Текст книги "Гоцик"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

– Візьми, – наказав. – У дорозі згодиться.

Гоцик зиркнув на сплячого Ілію, усміхнувся іронічно. От і що мені робити із вашими настановами, синьйоре Деметріо?! Сокиру дали. І Ілію не чіпати веліли.

Відпив з келиха, поставив на стіл.

– Дивний у тебе дім, Міліцо.

Міліца вчепилася у Гоцикові очі пронизливим поглядом.

– Не вбивай його…

Гоцик примружив очі, схилив голову набік. «Новини України», – сказала б Тайка!

– Про що ти? – запитав холодно. Взагалі-то, Ілія не заслуговував на прощення. Та до сеї миті Гоцик ще не вигадав, як покарати суку.

Міліца не відповіла. Відсунула келих, пішла до дивного, схожого на старовинний ткацький верстат, доробала. Дістала з-під нього згорток. Кинула на стіл.

– Я купую його життя, – сказала. – Цього досить?

Розгорнула льняну тканину, поклала перед Гоциком довгастий брусок жовтого металу.

– Що це? – запитав Гоцик.

– Золото…

Гоцик раптом обм’як. Усміхнувся зачудовано. Підхопив зливок, зважив на долоні.

– Це моє?

– Холодним золотом платять тільки за людське життя, – почув незрозуміле.

– Дякую.

– Не дякуй! Тепер лягай і спи! Завтра рано вставати, – сказала Міліца з роду Црноєвичів.

Гоцик роззирнувся. При стіні – тільки одне ліжко. І на ньому солодко хропів Ілія. Міліца кинула рядно на довгу лаву біля комода. Гоцик слухняно улігся, примружив очі.

– Хіба тут заснеш, – гукнув господині. – Може, загасиш свічки! Ніч надворі…

– Тут не буває ночі, – відповіла Міліца.

Гоцик виматюкався подумки, відвернувся до стіни і полетів у дивовижні сновидіння.

Свічки сяяли, наповнюючи таємничу кімнату безжалісним різким світлом. На ліжку біля стіни зітхав уві сні Ілія. На лаві біля комода усміхався уві сні Гоцик.

Міліца не зважала на гостей, ніби була абсолютно впевнена: ті не прокинуться раніше ні за яких умов. Зосереджено рухалася кімнатою, збирала речі у торби. Наповнила першу. Розкрила другу, вкинула у неї білу вовняну фуфайку, тоненькі книжечки, невеличке дзеркало зі стіни.

– Міліцо… – почула тихий, схожий на стогін голос.

Жінка завмерла. Розгублено роззирнулася. Притисла руки до грудей.

На ліжку смикнувся Ілія, прокинувся від сумного голосу у правому вусі, продер очі, завмер, обережно повернув голову.

Міліца не помічала.

– Горане… – прошепотіла тьмяно, покликала. – Горане…

Ніхто не відповів. Міліца заплакала. Простягнула руки вперед, у порожнечу, закружляла кімнатою, наче намагалася зрозуміти, звідки почула тихий голос. Врешті зупинилася, безсила, опустила голову… І в глухій тиші почула:

– Присядь, Міліцо. Ти не зможеш побачити мене, доки я того не захочу. Присядь. Поговоримо, кохана.

Жінка слухняно опустилася на стілець, зчепила пальці рук. Вони побіліли, та Міліца з роду Црноєвичів не зважала. Важка нерухомість її вроди щезла. Щоки запалали, вії тремтіли і не втримували живих гірких сліз.

– Ти… пам’ятаєш? – мовив хтось невидимий.

– Усе! Кожну мить того неймовірного дня, – заговорила Міліца. – Того ранку я мчала додому гірською стежиною. Мені так хотілося, щоб мама з татом ще не прокинулися і не узнали, що всю ніч я була з тобою, моя любове. Я так поспішала, що не помітила круглого, як яйце, хитрого камінця на дорозі. Перечепилася, впала, ткнулася носом у дикий кактус з побляклою жовтою квіткою. Та болю не відчула. Лежала на животі і сміялася від щастя. Адже ти любив мене! Та раптом поряд із жовтою квіткою кактуса побачила тоненьку сиву травинку. Зовсім маленьку, непомітну. Як же мені захотілося понюхати її. Я потягнулася до травинки, вдихнула її запах. То був мій запах! Я не знала, як я це зрозуміла, та точно знала – він тільки мій! Я розрізнила б його посеред мільйона інших трав і квітів. Тільки цієї травички не вистачало, аби рецепт еліксиру безсмертя став довершеним. Я не вагалася. Зірвала травичку і помчала додому. Ти часто насміхався з моїх пляшечок, посудин, баночок з травами. «Відьма! – казав ти. – Міліца з роду Црноєвичів приворожила мене…»

– Пам’ятаю… – пролунав тихий шепіт.

– А я завжди відповідала тобі: «Горане! Я зумію зробити наше кохання вічним. Помруть навіть камені, та ми кохатимемо одне одного», – а ти сміявся… Ти казав, що не хочеш жити вічно. Ти мріяв, щоб Горан і Міліца жили довго і померли в один день. Щоб на їхньому похороні плакали нетямущі малі онуки, а дорослі сильні мужні сини супили брови і високо в небеса піднімали голови, бо гордилися своїми батьками…

– Прекрасна мрія…

– Але того дня я знайшла сиву травицю й опустила її у пляшку, де довго настоювалися інші трави, корінці… Там було так багато всього. Я не знала, чи готовий еліксир, та тої миті, коли я закупорила пляшку, посеред ясних небес гримнув грім. Блискавка розчахнула навпіл стару тополю, що росла на скелі біля нашого дому. Одна його половина згоріла. Інша зеленіла, ніби й не було біди. «Це ми! – зарозуміло вирішила я, вдивляючись у зелене неушкоджене листя. – Це ми – назавжди разом!»

– І що ж ти зробила, Міліцо з роду Црноєвичів?

– Я схопила пляшку, відпила і втратила свідомість. Коли прийшла до тями, наді мною схилилася мама. Збирала гарячий піт з мого чола, повторювала турботливо: «Міліцо! Доню моя! Тебе перелякав грім?» До вечора я пролежала на постелі. Слухала тріск цикад під вікном і мріяла побачити тебе. А увечері помчала до тебе, коханий. На наше місце у горах біля потічка. Я несла тобі не тільки свою любов, але й пляшку з чарівним еліксиром. Я так вірила: віднині ніщо не зможе розлучити нас.

– Я вже чекав…

– Ти чекав. Стояв біля чорного каменя, наспівував веселу мелодію. «Міліцо! – гукнув, побачивши мене. – Ти чекатимеш мене?» – «Чекати? – запитала я з тривогою. – Куди ти зібрався, Горане?» – «Хіба ти не чула? Війна!..»

– Війна… – відлунням.

– Ти був гордим і веселим, як всі воїни у передчутті битви. «Я повернуся з перемогою, – розсміявся. – Хіба можуть вороги підкорити Горана з роду Івановичів». І я… насмілилася. «Не зможуть, любове моя! – сказав тобі. – Немає на землі такої сили!» Простягнула тобі пляшку, і ти запитав: «Що це, Міліцо?» – «Еліксир безсмертя, – сказала я. – Він зробить тебе непереможним, а наше кохання вічним»… Ти був надто збуджений майбутньої битвою. Відкоркував пляшку. Відкинув корок у кущ шипшини. «За тебе, моя прекрасна Міліцо! За нашу перемогу!» – вигукнув ти, і відлуння прокотилося по горах. Я нахилилася до куща шипшини, щоб знайти корок… Коли я підняла голову – тебе вже не було. Відтоді я більше ніколи не бачила тебе, коханий. І не знаю, що з тобою трапилося…

Міліца замовкла. У кімнаті задзвеніла тоскна тиша. Ілія боявся ворухнутися. На мочці його правого вуха сидів маленький чорний тарган.

Міліца схлипнула.

– Горане… Невже твій голос мені просто ввижається? Горане…

– А потім… – тихо сказав тарган на мочці Іліїного вуха. – Що сталося з тобою потім, любове моя? Я не знаю, як ти прожила майже двісті років. Я знайшов тебе зовсім недавно.

Жінка зацьковано роззирнулася. Певно, їй здавалося: збожеволіла! Затулила долонями лице, заплакала.

– Не плач, кохана, – прошепотів Горе.

– Ти проклинаєш мене? – простогнала Міліца.

– Я люблю тебе, Міліцо з роду Црноєвичів. Ти добилася свого. Наше кохання житиме вічно. Навіть тоді, коли помруть камені. Тільки ми з тобою ніколи не будемо разом. Це так само жахливо, як і вічність.

– Де ти? Де ти, Горане?! Благаю! Дозволь побачити тебе!

– Ти завжди була надто гордовитою і надто прекрасною для того, аби бути просто щасливою. Що ти робила після того, як я… щез?

– Майже рік не виходила з дому. А потім… Пішли на війну і повернулися наші воїни. Зістарилася і померла мама. За нею тато. Стали руйнуватися наші гори, а я все цвіла! Та від радості не лишилося й краплини! Жах, вічний жах… Я хотіла зрозуміти, що відбулося, потайки стала випробовувати еліксир на людях. Я ще не знала, що еліксир вбив тільки мою смерть, для інших – він лише неприємна недієва настоянка.

– Не настільки він недієвий, як ти думаєш, – мовив Горе. – Всі, хто скуштував хоч краплю еліксиру, живі…

– Не може бути! – приголомшено прошепотіла Міліца.

– Я ж живий… – сумно усміхнувся Горе. – Живі й інші. Тільки перестали бути людьми. Вони стали… птахами, зміями, звірами, рибами і навіть… тарганами. Той, хто боявся висоти, став легкокрилим птахом. Хто рубав з плеча, став хитрою змією. Базікала перетворилися на мовчазних риб. А відчайдухи, що горіли жаданням померти за Вітчизну, отримали тарганячі лапки…

– Ти… – Міліца затремтіла. Хиталася, коліна підгинался.

– …Тарган, – видихнув Горан. – Живу у вусі чорнявого юнака на ім’я Ілія. І звати мене тепер… Горе. Непогане ім’я для воїна, чи не правда?

Міліца упала на підлогу.

– Я хочу померти, – прошепотіла.

– Я теж, – мовив Горан-Горе. – Та ти прирекла нас на вічне життя…

Міліца так довго нерухомо лежала на підлозі, що Ілія навіть подумав: Бог змилувався, прибрав бідаху. Та жінка раптом важко підвелася. Пішла до ліжка, на якому лежав Ілія.

– Я хочу бачити тебе, Горане, – прошепотіла пристрасно.

На середину мочки Іліїного правого вуха виліз маленький чорний, як смола, тарган. Кумедно перебирав лапками, крутив вусами. Міліца з роду Црноєвичів заплющила очі.

– Прости мене, любове моя! Прости мене, Горане!

– Йди… – попросив Горан. – Я більше ніколи не потурбую тебе. І ти більше ніколи не побачиш мене. Я насмілився поговорити з тобою тільки заради того, аби сказати: я люблю тебе. Йди, Міліцо з роду Црноєвичів. Благаю. Ти ж знаєш: вічне життя не відміняє жодного з людських страждань.

Жінка усміхнулася скорботно.

– Тепер у моєму жахливому вічному житті з’явився хоч якийсь сенс. Страждати і вічно вимолювати у тебе прощення, коханий мій! Прощавай, Горане з роду Івановичів. Прости за вічність.

– Прощавай, Міліцо з роду Црноєвичів. Я… люблю тебе.

Жінка розчахнула двері навстіж. У золотаве тепло дома увірвалася нічна прохолода. Міліцо підхопила важку торбу, понесла надвір. Повернулася по другу. Не стала збирати її. Як була напівпорожня, таку й потягла з дому.

Ілія краєчком ока спостерігав за жінкою, серце не вміщало всього болю Міліци і Горана, рвалося, ридало: бідолашні, бідолашні…

А надворі Міліца покидала торби на міцний візок, сама сіла. Чи то наказала, чи то попросила білого коня:

– Поїхали…

Ілія боявся поворушитися. До біса сильно хотілося підвестися хоча б для того, аби зачинити двері. Та незрозуміла сила не дозволяла. Затуляла очі. І вдруге за цю дивну ніч Ілія забувся неспокійним тривожним сном.

Ілія і Гоцик прокинулися одночасно. Від холоду. Ілія не пам’ятав нічної розмови Горана і Міліци. Були важливіші справи. Підскочив до рюкзака, розкрив поспіхом, уже хотів було переховати шкатулку в труси – слава Богу, ще на місці, – та озирнувся: на лавці сидів Гоцик, глузливо спостерігав за Ілією.

Ілія закляк зі шкатулкою в руці, повів очима – де господиня?! При ній Гоцик не посміє – і очам не повірив: Матір Божа! Та що ж це знову?! Дежа вю. Було… Коли уперше перетнувся з Гоциком у білій хаті на півдні Польщі, на ранок у вправній з вечора кімнатці теж оселилося спустошення.

От і тут… Павутиння, холод, забуття. Вкриті пилом цупкі портьєри похитуються край вікон, як мерці повішані. У вікна – день, невблаганне сонце б’ється у тьмяні дзеркала, а ті сумують, не віддзеркалюють світла. На кривому столику – важкий кутий свічник без жодної свічки. Підлогу, книжкову полицю, фоліанти у палітурках зі свинячої шкіри гризуть хробаки, так стараються – хрумкіт чути…

Ілія перелякано зиркнув на Гоцика.

Гоцик жваво підхопився з лави, підійшов до Ілії, вирвав шкатулку з його рук.

– Знайома шкатулка, – усміхнувся скептично. – Знайшлася?

Ілія почервонів до скронь. Зціпив щелепи, стиснув у кулаки порожні долоні.

– Геть несподівано… Я й не сподівався. Мріяв, зустрінемося і я обов’язково…

– Заткнися, – наказав Гоцик.

Підхопив свій рюкзак, поставив на стіл, почав діставати з нього речі, аби надійніше заховати Іліїне добро. Светр, шкарпетки, прошуто, немалий зливок золота…

Ілія побачив золото, забув про страх.

– Звідки у тебе золото, Гоцику? Міліца дала?

– Тобі що до того?

– Ні, ти скажи! Міліца?! Яка кепська баба! Мені не дала! А тобі… За що?! За які гарні справи?

– Щоб не вбивав тебе, – відповів Гоцик холодно, покрутив у руках невеличку гостру сокиру, сховав у рюкзак.

Ілія зіщулився. Опустив голову. Зиркнув на Гоцика із ненавистю.

– Віддай мою шкатулку, – прошепотів уперто. – У тебе он скільки золота!

– Пішов ти…

Гоцик повкидав добро до рюкзака, туди ж полетіла шкатулочка. Буцнув носком у двері, пішов надвір.

Ілія підскочив, ухопив рюкзак, побіг за Гоциком услід.

– Зачекай! Тільки два слова! – біг-спотикався.

– Відвали! – порадив Гоцик, прискорив крок. Йшов від міцних кам’яних будинків з жовтими черепичними дахами до розкішного оливкового гаю.

– Гоцику! Ну, прости! Так вийшло. Але я… Я знаю одну справу. Ми… станемо багатими. Як Крез!

– Ти уже давно крейзі, бухгалтер хрінов!

– Не смій! Ніколи не смій називати мене бухгалтером!

Гоцик зупинився, в’ївся в Ілію поглядом:

– Тата вбив?

– Ні… – Ілія обм’як, обтік, як м’яке морозиво. – Я не можу вбити людину.

– Чому?

– Він… далеко. Не тут. Я… збрехав, що йду… по його душу.

– Якого ж біса ти сюди перся?

Ілія знизав плечима, усміхнувся спустошено.

– А-а-а… пусте, – з благанням глянув на Гоцика. – Віддай шкатулку! То мамина шкатулка. Я повинен повернути її.

– Так ти, сука, у матері вкрав? – скептично констатував Гоцик.

Ілія визвірився вовком. Та вкусити не насмілився.

– А не задарма… Ясно тобі?! – фатально рухався до повторення помилки, яку вже вчинив після знайомства з Гоциком у Польщі біля хати на пагорбі. – Місце знаю… Там скарби. Поверни мою шкатулку! Я тобі за те… п’ятдесят відсотків скарбів віддам! Якщо підеш зі мною…

– Блін, ну ти йолоп хворий, – гидливо скривився Гоцик. – Тобі бухгалтера вбити треба, а ти за якимись скарбами примарними ганяєшся.

– Бо я не ти! Не збираюся… брати гріх на душу. Віднайду скарби, віддам їх такому… який уб’є покидька, підлоту і зрадника, – патякав, сам себе не чув. Але вірив – так і буде.

Гоцик примружив очі, схилив голову набік.

– І де ті скарби? – запитав хижо.

– В Іспанії, – ляпнув Ілія.

Ляпнув і вжахнувся. Матір Божа! Що він коїть? А в голові уже ліпився план: до біса вигадані скарби. Поки йтимуть, Ілія дочекається глухої ночі, коли Гоцик спатиме міцно і беззахисно. Поцупить мамину шкатулку і золото… Золото! У зливку, певно, з півкіло чи ще більше! Ілія втече та так сховається – Гоцик нізащо не знайде. Чи сам прикінчить Гоцика. Ні! Страшно! До поліції звернеться: мовляв, емігрант нелегальний… Хай його заберуть, а Ілія врешті купить замок на високому березі біля моря. Там поселиться найкрасивіша панянка, і кожної ночі, а то і вдень…

– Іспанія? – голос Гоцика вирвав Ілію з мрій. – Де саме?

– В Андалусії…

Гоцик задумався. Усміхнувся раптом зачудовано. Перед очі – сумний сірий кінь на Паниному подвір’ї… Тільки раз у житті і бачив справжнього андалусійця.

– Шістдесят відсотків, – не видав несподіваного хвилювання.

– Брате… – Ілія затремтів: план діяв! – Я… завинив перед тобою. Все віддам. Тільки не покинь мене… – Додав щиро: – Без тебе так самотньо.

– Умовив. Гляну на Андалусію дорогою. Однаково мені в Португалію… Не оминути.

– Що там, в Португалії? – запитав Ілія одними вустами. Одне тільки й втямив: тактично – виграв. Тільки б стратегічно не програти!

– Мати, – сказав Гоцик. – До матері йду. По борщ…

Частина друга

Скарб

І лія наївно сподівався: довгий шлях швидко змотає Гоцика. Однієї ночі скине рюкзак з плечей, звалиться без сил, стулить очі й нізащо не почує, як Ілія тихо і хижо вкидає під футболку чорну лаковану шкатулку і немалий зливок. Та клята, покоцана горами Європа видушувала завзяття з самого Ілії. Першим падав на траву. Просився: перепочинок, ноги не йдуть.

Корективи у мандри внесла не тільки тепла середземноморська весна – Гоцик. Постановив упевнено:

– Досить людям голову морочити. На природі ночуватимемо.

Ще поблизу Марселя викинув нафіг з рюкзака теплу куртку, светри, шалик, шапку.

– Тільки плечі відтягують!

– Але за літом осінь… Згодиться, – Ілія не позбувся речей. Тягнув важкий рюкзак з теплим одягом, а того таки немало.

– Нове куплю, – легковажно відповів Гоцик.

Тринькав грошики з чорної шкатулки – два спальники придбав, похідний посуд, сухе паливо.

– Відчуй себе туристом, Іліє, – усміхався скептично, спостерігаючи, як той безпорадно вошкається над сухими гілками, сподіваючись запалити багаття.

Врешті-решт сам видобував вогонь, топив очі у червоному полум’ї. «Коли ж ти уже заснеш?» – Ілія не зводив очей з важких Гоцикових рук: тягнувся до вогнища, підправляв гілки, аби краще розгорялися. І засинав у сподіванні, що наступної ночі вже точно не проґавить…

А шлях заманював усе далі. У Марселі Гоцик довго вивчав мапу, подався до гавані, роззнайомився там з таким собі мсьє Гюра, хазяїном невеличкого моторного катерка. Години зо три жестами бурхливо сперечався із ним, врешті вдарили по руках, пішли пити пиво у найближчий генделик.

– На морську хворобу не страдаєш? – запитав Гоцик Ілію, коли увечері – п’яний-веселий – повернувся до лавки під кипарисами, де Ілія зранку чекав на нього. Пояснив: – Завтра відпливаємо.

– Куди? – запитав ошелешений Ілія.

– Я планував морем одразу до Андалусії дістатися, але домовився – тільки до Перпіньяна.

– Це де?

– На кордоні з Іспанією.

Гоцик дістав шкатулку, вигріб з неї усі гроші, перерахував.

– Блін! Трохи не вистачає… – зиркнув на Ілії уважно. – У кишенях щось маєш?

Ілія давно засвоїв: Гоцикові брехати не можна. Мовчки дістав з кишені останні п’ятдесят євро. Гоцик усміхнувся:

– Починаєш вичавлювати із себе бухгалтера? Нормально!

Наступного ранку Ілія розгойдувався в каютці невеликого моторного катерка, що сунув Ліонською затокою в бік французько-іспанського кордону, боровся з приступами відчаю і нудоти, і від тої хитавиці до біса сильно хотілося… жінку. Ілія думав про те, що проміняв би усе золото на одну ніч з красивою, а може, й не дуже, панянкою. Певно, так і вчинить, коли забере у Гоцика золото…

Гоцик стирчав на палубі, хапав ротом буйні морські вітри, реготав, коли бризки били в лице. Ілія бачив його крізь невеличке віконце. Дивився і вже не розумів: любить чи ненавидить цю сильну безшабашну людину. Ілія хотів би… все золото. І отакого вірного товариша, бо бували дні, коли щастя розквітало в Іліїній душі тільки від того, що товче пилюку разом із Гоциком.

Відвернувся. Заплющив очі, намагаючись намалювати в уяві пишні форми голої жіночої краси. Та раптом згадав тихий голос у нічній темряві, гіркий плач Міліци з роду Црноєвичів. Чому ж він довго не згадував про неї?!

Підхопився. Обережно стукнув пальцем по правому вуху.

– Горане… Горане! Ти тут?

У вусі зітхнув тарган.

– Чув? – запитав безбарвно.

– Я можу щось зробити?! Для тебе.

Печальна історія кохання воїна з роду Івановичів і гордовитої красуні з царського роду Црноєвичів перекреслила випестуваний віками ідеал всепоглинаючої любові милих італійських Ромео і Джульєтти. Померти разом? Та це ж втіха! Вічно жити і ніколи не зімкнути вуста…

Сльози підступили до очей. Ілія мотнув кучерявою башкою.

– Горане. Не мовчи… Ти ж… сильний. Невже у тебе немає найменшого шансу… померти?!

– Мізерний…

– Який?

– Сконати від стуку серця закоханого юнака, який знехтує життям і помре заради кохання.

Ілія уявив, як його серце розривається від любові, як падає у чорну прірву… Знітився.

– Тоді тобі треба пошукати інше житло, – порадив відверто. – От Гоцик… Переберися до нього. Я… навряд стану тобі у пригоді.

– Знаю, – прошепотів Горан. – Скоро піду. Не прощатимуся. Одного дня ти гукнеш: «Горане!» – та ніхто не відповість. Знатимеш – я уже далеко.

Ілія зітхнув зажурено.

– Кохання… Хіба воно варте таких мук?

Горан не відповів, наче щойно покинув свій прихисток. Ілія ще не знав: більше ніколи не почує тихого шепоту у правому вусі.

Гоцик сподівався: приємна морська прогулянка до Перпіньяна – лише початок. Перетнуть кордон – без проблем закрокують іспанськими шляхами під вибагливі гітарні переливи, що долинатимуть з навколишніх селищ. Та закінчувався квітень, сонце на небесах уже смажило яєчню і чим далі на південь, тим спекотнішими ставали дні.

– Сієста, – оголошував спітнілий Гоцик, коли годинник лише наближався до одинадцятої.

Зупинялися у найближчому гаю, біля прохолодного потічка чи просто посеред скель Піренейських гір. Валялися до задушливих сутінків, аби підвестися, зробити ще хоч невеличкий ривок уперед, до ще спекотнішої Андалусії. І під гарячим іспанським сонцем Гоцик почав вірити в обіцяні скарби.

Спочатку закинув Ілії, який схуд за останній місяць мандрів до кісток:

– Давай так… Я віддаю тобі шкатулку і відпускаю на всі чотири сторони. А ти розповідаєш, де ті скарби.

– Ні, – знічувався Ілія. – Разом дійдемо.

– Навіщо ти мені? Однаково не бачити тобі скарбів. Мені пообіцяв. За шкатулку. То на! Тримай і прощавай. Повертайся додому.

– Ні, – уперто хитав Ілія кучерявою башкою.

І Гоцик повірив: щось знає… Крокував покрученими гірськими дорогами, розмірковував уголос:

– Коли у мене буде багато грошей, витрачу їх на радість.

– Що це – радість?

– А по-різному. Сьогодні, може, напитися вволю. Завтра людям пороздавати. Маму не забути. Тата… Післязавтра – брати уроки гри на гітарі. І коня купити… Обов’язково куплю коня. Чи багато коней.

– Маячня, – дратувався Ілія. – Коли у мене буде багато грошей, я побудую замок на сорок кімнат. На високому березі біля моря.

– Навіщо тобі сорок кімнат? Однаково житимеш в одній. Ну, ще кухня, вітальня… Кабінет, якщо кеба варить. Більше не потрібно.

– Потрібно.

– Дурниці. Інші кімнати стоятимуть порожніми, а ти, економний, тільки витрачатимеш на них гроші. Наймеш людей, аби в них прибирали. А там, дивишся, тільки те й робитимеш, що служитимеш своїм кімнатам.

– Усі багаті… так живуть.

– Бідахи! Я так не хочу.

– Навіщо ж тобі скарби?

– На радість…

Суперечка робила коло і поверталася до точки відліку.

– І що таке радість? – тоскно питав Ілія, згадуючи тихий шепіт у нічній тиші і тоскний плач Міліци з роду Црноєвичів.

Перший напад незбагненної бурхливої радості стався з Гоциком на кордоні між Мурсією і Андалусією. Увесь день відсипалися у красивих незнайомих кущах. Під вечір умилися у потічку і Гоцик за звичкою подерся на камінь, аби зверху прикинути, куди далі сунути. Вдивився у невеличку долину поміж пагорбів, задихнувся.

– Блін, вони…

Зіскочив з каменя, потяг Ілію у долину.

– Та бігом! Швидше, брате! Ти бачив андалусійців? Найстаріша порода коней на землі. Вдвічі дорожчі за «арабів». Красені…

Ілія котився вслід за Гоциком у долину, та бачив не коней – ромів. Біля невисокої скелі у низинці розкинувся справжній циганський табір. Замість шатер на галявині – з десяток стареньких автівок з причепами, фургонами і трейлерами. Одні виглядали геть обдертими, другі новішими, а один – певно, ватажка хітанос – сяяв блискучою білою фарбою і навіть мав нікельовані сходинки від дверей. Автівки скупчилися півколом, у середині палало вогнище, балакучі жінки розвішували випраний одяг на довгій мотузці. Чоловіки колупалися у двигуні однієї з автівок, всюдисуща замурзана дітлашня із вереском ганяла галявиною, і тільки одна нечесана дівчинка рочків трьох поважно сиділа на яскравих бебехах, курила самокрутку.

Ілія не любив циган.

– Навіщо ми туди потикаємося? – бурчав. – Вуха брехнею наб’ють, кишені випотрошать і поготів.

– Не бійся, – задьористо сміявся Гоцик. – Я до ромів підхід маю.

Витягував шию, та роздивлявся не табір, ковзав поглядом по оливкових деревах, під якими стригли вухами двійко сірих, крутобоких андалусійців. Певно, роми знали їм ціну: сховати у тінь, поставили перед ними відра з прохолодною водою. Мале циганча розчісувало одному з коней гриву.

– Розуміють… – схвильовано шепотів Гоцик.

Роми зустріли незваних гостей ворожо. Заґелґотіли: геть, геть.

Гоцик згадував слова ромської мови, почутої від рома Петра на хуторі за Сеймом, старанно пояснював:

– Люди добрі! Я тільки коней роздивлюся. Гарні коні.

– Купи! – від юрби відділився кремезний дядько років шістдесяти з сивою кудлатою бородою і немалою золотою цяцькою у вусі. Примружив око, дивився на незнайомця вивчально.

І Гоцик без сумнівів віддав би за андалусійців і шкатулку, і золото, та в дупі припікало: дивися, хлопче… Аби живим звідси забратися.

– Роздивлюся спочатку, – сказав бородатому.

– Дивись!

Гоцик йшов до коней, дихати забув. Бачив андалусійців тільки в атласі кінських порід та по телевізору, як не рахувати трагічний випадок у рідній Нехаївці. Та кінь у Паниному дворі був немолодим, сумним, а ці двоє вражали не тільки блискучою шерстю, густою гривою, специфічним вигином граціозних ший… Від них пашіло енергією молодості.

– Знаєш андалусійців? – бородатий ішов поряд із Гоциком, зиркав на нього уважним оком. – Ще двісті років тому їх тільки королі мали. Купиш?

– Купив би. Та я сам здалеку… – обережно завів Гоцик. – Мені до коня документи потрібні. Аби через кордон…

Бородатий розсміявся, поманив Гоцика до сяючого білою фарбою трейлера. Гоцик завівся, йшов за ромом.

– Брате! А я?! – почув розгублений голос Ілії.

Гоцик озирнувся: Ілія тупцював на безпечній відстані від ромів-коней.

– Посидь отут. Я скоро, – кивнув на невеличкий обшарпаний причіп із фанерними стінами і полікарбонатним прозорим дахом.

– Не ходи! – гукнув Ілія.

– Не сци! – відповів Гоцик.

У розкішному трейлері ромівського ватажка тільки мартіні з оливкою не вистачало: вдумливо розділений простір виокремлював модернову кухню з усіма сучасними гаджетами, невеличку вітальню зі шкіряним диваном і яскраво-червоними подушками, спальню і навіть WC.

Бородатий витяг зі звичайної пластикової папки, якими завалені всі офіси світу, купу паперів. Ось! Ось! Чи оцю бомажку глянь. Ми тобі все красиво напишемо. І про базовий рівень тренування, і про змагання, титули. Печатку намалюємо яку завгодно. І до коней то ніяким боком. То для прикордонників, бо коні і без паперів самі за себе кажуть: справжні андалусійці! Кращих важко знайти! Ти ж, бачу, кумекаєш.

– У мене діло є, – сказав Гоцик. – По гроші йду… Повертатимуся, до вас завітаю. Бережіть їх для мене. Викуплю.

Ром розсміявся.

– Викупиш?! Та ти й за ціну не спитав?!

– То скажіть.

– П’ятдесят тисяч євро за двох. Чотирирічні. Хлопець і дівчинка. Дешево віддаю.

– Нормально, – відповів Гоцик. – За місяць тут будете?

Ром затрусив бородою: хтозна… Витягнув з кишені мобільний: номер мій запиши, я – Пауло, мене всі роми знають. Тільки запитай: де Пауло? Кожен хітанос підкаже. Десь та перетнемося…

– Завдаток залиш, – закинув.

– Не маю грошей при собі, – Гоцик розвів руками, вискочив з трейлера, пішов до коней.

Гладив по довгих шиях, шепотів:

– Дочекайтеся… Я вас заберу. Присягаюся.

І довго так стояв би, та роми заґелґотіли: йдіть геть та з грошима повертайтеся.

– А ти чого такий знервований? – запитав Гоцик Ілію, коли низинка з циганським табором лишилася вже далеко позаду.

– Поки ти за коней торгувався, мене божевільна ледь не задушила.

Гоцик тільки розсміявся: гарна смерть, коли тебе жінка душить.

– Навіть якщо стара й німа?! – рознервувався Ілія.

Сидів собі біля обшарпаного причепа з фанерними стінами, трусився, та за хвилину роми перестали звертати на нього увагу. І коли навіть циганським дітлахам набридло показувати Ілії «язики» та «ріжки», побігли геть, Ілія перехрестився: слава Богу, відчепилися, дверцята халабуди прочинилися, вислизнула жіноча рука, торкнулася його обережно. Ілія повернув голову: на нього дивилася немолода худа жінка, мичала тихо, хапала хрестик, що він висів на шиї, показувала йому… Спробувала податися до Ілії ближче, та не змогла.

– Мотузка на шиї, – розповідав Гоцикові. – Певно, рабиня. Добре, що вчасно пішли, а то б і нас на мотузку.

Гоцик усміхнувся. Гоцик думав про коней.

– Скоріше б до скарбу твого дістатися, – мовив хижо. – Гроші потрібні. П’ятдесят тисяч євро. – Зиркнув на Ілію уважно. – Яке місце ми повинні в Андалусії шукати?

– Напівзруйновану церкву, – відповів Ілія.

Спина стала льодяною: гра ускладнювалася. Ще кілька прискіпливих запитань – і доведеться признатися: немає ніяких скарбів, книжку переповідав… Уява доповнила одкровення жахливим відеорядом: Гоцик навідмаш б’є Ілію у пику тільки раз. Бо Ілія помирає від першого удару.

Проковтнув страх і раптом сказав:

– Гоцику… Я хочу, щоб ти знав… Я люблю тебе, брате.

Ілія був майже певен: немає в Андалусії напівзруйнованих церков. Привітні люди, що траплялися їм на шляху, щиро дивувалися: зруйнований храм? Та щоб усередині ріс сикомор? Та ще щоб пастух овець туди на ніч заганяв? Хрестилися-супилися: у цих краях шанують Матір Божу і Сина її. Це що за підла людина вам таку байку розповіла?!

Гоцик став підозріливим. Усе частіше смикав Ілію:

– Так звідки інформація про скарб у церкві?

– Від людини однієї.

– Як зветься?

– Сантьяго.

– Сантьяго?… – перепитував Гоцик, наче зважував: вірити Ілії чи ні.

І кожен новий день став схожим на терези. Одну чашу його Ілія настирливо завантажував надіями і мріями про те, що Гоцик врешті втратить пильність і він поцупить шкатулку і золото. Та на другу чашу лягала реальність – вони вже добрий тиждень тинялися горами і пагорбами Андалусії, ніякої церкви і сліду не було, а клятий Гоцик ніяк не засинав раніше Ілії. І врешті-решт, Ілія змирився із тим, що доведеться розповісти правду. Усе відтягував: завтра… Ні, післязавтра.

Терпіння Гоцика вичерпалося якраз того дня, коли на їхньому шляху стало чергове біле, заховане посеред пагорбів містечко.

– Де та церква, мать твою?! – психував Гоцик. – Чи ти думаєш, андалусійці мене до скону чекатимуть?

– Певно, у містечку знають, – відводив очі Ілія. – Бо то має бути десь поблизу.

Гоцик виматюкався, посунув до містечка. Ілія наздогнав його, коли той уже підходив до невеличкої брукованої площі з фонтаном.

На площі зібралося немало місцевого люду. Стояли купками, з цікавістю спостерігали за синьйором Санчесом, пузатим голомозим дядьком – за волосся тягнув з крамнички, над якою висіла файна вивіска «Вовна. Сукно», струнку чорнокосу молоду дівчину.

– І щоб ноги твоєї у моєму домі не було! – кричав сердито.

Гоцик застиг біля зацікавленого натовпу, Ілія витягнув шию: чудово розчув кожне слово. Зрозумів…

Санчес дотяг дівчину до фонтана, відпустив коси – дівчина впала на розпечені сонцем камені.

– Ти мені не дочка! – вигукнув, замахнувся, щосили ударив дівчину батогом.

Дівчина зойкнула, скрутилася, та не підкорилася. Підняла голову.

– Навіщо ви обіцяєте мене іншим?! Ви ж знаєте: я чекаю на нього!

Натовп заворушився.

– Ей, Ізідоро! – гукнула сердита жінка середнього віку. – Слухайся батька, виходь заміж! Твій пастух не повернеться!

– Хай не повернеться! – уперто відповіла дівчина. – Тоді я обріжу волосся і вишию ним картину свого кохання.