буркнув Гоцик. – Доброго ранку, тьоть Люсю. А Тая де?

– Спить! Ти на годинник дивився? Ще й сьомої нема!

– Щось ви довго спите…

– Та не сплю давно!

– А Тайка чого спить?! Роботи їй нема?…

– Ще перед тобою не звітували, халамидник. Заходь, давай. Линдає воно десь, спокою йому нема…

Тайка не спала. Розливала сметану й вершки по півлітрових банках. Побачила Гоцика, усміхнулася:

– Сьомко! З Різдвом…

– Що? Торгувати їдеш?

– Мама поїде. Зберу її тільки.

Гоцик усівся на табуретку поряд із столом, за яким Тайка дзенькотіла банками.

– Тьоть Люся! – гукнув. – А йдіть сюди!

– Чого тобі? – Тайчина мати уже теплу кофтину вдягла, поверх фуфайку.

– Женитися хочу. На вашій Тайці, – сказав Гоцик.

З табурета підвівся, плечима знизав.

– Тайко! Тільки не смійся. Я серйозно. Я ж тобі ще в школі обіцяв. Пам’ятаєш? Так я це…

Тайка не втрималася, усміхнулася.

– Сьом… А ще обіцяв подарунок мені привезти.

– Який?

– Ну… Щось таке, що у них там є.

– Де там?

– Там, де ти був!

Тайка примружила очі лукаво, раптом гордо підняла підборіддя – чисто Ізідора.

– Як дарунок привіз, значить пам’ятав мене, – вирішила. – І слова дотримав. А як ні… не піду за тебе!

Гоцик насупився, кивнув, поліз по кишенях.

– Та немає там нічого особливого…

Намацав щось розміром з волоський горіх, кругле, з нерівними краями… Дістав – золото. Шматочок, що відколупав від золотого бруска. Простягнув Тайці.

– Тобі…

– Що це? – Тайка взяла золоту кульку, поклала на долоню.

Тьоть Люся шию витягнула.

– А-а-а… То ти серйозно.

– От ви, їй-богу! А коли це я отут жартував?!

Тайка перестала усміхатися.

– Сьом… Ти серйозно?!

– Тайко, ти здуріла? Я ж ще у школі…

Тайка віджбурнула золото, застигла. Гоцик знітився вкрай.

– Що? І тут запізнився?

Тайка розсміялася, притулилася до Гоцика – вухом серце його слухала. Обійняв двома руками.

– Що ж ти мене лякаєш…

– А я ще зі школи знала… Нікуди ти від мене не дінешся! – сказала.

– Ну, що? Раз таке діло – не поїду торгувати! – тьоть Люся всілася на табуретку, змахнула сльозу. – Забереш донечку від матері… Повезеш світ за очі…

– Чого би це? Нам і тут нормально. Скажи, Тайко!

Тайчина мати підхопилася – так відсвяткувати треба! А зараз же все на стіл!

– Ні! Увечері понапиваємося, – вирішив. – У мене ще справ до біса…

Спершу намірився загнати «SEAT Arosa» на подвір’я, аби не стирчала посеред вулиці, та передумав. Дістав паспорт на ім’я Вяйно Кірвеса, підпалив запальничкою. Дивився, як зникає у полум’ї власна сфотографована пика: ніхто й ніколи не відшукає власника дивної садиби на високому андалусійському березі. Хай охороняє вічний спокій Ілії, Ізідори і хороброго воїна Міліца з роду Црноєвичів. Гоцик не повернеться… Навіть для того, аби дістати з землі закопані скарби. Бо то істина: що поклала у землю людська рука, того чіпати не слід. Ні кісток людських, ні золота. Гоцик не повернеться. Та й не забуде.

Кинув на сніг обгорілий папірець, посунув до батьківської хати. Обережно зазирнув до своєї кімнати: Марічка спала.

Тихо пішов до кухні – тато тер варені буряки над великою алюмінієвою мисякою. Зиркнув на сина.

– Думав, під вечір п’яним приваландаєшся…

– Женився тільки-но, – сказав Гоцик.

Усівся на табуретку поряд із батьком. Усміхнувся.

– На кому? – спитав тато.

– На Тайці…

– Гарна дівчина, – стримано мовив тато.

– Я ще зі школи знав… – кивнув Гоцик. – Це нам у район заяву везти треба?

– У район…

– Нічого.

Замовк, насупився.

– Тату… Марічка отут – назавжди. Нема їй куди подітися. Ясно? Оце її хата – і все тут! Вона мені – як мати.

Тато завмер, опустив голову.

– А наша… як там?

Гоцик потьмянів.

– Не повернеться, – видушив врешті. – Геть здуріла!

– Бачив її? – одними вустами запитав тато.

Гоцик кивнув.

– Здорова. Сік цідить. На березі океану. Біля нафтопереробного заводу.

Тато відвів погляд. Підвівся важко.

– Хоч розкажи перед від’їздом, чим оцю Марічку годувати… Бо, як немає язика, то, певно, шматком і вдавитися може…

Гоцик став навпроти батька.

– Куди це ти мене відправляєш, тату? Я назавжди повернувся. Скоро ще й дружину сюди приведу. Як усі розмістимося?… А ще тачка під парканом замерзла. Чи якийсь дах для неї спорудити?… Грошей трохи маю… Лісу закупимо. Чи з цегли?…

Тато не втримався – глянув на сина зболіло, закліпав повіками, обійняв рвучко.

– Сьомко, зараза…

Гоцик танув у міцних татових обіймах, тремтів. Схаменувся, огорнув тата важкими, як пательні долонями, серце впало – біля Гоцикових грудей плакало татове серце.

Відсторонився обережно. Зазирнув у татові очі з тривогою. А тато – кремінь. Уже й проковтнув – і горе, і радість. На варені буряки зиркнув.

– Ну… Раз так, то ходімо, – мовив.

Гоцик усміхнувся розчулено.

– Куди? До свиней?

– Чому «до свиней»? Просто – до праці…

Кінець 3-ї книги

Епілог

Гоцик розшукав Дору ще до кінця січня.

Пошастав інтернетом, знайшов сайти українських заробітчан, на одному із форумів прочитав інформацію від такої собі Світлани Діброви: розшукувала Марію Саламан, яка щезла в португальському Каштелу-Бранку п’ять років тому. Просила відгукнутися всіх, хто має хоч якусь інформацію. Залишила контактні телефони, адресу редакції в Києві.

Гоцик знайшов редакцію нараз, та всередину так і не потрапив. Наштовхнувся на високого худорлявого хлопця у лижній куртці і в’язаному смугастому шалику, сто разів обкрученому навколо шиї. Якраз виходив з будівлі. На плечі кофр. Біля вуха мобільний.

– Ні, мамо. Спочатку Дору заберу! Вона ж уперше сама… Без мене… – почув голос хлопця.

Розвернувся, посунув услід.

Добре, що хлопчина правильно життям рухався – не на маршрутці, таксі – пішки. За півгодини підходив до дебелої недобудови на Богдана Хмельницького неподалік метро «Театральна». Назустріч хлопцеві й Гоцику від недобудови сунули розбурхані люди з плакатами. «Геть незаконне будівництво!» – значилося на одному із них. «Нічого не змінилося», – подумав Гоцик. Витягнув шию: куди молодик далі піде?

Хлопець простував до паркану навколо незаконного будівництва: звідти розходилися останні мітингувальники – згортали плакати, ще кричали востаннє щось відверте і пафосне набундюченим охоронцям. А поряд із ними з фотокамерою на шиї стояла невисока, тоненька, як гілочка, дівчинка. На вигляд – дитина, рочків п’ятнадцять, не більше. Сумніви – геть! До біса схожа на маму Марічку! Побачила хлопця, усміхнулася, замахала йому рукою. Він підійшов, пригорнув її до себе дуже трепетно.

– Блін… Мужик… – Гоцик хмикнув з повагою, підійшов ближче.

Хлопець гаряче запевняв дівчинку: із першим самостійним завданням упоралася, раз до кінця мітингу фотографувала і ніхто камеру не побив. Вона тільки усміхалася, кивала. Швидко написала щось у смартфоні. Хлопець дістав свій смартфон, прочитав.

– Зараз і подивимося! – розсміявся, потяг дівчинку до найближчої кав’ярні.

Гоцик примостився за сусіднім столиком, косував на Маріччину дочку і хлопця, який любив цю дитину. Видно ж! Любив.

Виклали камеру на стіл, схилилися до неї, прямо у фотоапараті продивлялися світлини. Хлопець відривався від камери, торкався Дориного плеча, дивився на неї.

– Кльово спрацювала! Чесно, Доро! Я не брешу. Настрій, емоції… Очі. Очі дивовижні… У цієї жінки! Як ти вихопила їх?…

З годину одне до одного тулилися. Гоцик аж зопрів у тій кав’ярні. Та не задарма. Прослідкував за Дорою аж до Троєщини. Присів біля бабці, що мерзла на лавці під під’їздом. Запитав про дівчину. Бабця за хвилину все видала: і що то квартирантка чи рідня Ганни з п’ятнадцятої квартири, і що хліб подорожчав, а в молоці хімія, і що наркомани шприців у під’їзді накидали, а якісь злодюжки вкрали пожежний шланг, що він мав би висіти у будці на дев’ятому поверсі. А як пожежа?

«Нічого не змінилося», – подумав Гоцик.

Хотів було побігти до п’ятнадцятої квартири, смикнути дівчину, всадовити у блакитну автівку – гайда у Нехаївку! Та Марічка складала руки молитовно, про одне просила: не кажи дитині про мене. Спочатку здалеку гляну, а серце підкаже, як надалі…

Надвечір повернувся до Нехаївки. Умостився біля Марічки на дивані, дістав мобільний. Клацав, гортав світлини в телефоні.

– Вона?…

Марічка побачила донечку в Гоциковому мобільному, учепилася в нього. Цілувала екран, Гоцика… Плакала од радощів, вгамувалася нескоро, та коли врешті заспокоїлася, Гоцик відібрав мобільний – гортав світлини, коментував кожну.

– Оце вона мітинг якийсь фотографувала. Гарна професія… А оце хлопець її. Такий, скажу вам, молоток! Так її оберігав… А оце вони у кав’ярні роботи її роздивляються. І він вашу Дору усе нахвалює. А оце дім, де вона живе. Певно, кімнату винаймає, і то добре. Значить, заробляє стільки, що може за дах платити…

Зиркнув на Марічку прискіпливо.

– Ну, що, мамо Марічко? Поїдемо до Дори? Зачекалася вона вас…

Марічка страшилася. Ой, як страшилася стати доньці тягарем-морокою. Наступного ж дня Гоцик віз її до Києва, та лишень для того, аби з салону блакитної автівки Марічка побачила доньку і оце потім всю дорогу до Нехаївки плакала, плакала, плакала…

У лютому Гоцик женився. Привів до хати реготуху Тайку. Стільки позитиву було в тому білявому створінні, стільки спокійної радості і світла, що навіть Гоциків тато став частіше посміхатися. А Марічка зазбиралася. «Та скільки ж можу у вас товктися? – писала. – Дякую вам за все… Поїду…»

– Куди?! – дратувався Гоцик. – Ви, мамо Марічко, оцю дурню з голови викиньте! Тут ваш дім. Захочете з Дорою зустрітися, так і їй сюди ближче…

Та Марічка усе складала руки молитовно: відпустіть, досить вам чужою бідою жити… Аж поки тато не втрутився. За круглим столом саме вечеряли. Усі разом – Гоцик з Тайкою, тато, Марічка.

– Марічко, як думаєш… – сказав раптом тато. – Коли нам з тобою свиню різати? На Великдень?

Гоцик ледь борщем не вдавився.

– А мене запитати не хочеш? – хмикнув уїдливо.

– А ви з Таєю своїх заводьте…

– Кого? Свиней?

– Та кого завгодно. Свиней, дітей… Ними й розпоряджайтеся. А я хазяйку питаю…

Марічка завмерла, усміхнулася зачудовано. Простягнула руку, поклала на татову важку долоню: дякую, Іване. Підсунула ближче до себе блокнотик, написала: «А чого ж сина не спитати? Синочок усе знає…»

Гоцик проковтнув сльозу, хитнув башкою, забалабонив, аби тільки не виказувати буревію світлих емоцій.

– А я свою хазяйку запитаю! Тайко! Коли татову свиню різатимемо? На Великдень?

– На Великдень усі різатимуть, – сказала розсудлива Тайка. – А за тиждень свіжого м’яса – днем з вогнем. Скажіть же, мамо Марічко! Хай тато не поспішає…

Коло замкнулося. Огорнуло Марічку любов’ю і ніжністю. З того дня перестала гостею почуватися. Ґаздиня… Тато не пірнув того ж дня у Маріччину постіль, і жестом не виказував: прийняв Марічку не тільки у хату. У серце. Гоцик спостерігав за тоненькою цівкою тепла, що вона виникала повсякчас, варто було татові з Марічкою разом поратися по господарству чи просто пити чай. «Врешті, хоч трохи оговталися!» – радів за обох. Згадував синьйору Алмейду… І хто сказав, що вже ніколи не повернеться? Е, то фігня! Завтра старий пердун перекинеться, нащадки нову мамку за поріг виженуть, поплаче та й до рідної хати припхається… А тут уже… «І хай повертається, – думав. – Хай! Не виженемо. А як уже поміж себе розбиратимуться, то їхні справи. Мені туди не лізти! Просто – хай мама повертається…»

Марічка повеселішала. Тільки до Дори ніяк наблизитися не насмілювалася. Наче спутав хто руки-ноги. Як випадала нагода, Гоцик віз жінку до Києва. Уже не плакала. Здалеку роздивлялася доньку зі світлою радістю.

– Може, начхати та розповісти все дівчині? – запитав Гоцик Тайку.

– Семене! Не вирішуй за інших! Своїй дитині наказуватимеш!

– У нас буде дитина?

Тайка усміхнулася, кивнула. Гоцик закліпав повіками, як той йолоп.

– Охрєнітєльно прекрасна новина!

– Не матюкайся! Дитина почує!

– Добре, – погодився Гоцик. – Не буду… Оце востаннє – і все! – замовк, плечима знизав. – Твою наліво, бля… Я щасливий…

Наприкінці червня, рівно того дня, коли Дора розсипала під березою на березі Дніпра землю, намолену в храмі, Марічку ніби відпустив хтось невидимий, дужий. Зайшла до сараю, де Гоцик із татом підправляли інструмент, зіпсований на будівництві гаражу – посеред нього тепер гордо стояла «SEAT Arosa», – приклала руки до грудей, кивнула Гоцикові.

– Що? – запитав. – Поїдемо до Дори?

– Давно пора, – сказав тато.

Та не так усе просто виявилося. Марічка цілий вечір Богові молилася, сили просила, наснаги… Не побоятися до рідної дитини наблизитися. Не змогла. Сиділа в автівці, плакала, а вийти й до Дори підійти не наважилася.

Гоцик не психував. Гоцик мав терпіння.

– Нічого… Ще раз приїдемо. І ще… Скільки там їхати до того Києва.

За тиждень знову повернулися до столиці. Звикли уже – зранку Дора і високий патлатий хлопець спішили до редакції. Бачили їх лише коротку мить, та Марічці й того вистачало. Пересвідчувалася: усе добре з дитиною. І хлопець подобався. Дав же Бог Дорі щастя! І щоб довіку… Марічка до скону про те молитиметься.

Та того дня, хоч і приїхали рано, не уздріли Дори. І хлопець високий не розчахнув прозорі скляні двері, біля яких чатував охоронець. Марічка перелякалася. Чорні очі – космос. Біда?

– Так! Спокійно! Зараз розберемося!

Гоцик залишив жінку в автівці, посунув до охоронця, та пишний, як свіжа булка, чолов’яга тільки позіхав вправно.

– У цій будівлі більше десятка організацій! Звідки я можу знати, хто тут де працює?!

Гоцик відійшов від скляних дверей, набрав номер Світлани Діброви. Давно вирахував: Дора і патлатий працюють у тому ж виданні, що й жінка, яка шукала в Інтернеті Марічку Саламан. Та телефон Світлани Діброви не відповідав.

– Почекаємо, – вирішив.

До п’ятої вечора у автівці промордувалися. Та Дора так і не з’явилася. Коли з будинку, де розташовувалася редакція, почали виходити люди, Гоцик завів двигун…

– Додому до Дори поїдемо, – сказав Марічці. – А раптом прихворіла… Вдома лежить.

Сам уже нервувався: хтозна, що з дівчиною. Від Хрещатика до Троєщини через Поділ скерував. На Контрактовій трудяга «SEAT Arosa» стала, як віслюк, і ні з місця.

– Блін, ну чому зараз?! – психонув Гоцик. Крутив, крутив ключ у замку запалення – іспанці по цимбалах.

Відтяг автівку до бровки біля Могилянки.

– Ходімо, – буркнув Марічці. – З таксистами поторгуємося. Вони тут розпанькані.

Вечірньої літньої години на Контрактовій пульсувало життя: морозиво, пиво, квас. Дівчатка, гульвіси, старі… Перемішалися – збій системи! Тільки довгі черги до маршруток, конкретні, як математичні твердження, вносили відносний порядок у загальну легковажну емоцію.

Гоцик нахилився до таксиста – сидів в автівці, ледь скло спустив – вторговував ціну до Троєщини. Марічка стояла поряд, роззиралася безпорадно, наче в гамірному натовпі неодмінно десь є Дора. Вишукувала поглядом.

– Ма! Мо! – почула раптом грудний, затиснутий гірким стогоном голос.

Гоцик теж почув. Підвів очі – біля Сковороди, метрів за десять від Марічки стояла приголомшена Дора. Не рухалася. Тремтіла і тільки все вигукувала, як божевільна, голосно і гірко:

– Ма! Мо! Ма! Мо…

Марічка кинулася до доньки. Дора розкинула руки, побігла назустріч. Летіла, ридала, кричала:

– Мамо! Мамо!

Зіткнулися, як дві хвилі. Обхопили одна одну й не втрималися, упали на коліна. Площа завмерла. Навіть п’яні підлітки на зупинці заткнули роти пивними пляшками, мовчки сьорбали. Люди обережно обходили двох тремтячих жінок. І тільки один козел клацав мобільним, знімаючи їх на камеру. Гоцик мовчки видер у козла мобільний, викинув у смітник.

Вони не могли прийти до тями. Не могли рухатися і зупинити сліз. Гоцик ледь відірвав їх від землі, повів до автівки. Спочатку всадовив Марічку. Взяв Дору за плечі, дивився в очі.

– Розумієш, що кажу? – запитав суворо.

– Розумію… – Дора забула думати про слова. Самі вилітали.

– Твоя мама зараз не може розмовляти. Розумієш?

– Розумію…

– Не питай поки. Багато чого пережила. Потім… Усе потім. Розумієш?

Дора кивнула чорними кучерями, вирвалася з Гоцикових пазурів, забилася в автівку, припала до мами. Балабонила, не зупинити.

– Матусю, рідненька… Я чекала… Я сподівалася… Не покидай мене! Не покидай! Я розмовляю! Матусю! Ти чуєш? Я розмовляю… Не покидай!

«Ні, не покину!» – Марічка хитала головою затято, обіймала дитину, обціловувала щічки, волосся, плечі, руки…

Гоцик усміхнувся так радісно, ніби щойно врятував цілий світ, а натепер його місія вичерпана – зайвий!

– Піду… – сказав у простір. – Потиняюся…

Полишив Марічку і Дору в автівці.

– Тільки щоб не померли мені від радощів! – гримнув.

Ноги самі привели на Андріївський.

Пнувся на гору, піднімав каміння з розбитої бруківки, укладав рівно, і не тому, що згадав руду гонорову Любу, що вона колись наївно мріяла: вони обов’язково стануть багатими і шанованими. «Е, Любо. То фігня! – сказав Любі подумки. – Або гроші охороняти, або гідність. Певно, у шляхетних справ величезна непоборна інерція. Раз вляпаєшся, до скону штовхатимуть у спину… Наче вже зобов’язаний… І очей не відвести, не заплющити. Вляпуєшся – з однієї халепи в іншу. Ось і каміння… який рік лежить розкидане… Якого біса?!»

Розігнувся посеред узвозу. Вдивився – біля пам’ятника Булгакову двійко хлопців каталися по бруківці, билися люто, німо. «Нормально… – подумав. – Чоловіки за всіх часів силою стосунки з’ясовували…» Та в дупу припікало.

Насупився недобре. Нагору.

– Так, пацани! Тпру! Не до смерті…

Підбіг. Одного за шкірку – відтягнув. Другого ногою буцнув – лежи, не смикайся. З бруківки люто зиркали, задихалися ненавистю Макар і Макс. Макарова правиця безвільно висіла на перев’язі, Макс стирав кров з розбитої губи.

Гоцик розсміявся скептично.

– Привіт, чуваки. За що вбиваємося?…

Макар не відповів. Сперся однією рукою на бруківку, важко сів, намагався підвестися, та лише знову завалився на спину. Макс швидко підскочив. Озирнувся розлючено. Відступив на крок, наче двоє на нього.

– Продане! – вигукнув істерично.

З темряви до трійці уже спішив міцний незворушний чоловік. На ходу діставав зброю. Пук! Гоцикові здалося – то не постріл. То сам він пукнув, бо напередодні горохового супу обжерся. Та в грудях запекло. Й не зойкнув – завалився поряд із Макаром. Макс уже легко біг геть узвозом долу.

– Файна охорона! – гарячково кидав Продану на ходу. – Маю виконувати твою роботу?…

Макара засліпило. Перед очі – фабрика. Ваня Корбут, яскраві спалахи вогню… До вереску відчайдушно хотілося втекти. Скосив очі – на бруківці лежав недвижний Гоцик. Так близько лежав – плечима одне одного торкалися.

Макар відсахнувся. Перевернувся на живіт, зіп’явся на ноги. «Тікати!» – било у скроні.

Упав на коліна біля Гоцика. Здоровою рукою щосили ляснув здорованя по щоці. Гоцик не реагував.

Здоровою рукою Макар ухопив Гоцика за комір футболки. Спробував зрушити. Де там! Роззирнувся затято. Як і завжди, існувало тільки два шляхи. Можна було легко підштовхнути – і Гоцик сам покотиться долу. А можна було падати від знесилення, але тягнути і тягнути важку ношу наверх…

Макар зціпив зуби, міцніше учепився у комір. Потяг Гоцика нагору.

– Куди… – Гоцик отямився від того, що спину роздирало каміння. «Куди ти тягнеш мене, придурок?!» – хотів кинути Макарові, та сил вистачило лише на одне коротке слово.

Макар хотів відповісти, що до біса скучив за Гоциком. Що можна мати власний день, навіть якщо навкруги тільки тоскна ніч. Що каліцтво – категорія духовна, а компроміси випивають душу до денця. Та сил вистачило лише на одне коротке слово.

– Жити… – прохрипів.