Текст книги "Гоцик"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Ізідора дивилася на Ілію розширеними від несподіваного збудження, чорними, як ніч, очима. Закусила губку. Ніздрі тремтіли. Раптом вигнула спину, задерла голову так стрімко – волосся злетіло віялом, впало за плечі.

Опустилася на каміння, розкинула руки. І ноги.

– Йди… – прошепотіла глухо.

Ілія не розчув. Ілії здалося – вітер знущається. Тремтячою рукою стер з лоба несподіваний піт, трохи підняв голову – світ перекинувся і зник. Мрії про вишукане естетичне кохання на білих простирадлах самознищилися, як помилкові й хибні. Загарчав від тваринного захвату, скинув шорти, упав на Ізідору у футболці й рюкзаку, що він так і теліпався за плечима.

Рай – то не жінка. Рай – то одна-єдина жінка.

На самісінькому краю крутого високого берега лишився рюкзак. Тут валялися шорти, футболка… Біла мереживна сукня… Смішна заколка з кістки, що Ізідора іноді підбирала нею волосся.

Іліїн рай не мав тла, небес і навколишнього середовища. Не мав сонця і зірок. Перша близькість розбудила мужчину, перекреслила страхи. Голий, сильний… Ніс на руках до свого дому свою дорогоцінну ношу. Вона мовчала. Усміхалася знічено, не зводила з Ілії здивованих чорних очей.

Під прохолодним душем стояли одним цілим. Ілія забув… забув учорашню Ізідору, а нинішньої ніби й не знав ніколи! Роздивлявся із трепетом, вів рукою по ніжній шкірі, побачив на Ізідориній спині криваві подряпини – каміння на березі не стало м’яким від людських пристрастей – сполошився, цілував кожну ранку. Огорнув дівчину білим лляним покривалом, поніс до спальні.

Уклав на постіль, сів поряд. Обережно, повільним рухом відкинув край покривала, наче наново відкривав для себе рай. Збудився. Здивувався: так скоро?! Зрадів: так скоро!

Припав вустами до гарячої груді. Ізідора застогнала. Відштовхнула Ілію. Повалила його на ліжко. Погордливо насупила брівки, ніби казала: досить володарювати! Тут володарюю я! Тільки я! Нахилилася до Іліїного лиця. Припала вустами до його вуст. Ліжко розчинилося і зникло. Ілія полетів у прекрасну безодню, безпорадно намагаючись ухопитися руками за щось міцне і непорушне. Та навколо не існувало нічого. Тільки Ізідора…

Вона заснула під ранок – виснажена, довірлива, як приручена домашня тваринка. Розкинулася на високих подушка – маха. Ілія сидів на краю ліжка, усміхався, як дурний. У голові – прекрасна круговерть, чудові нісенітниці, величний мотлох. Приготувати сніданок, принести Ізідорі у ліжко. А чи залишити сніданок у кухні на столі, підхопили кохану на руки, спускатися рипучими сходами і співати… Чому би не «Хабанеру»? Любов – птаха…

Підвівся. Побачив власне відображення у розкішному великому дзеркалі. Не знітився. Усміхнувся, посунув до сусідньої кімнати, де й досі зберігав свої речі. Дістав зі схованки скарби, що лишилися не закопаними. Розклав на одномісному ліжку. Роздивлявся зачудовано. Віднайшов найбільший камінь – густо-червоний рубін. Відклав його. Сховав інші камінці.

– Просинайся скоріше, Ізідоро, – шепотів гарячково.

Ізідора прокинулася із заходом сонця. Непорушно лежала на постелі, дивилася у стелю.

Натхненний Ілія не помітив скляних очей, скорботної зморшки поміж брів. Присів поряд з дівчиною, провів долонею по голому животу і… поклав на нього прозорий густо-червоний рубін. Усміхнувся.

– Тобі, Ізідоро…

Ізідора скосила очі. Двома пальчиками взяла камінь, жбурнула його в дзеркало. Рубін дзенькнув, упав у велику скляну вазу, що стояла на консолі під дзеркалом.

Ілія розгубився. Почервонів до скронь. Закліпав повіками.

– Ізідоро…

Ізідора ухопила лляне покривало, накрилася з головою. Ілія зіщулився, наче від ляпаса, плечі опустилися, як зів’яле листя. Серце перестало стукати… Похнюпився, тихо пішов зі спальні.

Спустився на перший поверх, упав на коров’ячу шкуру біля каміна. Роззирався навкруги безпорадно, приголомшено. Чухав голову, як божевільний, мацав себе – руки, ноги, плечі… Ухопився руками за шию – душив себе до нестями, поки не захрипів. Схаменувся. Скрутився на шкурі. «Вона не любить мене…» – остаточно добила очевидна ясна думка.

У голові колошматився відчай. Знайти рюкзак… І лопату. Розібрати підлогу в каплиці, відкопати скарби та бігти геть. Гоцика знайти. Обійняти його і плакати, признатися: «Вона не любить мене…» Смикнувся. Зиркнув зацьковано на другий поверх. З місця не зрушив.

Прокинься, Іліє! Немає ясності в чорній ночі. Ізідора тепер спала вдень. Просиналася із зірками, спускалася на кухню. Не помічала Ілію. Не віталася. Мовчки шукала щось поїсти, наливала у келих червоного вина, йшла до моря. Він намагався зрозуміти…

– Ізідоро, – просив, коли тьмяна, мов зів’яла квітка, нерозчесана Ізідора спускалася з другого поверху. – Давай поговоримо.

– Не хочу.

– Чому?

– Не знаю, – тихим шелестом.

Ішов услід. Благав:

– Зупинися… Ми поговоримо, і тобі… нам обом стане легше.

Не гнала. Просто не помічала. Спускалася з берега вузенькою стежиною до неспокійних хвиль, чорна ніч ковтала білу сукню. Ілія лишався наверху, наче кимось всесильним давно наказано: море – Ізідорина територія, тобі зась.

Тинявся подвір’ям, розглядав власний дім, зиркав у небо чи сидів на нижніх сходинках вежі, усе думав-думав-бідкався… Згадував себе, йолопа, з рюкзаком за плечима, коли притиснув до землі нагу дівчину. Збуджувався. Жадав…

Коли відчай убивав терпіння і надію, мчав на третій поверх, у тісну кімнатку з вузеньким диванчиком. Падав на нього, стогнав, мастурбував і після того, виснажений, спітнілий, довго лежав нерухомо. Заплющував очі… Іноді засинав, не розуміючи – день? Ніч?

Одного разу страшенно зморило. Диванчик заколихав сентиментальними згадками, тісна кімнатка – той розмір, що і треба Іліїному горю. Провалився у сон – вік би очей не розплющувати. Прокинувся від відчайдушного Ізідориного крику.

Ізідора на світанку повернулася від моря. Сумно оминула вежу, каплицю, увійшла у дім. Не побачила Ілію на кухні. І у вітальні.

Не кинулася шукати. Упала на підлогу. Затулила вуха долонями. Волала істерично, моторошно, наче на похороні.

Ілія упав з диванчика, кинувся вниз.

– Ізідоро…

Підбіг, бухнувся на коліна, обійняв дівчину за плечі, притулив до себе.

– Ізідоро… Матір Божа! Що з тобою?!

Ізідора завмерла, обурено відштовхнула Ілію. Жерла гнівними чорними очима, задихалася.

– Ізідоро, – Ілія знітився. – Ти… заспокоїлася?

Ізідора розмахнулася рвучко. Лясь – Ілію по щоці. Загарчала. Затрусилася. Била щосили по щоках, себе не пам’ятала.

– Припини… Годі! Годі!

Ілія відступав. Відсахнувся, сперся на одну руку, другою намагався захиститися. Упав на спину. Ізідора накинулася зверху, упала на Ілію. Кусала за шию, плечі.

Схаменулася. Відскочила. Обхопила коліна руками і закам’яніла.

Ілія ледь зіп’явся на ноги.

– Води?… – ляпнув, бо чогось одне в голові: пити, пити…

– Так, – прошепотіла тоскно.

Подибав на кухню. Налив у гранчак воду. Висушив залпом. Другий вилив на голову і тільки третій поніс Ізідорі.

І не глянула на гранчак. Дивилася крізь Ілію, стіни…

– Іліє… – мовила раптом тихо, зажурено. – Чого ти хочеш?

– Тебе…

Уп’ялася в Ілію поглядом. Спину вигнула.

– Купи! – гукнула з викликом.

Ілія закляк. Хотів вдихнути – та смикнувся, кивнув імпульсивно. Побіг на другий поверх. Похапцем дістав зі схованки у дитячій кімнаті скарби, вхопив зелений смарагд, прожогом до вітальні.

Упав біля Ізідори на коліна, простягнув камінь.

Ізідора розреготалася нахабно, презирливо. І не глянула на смарагд. Жбурнула світ за очі. Розляглася на підлозі.

– Бери! – закричала щосили.

Ілія задихнувся і вхопив дівчину за плечі, як за рятівний буй у чорній всепоглинаючій безодні. Рвав з неї одяг, тремтів, та не перелякано – агресивно, хижо. Упав на голе тіло, як на здобич. Гарчав-волав-вив, поки не захрип до німоти.

І все стало ще гірше.

Ізідора наче сказилася. Не бігала до моря, не журилася, не кидала тоскний погляд у бік кам’янистої дороги, якою майже два місяці тому пішов Гоцик. Щодня знаходила собі дивні справи. То мастила вуста червоною, як кров, помадою, знаходила Ілію, рвала на ньому одяг, цілувала у голий торс, кричала, щоб не смів змивати! То вдягала Іліїні штани, білу сорочку і метелик, що той купив їх одразу після придбання садиби, наче збирався давати тут прийоми. Вешталася подвір’ям, врешті зривала з себе все – тільки метелик й теліпався на голій шиї. Кидала одяг на землю, всаджувалася на нього, раптом складала руки молитовно, шепотіла у небеса щось настільки жорстоке й ганебне, що аж ніздрі роздувалися від гніву. А то вмикала теплу воду, сідала у бочку, уперто спостерігала, як вода заповнює її, дістає краю, переливається, заливає підлогу, біжить до дверей. Ілія помічав катастрофу, коли вода уже капала зі стелі першого поверху. Летів нагору.

– Ізідоро…

Зиркала зухвало, ніби кидала Ілії у лице: «Ну! Скільки ж терпітимеш?! Прожени мене! Прожени!»

– Я… допоможу тобі вийти. Дай руку, – говорив Ілія.

Вибухала. Занурювалася з головою під воду.

Усе стало ще гірше.

Спокій огортав Ізідорину душу несподівано і стрімко. Раптом завмирала. Опускала голівку безпорадно, закручувала на потилиці довгі чорні коси, сунула на кухню – годинами вигадувала неймовірні нові страви. На одній тарелі поєднувалися м’ясо з перцем, вином, цукатами, шоколадом і… йогуртом. Підсувала до Ілії.

– Скуштуй!

– Ти… робила таке раніше? – обережно тицяв виделкою в чудернацьку суміш продуктів.

– Це не головне.

– Що головне? – підносив виделку до носа, принюхувався, хоробро вкидав до рота.

– Що – з любов’ю…

Червонів. Ковтав неїстівне до усцячки. Кидав на Ізідору полохливий погляд, ліз до кишені. Клав на середину столу… черговий камінець. Ізідора усміхалася гордо, підхоплювала здобич. Роздивлялася, наче вимірювала ціну коханню. Жбурляла геть. І де була – там і здирала з себе одяг. На! На!

Ілія забув про гордість, здоровий глузд. Ізідорине гаряче тіло стало сенсом. Більше нічого не існувало. Ніколи. І ніде.

Ковтав її, як спраглий воду. Відривався, скаженів від ще більшого жадання. Мчав на другий поверх. Хапав камінці жменею, прожогом вниз.

– На! На! – розкладав на голих грудях, животі.

– На! На! – Ізідора безсоромно розставляла ноги, кричала з таким презирством і ненавистю, що одного дня Ілія став над голою дівчиною, тремтів од жадання й образи, вигукнув люто:

– Я! Я вбив… твого батька!

– Ти?! – Ізідора розреготалася, як навіжена. – Ти?! Не вірю!

– Я!

– То вбий мене!

– Шльондра! Шльондра! – Ілія бив Ізідору по щоках, та вона лише реготала-реготала.

– Ненавиджу, ненавиджу, – забився у тісну кімнатку на третьому поверсі, проплакав до ранку.

Коли сльози скінчилися, залишилися лише судомні схлипи, обхопив голову руками і простогнав:

– Не покидай мене…

Все стало геть гірко…

Того дня вітер розгулявся з самого ранку. Розмахував хмарами: осінь, осінь… У море вчепився, кричав хвилям: вище, вище! Камінці котилися подвір’ям, як сухе перекотиполе.

Тут би вікна позачиняти. Двері замкнути. Камін розпалити… Та Ілія і не помітив – вітер…

Увійшов до кімнатки на другому поверсі, де й досі скніли залишки його одягу, який ще не пошматувала Ізідора, розгорнув серветку: давно вже не ховав частину скарбів, які не закопав під тополею, – валялася на одномісному ліжку, геть нікому не цікава. Божевільне жадання вимагало Ізідориного тіла. Ізідора вимагала платні.

Та у білій серветці – тільки порожнеча. Усе віддав.

– Під тополею… розкопати, – прошепотів зацьковано.

Згадав про мамину шкатулку. Збудився! Не перебирав. Вхопив з усіма цяцьками.

– Ізідоро! – гукав. Зазирав до кімнат. – Де ти, Ізідоро?

Ізідора стояла на порозі просторої тераси під півокруглими важкими арками. Дивилася у бурхливе море, очей не відводила. Хмари потемнішали до чорного. Вітер куйовдив шовкові коси, штовхав, гнав до хати. Лише учепилася в арку, притулилася до неї, з місця не зрушила.

Ілія не наважився гукнути. У домі тільки-но бігав-кричав, та побачив отут, на вітрі – і душа в п’яти. І все божевілля перед очі.

– Матір Божа!

Кинув шкатулку на кам’яні плити. Ізідора озирнулася.

Опустив голову, упав на коліна.

– Прости мене… Прости за все!

Усміхнулася тужливо. Підійшла. Повела долонею по кучерявому волоссю.

– Тихо, тихо…

Присіла навпочіпки. Міцно поцілувала в губи. Наче прощалася.

– Ні… Ізідоро… Не покидай мене!

Усе зрозумів. Що – кінець. Що неможливо надалі разом божеволіти від відчайдушної всепоглинаючої самотності. Смертельна втома огорнула важким покровом, підігнула коліна. Ілія опустився на кам’яні плити тераси й заплакав.

Ізідора не бідкалася поряд. Підвелася. Тихо пішла по подвір’ю. Ілія підвів голову, ошелешено дивився дівчині вслід: куди?…

Ізідора йшла до каплички.

Ілія забув про розпач. Уп’явся очима у дивну споруду. А тій – геть зле! Вітер знайшов слабину. Учепився у зелене тополине гілля – розгойдував! Ще трохи – скляний дах почне розгойдуватися разом із деревиною.

– Ізідоро! Не йди туди! – закричав відчайдушно.

Та Ізідора й не озирнулася.

Ілія рвучко подався вперед.

– Ізідоро! – закричав ще відчайдушніше. – Я збрехав! Він… повернеться! Він обов’язково повернеться!

Ізідора зупинилася лише на мить. Закам’яніла під вітром. Зрушила знову. Дійшла до каплиці, розчахнула важкі дерев’яні двері, зникла у череві дивакуватої споруди.

Ілія проковтнув відчай, тихо пішов услід. Буря збивала з ніг, штовхала на землю: куди, йолопе?! Підводився, мружив очі, уперто йшов до каплиці.

– Ізідоро, – шепотів. – А я?…

Став на порозі каплиці тої миті, коли сильний порив вітру так рвучко смикнув тополю – аж рипнула. Зі скляного даху посипалося скло. Ступив крок – Ізідора лежала на кам’яних плитах. Розкинула руки, крізь прозорий дах дивилася у чорне небо.

Ілія не встиг крикнути:

– Біжімо! Тут небезпечно! Стіни… Вони не витримають!

Скляна конструкція разом із важким дерев’яним перекриттям зарипіла й обвалилася на Ізідору.

– А-а-а-а!

Ілія закричав так моторошно – буря на мить затихла. Божевільними очима дивився на дівчину – й не ворухнулася. Як лежала хрестом – так і завмерла навіки. Тільки кут важкої дерев’яної балки біля закривавленої скроні.

– Ізідоро…

Упав на коліна, так і посунув до дівчини. Вихід був. У цю чорну буремну ніч Ілія ясно розумів: вихід є. Варто повернути до розчахнутих важких дверей – устигне вискочити, перш ніж слабкі стіни обваляться. Та жадав іншого – доповзти. Торкнутися чорних кіс востаннє, обійняти за ноги і так завмерти.

Буря розсердилася: ідіот! Схаменулася. Заширяла берегом. Ілія чув, як рипить тополя, як падають цеглини… Доповз до Ізідори. Закляк поряд. Дивився у чорні очі.

– Моя, моя… єдина…

Обійняв, притулився до Ізідори всім тілом.

– Господи… – зашепотів гарячково. – Зроби так, щоб на небесах ми з Ізідорою ніколи не розлучалися…

Буря буцнула по капличці – стіни не подужали, завалилися. Ілія лежав під громаддям битої цегли, скла і дерева. Прикривав собою Ізідору. Скривдженим, зламаним тілом рухалися останні потяги життєдайної крові, завмирали, наче перед смугастими шлагбаумами. Сіпалися рухатися далі, знову завмирали.

Ілія не міг розплющити очей – засипало піском і пилом. Сили йшли в землю. І тільки процесор ніяк не бажав вимикатися. «Радість… – стрибали хаотичні думки. – Яка незбагненна радість і легкість… Бог почує. Я… вірю…»

У правому вусі – скорботне зітхання.

– Спи… – з Іліїного вуха, ледь пересуваючи слабкі ніжки, виліз мізерний чорний тарган.

– Горане?… Ти… був зі мною? – чи то подумав, чи то прошепотів Ілія.

– Прощавай, Іліє. Я помираю…

Ілія не відповів. Усміхнувся гордо й натхненно, з останніх сил учепився в Ізідору і віддав Богові змучену душу.

Наступного дня на подвір’я покинутого дому ступив Гоцик.

Дім

Гоцик рвонув на середземноморське узбережжя з новеньким паспортом на ім’я Вяйно Кірвеса. Зухвало не оминав поліцейських, по приколу купив собі новенький рюкзак «Nike» фірмового синьо-гранатового кольору каталонської «Барселони». Втім, для опудал, яким футбол нецікавий, тут ще й через увесь рюкзак значилося величезними літерами «Barcelona».

Настрій зашкалював до радісного буяння, і хоч кінець вересня в Андалусії супився важкими хмарами, тільки усміхався азартно: та пофіг! Додому невдовзі поїде. Хоч кишки порве на рідних горбатих дорогах, не на чужих горах.

Лише дві проблеми муляли Гоцикову душу: мама Марічка й Ізідора.

Жінка потроху оклигувала, та радість навіки покинула змучену душу. Мордувався, ніяк уявити не міг: от довезе жінку до кордону… Чи прямісінько до рідної хати. А там – що? Може, уже поховали і забули. Все кумекав, як краще вдіяти. Та чим більше придивлявся до Марічки, тим більше переконувався: помирати додому їде. Ніяк не жити. Мучився, сподівався: може, побачить рідну землю, оговтається…

Від згадки про Ізідору в серці розпалявся гнів. Усе за всіх вирішила! Гоцика їй до ноги прив’яжи, аби плазував поряд. А не вийде, красуне! Божевільний секс – то, безумовно, надихає… І надихає, і надихає… Аж поки не набридає вициганювати десять хвилин фізіологічного безглуздя в обмін на хронічну віддану слухняність. Помилилася, лялю! Більше не побачиш… Та що більше думав про Ізідору, то ясніше розумів: треба повернутися, розставити всі крапки над «і». Сам пастухові у щелепу зацідив, бо той і не збирався повертатися до дівчини, що чекала на нього, дати волю її серцю.

– Не можна хвостів лишати, – цідив.

Навіть згадав старого жадібного водія, що запросив з нього до біса грошей за контрабандний перетин кордону. І перед ним завинив?

– Ні, – вирішив. – Покараний, жлобяра!

Викреслив дядька зі списку нагальних справ. Від згадки про Ілію усміхнувся скептично.

– Ану, покажи м’язи, – спитає, тільки-но переступить поріг. – Де більші? Вгадаю, якою рукою мастурбуєш…

Про скарби не думав. А що про них думати? Усе ясно. Розкопає яму, забере камінці й монети, приголомшить синьйора Алваро: оптом візьмете? Врешті відкриє рахунок на ім’я Вяйно Кірвеса, в Україні той Вяйно перекаже гроші в інший банк, на ім’я Семена Гоценка. Нормально…

– Вяйно, блін… – усміхнувся.

Уявив, як здивується Ілія Гоциковому паспорту. Чи не здивується? Полякам нащо естонцями прикидатися? В Ілії і з паспортом усе нормально. То Гоцик майже рік нелегально швендяв.

– Чому я все про того йолопа Ілію думаю? – дивувався.

Там чим ближче підходив до великого самотнього будинку, що вже виднівся попереду, тим розчуленіше усміхався – скучив до біса за уїдливим чорнявим братом.

– Хоч би Ізідора все не зіпсувала, – кривився роздратовано.

У селищі, що за три кілометри від будинку з вежею, вирішив перепочити. Та до таверни не дійшов, перестрів місцевого нотаріуса синьйора Костелло, що Гоцик у нього орендував на місяць будинок із вежею. Біг до хлопця, спотикався.

«От Ілія, сука! – подумки розсміявся Гоцик. – Точно, за оренду не платить, на мене посилається…»

– Добридень, – кивнув чоловікові.

– Кабайєро Семене! Свята Діва, як ви вчасно!

Гоцик витріщив очі од здивування. Який такий Семен? Хто тут може знати, що ота… синьйора Алмейда його Семеном нарекла, коли була народила… «Точно, Ілія, падло, у моєму рюкзаку рився! Паспорт мій український роздивлявся. Розпатякав направо-наліво», – роздратувався.

– Вчасно? Значить, усе добре? – запитав насторожено. – Ніяких проблем?

Синьйор Костелло зітхнув, захитав головою.

– Синьйор Ілія… І його прекрасна дружина… загинули. Буря…

– Яка буря? – Гоцик ошелешено дивився на нотаріуса, озирнувся у бік будинку – стояв, не хитався. – Як це – загинули?

– Страшно! Люди бояться підходити. Не знають, що робити… Треба б поховати, але змії… Змії, наче збожеволіли. Нікого не підпускають.

Гоцик не чув. Чужа зла рука розпанахала грудну клітину, вийняла серце, учепилася в нього кігтями. Стиснув щелепи, пішов вулицею у бік дороги – вилася долиною до високого берега. Ніг не відчував. В очах мошкара.

Нотаріус Костелло поспішав за хлопцем, балабонив:

– Синьйор Ілія – така мудра передбачлива людина. Я ставив його за приклад своїм синам…

– Як… загинули?! – Гоцик уже йшов дорогою до будинку, ще здалеку бачив купку людей, що вона стовбичила біля нього.

– Буря страшна… Вчора пронеслася… А синьйор Ілія… тільки побудував каплицю для своєї прекрасної дружини… Певно, молилися Святій Діві Марії, коли каплиця…

Каплиця? Гоцик дістався високого берега. Зайшов на подвір’я будинку, більше схожого на палац. Сумні, налякані люди кивали йому з повагою, витягували шиї, слідкували за кожним рухом.

Гоцик роззирнувся, та не побачив ніякої каплиці: дім, вежа, купа цегли-скла-дерев’яних балок під тополею…

– Де? – запитав глухо.

– Тут! – Нотаріус тицьнув пальцем на гору під тополею. – Тут стояла каплиця. Дивна така. З тополею всередині… – Застеріг. – Тільки не підходьте близько. Там змії…

Гоцик ступив до тополі й закам’янів. Крізь купу понівеченої цегли, уламків дерев’яних балок, металевих конструкцій даху і битого скла побачив – на кам’яних плитах лежить Ілія. Дивно лежить, ніби підставив сонцю бік і спину для засмаги. Тільки лице – безхмарне від спокою, байдуже до сонця. Руками обійняв своє сонце. Треба було ковтнути сльози, придивитися, аби зрозуміти: всім тілом Ілія прикриває Ізідору.

Гоцик приріс до землі. Все дивився на мертвого Ілію. А Ізідори не бачив! Ілія не давав! Затулив од всього білого світу – тільки й видно, що довге пасмо чорного волосся і відкинута права ручка.

– Там ще третій… – почув Гоцик за спиною обережний шепіт нотаріуса Костелло.

– Де?… – прохрипів.

– Он де! – нотаріус хоробро став поряд із Гоциком, показав пальцем у кучугуру з цегли, дерева й металу за тополиним стовбуром.

Гоцик придивився і тільки тепер побачив високого, міцного, як він сам, юнака з хвилястим чорним волоссям. Розкинувся метрів за три від Ілії й Ізідори, дивився у небеса, усміхався найщасливішою посмішкою з-поміж усіх тих, що доводилося бачити Гоцику.

Гоцик раптом відчув незрозумілу відчайдушну повагу до незнайомця. Ніби то воїн, що хоробро загинув у битві. Ніби вкрай важливо схилити голову на знак великої пошани… Ступив ближче до зруйнованої каплиці, та десятки сірих, майже непомітних у сірій горі змій зашипіли одночасно. Відступив, вдивився – зруйнована каплиця коливалася від кількості холоднокровних…

– Охороняють… – почув.

Озирнувся. Посеред ошелешеного місцевого люду стояла сива бабця у білій мереживній хустині. Хрестилася набожно.

– Е… Доньє Маріє! – дорікнув їй похмурий чоловік з важкими виробленими руками. – Не кидати ж їх отут?

– Хай вирішує новий хазяїн, – втрутився синьйор Костелло. Пояснив оперативно і сухо: синьйор Ілія купив маєток, наступного ж дня склав заповіт, у разі своєї смерті заповів його братові – Семену Гоценку на прізвисько Гоцик.

Подався до Гоцика.

– То як накажете?…

Гоцик відірвав погляд від мертвих людей. Глянув на живих.

– Завтра… вирішу. Ви… йдіть, прошу.

Місцевий люд посунув до селища – кожен у своїх справах. Гоцик упав на кам’янисту землю біля зруйнованої каплиці. Застиг… Кляте серце стікало глухим болем, а очі – сухі. Такі сухі, аж умитися хочеться. Дивився на Іліїне плече, що тільки його й було видно крізь купу битої цегли. Скреготав зубами від безпорадності. Ну, нащо покинув їх отут самих?! Нащо?… Хіба можна зникати, не розставивши крапки над «і»? Хіба то – не смерть?

Перед очі – Ілія. Сміється лукаво:

– Я книжку прочитав… Усього лише книжку. Хто ж знав…

Що за книжка? Так і не розпитав. Гоцик би тепер, певно, знайшов її. Ні! Не шукав би… Омана. Нема Ілії. Он він, лежить. Ще вчора дихав… Нема.

Перед очі – Ізідора. Красива до біса, горда й уперта. Стоїть у морі, дивиться на Гоцика чорними відьмацькими очима, підходить, оповиває тонкими граціозними руками, шепоче:

– А потім… Коли у нас будуть хлопчик і дівчинка, ми навчимося рибалити. Виходитимемо у море… Чи ні! Ти… А я стоятиму на вежі, виглядатиму тебе. І поки моя любов житиме, море ніколи не забере тебе…

Гоцик сміється напружено:

– Вирішуєш за мене?

– Я не вирішую, – відповідає упевнено. – Я знаю…

– Мені треба йти.

– Куди? – Ізідора завмирає. Зводить брівки.

– У справах…

– Ні!

– Хочеш, пішли зі мною… – видушує неохоче.

Та вона не хоче!

– Ні! – обурено смикає плечиком. – Я… уже пішла за тобою! Тепер ти йди за мною!

– Добре, – викручується Гоцик. – Давай знайдемо компроміс. Я подарую тобі цей дім, а ти… дочекаєшся мене. Мине якийсь час. Я повернуся, і ми про все спокійно поговоримо.

Ізідора обурено примружує очі, відштовхує Гоцика.

– Я не їм моркву, гуапо!.. Коли хочу м’яса!

…Гоцик важко підводиться, підходить ближче до зруйнованої каплиці. Змії є. Багато змій. Спостерігають за людиною насторожено, та не шиплять, не смикаються. «Гуапо»… Тепер Гоцик знає: то – красунчик.

– Прощавай, рейна… – шепоче тоскно. Рейна – то королева… Прости мені за все, Ізідоро! І ти, брате…

Впала ніч, коли Гоцик врешті пішов від зруйнованої каплиці. Забрався на вежу. Дивився тоскно то на море, то на вогні близького селища, то на далекі темні гори. Таке все чуже… І темний дім на високому березі. Чому вони так прагли цього дому? Зрозуміти б, роздивитися…

Спустився з вежі, посунув до будинку. Вмикав світло – у кухні, вітальні, на другому поверсі, піднявся на третій, а тут кімнат до біса. Вмикав і вмикав лампи у кожній, і коли вночі на високому березі засвітилася величезна свічка самотнього прихистку, не зупинився – застигав у кожній кімнаті, уважно роздивлявся, наче предмети й речі мали б розповісти про життя двох дивних мешканців.

Малі кімнатки третього поверху мовчали. Усі, крім однієї: вузький диван тут не вкривала пилюка, на бильці висіли Іліїні штани, а замість подушки – скручений рушник. Наче ховався тут Ілія від усіх бід. Наче тільки тут і було йому добре. Гоцик опустився на диван, рипнули розхитані пружини… «Нащо сорок кімнат? Однаково душа відпочиватиме в одній…» – подумав.

А другий і перший поверхи спокою не мали. Гоцик ошелешено роздивлявся сплутані, ніби після відчайдушної боротьби, простирадла на Ізідориному ліжку, обірвані завіски, розчавлену червону помаду… Наступив на щось гостре – штрикнуло у ступню. Нахилився – камінь. Не простий – дорогоцінний. Валявся, як сміття. Гоцик поклав його на консоль біля ясного дзеркала, придивився: у вазі ще камінець. Пішов кімнатою – камінці валялися на підвіконні, посеред покривал, на килимі…

– Що ж тут у вас було?! – прошепотів. Хвиля чужих пристрастей так відчутно сколихнула повітря – аж зіщулився.

Зібрав камені, вкинув у вазу. Зазирнув до сусідньої кімнати. Одномісне ліжко акуратно застелене – ніхто тут не спав. Тільки й того, що новенький коштовний одяг на вішаках, на кріслі, по підлозі. І зіжмакана біла серветка, мов непотріб, під ліжком.

Та найбільше приголомшував перший поверх. У кошиках біля підвіконня гнили овочі і фрукти. Посеред столу стояла відкоркована повна пляшка і пательня із зеленою від цвілі яєчнею. Гоцик присів за стіл. Завмер. У повітрі задзвеніли голоси.

– Іліє… Іліє! – перелякано гукала Ізідора. – Де ти, Іліє?!

– Ізідоро… Ізідоро! – вистраждано кликав Ілія. – Де ти, Ізідоро?!

Гоцик дотягнувся до пляшки, підніс до рота – хотів, як зазвичай, з горла до забуття. Та з пляшки тхнуло різким запахом оцту. Відставив: і не забутися нині!

Пішов до вітальні. Уже не звертав уваги на скорботні свідчення німого дому. Упав на коров’ячу шкуру біля каміна, аж закляк – шкура пахла Іліїним горем. Й Ізідориною бідою. Посеред них на біло-коричневих плямах виблискувало чистими сльозами розкидане дорогоцінне каміння.

Гоцик зібрав смарагди, рубіни, сапфіри і діаманти. Піднявся на другий поверх. Висипав усі камені до вази біля консолі. Згадав про власні скарби під тополею. Усміхнуся гірко.

– Не потривожу… – сказав чи то Ілії, чи то скарбам.

Ніч тільки затуляла людям очі. Пішов шукати лопату. Та замість неї побачив на кам’яних плитах тераси покинуту тут чорну лаковану шкатулку. Знову повернувся до будинку. Зібрав усі розкидані камінці, вкинув до шкатулки. Лопату знайшов за домом, де Ілія примірявся розбити чи то тенісний корт, чи то вертолітний майданчик.

Зі сходом сонця синьйор Костелло за дорученням місцевої громади завітав до дивного будинку, аби дізнатися у нового хазяїна, чи будуть якісь розпорядження щодо поховання загиблих від бурі, та застав міцного кабайєро, що він геть не скидався на брата загиблого, за дивною справою. Ножем хлопець розколупував землю навколо великих кам’яних брил, що ними вщент всіяний увесь берег, обкопував камінь, коли той починав хитатися, обхоплював дужими руками, тяг із землі, викладав навколо зруйнованої каплиці міцну кам’яну огорожу. Та самої каплиці уже – й не роздивитися. Укрилася щільним шаром жовто-сірої прибережної землі, перетворилася на пагорб – тільки чуб тополиний стирчить.

Ошелешений нотаріус підійшов ближче до пагорба, відсахнувся перелякано – сотні змій ворушилися на його поверхні, шипіли, гнали геть.

– Синьйоре Костело, – мовив Гоцик. – Попа якого знайдіть. Хай почитає над померлими.

– А… поховати…

– Поховав.

Гоцик не став розповідати нотаріусу, як знайшов у будинку чисті білі покривала. Як пробирався крізь зламані балки і биту цеглу до Ілії і Ізідори, а змії – ніби поснули чи повиздихали. Жодна й не ворухнулася, та Гоцик відчував – спостерігають за людиною насторожено. Як поклав чорну лаковану шкатулку поряд із Ілією та Ізідорою. Як укрив їх обох одним білим саваном. Як ледь не привалило, коли таки дошкрібся до високого мужнього воїна, закрив йому очі, накрив білим… Спіть… Як розкинув на траві велику лляну скатертину, насипав на неї землю, скручував краї в жменю, носив і носив землю до зруйнованої каплиці, аж поки та не поглинула останню биту цеглину і зламану дерев’яну балку. І Ілію. І Ізідору. І незнайомого хороброго воїна.

Нотаріус кивнув Гоцикові із співчуттям: як без Бога? Буде Боже слово.

– Кабайєро… Ви житимете тут?

– Вам не однаково? – тоскно мовив Гоцик.

– Думаю, не залишитеся, – сказав синьйор Костелло. – Могили близьких не розбивають замість квітників перед вікнами… Хіба що ви завинили…

Гоцик не став сповідатися перед нотаріусом. Перепочив хвилю – знову за каміння взявся. Коли старенька таратайка синьйора Костелло без розпізнавальних ознак привезла на високий берег сивочолого падре і двох півчих, навколо земляного пагорба височіла кам’яна огорожа заввишки з півметра.

– Падре просить назвати імена померлих, – прошепотів нотаріус Гоцикові на вухо. – За кого молимо?

Гоцик задумався.

– За незнайомого гуерреро – воїна. За рейну Ізідору – королеву. За ерманіто, аміго міо – Ілію… Брата.

Відспівали, помолилися за душі, Гоцик щедро насипав священику грошей у долоню.

– Свічок у церкві вашій поставте… Багато.

До полудня уже й упоралися. Таратайка подалася геть. Гоцик опустився на кам’яну огорожу біля пагорба, відкоркував пляшку горілки. Пити геть не хотілося. Пом’янути мав.

До вечора так набульбенився – себе не пам’ятав. Хитався-вештався порожнім домом, усе ніяк не міг збагнути: що ще має зробити, перш ніж покинути високий берег назавжди?!